Сьогодні ми звертаємося до автобіографічного твору «Зачарована Десна», у якому гармонійно поєднуються два персонажі: малий хлопчик Сашко й дорослий філософ-митець.
Щоб зрозуміти філософію життя дорослої людини, необхідно зазирнути в чарівний світ її дитинства.
«Зачарована Десна» ‒ маніфест величі й краси рідної землі.
Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина.
Мета уроку:
формувати ключові компетентності:
«Ні, я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, …я роблю ту лише помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні. Живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку
посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний».
О. Довженко як письменник формувався ще з дитинства, коли Сашко дивився у світ широкими очима, коли «була ще дівкою Десна, а він «здивованим маленьким хлопчиком». Саме тоді він побачив первозданну красу світу, а вже пізніше творців цієї краси – простих трудівників. Всі, хто знав О. Довженка, стверджують, що він любив землю і красивих людей.
Епіграф уроку: Хлопчик, зачарований Десною,
Виріс, щоб усіх нас чарувать.
Щоб усе, що в душі, в серці, в мислі
Визріло з дитячих давніх літ,
Повернуть народові, як пісню,
Як надії слово, мрії зліт.
Петро Дорошко
Чому О. Довженко вирішив написати твір «Зачарована Десна» (твір про минуле) адже, за його словами, він – режисер, який показує проблеми сучасного дня?
«Головна роль кінематографа - це відображення процесів нашої сучасності. Я - режисер, який завжди служив у своїй творчості проблематиці сучасного дня»
Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало»
Івана Франка «Малий Мирон»
Довженко продовжив традиції
Перші записи у «Щоденнику», які стосуються «Зачарованої Десни», датуються 1942 роком. Зокрема, 5 квітня Довженко занотував:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...»
— бачене і відчуте малим Сашком, який лише починає пізнавати навколишній світ;
— філософські роздуми досвідченого митця-патріота.
Розповідь у кіноповісті ведеться
у двох площинах:
Моральна краса й духовна велич людини в кіноповісті
Духовні витоки письменника-драматурга
Чим був наповнений �світ Сашка?
Всі були народжені для любові і мали талант до неї.
Жили ми в повній гармонії з силами природи.
… вірили у матір божу і святих – Миколая - угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Самого Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо.
Здивований маленький хлопчик із широко розкритими зеленими очима.
У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз.
З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я.
Маленький
Сашко
Та все ж з дитинства запам’яталися уроки людяності, доброти, які він одержав від своїх рідних. Батько цінував людей працьовитих, чесних, талановитих. Безкорисливості навчився у батька, ніжності - в матері, мудрості і доброти — у діда Семена.
Сашко дитячим серцем розумів, що батькам жилося нелегко та не міг пояснити чому. А ставши дорослим, згадував: «Було в минулому житті батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму —
і прадід, і дід, і батько з матір’ю».
«Любив дід добру бесіду й добре слово».
«…Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я,— говорив дід, коли подорожній нарешті зникав у кущах».
«… Нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не
пролили кров. Знали мир, щедроти й добро».
Щоб поновити свою святість, Сашко вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі.
«Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя».
Створити в належній послідовності «кадри» до фільму «Хто і як прищепив любов О. Довженку до праці й повагу до трудівника. Як це показано у творі?»
«Режисери»
Яке місце в житті людей
займає праця?
2
У сім’ї всі завжди були в роботі. Серед таких людей і виростав Сашко. Він бачив, що всі зранку до вечора трудилися, навіть собака Пірат «носив з городу огірки в зубах і складав у саду в одну купку». Тож і хлопець не відставав: носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю, збирав ожину, гріб сіно.
Найстарше покоління Довженків
Прадід Тарас - старійшина роду Довженків. Нагадує Дажбога: «Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що , напевно, ніколи й нікому не заподіли зла на землі, не вкрали, не вбили… Знали труд і мир, щедроти і добро».
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.
Святий Миколай боронить людей від стихійних лих, особливо на воді, опікується вдовами й сиротами, покровитель шлюбів. Миколай Чудотворець — старший серед усіх святих, тримає ключі від неба, перевозить душі на «той світ», опікується загиблими воїнами, володар вітрів і штормів.
Більш за все на світі любив дід сонце, особливо в полудень, коли воно припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха… Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
А ще любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити.
Його кашель чув увесь куток.
Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.
Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.
«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною (прабабуся), любила прокльони». Вона проклинала все, що попадалось їй на очі,— свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні.
Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало.
Коли вилізає з землі всяка рослиночка,
ото мені радість».
Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.
Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро:«З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».
принциповий, благородний, безкорисливий, завжди готовий прийти на допомогу слабшому, працьовитий.
Батько Петро Семенович -
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика, і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів».
«Скільки землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя».
«Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом».
«І все одно був красивий,— стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,— однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний».
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
«Далека красо моя! — звертається Олександр Довженко до річки, та й не тільки до неї. — Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах…»
Наддесення… Місячні ночі над річкою, світ дитячої чистоти й святості…
Спогади про Десну
Через увесь твір проходить образ Десни, сприйнятої «зачарованими» очима малого Сашка. Поезію дитинства творить Олександр Довженко у своїй кіноповісті. В одних рядках — люди, в інших — природа. А яка чарівна вона навкруги Десни! Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.
«Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, усі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Той невеликий клаптик землі біля Десни — такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде у світі у своєму дорослому житті. Як там пахнуть стиглі яблука й огірки, а яка музика бринить, коли клепають косу! А яка там щедра природа!»
Через світосприйняття малого Сашка письменник змальовує картини сінокосу, багатство літа: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці… І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба…»
«Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, щоб показувати світові, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».
01.13. 28
«Погляди Довженка - митця» на життя, свій народ і його долю, на місію художника»