Володимир Підпалий
1936 - 1973
Нехай за обрій нас дороги
Зовуть. Ведуть, на крилах мчать –
Але на батьківські пороги
Судилось нам із них вертать…
В. Підпалий
Володимир Підпалий народився 9 травня 1936 р. в Лазірках, на той час районному центрі
Полтавської області
ДО ДИТИНСТВА
Поминуло, чи перейшло,
чи скорiше вже – пролетiло.
І крило своє, як весло
за селом загубило...
На ставищi – бiлий табун.
На ставищi – завiя крил...
Де, питають, далеко був,
що над шляхом – пил...
Не пастух ти нам. От i все.
І на пам’ять – сумна печать...
Хто ж тепер вас, гуси, пасе?
... Мовчать
Батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки –загинув на фронті у 1943 р. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини. Вона знала тьму казок та приповісток . Вміла і любила працювати, кохалася у квітах і чистоті.
Володимир Підпалий навчався у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив історію, літературу та не розумів точних наук, багато читав. У 1953 році закінчив 10 класів. Працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот.
У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 року.
До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році. Того ж року вийшла в світ збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1982), «Береги землі» (1986),
«Кожна бджілка — немов лічилка» (1991),
«Сковородинські думи» (2002).
В. Підпалий опанував багато форм і різновидів ліричних творів. У доробку митця найрізноманітніші ліричні модифікації: елегія, сонет, сонетоїд, балада, притча, пейзаж, етюд, присвята, експромт, спомин, епіграма та ін.
Впродовж всього творчого життя поет звертався до жанру присвяти.
Вірш – посвята – це ліричний твір, у рядках якого вказується на особу або подію, якій присвячено поезію
МАТЕРІ
Я твій портрет фіалками вберу –
ти ж так любила голубі фіалки.
Мене ти вчила правді і добру,
мене до праці ти привчала змалку...
Я доторкнуся до твого чола,
на ньому зморшки – й ті такі ласкаві...
Ти все дала й нічого не взяла:
ні крихти хліба, ні спасибі навіть...
Все те, що мав, і те, що в мене є,
що від людей, що від землі святої,
що радістю в рядках моїх встає,
передано в моє життя тобою...
Дочку, можливо, матиму... Хто зна,
про що в гаю зозуля накувала...
О, як я хочу, мамо, щоб вона
твоє велике, щедре серце мала!..
Доньці
Ти спиш уже?.. А за старим повір’ям�у сні ростуть… Якби ж то справді так!�Так чи інак, як люди кажуть – вірю.�І вірю, донько, й вірую – відтак…� �Ти спиш уже? І на здоров’я!.. Лю-лі…�Я причілкове відчиню вікно:�у березі кують літа зозулі,�як не кували нам уже давно…� �Наговорив…. А певно, так і треба,�ні вигоди ж у цьому, ні мети…�Спи, доню. Спи… І, може, в сон до тебе�зозуля хоч одненька прилетить…
Доля подарувала поетові красуню донечку Ольгу, якій він
присвячував вірші. Вона стала його натхненням і радістю.
Володимир Підпалий дуже любив своїх діток – доньку Олю та
Синочка Андрійка. Для них він завжди мав “гостинці” – цікаві віршики.
ПЕС�Чи не знаєте ви пса,�котрий за котом гаса,�прокусив собі язик,�став худий, мов черевик
КІТ�Кіт — ледащо й боягуз,�цілий день мурчить під вус,�що він тигрові рідня…
Хай хтось вірить,�та не я!..
ГАРБУЗ
Ліз городом карапуз.�Гульк — у затишку гарбуз�біля тину крадькома�проти сонечка дріма,�краплі поту на чолі,�хвостик глибоко в землі...
ЛАПЦІ
На річці жабки�жабці�сплели з латаття�лапці.
Аж роздивились�лапці�великі трішки�жабці.
Попідрізали�лапці —�маленькі лапці�жабці...
Та й порішили:�— Годі,�нехай босоніж�ходить...
Ще одним улюбленим жанром у творчості
В.Підпалого є елегія.
.
Елегія
Один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту
До хвилі хвиля, наче скиба чорна…
До хвилі хвиля, наче скибка чорна�ріллі... Так ніч переорала річку,�загнавши скраю неба склянку-місяць,�немов леміш в глибоку борозну...��За тиждень і цього уже не буде:�діткнеться холод серця, а у небі�від ранку і до вечора журливо�тягтимуть рептух мжички журавлі...�
Неперевершений майстер етюду
Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами.