Олександр Довженко:

життя і творчість

​

один  з основоположників національного кінематографа;

​

класик світового кінематографа;

​

Гомер кіно ХХ століття;

​

перший поет кіно;

​

великий зодчий українського кінематографа;

​

«український  да Вінчі»  /А.Малишко/.

Олександр Довженко -

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В’юнище (тепер м. Сосниця Чернігівської області) в селянській родині.

Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша ілюстрація тяжкого становища українського села кінця 19-го – початку 20 століття. Грамотним був лише дід Сашка, батько, мати, бабуся і прабабуся – ні. “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”, – писав Довженко у своїй »Автобіографії». Там же згадує, що, який би епізод дитинства не згадав, в уяві з’являються лише “плач і похорон”. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна. Четверо братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – від якоїсь хвороби померли в один день.

Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Протягом 1914—1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

Глухівський учительський інститут

У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту.

У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. О. Довженко в 1921 р. працював завідувачем загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — у Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко».

Політичні шаржи Довженка (ліворуч) і дружній шарж на Остапа Вишню.

О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів.

У 1930 р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка…

Довженко та знімальна група під час роботи над фільмом “Земля”.

Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван».

У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з’явився «оптимістичний» «Аероград».

У 1939р. вийшов на екрани «Щорс».

З самого дитинства головним джерелом натхнення для Довженка була природа. На початку 1930-х його дуже дратував пустир на території Київської кіностудії (нині – кіностудія імені О. П. Довженка), і там він разом з двома робітниками та садівником висадив фруктові та декоративні дерева. Але там ще й був склад вугілля – Довженко казав, що хоч сто років буде працювати, не звикне до його виду. Дістав беріз, тамарисків і висадив у неділю все це. Наступного дня спостерігає з вікна монтажної кімнати: йдуть два режисери якраз у напрямку до вугільної ями. Олександр Петрович прямо загорівся від нетерпіння: думає, зараз вони зупиняться, здивовані; почнуть міркувати, хто ж таку красу зробив. Але нічого подібного не сталося. Вони не звернули уваги ні на яму, ні на берези. Довженко йде до них, щоб з’ясувати, в чому справа; запитує, чи нічого вони не помічають. Режисери кажуть – ні. Довженко каже, що посадив дерева. Режисери починають виправдовуватися – мовляв, зайняті, не помітили. А він їм: “Висловлюю співчуття, так як не вийде з вас режисерів. Вам не вистачає бачення світу”. Свої роботи Олександр Довженко любив порівнювати з деревами: “Мої картини схожі на яблуні: добре потрусив – набрав 500 яблук, погано – впало штук 10”.

Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші.

Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.

Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум’яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957).

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.

Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко написав кіноповість «Україна в огні». У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали.

Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки… «…Мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда».

Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії – та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України.

Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів.

У режисера було дві дружини. Перша – Варвара Крилова, з якою він познайомився в 1914-у році, коли вони разом готували вечір, присвячений Тарасу Шевченку. Вона була на шість років його молодша; у 1917-у пара зв’язала себе узами цивільного шлюбу. Але у 1917-у році Варвару спокусив білогвардійський офіцер, з яким вона навіть поїхала за кордон, де захворіла на туберкульоз кісток. Коханець кинув її, Варвара повернулася в Україну; Довженка усе ще любить її та у 1923-у році взяв собі за дружину. Але, почавши знімати свої перші фільми, захопився молодою акторкою Юлією Солнцевою, і Варвара сама вирішила піти з життя Олександра Петровича (у 1926-у році), аби не бути тягарем. Життя вона прожила одноногою калікою.

Перша дружина – Варвара Крилова-Довженко (ліворуч). Друге кохання та дружина Довженка – Юлія Солнцева (у центрі та праворуч).

З Солнцевою, відомою ролями у фільмах Аеліта та Папіросниця з Моссельпрома, Довженко познайомився в Одесі. Незабаром Юлія кинула акторську кар’єру і почала спеціалізуватися на режисерській майстерності. Вона була асистенткою у багатьох роботах Довженка; досі не розвіяний міф про те, що Солнцева була приставлена ​​шпигувати за талановитим українцем. Також викликає суперечки і те, як вона обійшлася зі сценаріями чоловіка: ставши їх спадкоємицею, вона на власний смак зняла фільми: »Поема про море» (1958), »Повість полум’яних літ» (1960), »Зачарована Десна» (1964).

Незадовго до смерті в 1956-у році він написав у президію Ради письменників України: “Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з’являтися мені уві сні”.

Відповіді не було. Поховали Довженка на Новодівочому цвинтарі в Москві.

Сосницький літературно-меморіальний музей Олександра Довженка

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому.

​

Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.

​

Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

​

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

​

Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв.

​

О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.

​

�

​

�

Крилаті вислови О. Довженка

Лише сильним дано право на безсмертя.

​

Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де.

​

Дитинство дивується. Молодiсть обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу i байдужiсть.

​

Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу.

​

Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.

Дякую за увагу!