Із записок папського нунція Джуліо Руджієрі (близько 1560 року) про привілеї шляхти

«…Правдивим шляхтичем є той, хто уродився від батьків шляхетського стану… Шляхта має велику вищість над не шляхтою… Окрім того, що вони є самовладними панами у своїх добрах, мають багато привілеїв, кожний їх боїться і низько кланяється… Шляхті дають усі уряди (посади), з неї виходять на єпископів, сенаторів, на усіх двірських урядовців… Шляхта живе розкішно, любить тримати багато слуг і коней, маючи їх сто і більше…»

Із «Юстифікації невинності»

Йова Борецького про права шляхти

«Надано вольність... (українській шляхті) врівень з двома народами польським і литовським посідати сенаторські гідності, радити про добро їхніх країн і своєї вітчизни... З такою вольністю з вільними народами польським і литовським український (руський) народ з’єднався в єдине ціле».

Зі звернення київської шляхти

до короля про збереження прав української мови (1571 рік)

«Нагально (особливо) прохаємо Його королівську мость, нашого милостивого пана, щоб сеймові листи і універсали, Конституції і кожну справу, які надсилаються до Київської землі, були писані не іншими літерами і словами, як тільки руськими».

Із записок голландського мандрівника

Ульріха фон Вердума про багатоетнічність

західноукраїнських міст на прикладі

Кам’янця (Подільського)

…Місто ділилося на три частини: південна була заселена вірменами, які мали там свій окремий ринок, ратушу, гарну церкву й багато добре збудованих купецьких будинків. Центральну частину займали руси. Вони мали великий міський дім з високою

високою вежею, кілька гарних церков грецької релігії. У північній частині міста мешкали поляки, які теж мали там свої костьоли, ратушу й ринок. Кожна частина міста мала своє окреме управління… Крім того, тут жило ще понад сімдесят єврейських родин, старшина яких також вершила судові справи своїх…»

Острів цікавинок

Центром громадського та обрядового життя деяких великих цехів був цеховий дім. Тут майстри вирішували справи, пов’язані з виробництвом і побутом, відзначали календарні й цехові свята й обряди,

обряди, переобирали цехову владу… Члени цехів та інших корпорацій під час відзначення містом особливих подій одягалися у святковий одяг, відмінний у кожного об’єднання, несли прапори, геральдичні знаки, різноколірні свічки великих розмірів – ставники.

Із «Опису України» Гійома Левассера де

Боплана про становище селян Галичини

та Поділля

«Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину… Крім того, залежно від наділу, повинні давати відповідну кількість зерна, безліч … курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими святами і на Різдво, … мають возити своєму панові даром дрова, … (давати) грошових податків, … десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а що три роки – й третього волика… Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть».

Із «Опису України» Гійома Левассера де Боплана про святкування українцями Великодня в XVII столітті

«Протягом (наступного після Великодня) тижня не варто зовсім ходити по вулицях, не маючи запасу фарбованих яєць (крашанок), щоб роздавати їх усім знайомим, кого зустрінеш, промовляючи до них ті самі слова («Христос воскрес!»)… Тоді знайомий або знайома відповідають так само, як вище, обнімаються і цілуються, а той чи та, кого привітали, повинен при цьому дати (свою крашанку)…»

Із «Опису України» Гійома Левассера де Боплана про українське весілля

​

«…Голова (нареченої) не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич ведуть її до церкви, а попереду – скрипка, дуда або цимбали».

Із «Опису України» Гійома Левассера де Боплана Про залицяння дівчат до парубків

«…Закохана дівчина заходить до хати батьків парубка (якого любить), коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг», що означає: «Нехай благословить вас Господь»… Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість (до мене), яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої

твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина

сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань... Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу...

незалежністю, майже не поступаючись чоловіку повнотою своїх громадянських прав… Дівчата по досягненні «дорослих літ», тобто цивільного повноліття, уже користувалися широкою правоздатністю. Строк повноліття ще в Статуті 1529 року було визначено для чоловіків у 18 років, для дівчат у 15 років… З цього часу дівчина ставала не лише ставала власницею спадкових маєтностей у випадку сирітства, але й могла мати окрему власність і при життів батьків… Материнські маєтки дочки й сина успадковувалися в рівних частинах, з батьківських же дочки, сківльки б їх там не було, отримували в придане грошима і речами на суму рівну вартості четвертої частини цих маєтків, але якщо не було синів дочки успадковували і батьківські маєтки…