«Під чужим небом» ‒ ліричний роздум про митця у вигнанні;
туга за рідною землею. «Малоросійство» ‒ палке таврування «комплексу малоросійства» як наскрізна тема роздумів митця; осмислення ідентичності українства. Особливості жанру
Мета уроку:
формувати ключові компетентності:
Епіграф уроку:
А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
Євген Маланюк
Ось такий нелегкий тягар обрав собі відданий син багатостраждальної
матері–України.
Для української літератури характерною є тенденція символізації постатей письменників.
Так, Шевченка називають Великим Кобзарем,
Лесю Українку — дочкою Прометея,
І. Франка — Великим Каменярем.
Не оминула ця доля й Євгена Маланюка,
якого величають «імператором залізних
строф», «трибуном» української державності.
С. Гординський про Маланюка говорив,
що він є «поет, який не тільки доторкав історико-політичні проблеми, він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу,
бачив помилки і проріхи минулого
та ставав їх суддею».
«…імператор залізних строф»
Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й твор-чості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині.�Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних змагань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України,
мріяв повернутися на рідну землю.�
Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній письменник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка.
У Подєбрадах
(1924) поет
дебютує збіркою
віршів «Стилет і стилос»,
через рік виходить
його друга збірка —
«Гербарій».
Осмислення трагічної
долі Вітчизни та пошуки виходу із цього
становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.
У наступних збірках
«Земна Мадонна», 1924; «Земля й залізо», 1930; «Перстень Полікрата», 1939 – Євген Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді
на питання сьогодення.
Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети —
хоч так розбудити віками
витравлювань національну
свідомість народу.
«Під чужим небом»
Вірш складається із п’яти частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту і настрою героя.
Шукаючи «свою» Україну,
поет-емігрант творить ідеалізований образ Вітчизни. Він не знаходить собі місця у «тому» житті («Чому ж я тут?..»).
І ця туга за Батьківщиною пройнята такою любов’ю й ліричністю, що не можна без хвилювання читати рядки.
Не треба ні паризьких бруків,�Ні Праги вулиць прастарих:�Все сняться матернії руки,�Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,�Веселий вітер світлих літ.�А тут — молюсь, убогий митар,�Шукаю твій вогненний слід…
Ні, не знайти. Ніхто не знає,�Ніхто не чув твоїх плачів.�Біля всесвітнього Сипаю,�Як завше: золото й мечі.
1
Виразне читання поезії
Десь сіре поле в чорних круках,�Що пророкують: кари! кар!�А я тут, на чужинних бруках,�Чужий — несу чужий тягар.
2
А я на полум’ї розлуки�Назавше спалюю роки,
�І сниться степ твій, сняться луки�І на узгір’ях — вітряки.
Там — свист херсонського простору!�Там вітер з кришталевих хвиль!�А тут: в вікні опустиш штору —�І п’єш самотній, смертний біль.
Несу отут страшний свій іспит,�І знаю, що життя мине.�І мати, сидючи на призьбі,�Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає�За упокій старенький піп,�За весною весна минає�Під запашне зітхання лип.
3
Все далі висиха Синюха�Й линя її весела синь,�А вітер заголосить глухо�І пролітає в далечінь.
Сіріє стріха під дощами,�Вже й хата стала нетривка,�І мати слухають ночами�Бронхітне гавкання Бровка.
По яких ще дорогах шукати причинної долі?�Перекотиполем блукати в яких степах?�Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю,�Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,�Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,�Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій�Після чарки отрути влітає сонячний джміль.
І ось все забуваю, все зникає в сутінні.�Зростає лише рівний профіль і зоряний зір,�Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння:�Всі принади твоєї страшної краси.
4
Кожен день тут приходить пустельний і легкий,�А ти — там, за горами й ярами гориш.�Не поможуть ні подорожі далекі,�Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.
Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?�Научи мене кров’ю твоїх молитов!�Не поможе ніхто. І не буде інакше.�Із сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефони, версалі, експреси?�Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?�
5
Сниться синя Синюха і верби над плесом,�Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар,
Сниться гомін дубів прадідівських та річка,�Біла хата та тепла долоня сестри…�Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!�Тільки б сіра солома прабатьківських стріх.
Муцій — Гай Муцій Сцевола прославився тим, що, за легендою, намагався убити Ларса Порсену, царя етруського міста Клузія, який узяв в осаду Рим 509 р. до н. е.
Словникова робота
Сцевола пробрався в шатро Порсени, але помилився й убив царського писаря, що був одягнений дорожче й красивіше, ніж цар. Сцеволу схопили, і тоді він оголосив Порсені, що є лише одним із 300 римських юнаків, що поклялися ціною свого життя убити Порсену. Коли герою почали погрожувати тортурами й смертю, якщо він не розкриє всіх подробиць цього задуму, то Сцевола простягнув праву руку в разведений на вівтарі вогонь і тримав її там, доки вона не обвуглилася. Відвага римлянина так вразила Порсену, що його відпустили, й Порсена заключив з Римом
мир. За втрату правої руки Муція
прозвали «Сцевола»
(лат. scaevola — «шульга»).
Словникова робота
Ятаган (тур. yatagan) — різновид клинкової колючо-рублячо-ріжучої зброї, поширеної в турецькому війську. Це загострений металевий, трохи вигнутий клинок без хрестовини і гарди. Відмінною ознакою клинка є те, що лезо розташовано на ввігнутому боці. Руків’я має специфічну форму, що виявляється у розташуванні в її нижній та верхній частині
розширень (вушка на горі), що
виступають по боках.
Ятаганами зокрема, були озброєні гвардійські підрозділи османів-яничари. Вони потрапляли до запорожців як трофеї після вдалих походів. За часів Задунайської Січі ятагани набули більшого поширення серед задунайських запорожців, що перебували на військовій службі у турецьких султанів.
Словникова робота
Сінай — гора на Близькому Сході, яка згадується в Старому Заповіті Біблії як місце, де Бог вручив Мойсею кам’яні таблиці з десятьма заповідями. Про реальне розташування гори існує декілька версій. За однією з них гора розташована на півдні Синайського півострова в Єгипті. За іншою — це погаслий вулкан на півночі Аравійського півострова. У той час на території Палестини на вершинах майже кожної гори розміщувались жертівники та приносились жертви, всі ці гори вважались священними. Тому будь-яка з багатьох священних гір могла бути біблійною горою Сінай або Хорив (Хореб).
— До кого звертається поет у творі?
— 3 якими образами асоціюється поетова Україна?
— Про які деталі поетового «українського» життя ви дізналися?
— Який прийом використовує автор у вірші?
— 3 якими образами автор пов’язує еміграцію?
— Що ви можете сказати про композицію вірша?
— Визначте мотив другої частини поезії.
— Чи можна вважати вірш автобіографічним? Обґрунтуйте відповідь.
Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі.
Упродовж багатьох років бездержавності сотні талановитих українців змушені були творити за межами Батьківщини. Одні з них асимілювалися й приносили славу тій країні, де їм випало жити, інші — ідентифікували себе лише із землею, де народилися, і намагалися якомога більше зробити для пробудження національної свідомості українців, і в такий спосіб наближали час здобуття незалежності.
До останніх належав Євген Маланюк — особистість неординарна як у літературному, так і націєтворчому процесі. Ліричний герой Маланюка, розчавлений, знищений самотністю, «пустельними і легкими днями», хоче заспокоїти своє серце. «Та як же? — питає він. «Научи мене кров’ю твоїх молитов»,—
звертається він до Батьківщини.
«Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини,— писав Євген Маланюк,— хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом, той зрозуміє психологічний стан емігранта».
У поезіях письменника поряд ідуть образи покори й самоти. Як переконався поет, самота як екзистенційна ситуація людського буття є найважчою: її «навчитись важче, ніж покори». Саме туга за Батьківщиною стала першопричиною ностальгійних мотивів поета.
Поезія «Під чужим небом» (1920-1924) яскраво описує стан душі поета у вигнанні. Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям. Ліричному героєві вірша Є. Маланюка, якого доля закинула далеко на чужину, самотньо, тоскно без рідної
Херсонщини, батьківської хати, привіту рідних та близьких.
(«Чужі: й земля, і небо тут, і люди»)
Йому часто сниться рідна хата, пригадуються степ і Синюха.
А ще «матернії руки». Спогади ятрять серце, але повороту немає.
Євген Маланюк через такий традиційний прийом, як сон, малює зорові образи, що зринають у його пам’яті: «материні руки», «стара солома рідних стріх», «синя Синюха», «верби над плесом», та слухові: «гомін дубів», шум вітру, гуки весни. Це сприяє підсиленню ностальгійного звучання поезії.
Ліричного героя не зачаровують ні заморські дива, ні комфорт цивілізації, адже душа рветься до «прадідівських дубів», прабатьківських стріх. Так яскраво й зримо свої відчуття могла передати тільки людина, яка нестямно любить свою Батьківщину і не може змиритися з думкою, що вона втрачена навіки. Серце ліричного героя, а одночасно й поета, наповнюється ностальгійним щемом за рідною землею, бо на «чужинних бруках» він ще глибше зрозумів усю її красу і велич.
Жанр: патріотична (громадянська) елегія.
Тема: показ стану душі ліричного героя, туги за Батьківщиною людини, яка вимушена жити у вигнанні.
Паспорт твору
Рід: громадянська лірика.
Віршові розміри вірша: чотиристопний ямб, чотиристопний та п’ятистопний анапест, чотиристопний анапест.
Ідея: уславлення любові до рідного краю, до старенької батьківської хати, маленької річечки; відчуття самотності на далекій чужині.
Римування: перехресне.
Риторичні питання:
Епітети:
Метафори:
Заповни
схему
«Художні
засоби»
Порівняння:
Риторичні оклики:
Тавтологія:
Оксиморон:
Риторичні питання: «Чому ж я тут? По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах?»
Епітети: «золотосрібний ріг», «заплутані дороги», «кревний край», «скажений біль», «чорні рани», «безглузда путь», «убогий митар», «вогненний слід», «сіре поле в чорних круках», «веселий вітер»…
Метафори: «життя блудить»; «кревний край кона в останній муці»; «несу свій іспит»; «вітер заголосить глухо»; «перекупка-пам’ять заховала сни».
Заповни
таблицю
«Художні
засоби»
Порівняння: «життя давно, як божевільне, блудить».
Риторичні оклики: «Там свист херсонського простору!», «Там вітер з кришталевих хвиль!»
Тавтологія: «А я тут, на чужинних бруках, чужий – несу чужий тягар».
Оксиморон: «…принади Твоєї страшної краси».
Образ перекотиполя («Перекотиполем блукати в яких степах?») символізує долю емігранта, людини, що відірвана від свого коріння, і яку несе нещадний вітер.
Особливе смислове навантаження має образ вітру. Це і вітер туги за Батьківщиною, що віє на рідній землі Херсонщини, «заголосить глухо» пролітаючи над Синюхою. Він єдиний залишається незмінним на землі, що стала тепер чужою:
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар
Це і «вітри історі» («Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах»), що несуть зміни, боротьбу, нагадують про давнє і незабутнє. Надалі вітер переростає у інформативну одиницю, що набуває значення часу:
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
Образи-символи
Є. Маланюк прагнув доносити свої погляди до української громади не лише за допомогою поетичного слова, а й шляхом безпосереднього обговорення дискусійних питань. Для цього часто звертався до жанру публіцистичної статті — невеликого прозового твору на злободенні суспільні теми.
Такою публіцистичною статтею є «Малоросійство» (1959). Ця стаття поєднала риси наукового (наявність узагальнень, прикладів, аналогій) та публіцистичного (емоційність, гострі оцінки) стилів. А за художньою організацією «Малоросійство» можна визначити ще як есей — твір, що містить індивідуальні роздуми й не претендує на вичерпність у розкритті теми.
«Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм.�Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою Державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо».
Євген Маланюк
Є. Маланюк описав малоросійство як «історичну хворобу», спричинену довготривалою відсутністю власної держави. І ця хвороба, на думку автора, найбільше вразила українську інтелігенцію, котра «мала виконувати роль мозкового центру нації».
Малоросійство — це «тотальна капітуляція» в обстоюванні національних прав: «Капітуляція ще перед боєм». Пояснюючи думку,
Є. Маланюк наводить і приклади:
«Майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі — були наявні».
Автор наголошує, що малоросійство «плекається систематичним впорскуванням комплексу меншовартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.)».
Він зауважує, що здобутки української науки й мистецтва в Радянському Союзі шляхом маніпуляцій зазвичай приписувались російській або радянській культурі.
І у зв'язку з цим як приклади згадує українців: математика Михайла Остроградського, інженера Степана Тимошенка, кінорежисера й письменника Олександра Довженка.
На думку Є. Маланюка, малоросійство долається не словами, а наполегливою працею.
А найпершим на шляху до змін має стати усвідомлення й визнання самого комплексу малоросійства — це «було б уже значним кроком, так само, як поставлення діагнозу є початколікування».
Михайло
Остроградський
Степан
Тимошенко
Олександр
Довженко
На думку Євгена Маланюка, «малоросійство, як свідчить досвід, визначається також насмішкуватим ставленням до національних цінностей і святощів. Це систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставилися систематичні, планові й терором підперті перешкоди».
Головним засобом здійснення цього плану був імперський тиск на кожну конкретну особистість, насамперед на людину інтелектуальної праці. Це здійснювалося надзвичайно просто: її не брали чи позбавляли роботи, коли вона поводилася як природний українець, не давали можливості просуватися кар'єрними сходинками, якщо вона погано засвоювала риси панівної культури.
Однак унаслідок тиску імперської машини замість «справжнього росіянина» з'явилися особливі суспільні типи — «покручі»: малорос, малополяк, малогрузин і т. п. В'ячеслав Липинський називав це явище «хворобою бездержавності». Адже малороси зрікалися своєї державності, ставали старанними адміністраторами в рамках чужої держави, провідниками імперської ідеї у своєму середовищі.
В'ячеслав Липинський
Малоросійство характеризується також притупленням чи втратою історичної пам'яті та прийняттям імперських історичних міфів.
Не менш потворною рисою малоросійства є зверхнє й зневажливе ставлення до культури й самобутності власного народу.
Підлегле становище, утрата державності та історичної пам'яті про перемоги та історичні успіхи свого народу, зневажливе ставлення до своїх народних рис призвело до формування комплексу меншовартості, порівняно з державними націями, спільноти, нездатної успішно організувати власне життя, наповнити його високим духовним змістом.
Зрештою, комплекс малоросійства призводив до сорому за своє походження і формував прагнення якнайшвидше його зректися. Джерелом його стала бездержавність, тому єдиними ліками проти нього було створення власної держави, яка забезпечила б умови для подолання цього ганебного явища.
Спорідненим малоросійству стало москвофільство. Воно виникло в Західній Україні в середовищі тих українських церковних діячів, які під австрійським імперським тиском сформували подвійну лояльність щодо Галичини та монархії Габсбургів.
Коли ж офіційний Відень вибрав курс на придушення українства силами польського шляхетства, вони спрямували свою енергію на справу приєднання Західної України до Російської імперії.
На цей шлях їх підштовхнула також аристократична нехіть до свого «плебейського» народу, відсутність віри в його можливості.
Москвофільство
Москвофільство
Утративши опору в австрійській монархії, не бачачи підтримки власного народу, ці представники духівництва вирішили опертися на монархію етнічно спорідненої держави. Оскільки це була імперія, що намагалася всі свої народи перетворити на справжніх росіян, галицькі провідники обрали шлях москвофільства. Проте російська влада трактувала їх не стільки як друзів і прихильників, скільки як добре оплачуваних проповідників російських імперських ідей у стратегічно важливому для Росії регіоні.
Головною ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли заперечували існування українців як нації, тобто не визнавали право українського народу на власну державу. Вони доводили благотворність об'єднання всіх слов'янських народів під владою російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для всього слов'янства.
Протягом усього XIX ст. москвофільство було спершу панівною, а потім громадсько-політичною течією в Галичині.
Ми відкрили для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який усе своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї.
У сукупності різноманітних тем, оригінальних образів та форм віршування постає цілком конкретна, чітко окреслена постать. Постать людини сильної, палкої, справедливої в житті особистому й громадянському, людини, без перебільшення, геніальної у творчому житті…
Kvitka (Kvitaslawa) Cisyk Kacey_Квітка Цісик _ Cranes_Журавлі
Об’єднайтеся у домашні «малі» творчі групи і сформулюйте головні тези праці Євгена Маланюка «Малоросійство». Визначте особливості її жанру.
Домашнє завдання