Публіцистичні твори академіка І.Дзюби у курсі «Історія України»

Комунальний вищий навчальний заклад «Вінницька академія неперервної освіти»

�

Струкевич

Олексій Карпович,

завідувач кафедри філології та гуманітарних наук, доктор історичних наук, професор

​

• e-mail: strukevychOK@gmail.com

​

упорядник

І.Дзюба Епізоди з �історії російського націоналізму �

• Дану публіцистичну статтю І.Дзюба починає з епіграфа.
• Прошлає Рассії била блістящєє, єє настаящєє болєє чєм великалепна, а што касаєтся єє будущєва, ано превасходіт всьо, што может представіть сєбє самає смелає ваабраженіє. Вот, дарагой мой, с какой точкі зрєнія следует панімать і апісивать русскую історію.
• (О.Х.Бенкендорф – М.Ф.Орлову у справі П.Я.Чаадаєва)

І.Дзюба Епізоди з �історії російського націоналізму �

• Нічого не зрозуміли і нічого не навчилися… с.265
• Іван Дзюба розповідає про часи гетьманства П.Скоропадського, коли Київ заповнили втікачі з Петрограда та Москви, які рятувалися від більшовиків.
• Один з них Гурко Владімір Іосіфовіч (1862—1927) — русский государственный деятель, публицист, член Русского Собрания, сподвижник П. А. Столыпина; действительный статский советник. Родился 30 ноября 1862 года в семье потомственных дворян Гурко Тверской губернии — сын генерал-фельдмарш. Иосифа Владимировича Гурко и графини Марии Андреевны Салиас-де-Турнемир. Випускник юридического факультет Московского университета. Заступник министра внутренних дел П. Н. Дурново, а затем и П. А. Столыпина.
• Нібито освічений і культурний, за походженням з родини Ромейків-Гурків. Але ось що він пише про українську державність:
• «Вся украинская затея била вообще смехотворна: страна и народ, которие в качестве национальних знаменитостей могли виставить лишь поплатившегося жизнью предателя и полуграмотного составителя народних песен, едва ли могут иметь притязание на

• самостоятельное культурное существование. Когда к етому добавляется еще отсутствие разрработанного литературного язика, обязанность которого исполняет народний говор, дополняємий искуственно созданними словами иноземно-галицийского или польского происхождения, то подобние притязания смешни и жалки» (Гурко В.И.) Из Петрограда через Москву, Париж и Лондон в Одессу. 1917 – 1918 // Архив русской революции, издаваємий И.В.Гессеном. ХV. – Берлин 1924. – С.27-28.)
• (Воістину, славних прадідів великих правнуки погані. Але я про інше. Недалекий час, коли в РФ почнеться черговий період смут, бунтів, розпаду. Рятуючись, їхні верхні соціальні прошарки будуть тікати на «родіну сваїх атцов». Яку культуру, настрої вони принесуть? Як бачимо, навіть ті, хто самі безславно, «позорно» втратили свою державу, батьківщину, всеодно вважали, що хто-хто, а українці не гідні власної держави. Такі настрої вони нам нестимуть. Мудреці казали: «Історія схильна до повторення»)
• Іван Дзюба продовжує: «Особливо смішить того ж Гурка «украінскій командний язик»: «Желєзнякі на пузякі – гоп».

​

• Нас часто ставлять у безвихідь подібні жарти, несподівано під час нібито дружньої бесіди, сказані «по-доброму». Не знаєш як і реагувати. Можливо допоможе оцінка І.Дзюби: «примітивні вигадки закляклих у своїй антиукраїнській запамороченості шовіністів, особливо з числа «землячків». «Фольклор шовіністів».
• Так само слід оцінювати і пущений піхновсько-шульгінскім «Кієвлянінном» анекдот про те, що нібито в українському перекладі «Гамлета» М.Старицького початок знаменитого монологу звучить так: «Бути чи не бути? Ось де заковика!»
• У вжитку шовіністів ходить ще один жарт. Нібито арія Лєнского в українському перекладі звучить так: «Чи гепнусь я, дручком пропертий…» Як каже І.Дзюба, «тут уже міра неосвіченості й зарозумілості сягає ідіотичного несмаку».
• Знайшовши більш ніж гостинний притулок у Києві, в Українській державі гетьмана Cкоропадського, російські політики, як бачимо, далекі не те що від вдячності, а й від елементарної пристойності у судженнях про Україну.
• В своєму антиукраїнізмі, каже І.Дзюба, вони одностайні з приводу «прієзда в Кієф многіх члєнаф Гасударственнай Думи» Гурко

• задоволено пише: «Тут рядам сідєлі і дружна между сабой бєсєдавалі, мала в чєм расхадясь, Мілюкоф і Пурішкєвіч». Перший лідер кадетів, другий – чорносотенців. (Як стверджує відома сентенція, російська демократія закінчується на українському питанні – О.С.)
• Цікаво що у тому ж числі «Архіва…» було опубліковано уривки зі щоденника неназваної київської студентки, яка в серпні 1919 р. записала: «Я знаю многіх русскіх (даже манархістаф), каториє так нєнавідят украінцеф, шта предпачітают ім бальшевікоф».
• (Підозрюю, що і сьогодні ті 15 % громадян України які голосують за всілякі ОПЗЖ роблять це з тією ж мотивацією, що й тьотя Мотя «лучше бить ізнасилованнай чем украінізіраваннай» - О.С.)
• Сто років у майбутнє = сто років у минуле с. 266…
• С.269. Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних «хахлов- салоєдов»: «Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова… Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: «Москаль з’ив твой хлиб. Москаль випив твою горилку». (Артемов В. Обнаженная натура: Роман // Наш современник. – 1998. - № 1. – С.66.)

​

Сто років у майбутнє =� сто років у минуле с. 266…�

• До речі, на думку І.Дзюби, неодмінна в українофобів «знущальна» згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому, компенсацією глибокої кривди, втрати. Якщо романіст В.Артемов вправляється у недолугих кривоустих «кпинах», то Анатолій Марієнгоф в «Романе без вранья» про часи революції пише просто і щиро: «В весеннюю ростпель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку-другую поработало брюхо, как в осень мельница».
• (Що до цього додати? Хіба що згадку про монографію О.Гуржія «Іван Скоропадський». Там цитується документ про порції і рації, накладені на українців у зв’язку із введенням в Гетьманщину 6 мос-ковських полків драгунів – на місяць їм мусили видавати і 15 фунтів сала на драгуна. «Нє постнава масліца» а саме сала. – О.С.)
• Свого часу я цитував вам слова Е.Кінана з «Московських історичних міфів», який стверджує, ще у 1990-ті у Московії все проймається націоналістичним духом. І.Дзюба дає нам цілу низку літературних доказів цьому. От, наприклад, Віктор Кочетков «Пророчество о будущем России" // Наш современник. – 1996. - № 6. – С.7.

​

• Пророчество о будущем России
• В грядущее небесное окно.
• Державе этой в смуте и бессилье
• Прожить остаток века суждено.
• Но только век закончится двадцатый,
• Господь ее захочет возродить,
• Вернуть ей все потери и утраты
• И беды все поможет победить.
• Восстанет вновь она необорима, в деяниях и помыслах чиста.
• Законною наследницею Рима,
• Воительницей Грозного Христа.
• Інший приклад. Вениамин Башлачев У русских выбора нет // Маладая гвардия. – 1997. - № 11. С. 83. Як реваншистський ідеолог , він намагається призвичаїти свою аудиторію до формулювань «славянорусский народ», «русские народы» і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів:
• «Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих – русских детей!»

​

• В іншій статті Отныне вам не щит… // Маладая гвардия. – 1997. - № 4. – С.59., він з особливим русскім зворушливим щиросердям, а точніше з московською прямолінійністю й тупуватою одвертістю (Формулювання І.Дзюби) викладає суть ідеї «русских народов»: «В неразберихе «развода» белорусские и украинские «кони» потеряли в «Русь-тройке» прочную связь с «коренником». Вполне понятно, что «кони» потянули – каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии «кони» потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов потребуют одного «ямщика», чтобы он «наладил постромки».
• (Тут так і напрошується порівняння українського «шлюб», «одруження» і московського «супружество» Перше засноване на семах «любов», «дружба» друге на «упряжці» з «постромкамі» і «ямщіком». До речі, коні в нього то «русскиє народи», а ямщік-то, монгольське, ординське слово.)

​

• Московити схиблені на культуртрегерстві. Вони впевнені, що віками всім допомагали, «абустраівали гасударства» на шкоду собі, відриваючи від себе…
• З цього приводу І.Дзюба наводить слова видатного російського філософа Федора Степуна 1884-1965 религиозный философ, историософ, культуролог, социолог, теоретик искусства, ...
• Він був виселений Леніним на Захід на відомому «філософському пароплаві», оскільки думав не по-ленінськи, тобто не націонал-комуністично, хоча залишався російським патріотом:
• «За 400 лет территория России увеличилась в 36 раз. Факт этот, лежащий в основе русской истории, коренным образом определил собою не только стиль русского земледельческого хозяйствования, но в известном смисле стиль русского делания и творчества.
• Труд, положенный русским народом на создание Державы Россия, был, конечно, громаден, и все же он никогда не был тем, что под словом «труд» понимает трудолюбивая Европа, что под ним ныне понимаем и мы: он не был упорною, медленною работою.

• Так столетиями создавался в России стиль малокультурного, варварского хозяйствования, психология безлюбовного отношения к любимой земле […] Читая любую русскую историю, получаешь впечатление, что русский народ не столько завоєвывал землю, сколько без боя забирал ее в плен. Эта военнопленная земля и работала на русский народ, работала без того, чтобы он сам на ней по-настоящему работал» (Степун Ф. Чаемая Россия. – СПб., 1999. – С. 11.)
• (Як бачимо, Степун шукає пояснення і знаходить його в конкретній причині, підставі. Сучасні ж московські автори лише констатують факт бідності і подають її як наслідок якоїсь жертовності, якою і користуються всі ненависні вороги і підлі зрадники).
• Для прикладу І.Дзюба наводить слова Убогава Андрєя. Страна души // Наш современник. – 2006. - № 6. ­- С.148:
• «…Даже и две наши последние империи, при всем их грандиоз-ном величии, - это же были «империи жертв». И в царской, а по-том и в Советкой России русским всегда жилось хуже всех! Вспомните, как в недавние советские годы процветал, к приме-ру, советский Кавказ – и как жила (причем в самые лучшие сыто-спокойные годы «застоя») среднерусская наша деревня.

• Жизнь в какой-нибудь курской глубинке, и я хорошо это помню – это же был почти каменный век, кое-где еще с земляными полами в тесных низеньких избах. И так жили имперские русские, в лучшем месте России, на землях, по плодородию не имевших равных в мире!
• Так вот, почему своим, русским, у нас всегда хуже, чем прочим-иным? Что за безумие – эта наша страсть к самоуничтожению, страсть к тому, чтобы жертвовать и унижаться?»
• (Ну що ж тут дивного. Московити – це лісові промисловики. Вони трудяться як мисливці й збирачі, а не як хлібороби (українці чи всі європейці – О.С.). Як Ф. Степун сформулював, трудяться, але в «стилі малокультурного, варварского хозяйствования». Вони пристосовані лише до хижацького екстенсивного пограбування природи, а не до інтенсивного європейського господарювання.)
• І. Дзюба так коментує слова А.Убогого «Правда правдою, тільки ж погибельну «страсть» означено не точно. Її ж ім’я давно відоме: це імперіалістична пристрасть ковтати, а потім мучитися нетравленням.

​

Повернення до традицій-�ного російського націоналізму

• Сучасні апологети «русского міра» змушені відмовитися від тези про історичні переваги комуністичної ідеології та радянського суспільного ладу, про дружбу народів, що зумовила непорушність СРСР. Сьогодні вони повернулися до давніх ідей з арсеналу традиційного російського націоналізму – непохитної вірності російського народу верховній владі та його невичерпної терплячості.
• З цього приводу І.Дзюба нагадує давно забутий «тост» Й.Сталіна, його основну опубліковану частину: «Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не лише тому, що він – керівний народ, а й тому, що в нього ясний розум, стійкий характер і терпіння». (Далі Сталін вправлявся в красномовстві саме навколо терпіння. – О.С.)
• Цей «тост», а точніше нова орієнтація на російський націоналізм, мали далекосяжні наслідки. «По-перше, і в наступній політиці радянського уряду робився розрахунок на терплячість російського народу; по-друге, компенсацію його реальних негараздів і терпінь системою риторичних компліментів і вивищення над іншими народами; по-третє, поступовою десуб’єктивізацією інших народів у Союзі РСР, активацією російського націоналізму.

• Так воно й відбувалося, пише далі І.Дзюба.
• І знову через століття, чуємо старі голоси:
• «В чем сущность руссизма? В трех предельно простих и ясних тезисах: Россия превише всего. Россия- єто государство рус-ских. С Россией и русскими – Бог». (Холмогоров Єгор Русизм. Вибирая Путина // Спецназ России. – 2007. - № 11. - ноябрь).
• «Даже когда нас останется двое, ми будем помнить о своей миссии «народа-богоносца»… (Бирюков Виктор Вести из подполья // Нивий мир. – 2007. - № 2. – С. 149.)
• (Перед нами явний повтор ідей з теорії «офіційної народності» та зусиль московської церкви русифікувати за допомогою право-слав’я усі неслов’янські народи. Це ж завдання московська церква ставить і сьогодні. Для цього із «Задонщини» дістали згадку про «русского бога» і почали її активно популяризувати.
• Таке патріотично-богохульське використання імені Бога Вселенського як «Русского Бога» викликало спротив навіть російської ліберальної інтелігенції.
• Особливо гостро звучав вірш князя П.Вяземского «Русский Бог» написаний у 1828 р.

• Нужно ль вам истолкованье,�Что такое русский бог?�Вот его вам начертанье,�Сколько я заметить мог.�Бог метелей, бог ухабов,�Бог убийственных дорог,�Станций - тараканьих штабов,�Вот он, вот он, русский бог.�Варіант з архіву Тургенєвих:
• Бог ухабов, бог метелей,�Бог убийственных дорог,�Бог ночлегов без постелей,�Вот он, вот он — русский бог!�Бог голодных, бог холодных,�Нищих вдоль и поперек,�Бог имений недоходных,�Вот он, вот он, русский бог.�Бог грудей и жоп отвислых,�Бог лаптей и пухлых ног,�Горьких лиц и сливок кислых,�Вот он, вот он, русский бог.��

• Бог наливок, бог рассолов,�Душ, представленных в залог,�Бригадирш обоих полов,�Вот он, вот он, русский бог.��Бог всех с анненской на шеях,�Бог дворовых без сапог,�Бог в санях при двух лакеях,�Вот он, вот он, русский бог.
• Варіант з архіву Тургенєвих:
• Бог всех с Анною на шее,�Бог лакеев без сапог,�Бог служащих, как лакеи,�Вот он, вот он — русский бог!��К глупым полон благодати,�К умным беспощадно строг,�Бог всего, что есть некстати,�Вот он, вот он, русский бог…��

Приклад критичного �мислення для історика

• Це той первий, що розпинав / Нашу Україну,
• А вторая доканала / Вдову сиротину.
• Щоб зрозуміти їхню приголомшливу сміливість і викривальну силу, треба враховувати історичний контекст,
• У той час, коли Петро I і Катерина II були мало не канонізованими святими Російської імперії, найбільшими святощами імперського іконостаса («Паллада русская — бессмертная матерь отечества Екатерина... Отец отечества Петр...» Що особливо характерне для Шевченка, так це отой незрівнянний зверхній тон мови про царя, який зустрінемо ще хіба в Беранже і в Петефі, — але ж ті писали про своїх королів у революційну пору, коли народ скидав їх або ж збирався це зробити, а Шевченко — в час глухої реакції, коли до загальнонародного руху було ще далеко, коли так далеко ще майже нічиї думки не сягали, а що в літературі їх тоді один Шевченко на всю Росію висловив — це історичний факт. Мабуть, крім глибини політичної думки та зрілості оцінки, тут позначилися ще й «козацький» темперамент, традиція демократизму, відчуття незалежності й гідності, суто народне внутрішнє почуття вищості над панством і владою, яке знайдемо в народних казках, анекдотах, прислів’ях, піснях, у всій народній поезії...

Тема української мови

• Тема мови і позиція М.Костомарова
• У «Автобіографії» М. Костомаров пише: «Мною овладела какая-то страсть ко всему малороссийскому… Любовь к малороссийскому слову все более и более увлекала меня; мне било досадно, что такой прекрасний язик остается без всякой литературной обработки и сверх того подвергается совершенно незаслуженному презрению. Я повсюду слушал грубие виходки и насмешки над хохлами не только от великороссов, но даже от малороссов висшего класа, считавших дозволительним глумиться над мужиком и его способом виражения. Такое отношение к народу и его речи мне казалось унижением человеческого достоинства, и чем чаще встречал я подобние виходки, тем сильнее пристращался к малороссийской народности»
• І. Дзюба розповідає, що і сучасні європейські мови свого часу теж боролися за визнання. Це наприклад, мусили робити славнозвісні Данте і Петрарка. Так Данте своє право писати італійською, а не міжнародною латиною, мусив обстоювати в теоретичному трактаті писаному, тою ж таки латиною.

​

• Приблизно ж тоді Алішер Навої теж пише в іншій частині світу теоретичний трактат «Позивання двох мов», у якому виправдовує своє звертання до узбецької мови, за часів гегемонії перської.
• Сервантес у «Дон-Кіхоті» обстоював здатність іспанської мови бути мовою поезії, а також вважав за слушне «поширити цей звичай на всі народи, щоб німецький поет не вважав за щось для себе принизливе писати своєю мовою, а кастильський і навіть баскський- своєю».
• Не споконвічною, нагадує публіцист, була і слава французької мови, Ще в ХУІ ст. треба було доводити її гідності й переваги (1549, Дю Беле маніфест «Захист і вславлененя французької мови».
• Що ж до мови німецької, то словами Ромена Ролана, німці доби Людовіка ХІУ (друга половина ХУІІ – початок ХУІІІ ст.) «так ретельно вдосконалювалися у французькій мові, що геть забули рідну».
• Російським мислителям-патріотам доводилося боронити престиж російської мови ще у ХІХ ст. Відомі випадки з російскими партизанами, які убивали російських дворян і князів, бо думали, що вони французи.
• 500 років англійська знать розмовляла французькою, ігноруючи свою рідну.

• Для чехів, угорців і болгарів гостро стояла проблема двомовності: німецько-чеської, німецько-угорської, грецько-болгарськ.), причо-му ця двомовність була асиметричною, з перевагою чужоземної.
• Для поляків, розділених трьома державами, мова грала роль чинника збереження національної єдності, своєрідний імператив цілісності культури, національної спільноти.
• В Україні ХІХ ст. проявлялися обидві «чеська» і «польська» моделі. З одного боку прагнення емансипації, а з іншого інструмент національної єдності.
• Але чому українці виявилися не таким стійкими як поляки чи інші слов’янські народи. Невже тому, що українці якісь гірші, менш патріотичні, зате більш зрадливі.
• І Дзюба причину бачить в іншому: «…Більша частина України конала в лабетах азіатського деспотизму царської Росії, і українська мовно-культурна ситуація розгорталася в колоніальному суспільстві, позбавленому найменших демократичних свобод і політичних перспектив, за умов прямого поліційного придушення, чого не було в такій брутальній формі в жодній із слов’янських країн (навіть в Болгарії турецький гніт не поширювався такою мірою та мовно-культурну сферу).

• Читаючи І Дзюбу було б нелогічно пропустити тему русифікації. І дійсно академік додає нових штрихів
• Коли ми натрапляємо на якийсь наказ про русифікацію, ми думаємо, що з цього моменту закінчилася наша історія, наша традиція, наша мова
• Наприклад 1783 р. Катерина ІІ видала спеціальний наказ 1783 р. «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию» для «соблюдения выговора, который наблюдается в Великороссии».  І відтоді «віра» стала «вєрой», «Київ» -«Кієвом», «літо» - «лєтом». «гнів» - «гнєвом», «гріх» - «грєхом» і так далі.
• Але, українці ще довго опиралися і лише з’являлося послаблення вони бралися за своє.
• Вже наступного року Катерині ІІ довелося видавати наказ про покарання неслухняних учителів та учнів. Ну, от все-таки московити справились.
• Але читаємо в І.Дзюби уривок зі спогадів учителя харківської гімназії Т.Селіванова. І виявляється, на початку ХІХ ст. «українська

• стихія панувала не лише між учнів, а й між учителів». Т.Селіванов пише: «Ми засталі уже в 1807 г. в учіліщах самого Харькова учітєлєй, што так і рєзалі по-украінскі с учєнікамі; да ми, то-єсть новопрібившиє із сємінарії учітєля, па распоряженію начальства, сламілі іх і пріучілі гаваріть па-русскі».
• Ну нібито зламали нас. Але часто-густо «учні з офіціяльної школи йшли до старої дячківської». Вона ще довго так-сяк «обслуговувала культурні потреби мас»
• До речі, «дяченко» це ж прізвище учительських дітей. Це наше професійне прізвище, як гончаренко, коваленко, слюсаренко…
• Нібито зламали, а в 60 рр. недільні, вечірні школи. Валуєвський циркуляр.
• Нібито зламали, але народжується український театр. І вулиці українських містечок забивають селянські вози, які привезли селян дивитися виставу. Емський указ.
• Нібито зламали, але трупа Садовського і Кропивницького їде на гастролі… в Петербург і Москву, оскільки указ там гастролювати не забороняв.
• Революція 1905 – 7 рр. і подільські та полтавські священники домагаються української мови в богослужінні, викладання української мови і літератури в семінаріях.
• А кажуть, що ми нікчемна нація, не здатна себе захищати.

• Дзюба нам нагадує як Шевченко оцінював московські лестощі щодо родичання з українцями.
• Коли Михайло Максимович запропонував Т.Г. співпрацювати зі слов’янофільським «Парусом» І.Аксакова, Шевченко відмовився, пояснивши: «Парус у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то його батько руки грів».
• До речі в кримінальному кодексі є різновид шахрайства: представлення себе родичем з метою заволодіння чужим майном.
• Так само І.Дзюба, посилаючись на московських публіцистів, розкриває облудність їх любові до України.
• «Особливої висоти в патетиці імперсько-власницької любові до України сягав М.Катков: «…Ми любім Украйну, - любім как часть нашево атєчєства, как живую і дарагую часть нашева народа, как часть нас саміх, і патаму-та нам так ненавістна (! – це вічна правда! – І.Дз.) всякая папитка внєсті чувства тваєво і маєво в отношенії Украйни к Рассіі».

​

• Хто ж не любив Україну як своє дорогоцінне?! Саме так любили Україну всі російські царі…. Всі казенні патріоти дуже любили «благодатний юг» - Маларассію.
• І всі поміщицькі і бюрократичні п’явки, і вся крамарсько-чиновницька сарана дуже любили Україну – як своє. Особливо ж любили і люблять її принципові українофоби й войовничі російські націоналісти – люто, неподільно, на смерть, по-братерському».
• Ще Чернишевський у статті «Народная бесталковасть» вказав на справжню суть цих братерських почуттів: «Талкуют а любві нашей к славянскім плємєнам. Но дєло тут вовсе не в любві к нім, а в егаістічєскам расчєтє падчинить нам іх, - тут нє желаніє добра ім, а желаніє увелічіть собствєннає магущества».

Пародія на вибори�Пародія на вибори

• Зі статті «Від надії до стабільності»: «Приходиш додому – поштова скринька забита. А радіо й телевізор уже й не вмикай – так і хряпає по голові довбешкою «політреклами»…
• …Ліг спати. А воно гримить, чадить – уже з космосу. Весь світовий простір стугонить … І стогне… Спершу якийсь нерозбірливий гул – не то «нари», не то «канари», «з тіні», «втінь», «в Європу» «в Азію»… А потім понеслось:
• «Я Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна, присягаю на Біблії, на Конституції і на своєму партквитку, що забезпечу кожному громадянину України вже з 1 січня 2007-го року місячну заробітну плату не менше 10 тисяч доларів… Ми і тільки ми!»
• Я Врунов-Брехуненко, голова Партії «Було Ваше, Стало Наше». присягаю на Біблії, на Конституції і на своєму партквитку: ми забезпечимо кожному громадянинові України вже з другої половини 2006-го року місячну зарплату у 20 тисяч доларів! Ми і тільки ми!»
• Я Смрад-Осатанєлов, голова партії Крутого Братерства, інформую багатосотнаціональний народ України, що очистивши нашу рідну

​

• Землю від їхньої бандерівської і запровадивши китайську мову, ми здобудемо довіру великого братнього Китаю і дістанемо необмежений доступ до його безплатної продукції, як-от: чаї чорний і зелений, креветки, морська капуста, очерет, шовк, перламутрові гудзики, а також нафта, газ, золото, алмази і твели для атомних електростанцій»…
• …А далі щось зовсім рідне: «Я Максим Семитуз, почесний глашатай Експрес-Рятувальної Команди «Ніяк», радий доповісти українському народові й усьому прогресивному (тху ти! вибачайте) людству, що ми і тільки ми знаємо, як зробити ТАК, щоб було НЕ ТАК, а НІЯК. Ми вже це робили і знов готові».

​

​

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

• Вернадський В. Українське питання і російська громадськість // Хроніка 2000. – Випуск 35-36.
• Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. – К., 2009.
• Дзюба І. Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ. – К., 2011. – 503 с.
• Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація гетьманщини 1760 – 1830. – К., 1996.
• Російський імперіалізм. Актуальні світові дискусії / Упорядник Тарас Гунчак. – К., 2010.

​

Тестове завдання 1

• На думку І. Дзюби, неодмінна в українофобів знущальна згадка про «хохлацьке сало» є неусвідомленим виявом:
• А. Специфічної закомплексованості на ньому;
• Б. Психологічної компенсації глибокої втрати;
• В. Мрій про білий український хліб, сало, цукор…
• Г. Усіх названих комплексів водночас.

​

Тестове завдання 2

• Які з наведених формулювань відповідають поясненню видатним російським філософом Ф.Степуном сутності праці російського народу над створенням російської держави? Російський народ:
• А. Створив стиль малокультурного, варварського господарювання;
• Б. Має психологію безлюбовного ставлення до рідної землі;
• В. Ставиться до землі як до «воєнноплєнної», яка «работала на русский народ… без того чтоби он сам на ней по-настоящему работал»;
• Г. Все сказане в комплексі і відображає сутність праці російського народу над побудовою власної держави.

​

Практичні завдання

• 1. Сформулюйте максимально стисло сутність рис російського шовінізму й націоналізму, які висвітлено І.Дзюбою у даній презентації.
• 2. Сформулюйте проявиукраїнського спротиву політиці асиміляції.

​

• Відповіді надсилайте на адресу: strukevychok@gmail.com

​