2 of 8

Автор «Слова...». Ім’я автора цього твору досі залишається невідомим. Однак уже сам текст багато говорить про свого творця: це міг бути лише видатний мислитель і політик свого часу, людина талановита й високоосвічена, яка мала досконалі знання з історії (у поемі описано події, що відбувалися в Русі-Україні впродовж 200 років, згадано імена більше сорока князів), воєнної справи, біології, географії, медицини, володіла мовами інших народів. Автор також добре знав тогочасну літературу та фольклор, про що свідчить символіка й художня манера «Слова...». Очевидно, він був родом з Чернігівщини або довго там жив (бо в мові твору чітко виявляються особливості говірки цього регіону України). Автор, напевно, був одним з учасників походу. Під свіжими враженнями від пережитого він і створив «Слово...». Поема народилася не раніше осені 1185 р. (тоді Ігор утік з полону) і не пізніше 1 жовтня 1187 р. (тоді помер галицький князь Ярослав Осмомисл, згадуваний у творі серед живих).

3 of 8

«Слово...» складається з трьох основних частин.

I. Вступ, де автор обмірковує прийоми зображення подій і мету свого твору. Авторові подобається легендарний руський співець Боян. Але той, описуючи події, «растекашется мислію по древу» — надто красномовно й багатослівно прикрашав оповідь. Творець же «Слова...» не хоче наслідувати цю манеру, а прагне дотримуватися історичної правди, уникати зайвих вигадок і прикрас.

II. Головна частина — поетична розповідь про похід. Вона ділиться на такі епізоди: 1) виступ Ігоря в похід; 2) битва з половцями, поразка; 3) сум русинів, золоте слово Святослава; 4) плач Ярославни; 5) утеча Ігоря.

III. Закінчення — величання князя та дружини.

4 of 8

Крім того, автор ніби навмисне затемнює зміст твору, часто важливі моменти не описує, а лише натякає на них (наприклад, побратим Ігоря, половець Овлур, з’являється у творі без будь-якої підготовки), не зрозуміло, де говорить сам автор, а де — його герої.

5 of 8

Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки мутно течуть.

Порохи поля покривають.

Стяги говорять:

половці ідуть від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі перегородили черленими щитами

А той Олег мечем крамолу кував

і стріли по землі сіяв.

Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, —

той же дзвін чув давній великий

Ярославів син Всеволод,

а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові.

Бориса ж Вячеславича

хвальба на суд привела

і на зелений покров Канини поклала

За обиду Олегову,

хороброго і молодого князя.

З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого

поміж угорськими іноходцями

до святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало усобицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям.

Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали,

та часто ворони крякали,

трупи собі ділячи,

а галки свою річ говорили,

на поживу летіти збираючись

6 of 8

То було в ті битви і в ті походи,

а такої битви — не чувано!

З зарання до вечора,

З вечора до світа

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії

у полі незнаємім,

серед землі Половецької.

Чорна земля під копитьми

кістьми була засіяна,

а кров’ю полита:

тугою зійшли вони по Руській землі!

�

Що там шумить,

що там дзвенить

вдалині рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

жаль бо йому милого брата Всеволода.

Билися день,

билися другий;

третього дня під полудень упали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;

тут кривавого вина недостало;

тут пир докінчили хоробрі русичі:

сватів напоїли

і самі полягли

за землю Руськую.

Никне трава жалощами,

а дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже бо, браття, невеселая година настала,

уже пустиня силу прикрила.

7 of 8

Встала обида в силах Даждьбожого внука,

ступила дівою на землю Трояна,

Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;

плещучи, прогнала багаті часи.

Припинились походи князів на поганих,

сказав бо брат брату:

«Се моє, і те — теж моє».

І почали князі про малеє — «се великеє» мовити

і самі на себе крамолу кувати.

А погані з усіх сторін приходили з побідами

на землю Руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, — к морю!

А Ігоря хороброго полку — не воскресити!

За ним кликнули Карна і Жля,

поскакали по Руській землі,

вогонь людям мечучи в полум’янім розі.

Жони руські заплакали, примовляючи:

«Уже нам своїх милих лад

ні мислю помислити,

ні думою здумати,

ні очима оглядіти,

а злота і срібла того не мало загубити».

�

І застогнав же, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастьми.

Горе розлилося по Руській землі,

печаль буйна пішла серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,

брали данину по білці з двора.