Участь українських письменників у Другій світовій війні. Засилля соцреалізму в мистецтві повоєнного періоду. Олександр Довженко.

Трагічна творча біографія митця

Українська література в четверте десятиліття XX століття ввійшла фізично знекровленою, естетично збідненою і морально розгубленою. Десятки найталановитіших митців було репресовано й знищено. Ті, що врятувалися еміграцією (Юрій Клен, Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Василь Барка), фактично опинилися поза вітчизняним літературним процесом.

Друга світова війна, на думку літературознавця В. Моренця, «вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися у слові, яке кликало до бою, вселяло віру і надію в перемогу над ворогом. Поезія була відверта й щира, позбавлена шаблонних фраз і хвалебних од Країні Рад.

Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові тематичні обшири.

Поети старшого покоління – П. Тичина,

М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра – творили в евакуації, виступали у пресі, на радіо,

молодші – І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець – воювали й писали на фронті, М. Шпак – у підпіллі, П. Воронько – у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич – у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).

Творили в евакуації

Павло Тичина

Максим Рильський

Микола Бажан

Воювали й писали на фронті

Іван Нехода

Любомир Дмитерко

Петро Дорошко

Микола Шеремет

Василь

Швець

У лавах національного підпілля

творили

Микола Шпак

Олена Теліга

Олег Ольжич

У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Усенародного звучання набувають «Клятва» М. Бажана («Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезії П. Тичини («За все ми відплатим тобі»), М. Рильського («За землю рідну»), В. Сосюри («Ми переможемо»), Л. Первомайського («Я зростав на оцій непокірній землі»).

До скарбниці української лірики 1941 року ввійшли вірші В. Сосюри, «Слово про рідну матір» і «Україні» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського, «Україно моя» А. Малишка.

Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана).

Вершинні надбання ліро-епічного жанру того часу – лірико-філософська поема П. Тичини «Похорон друга», «Жага» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Мій син» В. Сосюри, «Полонянка» А. Малишка.

До високохудожніх здобутків української прози 1941–1945 рр. належить доробок О. Довженка. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», засвідчили, що завдяки О. Довженкові вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше й відкрито заговорив про ціну тієї трагедії, яку пережив народ.

Особливістю літератури 40-х років є те, що в неї влилося молоде фронтове покоління – люди, обпалені боями, сповнені бажання розповісти про пережите й навіки закарбоване в серці. Так, серед поетичних книжок другої половини 40-х років поряд із тими, що належали старшим і досвідченим майстрам пера («Мости» М. Рильського, «І рости, і діяти» П. Тичини, «Зелений світ» В. Сосюри, «Англійські враження» М. Бажана, «Молодість брата» Л. Первомайського), – збірки поетів-фронтовиків П. Воронька, В. Швеця, О. Підсухи, Я. Шпорти, П. Дорошенка, Д. Білоуса.

109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України в роки війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Із них понад 40 полягли смертю хоробрих, 19 стали героями Радянського Союзу.

Література повоєнних років представлена творчістю Ю. Смолича, І. Ле, І. Багмута,

Л. Смілянського, О. Донченка, Ю. Збанацького.

Юрій Смолич

Іван Ле

Іван Багмут

Юрій Збанацький

Олександр Донченко

Леонід Смілянський

Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія О. Гончара «Прапороносці».

У другій половині 40-х років українська проза широко відображає героїку відбудови і прагне правдиво окреслити головну постать тієї напруженої доби – людину-сучасника, що самовіддано працює в місті чи селі.

Особливу увагу критики й читачів у повоєнний час привернули перша й друга книги роману-хроніки М. Стельмаха «Велика рідня» – «На нашій землі» та «Великі перелоги», роман «Хліб і сіль».

​

Твори Олександра Довженка «Зачарована Десна» (1956), «Поема про море» (1956) – цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст.

У суспільно-політичному житті вже відчувався дух «холодної війни», атомних погроз, проливалася кров на західних землях України. Тавро політичної неблагонадійності падало на всіх, хто перебував в окупації; сталінщина зневажала людські права й свободи. Серйозними, хоч і штучно внесеними, деформаціями був позначений і літературний процес. Спотворене, часто до протилежного, трактування художніх творів, необґрунтовані звинувачення письменників, накидування політичних ярликів, цілі кампанії з «викриття» націоналізму – це характерні ознаки літературного процесу 40–50-х pоків. Шельмуванню були піддані «Слово про рідну матір» М. Рильського, романи «Жива вода» Ю. Яновського, «Вони не пройшли» Ю. Смолича, поезія «Любіть Україну» В. Сосюри. Критика найкращих творів справляла шкідливий і гальмівний вплив на розвиток літератури повоєнного періоду. У цей час у літературі панувало засилля соцреалізму.

Засилля соцреалізму в повоєнний період (після 1945 р.)

«Ждановщина»: Повоєнна література опинилася під тиском ідеологічних чисток (т.зв. «ждановщина»), що забороняли будь-які відхилення від партійної лінії.

Основні вимоги: Соцреалізм вимагав від митців відображати життя виключно в розвитку, прославляти комуністичну партію, колгоспне будівництво та «героїчну» роль СРСР у війні.

Замовчування правди: Заборонялося висвітлювати голод 1946–1947 років, репресії, участь УПА у війні та справжні масштаби руйнувань.

Конфлікт творчості: Багато митців були змушені писати «у стіл» або йти на компроміси, що призвело до створення шаблонових творів.

​

У таких непростих умовах жив і творив Олександр Довженко – романтик, гуманіст, окрилена духом особистість із вразливим серцем, творець поетичного кіно, митець-новатор, людина зі світовою славою і нереалізованими можливостями.

Сучасники Довженка стверджували, що ніхто не бачив його пасивним, байдужим або ж заспокоєним і розслабленим. Його звичайний стан – незмінна висока душевна напруга. Зовні стриманий, він завжди був немов наелектризований, готовий до невідкладної дії, до неймовірного злету фантазії. Ті, хто знав митця, казали, що до такої людини, як Олександр Петрович, хотілося прийти, бути поруч. У його присутності люди ставали кращими: він був надзвичайно харизматичний, з дивовижною аурою, легкою і комфортною людиною, але водночас це був лідер – навіть якщо мовчав. Характеризуючи Довженка – «…скромний, красивий, мужній, мудрий, тихий і чистий», – І. Андронников не згадав лише одну рису – доброту. Розповідають, що навіть доноси на нього часто були не злісними й ворожими, а захопленими!

Олександр Петрович Довженко

(1894 - 1956)

Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу та син свого часу

Народився 10 вересня 1894 р. в селі Сосниця Чернігівської області, точніше, на його околиці, яку називали В’юнище, в багатодітній селянській родині.

Початкову освіту здобув у Сосницькій початковій школі.

Батько – Петро Семенович Довженко – був неписьменним, як і мати, баба й прабаба. Письменним був дід, і батько не міг йому до смерті подарувати своєї темноти. Мати, «народжена для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди», мала чотирнадцять дітей, з яких до працездатного віку дожило двоє – син Олександр і дочка Поліна.

1911–1914 рр. навчався в Глухівському учительському інституті. 1914–1917 рр. - учителює в Житомирському змішаному вищому початковому училищі, а з 1917 р. учителює в Києві, вступає на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту.

1919 р. захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це його засудили до ув’язнення в концтаборах. У 1920 приєднався до КП(б)У, з якої згодом був виключений. 1921 р. Працює при українському посольстві у Варшаві, а 1922 р. у Німеччині обіймає посаду секретаря консульського відділу торгового представництва УНР.

1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор карикатур, які підписував псевдонімом «Сашко». Був близький до мистецького об’єднання «Гарт», а після його розпаду став одним із засновників ВАПЛІТЕ. Цікавився малярством, зокрема живописом та графікою. Час від часу писав автопортрети, портрети, пейзажі, зокрема, олійні портрети Григорія Петровського і Василя Еллана-Блакитного, графічні портрети В. Сосюри, М. Йогансена, П. Тичини, В. Поліщука, І. Дніпровського.

Йому був лише рік, коли брати Люм’єри в Парижі вперше продемонстрували диво технічної думки – «рухливі фотографії». Це було народження кінематографа у світі. А в Україні саме він, Олександр Довженко, підніме це мистецтво до найвищого рівня. Знаменитий Чарлі Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».

1926–1933 рр. працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. 1926–1927 рр. виходять фільми «Ягідка кохання», «Вася-реформатор» та «Сумка дипкур’єра».

Ранній період творчості О. Довженка мав відверто пошуковий та експериментальний характер й зумовив появу його «учнівської трилогії».

1928–1930 рр. Створює три фільми: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Одружується з акторкою Юлією Солнцевою.

За основу цих стрічок узято різний матеріал – давньослов’янську легенду про дивні скарби, заховані гайдамаками у чарівній горі («Звенигора»), повстання робітників на київському заводі («Арсенал»), колективізацію в Україні («Земля»), – що став темою фільмів і виконав функцію зовнішньої оболонки їх. Фільми об’єднує спільна ідея – авторська думка режисера про невідривність людського життя від природи, землі, Батьківщини.

Фільм «Земля» вивів українське мистецтво на міжнародні обшири й приніс митцю славу. Проте доля цієї стрічки не була легкою та безхмарною. З нищівною критикою на адресу картини виступив поет Д. Бєдний, звинувативши О. Довженка у «контрреволюційності». Однак у 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі відомі кінознавці й кінокритики із 20 країн назвали «Землю» серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів».

1932 р. зняв перший звуковий фільм «Іван» про будівництво Дніпрогесу, але переслідування не припинилися. Відчуваючи загрозу репресій, Довженко написав листа особисто Й. Сталіну з проханням «захистити і допомогти творчо розвиватися». 1933 р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід.

1935 р. Довженка нагороджено орденом Леніна «за особливі заслуги в галузі створення й розвитку радянської кінематографії», а восени на екранах з’явився «Аероград». Ця картина – розповідь про нове місто на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне й майбутнє. Цей фільм став першою частиною трилогії «соціального замовлення», до якої також увійшли картини «Щорс» та «Мічурін».

У 1939 р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). У фільмі вперше у творчості О. Довженка починає звучати мотив трагічної самотності, кульмінацією якого стає загибель «батька» Боженка. За цей фільм О. Довженко був удостоєний Державної премії СРСР (1941). У жовтні 1940 р. Довженко був призначений художнім керівником Київської кіностудії.

У травні 1941 р. Олександр Довженко розпочинає підготовку до постановки фільму «Тарас Бульба» за власним сценарієм за однойменною повістю М. Гоголя, але завершити фільм не вдалося, війна поламала творчі плани.

1941–1945 рр. - пише оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «Хата», «Тризна», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», починає вести «Щоденник».

1943 р. входить кіноповість «Україна в огні». Довженко хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу у вогненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б’ємо ворога на його території» і цілий народ український – віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася» Сталіну, тож він її заборонив для друку і для постановки.

1944–1945 рр. - Кіноповість «Повість полум’яних літ». Правда, від якої здригалося серце за окуповану фашистами Україну, кремлівським можновладцям була не потрібна. Сталін заборонив Довженкові вертатися в Україну і працювати на Київській кіностудії

У 1949 р. з’являється перша кольорова картина «Мічурін», відзнята за його ж п’єсою «Життя в цвіту». За цей «ідеологічно правильний» фільм митець одержав Державну премію в 1949 р., яка означала офіційну реабілітацію його.

1949–1956 рр. Довженко викладав у Всесоюзному Державному інституті кінематографії, ставши професором цього закладу.

1956 р. опублікована «Зачарована Десна» (автобіографічний твір); завершена «Поема про море».

У листопаді розпочалися зйомки однойменного кінофільму «Зачарована Десна» – це чарівна, чиста, захоплива розповідь про дитинство, родину, рідне село, працьовитих і талановитих людей, які оточували малого Сашка, про світ, який формував світогляд майбутнього майстра.

«Поема про море» присвячена героїчним будівельникам Каховської ГЕС і перетворенню природи України. Цікаво, що, працюючи над створенням цієї кіноповісті, автор власноручно виготовляв потрібні малюнки, портретні етюди, графіки, ескізи.

25 листопада 1956 р. Довженко помер у Москві, похований на Новодівичому цвинтарі. Ховали митця за державний кошт, оскільки на його рахунку в ощадбанку було всього 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Миколи Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».

1958–1965 рр. - Фільми «Поема про море» (1958; Ленінська премія, 1959), «Повість полум’яних літ» (1961), «Зачарована Десна» (1965). Ці фільми за сценаріями О. Довженка поставила дружина і постійна асистентка митця Ю. Солнцева.

Олесь Гончар так оцінював творчий доробок митця: «Ясно лише, що зреалізував себе Довженко далеко не повністю. І не так, як хотів би… Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму»

​

Домашнє завдання:

акрохарактеристика або кросенс про Довженка

О Д

Л О

Е В

К Ж

С Е

А Н

Н К

Д О

Р

прочитати твір "Зачарована Десна"

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=866

Дякую за увагу!