ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЕЛІТИ УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ.�АКТУЛЬНІСТЬ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»�

Автор: Струкевич О.К., д.і.н., професор

​

Комунальний заклад вищої освіти «Вінницька академія безперервної освіти»

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Що робить еліта здійснюючи владу?

Що означає: еліта виконує управлінську функцію?

Що означало «Здійснити айнштайнівський переворот в історичній науці? 

Чому українські історики, розпочавши першими не зуміли здійснити цей переворот, а французькі змогли?

Чому козаки не могли сформулювати: «Якби я був королем»?

Назвіть етапи еволюції політичної суб’єктності козацького товариства.

Розкрийте зміст поняття «державно-політична автономія», «постсуверенний автономізм.

Культура народу – це механізм зв’язку минулого із майбутнім. Як це пояснити?

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ФРАНЦУЗИ ЗДІЙСНИЛИ АЙНШТАЙНІВСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

Історія України вивчена у подієвому контексті. Ми її вивчили завдяки джерелам, і знаємо, коли хто народився, де вчився, куди поступив на службу де воював, якою дорогою наступав, де наштовхнувся на засаду, фортецю, як її здолав, де і коли, і якого змісту угоду уклав. Знаємо пункти угоди. Знаємо, які пункти угоди було порушено і ким, і якою була реакція іншої сторони.

Але ми не знаємо, про що ті люди думали, якими цінностями, нормами могли керуватися, коли дозволяли собі, наприклад, порушити угоду.

Ви­вчен­ня ре­а­лій по­лі­тич­но­го бут­тя су­час­ні за­хі­д­ні іс­то­ри­ки по­в’я­зу­ють не ли­ше з до­слі­джен­ням тра­ди­цій­них дже­ре­ль­них ма­те­рі­а­лів, на предмет послідовного ходу подій, але намагаються ре­ко­н­с­т­ру­ювати історичну картину, досліджуючи тодішні "гли­бин­ні взі­р­ці куль­ту­ри, те­о­ре­ти­ч­ні гі­по­те­зи та іде­о­ло­гі­ч­ні по­зи­ції".

Загалом поряд з історією подій західна історична наука перейшла до історії свідомості, «ментальності». Школа «Аналів» М.Блок, Л.Февр, Ф.Бродель.

Це назвали метафорично: «айнштайнівський переворот в історії».

Його здійснили французи.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

А МОГЛИ Б ЗДІЙСНИТИ УКРАЇНЦІ

Це ми мо­же­мо спо­сте­рі­га­ти на при­кла­ді два­дця­тип´яти­рі­ч­но­го І.­К­рип´яке­ви­ча, який 1910 р. при­йшов до ви­сно­в­ку: “Не ви­ста­чає об­ме­жу­ва­ти­ся роз­слі­дом зве­р­х­ніх форм жит­тя; не мо­ж­на за­хо­п­лю­ва­ти­ся тіль­ки де­яки­ми по­ді­я­ми, що зна­хо­дять від­звук в на­шім се­р­ці; не ві­ль­но хва­ли­ти, ні кри­ти­ку­ва­ти, лю­би­ти ні не­на­ви­ді­ти; тре­ба зро­зу­мі­ти ми­ну­в­ши­ну. Бе­ре­мо факт за фа­к­том, по­дію за по­ді­єю, роз­гля­да­є­мо їх з усіх сто­рін, від­чи­щу­є­мо з по­ро­ху не­пра­в­ди і те­н­де­н­ції, яки­ми вкрив їх час; осві­т­лю­є­мо ря­ди лю­дей, що йдуть з не­зві­с­них сто­рін і пря­му­ють до не­зві­с­них мет; вхо­ди­мо в вир стра­ж­дань і утіх, стре­м­лінь і ба­жань, ан­та­го­ні­з­мів і сим­па­тій, яки­ми жи­ли лю­ди пе­ред ві­ка­ми; ана­лі­зу­є­мо чу­жі ду­ші, до­слі­джу­є­мо краї і куль­ту­ри, пе­ре­жи­ва­є­мо ці­лі епо­хи”.

Го­то­в­ність ви­й­ти за ме­жі, як фо­р­му­лю­вав то­ді мо­ло­дий І.­К­рип´яке­вич, “ву­зе­нь­ко­го кру­га по­дій” де­мон­стру­ва­ли ві­до­мі й ав­то­ри­те­т­ні до­слі­д­ни­ки. Се­ред них, зо­к­ре­ма, В.Мо­дза­лев­сь­кий, ко­т­рий, до­кла­в­ши над­зви­чай­но ба­га­то зу­силь до ви­вчен­ня біо­гра­фій укра­ї­н­сь­ко­го ста­р­шин­с­т­ва, і са­ме у ас­пе­к­ті фа­к­то­гра­фі­ч­но­го опи­су, 1919 р. про­по­ну­вав іс­то­ри­кам зо­се­ре­ди­ти­ся на ін­шо­му на­пря­мі до­слі­джень:

"В укра­ї­н­сь­кій іс­то­ри­ч­ній лі­те­ра­ту­рі є ве­ли­ка про­га­ли­на: май­же зо­всім не ви­вче­на іс­то­рія Ге­ть­ма­н­щи­ни з бо­ку її іде­о­ло­гі­ї. Пе­ре­гля­да­ю­чи га­ле­рею укра­ї­н­сь­ких му­че­ни­ків, стає яс­ним тіль­ки од­не, що їх ка­ра­ли "за зра­ду", за те, що во­ни ма­ли смі­ли­вість йти про­ти центра­лі­с­ти­ч­них зма­гань вла­ди і бу­ли пе­ре­ко­на­ні в тім, що Укра­ї­на й пі­с­ля до­го­во­ру 1654 ро­ку ли­ша­ла­ся не­за­ле­ж­ною і ав­то­но­м­ною дер­жа­вою".

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Л. ОКИНШЕВИЧ І В. ЛИПИНСЬКИЙ

Ак­ти­в­ний до­слі­д­ник по­лі­тич­них ін­сти­ту­цій Ге­ть­ма­н­щи­ни Л.О­ки­н­ше­вич 1926 р. теж уже не вдо­во­ль­ня­в­ся тра­ди­цій­ним змі­с­том сво­їх до­слі­джень і, мо­ж­ли­во, то­му зі­зна­ва­в­ся, що йо­му “ва­ж­ко бу­ло б зу­пи­ни­ти­ся” на “су­то-­фо­р­ма­ль­но­му опи­сі” дер­жа­в­но-­пра­во­вих ін­сти­ту­цій, "що за юри­ди­ч­ни­ми схе­ма­ми, уста­но­ва­ми, ін­сти­ту­та­ми, но­р­ма­ми в іс­то­ри­ко-­юри­ди­ч­ній ро­бо­ті тре­ба спро­бу­ва­ти на­ве­с­ти ще й жи­ве жит­тя (тут і да­лі в ци­та­тах під­кре­с­лен­ня на­ші – О. С.) тої до­би, в якій чи­ни­ли і ді­я­ли ті чи ін­ші уста­но­ви чи но­р­ми та зв’я­за­ти їх із цим жит­тям й оці­ни­ти їх­ню ро­лю, ва­гу та зна­чін­ня".

Із вра­ху­ван­ням впли­ву на іс­то­ри­ч­ні по­дії чин­ни­ка вну­т­рі­ш­ньо­го, ду­хо­в­но­го сві­ту пред­ста­в­ни­ків укра­ї­н­сь­кої елі­ти на­пи­сав на по­ча­т­ку ХХ ст. свої ро­бо­ти В.Ли­пин­сь­кий. Ви­хо­дя­чи з то­го са­мо­оче­ви­д­но­го іс­то­ри­ч­но­го ім­пе­ра­ти­ву, що "для дер­жа­ви (на­сам­пе­ред її бу­ді­в­ни­ц­т­ва – О. С. ) по­трі­б­ні не тіль­ки ша­б­лі, а й го­ло­ви, ро­зум, знан­ня", іс­то­рик спря­мо­ву­вав своє до­слі­джен­ня не ли­ше на "пра­в­ні но­р­ми", "со­ці­я­ль­ний уклад", але й брав до ува­ги "по­нят­тя" і "дух" по­лі­тич­них су­б’єк­тів, "дер­жа­в­ну куль­ту­ру на­ції", ре­пре­зе­н­то­ва­ну шля­хет­сь­ким ста­ном.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

В. ЛИПИНСЬКИЙ І М. ГРУШЕВСЬКИЙ

У до­слі­джен­нях іс­то­ри­ч­них по­дій та явищ вче­ний ви­хо­див з то­го, що мо­ти­ва­ми по­лі­тич­ної по­ве­ді­н­ки, ви­зна­чен­ня іс­то­ри­ч­но­го ку­р­су мо­жуть ви­сту­па­ти: ”на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість”, "по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної єд­но­с­ти", "мо­ра­ль­ний ім­пе­ра­тив, тра­ди­ція", "по­нят­тя, спо­сіб ро­зу­мін­ня се­бе і сво­єї со­ці­а­ль­ної ро­лі", "мо­мент ір­ра­ці­о­на­ль­ний: дух на­ції". Як на­слі­док, ще за­до­в­го до Г.А­л­мо­н­да та С.Ве­р­би – за­сно­в­ни­ків су­час­но­го на­у­ко­во­го ана­лі­зу про­бле­ми “по­лі­ти­ч­на куль­ту­ра” – іс­то­рик, пе­ре­ва­гою яко­го зав­жди бу­ла схи­ль­ність до со­ці­о­ло­гі­ч­но­го ана­лі­зу, по­ста­вив на по­ря­док ден­ний іс­то­ри­ч­ної та по­лі­тич­ної на­ук до­слі­джен­ня да­но­го фе­но­ме­на за­про­по­ну­ва­в­ши при цьо­му своє по­яс­нен­ня йо­го он­то­ло­гі­ч­ної (бут­тє­вої) при­ро­ди: “хо­тін­ня й умін­ня про­ві­д­ної вер­с­т­ви ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти для по­лі­тич­ної тво­р­чо­с­ти да­ні по­лі­тич­ної на­у­ки і по­лі­тич­но­го до­сві­ду».

На сві­до­мі­с­не, як окре­му ді­ля­н­ку іс­то­ри­ч­них до­слі­джень, 1924 р. зве­р­нув ува­гу й М.С.Гру­шев­сь­кий. У пе­ред­ньо­му сло­ві до дев´ято­го то­му “І­с­то­рії Укра­ї­ни-­Ру­си” він з цьо­го при­во­ду по­яс­ню­вав: “Я даю до­сить мі­с­ця сьо­му ма­те­рі­я­ло­ві, бо іс­то­ри­ко­ві кі­нець кі­н­цем не ме­н­ше, а ча­сом на­віть і бі­ль­ше ва­ж­но зна­ти не тіль­ки те, як са­ме про­хо­ди­ли по­дії (в де­та­лях їх зде­бі­ль­шо­го і не мо­ж­на від­тво­ри­ти)  – а як во­ни бу­ли при­йн­я­ті й від­чу­ті су­час­ни­ка­ми, як пе­ре­ло­ми­ли­ся в їх сві­до­мо­с­ті і які вра­жін­ня й на­строї се­ред них ви­кли­ка­ли”.

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

НАШІ ІСТОРИКИ ВИПЕРЕДЖАЛИ «ШКОЛУ АНАЛІВ»

Сьо­го­дні до­слі­д­ни­ки на­у­ко­вої тво­р­чо­с­ті іс­то­ри­ка стве­р­джу­ють: “Гру­шев­сь­кий був ці­л­ком сві­до­мий то­го, що на час на­пи­сан­ня сво­єї пра­ці він мав вже спра­ву май­же з по­вним ви­че­р­пан­ням на­ра­ти­в­но­го, опо­ві­да­ль­но­го, фа­к­то­ло­гі­ч­но­го ви­кла­ду по­дій. Вже іс­ну­ва­ла на­га­ль­на по­тре­ба пе­ре­хо­ду до сту­ді­ю­ван­ня вну­т­рі­шніх фу­н­да­ме­н­та­ль­них про­це­сів: со­ці­а­ль­них, еко­но­мі­ч­них, ін­сти­ту­цій­них то­що… Ви­хо­дя­чи з цьо­го, йо­го “Хме­ль­нич­чи­ну” мо­ж­на вва­жа­ти, до пе­в­ної мі­ри, та­кою, яка за­ве­р­ши­ла по­пе­ре­дній іс­то­рі­о­гра­фі­ч­ний пе­рі­од до­слі­джен­ня укра­ї­н­сь­кої іс­то­рії се­ре­ди­ни ХVІІ ст. і від­кри­ва­ла шля­хи для по­ча­т­ку но­во­го”.

З огля­ду на на­ве­де­ні по­гля­ди укра­ї­н­сь­ких вче­них 10 – 20-х рр. ХХ ст. ми по­вні­с­тю під­три­му­є­мо ду­м­ку Я.­Да­ш­ке­ви­ча, який ста­вить “під ве­ли­кий сум­нів ан­ти­іс­то­ри­ч­ну те­зу, що та­кі до­слі­д­ни­ць­кі за­со­би як уні­вер­са­лізм, ком­па­ра­ти­візм, со­ці­а­ль­ний пси­хо­ло­гізм, іс­то­рія еко­но­мі­ки, ме­н­та­ль­но­с­ті та ін­ші не мо­г­ли дій­ти до Укра­ї­ни ра­ні­ше ви­ни­к­нен­ня шко­ли “Ан­на­лів” чи тво­р­чо­с­ті Фе­р­на­на Бро­де­ля”.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Людина є продуктом культури

А якщо людина є об’єктом і суб’єктом політики, то значить має існувати і політична кульутура.

Ві­до­мий поль­сь­кий со­ці­о­лог і по­лі­то­лог Є.­Вятр ді­а­ле­к­ти­ч­ний вза­є­мо­зв’я­зок куль­ту­ри, по­лі­ти­ки й іс­то­рії по­яс­ню­вав та­к: "Лю­ди­на як со­ці­а­ль­на осо­би­с­тість є тво­рін­ням куль­ту­ри, оскі­ль­ки во­на – про­дукт на­ко­пи­чу­ва­них, по­сту­по­во змі­ню­ва­них, але од­но­ча­с­но й та­ких, що збе­ре­г­ли свою на­сту­п­ність іс­то­ри­ч­них зу­мо­в­ле­но­с­тей. Лю­ди­на не є біо­ло­гі­ч­ним ме­ха­ні­з­мом, фі­зи­ч­на стру­к­ту­ра яко­го ре­а­гує пе­в­ним чи­ном на сти­му­ли ото­чен­ня. Во­на є про­ду­к­том куль­ту­ри, ко­т­ра ви­зна­чає спо­сіб ре­а­гу­ван­ня на ці сти­му­ли. В та­ко­му ро­зу­мін­ні пе­р­с­пе­к­ти­ва куль­ту­ри, тоб­то са­ме іс­то­ри­ч­на пе­р­с­пе­к­ти­ва, ста­но­вить со­бою не­об­хід­ний еле­мент ана­лі­зу всіх об­ла­с­тей люд­сь­ко­го жит­тя. По­лі­ти­ка не ста­но­вить при цьо­му ви­клю­чен­ня".

За­ци­то­ва­не тве­р­джен­ня, до речі, дає ключ для ро­зу­мін­ня при­че­т­но­с­ті пра­ці іс­то­ри­ків до всіх ча­со­вих ви­мі­рів, вклю­ча­ю­чи й май­бу­т­нє. Вятр Е. Социология политических отношений. – М., 1979. – С. 247.

А. Тойнбі взагалі визначає історію як науку про майбутнє, інструментом передбачення якого є знання про минуле.

​

Культура – механізм породження

Су­час­на нам куль­ту­ра, за тлу­ма­чен­ням то­го ж Є.­Вя­т­ра, – "це ми­ну­ле, що жи­ве в сьо­го­ден­ні, або ж те, що в су­с­пі­ль­с­т­ві ак­ту­а­ль­но­го іс­ну­ван­ня пред­ста­в­ляє йо­го вла­с­не ми­ну­ле і за­по­ру­ку май­бу­т­ньо­го".

По­ді­б­не ба­чен­ня куль­ту­ри ми зу­стрі­ча­є­мо й у ви­зна­но­го совєцкого та естонського літературознавця Ю.­Ло­т­ма­на: "Сут­ність куль­ту­ри та­ка, що ми­ну­ле в ній, на від­мі­ну від при­ро­д­но­го про­ті­кан­ня ча­су, не "йде у ми­ну­ле", тоб­то не зни­ка­є. Фі­к­су­ю­чись у па­м’я­ті куль­ту­ри, во­но здо­бу­ває по­стій­не, хо­ча і по­те­н­цій­не бут­тя. Па­м’ять же куль­ту­ри бу­ду­єть­ся не тіль­ки як схо­ви­ще те­к­с­тів, але і як пе­в­ний ме­ха­нізм по­ро­джен­ня".

Вивчаючи політичну культуру ми точно знатимемо куди прямуватиме політичний суб’єкт у майбутньому.

Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Роль дуальных моделей в динамике русской культуры (до конца ХVІІІ века) // Успенский Б.А. Избранные труды, том І. Семиотика истории. Семиотика культуры. – М., 1996. – С. 370.

​

ВИЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

По­лі­тич­на куль­ту­ра – це все те із по­лі­тич­ної сві­до­мо­с­ті су­час­но­го і по­пе­ре­дніх по­ко­лінь, ко­т­ре про­тя­гом три­ва­ло­го іс­то­ри­ч­но­го ча­су на­сті­ль­ки мі­ц­но вко­ре­ни­ло­ся, що ви­сту­пає ім­пе­ра­ти­вом по­лі­тич­ної по­ве­ді­н­ки.

До­слі­джу­ю­чи по­лі­тич­ну куль­ту­ру, ми ма­є­мо ус­ві­до­ми­ти, що ви­сло­в­лю­ван­ня лю­дей про їх ста­в­лен­ня до по­лі­тич­них по­дій, явищ, про­це­сів, ін­сти­ту­цій, цін­но­с­тей та норм мо­жуть бу­ти спо­тво­ре­ни­ми сві­до­мим пра­г­нен­ням зо­бра­зи­ти свою по­зи­цію від­мін­ною від ре­а­ль­ної чи по­зі­р­но про­де­мо­н­с­т­ру­ва­ти свою прихильність до певної позиції. Простіше кажучи, автори казали неправду, пишучи якісь відозви, памфлети, листівки.

"Тим кра­ще для нас, – за­пе­в­няє до­слі­д­ник, – адже ми ви­вча­є­мо по­чут­тя, що во­ло­ді­ли су­с­пі­ль­с­т­вом, а ці про­фе­сі­о­на­ли про­па­га­н­ди, зви­чай­но, з осо­б­ли­вим за­взя­т­тям вда­ва­ли­ся са­ме до тих ар­гу­ме­н­тів, на які най­більш жва­во ре­а­гу­ва­ли чи­та­ць­кі ма­си".

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Невже козаки не хотіли нічого більшого крім автономії?�

Взагалі-то автономізм – це лише конкретний прояв політичної суб’єктності. Політичну суб'єктність політологи розглядають як здатність впливати на поведінку політичного оточення, викликати бажані зміни в політичних відносинах, готовність брати на себе відповідальність за наслідки своїх політичних дій.

На буденному рівні суб’єктність – це прагнення бути лідером, очільником, провідником, вождем, президентом. Усі ми маємо соціальний інстинкт, який проявляється двояко і як інстинкт лідерства, і як інстинкт наслідування. Інстинкт лідерства закладений усім.

Проте далеко не всі його реалізують. Таке щастя мають одиниці. Якщо ж інстинкт лідерства реалізувати не вдається, то вмикається інстинкт наслідування, готовність підпорядкуватися.

Чому козаки погоджуються на автономію? Невже вони позбавлені інстинкту лідерства і не прагнуть повної політичної суб’єктності.

Про це вони можуть лише мріяти: якби я був королем. У тодішніх суспільно-політичних реаліях такі мрії реалізовані бути не можуть. Феодальне суспільство жорстко стратифіковане. Верхню сходинку можуть займати лише члени монарших родин.

Тому козаки про це і не мріяли.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

СТАНОВИЙ АВТОНОМІЗМ

Козаки можуть претендувати лише на виконання соціальної функції белла торес. А в межах її виконання вони можуть бути максимум автономними. Так що автономія у тих історико-соціальних умовах це максимум суб’єктності, на яку можуть претендувати козаки.

Тому на початку НВВ козаки виступають під гаслами станового автономізму, як і під час попередніх «козацьких воєн».

Сут­ність ста­но­во­го ав­то­но­мі­з­му ми мо­же­мо ре­ко­н­с­т­ру­ю­ва­ти за ли­с­том ко­за­ць­ко­го пол­ко­в­ни­ка Я.­Х­ме­ле­н­ка від 20 тра­в­ня 1648 р. до ки­їв­сь­ко­го воє­во­ди Я.­Ти­ш­ке­ви­ча. Пол­ко­в­ник, зо­к­ре­ма, на­го­ло­шу­вав, що ко­за­ки не ста­в­лять со­бі за ме­ту “при­в­ла­с­ни­ти дер­жа­ву Й. К. М-ті”, а ли­ше пра­г­нуть жи­ти “згі­д­но да­в­ніх при­ві­ле­їв, на­да­них від поль­сь­ких ко­ро­лів”.

чи за ін­стру­к­ці­єю ко­за­ць­кої ра­ди, з-під Бі­лої Це­р­к­ви на­да­ною у че­р­в­ні 1648 р. ко­за­ць­ко­му по­со­ль­с­т­ву до Вла­ди­с­ла­ва ІV. ли­ше пра­г­нуть жи­ти “згі­д­но да­в­ніх при­ві­ле­їв, на­да­них від поль­сь­ких ко­ро­лів”. В ін­стру­к­ції по­слам до ко­ро­ля від 2 че­р­в­ня 1648 р. з-під Бі­лої Це­р­к­ви, ми зу­стрі­ча­є­мо пун­к­ти: збі­ль­шен­ня ре­єст­ру до 12 тис.,

пра­ва са­мо­стій­но­го об­ран­ня ста­р­шин,

на­ді­слан­ня за­три­ма­ної за 5 ро­ків пла­т­ні,

по­ве­р­нен­ня пра­во­сла­в­ним за­хо­п­ле­них уні­а­та­ми це­р­ков,

скла­дан­ня ре­єст­ру кривд, за­вда­них поль­сь­ки­ми панами, уря­до­в­ця­ми, пол­ко­в­ни­ка­ми.

Отже становий автономізм – це вимога за­без­пе­чен­ня спри­я­т­ли­вих умов ви­ко­нан­ня сво­їх ста­но­во-­про­фе­сій­них фу­н­к­цій у ме­жах єди­но­го по­лі­тич­но­го ор­га­ні­з­му.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПОЛІТИЧНИЙ АВТОНОМІЗМ

Поки козацьке товариство і більшість страршин сприймали суспільно-політичне життя на рівні станового автономізму, Б.Хмельницький і його оточення дивилися на політичне життя уже з позицій політичного автономізму.

Налаштованість на по­лі­тич­ну ав­то­но­мію, за­фі­к­со­ва­на уже в бе­ре­з­ні 1648 р. у ли­с­ті Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го до ко­рон­но­го ге­ть­ма­на М.По­то­ць­ко­го. Від іме­ні ко­за­ць­кої ра­ди ге­ть­ман ви­ма­гав

по­но­ви­ти ко­за­кам да­в­ні пра­ва і во­ль­но­с­ті;

усу­ну­ти з пол­ків пол­ко­в­ни­ків та ін­ших ста­р­шин-­“ля­хів”, щоб при вла­ді пе­ре­бу­ва­ли лю­ди “ли­ше з їх на­ро­ду”;

ви­ве­с­ти поль­сь­ке вій­сь­ко із За­дні­п­ро­в’я та Укра­ї­ни й ска­су­ва­ти тут “у­п­ра­в­лін­ня Ре­чі По­спо­ли­то­ї”.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПОЛІТИЧНИЙ АВТОНОМІЗМ

Пі­с­ля пе­ре­мо­ги під Ко­р­су­нем Б. Хме­ль­ни­ць­кий пе­ре­дав поль­сь­ко­му уря­до­ві нові вимоги:

ство­рен­ня по Бі­лу Це­р­к­ву та Умань уді­ль­ної, з ви­зна­че­ни­ми ко­р­до­на­ми дер­жа­ви;

по­но­в­лен­ня “да­в­ніх во­ль­но­с­тей”;

ска­су­ван­ня прав воє­вод і ста­ро­ст що­до міст, за­м­ків та ко­ро­лів­сь­ких во­ло­дінь;

під­по­ряд­ку­ван­ня Вій­сь­ка За­по­ро­зь­ко­го “ли­ше од­но­му ко­ро­лю”.

От­же, на по­ча­т­ку НВВ по­лі­тич­ний ав­то­но­мізм вклю­чав налаштованість на за­про­ва­джен­ня ко­за­ць­ко­го са­мо­уп­ра­в­лін­ня у пі­в­ден­но­-схі­д­но­му ре­гі­о­ні Укра­ї­ни;

па­ра­ле­ль­не ска­су­ван­ня ді­я­ль­но­с­ті поль­сь­ких ор­га­нів вла­ди;

ви­знан­ня ко­ро­ля су­ве­ре­ном по­лі­тич­но окре­мі­ш­но­го Вій­сь­ка За­по­ро­зь­ко­го.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Державно-політична автономія�

Оскільки ні ма­г­на­те­рія, ні поль­сь­ка шля­х­та не бу­ли го­то­ві до ви­знан­ня будь-­яко­го про­яву по­лі­тич­но­го са­мо­ви­зна­чен­ня, козакам по­трі­б­но бу­ло шу­ка­ти га­ра­н­тій у за­со­бах, що виходили за межі ці­єї ав­то­но­мії, і та­ким чи­ном про­до­в­жу­ва­ти свою по­лі­ти­ко-­ку­ль­ту­р­ну ево­лю­ці­ю.

На­сам­пе­ред, це про­яви­ло­ся у пра­г­нен­ні Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го змі­ц­ни­ти по­лі­тич­ну окре­мі­ш­ність Укра­ї­ни че­рез за­про­шен­ня на ві­ль­ний поль­сь­кий трон ро­сій­сь­ко­го ца­ря чи тран­сі­ль­ван­сь­ко­го кня­зя.

Са­мо­стій­ні по­шу­ки пре­те­н­де­н­та на ко­ро­лів­сь­кий трон за­сві­д­чу­ють прой­ня­тість ге­ть­ма­на ус­ві­до­м­лен­ням вла­с­ної суб´єк­т­но­с­ті. Вла­ду ко­ро­ля він роз­гля­дав як до­б­ро­ві­ль­но де­ле­го­ва­ну від ба­га­тьох суб´єк­тів по­лі­тич­но­го жит­тя Ре­с­пу­б­лі­ки, у то­му чи­с­лі від се­бе та козацтва. Та­ким чи­ном, ко­ро­лів­сь­ка вла­да уяв­ля­ла­ся ге­ть­ма­ну не від­чу­же­ною, не та­кою, що над ним тя­жіє чи гні­тить. Во­на ба­чи­ла­ся вла­дою, що га­ра­н­тує пра­ва ав­то­но­мі­ї.

Оцю задіяність в інституції королівскої влади, та її інструментальність щодо гарантування автономії козацького політичного тіла і можна розуміти як державо-політичну автономію.

Все-таки автономію, оскільки демонструється прагнення встановити над собою владу короля, а не самому стати незалежним монархом, щоб власною суверенною владою гарантувати собі свої права.

​

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Гадяцька угода і державно-політична автономія

Орі­є­н­та­ції на го­то­в­ність вклю­чи­ти­ся до скла­ду Ре­чі По­спо­ли­тої у яко­с­ті по­лі­тич­но ав­то­но­м­но­го суб´єк­та, який од­но­ча­с­но був би і од­ним з дже­рел вла­ди центра­ль­них ін­сти­ту­цій спі­ль­ної дер­жа­ви.

Так, в ли­с­ті П.До­ро­ше­н­ка до ко­рон­но­го під­ка­н­ц­ле­ра А.­О­ль­шев­сь­ко­го від 15 бе­ре­з­ня 1670 р., де ге­ть­ман зве­р­тав ува­гу на те, що поль­сь­кі уря­до­ві уста­но­ви в сво­їх до­ку­ме­н­тах ду­же ча­с­то зга­ду­ють ли­ше Ко­ро­ну Поль­сь­ку й Кня­зів­с­т­во Ли­тов­сь­ке, а “Русь ви­ки­да­ють за плота”, за­пи­ту­ю­чи на­при­кінці, чи є спра­ве­д­ли­вим на­зи­ва­ти ко­ро­ля “кня­зем ру­сь­ким”, а про са­ме кня­зів­с­т­во ні­де не зга­ду­ва­ти.

Най­за­ве­р­ше­ні­шої фо­р­ми дер­жа­в­но-­по­лі­ти­ч­ний ав­то­но­мі­з­м на­бу­в у Га­дя­ць­ко­му до­го­во­рі. Це уже ав­то­но­мізм, ма­к­си­ма­ль­но на­бли­же­ний до су­ве­ре­ні­те­ту. Адже вклю­че­ність Укра­ї­ни до трі­а­лі­с­ти­ч­ної Ре­чі По­спо­ли­тої при ви­знан­ні ко­ро­ля гла­вою ви­ко­нав­чої вла­ди.

Сут­ність та­кої ав­то­но­мії ма­ла по­ля­га­ти в то­му, що по­лі­ти­ко-­пра­во­ва су­б’єк­т­ність ви­зна­ва­ла­ся об­ме­же­ною лише при­ро­д­ною по­тре­бою уз­го­джу­ва­ти ін­те­ре­си сво­го су­с­пі­ль­с­т­ва з ін­те­ре­са­ми су­с­пільств со­ю­з­них, через безпосередню участь у законодавчій владі та підпорядкування королю як глави виконавчої влади, що ре­а­лі­зує спі­ль­но визначені завдання.

​

Постсуверенний автономізм �

Вва­жа­є­мо вжи­ван­ня те­р­мі­ну ду­же при­бли­з­ним, умовним. На­сам­пе­ред то­му, що за ло­гі­кою на­ро­с­тан­ня по­лі­тич­ної су­б’єк­т­но­с­ті ав­то­но­мія мо­же ли­ше пе­ре­ду­ва­ти су­ве­ре­ні­те­ту. Так само еліта може розвиватися лише шляхом розширення суб’єктності. Як­що ж автономізм на­слі­дує су­ве­ре­ні­тет, то це мо­же ві­до­бра­жа­ти ли­ше де­гра­да­цію дер­жа­в­но­с­ті чи бу­ти ре­зуль­та­том зо­в­ні­ш­ньо­по­лі­ти­ч­ного пригноблення.

Чому так?

Так само як людська натура прагне і може себе максимально виявити лише в умовах свободи. Так само і держава, як вияв політичної організації людського соціуму, має на меті максимальну суб’єктність тобто свободу рішень стосовно внутрішнього чи зовнішньополітичного курсу.

Люд­с­т­во про­тя­гом всі­єї сво­єї іс­то­рії, по­чи­на­ю­чи з ге­ро­ї­ч­ної до­би Ста­ро­да­в­ньої Гре­ції, пра­г­не утве­р­ди­ти сво­бо­ду як го­ло­вну по­лі­тич­ну цін­ність. “Шляхетна ду­ша, – стве­р­джу­вав сво­го ча­су Джон Дальберґ-Ак­тон, – за­лю­б­ки від­дає пе­ре­ва­гу то­му, щоб її кра­ї­на бу­ла бі­д­на, сла­б­ка й не­по­мі­т­на, але ві­ль­на, аніж мо­гу­т­ня, за­мо­ж­на та по­не­во­ле­на. Кра­ще бу­ти гро­ма­дя­ни­ном скро­м­ної спі­ль­но­ти десь в Аль­пах, якій не сві­тить чи­ни­ти вплив по­за ву­зь­кою те­ри­то­рі­єю, аніж під­да­ним мо­гу­т­ньої ав­то­кра­тії, яка охо­п­лює пів­-Азії і Єв­ро­пи”

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

су­ве­рен­на вла­да, як ду­ша в ті­лі, єди­на, не­ді­ли­ма і не­від­чу­жу­ва­на

На ви­зна­че­ний на­ми ве­к­тор розширення свободи і політичної суб’єктності вказують і єв­ро­пей­сь­кі вчені – по­пе­ре­дни­ки по­лі­тич­ної елі­ти Укра­ї­ни-­Ге­ть­ма­н­щи­ни. Так, за­сно­в­ник по­лі­тич­ної на­у­ки но­во­го ча­су Н.Ма­кі­а­ве­лі стве­р­джу­вав у (Його праця «Володар» наисана у 1513, а опублікована у 1532 р.), що в за­во­йо­ва­них ре­с­пу­б­лі­ках “ні­ко­ли не по­ми­рає і не мо­же по­ме­р­ти пам´ять про ко­ли­ш­ню сво­бо­ду. Фра­н­цу­зь­кий юрист Жан Бо­ден, ав­тор “Ше­с­ти книг про ре­с­пу­б­лі­ку” 1576 р. і ні­ме­ць­кий теоретик держави і права Йоган ­Аль­ту­зій у “По­лі­ти­ці” 1603 р. стве­р­джу­ва­ли, “що су­ве­рен­на вла­да, як ду­ша в ті­лі, єди­на, не­ді­ли­ма і не­від­чу­жу­ва­на”.

Наре­ш­ті, те­зу, що між­на­ро­д­ні і між­де­р­жа­в­ні вза­є­мини ви­зна­ча­ють­ся ли­ше ве­к­то­ром від за­ле­ж­но­с­ті до не­за­ле­ж­но­с­ті, ви­зна­ва­ла і су­час­ни­ця Укра­ї­ни-Ге­ть­ма­н­щи­ни Ка­те­ри­на ІІ. При­га­да­є­мо її ма­ні­фест про ска­су­ван­ня За­по­ро­зь­кої Сі­чі: “За­во­дя соб­с­т­вен­ное хле­бо­па­ше­с­т­во, ра­с­то­р­г­ли они тем са­мое ос­но­ва­ние за­ви­си­мо­с­ти от пре­сто­ла на­ше­го и по­мы­ш­ля­ли ко­не­ч­но со­с­та­вить из се­бя по­сре­ди оте­че­с­т­ва об­ласть со­ве­р­шен­но не­за­ви­си­мую под соб­с­т­вен­ным сво­им не­и­с­то­вым управ­ле­ни­ем”.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

АВТОНОМІЯ НЕ ПІДХОДИТЬ, ПОКИ В НАС СВОЇ ЗАКОНИ

І взагалі, застосовуваний істориками з ХІХ ст. термін «автономія» до визначення політичного статусу України-Гетьманщини є не дуже-то адекватним. Чому?

Справа в тому, що обо­в’я­з­ко­вою скла­до­вою автономії є готовність про­яв­ля­ти свою су­б’єк­т­ність у ра­м­ках по­лі­ти­ко-­пра­во­во­го про­с­то­ру об´єд­на­ної дер­жа­ви. Ін­ак­ше ка­жу­чи, по­лі­тич­не утво­рен­ня, що го­то­ве чи зму­ше­не по­го­ди­ти­ся зі ста­ту­сом ав­то­но­м­ної про­ві­н­ції, ма­ло при­йн­я­ти факт по­ши­рен­ня на свої те­ре­ни політичних та пра­во­вих норм дер­жа­ви-­зве­р­х­ни­ка.

Як­раз остан­ньо­го ми і не спо­сте­рі­га­є­мо пі­с­ля втра­ти су­ве­рен­но­с­ті. Укра­ї­н­сь­кі вла­с­ті, ви­зна­ю­чи об­ме­жен­ня сво­єї по­лі­тич­ної су­б’єк­т­но­с­ті суверенною владою короля, султана, хана чи царя, ніколи не визнавали ­по­ши­рен­ня на Україну по­лі­ти­ко-­пра­во­вих норм держав-протекторів.

Записка Г. Теплова – яскравий доказ цьому.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПОСТСУВЕРЕННА АВТОНОМІЯ - ТЕРМІН РОБОЧИЙ, ПРИБЛИЗНИЙ

Тому цілком адекватним міг би бути термін «обмежений суверенітет», «неповний суверенітет». Проте, з іншого боку суверенітет у ті часи пов’язувався з «харизмою» носія влади. Якраз цього не вистачало українським очільникам, за виключенням Б.Хмельницького.

Зупинившись на терміні «постсуверенна автономія» як робочому, ми хо­че­мо вка­за­ти на та­ку її осо­б­ли­вість як спле­с­ки по­лі­ти­ко-­ку­ль­ту­р­них орі­є­н­та­цій на су­ве­рен­ність, здебільшого про­во­ко­ва­ні втру­чан­ням іно­е­т­ні­ч­них уря­до­в­ців в українські справи, а нерідко й вульгарною зверхністю московитів.

За приклад можемо навести оцінку старшинами політики І.­Са­мой­ло­ви­ча: “І мі­с­та Го­су­да­ре­ві Ма­ло­ро­сій­сь­кі не Го­су­да­ре­ви­ми, але сво­ї­ми іме­нує, і лю­дям вій­сь­ко­вим на­ка­зує, щоб йо­му, а не Мо­на­р­хам, ві­р­но слу­жи­ли”.

Ко­ли ж у Че­р­ні­го­ві мі­ща­ни, бу­ло, на­ду­ма­ли на ра­ту­ші ви­ста­ви­ти "ор­ла пла­с­та­но­го на знак то­го, що мі­с­то Че­р­ні­гів є вла­с­на Ї. Ц. Пр. В-ті от­чи­на, і ка­зав Гри­го­рій (син І.­Са­мой­ло­ви­ча – О.С.) вій­ту і ме­ш­ка­н­цям так. "Не бу­де­те, му­жи­ки(виділення наше – О.С.) жи­ти на сві­ті, що хо­че­те ви­ло­му­ва­тись із під­дан­с­т­ва Па­на, ба­ть­ка мо­го, і під­да­ти­ся Мо­с­к­ві”, і за­ка­зав, щоб ор­ла не ста­ви­ли, і ста­ви­ти зу­хва­ло не на­ма­га­ли­ся"

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ЛІТЕРАТУРА

1. Струкевич О.К. ПО­ЛІ­ТИ­КО-­КУ­ЛЬ­ТУ­Р­НІ ОРІ­Є­Н­ТА­ЦІЇ ЕЛІ­ТИ УКРА­Ї­НИ-ГЕТЬМАНЩИНИ (ІН­ТЕ­Г­РА­ЛЬ­НИЙ ПО­ГЛЯД НА ПИ­ТАН­НЯ). – К., 2002. Видавництво Інституту історії України НАН України. – 533 с.
2. В.А. Смолій, В.С. Степанков Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., 1995. – 624с.
3. В.А. Смолій, В.С. Степанков Українська державна ідея ХУІІ – ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997. – 368 с.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Тестові завдання

1. Сенс «айнштайнівського перевороту» в історичній науці полягає у?

А) зосередженні на вивченні історії подій;

Б) на соціально-економічних питаннях;

В) на питаннях культури;

Г) на питаннях історії свідомості, ментальності.

2. Хто з українських істориків першим звернувся до історії «розуміння», вивчення історії свідомості:

А) І. Крип’якивич

Б) Л. Окиншевич;

В) В. Модзалевський

Г) М. Грушевський.

3. Який джерельний матеріал, на думку М. Блока, найбільш інформативний для вивчення політичної культури

А) західноєвропейські хроніки;

Б) руські літописи;

В) документи державних інституцій;

Г) історичні пропагандистські памфлети.

​

Практичне завдання

​

1. Визначте характерні риси політичної автономії.

​

​

Відповіді на тестові та практичне завдання надсилайте за адресою:

strukevychok@gmail.com

​