3 of 25

Анотація

Пил доріг, іржаві бензоколонки, втомлені автобуси, старі "хрущовки"... Місто, що залишилось десь поза часом. Дивні люди, які займаються дивними справами. Абсурд - та водночас "справжність" існування... Герман повертається до містечка свого дитинства у степах Донбасу, щоб знайти зниклого брата і врятувати його бізнес. Проте реальність виявляється хиткою, майбутнє - невизначеним, а минуле викликає надто гостру ностальгію... Лірична і жорстка, соціальна і метафізична, меланхолійна і реалістична історія, сповнена безмежних просторів, спогадів, сновидь, мрій, джазу та духу справжньої дружби.

4 of 25

Книжка – апологія совкової ностальгії, таке собі “літературне радіо “Мелодія”.

Така думка ґрунтується на частково лівій риториці й атрибутиці творчості Жадана загалом, донбаським патріотизмом даного твору. Звичайно, додає олії у вогонь назва “Ворошиловград” та її відверто позитивна, схвальна символіка – як пам’яті про юність, дитинство чи молодість, приватної історії, особистої території, місця повернення тощо.

Книжка – пошук українського “голосу Сходу”.

Такого голосу, який був би етнічно й культурно толерантним, українським і враховував би глибоку та органічну радянську закоріненість регіону, без котрої східну ідентичність важко собі уявити. Судячи з популярності Жадана, зокрема й у східних областях, така “модель реінтеграції” щонайменш не викликає тотального відторгнення.

Книжка – “гімн” солідарності, взаємодопомоги, опору, лівих і (квазі) анархічних настроїв.

З усіма належними ідеалізаціями, перебільшеннями. Очевидно, такий підхід до на сьогодні останньої книжки Сергія Жадана не можна назвати зовсім позбавленим сенсу. Соціальні мотиви у “Ворошиловграді” беззаперечні, та й сам автор неодноразово публічно казав, що читач нині потребує більше соціально важливих тем і проблем у літературі.

5 of 25

Жадан традиційно ігнорує сюжет як засіб зацікавлення читача, тому переказувати роман загалом немає сенсу. Сюжет тут вторинний. Але все ж…

Гєра, "незалежний експерт", тобто молодий діяч з навколо-політичної тусовки, приїздить у загублене серед степів містечко свого дитинства. Тут його брат, який раптово виїхав до Амстердаму, залишив бізнес - заправку, що потребує догляду. Тим більше, що на неї зазіхає місцева мафія.��Герман зустрічає старих знайомих, які залишилися у пам'яті ще з дитинства. Зокрема, на заправці працюють Коча - колишній хуліган та дрібний злочинець, тепер заправник, та Шура Травмований - колишній футболіст, нині місцевий казанова і геніальний автомеханік. Приходять нові люди - дівчина з телевежі Катя, колишня дружина Кочі Тамара і її сестра Таміла, бухгалтер Ольга, колишній авіамеханік, нині чорний археолог Ернст та інші. У кожного - темне минуле чи темне теперішнє.��Заправку, яка знаходиться у вигідному місці (хоча прибутку майже не приносить), хоче відібрати місцева еліта - суміш мафії та влади, на чолі з всемогутнім в межах містечка Марленом Владленовичем. Втім, його ніхто не бачить - всі справи вирішує менеджер Ніколаіч та адвокат "Сивий".��Боротьба за заправку мляво іде різними методами - від коректного тиску на Гєру з проханням продати бізнес, до спаленого бензовоза. З кожним кроком противника Герман все сильніше вростає в місцеве середовище - пиячить з чоловіками, спить з жінками тощо. З часом він розуміє, що назад у Харків вже не повернеться.��Гєра знайомиться з місцевими групами - циганами-контрабандистами, газовиками - вічними опонентами містечка, фермерами, що пильно бережуть свої поля, біженцями з Монголії та їх опікунами. Доля раптово зводить його і з напівбізнесменом-напівмафіозі, що гамає степовими залізницями на власному поїзді (і так само раптово без жодних наслідків покидає).��Плацдарм боротьби переходить з заправки на покинутий аеродром, який теж стає об'єктом уваги "кукурузників" Марлена Владленовича. На фінальну битву збираються, з одного боку, різні маргінали разом з Гєрою, з іншого - кукурузники з постановою влади та комунальниками на тракторах. Проте цигани сміються з влади, "законну" постанову просто з'їдають, і показують, що нікуди не відступлять. Трактористи-комунальники переходять на бік "повсталих", противники відступають, публічно принижені. Проте в ході дрібної сварки від рук Ніколаїча випадково гине Шура.��Хто виграв, хто програв - вирішує читач. Кінець)

6 of 25

І. У тексті досліджується (і частково твориться) міф пострадянського простору і вужче - східноукраїнського. Жадан послідовно конструює життя без основних опор і цінностей сучасного суспільства:

АКЦЕНТИ

-грошей. Гроші фігурують у тексті як елемент сторонній. Їх нема, і всі звикли. Або є, і нічого не змінилося. Принаймні, всі спроби відчайдушно боротися за грошові знаки виглядають жалюгідно і смішно (Льолік і Болік, хлопці з Харкова). Навіть місцева мафія воює не за гроші, а за "місце".�

- держави. Її немає - не доїхала ще)

- норми. Будь-яку норму повинен хтось встановити і слідкувати за її виконанням. Раніше цю роль виконував СРСР, а тепер норма стала чимось віртуальним. В місцевому суспільстві епохи СРСР раніше одні були за межею (як Коча), інші - його ланкою (Ернст), треті - його зірками (Шура). Норма не об'єднувала, а розділяла, а тепер усі "свої, місцеві".

- ієрархії. Ієрархія - наслідок норми. Бути власником заправки - нормально, заправником - погано. Немає "норми" (і немає конвеєру корпоративної праці) - немає ієрархії. Якщо ви разом в дитинстві ганяли в футбол, то яка різниця, хто ким виріс? Більше того, як тільки хтось займає чітке та непорушне місце в ієрархії, він стає в'язнем (як олігарх на поїзді), бо не може змінити свого життя.

7 of 25

Відповідно, нас закидає у недетерміноване (невизначене - і невнормоване) суспільство. Звідси і назва - "Ворошиловград". Гєра, розповідаючи про дитинство, згадує, що на уроках німецької йому випало завдання описати порожній пейзаж Ворошиловграда з листівки. Єдиний спосіб полегшити працю - описувати людей, які потрапили в об'єктив, бо інше - ілюзорне. Зараз немає ні назви "Ворошиловград", ні Леніна на площі, ні (імовірно) будинків - що може визначити місце?��Від назви - другий важливий образ і мотив тексту - місце. У степу немає прив'язки до місцевості, і люди західної цивілізації від цього можуть втратити розум (як німецький танкіст). У степу Жадана взагалі немає прив'язки, тому тут виживають лише місцеві.��Відповідно, наслідок: немає загальної правди. Яка різниця, живий чоловік Тамари, чи загинув / хто кого зрадив чи кинув / хто був правий у бійці / хто привів сюди людей. Натомість є правда конкретна, здобута самостійно як досвід - одна команда щойно виграла в іншої, Тамара зараз спить з тобою, заправка - твоя, і ти її не віддаси. Твоє (і "своїх") життя, твоя (і "своїх") смерть, твій (...) досвід є реальністю і якорем, який до неї прив'язує.�

- історії. Популярний нині міф на Заході і в центрі (аж до рекламного "першого в Україні пива"). У цьому місці історії не було і немає. Бо історія - це визначеність, прив'язаність, детермінованість (вумним словом кажучи).

- - назви. Ідеалістичний фактор визначення - частина норми та ієрархії. За визначенням, Гєра - невдаха, Коча - злочинець, а Тамара і Таміла - хвойди. Але тут "правильний" шлях канув у Лету разом з КПСС.

8 of 25

ІІ. Манера письма Жадана добре пристосована для опису невизначених (у наведеному вище розумінні) явищ. Текст дбайливо передає досвід людей через їх історії. Продуктивність способу доводить те, що толком пояснити сенс твору, перевівши з інтуїції у твердження, досить важко.

Відсутність автора з повчальним виразом обличчя (як у "Музеї..." Забужко та "Записках..." Костенко) однозначно іде на користь твору.

Як може існувати суспільство без звичних основ? - ставить питання автор - і все ж не втримується і відповідає. Люд знайшов цікаву форму анархічного співжиття: не нав'язувати свої "поняття", своєї влади - і триматися "своїх" - тобто сусідів та друзів, й свого життєвого простору. Така логіка трайбалізму, опори на малі групи, видається нав'язуванням волі автора, але водночас робить героїв твору симпатичними.

Переносячи досвід твору на реальне життя, можна пошукати як розгадку української степової анархічності (будь-яка держава - це у першу чергу визначеність, диктатура норми), так і східняцького менталітету з опорою на "своїх". Сусідство палаців, териконів і мазанок шокує лише носіїв норми (а її, як говорилося-балакалося, немає).�

9 of 25

ІІІ. Трохи інтуїтивного літрознавства.

- дослідження (не)детермінованого соціуму (та його людини) - тема у світовій літературі стара. Сюди можна зарахувати утопії та антиутопії (абсолютна детермінованість - неодмінна прикмета тоталітаризму), просвітницькі пошуки "природної людини" та відповідного суспільства, робінзонади. Близько підійшов Голдінг у "Володарі мух", заглянувши у хаотичний світ підлітків. Але якщо Голдінг зробив негативний висновок щодо можливості існування такого суспільства, то герої Жадана, діючи за мотивом "треба якось виживати", спокійно виживають. Також частково можна порівняти мотиви у Кобо Абе.

- спосіб письма теж старий. Над ним стібався ще Гашек через свого Швейка, який підтверджував будь-яку думку історією з життя чергового "Фердінанда, який збирає собачі гівенця". Жадану вдається зібрати всі історії (всі досвіди) в одну більш-менш чітку канву, яка утримує текст від розпаду (чим, ІМХО, хибують попередні тексти автора у такій манері). Цікаво, що в сучукрліті ця манера не дуже використовується - всім хочеться пхати у текст Свої Дуже Розумні Думки.�

- приємно, що у тексті немає загадки і розгадки смерті Гонгадзе, бандерівців і енкаведистів та інших популярних мотивів. Це робить книгу не такою замкнутою в українській пісочниці нашого часу. Недарма в світі люблять Жадана - він відкритий до світу.�

10 of 25

- технічно письмо сильне. Як на мене, Жадан - найкращий стиліст в сучасній українській літературі. Мова його персонажів дуже органічна, він не вдається ні до чистої літературної, ні до перекривленого сленгу. Нецензурне слово стоїть там, де йому і місце - "так і говорять"

Висновок: дуже сильний текст про суспільство. Настійливо рекомендується усім, хто має середню читацьку підготовку (вміє читати несюжетні тексти)

11 of 25

Жадан спресовує речі й емоції. Звернімо увагу вже на перше речення: "Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності" (с. 3).

І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам - барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити (про що міг би розповісти "коротун Ніколоаіч" (с. 404), але для цього знадобилися б тортури).

12 of 25

Поетика тяжіє до візуальної ясності: "У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки" (с. 435).

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за дрібницями, я навіть сказав би, приємними дрібницями: "Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго" (с. 367).

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. Я навіть не знаю, як його назвати, хіба що - зміщенням площин. Розгорнімо закінчення частини першої: "Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (...) В небі заховані зірки і сузір'я, у землі - каміння і корені. В небі лежать планети, у землі - покійники" (с. 234).

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: "Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах" (с. 360).

13 of 25

Та попри ліризм, "Ворошиловград" - справжній чоловічий роман. Чоловіки грають у футбол (і класно грають), б'ють один одному морди (до крові), носять засмальцьовані лахи, роблять бізнес і між ділом помірно випивають. І за це їх кохають жінки.

Найбільше в цій справі таланить головному герою - Герману. І все це в нього виходить так легко й невимушено, що мимоволі дивуєшся.

14 of 25

У романі є вісім істот жіночої статі. Тінейжерка Катя, котра, не зважаючи на несерйозну звичку показувати з вікна груди, годна писати серйозні листи, можливо, тому, що обдарована чуттєвістю; дві чи то грузинки, чи то циганки - Таміла і Тамара (не знати, котра з них хто) - вони Гєру оминути не змогли; дві бухгалтерки: "попеляста", "важка", "лінива", "запекла", "замучена" Анжела Петровна та "кольору промислової міді" Брунгильда Петровна (Герману поталанило, що він їм не сподобався); цілком придатна Кароліна, однак на лихо - лесбійка; покійна мама Таміли-Тамари (не дочекалася вона свого щастя - зустрічі з Германом); стара, глуха, сліпа, повішена на дроті Пахмутова, та ще й до того ж - собака; і звісно - Ольга.

15 of 25

�"Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці у річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою... Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості" (с. 185). �

16 of 25

Гера

Всім нам рано чи пізно доводиться повертатися додому

«Мені тридцять три роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мавши нікому не потрібне освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на ті, до чого я звик. Новим звичкам з'являтися було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Неділю тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалося…».

*****

17 of 25

КОЧА

Всі ми колись зустрічали свого Кочу

Коча. Був він живий, голомозий і соціально невлаштований. Через його квартиру на початку вісімдесятих пройшла вся прогресивна молодь району: хлопчики тут набували мужності, дівчатка – досвіду. Сам Коча все більше пив, і розпад країни пройшов поза його увагою. Коча марно намагався взятися за розум, тричі розлучався, причому з тією самою жінкою. Але особисте життя в нього відверто не складалося. Кілька років тому Кочу з квартири вигнали цигани, і він переїхав сюди на заправку. Живши у вагончику, вів спокійне розмірене життя, минуле згадував із ностальгією, проте повертатися до своєї квартири не хотів. Виглядавши рясно, лисина його мала нежно-рожевий відтінок, а окуляри робили схожим на божевільного хіміка, який щойно винайшов альтернативний, екологічно чистий кокаїн і тут-таки поставивши на собі досвіди. І досліди ці дали позитивний результат».

18 of 25

ТРАВМА

Всі ми мріяли поганяти м'яча з місцевою легендою рідного міста

«Він був живою легендою, найкращим бомбардиром за всю історію фізкультурного руху у нашому місті. Вихід із великого спорту став для нього тяжкою психологічною травмою — Травмований озлостився і розтовстів. Був невеликого зросту і з піжонськими вусиками та поважним пузом, скидався не так на бомбардира, як на якогось клубного масажиста. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механіка, проте йти на когось працювати не хотів, ось лише братові вдалося з ним домовитися — він узяв Травмованого партнером, не влізаючи до його справ і мало цікавлячись його проблемами. Ще з років своєї зоряної бомбардирської кар'єри мав Травмований надмірний потяг до жінок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватися, коли спав одночасно із шістьма жінками? І що цікаво, після завершення спортивної кар'єри кількість їх не зменшилась.

Іноді Травмування вигрібав за аморалку від ображених чоловіків. Тоді він зачинявся в гаражі і сидів там цілими днями, крутячи якісь гайки. Був він добрий, проте трішки скути, можливо, тому всім постійно й хамив. Я до цього звик».

зарази

19 of 25

ОЛЯ

Всі ми колись тонули в очах особливої людини

«Ольга. Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряві волоси та мела, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалася косметикою, можливо, це й робило її молодшою…Очі її були заплющені, і віки були прозорі, мов ледь, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорослі, що, мов перекотиполе, тяглися підводними течіями тіла кудись на південь, у бік серця».

20 of 25

КАТЯ

Усі ми колись прагнули зрозуміти свою Катю

«На порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижені чорні волосся, великі сірі очі та пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка та джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі… Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялася і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повіривши своїм очам, постоявши, чекаючи, чи не з'явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад».

21 of 25

НІКОЛАІЧ

Усі ми часом жаліли чи попирали таких Ніколаїчів

«Вже після завершення мореплавця, коли Ніколаїч був молодим перспективним спеціалістом, який мріяв про кар'єру капітана торговельного флоту, вже тоді він усе добре розумів. Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів влитися у трудовий колектив — його вперто не приймали, закидаючи йому, Миколі Ніколаїчу, надмірне жлобство та відсутність почуття такту.

У будь-якій компанії, за будь-яких обставин він відчував себе приниженим, його вперто не сприймали за свого, як він не старався і що він не робив.

А його спроби виглядати нормальним, своїм чуваком лише все погіршували, закінчуючись тим, що про нього починали складати анекдоти. Його не любило начальство, не виявляли поваги підлеглі, йому не давали жінки, та він від них нічого й не хотів. Він не мав друзів, не мав дітей, не мав домашніх тварин. Людей, на яких він працював, він боявся, більше того, він навіть боявся виказати цей свій страх перед ними. І ось тепер він стояв і про все це панічно думав. І очі його ставали червоними від люті та безвиході».

22 of 25

Пастор

Всі ми колись оступалися, але знаходили в собі сили йти далі

«А я у 92-го на дурці сидів. У мене проблеми були з наркотиками. Ну, сестра мене й здала, думала, мене там вилікують. Чи не вилікували. Я сам вилікувався. Але треба було добре постаратися. Навіть до секти якоїсь потрапивши.

Знаєш, що ламає більшість наркоманів? Те, що кожен із них сам по собі. Звідси всі ці способи колективної терапії, які іноді дають результат. Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.

Знаєш чому? Тому що я дорослий чоловік, я звик відповідати за свої слова та поступки. Я просто переконав сам собі, що можу впоратися з власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Але, Геро, я тепер певно знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоб реально оцінити власні сили та власні можливості.

А можливості у нас, Гера, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.

Якоїсь миті я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилося, що життя — це виснажлива, Геро, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?

Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.

І ось тут уже без колективної терапії на ім'я Господа — аж ніяк».

23 of 25

ПАСТУШОК

Всім нам іноді доводилося ніяковити під поглядом недоброї людини

«Був він десь одного зі мною віку. Мав сіре обличчя і злий колючий погляд, проте злість була якась не персоніфікована, так ніби мала на собі контактні лінзи зі злісним виразом очей. Був старанно поголений, так старанно, що в деяких місцях шкіра на шиї мала червоні царапини. Волосся на голові мав небагато, було воно дбайливо зализане, та й весь він був дбайливо зализаний, якось виклично зачесаний і помитий.

Мені також здалося, що один із рукавів куртки замащень був чи то кров'ю, чи то червоною фарбою. Під курткою на ньому був темний дорогий костюм, приглушених кольорів галстук та білосніжна сорочка. На столі лежала російська економічна преса. Нарешті, він щось там собі дочитав і, різким рухом переламавши лист навпіл, кинувши газету на стіл, до решти видань, притиснувши її маленькою ладонею із підстриженими, як у хірурга, нігтями».

24 of 25

"І мертвим, і живим"�В автобусі зібралися всі свої: Герман, Травмований, Карпо З-Болгаркою, Саша Пітон, брати Балалаєшнікови, Сірьожа Насильник, Коля Півтора-Ноги, Вася Отріцало, Жора Лошара, Гогі Православний та інші колоритні персонажі, прізвиська яких не піддаються цитуванню. Вони їдуть грати у футбол. І виграють.�Щасливий Герман розповідає за гру, а на нього дивляться ошалілими очима: так брати ж Балалаєшнікови померли. Тю, думає Герман, що значить померли? А потім бреде цвинтарем і крізь парості дощу бачить могили братів Балалаєшнікових, Сірьожі Насильника, Карпа З-Болгаркою й інших друзів-футболістів. Немає лише могили Травмованого, але вона невдовзі з'явиться.�Жадан пише про мертве місто. У нім, що ти живий, що мертвий - однаково. Ти можеш безліч разів грати у футбол і вигравати, але ти все одно - мертвий. Гєра Бензовоз (як його неодмінно мали б прозвати друзі) мусить оживити місто - сплести розірвані ниті. Зіткати в єдине тло спогади про давні футбольні перемоги, нездійснені мрії про авіацію, листівки з краєвидами Ворошиловграда, бите скло на узбіччях, важкі фури, що тамують спрагу соляркою, могилу Пахмутової, пузате тіло Травмованого з червоною плямою на білій сорочці. Бо це і є справжнє і єдине життя.�У вишині, як бите скло на узбіччі, зблискують одні й ті самі сузір'я, а в сухому ґрунті лежать раз і на завжди закопані покійники - наші покійники й, можливо, наші сузір'я. І є між ними місто. Наше місто. І жити в нім треба. Бо - більше ніде.�

1 of 25

2 of 25