2 of 14

Біографія

Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат.

3 of 14

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян - Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі - батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах - полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

4 of 14

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер - ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час - тоді мені було півтора року - перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав…

Ти кажеш,не було голодомору…

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер - ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час - тоді мені було півтора року - перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав…

5 of 14

Мій батько…

У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження - на Ївзі Федотівні Буденній (1920 - 1921 рік) - він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством.

6 of 14

Дядько й тітка-опікуни Григора

Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу.

7 of 14

З того часу я запам'ятав "Як упав же він з коня", "На майдані". (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз "Котигорошко", - прекрасна казка. Перечитував оце недавно - диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків "Кобзар", "Під тихими вербами" Грінченка, "Хіба ревуть воли...", "Кайдашева сім'я", "Тихий Дон", тоді ще не закінчений, - третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

8 of 14

РОКИ НАВЧАННЯ

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 - 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері.
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив "з города" щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

9 of 14

ЖЕБРАКУВАННЯ,ПОДОРОЖ ДОДОМУ

Був я старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину - коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, - голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду - земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.
Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей - те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.

10 of 14

Оповідання “Дивак”

11 of 14

Олесь-дивак

Він ще малий,головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні,глибокі,як вода в затінку,дивляться широко,немов одразу хочуть збагнути увесь світ

12 of 14

Олесь

Співчутливий

Любить

природу

Спостережливий

Має розвинену уяву

Тендітний, обдарований

Беззахисний

13 of 14

1980 рік-Г.Тютюнник удостоєний літературної премії імені Л.Українки,

посмертно-Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка

1980 рік-Г.Тютюнник удостоєний літературної премії імені Л.Українки,