Тема "Модель і структура козацької держави:
територія, устрій, військо, судочинство другої
половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст."
Згадайте, які воєводства ввійшли до складу Війська Запорозького за Зборівським договором.
Як ви розумієте значення понять «республіка», «полки і сотні»?
Чи пам'ятаєте ви, що за гетьманування Б. Хмельницького великий вплив мала козацька старшина? Що ви про це знаєте?
Формування державного ладу Української гетьманської держави відбувалося в умовах бойових дій, що, звичайно, вплинуло на спосіб організації державної влади. В Українській гетьманській державі було створено характерні тільки їй органи центральної та місцевої влади.
Гетьман – глава Української держави, відновленої після Визвольної війни 1648 – 1657 рр. під проводом Б. Хмельницького. Обирався спочатку на довічний термін. Після укладення Березневих статей 1654 р. з Московським царством, розпочалося обмеження повноважень гетьмана. Його формально обирали на Генеральній раді на невизначений термін за погодженням із царським урядом. У ХVІІІ ст. новообраний гетьман затверджувався в Москві чи Петербурзі, укладаючи водночас з Російською імперією спеціальний договір (статті).
Гетьман очолював вищу державну адміністрацію – генеральну старшину, до якої входило найближче оточення гетьмана. Генеральна старшина разом з полковниками утворювала Генеральну раду. Остання мала значний вплив на державні справи.
Як главі держави гетьману належала вища законодавча, виконавча і судова влада. Законодавчі акти гетьман затверджував після ухвалення їх Генеральною радою. Він також очолював збройні сили країни. У разі обставин, що заважали гетьманові керувати військом, призначався наказний гетьман, який виконував тимчасові функції головнокомандувача на час воєнного походу. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та Запорозьку Січ. Гетьман організовував діяльність центральних органів управління, здійснював нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки з державного фонду. За гетьманом закріплювалося право налагодження дипломатичних зв’язків з іноземними країнами.
Генеральна (військова, козацька) рада (1648 – 1750 рр.) – колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, що виконував адміністративні, законодавчі, управлінські та судові функції. Лише Генеральній раді належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи полковників. У Генеральній раді брали участь: козацьке військо, знатне військове товариство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації (війти і бурмістри), інколи селянство та міщани (останні у випадку скликання так званої Чорної ради). Зазвичай ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьманові. Він відкривав засідання та головував на ньому. Окрім виборів гетьмана, до компетенції Генеральної ради належали окремі питання зовнішньої політики, воєнного характеру, ухвалювалися судові рішення, які для гетьмана були обов’язковими до виконання. Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася. Під кінець ХVІІ ст. Генеральна військова рада втратила значення центрального державного органу на користь гетьмана і Ради Старшини
Старшинська рада (Рада старшини) – один з органів центральної ради 1648 – 1781 pp., який спочатку функціонував нарівні з владою гетьмана та Генеральною радою. Практика скликання старшинських рад була запозичена від Запорозької Січі, де вони широко використовувались як інструмент вирішення нагальних поточних справ чи підготування механізму реалізації прийнятих загальною радою постанов. У роки становлення Української держави значення старшинських рад, до складу яких входили передовсім полковники та генеральна старшина, а також вище духівництво, обрані січова старшина та представники міської знаті, незмірно зростало.
Старшинські ради виконували функції дорадчого органу. Складалися з двох палат. Верхня палата – колегія генеральної старшини – була постійною установою, нижня – старшинські з’їзди, що скликалися двічі на рік: на Різдво Христове та Покрову. Засідання проводилось у гетьманській резиденції. На них головував сам гетьман. Старшинська рада здебільшого вирішувала питання внутрішньої політики, розпоряджалася фінансами, організовувала військове постачання, розглядала судові справи, за відсутності гетьмана – колегіально очолювала державу.
Гетьман разом з генеральною старшиною утворював генеральний уряд – центральний державний орган, що очолював усю систему управління держави і був постійно діючою структурою. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандувач, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які очолювали окремі галузі управління. Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорозького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією відносно полкових і сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перелічені державні особи входили до ради генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.
Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах. Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась і сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.
Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани — козаками.
Генеральна військова канцелярія – вищий державний військово-адміністративний орган у Гетьманщині. Утворився ще в роки Визвольної війни і діяв до скасування гетьманства у 1764 р. За посередництвом Генеральної канцелярії гетьман здійснював адміністративне, судове, військове, фінансове управління. Її очолював генеральний писар. Канцелярія поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу («присутствіє»). «Розпорядче присутствіє» канцелярії складалося з кількох генеральних старшин, інколи виконувало функції політичного та судового контролю. Генеральна канцелярія набула значення колегіального органу виконавчої влади з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання нормативно-правових актів нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо[19]. У Генеральній канцелярії складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апеляції на вироки Генерального суду тощо.
У козацькій державі сформувалась полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа на козацькій території центральної частини українських земель започаткована 1648 р. В її основу покладався полково-сотенний устрій козацького війська. Завершеного вигляду реформа набула після Зборівського миру 1649 р.
За договором козацький реєстр включав 40 тис. чол. (насправді, козаків було в кілька разів більше). Командування козацького війська, виходячи із традиційного адміністративно-територіального устрою українських земель, що складався із повітів і староств, поділило весь реєстр на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивницький, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський.
За реформою полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й керівниками адміністрацій, управляли фінансами, були вищою судовою інстанцією. Наступним за ієрархією посадовцем у полку був осавул. У кожному полку посаду осавула обіймали дві особи. Перший осавул – здійснював поліційні функції, проводив слідство, виконував вироки. Другий – безпосередньо допомагав полковникові в його військових справах. Повноваження хорунжого обмежувалися зберіганням та охороною військових символів полку. На посаду писаря призначалися освічені люди з цивільних осіб. Писар відав полковою канцелярією, діловодством, забезпечував дипломатичне листування. Усі перелічені старшини входили до полкового уряду.
У свою чергу, полк поділявся на сотні. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Сотні підпорядковувалися полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія. Влада сотника була майже необмеженою на території сотні. Козаки – мешканці сіл – входили до куреня, на чолі якого був отаман, який призначався сотенним правлінням. Полково-сотенна система управління являла собою характерний елемент української державності, адже полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала як в Україні військової, адміністративної та судової влади.
Суди, що діяли в Українській гетьманській державі одразу після виступу Б. Хмельницького, можна поділити на такі:
— суди сільських отаманів, які вважалися судами першої інстанції. Діяли у складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні цивільні та кримінальні справи місцевих жителів і осіб, які вчинили злочини на території села. У кримінальних справах здійснювалося слідство;
— сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах. Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією зі сторін виступали представники сільської старшини. Мали право взяти до свого провадження будь-яку справу з юрисдикції сільського суду. Оскарження направлялося до суду третьої інстанції;
— полкові суди діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та полкової старшини. Розглядали апеляції від сільського і сотенного судів. Суд очолював полковник, у його засіданні брали участь полковий суддя, представники полкової та значкової старшини. Провадили судочинство у кримінальних справах, за які передбачалася смертна кара. Захисниками в суді часто виступали представники духівництва, старшини, шляхти, а з ХVІІІ ст. – російські вельможі.
Спочатку найвищим судом Української гетьманської держави був Генеральний військовий суд. За часів Б. Хмельницького до нього входили генеральний суддя та писар. Згодом склад суду розширився і включав двох генеральних суддів, писаря та представників від генеральної старшини. Діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції належали справи про державні злочини, невиконання розпоряджень гетьмана, а також земельні суперечки з виїздом на місце тощо. Був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Рішення Генерального військового суду могло бути оскаржене у гетьмана.
Згодом на провідні позиції у державі вийшов суд гетьмана, який мав необмежену компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих чинів. Вирок не підлягав оскарженню. Однак у XVIII ст. компетенція гетьмана, як найвищого судді, часто обмежувалася російським урядом.
Окрім зазначених вище судів, на теренах Української гетьманської держави (Військо Запорозьке) також діяли й міські суди, що поділялися на суди магістратські та ратушні. Магістратськими називалися суди, що провадили судочинство в містах, заснованих на магдебурзькому праві. Ратушні суди функціонували у містах, що не мали магдебурзького самоврядування та підпорядковувалися козацькій старшині.
Суб’єктами судового процесу були чоловіки з 18‑ти років та жінки з 14‑річного віку. Сторонами не могли виступати невільники, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок у суді виступали їхні чоловіки, неодружених – батьки. Лише вдови могли представляти в суді свої інтереси та інтереси своїх дітей.
Суддями в українсько-гетьманській державі виступали козацькі старшини та міщани, які досягли 21‑річного віку, але не старші 70 років, і котрі мали певний майновий ценз. Не могли бути суддями жінки, прокляті церквою, нехрещені, а з національних меншин – євреї та цигани.
Існував на той час й інститут адвокатури. Адвокатами могли бути лише «ґрунтовні особи», тобто землевласники, які виконували обов’язки захисника на підставі письмового договору з однією зі сторін, що виступали у справі. Адвокати складали присягу на дотримання кодексу захисника. У разі його порушення закон передбачав для останнього застосування кримінального покарання.
В Українській гетьманській державі також існував інститут попереднього слідства, яке проводили у кримінальних справах судові органи чи адміністрація. Їм дозволялось тримати під вартою підозрюваного, а також накладати арешт на його майно.
Перевірте себе
1. Опрацювати текст підручника;
2. Поміркуйте, які питання і чому першочергово мали вирішувати органи влади козацької держави.
3. Складіть 5-6 тез (доказів, аргументів) на користь того, що державу війська Запорозького можна вважати козацькою республікою
Домашнє завдання