Тема "Повсякдення села та міста. Громада як форма

організації сільського населення, відмінність української сільської громади від російської общини. Дозвілля й розваги"

​

 Поясніть поняття «урбанізація».

​

 Яким чином зміни в політичному та економічному житті українських земель вплинули на повсякденне життя українського населення наприкінці ХVIII - у першій половині ХІХ ст.?

​

 Які спортивні товариства існували у Східній Галичині на початку ХХ ст.?

Кваліфіковані робітники винаймали квартири в так званих прибуткових будинках. У 1900 р. в Києві вони сплачували за квартиру в середньому 30 руб., а в

1911 р. — 42 руб. за місяць. Ціни на житло постійно зростали. Тому в 1913 р. сімейний кваліфікований робітник витрачав на житло майже чверть річного бюджету, а одинак — до 15 %.

Міський пролетаріат оселявся або в передмісті, або в бідних, дешевих кварталах, прикметою яких були злидні та бруд. Бідні родини часто винаймали маленькі комірчини, умеблювання яких складалося з ліжка, скрині, столу та кількох стільців. Одяг бідних городян був дешевим, часто саморобним, проте й у ньому втрачалися елементи традиційного національного костюма. Тенденції до стирання національної самобутності мешканців міст були зумовлені, з одногобоку, їх багатоетнічним складом, а з другого – політикою імперських урядів. На початку 20 ст. в Києві з-поміж інтелігенції було лише вісім українськомовних родин.

Завдяки підтримці земств зберігалися українські кустарні художні промисли. Саме їхні вироби й представляли «національний елемент» у міських квартирах: художні меблі (різьблені буфети й столи в українському стилі, рами для дзеркал і картин); різьблення по каменю й кістці (вази, шкатулки); декоративний живопис; межигірський фаянс; полтавські глиняні іграшки; вироби вишивальних промислів: гобелени, скатерки, килими.

Так, у художника Георгія Нарбута на підлозі у вітальні лежав килим, на якому «і птахи співали, і ягоди дозрівали, і квіти духмяніли — і все це на світло-жовтому тлі, а навколо — гірлянди по блакитному полю». У кімнаті Олени Пчілки над ліжком висів фрагмент підризника ХVІІІ ст. Виникла мода прикрашати міські інтер’єри предметами сільського побуту.

Якщо в попередні епохи українські селяни жили великими родинами (три покоління – батьки, діти, онуки), то від початку 20 ст. господарюють малими роди нами (батьки й неповнолітні діти) – 4–6 осіб. Главою сім’ї та розпорядником усіх робіт, як і раніше, був батько. Спадкоємцями майна після батька ставали сини, які отримували рівні частки. Дружині належало майно, що входило в придане (материзна). Хоч розвиток капіталізму спричинив майнове розшарування селян, воно було не таким помітним, як у місті, бо буденне життя села визначали традиції. Щоправда, заможні сім’ї не часто родичалися з біднішими.

У перші роки життя виховання і догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Любов і ласка у вихованні поєднувалася з вимогливістю, з прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху і поваги до рідних та старших. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбайливе ставлення до праці. Велику увагу в селянській родині приділяли заохоченню. Для розваг у дітей було обмаль часу. Вони допомагали по господарству, бавили молодших братів і сестер, пасли худобу і т. д. Матеріальна незабезпеченість змушувала батьків посилати на заробітки дітей-підлітків.

З усіх звичаїв та обрядів найяскравішим і ці-

лісним був весільний обряд.

Він складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє певне значення і зміст. Весілля в Україні справляли переважно у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт.

Весілля зазвичай починалося зі сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди домовлялися про шлюб з батьками нареченої. Через два тижні після сватання влаштовували заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв. Відмова від весілля після заручин була неможливою.

На заручинах домовлялися про час весілля.

У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали коровай — весільний хліб, що мав спочатку магічне значення; а в XIX ст. і пізніше він символізував багатство і забезпеченість сім’ї; в нього клали гроші «на щастя», і наприкінці

весілля ділили, обдаровуючи кожного з присутніх на весіллі з тим, щоб вони взяли участь у побажанні добробуту і щастя молодій сім’ї.

Процеси промислового розвитку призвели до швидкої урбанізації українських земель, що наклало значний відбиток на шлюбно-сімейні відносини. Проте слід зазначити, що українці неохоче переселялися до міст і становили меншість міського населення. Більшість міського населення у Наддніпрянській Україні становили росіяни, євреї, поляки та ін. На західноукраїнських землях — поляки, румуни, угорці, євреї, німці, вірмени та ін.

Переселення значної частки населення з села у місто породило таке явище, як маргінальність.

Значна частина українських сімей намагалась зберегти зв’язок з селом, мала присадибне господарство. Це пояснюється страхом відірватися від свого попередньо-

го звичного соціального середовища, а також тим, що більшість українців становили некваліфіковану робочу силу, яка отримувала мізерну заробітну плату, якої ледь вистачало на прожиття.

Удосконалився й культурний відпочинок. Міщани відвідували концерти, на яких звучали твори відомих композиторів. При цьому плата за вхід була доступною — 50 коп., для учнів — 30 коп. Різні громади й товариства влаштовували «танцювальні вечірки», бали-маскаради за участю музичних оркестрів.

Революція 1905–1907 рр. Звільнила український театр від репертуарних обмежень. У першому стаціонарному українському театрі в Києві були встановлені найнижчі ціни на квитки (від 10 коп. до 1 руб. 20 коп.). Театр дуже швидко здобув славу народного.

У містах проводили бали, маскаради, творчі зустрічі, лекції, товариські вечори. Молодь здійснювала екскурсії на диліжансах, що курсували між містами, на пароплавах. Узимку міщани відвідували ковзанку, улітку грали в теніс. Зростав потяг до друкованого слова, функціонували бібліотеки, безплатні читальні. Народні будинки й бібліотеки-читальні споруджували навіть на робітничих околицях.

У Києві функціонували історичний, науково-анатомічний, науковий художньо-промисловий музеї. В Університеті Святого Володимира можна було послухати лекції на історичні теми.

Європейські новинки потрапляли до Києва чи Одеси одночасно зі Львовом або Петербургом. Крамниці пропонували мешканцям міст одяг і парфуми з Парижа, вина з Італії, швейні машини з Німеччини, годинники зі Швейцарії...

Європейській моді відповідав й одяг городян. Утім побут українських міст зберігав і національні елементи. Вишивкою в містах оздоблювали серветки, скатертини, фіранки на вікнах і, зрозуміло, одяг. Наприкінці 19 – на початку 20 ст. представники української творчої інтелігенції активно популяризують традиції українського декору, що зрештою знайшло втілення в так званому українському стилі.

Дозвілля та відпочинок сільських мешканців України підпорядковувались традиціям та релігійним святам;

поширеними були обжинки, колядування, щедрування, Масниця, Трійця (Зелені свята) тощо; молодь проводила дозвілля влітку на «вулиці», взимку на вечорницях та досвітках.

К. Трутовський. Коляда в Малоросії

М. Пимоненко. Великодня утреня

Перевірте себе

Уточніть і конкретизуйте загальне твердження про модернізаційні процеси на межі століть.

Соціально-економічні зміни зумовлювали зміни в побуті та способі життя населення України.

​

Заповніть порівняльну таблицю “Особливості побуту і традиції селянської, робітничої сім’ї та сім’ї інтелігенції”:

1. Опрацювати текст підручника;

​

2. Поміркуйте, чому зміни у житті мешканців села менше піддаються змінам, ніж міста?

​

3. Підготуйте повідомлення на тему: «Характерні риси української традиційної сім’ї другої половини XIX — початку XX ст.».

​

​

Домашнє завдання