Міфи північноамериканських індіанців та їх втілення в поемі Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату».

Генрі Лонгфелло народився 27 лютого 1807 року у Портленді, в штаті Мен.

Батько майбутнього поета Стефан Лонгфелло був портлендським адвокатом і представляв свій округ в Конгресі.

Мати хлопчика звали Зільфа. Дочка генерала Пелега Уодсуорта, вона вела свій рід від перших американських переселенців.

Генрі змалку полюбив читання. Найулюбленішою його книгою була «Книга ескізів» Вашингтона Ірвінга.

Під впливом Ірвінга юний Лонгфелло почав писати вірші. Йому було тоді тринадцять років. Перший вірш Генрі - «Битва у Ловелз-Понд» - був опублікований у міській газеті.

Вашингтон Ірвінг

Лонгфелло займався вивченням нових європейських мов.

Завдяки вдалому перекладу з Горація, він отримав стипендію для продовження освіти і вступив до Боуден-коледжу Гарвардського університету, по закінченні якого

в 1825 році йому запропонували посаду професора нових мов.

Готуючись до роботи на кафедрі, поет три з половиною роки провів у подорожі по Франції, Іспанії, Італії та Німеччини, де вивчав історію і культуру.

У Сполучені Штати Лонгфелло повернувся в 1829 році і відразу зайняв посаду бібліотекаря і професора в Боуден-коледжі.

У 1831 році поет одружився на Марті Сторер Поттер. У весільну подорож вони вирушили до Європи, де Лонгфелло заодно вивчив шведську, фінську і датську мови і літературу.

Марта Сторер Поттер несподівано померла в 1835 році, і Лонгфелло залишився вдівцем.

У 1836 році Лонгфелло переїхав в Кембридж. Оселився він у

Крег Хаусі, в якому колись

жила родина самого Джорджа Вашингтона.

На новому місці професор Лонгфелло ділив час між читанням лекцій і творчістю.

Після переїзду в Кембридж Лонгфелло познайомився з Френсіс Еплтон, з якою прожив у шлюбі майже 18 років.

9 липня 1861 його Френсіс трагічно загинула - іскра від запаленого сірника впала їй на плаття, воно спалахнуло, і жінка згоріла живцем.

У 1884 році в «Куточку поетів»

Вестмінстерського абатства в Лондоні був встановлений мармуровий бюст поета.

Лонгфелло став першим американським поетом,

який удостоївся такої честі.

Генрі Вордсворт Лонгфелло помер у Кембриджі

24 березня 1882 року.

У 1846 році з'явилася книга «Міф про Гайавату» з викладом міфів індіанців оджибвеїв, написана Генрі Роу Скулкрафтом (1793-1864), видатним етнографом, географом.

Познайомившись з «Міфом про Гайавату», Лонгфелло вирішив на основі індіанських легенд створити епічну поему, яку опублікував 10 листопада 1855.

Поема - великий за обсягом віршований твір з розповідним сюжетом

З його ім'ям пов'язують створення Ліги ірокезьких племен, основним завданням якої було встановлення миру на американському континенті.

За твердженням учених, Гайавата — історична фігура. Він жив у XVI ст., був вождем племені онондагів і піклувався про щастя, мир та процвітання індіанських народів.

Гайавата як реальна особистість

У незапам’ятний час прямо з місяця впала на квітучу долину прекрасна Нокоміс, дочка нічних світил. Там, у долині, вона народила дочку й назвала її Веноною. Коли дочка виросла, Нокоміс не раз застерігала її від чарів Меджеківіса, але Венона не послухалася матері і народила сина смутку, якого назвала Гайавата.

Підступний Меджеківіс незабаром залишив Венону, і та вмерла від горя. Гайавату виростила й виховала бабка. Ставши дорослим, він надягає чарівні мокасини, бере чарівні рукавиці, відправляється на пошуки батька, щоб помститися за смерть матері.

Гайявата починає бій з Меджеківісом і змушує його відступати. Після триденного бою батько просить Гайавату припинити бій. Меджеківіс безсмертний, його не можна здолати. Він закликає сина повернутися до свого народу, розчистити ріки, зробити землю плодючою і обіцяє, що Гайавата стане володарем Північно-Західного вітру.

У лісових хащах Гайавата постится сім ночей і днів. Він звертається до Гітчи Маніто з молитвами про благо й щастя всіх племен і народів, і як би у відповідь біля його вігвама з’являється юнак Мондамін, із золотавими кучерями й у зелено-жовтому одязі. Три дні Гайавата бореться з посланцем Володаря Життя. На третій день він перемагає Мондаміна.

Гайавата будує човна з березової кори, на якому разом із силачем Квазіндом очистив ріку Такваміно. У затоці Гітчі-Гюми Гайавата тричі закидає вудку, щоб піймати Великого Осетра – Міше-Наму. Осетр проковтнув пирогу разом із Гайяватою, і той, перебуваючи в череві риби, щосили стискає серце величезного царя риб, поки Міше-Нама не загинув.

Потім Гайавата перемагає злого чарівника Меджісогвона – Перлове Перо, якого охороняють страшні змії.

Гайавата знаходить собі дружину, прекрасну Мінегагу із племені дакотів.

Наступає сувора зима, і у вігвамі Гайавати з’являються примари – дві жінки. Вони похмуро сидять у куті вігвама, не говорячи ні слова, лише вибирають кращі шматки їжі.

У поселеннях індіанців починається голод. Мінегага помирає. Прощаючись із дружиною, Гайавата обіцяє незабаром зустрітися з нею

«у царстві світлого Поніма, Нескінченного, вічного життя».

У поселення індіанців повертається з далекого походу Ягу й розповідає, що бачив Велике Море й крилату пірогу з воїнами, які були пофарбовані білою фарбою, а підборіддя їх покрите волоссям. Індіанці сміються, вважаючи оповідання Ягу черговою небилицею. Не сміється тільки Гайавата. Він повідомляє, що йому було видіння – крилатий човен і бородаті блідолиці чужоземці. Їх варто зустріти привітно – так велів Гітчі Маніто.

Це був Христофор Колумб на своєму

кораблі Санта-Марія.

Перепливши Атлантику, він був переконаний, що потрапив до Індії, і тому назвав місцевих мешканців індіанцями.

​

Великий Дух Гітчі-Маніто зібрав разом усі індіанські племена, став на вершині Червоних Скель, взяв від бескиду шматок каменю, зробив величезну люльку і закурив її. Дим котився над людьми. Гітчі-Маніто спрямовував його на північ, на південь, на схід і на захід і говорив людям, щоб вони зробили з цього красивого каменю люльки згоди і ніколи більше не піднімали томагавк чи ніж один проти одного.

В основу розділу «Люлька Згоди» покладена легенда індіанського племені дакотів, записана у верхів'ях річки Міссісіпі.