Повсякдення запорозьких козаків

упорядник Струкевич

Олексій Карпович д.і.н., професор

​

Комунальний заклад вищої освіти «Вінницька академія безперервної освіти»

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

​

Які два типи повсякдення можна виділити у козацькому середовищі за соціальною ознакою?

Охарактеризуйте становище жіночої статі на землі вольностей Війська Запорозького.

Визначте етнічні корені одягу козацтва.

Опишіть традиційний мінімум харчування січовиків.

Назвіть традиційні складові одягу козака.

Виділіть традиційні тканини одягу козака.

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Розпорядок дня і їжа

Звичайне повсякденне життя січових козаків підпорядковувало­ся певному розпорядку. Козаки прокидалися зі сходом сонця, вмивалися холодною джерель­ною чи річковою водою, розчісували вуса та чуба. Молилися і йшли на сніданок, де їм подавали гарячу їжу.

На цьому організованість закінчувалася, і між сніданком та обідом кожен ко­зак був вільний. Хтось давав лад своїй зброї, хтось об'їжджав коня, інші вправлялися у стрільбі, фехтуванні, інших воєнних навичках, деякі просто відпочивали, розмовляю­чи один з одним, або робили щось інше відповідно до своїх потреб.

Рівно опівдні курінні кухарі били у свої казани — це був сигнал йти обідати, і козаки знову сходилися до своїх куренів на обід. Меню не вирізнялося різноманітністю та калорійністю. На стіл зазвичай ставили соломаху – густе, зварене на воді житнє кисле тісто. Могли подавати й тетерю – рідку пшоняну кашу з житнім тістом, зварену на квасі. У крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою. Різновид – братко — та ж пшоняна каша з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного тіста. Варили також щербу – борошно, рідко зварене на риб'ячій юшці.

Часто готували куліш – страву з пшона, заправленого смаженим салом. Інша назва – польова каша. Висушений куліш або затірку брали у морські походи.

На вечерю часто подавали гречані галушки, стверджував Д.Яворницький.

Це був харчовий мінімум січовика.

​

ЗА СТОЛОМ

Цього було замало. Якщо козакам хотілося поласувати м’ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками та іншими смачними стравами, вони об'єднувалися в артіль та, зібравши гроші в складчину, купували необхідні продукти на базарі і передавали їх курінному кухареві. Улюбленими стравами запорожців були свинина, свиняча голова з хроном, мамалиґа (пшоняна чи кукурудзяна каша), їли з бринзою (солоним овечим сиром) або з пастромою (сушена на сонці баранина), із загребами (коржі, спечені у печі) та ін. Потапці - грінки з житнього хліба зі смаженим салом, натерті чи политі часником.

Рідку страву їли ложками, а тверду – руками. Риба (осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, лящ, чихоня, оселедець) подавалася на плосій дерев’яній таці з видовбаними бортиками (щоб юшка не стікала) – стяблі. Головою її обов'язково клали до отамана, що символізувало його головування. У юшку іноді додавали товчений часник і нею поливали рибу зверху. Такий рибний соус називався cаламур.

Хліб на стіл не подавався, оскільки борошно йшло на приготування гарячих страв. Хліб у їжу вживали здебільшого ті, хто жив у власних хатах поблизу Січі або у зимівниках по паланках. Тут жінки їм готували лемішки, коржі, шулики, калачі, пундики, бабки, пампушки, вертути, хомки, мантули (печиво), мандрики (сирники з ягодами), книші з житнього, вівсяного, пшеничного, кукурудзяного, горохового борошна… Про такі смаколики ще в козацькі часи говорили: «Звабиш калачем, не відженеш і бичем!»

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

За столом

Увійшовши в курінь, козаки знаходили страви вже налитими в «ваганки» – невеликі дерев’яні ночовки, і розставленими в ряд по краях сирна, а біля ваганок – різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у дерев'яних коновках. Напої вживали із дрібних металевих чарок, а частіше – з дерев'яних коряків «михайликів», що вміщували три-п'ять чарок. «У іншого такий коряк, що в ньому можна й мізерного жидка утопити», « а у кого така чарка, що й собака не перескоче». 

Перш ніж сісти за їжу, товариші ставали в ряд з обох боків стола, хрестилися на ікони, читали молитву про хліб щоденний і потім уже розсідалися уздовж стола на вузьких лавах, надаючи завжди місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, курінному отаманові.

Капуста, борщ, капусняк.

Овочі фрукти постачали із зимівників «Городи були від гори… та до самого Дніпра. По горі садки були в кожного, а по низах левади; в левадах, було, росте капуста як відра, огірки, соняшники, тютюн і всяка там всячина». І. Новицький.

На десерт – Кваша. Її готували з двох частин житнього та однієї частини гречаного борошна, а також невеликої кількості борошна з житнього солоду. Борошно змішували, запарювали окропом, розводили до густини рідкого тіста і ставили на ніч у тепле місце для скисання. Таке кисло-солодке молоде тісто вранці варили у горщику, уважно стежачи, щоб кваша «не втекла», і вживали на сніданок чи вечерю або як третю (солодку) обідню страву.

​

За столом

Улітку квашу заправляли садовими ягодами, взимку – свіжою калиною, сушеними, вареними й товченими грушами. Кваша вважалася ласощами, її дуже любили, вихваляючи: «Така кваша, якби й наша». Нинішня народна кухня, на жаль, втратила цю самобутню страву.

Кухареві допомагали хлопчаки, до обов'язків яких належало приносити воду в курінь, накривати на стіл і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто тримають і чистіше, як себе, а тим паче одягу».

Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабицю в сінях кожного куреня. Їжу варили тричі на день на все наявне число козаків куреня.

Не «викабелювалися». Козацький звичай – з’їдати все, що подано на стіл.

Пообідавши, чим бог послав, козаки вставали, хрестилися, знову дякували Богові, а потім курінному отаманові та кухареві, козаки залишали дрібні монети для купівлі продуктів на наступний день і залишали курінь. На зібрані гроші кухар купував необхідні харчі, але якщо їх не вистачало, то курінний отаман мусив додати з курінної скарбниці. Час до вечері козаки проводили так само, як і перед обідом. Після заходу сонця козаки вечеряли гарячою стравою у своєму курені. Після вечері хтось лягав спати (взимку спали в куренях, а в теплу пору року — на дворі), деякі розважалися грою на музичних інструментах – кобзах, скрипках, лірах, цимбалах, сопілках тощо), хтось танцював. Хтось розважався грою у карти.

​

Ліки

Звичними речами для козацького раціону були гарбузове насіння та «жуйка». Сирве підсушене насіння, багате на цинк та мідь, служило очисником організму. Жуйки були природними — бджолиний віск із стільниковим медом, Глеї з патьоків вишні, черемхи, терену, горобини, диких груш і яблунь. Таким чином запобігали карієсу, іншим хворобам зубів та ясен. Досить уживаною загалом у народній, не тільки козацькій, медицині була так звана ковальська вода. Технологія її «виробництва» проста: загартовуючи шаблі, ковалі занурювали метал у воду, яку після цієї процедури використовували як лікарський засіб.

«Ковальською водою» поїли знесилених, тяжкопоранених, тих, хто втратив багато крові. Ту ж воду, з домішками ржі, використовували для позбавлення від болю в печінці. На ній же, ще гарячій, робили трав’яні настої.

Серед козацьких «настоїв» чи не найпоширенішим був узвар. Настоюючи його в горщиках або казанках на гілочках верби та інших дерев, чагарників (тополі, дуба, липи, калини, осики), степових трав, козаки закопували настоянку в попіл згаслого вогнища. Узвар не закипав, а ніби впрівав у гарячому попелі, а тому зберігав вітаміни та сполуки мікроелементів. Узвари діяли передусім запобіжно — запобігали захворюванню, знімали втому та загальний стрес.

​

Козацькі ліки

Козаки завжди носили з собою капшук (гаман, кисет), де зберігався порошок із сухих трав: полину, материнки, оману, кінзи, тархуну. Його додавали до їжі або вживали окремо. За свідченнями істориків, козаки практично не хворіли на інфекційні хвороби. Вони виявилися міцнішими й здоровішими за інших «царських слуг», турків, сардинців, французів, і навіть англійців, які мали досвід війни у спекотних колоніях.

Окрім цілющого трав’яного порошку, козаки носили з собою попіл. Ним обробляли свіжі рани, аби ті швидше гоїлися, потім перев’язували їх сорочкою, а замість вати використовували пух очерету та куги.

Для лікування ран козаки широко використовували також мазі на основі рослинних компонентів, присипали їх порохом та припікали. 

Козацькі ліки

Під час зимових походів, щоб не застудитись, козаки тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем. Для подовження життя, покращення зору і слуху, швидкого загоєння ран козаки використовували вовче м'ясо і шкіру.

Безліч рослин екологічно чистої природи Великої Луки й Дикого Поля щедро обдаровували козаків багатою палітрою натуральних ліків: аїр для загоєння ран, кропива – «чистить» печінку і нирки, зупиняє носову кровотечу, кульбаба – понад 50 недугів долає, нектар якої є у кожній краплинці меду, береза – лікує суглоби, осика – подагру і хвороби нирок, малярію, кінський каштан –лікує тромбофлебіт, геморой, трофічні виразки.

Лікувались козаки й люлькою, додаючи корисні трави до тютюну (чебрець, м'яту, борщівник та ін.), які лікують бронхіти, астму, знижують тиск, заспокоюють нерви, поліпшують апетит, сон, навіть зір.

Горілку використовували у морських походах лише як ліки. Від лихоманки допомагав напій з горілки і гарматного пороху чи попелу. Змішували порох, землю і слину та лікували рани в польових умовах.

В незнайомій місцевості козаки кип'ятили воду з полином чи звіробоєм, які мають протимікробну дію. Якщо доводилось пити болотну воду, спочатку ковтали вугілля з багаття.

Рани лікували компресами із свіжої риби. Для лікування опіків та забруднених ран використовували «риб'ячий клей”. Мили луску великих карасів, щук, окунів, довго кип'ятили, додавали подрібнене листя подорожника, залишали на тривалий час у гарячому попелі, охолоджували і накладали на рану. Гоєння тривало 3-4 доби.

Від комах і паразитів захищались риб'ячим жиром та дьогтем.

Для попередження епідемій вапном пересипали відходи у сміттєвих ямах, їли тільки щойно приготовлені страви, а їх рештки ні в якому разі не зберігали.

​

Зовнішній вигляд, чесноти та вади, звички

Сучасники вказували, що запорожці зде­більшого були середні на зріст, плечисті й міцні, вирізнялися фізич­ною силою, (з округлими або видовженими обличчями) та смаглявою від літ­ньої спеки та степового повітря шкірою. Справжній запорозький козак з першого погляду здавався не дуже привітною особою. На людину, яку бачив уперше, він дивився похмуро, спідлоба, вельми неохоче відповідав на запитання. Але якщо людина йому подобалася, він скидав з себе маску непривітності і перетворювався на живу, щиру й веселу людину.

Внутрішні якості запорозьких козаків являли собою суміш чес­нот та вад, які завжди властиві людям, для яких головним заняттям усього життя є військова справа й війна. Для ворогів вони були жор­стокі та підступні, дикі та неприборкані. Ті ж, хто мирно спілкував­ся з запорожцями, бачили в першу чергу їхню доброзичливість, вір­ність, братерське ставлення, надійність та інші чесноти.

Полюбляли козаки палити тютюн, люлька обовязковий атрибут козака. Тютюн також нюхали за допомогою спеціальних ріжків, але переважно старі козаки, які не гаяли часу на люльку. «Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накуришся, а то смик, утер носа та й готов». Ті ж хто вживав і люльку, і ріжок, казали: «Люлька душу услаждає, а ріжок мізки прочищає».

​

Інші риси

Мали козаки й недоліки: любили похвалитися своїми військовими подвигами, любили прибрехати, гонорували своїм одягом та зброєю. Одна з негативних рис козацтва це непостійність у настроях та пристрасть до вживання спиртних напоїв (це все було напоказ прояв антисвіту). Матірна лайка була не властива козакам: «єретичний син», «єретична душа», «скурвий син», «нецнота». «копанка чортів» – це найбільші лайки.

Також любили козаки вигадувати прізвиська товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Слизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж...

Запорожці вміли оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «Їмо, та свій, а ти за порогом постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку із ложечника і сідає разом з ними. Тоді господарі похвалять: «От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

У звичайні святкові дні козаки нерідко розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збиралися ввечері на січову площу, розділялися на команди, з яких одна складалася з верхніх, інша — з нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони нерідко озлоблялися до того, що завдавали один одному страшних каліцтв й навіть один іншого вбивали.

​

​

​

Жінки і Січ

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб. Так, коли в 1728 році, на Січ приїхав московський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие».

Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від завдання жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків. «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорозьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, появи в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно. Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запорожжю».

Звичай нежонатості зумовлений: 1) товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати»; 2) культивація свободи, яка не узгоджувалася з потребою підпорядковуватися владі за умови одруження.

​

ПОБРАТИМСТВО, ВИБОРИ

Побратимство. Оскільки в бою чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Потребуючи один одного в бою, зовсім чужі один одному, козаки приходили до думки «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один заради одного, якщо в тім трапиться потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство благословенням священика, цілуванням образів, святого письма.

Вибори. Щороку 1 січня відбувалися перевибори старшини. Кошовий отаман, ставши під бунчуком, звертався до козаків зі словами: "Панове молодці! Чи не будете ви цього року, за давнім вашим звичаєм, нових старшин обирати, а старих скидати?" Невдоволене старшиною козацтво кричало: "Покинь, негідний сину, своє кошев'я!" або: "Уже наїлися військового хліба, сякі-такі діти, кидайте своє панство!" Якщо старшини не могли відстояти себе, то клали на землю свої шапки і клейноди, дякували за довіру, якою козацтво вшанувало їх раніше, і виходили з кола.

Ті, кого обирали, за звичаєм, двічі відмовлялися від знаків влади і приймали їх тільки після третього запрошення. Церемонія виборів кошового закінчувалася тим, що старі козаки, взявши з-під ніг жменю землі, клали її на голову новообраного. Це був символічний знак. Обранець мусив пам'ятати, що він — не більше як слуга товариства; останнє настановляє його своїм батьком, головою, командувачем, але й може перетворити на прах.

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Поштовх до написання листа

Як розповідає Д.Яворницький, Султан Магомет ІУ восени 1674 р. відрядив у Крим 15 тис. яничарів. Кримський хан додав 40 тис. орди.

На третю ніч Різдва підійшли до Січі, зняли варту. Відкрили одну єдину хвіртку і яничари зайшли у Січ захопили інші виходи, гармати. Татари стали навколо Січі щільним кільцем, щоб не випустити втікачів.

Але саме на третій день відбувалися вибори коша. Тому всі тверезі.

Козак Шевчик прокинувся… Кілька залпів упритул, шабельний бій…

1500 яничар втекло, 150 яничарів та 4 аги у полон. 13350 знищено.

Козаків загинуло 50 і 80 поранено.

Роззлючений султан вислав візира на о.Родос і конфіскував майно.

У липні 1675 р. Сірко веде похід на Крим. Влаштовує бій біля Сиваша.

2 дні святкували.

23 вересня 1675 р. лист кримському ханові. Свої дії пояснюють як відплату за нелицарські дії проти Січі, а якщо знову побачать привід до війни, то «взаємно не побоїмся напасти на Кримське ханство» і ніяких образ. «Виклавши все це, бажаємо вашій ханській мосці доброго здоров’я і щасливого життя. Вашої ясновельм ханської мосці доброзичливі приятелі Іван Сірко, отаман кошовий, зо всім війська низового Запорозького товариством».

Академік ВУАН К.Харламович у роботі “Листування запорізьких козаків із султаном”, що вийшла в 1923 р., вперше чітко дійшов висновку, що “Листування” – не історичний документ». 

Релігійні свята.

У дні великих релігійних свят Різдва Христового, Великодня, Покрови козаки протягом цілого тижня віншували зі святом кошового, суддю, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними напоями й під час частування стріляли з гармат.

Найбільш урочисто зустрічали запорожці Різдво 6-го січня кожного нового року. У цей день, з раннього ранку, всі козаки: піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площу перед церквою й стояли тут рядами по куренях, без шапок, до закінчення літургії; всі були одягнені в кращий одяг, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем майоріли яскраві прапори, які тримали хорунжі, сидячи на вогненних й прекрасно прибраних конях.

Після літургії із церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, усі в дорогих ризах; за духівництвом струнко, рядами, під корогвами, з важкими гарматами приєднувалися козаки; за козаками – маса простого народу. Всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Отут всі ставали рядами й слухали службу.

Коли архімандрит занурював хрест у воду вперше, то козаки в один постріл залпом ударяли так голосно й сильно, що від того удару земля стогнала, а глядачі покривалися димом, що застеляв всіх, подібно тьмі, і не могли бачити один одного; заспокоївшись на кілька хвилин, давши час пройти диму, а настоятелеві ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли цього разу стільки, скільки кому завгодно було.

​

​

​

Святкування перемог

Святкування перемог. Особливо гучні веселощі влаштовували після повернення з військових походів. Тоді козаки, прибувши в Січ, протягом декількох днів ходили вулицями, водили за собою величезну юрбу музикантів і січових півчих-школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги й удачі, невпинно танцювали, викидаючи всілякі фігури; за ними несли в цебрах і казанах різного роду п'янкі напої: горілку, пиво, мед, наливку, спотикач горілка з прянощами, варенуху – суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно вишень, ізюму, груш, яблук, умлілих з різними пряностями. У цей час усякого, хто б не їхав і хто б не йшов, будь то знайомий або зовсім невідома людина, лицарі, що гуляли, запрошували у свою компанію, пригощали напоями й закусками, і погано було тому, хто насмілиться відмовитися від дарового частування: того вилають й з ганьбою проженуть геть.

Від січових козаків не відставали й гніздюки: вони розпродавали в цей час власний господарський набуток: товари, рибу, звірів, птахів, маючи на меті заробити, але заражені загальними веселощами, також гуляли й веселилися. Протягом декількох днів подібної гулянки козаки пропивали й всі добуті ними на війні гроші, і все захоплене і навіть під кінець входили в борги. Цим веселим настроєм козаків відмінно користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували в козаків усяке добро за дешеву ціну, а потім продавали його іншим часом тим же козакам з більшим баришем; втім, частину отриманого баришу й вони повинні були нерідко пропивати разом із козаками.

Пропивши гроші й трофеї, набравши в борг усякої всячини, козаки під кінець вдавалися й до інших засобів, щоб продовжити свої веселощі. В Січі існував особливого роду звичай, за яким дозволялось грабувати майно шинкарів, що занадто підвищували ціни на свої товари проти встановленої військом норми. Користуючись цим правом козаки, що пропились, зібравшись у ватагу, кидалися на шинки і все, що знаходили в них — продукти, гроші, горілку, одяг — брали собі; найбільше, зрозуміло, накидалися вони на горілку: висадивши у бочці дно, козаки або виливали горілку на землю, або забирали її в що потрапило й продовжували гуляти.

​

Абшит

Бачачи наближення старості козак нерідко йшов в ченці і в монастирі закінчував останні дні свого життя.

Як прощався з козацьким життям є в походженні козацтва

Не всі, звичайно, зі старих запорожців закінчували своє життя в монастирях; більшість умирала там, де жили, причому, якщо козак умирав на Січі, то його ховали на особливо відведеному при кожній Січі цвинтарі; якщо він помирав у зимівнику або бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, в гирлі річки, біля мальовничого озера або серед відкритого й піднесеного степу.

Померлих ховали в повному козацькому одязі: жупані, каптані, сап'янах, шапці й при зброї, у соснових, дубових і вербових трунах; у труну ставили іноді фляжку з горілкою. Поверх могили виводили кам'яний хрест, нерідко зроблений самим небіжчиком ще за життя; на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор, у знак бездоганної чистоти померлого лицаря.

Більшою частиною, однак, запорожці гинули в боях, на морі або на суші, під час походів проти ворогів; тоді, зрозуміло, козаку доводилося складати свою головоньку, де прийдеться; якщо траплялися товариші, то вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з неї вичерпували полами або шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак умирав один, то він складав свої кості зовсім без почесного поховання.

Ще того гірше доводилося козаку, коли він, ідучи з турецької неволі, попадав у дикий степ, безводну й марну пустелю й, втомлений страшним голодом і спрагою, гинув від голодної смерті; тоді чорнокрилі орли очі йому клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах тягали, а козацька голова між очима, травою-муравою проростала.

​

Зимівники

Вони найчастіше розташовувалися на схилах байраків і балок, вкритих густим лісом. Звичайно, не всі зимівники були однакові. Зимівник заможного козака являв собою добре опоряджене господарство. Біля великої хазяйської хати, зрубленої з товстих дерев'яних колод, стояли невеличкі хатки або землянки для робітників, а далі —стайні, хліви для худоби, комори, льох. Усе обійстя було обгороджене камінням або обкопане глибокою канавою з високим насипом, обсаджене колючою терниною. Зимівник заможного козака нагадував маленьке укріплення. Тут же були й великі загороди, кошари, де тримали худобу зимою, а за ними — копиці сіна й ожереди соломи. За зимівником простягалися город та баштан, за ними — лани пшениці, ячменю, вівса, проса.

Інший вигляд мав зимівник бідного козака. Найчастіше це була убога, темна й тісна землянка, або куга, як говорили на Запорожжі. Дарма було шукати багатства в такій степовій оселі. Усі її скарби складалися з кількох голів худоби, яку пас сам господар, та клаптика поля або городу.

​

Промисли

Заможні козаки не тільки розводили худобу і коней. На дорогах і в передмісті Січі вони утримували шинки, пивниці з льодовнями, торгуючи горілкою, медом, пивом, брагою. Їм же належали заїжджі двори, крамниці з одягом, взуттям, зброєю й іншим товаром. Чумацтво. Заможні козаки відправляли великі чумацькі валки з різними товарами, привезеними з України, в Крим і Волощину. А звідти привозили сіль та інші товари. З Запорожжя везли на продаж в українські села й містечка здебільшого сіль і рибу. В далеку й небезпечну путь багатий чумак посилав своїх наймитів.

Рибальство. Особливо великі прибутки запорозьким багатіям давало рибальство. Бідна людина не могла заснувати рибальського промислу. Для цього треба було мати великі гроші. По-перше, дорого коштував невід довжиною майже в півкілометра, а також великі і малі човни. По-друге, для обробки риби, засолу, виварки жиру тощо потрібні булидіжки, кухви (синонім – діжка), кадуби (велика діжка), шаплики (невисока посудина на зразок зрізаної діжки), а також запаси солі. Господар такого промислу наймав цілу ватагу забродників — рибалок. Жили забродники тут же в землянках або в очеретяних куренях.

Ранньої весни і пізньої осені треба було по пояс стояти в студеній воді і тягнути щосили довжелезну лямку. Нелегко було після такої роботи зігрітись і обсушитися біля багаття, розкладеного на березі річки. Господар жорстоко експлуатував рибалок. За тяжку, невсипущу працю він давав їм половину улову. Це було дуже вигідно для нього: якщо риба не ловилась, господар нічого не давав забродникам. Та й те, що заробляли рибалки, лишалося в глибоких кишенях господаря: він купував у них за мізерну ціну рибу, вимінював її за харчі. Працювати на промисли йшли найбідніші, прибиті злиднями козаки.

​

Служба за заможних�

Такі ж сіромахи працювали у великих зимівниках, поганяли волів у багатих чумаків, громадили сіль на озерах.

Кожен козак повинен був відбувати військову службу за власний кошт: із своєю зброєю, в певних випадках із своїм конем і всім спорядженням, на своїх харчах. Служба проходила в січовій залозі, в залогах інших укріплень, у різних командах, роз'їздах, на флотилії. Зрозуміло, що такі витрати були можливі тільки для тих, хто мав своє господарство.

Незаможна і безпритульна сірома, що існувала на заробітки, не могла проходити службу за свій кошт. А заможні козаки, зі свого боку, не мали бажання підставляти свої груди під ворожі шаблі і кулі. Ось чому вже скоро після заснування Січі січову залогу почали утримувати на військовий кошт. Тут і скупчувалися всі сіромахи, яким приходив час відбувати "чергу". Отже, січова залога була справжнім притулком для найбіднішого козацтва. До цього треба додати, що сіромаха, який служив у Січі, мав право і кинути службу, щоб піти на заробітки.

Охочих служити в Січі завжди було багато, і тому багатіям можна було відбувати чергу… біля своїх осель, найнявши служити за себе сіромах.

​

Зовнішній вигляд�

Усі козаки, за звичаєм, голили бороди і голови, лишаючи довгі вуса й оселедець, що звисав з маківки на лівий бік голови і часто намотувався на вухо.

117-річний дід Іван Гнатович Розсолода, запорожець: «Голови вони, бачтено, голили; поголять та ще й милом намажуть, щоб, бач, волосся краще росло; саму лише чуприну (від слова «чуб» від перського — китиця, жмут) залишали на голові, завдовжки, мабуть, з аршин, чорну та кучеряву. Заткне її, закрутить разів зо два чи зо три за ліве вухо, та й повісить, вона й висить у нього аж до плеча, та так за вухом і живе... А інший візьме та й перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на чолі, так і ляже спати, а вранці як встане та розпустить її, то вона наче хвіст у вівці зробиться. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, а запорожці чуприни. А якщо вже задовга виросте, тоді козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й ростили їх довгими-предовгими. Правда, у деяких були й маленькі вуса — як у кого волосся росло, але вуса вони дуже любили. Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягається у свій одяг.

​

Одяг бідних козаків�

Одяг запорозьких козаків початково був надто простим. Козак і злидні тоді були синонімами. До раннього часу цілком можна відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козацької вірші «козак — душа правдивая — сорочки не має».

Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорозької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. Бувало, поголить собі запорожець голову, застромить оселедця свого за вухо, зав'яжеться шматиною, натягне на себе опанчу (широкий, довгий безрукавний плащ з товстої цупкої тканини, в ідеалі, з товстого цупкого сукна східного походження), взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить, а інший впіймає козу, облупить й, вичистить шкіру від вовни, одягнеться в неї, взує постоли зі шкіри вершкової товщини, а завдовжки зо дві четверті (четверть, четь 17,78 см, приблизно 1 п’ядь), та й тиняється степом.

​

Одяг багатих�

У запорожців ніколи не було одноманітного одягу; Під час війни вони одягалися в такий одяг, який був у неприятеля. Їх похідний одяг взагалі був бідним, зате домашній парадний — дуже розкішним. Перші відомості про одяг запорозьких козаків знаходимо в подорожніх нотатках XVI ст. австрійського посла Еріха Лясоти, інженер Боплан, історик Д.Яворницький, 117-літній запорожець Іван Розсолода, козак Корж, академік Зуєв та ін. свідчать.

На голову одягали високу гостру шапку зі смушковою околицею заввишки з четверть, із сукняним червоним чи зеленим дном, заввишки в півтори четверті, на ваті, із золотими перехрестами, срібною китицею на самому вершку й гачком для китиці — пристібати, щоб не теліпалася. Околиця шапки часто правила козакові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку чи ріжок з тютюном, особливо люльку: тільки-но витягне її з рота, відразу й затикає за околицю.

Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з гудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду, з двома гачками для пістолетів на боках і з невеликими закотами з оксамиту на кінцях рукавів, пристібнутими залізними гачками. Їх ще називали закарвашами. Запне ту черкеску гудзиками, зав'яже поясом та й готовий.

​

Пояси

А пояси робили з шалі або з турецького й перського шовку, широкі та довгі, не такі, як тепер парубки носять, які вони замотують на середині живота й зав'язують вузлом, а такі, як, наприклад, черниці роблять попам: завдовжки аршинів із десять чи й більше, а завширшки четверті на півтори чи й на дві; кінці їх золотили чи сріблили, а до самих країв прив'язували шовкові шнурочки.

Коли козакові треба було оперезатися, він прив'яже пояс шнурочком до цвяха та й повертається, так весь пояс на себе й намотає. Потім шнурки зав'яже або позад себе, на спині, або на боці, а позолочені кінці залишить попереду, на животі, та так і ходить, як справжній лицар.

Пояси були різних кольорів: зелені, червоні, блакитні, коричневі. Крім довгих поясів запорожці носили й короткі, зроблені зі шкіри чи з волосся, ззаду до них чіпляли китиці, а попереду гачки, пряжки, ремені для кинджалів, шабель та люльок. Обов’язково були прив’язані швайка і ложечник. За допомогою швайки лагодили кінську збрую, а в ложечнику зберігалась дерев’яна ложка.

Через плече навішувався ремінний гаман. У гамані зберігались кресало, кремінь і трут.

Пояси

Пояси

Каптан чи жупан

Ото як надягнув запорожець червону черкеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже по кісточки, з широкими рукавами, наче підрясник у попа або той одяг, який вдягають архієрейські півчі по містах. Каптан був уже іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то каптан блакитний чи синій; він також був призбираний і на шнурках, гаптований золотом, з різними золотими позументами, гудзиками на подолі, кінцях рукавів, розрізах, з гапликами, з тонким дротом усередині і з широкими-преширокими рукавами, або, як там кажуть, роздьорами чи розпорами.

Розпори ці робилися якраз у тому місці, де рука згиналася в лікті, завдовжки з півтори чи дві четверті; нижче розпорів рукав уже був зшитий до самого кінця. В такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, тоді з-під них виступали оксамитні закоти черкески і на кожну руку виходило по два рукави; а коли руки просувалися через розпори, тоді виходило, ніби на кожну руку козака одягнуто по чотири рукави: два лежать, а один позаду «метляється». Те, що «метлялося» позаду, можна було закласти за спину і зв'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'язаними рукавами, то здається, ніби на його спині причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку.

На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п'ят, зроблений або зі шкіри, або з сукна, без рукавів, схожий на плащ (Верхній одяг до п'ят, зроблений зі шкіри, сукна чи вовни, без рукавів, з хутряним коміром або з відлогою. Кирея нагадує плащ, але виготовлялася переважно із сукна, тому намокала. Її носили не так «на ногах», як вдягали, сідаючи на коня чи на віз.)

Використовували й кобеняк з кабкою – капюшоном.

​

Красень-запорожець

От який був у них одяг, як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До цього широкого й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові, шкіряні, з кишенями з обох боків, — і тут кишеня, й тут кишеня, — обидві облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині; матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими китицями на обох кінцях. Холоші шароварів носили поверх халяв, — не так, як тепер роблять, що заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кінцях, а самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде запорожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої шаровари

Наприкінці того ж століття сучасник запорозьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річкового звіра кабарги або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку (кирею) для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час війни.

Цей перелік одягу неповний: писані документи, що дійшли до нас, називають серед запорозького одягу ще короткі юпки, схожі на турецькі куртки, а старовинні картини, крім того, показують козаків у коротких шкірянках.

Загалом запорозький одяг мав ту перевагу, що не сковував рухів людини й був пристосованим до гарячого клімату країни.

​

Матеріал, тканина�

Найдорожчий одяг запорозьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, називалося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна звалося саєтами, від польського слова «sajeta» з тим же значенням; вбрання з червоного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «киримизи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося саметовим; оксамит — це дорога щільна ворсиста тканина, зроблена з шести ниток, тому й отримала свою назву від грецького слова складеного з двох слів — шість та — одяг, звідки пішло латинське «examitum», німецьке «samet», нижньолужицьке «samot».

Тканина схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит отримували переважно у Візантії й використовували у Русі на церковні убори, одяг для князів та багатих бояр, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску.

​

Тестові питання

1. Що таке кармазин, кармазинова тканина?

А) сукно польського походження;

Б) сукно англійського походження;

В) сукно східного походження;

Г) червона шовкова тканина.

​

2. Страва соломаха це

А) густе, зварене на воді житнє кисле тісто;

Б) рідка пшоняна каша з житнім тістом, зварена на квасі;

В) пшоняна каша з домішкою пшеничного або іншого прісного тіста;

Г) борошно, рідко зварене на риб'ячій юшці.

Ркомендована література

О. Дзюба ДОЗВІЛЛЯ В ПОВСЯКДЕННОМУ ЖИТТІ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ (на матеріалах мемуарної літератури першої половини ХVІІІ ст.) // Соціум, вип 13-14.

Горенко Л.І. Щоденники Я. Марковича та М. Ханенка як джерело вивчення музичного побуту гетьмансько-старшинського середовища першої половини ХVІІІ ст. на Україні // Рукописна та книжкова спадщина України. Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. / Відп. ред. Л.А. Дубровіна, Г.В. Боряк. Київ, 1996. – Вип. 3.

Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. – Київ: Вид. Україна, 2004.

Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ– ХVІІІ ст.). – Київ: Інститут історії України, 1995.

Т. Таїрова-Яковлева. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини. – Київ: «Кліо», 2017.