������Тема: Походження овець. Їх біологічні особливості�����План ��1. Дикі предки овець.�2. Походження та еволюція овець.�3. Господарське використання

Вівця є однією з перших тварин, яку людина приручила й одомашнила.

У навколишній природі було багато диких видів овець, які і тепер поширені в Європі, Азії та Північній Америці.

На основі археологічних, антропологічних, зоологічних та морфо­логічних досліджень, порівняльного вивчення багатьох особливо­стей диких і свійських видів багато дослідників (К. Келлер, А. Нерінг, Л. Адамець, П.М. Кулешов, Є.А. Богданов, М.Ф. Іва­нов, С.М. Боголюбський, В.І. Цалкін та ін.) дійшли висновку, що одомашнення овець здійснювалося в різних районах планети — Південній Європі, Передній Азії, Північній Африці, Малій Азії, Середній і Центральній Азії.

Існує думка, що людина одомашни­ла 3 види, або раси, диких баранів — муфлонів, аркарів, аргалів, тобто стверджується поліцентризм одо­машнення овець.

Біологічна класифікація

Свійські вівці походять від диких. Розрізняють два види — гірські барани і товстороги.

Гірські барани поділя­ються на муфлоно - та аргаліподібні підвиди, товстороги — на азі­атські та північноамериканські.

​

Перші предки

Щодо походження свійських овець єдиної думки не існує.

​

За результатами досліджень і висновками вчених, найближчими родичами свійських овець є муфлони, архари, аргалі, які й нині трапляються в дикому стані.

Європейський муфлон

Муфлон вибирає дуже високі, скелясті гірські вершини і робить стоянки на крутих, недоступних скелях. Роги в нього не утворюють повної спіралі, а кінці їх темного кольору і спрямовані всередину. Це невеликі і дуже рухливі тварини.

Вов­новий покрив їх рудувато-бурого кольору, складається з дуже гру­бої ості й тонкого короткого пуху.

При схрещуванні зі свійськими вівцями різних порід дають плодючий приплід. Вважається, що від муфлонів походять короткохудохвості вівці типу сучасних маршевих та північних короткохвостих.

​

Європейський муфлон

Це єдиний представник диких баранів, що мешкають у Європі — на островах Середземного моря (Корсика і Сардинія), у гірських районах Ірану, Туреччи­ни, Закавказзя.

​

Аркар, або аркал

​

Більший за муфлона. Роги його біля основи розходяться більше, ніж у муфлонів. Живе в горах, на рівнині і в степах, утворює стада із 60 — 200 голів. Існує кілька різновидів аркара, з яких найбільш близький до дов­гохвостих порід овець тип, що живе у межах Ельбруса та в Ірані.

Аркар дає при­плід при спарюванні зі свійськими вівцями.

Арка­ра визнають родоначаль­ником довгохвостих і жир­нохвостих овець.

Поширені аркари — між Каспій­ським і Аральським морями, на Усть-Урте і по його кам’янистих скелях.

​

Аргалі

​

Це найбільші дикі вівці: жива маса баранів сягає 240 кг, висота 125 см. Череп у ді­лянці лоба сильно розши­рений, а в передній части­ні дуже вдавлений. Роги мають тригранну форму, сильно розвинені і масивні біля основи, утворюють повну спіраль і кінцями спрямовані назовні. Вовновий по­крив складається із грубої ості й пуху. Ходять аргалі стадами із 5 — 30 голів.

Під­видом є архари. По­місі архарів із свійсь­кими вівцями дають плодюче потомство, яке було використане при виведенні породи казахський архароме­ринос. На думку де­яких учених, від аргалі походять кур­дючні вівці.

Живуть у високогірних районах Тянь-Шаню, Гімала­їв, Паміру, Алатау, Тибету, Алтаю та інших середньоазійських гірських масивів.

З великої різноманітності форм диких баранів, які жили і живуть на території Євразійсько­го континенту, майже всі є тією чи іншою мірою нащадками і сво­го часу взяли участь у збагаченні генофонду сучасних порід свій­ських овець.

​

Поширення овець

Районами первинної доместикації диких баранів і роз­витку культурного вівчарства слід вважати Південну Європу, Пе­редню та Малу Азію близько 8 тис. років до н.е. в період неоліту.

Культу­рні вівці з однорідним руном були створені у давніх цивілізаціях, місця розміщення яких збігаються з ареалом поширення муфло­нів.

• П.М. Кулешов (1925) зазначав, що більш вірогідно, що довго­хвоста вівця була виведена в Сирії, Вірменії і Персії і що всі культурні породи Азії та Європи, в тому числі мериноси цигайсь­кі, походять від сирійської вівці.
• Відомий дослідник походження тварин С.М. Боголюбський (1959) писав, що створення предків цигайських овець відбува­лося в різних місцях Західної Азії, Кавказу, на південь від Арара­ту, у верхів’ях Тигру, Євфрату і далі на південний захід у межах Месопотамії та Західного Ірану.

На деяких розкопках матеріальної культури Давнього Вави­лону, Урарту є зображення овець із довгою хвилястою вовною.

Існують наукові гіпотези щодо приручення овець та одомаш­нення їх в Україні (Крим, Причорномор’я, регіони Трипільської культури).

​

Ознаки доместикації

​

​

• Поведінка овець.
• У тварин деяких порід збільшилася багатоплідність
• Забарвлення вовни.
• Типи хвостів у овець.
• Роги овець.
• Великих змін, починаючи з утробного розвитку, зазнали внут­рішні органи овець — серце, легені, головний мозок та ін.

Дія доместикаційних факторів протягом певного часу (поліп­шення умов утримання, інтенсифікація годівлі тощо) разом із за­стосуванням міжпородного схрещування, добору і підбору та від­повідної системи вирощування молодняку зумовили глибокі змі­ни у здатності до росту, розвитку та багатоплідності аборигенних овець, дала змогу створити сучасні породи овець різних напрямів продуктивності.

�Свійська вівця�

​

Парнокопитна жуйна тварина, яка легко впізнається за спірально -розгалуженими рогами самців і кучерявою шерстю.

У диких інших видів баранів, а також у предків самої вівці, шерсть не скручується кільцями, а хвіст значно коротший.

У деяких примітивних порід овець хвіст також може бути невеликого розміру, проте довгі хвости, так само як і білий колір шерсті, з'явилися у тварин тільки на ранній стадії приручення.

Ноги сильні, добре пристосовані для дальніх переходів гористою місцевістю.

Писок у нижній частині загострений, має прямий або іноді горбоносий профіль, майже повністю покритий тонкою шерстю.

Розмір і вага свійських овець коливаються залежно від породи.  

Дорослі самки зазвичай важать 45-100 кг, тоді як більш великі самці 70-160 кг. Рекордна вага барана (сафолкської породи) досягла 247,2 кг.

 Висота в загривку у тварин становить 55-100 см, а довжина тіла — 60-110 см

За будовою черепа домашні вівці відрізняються від своїх диких родичів вужчими очницями і меншим розміром мозку.

У дорослих овець - 32 зуби. 

У овець добре розвинені роги, але в деяких порід їх може і не бути зовсім або вони є тільки в самців.

У самців більшості порід роги добре розвинені, спірально закручені з закінченнями назовні, і поперечними горбиками.

У самок також можуть бути ріжки невеликого розміру.

​

Шерсть вівці згодом змінилася.

Масть різна в залежності від породи — від молочно-білої до темно-бурої і чорної, бувають також плямисті та строкаті вівці різних мастей. Вівці з тонкою шерстю зазвичай білі.

У тонкорунних овець шерсть складається лише з першого шару. Довжина волокон становить від 5-9 см у тонкорунних порід і до 10-15 см у грубошерстних.

Рекордний настриг вовни від одного барана в Україні склав 31,7 кілограми за рік ( «Червоний чабан» Херсонської області; баран важив 130 кілограм). Цього домоглися штучно, в процесі тривалого відбору, особливого харчування і утримання овець.

​

Господарське використання.

• Вівці відзначаються високою швидкостиглістю, даючи повно­цінну продукцію у ранньому віці: смушки ягнят у віці 1 — 3 доби, пояркову вовну — у віці 5 — 6 міс.
• За сприятливих умов годівлі та утримання молодняк овець швидко росте і добре розвивається. Середньодобовий приріст яг­няти становить 250 — 300 г.
• За чотири місяці підсисного періоду ягнята сягають маси 25 — 30 кг, тобто вона збільшується після на­родження в 6 — 7 разів.
• Статевозрілими вівці стають у 5 — 6 міс,
• Відлучати ягнят від маток і поділяти їх за статтю треба у 4 — 4,5 міс.
• Перше пару­вання ярок і баранчиків проводять у 18 міс, оскільки при дуже ранньому паруванні затримуються їх ріст і розвиток.
• Період суяг­ності овець триває 5 міс.
• Плодючість більшості порід овець стано­вить 120 — 150 ягнят на 100 маток, а романівських — 250 — 300.

​