Українське поетичне кіно
У 60-х роках ХХ століття в українському кінематографі виник напрям , який пізніше отримав назву «поетичне кіно». Цей напрям знайшов яскраве втілення у творчості видатних кінорежисерів : Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики.
ПАРАДЖАНОВ Сергій Йосипович (09.01.1924–20.07.1990) – кінорежисер, сценарист, художник. Народний артист УРСР (1990).
Народився в м. Тбілісі . Навчався на будівельному факультеті Тбіліського інституту залізничного транспорту (1942–43), 1943–44 – на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії та в хореографічній студії при Тбіліському оперному театрі. 1945 переведений до Московської консерваторії, потому вступив до Всесоюзного державного інститутуту кінематографії. 1952 закінчив режисерський факультетт цього інститутуту (майстерня І.Савченка). З 1952 – асистент режисера, режисер Київської кіностудії (від 1957 – Київська кіностудія ім. О.Довженка). Працював режисером на кіностудіях "Вірменфільм" та "Грузія-фільм".
Фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова – неперевершений шедевр українського кінематографа. Стрічка була знята 1964-о року до сторіччя Михайла Коцюбинського, автора однойменної повісті про кохання Івана та Марічки.
Твір, дія якого відбувається у Карпатах, було написано в 1911-у році. Іван від самого дитинства кохає Марічку, але любов ця забарвилася у криваві тони: немов Ромео і Джульєтта, юні закохані належать до ворогоючих родинв: Іван – з Палійчуків, Марічка – з Гутенюків.
�
Марічка випадково гине. Іван дуже страждає, але через кілька років одружується на Палагні, бо потрібно підтримувати господарство. Дітей у пари немає. Незабаром Палагна заводить коханця-мольфара (так у гуцулів називають магів, чаклунів) Юру; згодом гине Іван.
“Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, переходить у мистецтво, а нескінченності. Відчуття межі, де природа мистецтво – в природу”, – писав Сергій Параджанов у статті для журналу Мистецтво кіно у 1966-у році.
Сценарій Сергій Параджанов писав спільно з Іваном Чендеєм, оператором виступив Юрій Іллєнко, чия дружина, Лариса Кадочникова, зіграла Марічку.
Критики відзначають також роботу художника Георгія Якутовича, і зараз кажуть, що Параджанов був просто геніальним менеджером на зйомках Тіней… Він постійно скандалив з Іллєнком та Кадочниковою, за “відставання від плану” отримував догани від керівництва, на що відповідав: “Історію кохання не можна знімати за графіком!”
Іван Миколайчук в картину потрапив випадково. Ледь побачивши його, Параджанов заявив: “Надішліть його додому, у нього бабське обличчя”. Лише завдяки тому, що асистент режисера Володимир Луговський замість епізодів з Генадієм Юхтіним, який вже почав зніматися, в “пілот” вмонтував кадри з Миколайчуком, останній і був затверджений на головну роль. До речі, в тому ж році тоді ще студент Миколайчук зіграв Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка – Сон.
�
Знімальна група Тіней… шукала місця, де відбувалася дія повісті Михайла Коцюбинського – у Верховинському районі Івано-Франківської області. Для кіношників влаштовували тури по граждам– традиційним гуцульським дворикам, утвореним з житлового будинку та господарських будівель.
�
Параджанов став жити серед гуцулів, вивчати їхні звичаї і запрошувати зніматися в кіно. Крім виконавців головних ролей, всі інші герої фільму – справжні гуцули.
Вони ходили до режисера, як до церкви, дарували вишивані рушники, сорочки, старовинні ікони. Він, у свою чергу, теж був щедрий: привозив київські торти і пригощав усіх, готував страви вірменської кухні; сам любив гуцульські частування: бануш, гуслінку, голубці з квашеної капусти.
Розкадровки Тіней забутих предків виникли не тому, що Параджанов хотів зафіксувати процес графічно. Причина більш прозаїчна: оскільки режисер був майстром імпровізації, вранці процес зйомок значно відрізнявся від наміченого помічником режисера Володимир Луговський напередодні ввечері. Асистент просив маестро робити розкадровки, щоб виходити з ними на знімальний майданчик і впорядкувати роботу. Малюнки дозволяють зрозуміти, як ретельно Сергій Параджанов працював над кожним кадром.
Ка́дочникова Лари́са Валенти́нівна (нар. 30 серпня 1937, Москва) — українська акторка театру і кіно, народна артистка України (1992), лауреат Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка (1991).
Член Національної Спілки кінематографістів України.
Ларису Кадочникову затвердили на роль швидко. Параджанов із Іллєнком приїхали до Міністерства культури СРСР для здачі сценарію стрічки. Там Іллєнко познайомив Параджанова із дружиною Ларисою. Побачивши її на вулиці, Сергій крикнув: «О, Марічка!» і вирішив віддати роль їй.
Фільм українського режисера вірменської національності, який пережив жахливі переслідування та арешти з боку радянської влади, отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них – 24 гран-прі) у 21 країні світу! А геніальність фільму Параджанова оцінили такі метри кіномистецтва як Фелліні, Куросава, Антоніоні, Анджей Вайда.
Цей фільм сколихнув весь світ! Знятий без мільйонних бюджетів та масштабних декорацій він увійшов у скарбницю світового кіномистецтва.Стрічку, зняту у Карпатах, було нагороджено на багатьох світових кінофестивалях. В Аргентині, в Італії, у Греції творці фільму отримали почесні відзнаки. А відомий сербський режисер Емір Кустуріца назвав "Тіні забутих предків" найкращою картиною знятою у світі.
Ю́рій Гера́симович Іллє́нко
(9 травня 1936, Черкаси — 15 червня 2010 с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область) український кінооператор, кінорежисер, та сценарист . Серед найвідоміших фільмів Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», та «Легенда про княгиню Ольгу». Один із представників хвилі «українського поетичного кіно».
Фільм-притча. Це метафорична, алегорична, багато в чому символічна оповідь, у якій ідеться про, наріжні буттєві речі – про сенс життя, про родинні цінності, про людину серед людей та людину серед природи.
Стрічка, сценарій до якої написав також кінодебютант – випускник сценарних курсів поет Іван Драч, фільмувалася 1965 року й не була випущена на екрани компартійним кінокерівництвом. Її заборонили для глядача, а у відповідному документі було вказано, що режисер припустився «ідейних збочень».
Фільм вважався банально «антиколгоспним», та й не тільки. Нереальний ландшафт, засипаний піском, неродюча земля і спрага замість звичного на соцреалістичному екрані буйного сільського процвітання – вочевидь, що це сприймалося як виклик.
Звукова палітра стрічки також є особливою, ориґінальною. З неї максимально усунено діалоги, а музична складова є мінімалістичою, переважно тужать народні пісні. Тут гуляють шуми: вітер, скрип криниці, брязкітн відра, шерхіт листя, що повсякчас відтіняється тишею…
Біля дверей висить колаж "Риба, фарширована часом". На фанеру наклеєні годинники, разом вони утворюють рибину. Колаж Іллєнко зробив, коли був прикутий до ліжка після інфаркту. Його пережив у 28 років після заборони фільму.
�Виконавець головної ролі в стрічці Дмитро Мілютенко народився 1899 року в сім"ї робітників на Донеччині.
— Актор був худорлявим, мав гострі риси обличчя, проникливий погляд. Через зовнішність йому часто давали негативні ролі,
— Він помер у Ташкенті, коли ми дознімали картину в Узбекистані, — пригадує Іван Драч, 73 роки. — Це був надзвичайно делікатний, інтелігентний чоловік. Нагадував мені мого батька. Ставився до мене приязно. Коли я приїздив на зйомки, нагадував мені, що Іллєнко цього не любить, бо я заважаю роботі.
Похований актор у Києві на Байковому кладовищі, поблизу могили актриси Марії Заньковецької. Вулиця Дмитра Мілютенка на Лісовому масиві в столичному Деснянському районі.
�
1988 року Іллєнко показував «Криницю для спраглих» на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско, після чого в одному з поважних американських кіновидань з’явився схвальний відгук, у якому, зокрема, не для пересічного кіноглядача, проте мбули такі слова: «Це абстрактний візуальний твір, і він ає колосальний скарб для тих, хто цінує величну силу простоти. Це проста алегорія про абсолютність людської спраги. Іллєнкові кадри також прості, і їхня сила може губитися для сучасної авдиторії, звиклої до високотехнологічних спецефектів».
«Білий птах з чорною ознакою» – знаковий фільм епохи українського радянського кінематографа, картина, що належить до школи Українського поетичного кіна, – знаменита стрічка режисера Юрія Іллєнка, котру було зафільмовано на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка 1970 року.
Задум фільму належить Іванові Миколайчуку, геніальному акторові, режисеру і, власне, співавтору сценарію «Білого птаха з чорною ознакою», що він прагнув розповісти про роз’ятрену драму свого краю, про трагедію, за влучним висловом, «народу під прицілом «Калашнікова». Образ бандерівця Ореста Миколайчук писав для себе, але, зрештою, його зіграв Богдан Ступка, для якого ця роль стала знаковою.
��У своїй третій режисерській роботі Юрій Іллєнко досліджує трагедію бідної української родини Дзвонарів, яка живе у Карпатах неподалік від румунського кордону у важкі часи війни та терору (1937–1947). Четверо братів грають у сільському ансамблі, проте боротьба між українцями-націоналістами, прибічниками нацистів та прибічниками радянської влади забирає одного учасника гурту за іншим: Петро приєднується до Червоної армії, Орест – до УПА, а Богдан лишається вдома. Однак долі братів переплітаються і в коханні, і в боротьбі. �
Бентежив чиновників і приводив в захват глядачів не лише особлива кіномова, яка резонувала з європейськими «новими хвилями», але і національний, не «шароварний» характер стрічки. До того ж, вперше у радянському кіно одним із головних героїв став боєць Української Повстанської Армії, яку було прийнято демонізувати, а ще краще про неї замовчувати, він же промовляє програмну, але дуже небезпечну на ті часи фразу: «Я господар цих гір, і я віддаю тут накази ».
Сім’я Дзвонарів, яка з величезними втратами приходить до більш-менш ситого і спокійного життя, – метафора історії Західної (і не тільки) України у XX столітті, що опинилася в жорнах світової історії між свастикою, серпом з молотом, білим польськими та золотим румунським орлом . Цікаво, що кожен історичний поворот у селі зустрічають під час певного обряду. Іноді це весілля, а іноді і похорони, причому останні чомусь здаються більш оптимістичними.
Створена режисером поема дуже сумна за своєю суттю, цю тугу він ховає за народними наспівами та гірким гумором. Іллєнко, що виріс у Сибіру не з чуток знав, що значить бути відрізаним від батьківщини за примхою історичної логіки, як це втрачати рідних внаслідок голоду і про сім’ї, в яких батько не знає, чим завтра нагодувати дітей. Білий птах з чорною ознакою, за легендою, був раніше людиною, але тепер, покараний Богом, він повинен блукати по і збирати всю нечисть світу. На питання про те, хто і за що завинив з його героїв, режисер відповідати не поспішає, наче натякаючи, що це колективна розплата за гріхи предків, які колись сильно розгнівили вищі сили, а ці землі ще нескоро позбудуться своєї важкої ноші…
І сьогодні ,на узвишші , стоїть хата Василя Стефаника . Із ганку , добре придивившись , на горизонті видніється кам’яний хрест . Його поставив перед від’їздом в еміграцію прототип Івана Дідуха- Стефан Дідух –приятель письменника.
Камінний хрест-пам’ятник усім емігрантам , хто змушений був поїхати на чужину за кращою долею . Нажаль і сьогодні українці – заробітчани . Стрічка не втратила своєї актуальності.
В останніх кадрах картини — голос священика, який справляє відправу за живою людиною. Звичайно, можна було б взяти актора, дати йому текст, зняти. Але Осика спеціально запрошує місцевого батюшку. Насправді в Русові його не було: церква була зачиненою з 1939-го. Її відкрили спеціально до зйомок фільму. А закрити вже не змогли. За церкву Осиці люди були невимовно вдячні. Приходили бабусі і цілували ікони, що були у 30-літній пилюці, і, поцілувавши, стояли і дивились заворожено одна на одну, не намагаючись стерти пилюку на обличчях, бо вона їм була священною.
Борисла́в Микола́йович Брондуко́в (1 березня 1938, село Дубова Поліський район, Київська область — 10 березня 2004, Биківня, Київ) — український актор, народний артист України.
Акторів, здатних грати трагічні ролі на такому рівні, як Брондуков у «Камінному хресті», не так і багато. І тепер він був приречений грати ролі такого плану. Осика вдало використав оригінальність його акторської особистості й надзвичайну переконливість. На екрані був типовий український селянин, який опинився у безвихідній ситуації.
Ільченко Данило Іванович (25 грудня 1894, Золочів — 13 квітня 1977, Москва) — кіноактор, виконував ролі в'їдливих стариганів і селян.
Данило Ільченко створив образ Івана Дідуха – бідного українського селянина, який разом із родиною залишив рідне село й виїхав до Канади, – добре запам’ятався глядачам і кінознавцям. Скупими, проте виразними засобами актор змалював трагічну постать «маленької», беззахисної , у вирі несприятливих обставин людини, яка знайшла сили протистояти лихоліттю. Саме ця роль виявилася знаковою і в доробку самого актора, і в тогочасному українському кінематографі.
У наш час традиції українського поетичного кіно продовжуються. Молодий режисер Олесь Санін в картині «Мамай» розповідає про втечу братів=козаків з татарського полону.
"Це – анти- фільм, протест проти дешевих американських і російських фільмів, які зараз панують на екрані, які заполонили наші душі і серця, це – анти-шоубізнес. Це кіно, яке зроблене навпаки, - визначив свої пріоритети Олесь Санін.
Україна, тридцяті роки. Американський інженер Майкл Шемрок разом із сином приїжджає до Харкова допомагати будувати соціялізм. Тут він закохується в актрису Ольгу Левицьку, на яку давно поклав око червоний комісар. За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Не маючи інших шансів вижити на чужині, хлопець стає поводирем. Їх подорож, повна небезпечних пригод, відбувається на тлі драматичних сторінок української історії і руйнування людських доль - колективізації, репресій і голодомору. Фільм про кохання, вірність, підлість і зраду.
Саме протистояння мудрості цьогосвітньої та мудрості традиційної, духовної – це головна тема фільму. Зовсім не хлопчик є поводирем кобзаря – це кобзар веде його до світу традиційних цінностей, де весь український народ має віднайти свою ідентичність
Співачка Джамала, що зіграла в фільмі Ольгу, у квітні 2014 року представила музичний кліп «Чому квіти мають очі» на підтримку фільму. Також наприкінці листопада, був представлений однойменний сингл на підтримку стрічки «Поводир» із двома треками.
Презентацію виконала :�учитель вищої категорії «старший вчитель»�ЗЗСО №235 ім. в.Чорновола�Святошинського р-ну м.Києва�Данковська Антоніна Олексіївна