Югославія
у післявоєнні роки
Югославія та Албанія
у післявоєнні роки
Презентацію створили учні 11-Б класу:
Камінський Одіссей
Заворітний Назар
Зміст:
Частина І – Передісторія
Частина ІІІ – Сьогодення
Частина І – Передісторія
1919 рік, рік після кінця І Світової війни. Уряд Австро-Угорщини підписує
Сен-Жерменський мирний договір, наслідком якого став її розпад.
Одна з частин Імперії – Держава Словенців, Хорватів і
Сербів, яка стала незалежною ще у жовтні 1918 року, не тільки відділилась від німецько-мадярської імперії, але й стала головною складовою (поряд с Королівством Сербії) майбутньої держави – Югославії.
Держава Словенців, Хорватів і Сербів
Мал. 1 – Територія ДСХС
Цікавий факт: Щоб уникнути передачі флоту Антанті, австрійський
імператор передав увесь австро-угорський ВМФ і торговельний флот,
у тому числі усі порти, арсенали і берегові укріплення, Національній раді Держави.
Флот, однак, незабаром було атаковано і знищено італійською ескадрою
Королівство Сербія та Королівство Чорногорія
Сербія стала незалежною державою у 1815 році, коли за допомоги Росії сербські повстанці
на чолі з Милошем Обреновичем вигнали османів зі своєї території. Чорногорія ж отримала
незалежність ще у 1697 році, коли Данило Петрович-Негуш об’єднав чорногорські клани задля
боротьби з Османією.
За Корфською декларацією, що була підписана у липні 1917 року, Королівство Чорногорія увійшло в склад Королівства Сербії, що стало першим кроком утворення Югославії.
1
2
Мал.2-3
Королівство Сербія та Королівство Чорногорія
Сербія стала незалежною державою у 1815 році, коли за допомоги Росії сербські повстанці
на чолі з Милошем Обреновичем вигнали османів зі своєї території. Чорногорія ж отримала
незалежність ще у 1697 році, коли Данило Петрович-Негуш об’єднав чорногорські клани задля
боротьби з Османією.
За Корфською декларацією, що була підписана у липні 1917 року, Королівство Чорногорія увійшло в склад Королівства Сербії, що стало першим кроком утворення Югославії.
Мал.4 – Об’єднане Королівство Сербії та Чорногорії
Королівство Сербів, Хорватів і Словенців
1 грудня 1918 року, уряди Держави Словенців Хорватів і Сербів та Об’єднаного Королівства Сербії та Чорногоїї підписали угоду, за якої ці дві держави об’єднувались в одну єдину – Югославію. Можливо б цього не сталося, якби уряд першої не звертався до уряду другої через хвилювання, що Італійські війська увійдуть на територію ДСХС, оскільки після кінця Великої війни Італія не отримала тих земель, на які її уряд претендував (Далмація, наприклад).
У 1921 році Установча скупщина Королівства Сербів, Хорватів і Словенців прийняла конституцію, названу «Відовданською», яка передбачала цілу низку демократичних свобод. Після її прийняття Олександр І Карагеоргієвич став королем. Проте, унаслідок вбивства хорватського депутата Степана Радича в будинку парламенту 6 січня 1929 року король розпустив парламент, скасував конституцію і встановив королівську диктатуру до 1931 року, а країна була перейменована в «Королівство Югославія».
Міжвоєнний період.
Мал. 5 – Королівство Югославія
Югославія в роки ІІ Світової війни
Початок Югославської операції
Боячись вторгнення країн Осі під час ІІ Світової війни, регент князь Павло підписав Берлінський пакт 25 березня 1941, заклавши співпрацю з Віссю. Після підписання пакту пройшли масові демонстрації протесту в Белграді.
27 березня режим князя-регента Павла Карагеоргієвича було повалено під час військового заколоту за підтримки Англосаксонії.
Сімнадцятирічний Петро II Карагеоргієвич був оголошений головою держави.
Однак, вже 6 квітня Німеччина оголосила війну Югославії і 11 квітня держави Осі повністю її окупували.
В окупаційний період в Югославії діяли два партизанських рухи:
Між цими партизанськими рухами теж йшла війна. (як між ОУН-УПА та радянськими партизанами)
1 – Незалежна Держава Хорватія
2 – Військова адміністрація Сербії (Німеччина)
3 – Чорногорія (протекторат Італії)
4 – Анексована Болгарією територія
5 – Анексована Угорщиною територія
6 – Анексована Німеччиною територія
7 – Анексована Італією територія
8 – Анексована Албанським протекторатом (Італія) територія
9 – Банат (автономія Сербії)
Окупація Югославії
(карта)
Мал. 6 – карта окупації Югославії
В жовтні 1944 через масові напади красноармійців на громадян Югославії (зокрема зафіксували 121 згвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень) керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала Миколая Корнєєва вгамувати насильників та розбійників , але той заявив про наклеп. Між Тіто та Сталіним виник конфлікт.
Після визволення країни 9 травня 1945 територія повністю контролювалася Народно-визвольним військом Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броза Тіто і комуністичної партії.
Установчі збори, скликані Народним фронтом під проводом КПЮ, проголосили 29 листопада 1945 року Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 31 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.
Мал.7 – Соціалістична
Федеративна Республіка
Югославія (СФРЮ
Частина ІІ – СФРЮ
Закінчення ІІ Світової, формування СФРЮ
Хорватський та югославський військовий, політичний діяч ІІ половини ХХ століття. Ключова фігура руху неприєднання, стримував народи Югославії від відкритої ворожнечі. Народився Й.Б.Тіто у бідній селянській родині (тому й вирішив стати борцем за владу пролетарів), з 14 років заробляв сам на себе гроші слюсарем, потім став кваліфікованим механіком. Працював у Чехії, Німеччині, Австрії. Брав участь у І Світовій війні на боці Австро-Угорщини (Хорватія тоді була її частиною). У 1915 році був поранений та взятий у російський полон, де познайомився з більшовицькими діячами.
Брав також участь у партизанській боротьбі з армією Колчака. Мав відносини з 15-річною росіянкою Пелагеєю Білоусовою. У 1920 році повернувся до Югославії з дружиною та сином. Коли Тіто повернувся додому, його батьки померли…
Йосип Броз Тіто
В історію Другої світової війни Тіто увійшов як командувач югославським партизанським визвольним рухом, провідну роль у якому відігравала його партія. Ось цифри, що свідчать про зростання чисельності сил опору: кінець 1941 р. — 80 тис. осіб, кінець 1942 р. — 150 тис., кінець 1943 р. — 320 тис., кінець 1944 р. — 400 тис. Із моменту агресії нацистської Німеччини проти Югославії (квітень 1941 р.) і особливо після нападу на СРСР Й. Тіто та його соратники почали збройну боротьбу проти загарбників. Крім того, доводилося боротися й проти національних збройних формувань, що співпрацювали з німцями: хорватських усташів і сербських четників Драголюба Михайловича, які підпорядковувалися лондонському югославському королівському урядові в еміграції. Народно-визвольна армія Югославії відтягнула на себе десятки дивізій Німеччини та її союзників, витримала сім генеральних наступів окупантів. Сам Тіто у 1943 р. був тяжко поранений і дивом уцілів.
1942 року Тіто створив прообраз нової влади — Антифашистське віче, а роком пізніше — Національний комітет звільнення Югославії, який фактично виконував функції уряду на визволених територіях. Тоді ж віче заборонило Петру II Карагеоргієвичу повертатися в країну після війни.
Югославський уряд в еміграції розірвав свої відносини з Драголюбом Михайловичем і визнав Тіто верховним командувачем. Американці і британці почали надавати свою допомогу НВАЮ, в тому числі і військову, завдаючи авіаційних ударів по об'єктах противника на території Хорватії.
20 жовтня 1944 р. частини югославських партизанів і Червоної Армії увійшли до Белграда, незабаром Югославія була проголошена республікою. На чолі держави став Тіто (шляхом важких переговорів із Рузвельтом, Черчиллем і Сталіном йому вдалося запобігти поверненню до влади короля Павла). У травні 1945 року була ліквідована Незалежна Держава Хорватія. 15 травня 1945 року югославські партизани, спираючись на підтримку британських військ, завдали поразки останньому великому угрупованню військ противника в Словенії, тим самим завершивши звільнення країни
Внутрішня політика Югославії у післявоєнні роки:
ЙОСИП БРОЗ ТІТО
Фойба — термін, який в італійській, хорватській та словенській мовах спочатку означав «карстовий провал», однак з серпня 1945 р. в італійській пресі, а також і в сучасній історіографії цих країн означає місця масових захоронень жертв етнічних чисток (в основному італійського населення), які були здійснені югославськими партизанами на півострові Істрія та у сусідніх регіонах у роки ІІ Світової війни та після неї
Після закінчення війни Сталін вважав, що Тіто, як і лідери інших східноєвропейських країн, буде покірно слідувати радянським вказівкам, хоча б на знак вдячності за звільнення від нацизму. Однак цього не сталося. Навпаки, він почав критикувати радянську номенклатуру. Тіто зібрав пленум свого ЦК, де заявив: комуніст не має права любити Москву більше, ніж свою країну. У червні 1948 р. Москва заявила, що Югославія перебуває під владою «вбивць і шпигунів» і закликала «чесних комуністів і патріотів» усунути Тіто. У 1948—1952 роках навіть велася підготовка до здійснення військового вторгнення в Югославію. Але план провалився через початок війни в Кореї та пізніше – смерть Сталіна Й.В.
Після смерті Сталіна відносини між Югославією і СРСР почали теплішати і в 1955 році Тіто здійснив офіційний візит до Москви, де був прийнятий Микитою Хрущовим, який вибачався перед ним за політику Сталіна, проте повного порозуміння з СРСР знайти так і не вдалось.
Розрив з Кремлем
Мал. 8 – Східнонімецька карикатура зображує Тіто як кровожерного зарізяку-упиря і американського найманця, який планує напасти на країни «народної демократії»
Тітоїзм
Тітоїзм – одна з соціалістичних/комуністичних теорій та практика, яка зародилась у Югославії в роки правління Йосипа Броза Тіто, названа в його ж честь.
ОСНОВНІ ІДЕЇ ТІТОЇЗМУ:
Хорватська весна
Хорватською весною прийнято вважати рух хорватів у 60-их, 70-их роках ХХ століття за розширення автономії СР Хорватії, а також за визнання хорватської мови як окремої від сербохорватської, Серед головних вимог було розширення громадянських прав для жителів СР Хорватія, з-поміж яких чільне місце посідало право пишатися власною історією. Це дратувало комуністичний уряд Тіто, який, хоча і не забороняв націоналістичні почуття, але й не виставляв їх напоказ, позаяк рани Другої світової війни були ще свіжі. Багато студентів, що взяли участь у демонстраціях на підтримку цього руху, було заарештовано в 1971 році і засуджено до тривалих тюремних ув'язнень. Визначними учасниками були Франьо Туджман (у майбутньому президент Хорватії) та Савка Дабчевич-Кучар (перший прем’єр-міністр жіночої статі у Центральній Європі)
У зовнішній політиці Тіто був відомим ідеологом Руху неприєднання, проголосивши рівну віддаленість від США і СРСР. Незалежність країни була для нього дорогою: він пам'ятав про неї і на переговорах із Черчиллем, і коли 1968 року, висловивши протест послу СРСР після введення військ у Чехословаччину, заявив: «Зважте на те, що якщо ви наважитеся на подібний крок проти Югославії, на вас чекає війна тривалістю у 20 і більше років!». Після виявленого лікарями закупорення вен лівої ноги з небезпекою переходу в гангрену був госпіталізований. Пережив ампутацію обох ніг по черзі. Тіто помер 4 травня 1980 р. у віці 88 років на руках четвертої дружини Йованки Броз в Люблянській клініці. Перед цим він понад 100 днів перебував у стані коми.
З Тіто прийшли прощатися 700 тисяч людей, 209 державних делегацій із 123 країн, його похорон — наймасштабніша церемонія ХХ ст.
Смерть Броза Тіто
Причини розпаду Югославії:
Югославські війни
В останні роки існування Югославії відносини між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомість Сербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти, Словенія та Хорватія розпочали дії, спрямовані на здобуття незалежності. На ХІV з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990, Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96 % виборців , Хорватія ж провела референдум тільки 19 травня 1991 року, де 94 % висловились за незалежність Хорватії.. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим послідувало проголошення Словенією та Хорватією незалежності 25 червня 1991 року і початок війни.
Початок війни в Югославії
Мал. 9 – ареал проживання сербів у Хорватії, Боснії, Чорногорії, Воєводині та Косово.
Війна в Хорватії
25 серпня 1991 року сербські окупаційні війська обложили прикордонне хорватське місто Вуковар. Розпочалась одна з ключових битв усіх Югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття — битва за Вуковар.
Кілька тисяч хорватських патріотів-ополченців, які майже не мали важкого озброєння, понад три місяці героїчно відбивали атаки 80-тисячної армії агресора, завдаючи йому великих втрат. Однак битва закінчилася 18 листопада поразкою місцевого підрозділу Хорватської національної гвардії, великим спустошенням Вуковара та численними вбивствами і переслідуваннями хорватського населення. У кривавій битві за Вуковар загинуло від 2 900 до 3 600 осіб. Серед хорватів була велика кількість людей різних національностей, у тому числі і українців, які під час сербохорватського конфлікту підтримали саме хорватів. Битва за Вуковар принесла значні втрати для Хорватії, яка не відновила контроль над містом аж до 1998 року, але допомогла Хорватії здобути міжнародну підтримку своєї незалежності. Ввійшовши у Вуковар, серби проводили етнічні чистки та масові вбивства хорватського цивільного населення і поранених військовополонених.
На другому етапі, починаючи з січня 1992 року аж до травня 1995 року, вдалося зупинити агресію з наступним розміщенням миротворців ООН уздовж лінії припинення вогню. До середини січня 1992 р. воєнні дії в Хорватії припинилися. Відповідно до статей перемир'я, під контролем сербів залишилася третина території Хорватії. Для Хорватії це був етап дипломатичних зусиль, переговорів і терплячого підвищення ефективності сил при здійсненні операцій на тактичному рівні, у ході яких звільнено невеличкі частини території. З метою припинення кровопролиття і створення умов для активізації переговорного процесу в райони з сербським населенням Хорватії, відповідно до рішення Ради Безпеки ООН від 21 січня 1992 р., були направлені сили ООН із підтримання миру. У 1992 році ситуація на хорватських фронтах дещо змінилася. Сербський наступ видихнувся. Додатково до цього проти сербської армії відкрився другий фронт у Боснії. Короткочасне перемир'я, яке встановилося між сербами і хорватами в другій половині 1992 року, було перервано в січні 1993. Новий етап війни тривав ще два роки, при цьому хорвати боролися проти окупантів не тільки на своїй землі, а й на території Боснії. 18 лютого 1993 між Хорватією та РСК була підписана Даруварська угода, яка врегульовувала економічні зв'язки між противниками та мала слугувати підґрунтям для політичного врегулювання конфлікту.
ІІ етап
На третьому етапі війни, у травні — серпні 1995 року, було проведено наступальні операції, у ході яких було визволено найбільшу частину окупованих районів. 4 серпня 1995 р. президент Хорватії Франьо Туджман виступив із заявою, в якій відзначив, що у зв'язку з безперервними обстрілами хорватських міст і провалом спроб мирного вирішення конфлікту «Хорватія змушена розпочати воєнні дії» для відновлення хорватського суверенітету над зайнятими сербами територіями. У цей же день було розгорнуто великомасштабну наступальну операцію під кодовою назвою «Буря», під час якої встановлено контроль над більшою частиною території Сербської Країни. Над рештою окупованих земель у хорватському Подунав'ї було відновлено хорватський суверенітет за допомогою перехідної міжнародної адміністрації (1996—1998 рр.).
ІІІ етап
Мал.11 – план операції ЮНА у Хорватії
Війна в Словенії
Десятиденна війна – так прийнято називати війну за незалежність Словенії.
26 червня сили Югославської Народної Армії, дислоковані в місті Рієка, дістали наказ висунутись до Словенії та захопити прикордонні пункти пропуску на кордоні з Італією. Станом на 27 червня майже всі головні об'єкти Словенії були захоплені югославською армією без опору та жодного пострілу. Однак рішучість словенського керівництва на чолі з президентом Міланом Кучаном, яке вирішило чинити збройний опір, відіграла вирішальну роль. Таємно розбудовуючи власні збройні сили напередодні війни, словенці використали переважно гірський ландшафт країни для успішного ведення спочатку партизанської, а згодом і відкритої війни, і в ході бойових дій, що місцями переросли в жорстокі бої, зуміли завдати армії Югославії вирішальної поразки, заподіявши своєму супротивнику значних втрат — 44 убитих, 146 поранених та 4.944 полонених. Натомість словенці зазнали втрат у 19 осіб убитими (з яких 9 військових, а решта цивільні) та 182 пораненими. Зазнавши поразки і не маючи можливості продовжувати бойові дії, Югославський уряд пішов на укладання Бріонського мирного договору 7 липня 1991 року, за яким Югославська Народна Армія припиняла ведення бойових дій на території Словенії; натомість Словенія та Хорватія на три місяці відкладали проголошення незалежності.
Мал.10 – Операція ЮНА у Словенії
Війна в Боснії та Герцеговині
Станом на 1990 рік населення Боснії та Герцеговини складалось, головним чином, з представників трьох найбільших етнічних груп: боснійців (які становили 43 %), — сербів (31 %), та хорватів (17 %). На початку березня 1991 року хорватські та сербські представники намагалися змовитися з приводу розподілу Боснії та Герцеговини, що, зрештою, привело до виникнення окремих державних утворень на її території: сербської держави — Республіки Сербської та хорватської — Герцег-Босни. 29 лютого і 1 березня 1992 року на референдумі з приводу незалежності Боснії та Герцеговини, який бойкотували боснійські серби, за незалежність висловились 99,43 % населення. Незалежність була проголошена 5 березня 1992 року. Згодом за сприяння міжнародних посередників робилися спроби відвернути конфлікт шляхом розділення країни за етнічною ознакою на три частини, однак ці спроби не мали успіху і вже в березні 1992 року в Східній Боснії розгортаються запеклі бої. 25 вересня 1991 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію про введення ембарго на постачання зброї усім сторонам конфлікту, що поставило боснійців у вкрай складні умови, позаяк серби взяли під свій контроль майже все озброєння югославської армії, а хорвати ввозили зброю контрабандно, використовуючи свої протяжні морські кордони. Натомість боснійцям, оточеним з усіх боків сербською та хорватською територією, доводилось пристосовувати свою промисловість до військових потреб. Уже на початку війни сербам вдалося захопити близько 60 % території Боснії та Герцеговини.
Бойові дії супроводжувались етнічними чистками, воєнними злочинами та масовим вбивством мирного населення. Зокрема, серби на захопленій ними території жорстоко розправлялись з цивільним боснійським та, подеколи, хорватським населенням. Масові вбивства та геноцид боснійців здійснювався сербами у Сребрениці, Прієдорі, Вишеград, Фочі. А також хорватами у Лашванській долині. Внаслідок цих дій загинули десятки тисяч боснійських мирних жителів. Також сербами створювались концентраційні табори, де катувались і вбивались боснійці, при цьому чоловіки і жінки розділялись, і жінок у цих таборах використовували як секс-рабинь для потреб сербських військових. У відповідь на цей та інші злочини сербів була проведена операція НАТО в Боснії та Герцеговині, в ході якої були завдані авіаудари по позиціях боснійських сербів.
Геноцид босняків
Під тиском міжнародного співтовариства, Слободан Милошевич (Сербія), Франьо Туджман (Хорватія) та Алія Ізетбегович (Боснія) сіли за стіл переговорів і 21 листопада 1995 року підписали Дейтонську мирну угоду. Згідно з цією угодою, Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складалась із двох суб'єктів: Федерації Боснії-Герцеговини та Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади.
Закінчення війни в Боснії
Мал. 12 – Поділ Боснії за Дейтонским миром
Війна в Косово
В 1990 році була скасована автономія Косова, заборонені ЗМІ албанською мовою, обмежено використання албанської мови в Косові. Лідер косівських албанців письменник Ібрагім Ругова закликав до мирних засобів боротьби — ухилення від призову в армію, несплати податків тощо. 1 вересня 1991 року партія яку очолював Ругова провела референдум у Косові з приводу незалежності краю. На референдумі на підтримку незалежності висловились 98 %. У травні 1992 року на ще одному референдумі Ібрагіма Ругову було обрано президентом Косова. Сербський уряд не визнав обох референдумів. Політика пасивного опору Ругови призвела до того, що в Косові вдалося уникнути воєнних дій в той час, як війна розпочалась у Словенії, а згодом і у Хорватії. Однак посилення сербських репресій збільшило кількість албанців, які вважали, що боротьбу необхідно вести лише збройними методами.
Мал. 13 – місця бомбардування НАТО
Армія визволення Косова, що розпочала свою активну діяльність в першій половині 1996 року у 1998 році перейшла до ведення активних бойових дій і швидко перетворилась на високоорганізовану та боєздатну військову силу. Серби відповідали посиленням терору проти мирного албанського населення, ними проводились етнічні чистки та масові вбивства мирних албанців. Останнє стало головною причиною проведення операції НАТО в Югославії 1999 внаслідок якої Косово було взято під міжнародний контроль і зрештою стало незалежною державою 17 лютого 2008 року.
Північна Македонія та Чорногорія
Республіка Північної Македонії проголосила свою незалежність від СФРЮ у вересні 1991 року, причому вийшла з її складу без бойових дій зі сторони ЮНА, хоча у 2001 році бойові дії почались зі сторони албанської Армії національного визволення (UCK), у результаті яких була підписана Охридська угода, за якої РПМ стала децентралізованою державою, де албанській нацменшині забезпечувались національні та культурні права.
Чорногорія ж стала незалежною вже від Союзної держави Сербії та Чорногорії у 2006 році. До цього у Чорногорії проводили референдум (1992), за яким білшість громадян Чорногорії проголосувало за збереження Югославії, тим самим відклавши повний її розпад аж до 2006 року.
Словенія
Хорватія
Боснія та Герцеговина
Частина ІІІ – Сьогодення
Сербія
Чорногорія
Північна Македонія
Республіка Косово
Використана література:
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!