В Японії існує особливе відношення до речей. Наприклад, стіл та чайник – це обʼєкти. Матеріали є обʼєктами. Але також обʼєктами є привиди. Це не люди й не тварини. Перший крок у нашій практиці Буто – це спроба позбавитись людського, повсякденного. Ми розглянемо, як цього досягти за допомогою вправ з танцю Буто. Як це – не виражати людського? І що зʼявляється замість того, що зникає?

"На другому році війни я зрозуміла – єдине, що мене цікавить (над чим є сенс працювати, що варте уваги, на чому можу зосередитися), і мене варто зараз почути одразу повністю і не перебивати – це пошуки вічного життя.
На цьому воркшопі я б не хотіла ані заповнювати прірв, ні вирішувати проблем, ні досягати порозуміння чи єдності, ні займатися терапією, лише спробувати знайти деякі прості фізичні та синтаксичні вправи навколо порожнечі.
Спочатку через текст, а згодом знаходячи прості та змістовні танцювальні рухи, ми відтворимо по пам’яті та вшануємо пам’ять деяких обʼєктів, які втрачено, або до яких немає доступу, і таким чином виробимо тимчасову альтернативу їх музеєфікації. За допомогою спеціально підібраних вправ ми означимо простір уваги в тілі, розмістимо там інформацію про ці важливі артефакти, і розділимо цей процес з іншими.
Така практика не повертає втрачене, а виявляє місце і час для святкування памʼяті невеличких та неминучих втрат. Це танець для активного пам’ятання".

Поговоримо про дослідження культури через автоетнографічний підхід. Про тіло-музей, трансформацію спогадів у часі та місце, де вони живуть. Про старіння, культуру 90-х та український Схід. Розмова базується на матеріалах вистави «Я та Ольга», яку Ганна у 2022-24 роках реалізувала за участі своєї мами. Ця вистава – про зустріч поколінь, мами та доньки, двох хореографок і танцівниць з різним бекграундом, поглядами на танець і тіло.

У вас є додаткові запитання чи коментарі?