Над його вухом вкотре пролунав тонкий свист. Такий різкий, гострий, до болю знайомий. Свист, у якому крилося відлуння всіх столітніх війн, у якому спочивали мільйони зупинених сердець та панувала гнила лють. Він не заплющував очі, навіть попри усвідомлення того, що гостра стріла, немов лезо людської байдужості, будь-якої миті може вп’ястися у його незахищену спину.
Утім, всупереч усьому, в степу було тихо. А тиша є вкрай різною: або це відсутність людських слів, або мовчазний спокій світу. Яка чудесна іронія! Цього разу степ поєднав у своїй крові одразу два резус-фактори безголосся: навколо лунали голоси — перший різновид негативний, природа мовчала — отож другий позитивний. Здавалося, ніби простір поринув у полотно, під назвою «Тиша і грім», що палахкотіло у серці одного полтавського поета. Тиша мовчазного спокою степу і грім владних людських слів.
— Мій друже, ти ж знаєш, — тихо проказав другий, той, що сидів навпроти нього. — Це кінець, ти чудово знаєш, — знову повторив.
— Мені набридли загальні усталені речення, — глухо озвався його співрозмовник.
Той, що сидів навпроти, засміявся. Так зареготав, що аж чай вихлюпнувся на стіл, лишивши порцелянову чашку напівпорожньою. На скатертині крихітного столика серед степу розповзлася пляма. Дивно, у чашці напій був майже прозорим, і лише на білій скатертині стало видно липку від незліченної кількості цукру жовтизну. А проте, чаювання тривало.
— Загальні усталені фрази, — іронічно скривився той, смакуючи кожне слово. — Ти так сильно піддався омані, що й досі у щось віриш. Ось ми, сидимо серед мовчазного степу, серед свисту стріл. Я п’ю чай з цукром, а ти — без. Тебе стріли зможуть зачепити, а мене — ні. Леза летять у мій бік, однак навпроти сидиш ти, тож вони вп’ються у твою спину. Впадеш чолом на стіл — я прив’яжу тебе до спинки стільця і ти виконуватимеш роль мого щита навіть після ганебної смерті. А я… я просто допиватиму вже п’яту чашку солодкого чаю, ти — не доп’єш навіть першу гіркого.
Йому стало до болю гидко. Не страшно, не лячно, а огидно. Посмішка того пройдисвіта нагадувала йому награність і пафос усіх тих, хто обіцяв кращого майбутнього, кращого життя. Та ніхто їй не радів, цій посмішці. Мільйони жадали здерти той вишкір живцем, немов з обличчя порцелянової маріонетки. І одного разу вдалося: у ворогів зникла з уст поблажлива іронія. Водночас помста у їхніх чорних серцях спалахнула з новою силою, неначе вбивча лісова пожежа.
І жоден, хто розпалював у собі це полум’я, не усвідомлював, що згубним воно стане виключно для їхніх паскудних душ.
Стріла просвистіла біля потилиці.
Набуті рефлекси спрацювали миттєво.
У руці опинилося гнучке лезо.
Лезо, викуване на крові трильйонів слів неправильних українських книжок.
— Ти сліпий, — тихо проказав він. — Ти такий сліпий, покидьку. Засліплений кривавою люттю, беззмістовною ненавистю й дурним незнанням. Ти керуєшся лише кам'яними правилами, старими, немов час, упередженнями, тупістю. Ти солодиш чай. Та поглянь у цукорницю: підсолоджувач уже скінчився. Жодного кристалика. І ось тепер ти відчуєш справжній міцний смак чаю. А коли намагатимешся знов знайти липкий цукор, щоб таки притупити ось цей смак, я і багато інших сидітимемо й реготатимемо з тебе, смакуючи степовий український чай за прочитанням неправильної української книжки.
