Ромі та Дімі.
Фізик — це спосіб атома розглянути себе самого.
Нільс Бор
Варто раз померти, і пріоритети тут же міняються.
х/ф “Пірати Карибського моря”
1.
З’ясувалося дещо неймовірне. Треба терміново записати все до того, як пережите повністю позбавить мене розуму. Кожної хвилини психіка витісняє, краде безцінні деталі. Я навіть не гаятиму часу на їжу чи сон, поки не закріплю всю цю дивовижну хитку конструкцію на папері. До цього часу описати її словами вважалося неможливим, та правда виявилася такою ясною, простою і… елегантною! Гм, почну з головного — малюнка, він допоможе мені не заплутатися і не збитися з думки. Далі — у хронологічному порядку. З чого ж усе почалося?..
2.
Чорт! Це ж треба було — роздерти собі ступню підніжкою власного скутера. До крові. Втім, у мене є дуже поважна причина припаркувати свою “Хонду-клік” саме у цьому вибоїстому закапелку, поближче до стріхи на бамбукових балках. Все просто: коли тобі самотньо, — рухайся до того, що тобі дороге, і хороша компанія не змусить себе довго чекати. А якщо нічого дорогого у тебе нема — іди туди, до чого у тебе слабкість.
Здавалося б, тут швидше можна дістати вогнемета, перегонний куб, раба чи запчастини до всього переліченого, аніж домашню європейську їжу та імпортну випивку. Коли пощастить — можна подивитися наживо бокс чи футбол, та через прірву у часі між Таїландом та західним світом, такі події найчастіше транслюють пізньої ночі.
Вивіска зовсім вилиняла під тропічними зливами. Тільки той, хто застав її років п'ять тому, розібрав би тут напис “У Ніла” на фоні британського прапора. Як цей заклад виживає у такій задниці — загадка. Схоже, що заблудлі туристи та півдюжини “старожилів” таки дозволяють хазяїну зводити касу. Сьома вечора.
— Здоров, старий! Ти як, нормально? Зробиш мені яйця бенедикт?
Я знаю відповідь заздалегідь. Щось на зразок: “Ти, мать твою, бачила вивіску? Там що, пише злогребучий “Савой?” Ай справді:
Осіка — це у мене ім'я таке. Колись давно воно було чи то Ольга, чи Оксана, але тайці усе перекручують на свій лад. А фаранги[1] раді їм вторити. Ну і бог з ними.
Сідаю за столик поближче до вентилятора, змахую пташиний послід зі столу.
І навздогін йому:
Не встигаю прикінчити цигарку, як офіціантка Ной ставить переді мною чарку тягучої, прямісінько із морозильника, горілки. Алкоголь зникає у моїй жадібній глотці ще до того, як із таці буде вивантажено коритце із сіллю, перцем, кетчупом, табаско, солодовим оцтом і вустерським соусом. Замість серветок — здоровий рулон туалетного паперу з перфорацією. Краса!
На кухні шкварчить бекон. Навряд чи господар сприйняв серйозно мою забаганку а ля “Савой”, але налити розпорядився як треба. Як тільки недопалок номер два відлетів у порожнечу десь поза зоною бачення, мені принесли пласку тарілку розміром з кавовий столик. На ній — двійко смажених яєць, сосиска, дві стрічки бекону, печена квасоля (яка насправді зовсім не печена, а консервована), смажені гриби, смажений помідор і два тости із дбайливо розташованими на них брусочками масла (а насправді — маргарину).
Старий англієць нашвидкоруч зробив мені сніданок у сьомій вечора. Це неабичого варте!
Пополудню тут можна замовити пастуший пиріг (який зовсім не пиріг, а запіканка із меленої яловичини під шаром товченої картоплі); піцу (що зовсім не піца, а пиріг у три дюйми товщиною) та смажену рибу з чіпсами (які насправді не чіпси, а картопля фрі). У неділю тут подається традиційна печеня з картопляним пюре, бланшированими морквою, цвітною капустою, брокколі, горошком та йоркширським пудингом (будемо відверті до кінця: ніяким не пудингом, а гібридом булочки і млинця). Усе геть прісне, не відрізниш від тюремної баланди. Стоп, оце я вже перебільшую. Те липке вариво із рису та гіркого бурого бадилля, яким нас годували у Самуї Дістрікт Прізн, їсти можна було хіба що під загальним наркозом. А тут завжди можна попросити підливки чи натрусити приправ, потроху із кожного коритця.
Інша справа — англійський сніданок. Я б не замислюючись поставила його в один ряд з такими розробками Нілових співвітчизників як паровоз, телефон, машина Бебіджа[2], книжка “Походження видів”, футбол, пеніцилін і Сполучені Штати Америки. Якщо ви не любите яйця з квасолею і гарячими помідорами, ви просто не вмієте їх їсти.
Беріть приклад з Гекльберрі Фінна. Столові прибори треба відсунути подалі, як тільки порубаєте усе на грубші шматки. Крок з перемішуванням можна опустити — складові давно вже радісно випустили усі свої соки й обмінялися ними. Все необхідне спорядження — це ваш рот і дві скибки хліба. Однією орудуєте як совком, а другою — як мітлою. І навпаки, якщо ви лівша. Ну як? Хіба це не варте кожного обпеченого квадратного сантиметра вашого… забула слово. О, “піднебіння!”
Досить відволікатися, чи як то було у “Американському психопаті:” “Не витріщайся на неї, їж її[3]!” Коли задовго вдивляєшся у глазунью, ще й після чарки-двох, вона запросто може почати вдивлятися в тебе. Ба навіть підморгувати. То циклопом, то апокаліптичним звіром, що повен очей. Зберігається тільки знак рівності між кількістю жовтків і білків. Чому? Ось вам короткий тест на те, чи пройдете ви Страшний Суд. Там буде всього три питання:
“Мішав віскі з колою?”
“Купував знежирене молоко?”
“Викидав яєчні жовтки на догоду дієті?”
Якщо відповідь на усі три питання “ні”, то ви — в порядку. Тобто на своєму місці у харчовому ланцюгу. Хоча, хто я така, аби гарантувати вам будь-що від імені Всевишнього? Цим сьогодні навіть миршавий Глобальний екологічний фонд не проймеш. Що я вам гарантую — то це уявні апартаменти з видом на океан у серці старої маленької Осіки.
Справжня наруга над природою — то усі ті приторні коктейлі, безалкогольне пиво, знежирені сири і дієтичні продукти. І не просто над природою, а над космосом, випромінювання якого подолало аж п’ять шарів атмосфери, обернулося фотосинтезом, просипалося зерном, і пройшло всі стадії магнум опус,[4] аби обдати стравохід колишньої інтелігентної людини чимость прозорим, як кришталь, тягучим, як патока, холодним, як крига і пекучим, як хлорка. Аби транформуватися в бекон і яєшню, пройшовши повний цикл сільського господарства і всі круги метаболічного чистилища у парнокопитних і куроподібних. Аби явитися на світ божий у мережі супермаркетів Теско симетричними рядами пляшок і коробок, напічканих благодатними білками, жирами і вуглеводами. Щоби стати урожаєм оптових закупщиків. Після чого потрапити на сковорідку до Ніла, а потому — у найпотужніший у Всесвіті фільтр з очистки лайна від домішок — людський організм.
Когось би мудрого, та до мене за столик. Щоб розказав мені про ензими, гормони і нейротрансміттери, які ця гаряча соковита їжа у мені збуджує. Або про чакри, адже не кожен мудрець вірить у нейрогуморальну регуляцію. Може, разом ми би встановили, що дві пари білка з жовтком практично без перешкод конвертуються у вісімсот кілоджоулів прани[5] чи двісті калорій ци,[6] чого якраз достатньо, аби скип’ятити вісім чашок води.
Нема кому розказати мені про те, що більшість хімічних елементів, з яких складаються наші тіла, синтезувалися у надрах зірок. Що ми набули своїх контурів та форм у результаті смерті світил. Що зоряні метаболіти мандрували Всесвітом мільярди років, лише для того, щоби врешті-решт потрапити у пастку Кребса.[7] Скільки ще розкішних деталей я не знаю і ніколи не дізнаюся про оточуючу реальність! Хоча інтуїтивно я знаю: усе-превсе на світі — просто біла магія і чорний гумор у одному флаконі.
Птахи небесні… Паразити, що не сіють і не жнуть. Кажуть, Отець Небесний годує їх задарма, та ви подумайте самі: уся екосистема колапсувала би, якби щодня, зранку до ночі, вони б не прополювали її від комах і шкідників. Тільки акрид[8], напевно, не чіпають — аби пустельні відлюдники могли дотримуватися кошерної дієти, а безсовісні фараони поменше розпускали руки.
Мене несе. Мабуть, дарма я перестала пити таблетки.
На чому ми спинилися? На небесних птахах. До речі, а хто оплатить мою вечерю? Коли тут людно — це раз плюнути. Підсідаєш до будь-якого одинокого пенсіонера, влаштовуєш йому п’ять-десять хвилин активного слухання, а потім тужно так зітхаєш: “З вами так цікаво, але мушу бігти — через п’ять хвилин мій скутер перетвориться на гарбуза. Ми ж іще зустрінемося?” І контрольний: “Чи можна мені зробити свій внесок до чека?” Тут тільки чистий тормоз не вчинить по-лицарськи.
Але чомусь саме цього вечора у Ніла порожньо. Ніби ми не в найгарячішій туристичній точці Сіамської затоки у розпал сезону, а на якомусь архіпелазі посеред Північного Льодовитого. Ані душі, коли не рахувати самого Ніла, його конкубіни та помічниці Ной, мене, і зграйки пташок-майн, які насруть тобі прямо у тарілку, якщо ловитимеш гав. Ці — ще зовсім пуцьвіріньки. Молоді майни легко вчаться імітувати звуки і голоси: мені вже декілька разів зустрічалися такі, що вміли завивати сигналізацією, гавкати собакою, і навіть абсолютно чітко промовляти “Добрий день. Ласкаво просимо” по-тайськи. Тому щоразу, коли я приходжу до Ніла, перната банда отримує легку закуску та дармовий урок російської.
“Чьо пріпьорлісь, уроди”, — і крихта хліба котиться на протилежний від мене край стола. Після того, як із найспритнішою (і найвідважнішою) пташкою зі зграї встановлюється візуальний контакт, я відриваю ще одну крихту і повторюю тоном дитячого логопеда: “Чьо, прі, пьор, лісь, у, ро, ди.” “Чьо пріпьорлісь, уроди,” “Чьо пріпьорлісь, уроди?” Ну ж-бо, повторюй за мною: “Чьо пріпьорлісь, уроди?” Напочатку чудо в пір’ях (тут неясно, маю я справу з одним і тим же, чи вони там розробили собі графік чергувань, бо ж азіатські птахи, як і люди, нам-фарангам усі на одне лице) скрекотіло щось нерозбірливе, але все рівно отримувало дрібку полісахаридів для заохочення. Ніхто ж не обіцяв, що буде легко.
Тільки у цю хвилину мені злегка не до педагогіки. За звичкою, все ж шпурляю пучкою розмоклого хліба у зграю і… О милий сюрприз! “Чопьор-р-р-рзір-рот! Чопьор-р-р-рзір-рот! Чопьор-р-р-рзір-рот!” Давно мене так нічого не підбадьорювало. От тільки уявною медаллю “Вчитель року” за стійкою не розрахуєшся.
Є двоє людей, у яких я наважуся просити у борг хіба що під тортурами. Це — моя мама, яка носила мене дев’ять місяців у животі і ще двадцять два — на шиї, оплачуючи мені магістратуру в універі, до якого я насправді (тільки тс-с!) провалила вступні. І старий Ніл, який дозволив мені перебитися у нього перший місяць після колонії. Точнісінько, як і мама, коли у мене різалися одинички, Ніл годував мене овочевим пюре і рідкою вівсянкою з чашки-непроливайки. Подвійний перелом нижньої щелепи, три зуба, жмут волосся і артрит — такою була ціна дострокового звільнення. У тюрмах Королівства Таїланд срок відбування скорочуть вдвоє, коли ув’язнений старанно опановує національну культуру: мову, ремесла та зокрема муай-тай — тайський бокс. Так шість википіло до трьох.
Наближається звук мотора. Щось потужне, не менше п’ятиста кубів. Турист-пенсіонер на такому не приїде. Але про всяк випадок, Осіко, розправимо плечі і втягнемо живіт. Ось так. Фух.
І справді — “Тріумф!” Модель не розібрати — реінкарнація Стіва Маккуіна[9] припаркувалася у смузі густої тіні. Ось він недбало крокує до столика — через два від мого. Очевидно, помічає на ньому пташине гівно і всідається ще далі. Ще й спиною до мене. Людина просто заскочила випити, що тут вдієш.
На байкера не схожий. Не старий і не молодий; не блондин і не брюнет. Яскраві смугасті шорти, цяцька на шиї. Засмаглий. Хоч виставляй у Паризькій палаті мір і ваг як еталон серфінгіста. Жилавий. На карку, трапеціях, трицепсах і литках, якими потенційний месія зараз до мене обернений, — венозна сітка, чітка, як дорожня карта. Видно, життя у тих серферів — теж не фунт ізюму.
Чорт з тобою, піду замовлю ще випити, може, хоч глипнеш на мою задницю. Мабуть, пласкувата на твій смак, але ж задниця є задниця.
Терпляче чекаю коло стійки, поки Ной дивиться по телевізору якусь мильну оперу. Ось чого мені у цій країні не вистачає — це можливості просто потеліпати язиком із першим-ліпшим барменом. Тут усе спілкування з барменом — це коли ти по складах називаєш напій, а він відповідає: “Окей.” Не відчуваєш, що виговорилася? “Промийте під проточною водою і повторіть.”
Нарешті, мені таки націдили належних п’ятдесят грамів. І тут у дзеркалі холодильної вітрини я бачу, як незнайомець у смугастих шортах встає з-за свого столу і прямує у напрямку стійки. Пляшка газировки у його руках напівповна, тому підходить він явно не розраховуватися. Невже таки моя задниця? Час іде на мілісекунди:
Всім же відомо, що чисту горілку залпом п’ють тільки причетні до рускої мафії та їх лахудри. Не знали? Сюрпри-и-из.
Словом, вчасно перелити горілку до склянки з газировкою мені не вдається. МакКуін приземляється своїми ліктями на стійку зовсім поряд. Втім, схоже, що він мене не засуджує. Якщо і бачить взагалі.
Ной прикинулася, що не розуміє (не перемикати ж канал, коли Юй ось-ось виявить, що вагітна від Лі Чан-У), але незнайомець так просто не здається і повторює своє питання ще декілька разів голосно, чітко та підключивши активну невербаліку. Аж ось і Ніл причвалав на шум.
Оба-на. Хто б подумав, що жиластий рейджер виявиться на додачу м’ячеголовим?
Ной, ану живо пива нам обом!
Незнайомець ввічливо відмовляється.
Нілу вдається знайти потрібний канал уже після того, як показали кік-офф. Національна Ліга. Хто тут у нас? Манчестер Юнайтед у піжонській кремовій гостьовій формі. Де це ви в гостях, зайчики? Аякже, Борнмут! Ось вони, як клопи-солдатики — всі у чорно-червоному. Яка іронія. Адже це у гравців МЮ прізвисько “червоні дияволи”.
Тепер мій вихід. Фух.
Тут таке діло: про “червоних антихристів” я знаю геть усе. Починаючи з дев’яносто першого року, коли за них взявся Фергюсон[11] (тьху, “сер Фергюсон!”) і хлопці виграли суперкубок Європи, кількість їх матчів, пропущених мною, зрівнялася з кількістю разів, коли у радіусі трьох кілометрів коло мене було відсутнє кабельне. Якщо пам’ятаєте, у ті роки кожен раз, коли хто-небудь грав у футбол західніше Ужгорода, по Останкіно йшло “Багаті теж плачуть.” Мені було десять! А епоха Моуріньо[12] — не рахується, її усю я відмотала у колонії. З того часу склад команди змінився до невпізнання і у нас із МЮ стало “все складно.” Втім, за такої нагоди нема смислу пропускати гру.
Ближче до двохтисячних МЮ стали популярними в Азії, в основному завдяки Бекамо,[13] який тоді багато знімався у японській рекламі. Ну і пішло-поїхало. Тепер у будь-якого тайця можна запитати, хто такі Руні або Пак Чі-Сон, і він гордо й радісно вкаже вам на рекламу пива “Сінгха.” Роналду? Ось же він, обличчя місцевого провайдера. А спитай, чи чув він коли-небудь про Леонардо, без різниці, — Ді Капріо чи да Вінчі, — і він похапцем надіне медичну маску: а раптом то щось заразне?
Найдешевший одяг, який тут можна придбати — це копії форми МЮ всіх часів, кольорів і спонсорів з тріскучої синтетики. Їх носять чоловіки, жінки і ледібої всіх вікових категорій та габаритів. Передусім це домашній убір, що легко переться і швидко сохне. Кожна шоста людина, яка обганяє мене на байку, має на спині номер “7”[14] або “10”[15]. У нумерології сімкою заправляє Сатурн, планета-руйнівник. А десятка — урізається до одинички, яку пов’язують із сонцем. Що, в принципі, логічно, бо сама наявність байка між ногами, ще й у країні з УФ-індексом 10, суттєво підвищує ризик як ДТП, так і меланоми. Холера, думка за думкою не встигає.
Так ось, відколи сер Фергюсон подався на пенсію, діла у моїх зайчиків червоних пішли наперекосяк. Оле, поточний тренер, ніби старається, але видно — геть змарнів з ними усіма. Часи, коли МЮ рвали в клоччя Ліверпуль, давно позаду. Але й Борнмут — не бог зна що, містечко з населенням у наш Тернопіль. Перед таким накласти у штани — теж треба постаратися. Тільки Нілу цього казати не можна. У кінці сімдесятих він був у “Борнмуті” вінгбеком[16].
Взагалі-то, два-один на користь МЮ, це був би і мій прогноз. Але ж я не можу побитися об заклад із людиною, з якою згодна. Комусь сьогодні доведеться платити за мій бенкет, і, за збігом обставин, це також ніяк не можу бути я. Гаманець лежить пустим у мене вдома ще з минулого тижня. Тут уже запізно мислити раціонально, вся надія на Всевишнього.
О, заговорив! А то вже з’явилися сумніви, чи не прозора я. Стоп. Що-о-о? Ну не пити — таке діло, бог тобі суддя. Але не поставити якийсь дріб’язок на улюблену команду? Невже якесь нове збочення? Тут вже й Ніл насторожився.
— Я — вчитель йоги, — додає він, ніби це якесь алібі.
Не бачу зв’язку. Один із двох відомих мені тепер вчителів йоги, спокійнісінько програв мені сотку, коли Пак’яо бився з Турманом. Спокійнісінько. У цьому ж смисл йоги, хіба ні?
То ти, заразо, не тільки мене моніторив, а й що я їм і п’ю?! І паралельно читаю у Нілових очах: “гірко”, “милий”, — він грьобаний гей, чи що?
Але увага на екран. Коло Де Гіа, голкіпера МЮ, починається сутолока і Джошуа Кінг з Борнмута потужно лупить м’ячем у ворота. Снаряд опиняється у гламурних рукавицях іспанця (як же пасує йому салатове!). Все-таки, реакція у Де Гіа — дай боже. Але й спроба хороша. Зараз Фред побіжить до судді вимагати пенальті. Ну, що я казала? Так і є. Ябеда чорношкіра.
Оле вибрав свою улюблену розстановку, 4-2-3-1. З чотирма атакуючими позиціями і двома центральними напівзахисниками зручно бомбардувати противника, зберігаючи при цьому надійний тил. У теорії, це дозволяє гравцям більш-менш рівномірно розприділитися на полі. При цьому схема має суттєвий недолік для глядачів: на практиці голів забивається мало, особливо якщо у противника схожа розстановка. Тоді команда, що обороняється, зганяється на свою половину, в той час як атакуючі вимушені без кінця і краю копати м’яча одне одному, бо перед воротами такий натовп, що і голці ніде впасти, не те що м’ячу пролетіти.
Біганина в основному зосереджена на половині МЮ — нехороший знак для них. Та ось гра пересувається на половину Борнмута.
— Ніл, накрапай мені ще одну, для анестезії. А краще дві. На це боляче дивитися.
— Ти би не налягала. Наллю, якщо наші програють.
— А якщо не програють?
— Тоді... Бігме, усім все за рахунок закладу, і я закриюся до дідька на три дні і буду пити. От вам моє грьобане слово.
Він так і зробить, без сумнівів. Востаннє, коли “наші” обіграли “злогребучий Портсмут,” заклад стояв зачинений (а старий лежав щасливий) цілих п’ять днів. Фух, лотерейний білет, принаймні, куплено. Тепер можна молитися, аби він виявився виграшним.
Фред промазує поверх воріт Борнмута!
А мені тепер відомі муки людей із роздвоєнням особистості. “Та й-йо, Фред!.. Ти від Рашфорда набрався? То у нього вічно приціл збитий, з його-то носярою! З тобою-то що не так?! А-а-а, тепер ще й Джеймс! Ви у окуліста коли були?!” — обурюється одна моя половина.
Обстановка блискавично міняється. Уже за лічені секунди Кінг підводить м’яча просто під носа де Гіа. До нього поспіває якийсь чувак під номером двадцять чотири (“Фрайзер, давай, мать твою”, — благоговійно складає долоні Ніл) і гамселить прямо в центр воріт! Ось тільки траекторія м’яча фатально перетинається із кривою салатових лещат Де Гіа. Ну що значить, молодчина — не те слово! Хоча, варто придивитися до цього Кінга з Борнмута. Активний хлопець, просто укушений якийсь. Що йому дощ? А тепер подивіться на Марсіаля з МЮ: з самого початку топчеться із виглядом “заберіть мене додому.” Так-с, хто для мене і кандидат в месії цього вечора, то це Кінг.
Борнмут здійснює ще декілька слабеньких копняків у напрямку манчестерських воріт, але де Гіа з легкістю ловить снаряд. Хоча, ось не минуло і хвилини, як уже Рашфорд з Марсіалем у своїх кремових костюмчиках доводять м’яч до воріт Борнмута. На секунду відволікаюся, аби перевірити, чи залишилося що на дні останньої моєї склянки, і ось Марсіаль уже весело їде мордою по траві. Зараза, звук пропав. Це що, штрафний? Точно, ось у повторі видно, як Кук відмолотив його ногами, руками, і тільки що не ломакою. Але суддя твердий, як скеля. Гра продовжуєтся. На мило такого суддю!
— Молодець, рефері.
Борнмут, не гаючи часу, виводить м’яч на половину МЮ. Здалеку не розібрати, від кого до кого котиться колобок. Нарешті, крупний план! Гарі Вілсон. Фрезер. Сміт. Сміт… Кінг...
Го-о-о-ол!
Мені не привиділося? Ні, ось у повторі видно, як він приймає м’яч на груди, після чого здійснює стрибок і карколомний удар ногою з розворотом — куди там Чаку Норрісу! Ось він їде колінами по траві, і чорно-червоний табун накидається на свого форварда з такими міцними обіймами, аби не довелося вперше за весь матч викликати медиків.
Лічені секунди до халф-тайму. Ще одна грізна атака на МЮ, але цього разу де Гіа віртуозно відбиває м’яча п’ятою точкою. Все-таки, він заїнька.
Прибережу своє злорадство, аби не наврочити. Ввічливість на ввічливість. Вперед, це ж не складно. Дзеркальні нейрони, аго-о-ов!
Ви подивіться на нього — тане на очах.
Приїхали! Щоб ти здох.
Що вона може купувати у цей час і у цьому районі? Героїн?
Ну то йди до дупи, наволоч смугаста.
Оце і все? Ні тобі “Яке цікаве ім’я!”, ні “Звідки ти приїхала?” Смугаста наволоч Дейв на допотопній розвалюсі. Чоловік нічної гонщиці, мать її. Йог м’ячеголовий. Прогавила через тебе початок другого тайму! “Манчестер Юнайтед” заробили штрафний і Вілсон б’є мимо каси. Ну нічого, зараз головне, щоби рахунок не зрівнявся. Ай-яй-яй! Це МакГвайр ледь не реалізував мої побоювання.
Проникаюча передача Перейри на Марсіаля. Що я казала — як фанера над Парижем! По-моєму, Дейв коситься на мене, але я не стану з ним перезиразитися. Теж мені, гоноровий.
Протягом гри Ніл жодного разу не відірвався від екрану. Усе коментує собі під ніс: “Ти кому пасуєш? Не бачиш своїх на зеленому фоні, дальтонік сраний?!” “Своїм” від нього дістається набагато більше, ніж гостям. “Кого люблю, того й караю”, хе-хе.
Оле кусає губи на стадіоні. Перейру міняють на Джейсі. Виходить Грінвуд — потрапляє в штангу. Виходить Уільямс — теж сумнівний спаситель ситуації для МЮ.
А що це за моторчик муркотить під ганком? “Веспа”, а на ній — блондинка у довгому квітчастому платті і відкритому шоломі. Умощується на парковці, енергійно допомагаючи собі ногами. Я мушу її знати. Вона не забирає вказівний і середній пальці з гальм увесь час, поки тримає кермо. На цьому острові є лише одна категорія людей, які так їздять. Мої колишні студенти.
Ну як, “студенти.” Більшість професій для іноземців тут заборонена. Чудовий, між іншим, спосіб ліквідаціїї безробіття серед власних громадян. А що об’єднує цих громадян з більшістю туристів? Правильно: рівень володіння будь-якими мовами, окрім рідної. Це і створює широке поле для обробки нелегальними гідами, ріелторами, тренерами та інструкторами. Взялася я за це одразу по виходу із колонії — з опухлими кісточками і пальцями, які практично не згиналися. От і приплела щось про безпеку у екстрених ситуаціях, мовляв, так менше розгублюєшся і швидше гальмуєш.
Блондинка підходить до Дейва і ніжно обіймає його зі словами: “Какоє же тут убожество.” Точно, росіянка, я впізнаю її голос і обличчя, але не можу згадати імені. Ну і де мої люті пташки? Ваше соло, агов! Схоже, у них вже комендантська година. Блондинка розповідає Дейвові, де була і що бачила кострубатою зубодробильною англійською. Йому, схоже, не звикати. Гречно просить її зачекати п’ять хвилин до кінця гри і питає, чи замовити їй що-небудь. “До речі, познайомся з Осікою,” — штурхає він мене під бік так, ніби ми дружимо з пелюшок.
Світлана виявилася астрологом (“Ведичним астрологом!”). Ну ясен пень, усі вони Світлани. Ви бачили коли-небудь астролога Галю чи Кевіна? У неї цілий сайт з гороскопами та іншим астральним комбікормом, який потрібно регулярно оновлювати. Реклама на ньому приносить незначний дохід, але там же можна замовити і онлайн-консультацію по скайпу з живим магістром таємних наук. Таких консультацій Світлана дає дві-чотири щодня (я перевірила — так і є). Та ось біда, в улюбленій роботі відпала потреба, оскільки Дейв чудово забезпечує свою кохану. Крім того, консультації та писанина для сайту заважають їй сфокусуватися на духовних обов’язках і витті гнізда. Аякже, для ведичної жінки нема сильнішої напасті.
— Думаю, тисяча доларов за сайт — харошая цена, — резюмує Світлана.
Ну йолки-палки, а як же “зубік”, як же “пюрешечка”? У цих ведичних жінок не пам’ять, а якийсь літій-5.[18] Давай-но зубік за зубік!
За кілька секунд до фінального свистка рефері ми сходимося на шестиста у. о.
Цього вечора форвард Борнмута таки врятував мою честь. А може, її врятував голкіпер Манчестера своєю секундною незграбністю. Чи старий Ніл, який вже розпечатав односолодовий віскі — видно, свого ровесника, і навідріз відмовився брати гроші з будь-кого із нас, “малих гівнюків.” А то й Всевишній власною персоною. Хто зна? Я знаю тільки, що вдома мене чекає на шістсот баксів менше, ніж було сьогодні пополудню.
3.
Тіло мого співрозмовмовника Петчі таке огрядне й пастозне, що, здавалося б, ринуло на килим аморфною масою, якби не трималося купи завдяки майстерно скроєному костюмові. Через вузькі амбразури очей не вловити напрямок погляду. Рот і вуса — зовсім як у сома.
Я сперечаюся з ним не із гордості. Гордість — це баласт, який я відривала міліметр за міліметром, як задубілий пластир, останніх років -ннадцять так. Завдяки цьому я є, де я є. А не під шаром штучних квітів, землі і тухлого дерева. Та й квіти би вже зітліли, по правді. Хто хоч раз бував на цвинтарі, не стане кричати на кожному кроці, буцім пластик не розкладається.
Просто я не боєць. Я знаю три комбінаціі ударів. Це як називати людину гітаристом за те, що вона знає три акорди “боєм.” Для недалеких туристів на нічному ринку цього вистачає. Бува, що і на нормальному стадіоні спрацює, такому як Петчин “Інтернешнл.” Правда, все рідше. Петча це знає, і він знає, що я знаю, що він знає. То приносить йому задоволення — смикати за пластир. Він думає, той пластир і досі там. По правді, мені самій так іноді здається.
Все рівно, поки нормально не висплюся, нічого путнього йому не відповім. Без десяти хвилин північ, ще встигну купити собі пляшку рому. Якщо розвернуся на сто вісімдесят градусів прямо зараз. І по дорозі зустріну дурня, який позичить мені сотку.
— Петча, ти не даси мені половину наперед? Бак пустий.
Тут кожному експату чи туристу автоматично надається право на двох кращих друзів: це крихітні, але всюдисущі і туго напхані предметами першої необхідності цілодобові магазинчики: “Фемілі Март” і “7/11.” Різниця між ними у тому, що у “Севені”, згідно місцевих законів, алкоголь не відпускається з другої до п’ятої пополудню, та з півночі до одинадцятої ранку. А у “Фемілі Мартах” на все це клали (тільки жоден з них мені зараз не по дорозі). Власне на цьому права фарангів у Таїланді (“Королівстві Таїланд!”) і вичерпуються.
Ось приклад. П’ять років тому забрала мене поліція за кражу в супермаркеті. На виході охорона попросила відкрити сумку. Я сказала, що відкрию при поліції, і наступної секунди у мене всі речі просто вирвали з рук. Три здорових хлопи поволочили щиро вашу у підсобку для відеоспостереження (ментів, правда, видзвонили, але чекати їх довелося години три — тут вже не просте порушення прав споживача, а примусове позбавлення волі — кримінал).
А вже у відділку тебе можуть без усяків наслідків — для себе, — згвалтувати, закатувати, поставити на стільчик і змусити читати вірші тощо. Тільки ніхто не стане цим займатися. Ліниво їм. Помаринуєшся ще декілька годин, будь у тебе гострий апендицит чи грудне дитя, поки не зробляться всі папери. За весь час ніхто не скаже тобі ні слова і не відповість на жодне питання жодною мовою світу включно з державною. Ти — пусте місце.
По завершенню підготовки протоколу буде приблизно п’ять секунд, щоби якось вплинути на свою подальшу долю. Купа паперів, які вам всучить поліцай — це суцільна, практично не спотворена пробілами вервиця абугіди[19] приблизно шостим кеглем. Не хочеш підписувати — обійдемося і так, все рівно тобі у підвалі чекати до суду не менше трьох тижнів. Презумпція невинуватості? Ні, не чули.
Ти — не лінгвіст-сходознавець і не маєш поняття, що підписуєш? Можеш піти до дупи.
Тут таке діло: технічно за невелику крадіжку вони всього лише випишуть помірний штраф, але можуть ще і посадити від двох до тринадцяти місяців (додатково до того одного, що ти по-любому відмотаєш до суду). Міра покарання буде залежати також від того, в який час доби ти украв: так само, як і з продажем випивки. В одні години це типу менш нормально, ніж в інші. Плюс (якшо ти таки не лінгвіст) — ніколи не дізнаєшся, чи той протокол оформили коректно, не приписали туди всю пропажу в магазині за останній місяць і вагон наркоти десь у тебе за пазухою на додачу.
Просиш телефона для дзвінка адвокатові? Ось тут можуть реально удостоїти цілого речення живою людською мовою.
— Бойфренда, — себто гроші, — маєш?
Нема бойфренда — нема телефона.
Найприкріше не те, що ти не брала там нічого, особливо пляшку того австралійського вина за три тисячі сто, шоколадку і голубий сир. А те, що вони не мають доказів.
Я ж не салага, що ввалюється у культурне місце як ходяча ілюстрація до першої книжки Кнута Гамсуна. Не никала хаотично туди-сюди з розфокусованими очима і ватяними ногами замість зума. Не озиралася кожних п’ять секунд. Не пхала пляшку за пазуху, і не крокувала після цього просто до рамки, де неодмінні “Бі-бі-і-і-іп!” і “Покажіть ваші речі.”
Хоч глибоко в душі я і “ку-ку”, та виглядати і поводитися як людина цілком спроможна. В парадній блузці. Зі свіжовимитою і гордо піднятою головою. Із сумкою зі шкіри ската, середнього розміру, куди якраз влізає півторашка, закуска, та іноді помада яка-небудь. Вітаюся до всіх навколо. Беру візочок. Кочу по вивіреній та заздалегідь продуманій траекторії — відповідно до насущних нужд. На початку складаю у візочок усе дешеве та велике — туалетний папір, бутильовану воду, — те, що планую оплатити на касі. Це — мій білет по той бік рамки.
Все, що погано лежить... теж акуратно складаємо у візочок. Воно там ненадовго, до першої сліпої зони. Таких у кожному пристойному магазині декілька: здебільшого там, де товар найдешевший, найгроміздіший та найнепривабливіший для “несунів” — жуйки, “сімейні” упаковки чого завгодно, яйця тощо. Примірочні — само собою. Навіть якщо камера там висить, у режимі реального часу за вами мало кому вперлося слідкувати. Вийняток — якщо ви зачастили до одного і того ж самого магазину, тим самим спричинивши суттєву нестачу найменувань, до яких у вас слабкість. Коли так — вітаю: ви — жадібна, лінива і обділена інтелектом скотина. Втім, як і я. Але що було, то було.
Тепер — тільки дрібна електороніка і тільки в крайній необхідності. В особливо крайній необхідності — чужі скутери, велосипеди і телевізори. Сумки і гаманці — не треба, там у людей документи. Лептопи — теж ні, я от особисто дуже би засмутилася, якби мене розлучили з рідним компом (я-то знаю, свого я здавала у ломбард оцими руками). Хіба що ви мене сильно вибісите, хвалячись, як там у вас все ретельно забекаплено, синхронізовано і захищено від усяких покидьків.
“Крайня необхідність” — це коли одного ранку ти знаходиш коло свого порога мертвого кота — гостинець від арендодавця. У перекладі з тайської це означає, що до того, як він завітає сюди з сокирою, відром лайна, чи, борони боже, відбілювача, залишилося менше тридцяти шести годин.
Так ось. Перед тим, як здійснити власне кражу, необхідно позбутися усіх захисних прибамбасів з датчиками, як ото бірки, кліпси та наклейки. Магазини Теско в Таїланді — найгірше обладнані і найменше охороняємі. Тут, як і в більшості мережевих супермаркетів, використовують найдешевші радіочастотні моделі “антикражок.” З одягу їх найзручніше видаляти кусачками, а з пляшок — попередньо відкрутивши кришку. Не забудьте акуратно позбутися всіх детекторів — бажано теж у межах сліпої зони. Коли зустрінете сусідку, яка вас бісить — можна всунути одного їй у кишеню, коли цілуєтеся.
Серед продвинутих любителів, які живуть з перепродажу, зараз модні сумки-бустери, вистелені зсередини десятьма і більше шарами фольги. З такою нічого відкручувати не потрібно — сигнал від датчика до рамочної антени забивається “на ура.” Але то у великих містах, де за лічені секунди можна вполювати десяток сорочок чи годинників Кардана. А компактний острів з поголів’ям шістдесят тисяч накладає відповідні обмеження на інструментарій та апетити. Ліпше вже шмат фольги, розміром А3, туго складений навпіл чотири рази, — ним нашвидкоруч можна обгорнути сам датчик, або всілякий дріб’язок з наклейками. Тільки тут треба обережно: на особливо популярне у “несунів” добро — випивка, парфуми всілякі, можуть начепити більше одного датчика. Наприклад, і бірку на металевому тросі, і наклейку у вигляді штрих-коду чи цінника. Таку й не помітиш. А ось на повсякденні харчові продукти ніхто нічого не ліпить. Тільки, ради бога, не треба набивати ними ту торбу, як, самі знаєте хто, свої морди у готелях, самі знаєте, де. А то будете, як я.
Скільки можна винести за один раз з чистою совістю? Десь одну пачку жуйки без цукру на одну тисячу батів покупки. Потенційні втрати від краж і розпіздяйства уже закладені у ваш чек. Ви, разом з іншими покупцями, уже авансом оштрафовані за гріхи, будуть вони скоєні чи не будуть. Тільки “штраф” цей відносно невеличкий — проценти три. За все, що не влізає у наведені цифри, але влізло вам до торби чи кишені, доведеться платити працівникам магазину і пристойним громадянам. Тому вирішуйте самі: треба вам та совість чи не треба.
Це Джулі, місцева сумашедша. Про Джулі відомо тільки те, що кожен день вона намотує близько 30 миль вздовж Мейнроуд туди-сюди, почала займатися цим ще задовго до колонізації острова фарангами, а сама родом з Уельсу (“Південного Уельсу!”).
Поки мені пробивають попити і покурити, я бачу крізь вітрину, як Джулі нервово тупцяє надворі. Видно, їй зовсім нестерпно стояти на місці. І що за Форест Гамп покусав її у дитинстві?
Насправді Джулі зараз більше потрібна капельниця з електролітами, тваринний білок і вітаміни, але їжу вона нізащо не прийме. Я її заскоки не оскаржую: мабуть тому, що розраховую на повну взаємність.
Інтересно, вона ж напевно щось їсть, коли ніхто не бачить? А нащо їй такий здоровий рюкзак, і що там у неї? Виглядає важчим за саму Джулі. Хоча, при її габаритах це — мізер.
Все рівно ж без світла сиджу. Та й розігрівати нічого.
Це ближче, ніж моя хата, але іти у протилежний бік.
Простягаю Джулі вже почату пляшку.
4.
Овва, у неї тут ціле бунгало! Планування таке ж, як і в моєї хати. Проводка звисає зі стін брудною локшиною і тріщить, як ненормальна, проте… якби не наявність такої-сякої електрики, я б подумала, що прийшла до себе додому.
Джулі мовчки вказує мені на диван і закривається у туалеті. Відкриває кран. Я не здивуюся, якщо після несподіваного тривалого соціального контакту — зі мною, вона там ригає чи ріже себе. Срати їй точно нічим. Треба швиденько зорієнтуватися, де тут що. Рюкзак! Фу-у-у… Пакет з пакетами. На дні — липкий шар тютюнової трухляви. Під матрасом у спальні — нічого. Сканую буфет: пачки з-під цукру, солі і локшини рамен. Порожні. Ну що це я, їй-богу. Ставлю сотку, що вдома у неї нема навіть туалетного паперу. Ха-ха, ніби у мене він є.
Щоправда, у моєму власному туалеті для гігієнічних нужд служить невеличка бібліотека — “бібліотека розбитих надій”, як я її називаю. Крім усякого мотиваційного комбікорму а ля Тоні Робінс, там же знайшли практичне застосування усі п’ять томів “Пісні льоду й полум’я” Джорджа Мартіна. “А його-то за що?” — запитаєте ви. Дозволите маленький спойлер? Так ось: чи виживе хто-небудь з дому Старків? Куди і нащо поперся Бран? Хто переможе у війні Семи Королівств? Чи добереться Дейнеріс зі своїми драконами до Вестеросу? Що за інтереси у Варіса, Мізиця та магістра Іліріо з Пентосу? Чи надере хтось задницю Ланістерам за всі їх гріхи? Хто такі білі зомбаки з-за Стіни, що їм треба і чи вдасться кому-небудь стримати їх нашестя? На ці та багато інших питань ви НЕ отримаєте відповіді, прочитавши усі п’ять томів до кінця. Все, що ви дізнаєтеся, прочитавши усі п'ять томів до кінця, — це чи зуміє Сем трахнути дочку Крастера.
Хазяйка закриває кран і я миттю прикидаюся, ніби вивчаю щось цікаве у темряві за вікном. На рахунок туалетного паперу я не помилилася. А ось побачити справжнісінький айфон в руках у Джулі, було як грім серед ясного неба.
— Ого! Можна подивитися?
Як на такій худій людині можна було не помітити телефона? Їй же таблетку аспірину за пояс поклади, і випирати буде, ніби вона десь на восьмому місяці. Нічого собі, тут ще й інтернет від “Ді-тек.” Лайно, проте...
— Хочеш кудись подзвонити?
— Та не дуже… Слухай, а можна мені його погратися на десять хвилин, хоч подивлюся, що у світі робиться.
— Якщо треба.
Звісно, що треба. Свій-то я віднесла у ломбард вслід за ноутом.
Здається, Джулі трохи ревнує свого телефона і розлучається з ним вкрай неохоче, але вже за хвилину вона міцно спить у себе на лежаку. Завжди заздрила людям, які здатні так швидко вирубатися.
Перевірю пошту. У вас п’ятдесят нових чогось там там-то… тридцять з чимось нових сям-то... Знижка на меблі… Нові замовлення на фрілансері (ні, я не програміст, я, як усі — копірайтер. В минулому. “Стільниє-окна-пе-ве-ха-єкатєрінбург” і “Хау-ту-ґет-сікс-пек-квіклі[20]”), простигосподи. Жодного натяку, що мою заявку на Хісторі Ченнел хоча б розглянули. Там у них круте реаліті-шоу — “В ізоляції.” Все що треба — це пару місяців самому виживати в лісах за полярним колом, а взяти з собою можна десять предметів зі списку — брезент, пила, льоска, гачки, казан, кресало — словом, все що треба і навіть більше. Хоч би від спеки відпочила. І від мудаків.
А це що? Пропущений відеодзвінок у скайпі. Від сина. Дзвонив ще минулого місяця, на мій день народження. Перша ночі мінус сім — вісімнадцять. Я встигаю. Встигаю! Відео, напевно, не потягне, то хоч голос його почую.
Господи, яка у них противна мелодія при виклику. І бемкає вже цілу вічність.
Яка брехня! Ну, хоч про пустий бак Петчі я тоді сказала правду.
Що-о-о? Не видумуй. Біполярка у тебе звичайна, як у всіх... Стоп. Не можна таке казати дитині. Зрештою, народився же ти нормальним, а здурів, видно, при ми́ні уже.
А де ти бачив нормальних людей? Їх не буває, бувають недообслідувані.
Ну СІЗЗС[23] — ще куди не йшло, а от літій тобі посадить щитовидку, і пукнути не встигнеш. Як мені посадив.
Він вже знає, що “правильної” відповіді, — тобто такої, яка б матеріалізувалася у грошовий трансфер, на це питання не існує. Принаймні, коли воно — від мене.
Що сказати, що ще сказати?! “Я в тебе вірю” — це якось занадто.
Дзвінок закінчено. Фух... Боже, чому я реву? Джулі безшумно підходить до мене зі спини і непевно, ледь відчутно обіймає своїми дерев’яними ручками. Хитра, зараза, — прикидалася, що спить, аби я не сперла її телефона.
Десь по той бік острова мене чекає пуста хата, байк з пустим бензобаком, пустий гаманець і короткий сон на пустий живіт. Бреду то вниз, то під гору кособокими вуличками і тьмяно освітленими серпантинами. Острів спить. Я рефлекторно відмахуюся від ряски тіней, якою мене осипають придорожні скелі, дерева та неосвітлені будівлі, що хапаються одне за одного, як каліки, аби не зірватися в море. Де-не-де блимне червона лампа масажного салону — мій єдиний провідник. Кондуктор від сутінок до світанку. Через ніч, густо-чорну, як ноти з етюдами Шопена. Втім, вони лише для мене завжди здавалися зловісними хащами. А для моїх кузенів — чіткою, як до пилососа, інструкцією з видобування бурхливої, дивовижної музики із піаніно. Заздрю їм і не заздрю — скільки годин їх життя відібрала ця наука? Спитаю їх коли-небудь, чи було воно того варте. Якщо вони зі мною ще балакатимуть.
Гик!
З одного боку, час відносний, тому, коли що-небудь іще не перейшло в наші спогади, це не значить, що воно не сталося. З іншого, ми повинні приймати рішення і брати на себе відповідальність. Так що одне з двох: або свобода волі, або вся ця ваша фізика — просто гівно псяче. Досить прикро жити отако, у рівнянні з двома невідомими.
Карма? Гівно псяче. Чомусь мене теліпає від усього, що має стосунок до нью-ейдж. Це при тому що я без п’яти хвилин — астролог. Ведичний.
Бог? Його не може існувати при жодних розкладах. Якщо і був колись, то давно помер від сміху. Над нами.
Однак не зникає це відчуття. Відчуття якогось гомеостазу дій і наслідків, якийсь глобальний кругообіг втрат і надбань. Вчора у мене спиздили двадцятку, сьогодні я спижджу її у тебе, а затра ти спиздиш її у когось іще. Необов’язково у вигляді зеленої банкноти із портретом покійного монарха. Все конвертується в усе.
Ось бензин. Я віддаю за нього сто батів заправщику, тобто одну свою стрижку машинкою у найдешевшій цирюльні. Якщо прогавити день стрижки — вихор волосся на потилиці неодмінно закрутиться у два роги і тоді хоч для емблеми “Манчестер Юнайтед” позуй — натуральний чортяка. Заправщик отримані гроші відсилає автобусом своїй жінці до Бірми. У якості аліментів. Або купує на них молоток і мочить противного сусіда. Так стрижка конвертується у молоток. А бензин — у справедливість.
Віра прекрасно конвертується у мерседеси і годинники. Простий штамп може бути еквівалентом смерті чи свободи. Шматочок металу з дрібним камінчиком — кохання, вірності та інших рожевих сопель.
Я маю на увазі, у мене рідко бувають гроші... Гик! Але коли вони є, я їх позичаю наліво і направо, зовсім не чекаючи, що їх повернуть. Мабуть, саме тому до цих пір є люди, які позичають гроші мені. Гик!
Сьогоднішня розмова з сином обійшлася мені у дві сигарети, грамів тридцять “Санг Сому,” пару шкарпеток і маленьку пачку пластирів. Гик! І одну мікрохвильовку.
Головне — не збавляти темп під гору, і не зупинятися на перекур. Бо тоді відстань між наступними привалами почне скорочуватися у геометричній прогресії. І я бреду вуличками з червоними лампами. Бреду серпантинами понад морем. Бреду людськими городами поміж кущиками чилі і рахітичних помідорів, які товчу впотьмах. Поміж рядами кокосових пальм, бананів і папай. Псячими стежками. Нарешті. Фух.
Обходиться мій прихисток відносно дешево, — п’ять тисяч на місяць, але бачили б ви його у день мого заселення! Натуральний сарай на дерев’яних стовпцях, як на курячих ніжках — аби менше затоплювало у сезон дощів. Між одвірками і стінами можна було просунути долоню, а черепичний дах захищав від негоди не ліпше, ніж друшляк.
Декілька мішків цементно-вапняного розчину, оберемок лляної паклі і чверть тони кахелю знадобилися, аби транформувати цей барак у фортецю, а мене, відповідно, — у леді замку. Я себе не романтизую, навпаки: першу лінію оборони по периметру утворюють густі кущі тещиного язика (то у нас це — декоративна кімнатна рослина, а у Таїланді — бур’ян, якого і не здихаєшся, дай йому волю). Із десятка посаджених мною пагонів плюмерії, манго, лайма і папайї прижилося менше половини, та й ті навідріз відмовлялися цвісти і плодоносити. Зате вимахали вони за якийсь рік вдвічі вищими за мене, і спекотними полуднями вкривають мій ганок з гамаком, що більше походить на рибацьку снасть, густим мереживом тіні.
Якою прохолодною не була б ніч, за свою десятикілометрову прогулянку я пролила літри півтора поту. Зневоднення особливо відчувається, коли незмазані суглоби опускають тебе на постіль зі скрипом старої хвіртки.
ЩО Ж ТИ НЕ ЗДОХНЕШ?!
Наче я не пробувала. Ще у позатому житті, із сином-відмінником, і чоловіком, який сам мив за собою посуд, ніколи не здіймав на мене голос і завжди чемно питався “ти вже спиш?”, перш ніж приступити до сексу. З яким ми не тягнули до Нового року, аби вбрати свою віллу гірляндами і обмінятися подарунками, а займалися цим на католицьке різдво — у ногу зі всім прогресивним світом. З поїздками у Індонезію і Мексику, де за сто баксів можна купити кінську дозу пентобарбіталу.
Це — препарат, розроблений для присипання великих тварин. Як і морфін, що раніше відпускався для заспокоєння дітей, у яких ріжуться зуби; кокаїн у якості анестетика, та героїн від кашлю, пентобарбітал до цих пір виробляється гігантськими партіями і приносить гігантські гроші від тих, хто завідомо не планує використовувати його за призначенням. Якби не суїцидальний туризм, у тій Мексиці можна було б закрити половину аеропортів.
Парадоксально: чим більше свободи тобі дається, чим більше благ тобі дається, тим менше хочеться. Здавалося б, чим би ще займатися, як не віддаватися щоденним оргіям? Але на практиці не виникає не те що низьких і потворних бажань, ти забуваєш, як це — прагнути чого-небудь взагалі. По-моєму, сильно хотіти можна тільки те, що безпосередньо зв’язане з виживанням. Коли бракує реальних загроз, психіка видумує собі уявні, і тоді, — ласкаво просимо до пекла! Напевно, саме тому я сама себе постійно виштовхую на узбіччя буття — щоб відчути себе живою. Та це я зараз така мудра, а раніше близькі мали зі мною неабиякий клопіт.
Ні, я не шантажувала їх емоційно, не писала прощальні листи і не різала демонстративно вени поперек зап’ястя (цікаво, а у такий спосіб хоч кому-небудь вдалося вкоротити собі віку?) Перед тим, як прийняти порошок (вибір зірок[24], як не як), я кілометрів п’ять брела автотрасою за містом і ще зо два — перпендикулярно до неї зарослями — щоб вже точно ніхто не викликав швидку раніше, ніж чудо ветеринарії зробить свою роботу. Аби прокинутися через дві доби у просякнутому власним гівном і рвотою одязі. Стан при цьому — ніби підчепила три гарячки денге водночас.
А вішатися хто-небудь пробував? Ви знали, що петля не завжди затягується до кінця, особливо коли у вас менше п'ятдесяти кілограмів живої ваги? А знаєте, як боляче теліпатися, тримаючись на власних вухах, підрізаних мотузкою?
Ну хоча б сонну артерію розсікти можна швидко і дешево. Всі чотири літри крові потужним фонтаном мусять покинути грішне тіло за лічені секунди. У цьому я була впевнена, — хіба можна не довіряти Тарантіно? До минулої весни. Якщо вам це підходить, то будь ласка, майте на увазі наступне: одноразове лезо для цього затупе і затонке. Дістаньте собі нормальний ніж-керамбіт. І наїштеся попередньо аспірину, аби кров не згорталася. Вона все рівно буде, тому налаштуйтеся розколупувати і прочищати отвір кожних декілька хвилин, а в інтервалах втрата крові буде не більшою, ніж звичайно здають донори. Не спішіть відключатися, коли знудить чи піде обертом голова. Перестанете зчищати згустки раніше, ніж треба — прокинетеся у бурому желе звурдженої крові і з важкою, як з похмілля, головою.
Ну, урок з нембуталом було засвоєно, із доступних засобів все ще залишалился бензодіазепіни. У дурці мені регулярно видавали Рівотріл[25], правда не більше чотирнадцяти штук на тридцять днів. Довелося мучитися безсонням три місяці, аби назбирати достатню кількість. Протирвотне я теж не забула. Чого воно мене не взяло — поняття не маю. Тільки знову важке пробудження і декілька наступних тижнів — суцільний кошмар наяву. А у когось, — якщо закінчиться реанімацією, — ще й примусове промивання всіх тельбухів під напором.
Найстрашніший момент після спроби самогубства — це прокинутися з усвідомленням, що нічого не вийшло. Навіть ЦЕ не вийшло. Після того, як ти навів лад, подумки розпрощався з близькими і більш-менш прийняв той факт, що вони це сприймуть як безвідповідальне кидалово з твого боку.
Коли хтось зводить рахунки з життям, для друзів і сім’ї, це як правило, ну просто ого-го яка несподіванка. “Ще вчора був нормальний, посміхався, а тут таке. І що на нього найшло?” Адже не дай бог заїкнутися комусь, що тобі зле, — гарантовано потрапиш під цілий шквал лекцій: “У мене і гірше бувало”, “Не бери в голову”, “Попроще будь”, “Шо ти ниєш, будь мужиком”, “Займися чимось”, “Цінуй, що у тебе дві руки і ноги, а то могло би й не бути”, і топ-один у нашому хіт-параді — “А ти йогу пробувала?”
Тому ти не ниєш, робишся попроще і мужиком, ходиш на ту йогу, може навіть ліжко стараєшся заправляти з дня у день. Поки не усвідомлюєш, що ти — остання людина, якій це всралося і декілька хвилин у петлі — чудова ціна, аби дати собі перепочити.
Послухайте стару маленьку Осіку. Якщо вам кортить вкоротити собі віку, ніхто на цьому світі не поважає ваш намір більше, ніж я. Просто перш ніж перейти до діла, потрібно засвоїти три речі.
Перша: для тих, хто залишиться, ви в будь-якому разі будете слабаком і безвідповідальним винуватцем страшного удару, який вони через ваш вчинок переживатимуть. У цій ситуації хтось і вас повинен бути егоїстичною скотиною — або вони, вимагаючи від вас залишатися нещасним ради їх комфорту, поки вас на старості не забере рак чи інфаркт. Або ви, через те, що так їх підвели. Мама дістане високий тиск? Що ж, особисто ви нікого не просили вас народжувати. Я ось, коли спитала спитала свого тата, чому він одружився з мамою, отримала відповідь: “Ну-у, бо було негарно ходити до дівчини і довго не женитися”. Пластам поколінь доводилося тривожити, ворушити, теребити, вивергати з товщі небуття у прірву реальності ненароджене — просто на догоду порядкам. Тож, оскільки життя — ваше, вам і вирішувати: ви чи вони. Це треба просто осмислити.
Друга — методу самогубства, який би був водночас надійним (без ризику невдачі, яка б призвела до інвалідності), доступним, дешевим і безболісним, не існує в принципі. Найрозумніший компроміс — вистріл собі в голову із вогнепальної зброї. Це не конче мусить бути “Дезерт Іґл” 0.5 калібру, підійде будь що, аби працювало. Патронів треба побільше — потренуватися на жестянках. Ви ж не хочете потрапити до лікарні зі знесеною фізіономією? Сюди ж можна віднести і пневмоболт для забою скотини. Погоджуся, це більш прозаїчно, але Кормак МакКарті та брати Коени зробили все, що могли. Головне, що меблі позаду вас залишаться чистими, а вам на усе вже буде фіолетово.
Третя: переконайтеся, що не палите з гармати по горобцях. Самогубство — це перманентне рішення проблеми, яка може виявитися тимчасовою. Якщо є сумніви і трохи грошей — обов’язково треба дати шанс медицині. Дуйте до найближчої аптеки, попередньо захопивши рецепт у дільничого психіатра. А якщо маєте і гроші, і декілька місяців у запасі — можна навіть психотерапевта провідати. Тільки якщо ви здатні записатися і прийти на прийом у стані депресії, то яка ж це депресія?
Мені пощастило менше, ніж вам, бо найдоречніший привід вкоротити собі віку прийшов до мене у місці, де це фізично неможливо. Колонія — це чистий концентрат трьох речей, які ненавиджу понад усе: духоти, тісноти і натовпу. Камери, розраховані на десять чоловік, набиті вдвічі, втричі, вп’ятеро щільніше. Спати доводиться на голій підлозі. Випростастися чи хоча б не зачіпати сусіда — неможливо. Кожна секунда нестерпніша за попередню, і це ще до того, як з’ясовуєш, що нічим не прикритий жолоб вздовж стіни, вода у який подається двічі на добу — це туалет.
Життя у камері було б куди легшим, якби її популяція якось приноровилася б спати у три зміни. Але лідера у ній не було, а “старожили” мучилися нарівні з усіма. Зате через тиждень мої співкамерники гарнесенько спали у три зміни, бо переконалися: це єдиний легальний спосіб заспокоїти і заткнути мене.
Все ж нудьга і розпач брали гору. Коли нічим зайнятися, починаєш багато думати, а коли закінчуються теми для роздумів, — доводиться думати про невичерпне, як от про смисл життя. Жодна відома мені наука не тільки не збиралася відповідати на питання, нащо я живу, але й вважала саме питання некоректним. Однак, чи робить це його безглуздим, неважливим і недолугим? Чи є взагалі на світі будь-що, важливіше ніж відповідь на нього? Я ще не здогадувалася, що наведення порядку в камері було першим кроком для побудови цілої космології, згідно якої не тільки Сонце і Земля обертатимуться навколо мого хребта, але й увесь Всесвіт.
Якщо є модель реальності, у якій нема місця смислу життя, і взагалі нічому священному, то має бути й модель, у якій нема місця обов’язку, дисципліні, втомі, нудьзі і метафізичним метанням. Схоже, таку модель я знайшла, і решту життя буде потрачено не просто так, а щоб її перевірити і розвинути.
Якщо коротко, смисл у тому, щоби грати у Бога і не заважати решті світу тобі підігрувати. Ніщо так не забавляє, як дивитися на світ у більшому масштабі — очима Бога. Те, що у Бога є координати в просторі, сумніву не підлягає: якщо Його дитина, згідно Символу Віри, сидить від Нього по праву руку, то принаймні там у них є точно і ліво, і право. Ось галактика, а за нею друга, ось мікроскопічна шкварка нашого сонечка, а навколо нього — порошинка Землі, яка кишить серйозними двоногими козявками.
Кажуть, що депресія — бич сьогодення. А я кажу, що бич — не депресія, а короткозорість. Чим далі бачиш, тим важче не луснути зі сміху. Іноді я забуваюся і хихочу вголос, як гієна. Прямо як зараз.
5.
Доведеться продати скутер.
Шістсот баксів — це вісімнадцять тисяч батів. Тобто на вісімнадцять тисяч більше, ніж у мене є. Як мінімум, ще треба буде викупити назад телефона. Програма максимум — повернути собі і макбук. А це — іще шістсот баксів.
Я без поняття, де їх взяти. І здалася мені та астрологія? Припустимо, вивчу я, де які доми, сузір’я, і що має бути, коли планети в них опиняються. Слава богу, вираховувати астрологічну карту кожної людини вручну не треба, для цього є маса додатків.
Як і до лікаря чи адвоката, до астролога ніхто не приходить з хорошими новинами. Щодня вислуховувати ниття трьох, в середньому, людей, з’ясовувати, що вони хочуть почути і видавати їм це на блюдечку — тут потрібні і наглість, і нерви, і талант. До того ж, напевно, неабияка практика. А коли мене спитає хтось нормальний: “Чим ти займаєшся?”, я що, відповідатиму: “Та я астролог, тільки не тушуйся, я теж не вірю у цю бабуйню”?
Почну з маленького — помию байк і роздобуду собі бензину. Крок за кроком, того і гляди, якось все само розсмокчеться. А раптом не розсмокчеться? Отже, так і буде.
Бензин тут продається у пляшках з-під віскі, прямо вздовж дороги. Зараз мені треба присвоїти одну, а потім, коли буду на колесах — ще зо три. Як же пече на вулиці! Ходити пішки тут неможливо — піт заливає очі, та й тротуарів практично нема. До появи на острові скутерів, аборигени пересувалися на човнах, а дорогами служили їм клонги — річкові канали.
Перші дві ятки з бензином доводиться оминути — хазяї не дрімають, пропонують купити у них же окуляри для плавання, крем від сонця, репелент від комарів, свіжі і мариновані фрукти, скибки яких годиться умокати в суміш цукру, солі і перцю чилі, перш ніж відправити до рота. А що це у нас у каністрі? Ну звісно, молоко.
А ось і зовсім без нагляду залишене добро. Тайці у цьому плані — напрочуд довірливий і порядний народ. Залишити магазин, хату чи машину з дверима навстіж — у порядку речей. Пляшка бензину відправляється в торбу.
Єдиний спосіб продати скутер без інтернету та телефона — це впарити його комусь, хто про покупку скутера сьогодні навіть не замислювався. Для початку провідаю декілька місць, де транспортні засоби здають в оренду. І треба не забути Сомчая, тайця з “Тропікал мотобайк рентал.” Він завжди такий добрячий-добрячий до мене і наче трошки стидається.
Я й провідую. Як той святий Миколай, не пропускаючи жодного злачного місця. Уже перевалило за південь, і єдине слово, яке я чула за сьогодні — це “ні.”
— Здоров, Сомчай, ти як?
— Дякую, добре, ти куди їдеш?
— Та, попрощатися хотіла. Повертаюся на Україну.
— Назавжди?
— Ага, ось не знаю, що з двома моїми скутерами робити. Ти ж пам’ятаєш мою “Форцу” — за сто тисяч батів віддаю.
— Так, пам’ятаю…
Ну що ти вигадуєш, не можеш ти її пам’ятати, бо не було у мене ніякої “Форци” ніколи в житті.
— Хочеш подивитися?
— Я би з радістю… але туристам треба щось маленьке. Багато ж взагалі без досвіду їзди.
— Ось тобі маленьке — “Хонда-Клік” за двадцять п’ять, — кокетливо розхитую скутером у себе між ногами. — Для тебе за двадцять, грін бук[26], всі діла. Тільки нікому не кажи. Секрети вмієш берегти?
У мене опускаються руки. Що за ідіотська ідея — без жодної розкрутки продати байк? Ще зранку вона мені ідіотською не здавалася. А тепер я уже нічого не знаю. Знаю тільки, що вмру з голоду, якщо мене ніхто не нагодує.
Попереду аварія. Нічого серйозного, оно якийсь турист випав зі свого байка. Видно, заїхав на глянцеву розмітку і “послизнувся” з незвички. Ще зовсім дитина, за віком десь як мій малий. Гальмую.
Треба відтягнути його байк з середини дороги на узбіччя. Мотор заглушити. Хлопця трусить від переляку, він здер собі шкіру на ногах і руках, але зашивати ніби нічого не треба.
Можеш нею підтертися.
Хлопець зовсім завис.
Хлопець слухняно всідається позаду. По дорозі заїжджаємо в аптеку, де він згідно моїх цінних вказівок купує фізрозчин для промивки ран, перекис водню, бинти, вату, таблетки від болю, пластир-спрей і тільки що не сіль для ванн. Піднімаюся разом з ним в його апартаменти та допомагаю обробити подерту шкіру.
— Не знаю, як і дякувати, — каже хлопець ніяково.
— Не треба, можеш просто зробити мені сендвіч.
Колупається у холодильнику. Мушу діяти швидко, поки він повністю не відійшов від шоку. Хап його телефона! І миттю — до себе за пояс. Негарно, знаю. Та зрештою, кому зара’ легко? Я ж йому практично врятувала життя... Ой, а це що, — мені?
Спускаюся сходами в темпі пожежного. У такі моменти найбільше боїшся, що тебе ось-ось погукають. Спершу його телефон треба вимкнути, а карту пам’яті — витягнути. Решту зроблю, коли від’їду подалі.
Ч-чорт, додаю темпу.
Та можеш залишити його собі до холери! Але краще повернутися. Розворот. Спокійно. Ось так. Візуальний контакт. Аби не видавати паніку, дихати і кліпати очима треба повільно. Подякувала. А тепер, пора забиратися звідсіля.
Ще ніколи не тримала в руках таку модель. Як же тут скинути всі настройки до заводських? Затискаю одночасно кнопочки живлення і зменшення гучності. Не те. Живлення і “плюс.” Не те. Ледь не викрутивши собі кисть, затискаю водночас кнопки живлення, зменшення гучності і “Додому.” Та щоб тебе! “Плюс” і живлення вже були? Може, “збільшити гучність” і живлення? Ура, на дисплеї заблимало службове меню. Стерти всі дані до холери? Так, будь-ласка. Аста ла віста, мучачо.
Зі свого ганку спостерігаю за парою із сусіднього будинку. Куди це вони вирушають? На них картаті майки кислотних кольорів, — не інакше, як поспішають на вечірній паром до сусіднього острова. Щоразу, коли повний місяць, там на пляжі проходить знаменита “Фул Мун Паті”, щось на кшалт нашого “Казантипу.”
У їх вітальні здоровенний телевізор — аж з дороги видно, коли він ввімкнений. Хазяїв не буде всю ніч — це добре. А ще при повному місяці буде дуже світло, і на камерах спостреження я вийду чітко, як на паспорт. Зроблю-но я собі балаклаву зі старої шапки, — хоч якась із неї користь у цьому проклятому кліматі. Шапка сіра з червоним, з бомбоном, як заячий хвостик. Виріжу дві дірки для очей і одну для рота, а бомбон обов’язково залишу — для краси.
Стемніло. Від переживання крутить живіт. Додому такого телевізора не забрати — потім не винесеш без свідків. Доведеться розвернути тих шістдесят п’ять дюймів вертикально і везти на скутері перед собою, затиснувши підошвами і підборіддям. Одразу аж на Чавенг, сусідній район, де водяться перекупщики.
Хазяї точно не збираються ночувати вдома сьогодні. Вільна каса. Балаклава на мені. Дзинь! То я вибиваю вузьке бокове вікно біля дверей. Ще декілька років тому я б туди нізащо не протиснулася. Мій секрет — кесадильєва дієта. Ой-ой-ой, як же скрутило живіт. Донде еста ла бібліотека? Їх на цій віллі зо три, не менше. Ось, є. Хтось забув тут змити за собою, але сеньора нині неперебірлива. Що було у тій кесадильї? Я-то думала, що у мене не шлунок, а ядерний реактор — призвичаївся розщеплювати все і висмотувати кожну мілікалорію з усього. А тут розкапризувався через якийсь халапеньо — ось він, зелененький, вийшов у незміненому вигляді.
До діла. Спочатку проскакую у розбите віконце сама. Ніде нікого. Акуратно, щоб не подряпати, витягаю телевізор. Найважче — це рушити з ним на скутері, та як тільки набираєш швидкість, сила інерції втрамбовує вантаж у тебе так, що й прив’язувати не треба.
Головне, не гальмувати на поворотах — хай відцентрова сила хилить тебе на бік досхочу. Довірся їй, і будете зі своїм вантажем їхати гарнесенько, як одне.
Собака, щоб ти здох! Твою мать!..
Коли вам під колеса стрибає собака до тридцяти сантиметрів заввишки, у жодному разі не варто гальмувати і крутити кермом, в надії, що якось його об’їдете. Треба тільки напружити руки, щоб зафіксувати кермо, і спостерігати, як природній відбір відкидає істоту без інстинкту самозбереження просто на узбіччя існування. Пожалієте собаку — і природній відбір викине на узбіччя вас. А ось врізатися на повній швидкості у тварину більшого розміру — це те саме, що врізатися у бетонну стіну. Тому або гальмуйте, або об’їжджайте, тільки не все одразу. Інакше зробите величезну дурницю, прямо як я десь три секунди тому. Дві секунди тому відстань від моїх очей до асфальту різко скоротилася, а ще за секунду вуха вловили характерний скрегіт пластику об дорожнє покриття. Ось переді мною густе павутиння тріщин на екрані телевізора, який я везла, та мине секунда, і я вже переведу погляд на правий бік скутера. По ньому наче пройшлися циркулярною пилою. Дзеркало і заднє гальмо відлетіли кудись у придорожні хащі разом з усіма тельбухами. За мить я виявлю кров у себе на колінах і великих пальцях ніг. На ліктях вона теж буде, хоч я і не відчую цього ще деякий час. Стандартний комплект. А ще через хвилину я подумаю: “Даремно я хотіла продинамити Петчу з підставним поєдинком. Візьму і вийду.” І дістану з-за пояса краденого телефона, аби уточнити день свого виходу на ринг: завтра чи уже сьогодні.
Прокидаюся зі слабенькою надією, що авантюра з сусідським телеком та падінням з байка мені наснилися. А ось і ні. Мисок лівої стопи аж налився фіолетовим. Зате лице ціле! І буде таким ще до самого вечора.
От чим я думала? Є ж правило: не більше однієї бомби за раз. Цей принцип поширюється на все, що завгодно. Пощастило один раз за сьогодні — не треба випробовувати удачу знову. Витримай інтервал. Хочеш подарувати дівчині квіти? Не неси одразу п’ять штук. Хай буде одна, але п’ять разів. Виграєш у неї п’ять очок замість одного. Так це працює. Так звані “добрі справи” — це всього лише приманка для карми. Нічого усі виписані нею талони тринькати одним махом.
Карма! Та сама, що гівно псяче. Тут таке діло: ніякими кармою, богом, справедливістю тощо ця реальність насправді не укомлектована. За замовчуванням. Та з іншого боку, ніщо не заважає перебрати на себе частину їх функцій. Хто заважає дати комусь урок? Хто заважає засвоїти урок, якщо його дали тобі? Хто заважає сіяти, хто заважає жати? Ніхто. Є лише один закон над усім сущим — теорія ймовірності. Графік нормального розприділення подій — це завжди гірка, і ніколи не двогорбий верблюд. Тьху!
Кожен порядний боєць що робить кожного дня? Правильно, готується і тренується. Прямо як Роккі, скаче на скакалці, бігає, качає прес, відробляє удари на мішках, лапах, б’ється з тінню і стає до спарінгу з іншими бійцями. Підставному боксеру усе це ні до чого. Хоча, у мене є сумніви, чи не трата сил і часу той біг і та скакалка взагалі. Кожен порядний тренер запевнить вас у чому? Що без бігу і скакалки вам хана, бо ці вправи розвивають дихалку і витривалість в литках. Дихалка і литки, на яких весь час пружиниш, дійсно мають властивість здавати першими під час бою. Тому для мене виглядає логічним, що найкраща вправа для них — це власне побільше битися. Бігуни і гімнасти ж не б’ються? То чому ми маємо бігати і стрибати?
У колонії ніхто нам бігати не давав. І ударам не навчав. Ось ринг, ось мішки, ось інші зеки. Відробляй своє дострокове. Користування майданчиком муай-тай для фарангів, було, до речі, платним — дві тисячі батів на місяць. Їх люб’язно, на моє прохання, переказував на рахунок колонії колишній чоловік. Насправді він переказував навіть більше. Передачі були заборонені, але у тюремному кіоску можна було придбати мило, прокладки, пісочне печиво, розчинний чай, арахіс вперемішку з сушеними анчоусами і консервованих у томатному соусі сардин. Останніх я ніжно люблю до цих пір, і ніколи не пропускаю нагоди стирити банку-другу у “Севені.” Звучить як план, правда?
Так ось. Це якщо ви замовите собі путівку на ретріт з проживанням, харчуванням, екскурсіями, басейном, спа, тренажерним залом і вечірніми уроками муай-тай п’ять разів на тиждень, то вам видадуть персонального тренера, який стоїчно, як заїджена пластинка, показуватиме вам, що таке джеб, хук, аперкот і тіп[27], поки до найтормознутіших із вас не дійде. Він зосереджено рахуватиме удари, коли ви відроблятимете їх на мішках, і завжди похвалить, перш ніж зробити зауваження. Як правило, путівка закінчується значно раніше, ніж ваша підготовка до справжнього спарінгу. А в колонії, якщо пощастить і знайдеться вільний мішок, ти просто стараєшся копіювати, як мавпа, рухи інших бійців. Декілька годин ганьби щодня (насправді всім насрати, але тобі здається, що досвідченіший народ коситься на тебе з презирством), і за тиждень ти приблизно кумекаєш, що до чого. Рано чи пізно в зал запускають якого-небудь здохляка-нелегала з Бірми, ще схарапудженішого за тебе саму, і в черзі до мішка стояти більше не треба. Ще декілька тижнів — і персонального спарінг-партнера виплекано з нуля.
Свої улюблені три комбінаціі я відробляла, навіть не знаючи назв ударів. Це як армійсько-дворова гітарна трійця: ля-мінор (копняк по корпусу і аперкот справа), ре-мінор (лоу-кік, джеб, правий аперкот), і мі-мажор (лівий лоу-кік, правий аперкот, лівий хук). Стаєш до бійки з таким же салагою, як сама, і вмикаєш у своїй голові будь-яку блатну пісню на три акорди. “Демобілізація” групи “Сектор Газа” і “Гоп-гоп” Вєрки Сердючки теж підходять. Мої виховані і просвітлені кузени, мабуть, замінили би їх на арію Альміри з опери “Рінальдо” Генделя, та їм не уявити, з якою швидкістю летять під три чорти усі стандарти, в тому числі й естетичні, уже за перші години перебування в стінах пенітенціарного закладу. Ну, а стійку зі всіма маневрами пересування рингом я називала про себе “кривенька качечка”.
Пункт перший виконано — рибна консерва сухою масою двісті сорок грамів з “Севену” і три банани з сусідського городу полетіли у стравохід.
Пункт номер два — відліпити від бильця ганку, що служить мені сушилкою, свої поліестрові бойові шорти, бинти для рук і коротку еластичну майку з поролоновими вставками на груди. Решта мого шмаття, з бавовни, ніколи як слід не висихає через високу вологість повітря. Щоразу ніби сирий постільний комплект з поїзда надіваєш — якщо тільки не розіслати його під прямим сонцем. Навдивовижу швидкий спосіб привести кольори свого скромного гардеробу до спільного знаменника.
Пункт три — приїхати на стадіон і виклянчити ін’єкцію гідрокортизону у тамтешнього медика-ледібоя на ім’я Чопху. Нещасну ступню роздуло так, що не влазить навіть у гумовий шльопанець. Та це вона мені зараз дошкуляє, а як тільки рефері вдарить у гонг і попре адреналін, мені до неї не буде діла, хоч би звідти і кістка стирчала. Гострий стрес — найкращий стимулятор і обезболююче в одному флаконі. У екстримальних ситуаціях тіло ніби виробляє свій ендогенний кокаїн. Головне, спрямувати його в рішучість і концентрацію замість тривоги і паніки. Із певним досвідом це — раз плюнути. А ось із хронічним довгограючим стресом ви ні хріна, пардон, крім язви з неврастенією, не заробите. Коли вибирати з двох зол, то завжди краще те, що більш компактно сконцентроване у часі. Згадайте себе у дитинстві: що ліпше — дістати пару разів ременем, чи вислуховувати дві години голосінь і лекцій від мами з татом?
Ледібой ліниво порпається у своїй аптечці і врешті-решт виймає пошарпаний бандаж на мисок і ментолову мазь. Не знаю, чи отримував наш Менгеле яку-небудь освіту, окрім церковно-приходської, але я не здивуюся, якщо його основне хобі — це допомога бажаючим відкосити від армії шляхом встановлення їм грудних імплантів та видалення кадиків за своїм власном образом і подобою.
Вириваю аптечку у нього з рук. Ось банка вазеліну — згодиться, аби розм’якшити зашкарублу сукровицю на ліктях і колінах, а ось і потрібний мені оранжевий тюбик.
Як і більшість представників “третьої статі”, Чопху до комічного манірний і солодкавий, з акуратно вискубаними бровами і щільним шаром тонального крему — десь на три твідтінки світлішого, ніж справжній колір його шкіри. Проте жодному тайцю не спаде на думку тицяти на нього пальцем. Тут з подібною зовнішністю можна запросто зустріти як і шанованого юриста, так і вчителя молодших класів.
Свою суперницю, шведку Смілу, я давно знаю з виду — вона вчилася у тій же школі, що й мій малий, тільки старша від нього на клас чи два. Її сім’я володіє тут агентством з оренди і продажу елітної нерухомості. Мого колишнього, до того як він перебрався із сином до Англії, вони те і діло підряджали до всяких своїх прожектів дизайнером. Ще тоді Сміла була місцевою знаменитістю і, мабуть, одна принесла школі більше спортивних трофеїв, ніж усі бігуни, плавці, регбісти і тенісисти разом узяті. Тим не менше, ми з нею виступаємо першими, так би мовити, “на розігріві” у титулованих бійців.
Апартеїд у “Країні тисячі посмішок” (чи то пак, тисячі оскалів) цвіте махровим цвітом. Заскочивши сюди на два тижні по безвізу, цього й не помітиш — туристька голова йде обертом від екзотичних краєвидів, пікантних утіх та й звичайної акліматизації. Та ось вам приклад: стадіон муай-тай. Є тайська половина, куди фарангам зась, і спеціальний сегмент для “понаїхавших.” Аборигена сюди не заманити жодним пряником, навіть якщо серед своїх для нього не знайдеться вільного місця. Мене це не зачіпає (у чужий монастир, та зі своїм уставом, — самі знаєте), просто ділюся фактом. У газеті “Ґуардіан” ви цього точно не прочитаєте.
Залунав державний гімн — отже, шоу починається. Я теж підспівую, хоча ніколи спеціально не розучувала слова: його тут крутять двічі на день по усіх теле- і радіоканалах, у кінотеатрах перед кожним показом та взагалі при нагоді і без неї. Зараз конферансьє представить поважних суддів і залунає народний квартет — щось на зразок кларнета, гонга, барабанів і каратал. Він забезпечить звуковий супровід на решту вечора. Як на мене, ця протяжна мелодія без вловимої гармонії чи ритму більше пасувала би до похоронів, аніж до екшну на ринзі, але традиція є традиція. Тепер, перш ніж перебратися через канати, мені й моїй суперниці годиться впасти на коліна і торкнутися чолом долівки перед гігантським портретом короля у позолоченій рамі. Для іноземців це ніби й необов’язково, але ні я, ні Сміла не хочемо, щоб у розпалі бійки який-небудь патріот шпурнув у нас чимось несвіжим. Прецеденти були.
Я вже звикла, що моє ім’я та прізвище оголошують щонайменше з п’ятьма помилками. Цього разу конферансьє ще й переплутав назву країни: “Ю-Кей”, себто Сполучене Королівство, замість “Юкхрен” — Україна. Ну і бог з ним. Що, багато українців відрізняють Таїланд від Тайваню?
На цьому формальності не закінчуються. Який же муай-тай поєдинок без ритуального танцю вай-кру? Для його виконання не існує чітких протоколів. Судячи з назви — це просто буддистська дань духовному вчителю плюс легка розминка: трохи поклонів, трохи випадів, трохи пасів руками. Вважається, що уже на цьому етапі, судячи з пластики і міміки бійця, можна передбачити результат поєдинку. Раніше, коли майданчиком для бою служила витоптана земля, так перевіряли твердість грунту. Кількість раундів не обмежувалася п’ятьма, і бій не завершувався, поки один з учасників не переставав дихати. Кисті рук обмотували жорсткими мотузками з вузликами — для більшого травматизму. Нерідко з цією ж метою туди приладнували різне череп’я та залізяччя.
Ну все, тепер залишилося тільки обійти ринг, віддаючи шану кожному кутку, що символізують сторони світу, і наостанок вдарити чолом об землю перед своїм тренером. Відсутність тренера — не біда. Поклонюся куди попало, — перший раз, чи що? І тільки відірвавши лоба від долівки, помічаю прямісінько перед собою злорадну риб’ячу міну боса Петчі.
Ось рефері приклав шведчині перчатки до моїх і ми розходимося по своїх кутках. У неї там — особистий тренер і ще двійко лакеїв, які порскають їй у рота водою і вставляють капу. Моя ж свита уся при ми́ні — пара кулаків, ліктів, колін і гомілок. Не дарма ж тайський бокс називають єдиноборством восьми кінцівок. Наостанок відкинуся лопатками на канат, аби перевірити його пружність. Згодиться, якщо потрапиш у ці тенета проти власної волі.
Поїхали!
Сміла не набагато вища за мене, але уся якась цибата і довгов’яза. При однаковій масі тіла — помітно тонша від мене у попереку, з довшими руками, ногами, і, відповідно, ширшою стійкою — так просто до неї не дотягнутися.
Швидше за все, попереду мене чекає не бій, а побиття. Побиття Іродом немовлят навпаки. Наразі уся моя тактика — це зосередитися на захисті і не дати загнати себе на край. Про атаку з моїми пропорціями годі й думати — хоча коли піймати цю кралю зненацька в клинч, обрізавши їй відстань для замаху, — дасть бог заїду їй як слід ліктем чи коліном під дих. Ліпше один раз зробити дійсно боляче, ніж три хвилини поспіль молотити в залізобетонний блок перед обличчям й корпусом противника, провокуючи його на нищівну контратаку. Весь перший раунд ми фактично кружляємо рингом, зрідка обмінючись поодинокими стусанами без суттєвої шкоди для жодної з нас. Якби я була глядачем, то вже, мабуть, позіхала би з нудьги.
Бемкнув гонг на перерву, і я прямую до свого кутка. Овва, у мене тепер з’явилася група підтримки! Це Чомпху з добродушною посмішкою простягає мені пляшку води і береться завзято розтирати мої плечі, скроні і вуха — там, по-їхньому, якісь біоактивні точки для кращої зібраності у бою.
Не знаю, що нашептав шведці її тренер під час перерви, але на початку другого раунду замість ляльки з беземоційним порцеляновим обличчям, на мене помарширувала фурія з електричними розрядами у зрачках. Може, то просто були відображення прожекторів, але довго приглядатися не вийшло — на мене посипалася довга й інтенсивна, як автоматна черга, серія тіпів — високих прямих копняків по корпусу. Наразі, усі удари я блокую, так що цілі вони не досягають. Хоча, веселого у цьому мало — спиною я ось-ось торкнуся канатів. Гоп! Це мені вдається затиснути між своїми рукавицями ступню суперниці, і поки вона балансує на одній нозі, заїжджаю їй щосили кулаком по корпусу. Втім, це не тільки не збиває її додолу, але й відкидає нас обох прямісінько на канати! Ох, я дурепа, треба було бити її по другій нозі, а не в корпус, тоді б вона точно загриміла догори дригом. Поки ми борсаємося в канатах, не гаючи часу, заліплюю їй у голову боковий. А-а-а-а! Це вона у ту ж саму мить дає мені коліном у живіт. Увесь мій план коту під хвіст. Втручається рефері, і у нас залишається ще якась хвилина до кінця раунду, аби відігратися одна на одній.
Серйозно? Схоже, що шведці до вподоби демонструвати свою розтяжку, і вона знову планує загнати мене в тупик прямими копняками. Цього разу зафіксувати її ступню мені не вдається — Сміла з готовністю скидає набік мою руку, ще й проїжджається перчаткою мені по скроні. Слава богу, по дотичній. Коли я вперше зловила такий удар декілька років тому, здавалося, що з очей посипалися іскри. Тепер я знаю, що то просто бризки мого власного поту у контровому світлі ламп.
Я злегка дезорієнтована, але передпліччя якось самі змикаються перед сонячним сплетінням, аби закрити його від чергового удару. Несподіваний поворот: шведка злегка піднімає коліно, ніби для чергового тіпу, але насправді робить розніжку і ось уже права її нога по дуговій траекторії летить мені у голову. Моя суперниця не врахувала, що після її останнього влучного кросу я мимоволі продовжую задкувати, тому її удар просвистів у міліметрі від мого носа. Розніжка затримала Смілу на місці, а зробила б вона замість неї підкрок у якихось десять сантиметрів — і я б уже розпласталася у нокауті. Зараз наче непоганий момент для контратаки, але я недостатньо розвертаю корпус, і шведчин кулак врізається мені коло пупка. Матінко божа, так же й обісратися можна.
“Бе-ем-м”, — це гонг ударив. Де мій Чопху? Водички мені, ось так. Ну як я — нічого? А ти що думав. Ще покажемо з тобою цим фарангам смердючим!
Господи, яке ж усе важке — і руки, і ноги. В’язи заніміли від напруги, голова — ніби на чесному слові. Шведка рішуче іде в атаку. Її правий крос пролітає зовсім мимо, зате наступний лівий хук проїжджає мені прямісінько поміж грудьми. Видих-вдих. “Ніхто мене не любить,” — то я готуюся лівим міддл-кіком дати їй в печінку. Навіть якщо копняк не досягне цілі, її блок рефлекторно зміститься до корпусу, відкривши пряму дорогу моєму правому боковому до її милого личка. Ага, дістала, лялю? Добавки хочеш?
“Ніхто не приласкає,” — пробиваю лівий лоу-кік по внутрішній стороні її стегна, — унікальний шанс заліпити їй зараз прямий удар, і комбінацією правого аперкоту, лівого хука і контрольного тумака справа збити її з ніг. Але шведка теж не ликом шита, і ледь мій аперкот виходить на орбіту, привідкривши мої вухо й щоку, туди прилітає її кулак — важкий, як цеглина. Точніше, це був ляпас — наскільки його можна відтворити у боксерських перчатках. Спочатку у вухо вбивається повітряна пробка, оглушлива, як удар молотком, а як тільки противник відводить долоню, вона вилітає, ніби корок від шампанського, залишаючи у голові пронизливий вакуум. Поцілунок цеглини був би куди делікатнішим.
Час зупинився. Інтересно, я уже в раю? Навряд чи, інакше дідька б лисого тут робив Петча зі своєю зловтішною пикою за якихось три метри від мене. Так, на ноги, живо! Відвали від мене, сраний рефері!
“Піду я у садочок,” — кидаюся на шведку, аби відіграти на ній свій фірмовий мі-мажор: лівий лоу-кік, правий аперкот, лівий хук. Та клята фурія першою вибиває мене з рівноваги копняком по литці, лівим аперкотом проїжджається по моїх щільно зімкнутих коло підборіддя перчатках тільки для того, щоб задерти мою голову і через мить правим кросом потрапити прямісінько за адресою — у ліве око.
Дарма я не залишилися лежати на рингу ще якихось двадцять секунд тому — була ж нагода. Сама не знаю, що змусило мене тоді підвестися. У будь-якому разі, шведка виграє цей бій за сумою набраних очків, але платять мені не за поразку як таку, а за дозвіл відправити себе у красивий нокаут.
“Наїмся черв’ячків.” Пора нам закруглятися, красуне. Ось я зараз підніму свої рукавиці вище до скронь, а ти гепни мене якось полегше у стегно — я вже подбаю, аби виглядало це щонайменше як подвійний перелом. Вперед...
Твою, стерво, мать! Ну нахріна так лупити по печінках?! О-о-о-о… Реально боліти там почне аж завтра на ранок, але дихання забило так, що ні туди, ні сюди.
Опустившись рачки, відхекуюся, як собака. Благословенний гонг. Фух. Кінець третього раунду. Шведка простягає мені руку, допомагає підвестися. Іди до мене, лялю, обійму тебе міцно-міцно. Ти молодець — диви, як мене попрасувала! Рожеві від крові шмарклі і слина стікають мені на підборіддя, а звідти — на Смілине декольте і долівку рингу. Око взагалі не відкривається. Глухуватим свистом підкликаю до себе Чомпху. Якщо прикласти холодне прямо зараз — зможу знову виступити уже через тиждень. Може, навіть, двічі.
5.
Що ж, друзі, привітайте мене! Тепер я — нова людина. Вчасно плачу за електрику, п’ю десять склянок води і з’їдаю один салат щодня, а ще — нічого не краду. Крім якоїсь жуйки десь-колись, по інерції.
З бухлом мені наразі не зав’язати. Слава Богу, є на нього гроші. Рому “Санг Сом” не зраджую. Незважаючи на дешевизну, це хороше, годне пійло і самомедикація. Причина наче й зникла, а звичка лишилася. Мушу дивитися на це крізь пальці і не гризти себе за це, принаймні сильно. Усі ж ми і так здохнемо, правильно?
Їжджу я тепер на Кавасакі-стріт з робочим об’ємом сімсот сімдесят три кубічних сантиметри (орендованому, правда, — але ж на ньому про це не пише) і винаймаю охайну трьохспальну віллу з басейном, охороною і садівником. Не те щоб мені враз знадобилося більше двох квадратних метрів горизонтальної поверхні для спання та розетки з душем для абсолютного комфорту, та хотілося б, щоб на канікулах до мене завітав мій син і провів тут час по-людськи.
Крім того, я уже ввійшла в той вік, коли годиться реалізувати основну функцію, задля якої мене було зачато. А саме — подати склянку води мамі й татові на старості літ. Не трястися ж мені щоразу для цього п’ятнадцять годин у літаку, добу у потязі і ще три години у автобусі “Рівне-Чернівці!”
Звідки ж таке преображення? Справа у тому, що ніколи не слід недооцінювати усяку підступну сволоту, як ото Петча зі стадіону “Інтернешнл.” Після трьох розгромних поразок, коли вже навіть останньому дебілові не спало би на думку щось на мене ставити, босс випустив мене на чемпіонаті “Голий кулак,” де дебела тайка за якихось п’ять тисяч дала мені відправити себе на підлогу уже у першому раунді. Петча зробив собі пристойну касу, ну, і про мене не забув. До превеликого мого здивування. От що значить, відсутність системного мислення! Це ж типу те саме, що й вираз “за дровами лісу не бачити,” якось так?
Росіянка Світлана з важким серцем передала мені свій окультний бізнес, і вже наступного дня я пояснювала по скайпу студентці з Твері, що усі її біди тимчасові, і винуватий у них ретроградний Меркурій, а не півцентнера зайвої ваги та комунікаційні навички риби (не зодіакальної, а тієї, що я так люблю у консерві).
Діло пішло гладко не одразу. Сайт потребував пристойної доробки, оптимізації та термінового перекладу на англійську, — платоспроможність її носіїв скоротила б мені кількість консультацій від трьох на день до трьох на тиждень за ті ж гроші. Веб-майстром сайту виявився “мальчік Льоша”, що разом десь із третиною всього чоловічого поголів’я острова числився серед моїх колишніх.
Витрясти з нього усі паролі і явки вдалося без кровопролиття, але то не було навіть близько тією самою зустріччю з “ексом”, про яку фантазує нормальна жінка. Як наприклад: тебе підвозять до розкішного готелю на лімузині, а твій бувший там навіть не швейцар, а хлопчик на побігеньках, який волочить твої чемодани Луї Вюітон до президентського номеру. Ви впізнаєте одне одного. Він бажає тобі приємного перебування, і ти простягаєш йому щедрі чайові — бо звідки ж у тебе дрібні банкноти? Ех, мрії, — мрії та фантазії…
“Мальчіку Льоші” довелося нанести візит одразу по завершенню “Голого кулака,” — самі уявляєте, у якому вигляді. Не дивно, що його поточна дівчина одразу кинулася двонити в поліцію. Схоже, що як і мені колись, коли ленд-лорд розгатив сокирою вхідні двері з наміром стягнути з мене двотижневу заборгованість, диспечер відповів їй ламаною англійською: “Хата стоїть на вашій землі? Тоді подзвоніть по такому-то номеру, коли рубати почнуть безпосередньо вас.”
Уже за тиждень вдалося перемкнутися з режиму “аварійне виживання” на режим “креатив” — майже як у грі “Майнкрафт.” Взагалі-то в астрології я вважала себе неабияким експертом хоча б тому, що близько двох років особисто строчила гороскопи для останньої сторінки обласної газети, наряду зі сканвордами та сплагіаченими з інтернету анекдотами.
Втім, як особа вибірково відповідальна, я вирішила присвятити певний час опануванню теорії й методики. Навіть підручником по темі розжилася на блошиному ринку: “Джйотіш — наука світла” якогось Махаріші-Парашаровари.
Перший абзац виглядав так: “Початковим домом гороскопу вважається лагна чи асцедент — знак зодіаку, що виступає як точка перетину екліптики та лінії горизонту. Її положення визначається сидеричним часом при даних координатах згідно обертання Землі навколо своєї осі. Таким чином, розрахований вами градус точки лагни утворює куспід першого дому гороскопу”.
Перед тим, як Махаріша відправився вслід за Тоні Робінсом і Джорджем Мартіном, я чесно тричі перечитала цей абзац, щодуху силкуючись осмилити даний згусток інформації. Після чого встановила на свій лептоп з дюжину додатків, які автоматично вираховують так звану натальну карту людини, якщо просто забити туди час і координати її народження. Протестила їх усі на собі, і залишила тих два, які не передвіщали мені скору смерть, банкротство та нещасне кохання.
Втім, я уже не раз переконувалася, що найкращий спосіб чому-небудь навчитися — це спробувати навчити цьому інших. Моя попередниця не завдала собі клопоту створити грунтовну клієнтську базу з особистими даними і контактами усіх, хто коли-небудь до неї звертався. Цим я і займуся.
Нащо тратити три години на тиждень на трьох людей, якщо можна одну — на тридцять? Саме ж для цього існують усякі вебінари, хіба ні? Першим ділом, на сайті треба прикрутити форму, де заблукала душа дуже сильно захоче залишити свої контакти, і’мя, стать, дату і місце народження, а також вибере зі списку рід своєї діяльності та сімейний стан. За це вона отримає персональний аналіз свого гороскопу і цінні рекомендації від експерта абсолютно безкоштовно. Ясне діло, відповідь надійде щонайменше через два дні (до крутого астролога ж черга — як за новим айфоном). Ну, і ясне діло, що вона буде майже однаковою для всіх і генеруватиметься автоматично.
Перший тест — на собі. Ім’я — хай буде унісекс, скажімо, Алексіс. Дата народження: двадцять дев’ятого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого. Час: три ночі. Місце: Стамбул. Одружена, самозайнята. Слава богу, мені не потрібно чекати аж два дні на відповідь — мене від неї відділяє один клік мишею.
“Найдорожчий Алексіс”, — ось за що люблю англійську — не треба заморочуватися з відмінками, — “я щойно закінчила аналіз вашої натальної карти, і мушу зізнатися, висновки мене глибоко вразили. Тож спішу поділитися своїми відкриттями.
Наступний дві тисячі двадцятий рік знаменує РАДИКАЛЬНИЙ перелом у вашому житті, і до нього потрібно серйозно підготуватися. Кажучи більш конкретно, між середою четвертого грудня поточного року року та понеділком, шістнадцятого березня наступного, у вашому астральному небі відбудеться серія потужних планетарних зрушень, також відомих як Транзити.
Що ж у цьому періоді такого особливого? Деякі з планетних переміщень будуть наймасивнішими з усіх, що ми пережили за останнє століття, тож дозвольте зазначити декілька: Планети Марс і Нептун утворять гіперчутливий квадрат, а Юпітер регресує у потужну дуодеграль із Меркурієм. Також без жодних сумнівів, ви відчуєте на собі вплив пренумбрального місячного затемнення на початку року. Не варто виключати із рівняння також і декілька зв’язок та регресій, значення яких вам треба негайно осмислити, Алексіс.
Перед тим, як у підтвердження свого аналізу надати декілька деталей з вашого минулого (які відомі тільки вам), мушу попоредити, поки не забула, що уже в найближчому майбутньому вам необхідно як слід підготуватися до зустрічі з людиною, яка змінить усе ваше життя КАРДИНАЛЬНИМ чином.
Що вам потрібно знати про Транзити?
По-перше, астрологічні транзити є рідкісними явищами, які за певних обставин можуть виявитися як надзвичайно сприятливими для здійснення ваших найдавніших і найсміливіших мрій, так і абсолютно руйнівними, якщо зустріти їх без виняткової підготовки та відповідальності. Буду абсолютно відвертою — ця інформація не є вищою математикою, і практично будь-який компетентний астролог зможе дати вам вичерпні інструкції щодо того, як оптимально пережити даний період. Більше того, судячи з вашої натальної карти, ви і самі володієте неординарними здібностями в області астрології, яснобачення і маєте неабиякий потенціал, аби змінити на краще не тільки власну долю, але й долі багатьох людей.
У таких здібностях немає нічого надприродного; навпаки, як і усе в природі — це обмін енергією. Те, що ми не бачимо космічних хвиль, не означає, що їх немає, адже ми також не здатні бачити сигнали радіо, телефону, телебачення тощо. Хтось із нас більш чутливий до них, або, як і я, присвятили розвитку цього дару десятки років наполегливої праці. По мірі того, як переді мною вимальовувалося ваше минуле і майбутнє, мені відкривалася й ваша душа, надзвичайно світла, яка зустрічається лише раз у багато років.
[записатися на особисту консультацію]
[записатися на вебінар “Сам собі астролог”]
Отже, перейдемо до діла.
Крім вашої натальної карти, я також взяла до уваги етимологічні..." — господи, ну і слово. Сподіваюся, воно не значить нічого непристойного, — "джерела вашого імені, та нумерологічні властивості вашої дати народження, аби підкріпити достовірність деяких фактів з вашого минулого. Власне, ваше ім’я складається з шести букв, і це дозволяє мені поєднати ваш знак Зодіаку — Телець та походження вашого імені — адже саме його ви отримали недарма, щоб дізнатися про вас багато з нумерологічної точки зору. Наприклад, я виявила, що ваш число вашої життєвої подорожі — 8. Будь-ласка, тепер озирніться уважно на своє минуле, і ви переконаєтеся, що саме ця цифра не раз виринала на вашому життєвому шляху”. Втім, як і будь-яка інша. “Будь-ласка, обов’язково відпишіть мені, які інсайти викликала у вас дана інформація.”
“Алексіс, стрес, від якого ви потерпаєте у вашій парі, не дозволяв вам повністю розкрити свій потенціал уже тривалий час. Це чудово видно з вашої натальної карти та через вібрації, які ви та ваш партнер передаєте у моєму напрямку. Можете не сумніватися, що ваш партнер любить і потребує вас значно більше, ніж ви собі уявляєте. Проте у вашій парі наростають напруження і непорозуміння. Вони є прямим наслідком блоків, викликаних у вашому астральному небі планетою Марс. З початком транзиту, який триватиме 103 дні, Марс підніме всі блокади та опиниться в положенні, яке буде надзвичайно сприятливим для вас за умови виконання певних дій, щодо яких я буду рада проконсультувати вас особисто, маючи для роботи більше деталей вашої унікальної ситуації. Також я чітко бачу людину, яка прийшла у ваше життя у році дві тисячі шостому році, коли вам було вісімнадцять, і стала суттєвою перешкодою як у вашому особистому житті, так і в духовному та соціальному розвитку. Тому ще раз уважно озирніться на ваше минуле, і проаналізуйте усі свої упущені можливості та помилки, а цифра 8 послужить вам надійною підказкою, що ж за особа так втрутилася у вашу долю.
Любий Алексіс, дозвольте мені ще раз наголосити, що одкровення, які цей Транзит принесе вам, дозволить вам втілити все задумане і навіть більше, однак сидіти і чекати, що все станеться само — рецепт для катастрофи. Вам потрібно якнайповніше присвятити себе роботі над собою, яку потрібно виконати вже ЗАРАЗ, щоб підготуватися до подій, які розгорнуться у вашому житті під час перехідного періоду — Транзиту, який триватиме протягом ста трьох днів.
Давайте подивимось, що у вашому минулому заважало досягти вам успіху як у кар’єрі, так і в романтичних стосунках окрім планетарних блокад, описаних мною раніше. У мене немає жодних сумнівів, що з вами щось трапилося щось травматичне, коли вам було два чи три роки і це стало каменем спотикання, від наслідків якого ви страждаєте до цих пір. Також ви до цих пір шкодуєте про щось, вчинене вами у дві тисячі шостому,” — ну звісно, раз на рік сам папа римський візьме і накосячить, — “та будьте певні, що наслідки цих помилок не є незворотними, у вас є чудова нагода їх позбутися, і ми разом можемо як слід попрацювати над цим. Видіння та вібрації, які я відчуваю до вас, Алексіс, також показують мені, що зараз ви перебуваєте у фазі нерішучості, у вас є ряд варіантів вибору щодо останніх труднощів, з якими ви стикалися, і вам пора якнайшвидше прийняти правильне рішення. В завершення теми цих видінь про вас, Алексіс, я хочу сказати, що відчула багато дуже позитивних речей щодо вашої особистості та характеру, ви маєте чудові якості, і я пишаюся тим, що ви довірилися мені. Вірте чи ні, але ви — унікальна і надзвичайно хороша людина, Алексіс.
Бачите, Алексіс, я не вірю у випадковість. Події відбуваються тому, що вони є похідними від конкретних причин, і я майже певна, що у вас і гадки не було переходити на мій сайт та тим більше, звертатися за порадою, але підсвідомість привела вас у правильне місце і правильний час. Без жодних сумнівів, НАША ЗУСТРІЧ — НЕ ВИПАДКОВА.
Тепер трохи чисто практичних фактів щодо того, як ви зможете приручити прийдешній Транзит до своєї переваги.
Мушу зазначити, що усі ці події потребуватимуть від вас прийняття складних, але надзвичайно важливих рішень, часто конрінтуїтивних. Їх наслідки сягнуть не менше, ніж на чотирнадцять (!) наступних років. Над цим ми можемо попрацювати індивідуально, але беручи до уваги ваші здібності, про які я вже згадувала раніше, ви самі з легкістю окреслите для себе шлях найменшого спротиву, знаючи основи астральних взаємодій.
[записатися на особисту консультацію]
[записатися на вебінар “Сам собі астролог”]
Підсумок: починаючи з середи дев’ятнадцятого грудня, ви відчуєте сповна емоційну турбулентність, викликану рухами планет. Обернути її до власної вигоди, чи пустити на самотік — обирати вам. Ще раз мушу нагадати, що рішення, прийняті вами у найближчому майбутньому, будуть мати дуже далеко ідучі наслідки.
Особисто я вірю, що наша зустріч — ЗНАК, і вам дуже пощастило саме зараз отримати шанс підготуватися до переходу з ери темряви і невідомості до ери світла, впевненості та реалізації своїй здібностей.
Свою місію я визначила давно: допомагати таким людям, як ви, розкритися на повну силу. У найближчому майбутньому вам буде необхідний близький друг та наставник, яким не обов’язково мусить бути астролог (навіть я чудово усвідомлюю, що астрологія — не панацея від усього). Та якщо дозволите наостанок невеличку пораду — розкрийте своє серце та попросіть поради у людини, яку поважаєте і якій довіряєте, ЯКОМОГА ШВИДШЕ.
З вами було надзвичайно приємно познайомитися, Алексіс. Сподіваюся і вірю, що з моєю підтрикою чи без неї, ви досягнете усього, про що так мріяли, без перешкод.
[записатися на особисту консультацію]
[записатися на вебінар “Сам собі астролог”]
Ваш друг та астролог, Осіка Деві”.
Хотіла написати “Осіка Ван Кенобі”, але якось стрималася. Ох, і розморило мене під обід. Покимарити б з годинку в гамаку, та кляті мухи не дають спокою. Лязять і лазять по мені. Напевно, чимось таким від мене пахне. Та, як говорила моя свекруха (царство їй): “Гівно — то завжди до грошей.” Отже, до грошей… До грошей… Хр-р-р… Фу-у-ух…
6.
Добровольців записатися на вебінар поки що негусто. Воно й не дивно, ціну я заломила у триста баксів. Але демпінгувати все рівно не збираюся — щось підказує мені, що ліпше мати менше клієнтів, але з товстішими гаманцями. Перебиваюся наразі консультаціями, і підіймаю ціни на них щоразу, коли число охочих їх отримати перевалює за три на тиждень. Краса!
Досить швидко я переконуюся, що нема нічого простішого, як підігнати абсолютно будь-який гороскоп під якості людини, які вона демонструє у спілкуванні. Ось прийшла до мене художниця. Навіть якщо я ввіб’ю для її астральної карти дані Андрія Чикатило, як мінімум декілька положень планет прямо чи опосередковано вкажуть на її виняткову креативність. Не пощастило дівчині народитися під Рибами, Раком чи Скорпіоном, які вважаються “творчими” знаками за замовчуванням, — тоді Сонце, Місяць чи Венера точно “вилізуть” у тому домі, що потрібно. Не вилазять, засранці? То є ще “тіньова” планета Раху: ми її не бачимо, — але то типу такий вузол у точці перетину осі Землі і Місяця. Сама планета рахується зловредною, але залежно від дому, в якому вона стане, це можна інтерпретувати як пошук творчого стимулу десь на невідомих берегах. Ну, а коли вже взагалі нічого купи не тримається, то є ще “аспекти” — ракурси планет одна відносно одної, які теж грають не останню роль, тож серед них вже точно знайдеться, що треба.
Абсолютно геніальна штука — Саде Саті. Це — явище, пов’язане з обертанням Сатурна навколо Сонця. Повний цикл займає тридцять років, при цьому існує певний сегмент, проходження якого займає сім років. Це приносить людям усякі випробування і смерть родичів. Тобто кожних тридцять років ця напасть приходить до кожного і не дає нормально жити ще сім із них. Тепер, відгадайте, скільки з моїх клієнтів не побували там щойно, не перебувають зараз, або не вступлять у це лайно ось-ось? Правильно, нуль. Тільки якщо назвати це кризою середнього віку, ви дістанете дулю з маком і дірку від бублика. А “Саде Саті” — це о-о-о! Зовсім інша справа. Та й смерть родичів — штука неминуча, якщо не мама з татом, то точно яка-небудь двоюрідна бабця візьме та й вріже дуба. Осіка Деві слів на вітер не кидає!
Перша рекомендація жертвам Саде Саті — негайно зав’язувати з усіма видами ризикованої поведінки, бо ризик спалитися — максимальний. Неодмінно згадую одну свою буцімто знайому, що забавлялася роздрібною клептоманією, і незважаючи на мої перестороги, закінчила у тюрмі. Як-то кажуть, “поки грім не вдарить — баба не перехреститься.” Тож будьте мудрішими, товариші.
З вигляду можна легко визначити, хто чим грішить. Ну, тут мені пощастило, дев’яносто відсотків клієнтів — якраз жінки за тридцять. Чоловікові зраджувала?! А хто із нас не зраджував, — тільки ті, що не мали його ніколи. Терміново розлучайся або завязуй зі своїми шурами-мурами, а то виведе тебе на чисту воду не сьогодні-завтра, і сорому не оберешся. За тридцять і одинока? Досить бухати. Жіночий алкоголізм не лікується і взагалі, запишися у фітнес-зал. А там уже й кавалера тобі підберемо, якого-небудь атлета із сильним Марсом. Ах, ти уже качкесса зі становою тягою за сотку? Зав’язуй зі стероїдами, я не жартую. А то погориш на допінг-тесті і діти народяться кострубатими. Не плануєш? А твій Юпітер в Ракові зовсім інакше настроєний. Ризикнемо?
Крок за кроком запам’ятовую, у яких комбінаціях небесні тіла сприяють чи не сприяють тим чи іншим аспектам життя: кар’єрні досягнення, ділові угоди, плодючість, романтичні стосунки, — словом, усьому тому, що бентежить уми обивателів. Тільки у зворотному порядку.
Ще ні один потенційний Нобелівський лауреат не приходив до астролога, аби спитати: “Ви не в курсі, коли я оцей шмат ДНК впихну в оцього віруса, він почне мочити ракові клітини?” Справжній кандидат в лауреати мовчки бере віруса, впихає йому що треба куди треба, проводить які-небудь сліпі подвійні рандомізовані плацебоконтролюємі випробування на гризунах, рахує здохлих у кожній групі, і, якщо в загальному, заражені трансгенним вірусом хом’яки покидали цей світ рідше або довше (завдяки чи наперекір препарату — то вже інше питання), наш яйцеголовий припускає, що з вірогідністю десь процентів так -сят з чимось це спрацює і для людей.
Хто до мене приходить — то це співзалежні жіночки, яких пиздить, принижує і контролює чоловік. Все, що їм від мене треба — це “подивитися сумісність.” Або жіночки, які самі пиздять, контролюють і принижують скотину, за яку вони колись вийшли, бо та “нічого не робить.” Ну, і третя категорія — жіночки, які дуже сильно прагнуть знайти собі пару, але усіх, хто їм до вподоби, уже розібрали клієнтки з перших двох груп. Хлопців не рахую, їх усіх до мене приводять за руку дівки чи мами. Їх, як ви уже зрозуміли, десять процентів.
Власне, найскладніший випадок астральної несумісності, з яким я стикалася, це коли дівчина була Козеріг, а її бойфренд у прямому ефірі навідріз відмовлявся визнавати “усю цю вашу хіромантію.” Незважаючи на Меркурій в екзальтації, від якого мій язик мав би бути ого-го як підвішений, для них я нічого путнього не вигадала і мені за це до цих пір соромно.
Ну ось, тільки цього не вистачало. Прийшов листопад, а з ним і сезонна депресія. А що я хотіла, — стільки всього переробити останнім часом і не посадити собі батарейку під три чорти.
Депресія — це дуже страшно, але тільки перші рази, коли точно не знаєш, чи вийдеш коли-небудь із цього стану взагалі. Коли вона стає частим гостем твого внутрішнього Хілтона, клопоту від неї не більше, ніж від ПМС чи поїздки зі свекрами на дачу. А потім приходить момент, коли ви не просто знайомитеся і зависаєте разом, а буквально жити одне без одного не можете.
Депресія — це палке бажання померти, але тільки до моменту, поки не навчишся любуватися собою у своєму метафізичному битті як риба об лід, і реальностю в її зловісних, але таких глибоких барвах. Ви ж не скажете, що Веласкес — паскудний художник, чи Бетховен з отим своїм “Та-та-та-та-а-м!” — паскудний композитор, бо їх твори “якісь похмурі.” Напевно, якісь фільтри в мізках час від часу виснажуються і реальність вривається і протікає через тебе без цензури, зовсім не такою, якою здавалася ще тиждень тому.
Найцікавіше, що у власній депресії можна не тільки можна купатися самому. Вона ніби утворює навколо тебе вир, звідки дуже легко підсікати інших у поле своєї влади.
Біполярка — у самому фундаменті нашої культури. До кожного поняття можна додати “анти-” і зіштовхнути його лобом із самим собою. Глобалізм, фашизм, утопія, матерія — список нескінченний. Метання біполярника з точки зору здорової людини — смішні і безглузді, поки він сам бачить їх як метання. Перетвори їх у гру, і ті ж люди ламатимуть голову, у чому ж твій секрет. Ні кола ні двора; мордою хоч пацюки бий — звідки ж такий азарт? Мабуть, азарт — це єдина річ, яку у тебе не конфіскувати, і яка залишається, коли втрачаєш усе.
Психічна кривизна притягує людей, бентежить, пантеличить їх, як і всяка асиметрія. Ось тайці готуються до туристичної хвилі на фарангівське різдво — біля торгового центру виставили гігантську розкішну ялинку. Ніхто не затримує на ній погляд довше, ніж на рекламі пальмової олії чи латексних подушок місцевого виробництва. Ніхто не зупиняється, щоб сфотографуватися на кокосовій плантації, де всі деревця як клони, насаджені квадратно-гніздовим методом. А ось місцева пам’ятка природи — кособока сосна, що якось прорізалася з вертикальної скелі. Протяг і гравітація викрутили їй всі суглоби і зв’язки, — каліка, а не дерево. При цьому від нього іде сила, яка змушує туристів на скутерах якщо не зупинитися, розчохливши селфі-палку, то суттєво збавити швидкість. Хто не пригальмує — скрутить собі в’язи чи заїде у канаву.
Якщо раніше мене з клієнтами не об’єднувало нічого, крім товарно-грошових відносин, то тепер у них до мене з’явилося якесь благоговіння. Одна біда — змусити себе у цьому стані функціонувати фізично. Напевно, то якийсь рудимент від ведмедів та інших тварин, які на зиму впадають в сплячку. Моя б воля — не вилазила би днями з ліжка, і як водолаз, досліджувала б затоплений лабіринт, який служить фундаментом усього, що я знала про себе до цих пір. Одна думка про те, що треба привести себе в товарний вигляд і провести консультацію, викликає майже фізичний біль і нудоту.
У мене з’явився улюбленець серед планет — Сатурн. Планета отримала своє ім’я на честь римського бога часу. В індійській астрології його звуть Шані — “чорний.”
З містичної точки зору, в обох традиціях — це такий собі Доктор Хаус, цинічний, жорсткий, їдкий, але мудрий і справедливий. Якщо не виходить збити з вас зайве его по-хорошому, він вже точно вам покаже, що по чому. Сатурн дає уроки з негативним підкріпленням. Якщо здатися на його волю, він вас випрасує, зламає мізки, переплавить і перекроїть у щось вище. Я навіть не проти сама себе трохи зазомбувати псевдонаукою, яку проповідую, — мій термін придатності виходить, така-сяка трансформація ох як не завадила б.
На різних рівнях сприйняття астрологія дуже по-різному застосовується. Комусь це спосіб донести у вигляді символів, що світ не зійшовся на базових нуждах. Зростання, освіта, розвиток, експеримент, гра не потребують інших мотивів, окрім себе самих. Комусь — що світ не зійшовся на тобі, і твіх успіх — зло для інших. Або що зло, яке вчинили тобі — просто чиясь іще стратегія виживання, відмінна від твоєї власної. У даному випадку те, що астрологія не витримує жодної наукової критики — абсолютно іррелевантно. Астрологія — не наука і не мистецтво, це — інтерфейс.
Дуже вже багато речей, якими матеріалізм зі своїм набором інструментів і категорій не можуть оперувати в принципі. Смисл життя, свобода волі, наявність об’єктивної реальності — недоказуємі з точки зору науки речі, бо вона, як і культ, базується на догмах. Наприклад, що паралельні прямі не перетинаються. Що, хто-небудь пробував дійсно намалювати дві безкінечні прямі і перевірити? Де там, безкінечних прямих не буває в реальності, таке явище може народитися та існувати тільки у людській уяві. Прямо як Санта-Клаус, єдинороги і піца з мінусовою калорійністю. Втім, на відміну від зовсім примітивних прераціональних культів, за законами науки можна побудувати який-небудь джампер-джет, завдяки якому ви виграєте Фолклендську війну. Що було б малоймовірним, якби солдатів просто обмахали кадилом. Та це ще не привід матеріалістам-скептикам зазнаватися. Я от скептик, але як справжній скептик — скептична до кінця, навіть до власного скептицизму. Не знаю, як там учені, я серед них ніколи не оберталася, але практично будь-який пацієнт дурки підтвердить вам, що все довкола — не зовсім те, чим здається. Як і у душевнохворих, і у древніх шаманів, завдання яйцеголових — пізнання реальності. Але й у них має бути своя стеля, вище якої не проломитися. Просто вони плутають міфи, наше прераціональне зі, скажемо так, постраціональним. Якщо ти інженер тракторів, це те саме — що плутати палку-копачку з 3D-принтером, на якому колись можна буде надрукувати собі і свинячу відбивну, і гарнір до неї. Перша — найпримітивніший винуватець зародження твоєї професії; друге — те, що її уб’є. Технологія — це завжди містика в колишньому. Довести не можу, а от задницею чую: щось мусить бути. І воно зовсім під носом. Якась вибіркова короткозорість не дає нам розкусити теорію і методику всього сущого одним махом. Ось-ось крекне якась крига, почнеться новий виток, каса зійдеться, станеться чудо і відсутність смислу обернеться його очевидністю.
Тому я не приймаю жодних ліків — невеличкий “фабричиний” брак в мізках час від часу дає мені ледь вловимий присмак потойбічного. Мушу зізнатися, це не головна причина не запастися антидепресантами на решту життя. Вони мені просто протипоказані. Нормальній людині досить два тижні пропити копієчний флуоксетин, щоб депресію ніби рукою зняло. Мені ж вистачає декількох таблеток, аби перемкнути тумблер з режиму “екзистенційна туга” в режим “шалена імператриця,” у якому я починаю рятувати світ, потрапляти в борги, ДТП і чергу до венеролога та психіатра, і взагалі робити більшість вчинків, про які потім шкодую. Раніше це називалося не біполяркою, а маніакально-депресивним психозом, і стара назва, на відміну від нової, чудово передає суть явища. Лікується це діло досить просто, та от біда: коли один раз спробуєш роллеркостер, навряд чи захочеш коли-небудь повернутися до пісочниці. Рано чи пізно від нормального життя знуджуєшся і наважуєшся відпусти себе на волю, не знаючи, куди це тебе приведе. Мене це на даний момент привело у ванну, де я щедро посипаю і натираю свій скальп тальком, аби відкласти його миття ще на декілька днів.
Щоразу, коли дивлюся в дзеркало, питаю себе: хто я? Що я? Може я не туди дивлюся? Недарма ж шия у людей задирається на сорок п’ять градусів, щоб ми, не як дикі свині в пошуках жолудів рискали, а частіше заглядали у небо? Може, то справжнє наше дзеркало? Може, астрологія не такий вже й ідіотизм? Може під тим, що древні алхіміки ефіром називали, малося на увазі яке-небудь поле Хіггса і ми даремно над ними потішаємося? Може, неспроста Гермес Трисмегіст надряпав на своїй смарагдовій скрижалі, буцім, те що внизу, аналогічно тому, що вгорі і навпаки? Нема поряд нікого мудрого, аби розжував мені, що до чого.
Може, карма — не вигадка? Є ж різниця — дістав ти мільйон у якості премії, виграв у лотерею, чи вкрав. Ніхто б між кражею і премією не обрав би перше, якими б гнучкими не були його етичні принципи. Наслідок уже укладений в саму дію, а не є її урожаєм. Стирив — живи з оглядкою через плече, заморочуйся з офшорами, виписуй снодійне. Лотерейщики — усі через одного самогубці. А от хлопцям та дівчатам з ЦЕРНу навряд навряд чи хто виписує снодійне та антидепресанти. Хіба спроможність розбити усе на рівняння і формули — не найкраще снодійне? Хіба здатність заглянути за кулісу видимої реальності — не найкращий стимулятор? Я не знаю статистики, довести не можу, а от задницею, вибачте, чую. От тільки нізким через це поспречатися, а побитися — і поготів.
Ось-ось подзвонить клієнтка. На робочому столі у мене статуетка, що залишилася від попередніх постояльців. Наскільки я знаю, вона зображає індійську богиню Калі — чотирируку горгону з намистом із чоловічих голів. Я не маю жодного уявлення, яка міфологія стоїть за нею, поклоняється їй хто-небудь, чи навпаки, намагається відвадити, як страшний сон. Біблійна Саломея і булгаківська Аннушка, мабуть, поклонялися, інакше звідки у неї стільки відрізаних голів? Я теж перед нею благоговію, по-своєму. Самі подумайте: якби у квадрата був бог — він би мав чотири кути по дев’яносто градусів. Бог людини з його деревами пізнання, вівтарями, потопами, хрестоносцями і терористами-смертниками — диявол. Тож нічого дивного у тому, що я хотіла би знести голови усьому світові. Нічого ними стільки думати. Принаймні, про усяке лайно.
Клієнтка інтересна, мого віку. По-моєму, навіть не дурна, ось тільки не уміє любити ні себе, ні інших. А що ж ви хотіли, голубонько — оно Венера, яка відповідає за естетичний смак і чуттєвість, у вас зовсім квола, затиснута у першому домі між вороже настроєними капосниками — Марсом і Сатурном. Що ж, впарювати набір станданртних ритуалів для гармонізації Венери — поститися у п’ятницю, носити блакитне, рожеве, мережива і висюльки всіх сортів, підгодовувати бездомних тварин, я вам не стану. Зрештою, ви ж не зробили мені нічого поганого — то нащо робити з вас посміховисько в мереживах та з відром “Кітікету”? Так-с, ось вам єпитимія: не контактувати зі мною, поки не перечитаєте “Метаморфози.” Ні, не Овідія, а Кіббі. Хоча обох можна, зайвим не буде. “Слухаю і корюся, о Деві” — чи то каже вголос, чи то думає клієнтка (сумніватися в цьому і гадки не маю), але дзвінок закінчено і не потрібно більше опиратися магнітові своєї хаотично зібганої і розбурханої, бозна скільки вже непраної і нетріпаної постелі.
Бдзинь! Голосове повідомлення від Свєти. Навіть слухати не стану. Що такого могло статися, що не можна повідати мені текстом, у двох словах?
7.
Дейв сказився. Він продав що мав, вигнав Свєту на мороз, поголив голову, замотався у оранжеві пелюшки і живе при храмі. Тут, на острові. Просвітлення на нього зійшло. Ну а що вона хотіла, — знайти собі когось достатньо дурного, аби сидіти у нього на шиї все життя, але при цьому досисть розумного, аби робити у якомусь мегаполісі виконавчим директором?
Свєта зараз у мами в своєму Желєзногорскє, і все що знаю про це місто, від неї, — це те, що жодна жива душа не заслуговує жити у такому срачі і холоді, а ведична жінка — й поготів. Схоже, мені випала честь терміново евакуювати Світлану з цього паскудства. “У тєбя же і так двє свабодниє комнати”, — що ж, так і є. Може тобі ще і квиток на літак купити? “Да, пожалуйста, і єслі можно — бєз пєрєсадок.” Ха-ха-ха, одразу видно: людина знає, чого хоче. Не можна таких обламувати — рідкісний вид, того і гляди — переведуться. Якщо на всіх зійде просвітлення, і усім усе розхочеться, заводи стануть, а ціни на оранжеві буддійські ряси — зрівняються з вартістю пасажирського квитка у відкритий космос. Ласкаво просимо на Самуї, Світланко! Адресу знаєш, ключ під горщиком, чай у буфеті, другі дверцята справа, твоя кімната — перша нагорі. Правда, матимеш дві пересадки по чотири години, я все-таки не мільйонерка. “Ну, нічєво. Я панімаю.” Мене розуміють. Що ще треба для щастя?
Дейв, ну і дає… Окей, увірувати раптом в Бога — невелике діло. Але повірити, що Йому може бути діло до тебе — то вже клініка. Йому там що, нічим зайнятися, окрім як перевіряти, як у тебе діла, що ти їж, скільки молитв прочитав і чи правильно заправляєш дхоті[28]? Чомусь я певна, що вдарився він саме в одну з цих нью-ейджевих індійських авантюр: ніякого м’яса, ніякого сексу, ніяких бажань, у вільний час — мантри, повний піст і медитація у таких позах, що мороз по шкірі. Що ж, не дивно, що із хлопця всі жили так і пнуться.
Найкумедніше, що отакі люди здатні віддати все, аби позбутися бажань і розчинитися у нірвані. А я би віддала руку і ногу, аби чогось по-справжньому захотіти. Я била б байдики, медитуючи десь під деревом хоч тижнями. Я би взагалі не рушила з місця, якби четвертий вимір, час, не приводив мене у рух вздовж своєї осі абсолютно незалежно від моєї волі. Точнісінько, як з собачим раєм у американців, яке, вочевидь, служить заодно і пеклом для їх білок[29], мій найстрашніший кошмар — мрія всього життя для Дейва.
Свєта — лапочка, привезла мені кедрових горішків. А наступної хвилини, курва, відкрутила магніта від мого електролічильника. “Зачєм портіть сєбє карму? Пусьть лучше Господь возьмьот деньґамі.” А платити за електрику хто буде — може, ти, мать Тереза перетака? Нема питань. Не ти? Тоді я теж не можу, ну ніяк. Що ж, віддавай назад магніта. Доведеться тобі, люба, підмочити карму, поки ти у мене в гостях. Ну попостишся зайвий день, почитаєш більше мантр — мені тебе вчити? Можеш, заодно і за мене парочку кіл на чотках накинути.
Мені і на думку не спадало, що Свєта застосовуватиме мою житлоплощу якось інакше, окрім як для нічлігу. Я уже було закрилася у своїй кімнаті удвох із Санг-Сомом, як Свєта — гола, мокра, в милі і рушнику почала ломитися в двері. Як виявилося, у її ванній не було водонагрівача. Я цього не знала. На цей раз пущу до своєї, через спальню, та ліпше б їй, любоньці, почати загартовуватися.
Першого дня Свєта залишила у моїй ванній після себе всього лише декілька волосин на кахелі і зубну щітку. Ну припустимо, була я б мужиком — то можна було б розцінити як асертивну погрозу на випадок, якщо інша баба завітає. Розмітка території. По наївності, я розраховувала, що цим усе й обмежиться. Ех, я… Ой, не можу.
Свєта не уявляла життя без тисячі кремів, масел, лосьйонів, масок, скрабів і кондиціонерів для кожної частини тіла. Мало того, що вся ця хіромантія спонукала її закриватися у моїй, курва, ванній щодня на годину-дві, все її добро було ніде розмістити. Вже наступного дня, за двадцять хвилин до відкриття, ми стояли перед господарським магазином “Хоум Про,” аби купити стелаж для ванної. Моєї, курва, ванної. Де із мого тільки мило і крем від сонця. Тепер відгадайте, хто був спонсором покупки, водієм, вантажником і конструктором. Отже, прийшов час підготувати цілу промову про те, що Свєті можна і не можна, якщо вона не планує покидати мою хату водночас у кількох окремих мішках для сміття. Промова зріла і бубнявіла в мені, як флюс, два чи три дні. Я знаходила все в’їдливіші формулювання, повторювала їх про себе і комбінувала без перестанку, аби добитися якомога потужнішого драматичного ефекту.
Безпосередньо перед тим, як викликати Свєту до себе на килим, я ще раз проінспектувала свою, курва, ванну. І примітила дещо таке, після чого вже не могла не спілкуватися зі Свєтою як з дитям малим, без посмішки на всі зуби і зменшено-пестливих суфіксів, де можна і не можна, щосили душачи десь за грудиною істеричний сміх.
При всій своїй косметичній вітрині, якій позаздрив би сам Патрік Бейтмен[30], моя гостя не погребувала скористатися моїм обмилком і за тиждень прикінчила тюбик сонцезахисного крему, який уже роками валявся у мене неприкаяним. Парадоксально, що як тільки Світлана монополізувала мою обитель, там не залишилося місця навіть для депресії.
8.
Роззуваюся на порозі храму Нью Пурушоттама Кшетра. Я тут з декількох причин. По-перше, за чутками, саме тут розквартирувався Дейв. Мені від нього нічого не треба, просто глипнути б. Не вилазить із голови, зараза. Що, коли Свєта мене надурила і насправді з ним все нормально? Це багато би прояснило. По-друге, сюди можна буде сплавити Свєту, якщо, а вірніше, коли ми з нею не зійдемося характерами. За таке-сяке служіння по господарству та розповсюдження душеспасительних книг, община дає їжу і дах над головою. По-третє, тут начебто можна непогано заробити мені самій. А щоб знати точно, треба побалакати з президентом храму на ім’я матінка Шакунтала.
Усякі сумніви, що ми із нею порозуміємося, відпали ще до того, як я встигла привітатися, прошмигнувши у двері її офісу. Доброго здоров’я, матінко! З вас, перепрошую, Шакунтала, як із мене Майя Плісецька. Тьотя Роза, ось хто ви! Огрядна, та при цьому метка і миловида, руді кучері скручені в косу товщиною з два кулаки. Жирові валики на боках майстерно задрапіровані шлейфом жовтого сарі. Усмішка — мед, єврейський ніс — насторожі, очі — як алмазні свердла. Голос хрипкуватий, а на тильній стороні правої долоні — рубець невизначеної давності. Цю деталь я запам’ятаю.
— Отже, матінко, казатиму, як є. Я у захваті від того, що вам вдалося створити. Не буду прикидатися, ніби уявляю скільки вам це коштує як у плані нервів, так і ресурсів…
Президентка насторожилася, бо раз людина не має чого запропонувати, то, швидше за все, прийшла щось просити.
Десь на середині дороги від президентського офісу до воріт мій зір захоплює зграйка брахмачарі — послушників-новачків, що стоять до мене спинами. Усі — як близнюки — з лисими черепами, в оранжевих шатах. Одного я впізнаю одразу. Мапа судин і сухожиль. Дейв.
Тихцем підкрадаюся ззаду, поки моє відображення не починає кривлятися мені ж з його дзеркально виголеного тімені. Зображаю магічні паси руками над головою Дейва. Його супутники помічають мене першими.
Дейв поздоровався і подякував, але якось без ентузіазму. Ніби я з’явилася у дуже невдалий момент. Не залишалося нічого, окрім як побажати усім гарного дня і ретируватися з підібганим хвостом.
Овва, це ж його мотоцикл на парковці. Наскільки мирська прив’язаність!.. Що ж, прийдеться нам, любий Дейве-Джага-чортзна-що-там, любесенько побалакати тет-а-тет, хочеш ти цього чи ні. Треба тільки знайти швиденько щось гостре і зробити тобі декілька дір у колесах. До зустрічі у найближчому автосервісі, котику. Сподіваюся, вона буде скорою. А головне — абсолютно випадковою.
Одного дня ти станеш моїм. На зло собі, общині, Світлані, виклику, який ти кинув мені, не підозрюючи про це. Рано чи пізно ти переді мною огодишся і відкриєшся, чого б це нам не коштувало. Твоя єдина провина у тому, що ти зачепив мій розум. Душу?.. Дідько знає. Для цього треба щонайменше мати її узагалі.
Щоби виловити Дейва, довелося спускати йому шини більш, ніж один раз. Та нарешті ось автосервіс, ось Дейв, ось його “Тріумф”, ось майстер-таєць ллє воду на покришку, щоби по бульбашках виявити місце пробою, і ось я, якій терміново треба замінити камеру, дзеркало, полагодити спідометр і передню фару. Я не знаю, чому радіти більше: ремонту свого байка, який я відкладала тижнями, Дейвовій фізіономії, чи тому що не марно години дві чепурилася, тонувала фіолетовим вигорілий на сонці до каченячого кольору чуб, фарбувалася, вощила і куйовдила волосся, щоби виглядати так, ніби не чепурилася зовсім, і взагалі тільки що встала з ліжка, така прекрасна.
— Диви: я їду без рук! — кричу, замість привітання, проїжджаючи повз Дейва, розвертаюся, гальмую коло майстра, відволікаю від його поточного заняття і декілька хвилин пояснюю, що і де у мене барахлить. Головне при цьому поводитися так, ніби Дейва там нема, і одразу по переговорах майнути у забігайлівку навпроти, так щоб Дейв мене бачив, а я його — ні. Якщо хлопець сам не підходить, коли є привід — він вам і не здався, тільки я знаю, що Дейв підійде. Незавершеність, незграбність нашої останньої зустрічі муляє йому не менше, ніж мені. Я дала йому чіткий сигнал “Я з тобою все ще розмовляю і аніскілечки не дуюся,” потім швиденько про нього забула, і дала ідеальний простір для па у відповідь.
Скільки разів я пробивала йому колеса, стільки ж американо мені довелося замовити, а цигарок — викурити, поки він все ж зволив підійти.
— Чому ти тут? — питає він.
— Сама себе про це питаю кожен день. Чи ти про автосервіс?
— Кумедна ти.
— Моя черга: чому ти ТАМ?
— В храмі? Я там живу, хіба по мені не видно?
— Ти не той, за кого себе видаєш.
— А ти — та?
— Мені взагалі нема що приховувати. Запитай що завгодно, чим інтимніше, тим ліпше.
— Улюблений порноактор?
— Лисий з Бразерс, забула справжнє ім’я. Вилитий ти, до речі. Вас не одна людина стригла?
— Може й так, а тебе зачіска точно від Стіві Уандера.
— Так криво?..
— Я про фіолетовий колір.
— Дай вгадаю: ти все життя мріяв бути пілотом, завалив тест на дальтонізм, бо переплутав фіолетовий з попелясто-русим, і з горя подався у монастир. Так?
Дейв зітхає і всідається столик за мій столик, але не навпроти, а так, що наші ноги під ним утворюють прямий кут.
— Давай поки що винесемо сарказм за дужки. Ти хочеш знати, як я став брахмачарі?
— Так, — кажу тихенько і намагаюся не відивати погляд від його очей.
— Я б залюбки поділився, але мені вже майже залатали колеса.
Пауза. Дейв плескає себе ледь вище колін, що в перекладі з англійської значить: “що ж, мені пора, хоча, по-правді, мене тут не мало бути вже години дві як.” Натомість він каже:
О боже, невже він здогадався, що я на нього полюю і знав, що зустріне мене тут?
Фух.
Дейв беззвучно показує зуби з дюймом ясен, але ніби спохоплюється і знову надіває лице послушника-аскета.
Усе нормально з ним. Він просто знає щось, чого не знаю я. Не фейсбучний мем, не адресу Брітні Спірс, не пін-код прем’єр-міністра. А щось дійсно суттєве.
9.
Свєта слабує. У неї безперестанку болить голова, крутить у кишках, а ще вона постійно чухається і каже, що у неї, мабуть, лихоманка Денге і їй конче треба у госпіталь. Я прошу Свєту зміряти температуру і показати мені висипи.
— Ти мнє нє вєріш? Ти что, доктор?
— Я нє дохтор, но Денгє болєла трі раза. І я спорю на жизнь своєго рібьонка, у тібя что угодно, только нє Денгє.
Висипи, скожі на кропив’янку, з’являються на другому етапі цієї гарячки. Перед цим — тиждень космічно високої температури зі смертельною слабкістю і вкрай паскудним болем у суглобах. Потім — коротка ремісія, і знову все стає, як раніше. Плюс сверблячка. Я майже впевнена, що у Свєти алергія на якусь із мільйона її аюрведичних харчових добавок. “Чаванпраш,” “Тріпхала,” “Барака” — там уже самі назви не передвіщають нічого доброго.
— Солнишко, давай ти пока перестанєшь прінімать всє свої супєрнатуральниє органіческіє, омоложающіє ДНК кальоса і парашкі, скушаєш таблєточку прєднізолона, таблєточку хлорфєніраміна, может даже гідроксізінчік на ночь, а мєсно — какой-нібудь лосьйончік с кортікостіроїдами. Єслі на утро нє папустіт, поєдєм в бальнічку, вот тє хрєст.
Вау. Ти так це бачиш. Що ж, я прогуляюся, а ти подумай поки що над своєю поведінкою.
Нічого дивного, що Дейв утік від тебе до сектантів. Але я не Дейв, я тебе приборкаю або пристрелю, як коняку.
Кляте желізногорське стерво викликало собі швидку, поки мене не було вдома. Зустріти її мені довелося вже біля каси у “Бангкок Госпіталь.”
Дванадцять тисяч?! Консультація лікаря загальної практики, консультація дерматолога, консультація гастроентеролога, консультація невролога, три аналізи крові, мазок, ін’єкція гідрокортизону, “Пірітон”, “Атаракс”, крем “Лала.”
— Ну что, Осіка, тєперь ти відіш, что ето не шуткі?
Зроби людині добро раз — вона подякує, зроби двічі — сприйме це як належне, відмовся зробити втретє — і станеш ворогом народу. Розглядаю склад крему “Лала” з орхідеями на тюбику. Аякже, мометазон.
— Солнишко, тєбе виписалі в точності, что я прєдлаґала, толька втрідороґа і под другімі торговимі названіямі.
— Да, а укол?
— Таблеткі сделалі би то же самоє, только на два часа позже. І бєз жженія в задніце.
— Аткуда ти знаєш? У тєбя єсть мєдицинскоє образованіє, стаж?!
— У мєня очєнь прілічний стаж бальнова. Больше, чєм стаж работи здєшнєво главврача.
Мабуть, хворіти самому — один з найкращих способів опанувати медицину. На першому місці, напевно, — все ж таки, викладати її де-небудь.
Залучити Свєту до самозайнятості ніяк не виходило: “Я нє маґу работать в таком састаянії і в такіх условіях!” То вона про свою спальню. Кімната якось не так по їх ведичному фен-шую розташована, тому в ній накопичується негативна енергетика.
Простягаю їй віника.
Доведеться мені проповідувати у храмі без дармової асистентки. Шакунтала зажадала від мене повні тексти усіх виступів, багато чого порубала і відредагувала, але в цілому схвалила. Рекламу вона взяла на себе. На перші дармові лекції-локомотиви прийшло чоловік сто п’ятдесят, з них десятеро купили повний комплект з чотирьох ведичних дисциплін, і ще сорок вісім — по одному-два окремих курси. А викладати йогу запрягли брахмачарі Джаганатху.
При храмі є крамничка, де мені довелося придбати собі “духовну” уніформу: сарі, коротку трикотажну блузку, нижню спідницю та кантімалу з кавачею — так називалося намисто зі священного дерева туласі і амулет із нержавійки, набитий пилом зі святих місць. Майже такий самий, як був на Дейвові у день нашого знайомства. Дев’ять до одного, що я застану його за рубанням дров, коли ітиму до аудиторії. Швидше за все, він мене не помітить. Я залишу коло нього на колоді пляшку води, яка перед цим ночувала у моєму морозильнику. Коли б він не знайшов її, вода буде приємно холодною. А ще я залишу йому яблуко — червоне, соковите, ніби імпортоване Теско прямісінько з Едемського саду.
Коли я зачинятиму аудиторію після лекції, на моїх сандалях коло порога лежатиме квіточка плюмерії. Надто свіжа, надто рівно зрізана, надто симетрично розташована, аби потрапити туди випадково.
10.
У храмі велике стовпотворіння: приїджає сам Гурудев Махарадж. Це — не справжнє його ім’я, а швидше титул — буцім, всім гуру гуру. Ясно, що будуть проповіді, тренінги та спільні медитації; ясно, що кожен захід — не менше двохсот баксів з рила. Ясно, що прилетить він бізнес-класом, і до свого номеру в готелі, забезпеченому місцевою общиною, поїде явно не на сонгтео[32]. Ясно, що для усіх причетних явка обов’язкова і кожному бажано привести двох-трьох знайомих, аби світило не випромінювало свою мудрість, свідомість і безумовні любов та співчуття до всіх живих істот у пустий зал. Ясно, що сам Гурудев як справжній гуру, не вважає себе великим цабе, але його агенти та прихлебателі через причетність до нього так набивають ціну самим собі.
За шестидесятилітню історію секти, у ній відбулося сотні тисяч людей найрізноманітнішого покрою: юродиві і таємні гедоністи; гуру та настоятелі общин, весь скарб яких поміщався в приліжкову тумбочку; демонстративно набожні пуритани з невротичними “благодатними” посмішками і корупціонери, що приторговували дітьми та рідкісними видами тигрів. Кумедно, але чомусь концентрація фарисеїв, дурнів, вражаюче цікавих людей, чесних мисливців за істиною тут — така ж самісінька, як і у решті світу.
Як тільки індивідуалізм зробився трендом, пропозиція ніяк не спроможеться покрити попит. Якщо вам не по кишені найняти команду підрядників, які оформлять вашу персонеліті професійно — психоаналітика, біблітекаря та репетира з іноземних мов, фітнес-тренера, стиліста тощо, — все, що залишається, — прибитися до існуючого племені — панків, веганів, вейперів, релігійних фанатиків, атеїстів, нігілістів, успішних бізнесменів, йогів, тріатлоністів, патріотів, пацифістів, растафарі, неонацистів тощо та ідентифікувати себе через причетність до них. Це легко, бо не потребує від тебе власне бути. Скидатися — достатньо.
Мені подобається Гурудев Махарадж. Я взагалі у захваті від людей, які не сприймають надто серйозно ні себе самих, ні все інше. Ось він по завершенню недільної служби читає уривок з писань і дає проповідь, що кишить термінами “татхаста-шакті”, “адх’ятміка”, “параматма.” Така у нього робота — від професійного арго не відкрутитися, як від слів “апендиктомія” лікареві чи “антиреверс” рибалці. Перекласти його ведичну тарабарщину на людську мову — то вийде щось на зразок: “Усе херня, малята. Усе, крім бджіл і ще, може, червоних маків. А якщо задуматися, то і бджоли, і червоні маки — херня.”
Втім, це єдиний раз, що Махарадж дав клопоту собі й іншим занурюватися у премудрощі писань. “Гуляти — так гуляти,” очевидно, вирішив він, тому усім нам, учасникам його ретріту, на три дні було заборонено їсти, спати і спілкуватися, щоб сповна присвятити вивільнений час опануванню медитації на ніщо.
Ясне діло, на кількох учасників пробудження зійшло першого ж дня, і з кожним новим днем пробуджені множилися, як кролики Фібоначчі. Ясне діло, мене серед них не було, хоча слабенька надія і не згасала до самого кінця. Та годі. Зловити оргазм під антидепресантами — і те простіше.
Милий сюрприз — просвітлення не обійшло й Світлану. Тут я їй вірю, вона після цього майже перестала зі мною балакати. Принаймні, про несуттєве, як от “майка висахла,” “вкусний хлєб,” “как спалось?”
Разючі зміни зачепили і Дейва, правда, тільки зовні. Він висох і загострився по краях, як мрець. Очі погасли і взагалі стали, ніби незрячі. Нірвана, стерво таке, не на жарт зібралася відбити його у мене.
Ну а я — що я? Як завжди, наклала у штани по всіх фронтах. Нудилася, клювала носом, втягувала живіт, щоб у ньому тихіше бурчало. Зрештою, змирилася з тим, що крім медитації на ніщо робити дійсно нічого.
Дивовижна річ: ми ніхріна не контролюємо власні думки. Вони просто стаються і стаються з нами. Спробуйте ні про що не думати хоча б десять секунд, і стає моторошно: раз не контролюєш свої думки, отже, вони тобі не належать, так само, як твої рішення і дії. Вся система правосуддя коту під хвіст!
Але ось наче вдається ухопити невловиме ніщо на чверть, на півмиті. За три дні це неодмінно станеться, безвідносно твоєї добросовісності. І тоді… відкривається найфундаментальніша властивість абсолютної порожнечі. АБСОЛЮТНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ. Як тільки все зникає, тієї ж миті його роздуває до безкінечності у всіх вимірах і варіантах. Чорт, це ж так очевидно — раз є ніщо, значить у ньому є місце для будь-чого. Чому серед порожнечі у будь-яку мить не може вигулькнути гумова качечка? А коли може вигулькнути качечка — то чому не підводний човен? А якщо підводний човен — то чому не оркестр ЗСУ? А якщо оркестр ЗСУ, то чому не все інше і одразу? Я рада, що мої бідолашні мізки не здатні програти кожен варіант — їх би попросту закоротило. По суті, порожнеча і є вічним генератором і двигуном. Оце так.
Хороший ретріт. Відповідь на жодне зі своїх питань я не отримала, зате почала здогадуватися, що це ні на що не вплинуло б. Ідеальне питання завжди риторичне. Щоправда, яке питання може бути риторичнішим за “Як справи?”, яке в усіх іноземців неодмінно йде слідом за словом “привіт”, навіть якщо бачать вони тебе вперше і востаннє в житті? Може, на деякі питання відповіді краще і не знати?
А ще подумалося, що Гурудев — панк. Тільки справжній панк, такий, що панк навіть поміж панками.
11.
Дейв думає, що ми з ним їдемо забирати якусь оргтехніку для храму з ремонту. Чому враз обоє на його байкові? Бо на моєму якась сволота пробила колеса. Звісно, я не маю гадки, ні ким, ні коли, ні яким знаряддям це було скоєно, що вже казати про мотиви.
— Ні, нізащо, — то Дейв відповідає на мою просьбу помінятися місцями і дати мені покерувати.
— Ну будь-ласочка, будь-ласочка, будь-ласочка! Я раніше таку розкіш тільки по телевізору бачила. З дитинства мріяла хоч раз поганяти!
Надувся, як сич, і ніби не чує. Шантаж — зло, але це єдине, що залишається бідній дівчині, коли не спрацьовують лестощі. На повній швидкості і на виду в оточуючих починаю неквапливо розминати йому плечі, шию, чухати скальп за вухами. Хочеться вірити, що насправді йому це приємно і гальмує він тільки для того, аби не з’їхати, очманівши, в канаву. Чудово! Зістрибую в траву і з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть штурвал.
— Поповзуть чутки — клопотів не оберемося. Нам взагалі не годиться залишатися один-на-один.
— Від чуток я тебе і твою репутацію врятую, не хвилюйся.
— І як же?
Переконавшись, що Дейв усівся позаду мене на піонерській відстані, дістаю з-під поли чорний полотняний мішок, накидаю йому на голову і щодуху газую. Про кайдани я теж думала, але якщо Дейв не матиме вільних рук, аби вчепитися у мене, я ризикую загубити його на одному з вигинів серпантину між районами Ламаї та Чавенг.
Пхе, теж мені новина.
Прямуємо просто на чавенгівську вулицю червоних ліхтарів, станція — масажний бар “Чилі.”
Серед працівниць закладу течія — жодного знайомого обличчя. Допопомігши Дейвові злізти з байка, підкликаю жестом наймиловиднішу. Взагалі, із молодих дівчат повії, як правило, нікудишні. Тільки ближче до тридцяти, а то і до сорока, у жінці просинається той самий вогник, що здатен звести чоловіка з розуму у ліжку. Правда, у цей час їх партнери мають властивість впадати у фазу “сивина в бороду — біс в ребро”, і нерідко у погоні за молодою дівчатиною пропускають весь цімес.
Хазяйка давно мене знає і без нагадування міняє плейліст з фольклорно-медитативного на альбом “Мезанін” Мессів Етек. Не біда, що дівча молоде, — все рівно, першою скрипкою сьогодні бути не їй. Ми з нею беремо Дейва, все ще з мішком на голові, за обидві руки і заводимо до кімнат.
Перш, ніж увімкнути світло, я знімаю мішок з голови Дейва і тут же, навпомацки, зав’язую йому очі шовковим шарфом. Хай дихає вільно. Ведемо його до низького настилу з рядом жорстких матраців у чистих бавовняних чохлах. Кожен матрац відділяється від сусідніх, та й від решти світу товстою завісою. За триста батів будь-хто може зайти сюди і отримати годинну порцію традиційного масажу, правда, не дуже умілого. За тисячу — те саме, тільки з “хеппі-ендом” — хенд-джобом. Далі — як домовитеся.
Іноді туристи чи недосвідчені резиденти запрошують таку дівчину на справжнє побачення, після чого везуть до себе додому, щоб на на цей раз скористатися нею уже безкоштовно, “по любові”. А на ранок, поки “любий” спить, дівчина ненадовго відлучається, і назад повертається уже зі своїми подушками, каструлями, дітьми від попередніх шлюбів, і хочеш-не-хочеш, — доводиться жити усім разом довго і щасливо. Саме так більшість білих переселенців чоловічої статі завели тут собі конкубін-аборигенок. Старітися по масажних барах ніхто з них не планує.
Вкладаємо незрячого Дейва на ложе горілиць. Він покірний, але страшенно напружений. Роздягати його поки що рано. На те і масаж, щоб м’яко розпрасувати зсудомлені м’язи, зв’язки і сухожилля. Жодна йога не розправить їх так, як сила, прикладена ззовні, а коли ще й у чотири руки — о-о-о… Ні з чим не зрівнянне відчуття. Таєчка розминає Дейвові плечі і біцепси, при цьому її довгі коси дражливо торкаються його грудей, шиї, щік і рук. Тим часом, я займаюся Дейвовими ступнями. Для цього треба розташуватися між ними, підібгавши ноги. Великими пальцями рук я ніжно, але глибоко проходжуся вздовж його підошв і м’язів гомілок. Я похитуюся під музику і ніби прогулюся по Дейвові, переводячи вагу свого тіла з однієї руки на іншу. Коли пальці втомлюються, я натискаю всією кистю, а то й кулаком. Не обходжу увагою жодного хрящика і суглоба. Чухаю його підошви кісточками пальців — досить грубо, щоб не викликати лоскіт. Відтягую кожного його пальця до легкого хрусту. Упертий брахмачарі поступово капітулює, розслабляється, м’якне і починає дихати на повні груди.
Коли доводиться робити руками щось, у чому ви не відчуваєте себе експертом, — той же хенд-джоб чи масаж, головне правило — робити те, що приємно вашим рукам. Найкращий спосіб пестити чоловіка — пеститися об нього самій. Я не до кінця розумію, як це працює, та головне, що працює воно безвідказно. Я так одного разу розтліла стопроцентного гея. Невже із якимось задрипаним брахмачарі не дам собі ради?
Обережно, але з натиском крокую основами зап’ясть поверх Дейвового дхоті — по внутрішній стороні його стегон. Він затамовує подих, не підозрюючи, що на цьому етапі його чоловічому достоїнству нічого не світить, чи то пак, не загрожує. Я щосили затискаю стегнові артерії коло паху, де вони найближче до поверхні тіла. Затискаю і рахую до тридцяти. Щоб одразу потрапити у потрібні точки, ще й через тканину, потрібна практика. По тому, як Дейвова кров ритмічно бухкає об мої руки, які перекрили їй русло, я розумію, що поцілила, куди треба, і що хлопцеві не лоскотно і не боляче. Коли врешті відриваєш руки, кров під натиском шугає у ноги, обдаючи все тіло дивовижним полум’ям вперемішку з холодом. До речі, на жінках це працює точнісінько так само.
Час повернути нашого підопічного на живіт. Ми оголюємо тільки спину Дейва, і я шепочу йому на вухо, що дхоті ми знімати не будемо, хіба що він сам попросить. Схоже, це неабияк його заспокоює — задубіла сполучна тканина знову перетворюється на пластилін.
Таєчко, твоє соло. Пострибай на ньому як слід! Дівчина розташовує свої ступні у Дейва під сідницями, плавно переносить вагу з п’яти на носок, переступаючи з ноги на ногу по усій задній частині його стегон, по сідницях, попереку, трапеціях, плечах, і врешті притискає ніжкою його шию і скроню до матрацу. Тепер час почухати пальчиками ніг його потилицю. Дами більших габаритів при цьому тримаються за карниз, аби не роздавити клієнта. Наша ж ластівочка тільки зрідка торкається перекладини для підтримання рівноваги.
Звичайний хлопець уже б муркотів солодким кошеням у екстазі, але Дейв мовчить, як партизан. Коли тайка з нього спускається, я роздягаюся і обливаю себе кокосовою олією — щоб зігрілася від тепла тіла. Влягаюся своєю умасленою спиною на спину Дейва, і ковзаю вгору-вниз, так що мої сідниці потрапляють у впадини то під, то над його задницею. Перевертаюся, ковзаю по його голій, блискучій від олії спині спершу волоссям, потім грудьми і ледь-ледь язиком, після чого легенько кусаю мочку вуха. Знімаю з Дейвових очей пов’язку і ніжно пригортаю до себе таєчку.
— А тепер, можеш робити з нами усе, що захочеш. Командуй.
— Вийди, Осіко, — хрипко стогне Дейв.
Що-о-о-о?!
Менше, ніж за хвилину, Дейв кулею покидає заклад. Йоги лице — багровіше за лице короля на стобатовій банкноті. Його шати — на чесному слові, бо пов’язані нашвидкоруч, ще й, мабуть, неслухняними, тремтячими пальцями.
Така розв’язка мене трохи розчарувала, але морально я була до неї готова. Головне, що запаморочливі образи ще довго не покидатимуть Дейвів розум. Кожен поворот на серпантині, кожен звук і дотик залишив там глибокий відбиток. Не кожного ж дня його викрадають безсоромні прихожанки?
Навряд чи Дейв стане себе бичувати, як хлопці з “Рамштайну” у кліпі “Розенрот”, але першого цвяха у його просвітлену голову забито. Не має значення, думатиме він про це як про щось хороше чи негативне. Головне, що він думатиме. А чим більше про щось думаєш, тим більше воно тобою оволодіває.
Моє завдання зараз — уникати будь-якого контакту з Дейвом протягом декількох тижнів. Людська психіка має здатність з часом витісняти усе погане і голодувати за яскравими враженнями, яких я йому трішки накришила і бац — обрізала, ще й не по своїй волі. Десь одного місяця вистачить для приборкання навіть найбільш норовливого. Що би не казали психологи, а найбільша помилка, яку ви можете допустити у конфлікті з партнером — це не влаштувати йому повчальну радіотишу. Це перервати радіотишу надто рано, або зробити її недостатньо радикальною.
Навіть якщо після цього періоду Дейв сам перший не вийде на зв’язок, він буде куди податливішим, якщо такий контакт ініціюю я.
З кімнат виходить збентежена тайка. Вже після того, як я простягаю їй дві тисячі — за труди і незручності, вона кидається мені на груди з риданнями.
Тринадцять.
Боже, чому я теж реву?..
12.
Нове відкриття зі сфери метафізики: пробудження — це не назавжди. Говорити зі мною Світлана і правда майже перестала. Про усе, крім храму Нью Пурушоттама Кшетра. Крім того, як там у мене справи, кого я там бачила і що чула, чи зустрічала “його”, чи точно я не зустрічала “його”; як, на мою думку, справи у “нього”; коли я була у храмі востаннє і коли збираюся туди знову, і чи точно я плювати на “нього” хотіла. Так, точно. “А пачєму?”
Після авантюри з викраденням Дейва, я почувалася перед Свєтою трохи ніяково і винувато, тому й не відреагувала вчасно на те, що вона взялася підгодовувати бездомних собак і котів зі всієї округи. Як і не додумалася зв’язати цей факт зі зростанням видатків на вегетаріанську їжу для своєї гості. Отямилася, коли орда бродячих звірів уже обложила нашу віллу, подекуди прориваючись через огорожу. Навіть не знаю, що мене збентежило більше: те, що мене без моєї на те згоди втягнули у благодійність, чи те, що не зазнавши успіху зі мною, Свєта вирішила навернути до вегетаріанства братів наших менших.
Ну, собаки — всеїдні, бог з ними. А кішки, кішки-то — стопроцентні хижаки! Без справжнього м’яса у них зі всіх дірок тече смердюча дрисня. Я цього не знала, поки у всієї цієї худоби не поперло потомство, яке Свєта зносила до хати “чтоб потом прістроіть в добриє рукі.” При цьому, здатність Світлани прикінчити за десять хвилин невеличкий кедровий ліс у зародках (а це, на хвилинку, ціла екосистема) абсолютно її саму не бентежила.
Крім того, у Свєти знову і знову повторювалися висипи, що штовхало її купувати тільки більше аюрведичних порошків, мазей і припарок, ходити по цілителях, знахарях, шаманах, акупунктуристах та інших астрологах. Коли мене душила жаба, Свєта тупотіла ночами від безсоння і демонстративно розчухувалася до крові. Якось потайки я щедро накришила антигістамінів у її улюблений час з лемонграсу, і Свєта різко його розлюбила наступного ж дня після єдиної за до-о-овгий час спокійної ночі. Наче підтримувати себе у стані “не годної” для роботи для неї було важливіше, ніж власні здоров’я і спокій.
День за днем, і я твердо вирішила переправити Свєту туди, звідки вона взялася. Тобто у Желєзногорськ. Зв’язавшись із Свєтиною мамою, я несподівано поповнила свій список нестабільних явищ іще одним: батьківський інстинкт. Старій карзі дочка виявилася не потрібною навіть з доплатою.
Чи доводилося мені коли-небудь вбивати людей? Начебто ні. Хіба що у юності, коли вперше стала до плити, своїм варивом. Ну годі, тоді обійшлося без жертв — я б запам’ятала. Але у мене не виходять з голови слова Дейва про форму і зміст. А чи не користуюся я раптом шваброю, що виготовлена тим же заводом, що й, скажімо, військові дрони, чим спонсорую мочилово цивільних по всьому світу від Венесуели до сусідньої М’янми? У такому разі, одним більше, одним менше — нічого не міняє. Цікаво. Отже, для будь-якої проблеми існує певний масштаб, на якому вона перестає бути суттєвою. Тобто будь-яка проблема врешті решт є проблемою оптики, чи не так? Підкрутити зум, очевидно, простіше, ніж утилізувати тіло. Втім, це лише теорія. З цією думкою треба, як слід, прогулятися.
Чорт, якого дідька “він” забув на оглядовому майданчику біля мусульманського висілку? На мою думку, переривати “радіотишу” та “пробивати грунт” було ще ранувато, але силует Дейва в оранжевій обмотці (теж мені, “великий трансформатор”) зі стовпчиком книг виглядав так одиноко, недоречно і… безпорадно серед туристів та місцевих підлітків у телефонах. Як правило, на такі місії відряджають цілу групу, аби зімітувати ажіотаж навколо книг. Стара маленька Осіка дала слабину.
— Привіт, Джаганнатхо. Ти в порядку?
— Нічого такого, що б не виправив хороший душ.
— Ти мені вибач…
— А я й не злився. Ти просто мене налякала до усрачки.
— Хм... ти зізнаєшся у цьому з такою відвагою.
— Я цілком не впевнений, як до цього ставитися, але твоєї вини тут нема. Так що дуй, звідки прийшла, з легким серцем.
— Навіть книгу мені не даси?
— А яку ти хочеш?
— А яку ти мені порадиш?
— Ну, з нон-фікшн почитай “Коротку історію часу” Хокінга або “Коротку історію людства” Харарі. Для жінок, хм, мусить бути добре оце: “Грозовий перевал” Емілі Бронте і “Повернення в Брайдсхед” Евелін Во.
Я так і знала, що він виявиться цікавим. Недооцінювала! Нарешті в житті цього неприкаяного брахмачарі з’явився хтось, на кого він зможе пролити свою закумульовану за десятки років мудрість. Б’юся об заклад, що ми — єдині люди на острові, які тримали в руках Харарі. Проте, зараз не можна йому демонструвати, що я тану, як морозиво. І що йому так зі мною пощастило.
— Якщо це недостатньо добре для чоловіків, то недостатньо добре і для мене — надуваю губи.
— Давай домовимося: прочитаєш “Грозовий перевал” і “Повернення в Брайдсхед” — отримаєш оце, — і Дейв дістає з дна торби щось у кислотно-райдужній палітурці, зовсім не схоже на нашу канонічну макулатуру.
Я простягаю руку, аби роздивитися книгу поближче, але Дейв відсмикує її і задирає високо над моєю головою. Ну що мені підіграти — пострибати трохи собі і людям на сміх. Врешті-решт показушно здаюся:
— Окей-окей, один-нуль у твою користь. Тільки сьогодні я обчитаюся всякої маявади,[33] а завтра програюся до трусів, нап’юся і помру під парканом. І це буде на твоїй совісті.
— Днем пізніше, днем раніше — всі ми здохнемо. То яка різниця?
13.
— Ну, і як тобі Во? Читала?
Ясне діло, що не читала. Зате кіно бачила, колись давно. Хм-м, ще такого не було, щоб Дейв перший заговорив зі мною. Треба кинути йому щось коротке, радикальне, і одразу змитися, щоб не дати ретируватися першому. Змовницьки, стиха відповідаю:
— Катарсис. Множинний.
— Стоп! Дивися мені в очі. Чесно, читала?
— Аякже! Англічани, католики, війна, вино, картини… Аж не віриться, що жінка могла таке написати.
— Ха-ха-ха. Мабуть, тому, що Евелін Во — не жінка.
— Та що ти! Серйозно?!
Коли рахувати від матчу Борнмут-Манчестер Юнайтед, це — четверта Дейвова усмішка. За таку винагороду не гріх і дурненькою прикинутися.
Я застала його спозаранку у пустій вівтарній залі. Ну й акустика тут! Коли битком люду, й усі співають під супровід каратал, фісгармоні та барабанів-мріданг, цього не відчувається. А зараз — страшно і чортихнутися впівголоса. Статуя бога Вішну в людський зріст, уже занесла однією з чотирьох своїх рук Сударшану — вогненний диск, який сам по собі вважається однією з аватар бога, і цілиться тобі ним прямо в горло. Сам бог розмальований олійними фарбами. Шкіра у нього синя, а туалет — жовтий. На шиї — свіжа гірлянда з живих квітів, виготовляти такі тут ціле служіння і ремесло. Я пробувала — ну його. Надто багато безглуздих табу. Голови не торкатися, ніг не торкатися, підлоги не торкатися. Нічого, що торкається всього перерахованого вище — не торкатися. Спалишся — і доведеться полоскати пальці, дзвонити у дзвоник, співати одну мантру, потім другу, проводити цілий ритуал очищення, у порівнянні з яким наші хрестини — дитячий садок.
— Мені ніяково нагадувати, але все-таки, за тобою боржок, — кажу Дейвові, при цьому ми обоє тупимося у Вішну, сидячи перед ним на підлозі.
— Вона вже у твоїй аудиторії.
Спрацював на випередження, хе-хе.
— Божечки, я заінтригована. Пора й мені туди навідатися, — миттю підхоплююся, розправляючи складки сарі. До цих пір не уявляю, як змусити свій стрій триматися купи без дюжини англійських булавок. Дейв простягає мені одну, що непомітно впала на підлогу.
— На здоров’я.
14.
Коло дому мене чекали дві поліцейські “Тойоти”: “Хілукс” і “Камрі.” Вдома — цілий наряд поліції. Свєті не вдалося мене видзвонити, тому вона розважала ментів, як могла — пригощала ягодами годжі і кедровими горішками, поїла чаєм, простягала цуциків і кошенят — попестити.
Ті самі хлопці, які брали мене за кражу в “Теско.” З ними чомусь інспектор ДАІ та ще декілька клерків з відділку. Видно, помирали з нудьги, приїхали за компанію. У кожного в кобурі — “вісімдесят шістка”, місцева версія М1911. З мого місця, звісно, цього не розгледіти, але це — найдешевше, що можна знайти на ринку. Табельної зброї у тайських поліцаїв нема — кожен носить те, що хоче і може собі дозволити. Хоч штурмову гвинтівку — на здоров’я. Та якщо ти все одно не плануєш нею будь-коли користуватися — нащо платити більше? Називають моє ім’я.
— Ти крала сьогодні в аптеці “Морая”?
— Я що, схожа на хвору?
По-перше, у “Мораї” з їх куполовидними камерами спостереження можна фоткатися на випускний альбом з відстані п’ятдесят п’ять метрів. По друге, це було задовго до мого першого приводу. Так що тут явно якесь непорозуміння.
Будете в Таїланді — пам’ятайте правило: чим раніше ви платите ментові — тим менше ви платите ментові. З кожним новим зустрічним у формі ціна вашої свободи зростає приблизно на п’ять тисяч. З моменту переступання вами порогу відділку ціна вашого перебування на волі дублюється, а після передачі вашої справи до суду — злітає експоненціально. Зате далі, при залученні особливо великої кількості чиновників, йдуть знижки: втеча з тюрми після визнання винним в убивстві тайського громадянина — всього півтора мільйони батів. Це знає кожна торговка макреллю на ринку.
Дати їм тридцять тисяч чи п’ятдесят? П’ятдесят — шкода, та й нема. Тридцять — можуть образитися і не взяти. Поки я розмірковувала, яке з двох зол менше, мене культурно, але настирно вивели за подвір’я і посадили у машину.
Ніч я зустрічала уже за гратами. Природне світло туди не проникало, та й жодного годинника не було. Просто якщо вам якось підозріло довго не приносять баланду, то це може бути зв’язано з порою доби на волі. Дюжина нелегалок з колишньої Бірми, стільки само повій, їх мамаша та ще одна мадам з сильними симптомами амфетамінової абстиненції, — ось і вся компанія. А, ну і звісно, професор Старрок у мене під футболкою. Так звуть автора книжки, що Дейв залишив мені зранку.
Книга мала два недоліки: вона була соціологічною і соціалістичною, що робило її, на мою думку, абсолютно непридатною для читання. Епіграф — цитата Обами. Ну, знаєте, що… Якби мене з нею не замкнули на невизначений термін, вона б не пройшла цензуру навіть у мою “бібліотеку розбитих надій.” А туди іде все, що я чесно намагалася прочитати і зрозуміти. Цю я навіть би не пробувала.
Плавали, знаємо: еко-комсомолки б’ють туфлями об трибуну ООН, бідних шахідів доводять до суїциду бездушні капіталістичні ісламофоби та кровожерні євреї, у Гуантанамо не вистачає книг, тренажерів, шезлонгів коло басейну та масажистів; наступним президентом якої завгодно країни має бути виключно чорношкіра лесбіянка похилого віку, бажано з синдромом Дауна і зайвою вагою; Сталін — заїнька, бо був нашим союзником, коли ми дали прикурки наці, і взагалі всім скоро доведеться спасати душу і евакуюватися в Росію. Що треба жити як наші предки, удобрювати посіви виключно органічним гівном, боятися ГМО, переплачувати за органік, ненавидіти Уолл-стріт, нафту, гроші і дискримінацію, а якщо у вас раптом завелися гроші — все ще можна виправити. Ось список фондів, які радо розділять з вами цю грішну ношу... Та на безриб’ї і рак — риба. Тому, прошу пана професора, здивуйте мене.
Розвиток людства, згідно пана професора, походить на траекторію маятника Фуко, якщо його стусанути зі стану спокою — таку собі квіточку із вісімок. При цьому його кидає поперемінно то у лівизну, то в індивідуалізм. Всього описано сім стадій, при цьому дві останні ще ніде у світі не наступили, а тільки де-не де, у продвинутих штатах Америки та у Північній Європі накльовуються. Щоправда, ідея “спіральної динаміки” самому професорові не належить — він підгледів її у якихось іще професорів, а ті — у ще інших. Пан Старрок просто ділиться своїми міркуваннями щодо практичного її застосування. Його пропозиція — забезпечити стійкий мир у всьому світі, подолати бідність, безробіття, злочинність, соціальну нерівність, екологічні проблеми, реформувати освіту, об’єднатися всім землянам і разом демократично керувати усім глобусом. Ні більше, ні менше.
Раніше це було неможливо, бо продвинутіші уряди з презирством ставилися до режимів і устроїв нижчого ступеня, і намагалися їх переробити під себе. Тоді як насправді їх треба було скерувати на більш здорову версію їх рівня, і поволеньки штовхати до наступної стадії, не перескакуючи сходинки. Тоді все було б ідеально!
Стадії розвитку суспільства, як і індивідуума, позначені кольорами: бежевий, пурпурний, червоний, синій, оранжевий, жовтий і бірюзовий — саме у такому порядку.
Про бежевий було небагато: на ньому перебувають тільки новонароджені, які ще не навчилися відділяти себе від світу, і відповідно не мають жодних цінностей, тільки інстинкти на рефлекси. Втім, цей рівень вважається індивідуалістським, бо раз нема “я” — нема ні ком’юніті, ні чужих.
Пурпурний — це коли ти визначаєш себе через приналежність до племені. Нема жодної приватної власності, задля племені нічого не шкода, навіть скласти голову. Уся філософія — як у троглодитів Монтеня: зло — це коли інше плем’я украло корову у нас; добро — коли ми украли корову у іншого племені. На зорі людства усі ми там побували, та зараз від “пурпурних” залишилися тільки незначні сліди там і сям по Африці та вздовж річки Амазонка. Відмирає “пурпур” тоді, коли найкмітливіші його представники помічають недоліки комунізму: кожен хоче отримувати, як усі, а докладати до спільного діла “на відчепись.”
Тому на червоному рівні з’являються егоїстичні еліти. Мені неясно, вписується сюди феодалізм чи “красний терор”, бо автор наводить приклади тільки з сучасного Близького Сходу. Мабуть, що так. Словом, їх девіз, приблизно як у Грейджоїв Мартіна: “Ми не сіємо.” В умовах постійної війни, грабунку і контролю ніхріна не розвивається; наука, філософія, технологія та рівень благополуччя громадян застрягають на рівні Середньовіччя. Врешті-решт голодний натовп скидає тирана, або той сам відкидає ноги. Теоретично, такому тирану можна розрекламувати переваги наступних рівнів і зробити його хорошим, сильним лідером. Так, студенти професора Старрока, застосовуючи його підхід, уламали на деякий час арабів дати спокій євреям, але наступила криза дві тисячі восьмого, фінансування припинилося, студенти роз’їхалися, — ось вам і пояснення, чому той віз і нині там.
Синій. Традиційна традиційнота. Наш народ — найбагатостраждальніший, наша історія — найгероїчніша, наша культура — найдивовижніша, наша мова — наймилозвучніша, наша віра — найправильніша; усіх хто проти — на гілляку. Тут, знову-таки, наводяться як приклад ізраїльтяни, єгиптяни, індуси і турки. Одразу видно, що пан професор ніколи не бував на конкурсі краси “Міс Поділля”, учасниці якого надівали вишиванки замість бікіні, змагалися у читанні напам’ять поем Шевченка, ну і що за культурний захід без ксьондза зі святою водою? Прибіг, як тільки посповідав і причастив усіх випускників дитячого садочка, четвертого, дев’ятого та одинадцятого класів.
Оранжевий. Їх ідеал — щось середнє між Френком Каупервудом з роману “Фінансист” Драйзера і американським психопатом Брета Істона Елліса. Бабки-бабки-шмотки-шмотки-імідж-трофеї-і-вперед-по-головах. Цінності споживацькі. Тут уже починає прослідковуватися схожість стадій через одну, оранжеві — це ті ж червоні, тільки в дорогих костюмах. “І ще вони реально вкалують, іноді” — додала б я. На думку професора, саме тут перебуває більшість продвинутого західного світу, Австралія і декілька мегаполісів у Азії.
Зелена стадія мене здивувала. В першу чергу тим, що згідно з теорією спіральної динаміки, вона вища відносно оранжевої. З’являється вона на думку професора тоді, коли вовки з Уолл Стріт заробляють нервове вигорання, депресію, усвідомлюють, що не в грошах щастя і починають цікавитися езотерикою, влаштовувати демонстрації з будь-якого приводу — проти війни, за довкілля, і т. д., — перетворюються у хіппі, одним словом. Вони дуже кльові, свідомі, миролюбні і комунальні, проте нежиттєздатні і непрактичні, нехтують розвитком технологій і неспроможні займатися політикою. Проте, уряди країн Північної Європи і США наразі запроваджують у своїй політиці багато “зелених” елементів, даючи дорогу радикальній соціальній рівності, чистішому довкіллю, правам тварин тощо. “Зеленим” може стати бізнес, якщо його власники здатні поступитися частиною прибутку, щоб краще задовольняти потреби працівників та мінімізувати негативні наслідки для споживачів. Тобто Гугл — добре, а МакДональдс — погано.
А на жовтому рівні починається цікаве. Офіційно він ще ніде не наступив, на ньому перебуває може декілька штук геніальних мислителів по усьому світу. Одним з таких, що значно переплюнули свій час, пан професор вважає Обаму. Інтересно, він про Україну і нашого президента чув взагалі? Цінності жовтого рівня — індивідуалізм, системне мислення, глобалізм, плюралізм, інтеграція всьоготого, що раніше не інтегрувалося. На відміну від попередніх стадій, “жовтих” взагалі не парять проблеми виживання — усі базові нужди людства до їх приходу уже залатано. Ясно, що жовтизна не може настати по всьому світу одночасно, і деякі уряди ще довго триматитимуться за оранжевизну, синяву і подекуди — червоноту. Та жовті нікого не демонізують, і вирішують суспільні проблеми опускаючись до того рівня, на якому ці проблеми виникли і апелюють до відповідних цінностей. “Першокласник не винен, що не знає того, що проходять в одинадцятому класі” — такий їх девіз. “Якщо він залишається у першому класі на другий рік уже десять років підряд, — то ще й як винен,” — подумки заперечую я професорові.
Тобто, якщо я правильно зрозуміла, за “жовтою” логікою, те чмо, що збило малазійський Боїнг у дві тисячі чотирнадцятому, мало першим ділом сісти за парту. Де дізналося б про “обмеження” червоної стадії, і загорілося б ентузіазмом з приводу наступних: синьої і оранжевої. Воно усвідомило б, що заробити капітал власним горбом на свій ризик і страх прикольніше, ніж просто вийняти його з кишені у трупа. І вуаля! Слава фофудьї! Царство небесне, як на небі, так і на землі. А я-то думала, дурненька, що усіх терористів треба вішати за яйця і розхитувати, розхитувати, розхитувати як той пендулум!
На “жовтому” етапі урядами керують академіки, а наукові ступені роздаються за вивчення роботи чакр, астральних тіл, психоделіків і зарядженої води. Вчені, які шукають ліки від раку, не полемізують з народними цілителями та йогами, а об’єднуються і консультуються з ними. На кожному кроці — диктатура плюралізму та холістичного підходу.
Про “бірюзовий” ступінь відомо мало — хто там бував, нічого ясно пояснити не здатен. Скоріш за все, на ньому починаєш бачити реальність такою, як вона є насправді, внаслідок чого жити такими категоріями, як раніше, стає неможливо і більшість соціальних інститутів відпадає за непотрібністю. Втім, це зараз не суттєво, бо на думку професора, перестрибувати сходинки неможливо. Завдання кожного землянина тут і тепер — продіагностувати себе і своє середовище на предмет того, якого вони кольору і зі всіх сил тягнути до стадії вище по списку, якою б абсурдною і радикальною та не здавалася. Перехід завжди болісний, але якщо йому не допомогти, він рано чи пізно відбудеться сам, як тільки недосконалостей поточного рівня набереться критична маса.
Якого ж я кольору? Від синього та зеленого мене нудить, жовтий в принципі імпонує, але фактично я іще в режимі “виживання”, отже, маю бути на оранжевому чи навіть червоному. Стоп. Прошу пана професора, теорія ваша нікуди не годиться. Якщо ви коли-небудь пробували переконати “червоного” що він не “оранжевий”, а зеленого хіпака — що він не “бірюзовий” уже давним-давно як, ви розумієте, про що я. Кожен норовить перекинути себе через одну сходинку вгору. Ви, очевидно, бачите себе десь у кінці жовтого тунелю, практично дозрілими до бірюзового. Хоча самі при цьому — махровий зелений комуняка, це неозброєним оком видно.
З іншого боку, щось у цьому є. Тільки структура ця двовимірна а не об’ємна, і представляє собою площину з концентричними колами різнокольорових грабель. Таке собі шоу вайп-аут. Гм, я мислю по-конкурентницьки, мабуть-таки оранжева я.
Мої роздуми перервав один з охоронців: “Фаранг! Фаранг! Хто тут кхм... Озьга?” Пробиратися до грат ледь довелося прямо по тілах співкамерниць. Охоронець показує на стелю. Очевидно, мене хоче бачити слідак, кабінет якого — через поверх над нами.
— На, тут підпиши.
— Про що тут?
— Що це ти на камері спостереження в аптеці.
— А можна запис подивитися?
— И?
До такого його не готували. Поки слідак роздумував, як відповісти, я акуратно, з піднятими коло вух долонями, але прудко перебралася зі стільця напроти до нього за комп. Там було декілька відеофайлів, відкритих у невідомій мені програмі, один поверх іншого.
— Можна? — спитала я, — і, не чекаючи дозволу, клацнула на трикутничок програвання. Видно, слідак збирався, як і всі тайці у складних ситуаціях, прикинутися, що не розуміє мене та відмахнутися, та було вже пізно.
Особа на відео дійсно походила на мене, але обличчя було взагалі не розібрати проти світла — з таким же успіхом кражу можна було приписати кожному десятому жителю острова. Злодійкувато озираючись, особа вхопила зі стійки якийсь дріб’язок — на таких, як правило, викладають репеленти від комах, активоване вугілля, йод, спирт і пластирі, і стрімголов кинулася до виходу. Такого одягу, як на ній, у мене зроду не було — підмітила я, ніби мені самій потрібні були докази, що на записі — не я. І головне, я чудово знаю, кому він належить.
Господи, невже ми настільки схожі?
Здавати Джулі було прикро й паршиво — на всякий випадок, я розказала про неї усе що знала, включно з тим, як добратися до її бунгало. Було мало надії, що це якось допоможе мені вибратися звідси, але міську сумашедшу впізнала і прибиральниця, що матеріалізувалася чорт-зна звідки, і ще один клерк, який підіспів на галас. Не вірячи своїм очам, ніздрям, вухам і шкірі, уже через хвилину я переступала поріг у зворотному напрямку — на світло і гаряче повітря, у дзижчання мух, щебетання птахів, гуркіт мопедів та ледь вловимі фрикції якоїсь дискотечної музики здаля, у запах перегрітого в казанку рибного соусу, чилі і часнику, солодкої квашеної ковбаси і плюмерії в цвіту, бензину і одеколону якогось фаранга, що пронісся на скутері у міліметрі від мене.
Може, ще не пізно відшукати Джулі та попередити її? Та ну, ще заберуть мене знову, якщо її не знайдуть. Уявляю, як їй важко буде провести стільки часу в чотирьох стінах майже без руху. Вона ж помре! Може, їх консул не ликом шитий, втрутиться, щоб її одразу депортували. І тоді вона бігатиме своїм рідним Південним Уельсом, а не по кругу. Принаймні, там не так жарко. Втім, зв’язуватися з британським консульством я теж не завдала собі клопоту. Спочатку надто сильно хотілося їсти, пити, в душ, туалет і поспати в холодку. А потім… Я все відкладала і відкладала, поки не вирішила, що уже пізно.
15.
Тепер мені буде значно легше з Дейвом. Раніше кожна наша зустріч була, по суті, сутичкою, такою собі розвідкою боєм. Мені ніяк не вдавалося намацати його невроз, тож залишалося тільки гадати, від чого у Дейва “бомбить.” Трамп? Щеплення? Фемінізм? Антифемінізм? Термічно оброблений майонез? Раз він співчуває професорові Старроку, то у нас буде купа тем для розмов, від яких він просто не зможе відмахнутися. Для людини такого складу нема нічого спокусливішого, ніж нав’язати іншому свою думку та навернути невігласа у свою віру. Головне — не дуже старатися йому сподобатися, сміливо перечити і притримуватися свого амплуа неотесаної варварки — решту він зробить сам.
— Лібералізм — всього лише опошлена людьми версія Нірвани. Свого часу він був не такою вже й поганою ідеєю.
— Дорогенький, у тебе самого у місті є райони, куди тобі не можна заходити і живуть там понаїхавші. Клянуть тебе, невірного, на чому світ стоїть, на твої ж гроші. Тебе жаба не давить?
— Хочеш секрет? Ми тут усі понаїхавші.
— Окей, а тепер поклянися життям своєї мами, що тебе аніскілечки не давить жаба.
— Ха-ха. Та давить, але менше ніж тебе, очевидно. Диви, я тобі дещо покажу, ти вже бачила це раніше, просто глянь ще раз і озвуч свою першу думку.
Я думала, у Дейва з собою тест Роршаха абощо, але він показує мені відому фотографію з вмираючою від голоду суданською дитиною, коло якої вже крутиться стерв’ятник.
— Перша думка, живо.
— Якого хріна його мама і тото не переїдуть кудись, де є вода, їжа, робота і прививки?
— Бінго! Добавки хочеш? Знаєш, чому тайці нас терплять? Підказка: туризм у них — це всього лише шість відсотків ВВП.
— У білих більші члени? Місцеві не здатні самі собі перевстановити “Вінду”? На відміну від інших азіатів, ми не об’їдаємо їх в плані квашених цукатів з ковбаси, фіолетової “фанти” і чіпсів зі смаком “морозна диня”?
— Зосередься.
— А хіба вони терплять? Вони ж нас ненавидять всіма фібрами.
— Але?
— Здаюся.
— Фаранги такі убогі, що у “них” на відміну від “нас”, навіть нема короля.
— Хм. Ну окей, а як на рахунок тебе? Єлизавета Друга ж іще живе?
— Вони не вкурсі. Їм усе, що далі Сіамської затоки — голодні краї безпризорників. Я своїй колишній тайській дівчині, — вона була дивовижною, — розказував про нашу королеву. Про те, як вона гуляє у себе в саду і їй можна помахати через паркан. Дівчина тоді ледь не розплакалася — бідна жіночка, сама, пішки, у всіх як на долоні — нічого святого у тих фарангів. Ось у нашого Короля — тисяча білих слонів, і ніхто його в прямому ефірі не бачив уже років десять як. Лихі люди поговорюють, що помер чи дістав деменцію, а-ні, він просто зайнятий.
— Ти про ті його винаходи, простигосподи?
— Ага, у мене навіть є улюблений.
— Давай, я майже у нокдауні.
— Чарівне. Насіння. Яке. Треба розсіяти. З літака. Щоб пішов дощ.
— Ха-ха, ну я так зрозуміла, то не емердженсі. Діє воно десь в діапазоні жовтень-листопад, а далі капсююється до наступного сезону дощів.
— А ти уяви, який жах і засуха були би без цього насіння!
— Словом, спасибі за лайфхак, наступного разу, як потраплю у скруту, зображатиму політичну біженку. Він проклятої демократії до світлої монархії.
— Я так бесплатно столувався при Ват Ламаї місяців два. Потім зустрів Світлану, а вона вже кухар від Бога.
Правда? Хіба так складно “приготувати” чай з одного пакетика і горішки з іншого? Але не буду язвити — ще подумає, що я ревную.
— Так, зараз у неї столується весь бездомний Чавенг.
— Ви із нею лагодите?
— Аякже, вона ж атомна жінка!
— Ти будь до неї поблажлива, Осіко. Не ображай і сама не ображайся, коли Світлана “чудить.” Вона додасть тобі недостаючої “зеленеви.”
Ось тут уже не можна не з’язвити.
— Ти тому від неї утік?
— Не утік, а відпустив. Вважай це одним з найвищих проявів любові та турботи.
— Боюся, вона так не вважає.
— Це тимчасово, вона мені ще подякує.
— За що ж?
— За те, що звільнив вакансію для когось, хто більше їй підходить.
— Тобто, якщо я знайду їй хлопця, я від неї нарешті здихаюся?
— Ха-ха-ха-ха!
— Осіко.
— Га?
— Ти так і не сказала, чому ти тут.
— А чорт мене знає. Я колись хотіла в Україні спортивний інтернат чи клуб зробити, щоб неодмінно для беспризорників.
— Вау! Ти була б у цьому чудовою. Могла б викладати муай-тай. Уяви, стільки котів було б врятовано від катування, якби дітиська натомість мутузили одне одного.
— Ти не повіриш, але це й було основним мотивом. Так-то я дітей не дуже, більше тварин жалію. Я тоді реально задовбала місцеве самоуправління і потенційних меценатів. Трохи перестаралася. Потім мені виписали літій і проблема зникла.
— Ха-ха-ха…
— Тьху, Дейв, я серйозно.
— Просто подумав, що я не на ту тему обрав для своєї докторської. Треба було “Роль літію у вирішенні проблеми неблагополучних підлітків.”
— Або “Метиловий спирт як засіб боротьби з огидною зовнішньою рекламою,” знаю, відмазка так собі… Але було б круто. Хотіти і могти. Центр.
Стоп.
— Ти чого так на мене дивишся, Осіко?
— Та от прикидаю, які ініціали були у того професора Старрока і чи тягнеш ти на нього.
— Ну і як? Тягну?
— Ні, аніскілечки.
— Та ну. Правда?
— Подивися на себе, який з тебе професор? Ти — Джаганнатха з голови до п’ят.
— Я не схожий на розумного?
— Ти — ще може бути, а він, — цокаю язиком і хитаю головою, — і взагалі мені від однієї згадки про нього хочеться випити.
Добре, що пляшка завжди зі мною. Де ти, люба, агов? Є. Бульк-ґоль-ґоль-ґоль. Фух.
— Осіко, — каже Дейв вкрадливо.
У мене загупало серце.
— Ти, — продовжує він, — правда не бачиш зв’язку між збитим Боїнгом і твоєю власною проблемою з випивкою?
— Гик? Пардон, у мене якраз немає жодних проблем з випивкою. У мене легкий алкоголізм. Це у тебе проблеми з моїм алкоголізмом.
— А у кого проблеми з тероризмом тоді?
— Хочеш сказати, зло існує, бо я його думаю?
— Давай не будемо говорити про зло як про щось погане апріорі. Особисто тобі діє на нерви тероризм, бо він не дуже сходиться з твоєю власною стратегією виживання. При цьому у терориста з тобою проблем нема, ти йому, навпаки, потрібна такою, як є. У нього проблеми з миром. А твоя ненависть до нього не робить тебе миротворцем. І тому у терориста — завдяки твоїй ненависті, більше шансів взагалі відбутися.
— На що ти тоді натякаєш? На людяність?
— Давай не будемо говорити про людяність як про щось сентиментальне. Людяність, любов, співчуття, істина, бог можуть бути напрочуд брутальними.
— Ти сам що-небудь із перечисленого зустрічав у реальності?
— Реальність не тільки є синонімом усього, переліченого мною. Рахуй це будівельними блоками реальності.
— А я, дурненька, думала, що будівельні блоки реальності — то кванти усякі, поля і проміжки між ними. Скажи мені, хто мусив вмерти щоб зробити тебе доктором наук?
— Професором.
До мене починає доходити, що Дейв, Джаганнатха і професор Старрок, ймовірно, — одна і та ж особа. Я до такого готовою не була.
— І яких же наук? Гендерних чи що?
— Фізики елементарних часток.
Ну ось, я в нокдауні.
— Знаєш, Дейве, мабуть, я іще вип’ю.
— От скажи мені, Дейве… гик! Пардон, пане професоре. Коли лев рве антилопу — це насильство?
— Сама як думаєш?
— Ну яке ж це насильство. Це дієта. От коли антилопа рве антилопу, гіпотетично… Де межа між дієтою і насильством? У терориста ж теж дома діти голодні плачуть. Яким чином він гірший за дику тварину?
— У тебе в голові.
— Гик?
— Нічого поганого чи вульгарного в реальності не існує в принципі. У більшому масштабі кожна локальна драма чи катастрофа — якось потрібна для більшого блага.
— У мене була схожа думка недавно, тільки я її недодумала. А що потрібного у педофілії? Шизофренії, гик? Раку?
— Ну, тут просто. В основі раку і всяких збочень — ті ж мутації, завдяки яким у людей тепер є вища нервова діяльність. Те, що хтось вмирає тут і там — порівняно маленька плата за таку примочку.
— Я думала, ти скажеш, бо їдло з канцерогенами дешеве і допомагає подолати більше лихо, голод. Ех, не розведу я тебе сьогодні на “Біг Мак”.
— Яка чудова думка!
— Ти це їси? Я маю на увазі, вау, він взагалі іноді їсть! Виглядаєш так, ніби мироточити почнеш ось-ось.
— А у тебе милий манікюрчик.
— Обід на мені.
— Я що, схожий на такого, що здатен сам собі купити “Біг Мак”?
Ми цокалися пластиковими склянками кока-коли за миротворчість як усвідомлення того, що світ ідеальний і кожен з нас ідельно у нього вписується. Антилопа стала такою такою дивовижною і спритною за мільйони років, саме завдяки тому що мільйонами років на неї полював брутальний кровожерний лев. Лев такий дивовижний, брутальний і кровожерний, бо мільйони років антилопа тікає від нього на своїх дивовижних ногах.
Бозя так любить нас усіх, що дає нам повну свободу вибору, будь то залежність, збочення чи геноцид. Як чванливо з мого боку було не любити кожнісіньку живу істоту — відчайдушно, до смерті. Яка це самовпевненість — критикувати будь-що існуюче. Яка це сліпота — коли твоє серце не обливається кров’ю за водія сміттєвоза, який лупить жінку вечорами, за жахливо нафарбованого ледібоя з кабаре, за кожного браконьєра, за кожного перевертня у погонах. Завдяки їм — тобі не доводиться займатися тим, чим займаються вони. Завдяки їм, ти можеш відбутися самим собою. Це тільки з ракурсу здорового глузду маячня. А на кожному зрізі часу, у кожну окрему мить — мейкс пьорфект сенс. Нема нічого вульгарного. Нічого сентиментального. Аж дух захоплює!
— Па-па, Дейве, я заночую на о-о-он тій лавці. Спасибі за вечір, було, гик, класно.
— То гойдалка в дитячому садку.
— Яка різниця?
— Ти божевільна.
— Гей, дорогесенький… Подивися на наш Всесвіт. Гик! Якщо у ньому є місце для всіх і усього, то чому у твоєму серці нема?
— Ха-ха, боюсь, я не настільки продвинутий. Але спасибі за чудовий образ. Серце як безкінечний готель Гілберта[34].
Я не знаю і не хочу знати, що він має на увазі. Я уже все зрозуміла. Гра чи шоу, де ти граєш бога, а всі інші підігрують тобі, — єдиний спосіб дати відбутися собі й іншим. Я не вигадала її, усе дійсно так і працює. Хай він і професор, хай йому легко розписати всю виворотну сторону реальності у вигляді рівнянь — що з того? Це ж як футбол. Знання правил суттєво покращує твою якість гри, але саме по собі не робить тебе Роналду. Я трохи незграбно, але хвацьки перебираюся через паркан садочка.
— Та на здоров’ячко!
16.
Вірити в недуказуєме ірраціонально, але по-своєму мудро, красиво і неабияк забавляє. На жаль, жодна існуюча релігія для цього не підходить, бо будь-яка догма повністю руйнує шоу. З матеріалістами у цьому плані домовитися легше, хоча у них і власних догм вистачає. Наприклад, “а” ніяк не може дорівнювати “а плюс один,” — інакше вся арифметика летить під три чорти.
Релігія Нью Пурушоттама Кшетра вийнятком не була. Вона представляла собою мікс індуїзму та дзен-буддизму. Це приблизно те саме, що схрестити чіхуахуа і динозавра. Також тут не гребували відсилками до халдеїв, гностиків, суфіїв, ацтеків та науково-популярних публікацій. Так, вчені, самі того не усвідомлюючи, довели існування вищого, духовного світу, відкривши антиматерію. Духовний світ же — антиматеріальний за визначенням? Які вам ще докази потрібні?
“Внутрішня” назва усіх прихильників — “відданий”. До менеджменту годилося звертатися на “пан” та “матінка.” Повсякденна практика була майже повністю передерта з секти “Харе Крішна”: щодня слід було відчитати N мантр на чотках вголос, з дієти виключали м’ясо, алкоголь, гриби, часник і ще купу всього, що неугодно духам, а кожного одинадцятого і двадцять шостого дня за місячним календарем приписувалося поститися “насуху.” Секс — тільки для розмноження у подружжі; азартні ігри — тамас, тютюн, кава і чай — тамас. Зате у плані поклоніння — повне розмаїття. Для цього були доступні двадцять шість аватар Вішну, однією із яких вважався Будда. Можна було однаково медитувати на поподання по смерті до вищих планет, де живуть напівбоги; на розчинення в сяйві імперсонального Брахману, або змахлювати і прискорено спалити карму “по дружбі” з Крішною. Можна було медитувати на порожнечу, можна було влаштовувати пуджі і яг’ї — підношення та вогненні жертвопринесення меншим божкам. Як сюди міг вляпатися професор фізичних наук — слід було з’ясувати якомога швидше.
— Ну диви: дуже важливо не плутати мапу з територією, — каже Дейв. Тобто квантову механіку з явищами, які вона описує. Грубо кажучи, це — математична модель, що описує реальність на рівні її найменших, найбазовіших, найнеподільніших блоків. Ще сто років тому отці квантової механіки — Бор, Шредінгер, Планк виявили, що усе, що ми вважаємо реальним, складається з часточок, які реальними і матеріальними назвати не так-то і просто. Є тільки поля ймовірності, які можуть колапсувати до часточки при спостереженні чи вимірах. Квантова фізика — точнісінько як табло в “Макдональсі”, яке описує кожну страву, але не є їстивним само по собі. Чому факт активного спостереження настільки критичний, що призводить до колапсу хвилевої функції? Це має сенс тільки тоді, коли спостерігач сам є невід’ємною частиною того, що він спостерігає.
— Тоді що таке спостерігач? — тамую позіхання
— Відповідь дуже проста, просто ти неправильно її зрозумієш.
— Я б ризикнула.
— Спостерігач це завжди ти, ідентичний Богові. Одне велике суцільне усе, яке вивчає само себе. Коли немає нічого крім тебе і буття, єдиний спосіб його дослідити — свідомо відбутися у кожному можливому варіанті.
Я до цього якось не додумалася. У фантазіях я була сама собі щось на зразок побічної аватари Вішну — спаливши карму, можна повернутися до початкової форми, але відділившись від неї — дієш автономно, поки великими ділами заправляє Великий Бос.
— Тобто ти і я — всього лише спосіб Бога поколупати у власному носі?
— Ха-ха, ліпше і не скажеш.
— Найвеселіше, що раз я Бог — можна нічого не боятися. Не тому, що боятися нічого, а тому що нікому. Я — не я, а Бог уже заздалегідь підписаний на будь-яку мою витівку. Так набагато легше, — жити, знаючи, що твоє завдання — просто бути. Будь-яким доступним способом. Не вийшло стати міс Домінікана — ну то й що, ми і так одне. А при чому тут свідомість?
— А що таке свідомість, по-твоєму?
— Ну, скажімо, продукт, який виробляється мізками, або щось на зразок лазерної указки, яка зі всіх несвідомих процесів у мозку вихоплює деталі, які можна осмислити.
— Ну ось. Звідси і вся плутанина. Пам’ятаєш, я казав, що свідомість — канва реальності? Вона первинна до мозку. Мозок — просто прибамбас, який допомагає тобі її цідити і частково переварювати. Інтерфейс, який спрощує, але водночас сповільнює і збіднює взаємодію зі вселенською свідомістю. Тому нічого в реальності навіть близько не відповідає інтерпретації мозку. Ти знала, що людина на дев’яносто відсотків складається з проміжків між атомами? А те, що коли мацаєш предмет, або притискаєш його до іншого, між ними завжди буде прірва і нуль фізичного контакту? Відчуття дотику — це всього лише електромагнітні зв’язки, які не дозволяють тобі проходити чи бачити крізь стіни.
— То свідомість — на всіх одна?
— А шизофренія уже своя у кожного.
— І чому нам ця чиста свідомість у даний момент недоступна?
— Вся наша діяльність зводиться до мимовільного скручування реальності в точку, яка займає нашу увагу у певний момент. Колапс хвильової функції — всього лише метафора.
Пирскаю. Дейв зовсім ігнорує мою реакцію.
— Повний спектр свідомості — це і зворотній процес: розширення кожної проекції до безкінечності. Щоб його заново опанувати, і практикуються різні види йоги, медитації, пожирання тон психоделіків тощо. Але такого, щоб був надійний, швидкий, доступний і безболісний — ніхто наразі не знає, хоча іноді просвітлення і сходить на людей спонтанно, взагалі без зусиль.
Мені стало якось незатишно. Ще хвилину тому я ж була ЇЇ Величністю Абсолютом.
— Чому скривилася? — питає Дейв.
— А воно як-небудь торкається особисто нас із тобою? Ми собі тут і зараз; на горизонті — нічого, що б нагадувало антиураган, який за мить відніме від нас те, чому ми до цього дорівнювали.
— Ти зараз міркуєш, як печінка хлопця, якого завербували в ІДІЛ. Їй — нормально, бо він не п’є алкоголь і на бекон, очевидно, не налягає. Але безвідносно від того, що відбувається на рівні фізіології, його ризик ось-ось відкинути ноги вищий ніж… ніж…
— У мене. Бульк! Ґоль-ґоль-ґоль...
— Ха-ха, ну добре. І печінці хана заодно, хоч вона помилково і вважає себе автономною одиницею системи.
— Слухай, а раз свідомість безкінечна, чому вона так легко вирубається, скажімо, від удару в голову чимось важким?
— Ти правда ще не збагнула?
— Я що, схожа на розумну?
— А чому кіт лиже яйця?
— Ясно.
— Нема жодного причинно-наслідкового ланцюга: реальність реагує митєєво на себе саму. Ти про сплутані частки чула?
— Ті, що синхронізують спін на будь-який віддалі, швидше за швидкість світла?
— Браво.
— Ні, вперше чую.
Дейв ніяк не реагує на мій жарт.
— Це можливо лише у єдиній, цілісній системі, де суб’єкт та об’єкт спостереження тотожні.
— Ясно. Слухай, Дейве, я одного не втямлю. Як можна бути таким мудрим і таким занудним? Ти всю реальність можеш за лічені секунди зібрати і розібрати на запчастини у своїй голові, ти мусиш…світитися! А не ходити вічно надутий… як миш на крупу.
— Ну, збірка і розбірка, як ти кажеш, — не для слабких на нерви, — перебиває Дейв.
Який шанс додати кінестетики і вхопити його за руку на півсекунди!
— О, а можна з цього місця докладніше?
— У мене є про це купа публікацій, погугли.
Він береже мою психіку. Як це зворушливо!
— “Совість” — хороше слово, теж погугли. Може, спробуєш її як-небудь.
— Ну добре. Питання “Чому “щось” радше ніж “нічого?” ідентичне питанню, “Що є “я”?” Відповідь на нього дати не можна, її можна тільки втілити.
— Добре, але чому у такий шахрайський спосіб, чому у Нью Пурушоттама Кшетра?
— Та з тієї ж причини, чому ти хотіла взятися за безпризорників. Система характеризується своїм тилом, а не авангардом. Підтягуєш найслабших — і гравітаційний центр усього суспільства піднімається назустріч вищим стадіям. Продвинуті мислителі перестають бути білими воронами і отримують шанс відбутися. А тут… Сама знаєш, щасливі люди в культ не лізуть, і разом з тим у них сильний потенціал для духовного вдосконалення.
— То ти насправді диверсант, що вийшов “у поле”?
— Як і ти, мабуть.
17.
Якось у класі шостому мені приспічило написати листа письменникові Кормаку МакКарті, роман якого, “Кривавий меридіан” я прочитала попри протести родичів, районного бібліотекаря, сімейного духовника і духовника сімейного духовника. Зараз уже й не згадаю, на кого я цією витівкою хотіла справити враження — мабуть, на вчительку англійської: тоді без її допомоги я б не справилася. У тому листі я запитала: “якщо Бог — це війна, то чи можемо ми обирати свою війну? А якщо ні, то чи можемо обирати сторону, на якій воювати? Чи хоча б зброю?” Кумедно, але через багато місяців мені прийшла відповідь, і складалася вона із двох слів: “Не певен.” Я тоді ще не знала, у англомовних то такий гречний спосіб послати на три букви. І майже до тридцяти жила життям, повним надій.
Не знаю, хто б іще, крім мене, заздрив собі самій у одинадцятирічному віці. Наче й нічого не бракує, а листа написати абсолютно нікому. Астрологічна розсилка не рахується. Насправді, мені страшно, що про неї довідається хтось із знайомих. Ну, не так щоб було зовсім моторошно, та легенька фонова тривога, здебільшого несвідома, час від часу прориває, — наприклад, уві сні. Вам ось часто сниться, що ви раптом на людях опиняєтеся голими? У мене чим більше секретів накопичується, тим частіше сниться така чортівня. Тут і сонника не треба — король-то голий. Стоп!
Цього року я ще не посилала заявку на реаліті-шоу “В ізоляції.” Там всього лише потрібно коротко описати свій виживальницький досвід та причепити фото. Не зовсім епістолярна тема, але краще, ніж нічого.
Що розказати? Чи то пак, про що краще змовчати? Про те, як ми в колонії дистилювали рисову брагу саморобним кип’ятильником? На півночі Ванкувера це не спрацює — клімат не той.
Багато речей із мого зовсім раннього дитинства напряму пов’язані з екстремальним виживанням. Відомо мені про це, правда, не з власних спогадів, а з розповідей посторонніх і не дуже людей. Наприклад, що зарплату мамі з татом могли видати раз у шість місяців лівими капцями, а я при цьому могла по три дні бігати по вулиці у обісраних колготах і не комплексувати. Це вже тепліше. О! “Лісове Альфредо!” Так називалася “паста” з дощових черв’яків, яких спершу морили голодом, поки усе лайно не вийде, а потім промивали, солили, перчили і смажили чи відварювали. Так і запишемо. “Чому я? Пункт один: виживальниця з пелюшок...” А наприкінці треба буде не забути якийсь ненав’язливий заклик до дії.
“Пункт п’ятий: нехай це буду я! Я не надто оптимістична щодо своїх шансів перемогти у шоу. Я — не рівня усім тим бідовим хлопцям та дівчатам, які у вас витягають коней з болота. Але дозвольте відкрити вам секрет. Весь цей оптимізм, позитивне мислення, навіть віра у себе — фігня. Мені відомо, що таке суцільний, безпросвітній відчай. І я знаю, що не треба бути оптимістом чи віруючим у себе, аби звідти вибратися. Вистачає інтересу. Інтересу, що буде далі. Це експеримент.
Чи обійме природа мене, свою блудну дитину, так зіпсовану мікрохвильовками, соціальними мережами, перукарськими салонами, бутильованою водою та доставкою “Керрі” — як той люблячий батько з картини Рембрандта? Або, може, вона відіграється на мені сповна за усе, що з нею зробив мій вид? Хтось повинен показати людям, до чого ми докотилися. Навіть якщо я маю стати першим гравцем, який вибуде, нехай це буду я.
Ну що, купилися?
Так і знала.
Звісно, усе що мене цікавить — це виграш. Популярність — ні, обійдуся, а гроші — так, так, і побільше, будь ласка! У мене є син і чоловік, які будуть зовсім не раді мене відпускати. Але у такій ситуації комусь доведеться вчинити, як егоїстична п*%да. Нехай це буду я.”
Тепер точно купляться.
18.
Метою більшості релігій є формування нас по образу миролюбних жуйних тварин, які до смерті люблять бозю і ближнього, і увесь світ, тільки не себе у ньому. Так виникають хрестові походи, полювання на відьом, шахіди, вегани, бізнес-тренери і заряджена вода.
Коли не любиш сам себе — це ніби в арифметиці “а” заперечує, що вона тотожна “а”, і хоче неодмінно бути “а+1.” А коли одне число не хоче бути самим собою, ламається уся безкінечна множина. Пожежа на Амазонці, танення Антарктиди, геноцид, корупція, диктатура — наслідки дефіциту любові передусім до себе. Людина, яка себе знає і любить, не стане рубати гілку, на якій сидить. Її протилежність — прагне вкоротити віку собі сама, і забрати з собою всіх інших. Саме тому жодну глобальну проблему не можна вирішити на глобальному рівні. Кожна велика катастрофа розплутується до маленької індивідуальної драми. І тільки там може бути викорінена чи попереджена. На жаль, для більшості земного поголів’я чиста, глибока любов до себе — ще радикальніша ідея, ніж підстановка лівої щоки після лівого бокового.
Власною присутністю треба упиватися щиро, до тремору. Ми так у собі зневірилися, що постійно повертаємося своїм фотогенічнішим боком до інших у надії, що вони справляться з завданням за нас, причому встократ ліпше. Я сама це щойно збагнула. Треба терміново розказати Дейвові.
Одна біда: мені це очевидно тільки коли я вип’ю. Коли я вип’ю, вселенська безумовна любов просочує мене, як ром ромову бабу. У такому стані про неї й неохота теліпати язиком — слова усе збіднюють, перекручують і псують. Та кому зара’ легко?
— Дейве, Дейве, я тут зрозуміла, що не любити самого себе — це як “а”, що хоче бути “а” плюс один”...
— Можна й так сказати, але прогулюючи математику в старших класах, ти сильно себе обікрала в плані розкішніших аналогій.
— А я не прогулювала. Я просто в якийсь момент перестала врубатися, нащо це мені.
— Схоже, це сталось досить рано, ха-ха.
— Ну… як сказати. Дроби і суму квадратів катетів я пам’ятаю, а все решта, якщо чесно — як у тумані.
— Це хороша стартова точка! Там далі Піфагора і не потрібно. Класичну музику любиш?
М-да. Мені ніколи не спадало на думку, що її можна любити. Знати — ще куди не йшло. Врубатися — можливо, в теорії. Але любити, перепрошую, Баха...
— По-моєму, всі люди діляться на тих, які самі її пишуть і грають одне для одного та всіх інших.
— Тобто це для тебе також вища математика.
— Слухай, ну ніхто не ідеальний. Чи ти пропонуєш мені халявний урок сольфеджіо?
— О-о-о, маленька, ти граєшся з вогнем. У мене в Англії хата під зав’язку набита пластинками, а сюди я перевіз стільки, що з багажу довелося викинути усі труси і шкарпетки, аби пройти зважування.
— Це багато пояснює, — опускаю погляд на його дхоті. — Чік, — роблю жест, ніби запалюю сірника, — коли?
Виявляється, Дейв винаймає ціле кондо на Чавенгу, хоч і служить воно йому складом, а не притулком. Всі горизонтальні поверхні завалені книгами та пластинками до самої стелі. У кутку — цифрове фортепіано, теж під руїнами макулатури. Назви, імена авторів та виконавців нічого мені не говорять. Переді мною зараз велика спокуса прикинутися, що я знайома бодай з одним із них, але щоб знезброїти хлопця, треба роззброїтися першій. Тут вже повірте на слово — у мене їх було, а було.
— Поставимо для початку щось сучасніше, воно тобі буде ближче. Ну як?
— Ніби хтось оркестра сходами спустив. Ти мене що, перевіряєш?
— Ха-ха-ха, так. Ти перша людина, яка не зображає захоплення.
— Можеш ставити лайно мамонта, я готова.
— Лайно мамонта, як ти кажеш, треба показувати, а не ставити, — Дейв струшує пил з нот. Зверни увагу, як звучать ноти одна напроти одної, ось тут. Це називається контрапункт.
— Ти обіцяв дроби.
— Це і є дроби, зараз побачиш.
Дейв нагородив цілий город про інтервали та співвідношення частот. Чи то моя англійська для цього слабкувата, чи його українська — дідько знає, особисто я тут не бачу жодної закономірності. І, як не парадоксально, чим більше я п’ю, тим менше ясності. Схоже, тут якесь стерво не на жарт промило йому мізки.
— Дейве, ти правда ділиш інтервали на “хороші” і “погані” з оглядкою на якесь співвідношення частот? По-твоєму, три других ліпше ніж, скажімо, сорок п’ять тридцять других яких-небудь?
— Ось, послухай. Башиш, який паскудний тритон виходить? Недарма його в
Середньовіччі називали дияволом у музиці.
Я відсуваю Дейва від клавіатури і беру “паскудного тритона” знову і знову.
— Ти правда не бачиш, який він кльовий?
— Те що він для тебе “кльовий”, заважає тобі оцінити крутизну іншого порядку.
— От диви, Дейве, ти вбиваєш саме поняття тим, що його аналізуєш. Це те ж саме, як потрошити і трепанувати людину, для того щоб дізнатися її улюблений колір.
— Боюся, твої паралелі не зовсім паралельні.
— Твоя біда у тому, що для тебе правота впирається в інтелект. Коли вже ти відкриєш для себе подив, інтерес, асиметрію як форму правоти?
— Боюся, мені стільки не випити, хе-хе.
— Сила, з якою ти граєш на трубі, дорівнює силі, з якою труба грає на тобі. Гра не має жодної цілі поза самою собою. Гра у всіх значеннях — як футбол, кіно, світло, музика, світломузика, геометричні фігури. У вас так не говорять, коли щось виграє різними гранями, як...
— Як що?
— Не знаю, гіперкуб який-небудь?
— Гіперкуб грає? Тобто, ніби ти під кислотою? Здається, це називають синестезією.
— Ні-і-і, дурнику, — кажу я не без ніжності. Спробуй послухати музику так, як чують її тварини.
— Це ще як?
— Постав щось із свого улюбленого. Уяви, що ти кіт, або пес. Ось ти прийшов під Теско і бачиш ці гігантські букви “О”, “К”, “С”, “Е”, “Т”, але ти неграмотний, ти не бачиш тут жодного тексту, а тільки те, чим ці букви насправді є — гігантські червоні білі плями на білому.
— Цікаво. Ти думаєш, тварини не чують музику? А тільки шум?
— Звідки я знаю? Просто який смисл вишукувати і чути там щось іще?
— Мабуть.
— Ти знаєш, тайські масажистки вірять, що коли масаж починати з ніг, можна пригнати тобі до голови і внушити будь-яку думку. А якщо з голови — то навпаки, це допоможе тобі відпустити все напускне і несправжнє.
— Серйозно? От сучки, ха-ха.
— Так, мені теж завжди починають із пальців на ногах, хоча що з мене взяти?
— Мабуть, то вони по інерції, аби не втрачати хватку.
— Залізай, — киваю на ліжко, — тут нічого балакати, краще раз перевірити.
Всідаюся в узголів’ї вузького ліжка, підібгавши ноги. Жестом запрошую Дейва покласти голову мені на коліна. Шия напружена — страх, ніби під гільйотину влягається. Ну, це ми швидко виправимо.
Того вечора, слухати музику, як освічена людина, я так і не навчилася. Було за північ, і я дивилася на сплячого поряд Дейва — голого, розчервонілого і вогкого, як немовля. Інтересно у нас контрапунктуються траекторії, незважаючи на те, що його — в Нірвану, а моя — в пекло, під три чорти. Зрештою, чим не напрям? Мабуть, теорія музики — не така вже й єресь. Просто ця наука не розглядає музику як те, чим вона є насправді.
19.
Наступний секс у нас стався під водоспадом. Було жахливо холодно, нізащо не повторюйте цю дурницю. Дейв ще й кавачу свою загубив — оту висюльку на шию. Але останнє навіть добре: не доведеться ламати голову над тим, що подарувати йому на День Народження.
20.
Мене викликають до суду. Тільки цього не вистачало. За що? Замість того, аби надіслати повістку, за мною вислали живого клерка, і очевидно, наказали йому без мене не повертатися.
Провінційний суд і в’язниця при ньому — найрозкішніші споруди на острові. У верхів’ї мальовничого пагорба — цілий фортифікаційний каскад під жовтогарячою черепицею. Вузькі височенні вікна-бійниці виходять на море. Це — для службовців. Для ув’язнених доба відділяється від доби шансом подрімати на голій долівці, у тісняві, смороді й задусі. Всю дорогу не відриватиму очей від моря і неба за вікном авто. Що, коли мене знову розлучать з ними на місяці і роки? Втім, минулого разу мене сюди везли на ланцюгу разом із трійкою нелегалів із М’янми. Святі Аватари Вішну, що б я не накоїла — нехай все обійдеться штрафом, будь-ласочка, будь-ласочка, будь-ласочка…
Стирчати в черзі до потрібного кабінету мене залишили саму. Не розумію: невже мені це потрібно більше, ніж їм? І що ж такого страшного я вчинила, що мені вже й розповісти про це не можна?
Перше, що кинулося в очі у кабінеті — труп Джулі на каталці. Уже задубілий. Майже невагоме тільце скувала така судома, що підборіддям Джулі вперлася у власну благеньку грудну клітку. Під її головою, здавалося, була висока подушка. Невидима.
— Знаєш її?
Хто ж на Самуї не знає Джулі. Аякже.
— Рішенням суду вона звільнена від відбування покарання за станом здоров’я.
Який сюрприз. Хай живе тайський суд — найгуманніший суд у світі! Суворість покарання він компенсовує необов’язковістю його відбування посмертно. Одне незрозуміло — до чого тут я? Мені пропонують підмінити Джулі на посту?
— Документів у неї нема. Ти — єдина, хто може ідентифікувати її та подбати про неї. Ваз підвезти, дами?
Усе якось надто химерно. Я що, схожа на англіканського ксьондза? Що-що, а утилізувати неживі тіла тайці уміють на славу — крематорій є при кожному храмі, та й у тюрмі, якщо мені не зраджує пам’ять, теж. А вже наступної миті я ледь не кладу собі у штани, бо Джулі починає смикатися.
Що ж, хороша новина у тому, що прощатися з морем та небом мені наразі рано. Погана — у Джулі дуже кепські справи, їй негайно потрібно до лікарні, і я — єдина дурепа, яка щойно підписалася особисто спонсорувати цю місію.
Як з’ясувалося, справжня причина, чому нашу зірку “виписали” з тюрми —
це те, вона заважала іншим в’язням. Її паралізувало з витягнутими ногами і розпростертими руками так, що у камері не залишилося місця. Сусіди крутили Джулі так і сяк, спирали вертикально до стіни, завалювали собі на голови, поки геть не втомиися і не збунтувалися.
Я попросила вивантажити Джулі у себе вдома. Логічним було б її госпіталізувати, але невідомо, скільки вона у такому стані пробуде і чи не підпишу я цим довічний контракт на утримання дуже дорогої кімнатної рослини, яка прикрашатиме навіть не мою хату. Халяви тут нема ні для кого. Знайти би консула їхнього південного Уельсу, але то потім, потім. У мами був важкий день, їй треба прийняти ліки. Джеку, ти де? У засіках тільки Абсолют. Іди сюди, маленький. Я тобі насправді з ні з місцевим ромом, ні з мутним американским віскі ніколи по-справжньому не зраджувала. То так, симптоматичне. Ти у порівнянні з ними — як філософський камінь проти аспірину. Просто тут тебе не кожен може собі дозволити. Тільки з особливої нагоди.
Те, що у нашому полку прибуло, аніскільки не збентежило Світлану. На відміну від мене, Джулі навряд чи зазіхатиме на “її” кухню, холодильник, каналізацією та колишнім чоловіка. Втім, заїкатися про лікарню, поки Свєта не отримала свою щотижневу ін’єкцію кортизону і рецепт на гідроксизин, я наразі не маю сил. Проїдуся під вікнами Дейвового кондо — а раптом там горітиме світло? Не люблю наносити візити без запрошення, але якщо проведу ще бодай годину у контактному звіринці, на який перетворився мій дім, і виводити зі ступору доведеться уже мене.
Дейв заводить стару платівку:
— Дарма ти залишила пришелепкувату на Світлану. Це твій шанс занурити руки у справжній бруд.
— Ти про “зелений рівень”?
— Ага. То для таких, як ми з тобою, важка стадія — ніби й любиш усіх і все, але тільки коли воно тримається подалі. Треба відважитися на цей комунізм, бо як тільки він себе вичерпає — цікаве починається.
— Я при комунізмі народилася, дурнику.
— Це прекрасно. Ми тільки почали жувати цю жуйку.
— Ви що у своїй Англії — не оранжеві?
— Більшою частиною, але політика страх яка зелена. Фемінізм — це теж комунізм.
— Ха-ха, гендерний?
— І демографічно з етнічними меншинами ситуація доходить до абсурду.
— Диктатура гуманізму? Подякуй, що у вас з Україною поки що безвізу нема.
— Ага, ви дикуни. Я чув, що коли ваших людей пакували до Сибіру, нерідко по дорозі туди у вагонах народжуваалися немовлята і їх викидали з поїзда на ходу.
— А мотивація? Щоб позбутися чи навпаки, бо так у них було більше шансів вижити?
— Мотивація тут абсолютно не має значення. Це приклад того, що любов є фундаментом реальності і все що відбувається — є її проявом. Ти вже зрозуміла, що любов — це не емоція? Що то сама товща життя?
— Ти, Дейве, говориш-говориш, і ніби по ділу, та потім різко абстрагуєшся в якусь таку далеч, що я, право, не бачу зв’язку. По-твоєму, коли Авраам заносить ножа на Ісааком а молодята — над весільним тортом, — то явища одного порядку?
— Ти не уявляєш, наскільки ти зараз права.
— А репродукція — для лузерів?
— Репродукція — найбільша з ілюзій. Люди вважають, що їх гени чимось ліпші за гени, скажімо, тарганів, і роблять справою усього свого життя передати їх у наступне покоління. Хоча уже через декілька поколінь їх гени буде розбавлено до гомеопатичної концентрації.
— Тут я можу з тобою погодитися. Ніколи не розуміла, нащо люди малюють генеалогічні дерева. Ну розшукаєш ти своїх прабабок до сьомого коліна. Все рівно у гомо сапієнсів був один спільний предок. Чому не відслідковувати генеалогію до нього? А якщо до нього — то чому не до першого ссавця? А якщо до першого ссавця — то чому не до першої мікроби? А коли до першої мікроби — то чому не до Великого Вибуху?
— Тс-с-с. Тут справа у іншому. Ти і так щомиті відтворюєш нескінченність, просто тому що не можеш не відтворювати. Її в принципі неможливо помножити, її можна тільки безкінечно ділити, зумувати.
— Як ото фрактал?
— А ти не безнадійна.
— Коли так, я зараз оббіжу голою навкруг кварталу. Тричі.
— Схоже, що ти уже все вирішила наперед.
— Ти зі мною?
— З чого б то?
— Тоді я вибіжу голою з твого кондо і викрикуватиму твоє ім’я, поки ти не приєднаєшся.
Я іду, а він — ні. Ну нічого, це поки я не здійму галас. Спускаюся сходами. Виходжу на подвір’я.
— Дейве! Дейве!
Тиша.
— Дейве!
Махає мені з вікна рукою. Я махаю йому своїми трусами у відповідь. Додаю звуку.
— Дейве, давай сюди, тут прикольно!
Пропав.
— Дейве!
А раптом, не вийде? Сусіди мене вже стопроцентно засікли, але ніколи не слід недооцінювати ступінь, до якої постороннім нема до тебе діла. Якби мене на цьому ж місці накрив епілептичний припадок, усі жителі кондомініуму вмить оглухли і осліпли би.
Виходить. Як був, у рушнику. Ну, сам напросився, зриваю рушника з Дейвових стегон і кидаюся навтіч. Метрів через десять обертаюся. Перевіряю, чи женеться за мною. Біжить! Є-є-є! От з чим я погарячкувала — то це з трьома колами. Тут хоча б одне дотягнути.
— Гей, чуєш? Ще раз змусиш мене отако верещати під вікнами… я усклюдню завдання… по дорозі… треба буде кинути яйце в поліцейську машину!
— Ти точно витримаєш три круги?… Диви, ти захекалася, ха-ха!
— Так, з трьома погарячкувала…
Назустріч час від часу проносяться скутеристи, шмагаючи наші білесі тушки полосами світла з лобових фар. Я біжу у одному темпі, а мої груди — кожна у своєму. Ну й видовище, мабуть. Озираюся на Дейвові причандали. Ой, не можу. Маятник Фуко! З мене досить, здаюся.
— Один — теж нічого… Фух… Тримай свого рушника…
— Дуй на гору, зараз же.
— Так, сер!
***
Кабінет Шакунтали.
— Добрий день, матаджі.
— Ти заміжня, Осіко?
— Аякже. У мене і син дорослий є.
— Чудово. Завтра стартує курс з подружньої етики і цноти. Перше заняття — “Що таке любов?”
— И-и-и…
— Що, “и-и-и”, — ти готова, чи ні?
— Так, ме’м.
— Мені потрібно твоє фото для афіші.
— Давайте без цього. Можна скопіювати фантик з жуйки “Любов — це”, з хлопчиком і дівчинкою, і на його основі вийде класний постер.
— Дуже вже по-мирськи.
— Ну замотаємо їх в сарі, ради бога.
21.
Без Дейва мені не впоратися. Це він — великий любитель наговорити бочку арештантів про будь-що, замість того, аби просто цим зайнятися. А мені потрібна промова на добру годину.
— Дейве, а в Пуранах[35] про любов і цноту є що? Мені б цитат насмикати.
— Насмикай з “Кама-сутри.”
— То на десерт. Люди заради неї повинні відходити увесь курс.
— Ну, тоді почни із елементарного. Любов до себе. Найвище вчення у Всесвіті.
— Має сенс, але не уявляю як зістикувати це з нашими догматами.
— Та елементарно. Любов до себе має бути сильніша за смерть. Людина, яка любить себе до смерті і далі, не засиратиме океани і атмосферу, бо для неї це все рівно, що спати у засраній постелі і їсти з засраного столу. Людина, яка любить себе без меж, не тільки не здатна розжертися до двох центнерів, але й поводитиметься як культурний споживач на всіх інших рівнях. Ей, мале, чому це у тебе очі на мокромі місці?
Ох, то мій асоціативний ряд заїхав трохи не туди, куди хилить Дейв.
— Дай мені вишмаркатися. Фух.
— Тільки не кажи, що ти — жертва згвалтування. Навіть, якщо це правда.
— Ну що ти, я сама кого хочеш згвалтую. Так, згадалося.
— Вперед.
— Фух. Нудилась я тоді зовсім без роботи. Ну й напросилася з місцевими рибалками у відкрите море на лонгтейлі.
— Круто, завжди хотів.
— Зараз перехочеш. На перший погляд, промисел як промисел — снасті, купа застряглого в них непотребу, а поміж ним де-не-де макрель, окуні і таке інше. Тельбухи, ароматичний букет — ну, само собою. Ми ж не горді. Так ось, у рибалок це — не основна стаття доходу, уяви собі. Коли, трапляється, виловлюють акулу, їй відрізають плавники — делікатес, а саму рибу, ще живу, викидають у море.
— Та йди ти!
— Уявляєш? Я і тоді ревіла, як сама не своя, але тоді мені шкода було тільки рибу. А зараз мене пробрало, наскільки це трагічно для всіх причетних. Включно з шеф-поварами і туристами, які замовляють собі той суп… Ніби самій руки відрубали, їй-богу.
— Сильно. Мене цей образ ще довго не відпустить.
— То треба було бачити на власні очі.
— Я не про скалічену рибу. Про знак тотожності між нею і Венерою Мілоською.
— Чорт з ним… Проїхали. Мені треба щось на кшалт “Любов?! Шокуючі вісім новин, які ти ГАРАНТОВАНО про неї не знав.” П’ять речей, які треба перестати робити ЗАРАЗ ЖЕ (і ось чому) і неймовірні ТРИ штуки які змінять твоє життя за ТРИ хвилини бесплатно і без реєстрації.
— Вічно ти мусиш вляпатися.
Мовчанка. Дейв першим роззявляє рота.
— Б’юся об заклад, ти досі думаєш про акул.
— Припустимо.
— Насправді і їх вилов, і нівечення, і викидання в море є актами любові. Кулінарні манімуляції з її плавцями і чайові за них — теж. Хтось гвалтує дітей і бабусь. Ти бережеш фотку свого малого. Ми займаємося з тобою сексом. Марія Магдалина витирає ноги Христу волоссям. Христос через декілька днів дає розбити себе в м’ясо...
— Звідки ти знаєш, що Христос не був шизофреніком чи терористом-смертником?
— Яка різниця? Все ж елементарно! Як це все безпосередньо служить проявом любові? Думай, Осіко, думай!
Зґвалтованих дітей і бабусь я ще можу якось переварити, але за умови що вони — не мої.
— Хм… А скоро одинадцята?
Треба купити рому.
В принципі, я більш-менш розумію, куди хилить Дейв. Та й сама я у цій грі давно. Дарма що ми, згідно пана МакКарті, не обираємо зброю. Зате кожен з нас будує собі майданчик. Хочете — барну стійку, а хочете — адронний колайдер. І те й інше — спосіб підіграти Богові. Зіграти свою роль так, аби решта світу могла відіграти свою.
Джулі — пришелепувата з нахилом в шизу, Свєтка — в істерію, Дейв — можливо, прихований нарцис. А я… Ну, це ж я. Що від мене хотіти? Такого психологічного гороскопу, куди б я повністю вписалася, ще не придумали. І у черговий раз ловлю себе на фарисействі — судити та сортувати інших за те, що вони слабші, дурніші, збоченіші, смердючіші, зухваліші чи більш уперті, ніж я сама. Мораль — це коли сутенер, у якого товар у салоні, судить сутенера, у якого товар на вокзалі. Мораль — це ілюзія. Нісенітниця. Через неї стільки плутанини!..
***
Аудиторія набита битком. Публіка — дівчата та загримовані під дівчат тітки та бабусі. Двоє з двох чоловіків сидять з таким виглядом, ніби помилилися дверима. Треба їх заспокоїти, поки не втекли.
— Привіт, мене звуть Осіка Деві і сьогодні у нас лекція про любов для тих, хто ненавидить лекції про любов.
Зал гуде, але мені незрозуміло, схвальний цей гомін чи спантеличений. Сподіваюся, я не переоцінюю інтелект своєї аудиторії. Щоразу, наприкінці моїх лекцій, коли слухачі починають ставити питання, виникає враження, що вони не слухали взагалі або слухали спеціально, щоб виявити нестиковки з Ошо, Прабхупадою, Толле, Норбековим, Коельо чи кого ще там вони мали нещастя попередньо осилити. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Але це — за годину, а зараз — до роботи.
— Перш ніж дійде до бійки, хи-хи, давайте домовимося, що всі ми тут уже експерти. Якщо ви атеїст — розслабтеся, з погляду нашої общини, ви самі не уявляєте наскільки ви праві у тому, що Бога нема. Коли пощастить, ви тут свою концепцію пустого місця на місці Бога ще й неабияк розширите і поглибите. О’кей? А якщо ви вірите у Божого Сина, який матеріалізувався на Землі у вигляді безпомічного малюка — тут ви поглибите й розширите свій матеріалізм. У нас нема мети нікого нікуди навертати, наша мета — щоб кожен виніс із цієї аудиторії трішки більше, аніж приніс. Звучить непогано?
Кожен витріщається на мене, як баран на нові ворота. Ох...
— Отже, якщо ви скептик — будьте ним до кінця, піддавайте критиці усе, включно з вашим власним скептицизмом. А коли, все-таки дійде до бійки, будь ласка, не ламайте стільці, вони нові і дуже дорогі, давайте битися ногами, ми ж у Таїланді, врешті-решт.
В’ялий сміх.
— Отже, любов. Нам здається, це щось надзвичайно рідкісне, і при цьому глобальне і регулярне — як виграш у лотерею. Трапляється щосекунди, але чомусь не з нами самими. Тому розумні припиняють грати після кількох спроб, а найрозумніші взагалі не починають.
Якась дівчина дере руку і оголошує всьому залу, не чекаючи дозволу:
— Чому ж, я уже двічі вигравала в лотерею, один раз сто баксів і раз — ведмедика.
Гомеричний сміх.
— Що ж, вітаю, тепер ми всі вас ненавидимо.
Тиша. Ну й народ, я ж жартую.
— Щоб краще зрозуміти любов, варто розібратися спершу, чим вона не є. У любові є протилежність?
— Ненависть!
— Егоїзм!
— Насильство!
— Ненависть було вже?
Наче розігріваються.
— А ось і ні. Ненависть — не протилежність любові, а її градація. Точнісінько, як темрява і холод — є нестачею, а не протилежністю світла і тепла.
— Байдужість!
— Байдужість — теж градація. Як вам така ідея: все існуюче — форма любові. Часто — незрілої, недосконалої чи збоченої, але все що відбувається, служить її проявом. Що, не вірите?
Чоловік, який б’є жінку, любить її? Звісно, любить, любить як уміє. Шахід з бомбою любить нас? Так, хоч і бажає всім нам смерті. Просто це його стеля. Любов — не сентиментальна штука, не рожеві соплі. Вона може бути дуже брутальною і лютою. Порвати стосунки з токсичним тираном — буде виявом любові? Аякже! Дати свободу — це взагалі найвищий вияв любові. Здатність дати свободу ставить нас на один рівень з Богом. Чому ж іще у світі існує насильство і зло, раз боженька такий люблячий? Якраз тому, що він любить нас настільки, що дозволяє творити нам все, що заманеться. Не задумувалися?..
Щось мої зайчики в аудиторії зовсім поникли. Але у мене є для них і хороша новина:
— Це все легше зістикувати, якщо збагнути одну просту річ. Не треба ставати Махатмою і змушувати себе любити всіх довкола. Досить всього лише глибоко, натхненно полюбити себе, своє справжне “я.” Любов до себе — найвище вчення у Всесвіті. Коли ви себе любите — ви абсолютно приймаєте всі грані і градації реальності, вони вас не тривожать, не лякають і не дратують. Приймати — не значить схвалювати, до речі. Та коли як слід полюбите себе, побачите, що робитеся Махатмою автоматично. Просто не можете ним не зробитися. Ясно?
Декілька людей покидає зал. Чорт їх знає, — може їм попісяти приспічило, чи подзвонити?.. По-моєму, я все правильно розказую. Мені б це хтось розказав років так -ннадцять тому! Якась тітка дере руку:
— Як тоді подолати насильство?..
Кво-кво-кво, кво-кво-кво…
— Його ніяк не подолати. Зрозумійте, карати злодіїв — це те саме, що срати, перепрошую, на гівно. Якщо вас нервує насильство, то ваше завдання — створювати всередині і навколо себе таке поживне середовище, на якому насильство і незрілі, збочені форми любові просто не можуть прорости. Хіба можливо, щоб вас бив чоловік, коли ви себе знаєте і любите? Людина, яка себе любить, ніколи не зв’яжеться з таким козлом апріорі!
Суєта в залі. Глибокий вдих і пові-ільний видих. Стукаю олівцем по столу, прямо як вчителька колись у школі.
— Окей, ось вам приклад. Ми звикли, що нацисти — гади, а союзники — заїньки, які їх подолали. Там, звідки я родом, війна розтоптала більше людей, ніж будь-де у Європі. Німці знищували євреїв руками місцевих жителів, бо своїх їм для цього не вистачало. Народ, по якому попередньо не пройшлися Голодомором і ГУЛАГом, не дав би себе втягнути у таке, розумієте? Комунізм з фашизмом не боролися, а синергіювали. Не було ніякого міряння членами між Гітлером і Сталіним, не було ніякої аннігіляції. Була їх інтерференція.
На мене дивляться, ніби я балакаю по-китайськи.
— Ось вам інший приклад. Усі чули про антиоксиданти? Така фігня з дівчачих кремів. Знаєте, як вони працюють? Антиоксиданти нейтралізують вільні радикали. А вільні радикали — це такі собі молекули-гопники: коли їм бракує електрона, вони “віджимають” його від найближчої молекули, і при цьому вона повністю втрачає свої властивості. Молекула без електрона сама стає вільним радикалом і починає кидатися на сусідів. Запускається ланцюгова реакція, від якої жива клітина безповоротно розвалилася б, як хмарочос з підірваним фундаментом. І тут приходить антиоксидант. Що ж такого він робить? Та, по суті, нічого. Антиоксиданти цікаві тим, чого вони НЕ роблять, а саме не перетворюються на вільні радикали після контакту з дефектною молекулою. Тут ланцюгова реакція і вщухає. Найдивовижніше, що це працює на всіх рівнях — між молекулами, людьми, урядами, міжгалактичними імперіями та їх альянсами тощо. Ми маємо можливість насолоджуватися шістьма епізодами “Зоряних воєн” (і просто споглядати три останніх), тільки тому, що більшість людей ні чорта лисого не смислять у тому, як давати раду насильству. Ми щодня чуємо як там і сам людські життя відбирають реальні війни, сутички і суїциди з цієї ж причини.
Скреготнуло ще декілька стільців і невеличка група помандрувала до виходу. Що з цими людьми не так? За дверима намалювалася постать Шакунтали. Вона дає мені знак вийти.
— Осіко, ти що, п’яна?!
Яка різниця? Хіба п’яна людина не може нести людям істину і добро?
— Щоб ми тебе тут більше ніколи, ніколи не бачили. Ключ!
Простягаю Шакунталі ключа від аудиторії.
— Як вам завгодно, матаджі. Бувайте. Рада була з вами познайомитися.
Я легенько відштовхую її набік і просовую голову в аудиторію із недобитками слухачів:
— Якщо ви винесете звідси бодай одну річ, то хай це буде наступне: брак любові до себе — корінь усіх кошмарів і катастроф. Глибока, свідома любов до себе — ключ до всіх дверей!
Останні слова я викрикую вже з коридору, яким мене волочить Шакунтала та ще двійко служителів храму.
— Гик… А можна питання?
Шакунтала мовчить, тільки сопе нервово.
— Давно у вас булімія?
Тицяю пальцем у рубці на тильній стороні її долоні. Такі лише власними зубами можна проколупати.
— Вали звідси нахрін, с-суко.
***
— Дейве, Дейве, хочеш прикол? Мене щойно виперли з храму.
— Ти засмучена?
— Не дуже. Роби, що робиш і будь що буде, еге ж?
— Звучить, як план.
Одне прикро: День Народження у Дейва уже через два дні. Принаймні, згідно з водійським, яке я випадково знайшла у внутрішній кишені його куртки на дні третьої чи четвертої шафи від ліжка. А до єдиного місця, де можна придбати єдину річ, якої йому більш-менш бракує — ритуальну висюльку, мені тепер зась.
22.
Я зустріла неймовірну річ. Не знайшла, не купила. Вона не прийшла у моє життя, вона зі мною буквально сталася. Це — предмет. Виробництво місцевої склодувні. Пляшка.
У неї нема ні внутрішньої, ні зовнішньої поверхні. Ото як стрічка Мебіуса, тільки пляшка. Пізніше я дізналася, що воно називається “Пляшка Кляйна”. І там всередину можна запаяти будь-яку рідину, яка ніколи не проллється. Я попросила ром.
Це треба бачити. Система, що ссилається на себе саму. Бог, який слухає себе фонендоскопом. Богородиця, що колупає у власному носі. Ідеальна модель реальності. Цілий Всесвіт вивернувся і розглядає себе у собі, як у дзеркалі. Уроборос.
Дейв буде у захваті. Дарма що я вже йому купила амулета на сувенірному ринку. Справжнє ікло тигра, а не цяцьку якусь сріблясту. Нині потайки причеплю це ікло з якою-небудь грайливою запискою на його моцикові, а завтра уже влаштую “Вау!”
23.
Коли я прийшла додому, Джулі завзято мила підлогу. Помітивши мене, вона мило привіталася і спитала, чи не хотіла б я чашечку чаю.
Серйозно?! Ще декілька годин тому Джулі лежала пластом. Свєта все якось пробувала її напоїти, розім’яти, достукатися до неї через ті свої астрали з чакрами... Нуль реакції. Я читала, що з такого ступору людину неможливо вивести навіть у стаціонарі. І все-таки, Свєтка якось її ви́ходила. Мені враз захотілося розцілувати їх обох. У пришелепуватої росіянки враз з’явився такий-сякий друг, а у мене — бесплатна хатня робітниця, яка не знає спочинку, привчена до туалету і їсть менше будь-якого кошеняти.
Так нормально я не спала ще ніколи в житті.
24.
На острові оголосили надзвичайний стан через якусь нову заразу з Китаю. Нам не звикати — щороку хтось щось привозить звідти, і, як усе зроблене у Китаї, воно ніколи не тримається довше тижня. Але я прогавила початок комендантської години, тому пересуваюся до Дейвиного кондо короткими перебіжками. Пляшка Кляйна — під пахвою у трьох шарах небіленого паперу.
Мовчки вручаю Дейвові подарунок, а він, не розгортаючи його, бреде на кухню вмикати чайника. Дибаю слідом.
Замість мого амулета на шиї у нього така ж кавача, як і раніше, тільки нова і блискуча. Чорт, чому від цього так гидко на душі?
— Нова кавача? Гарна.
— Так, учениця подарувала на курсах йоги. Дивовижна мала зі Швеції, звуть Сміла. Дуже сильна, професійний боксер, тільки над гнучкістю доводиться покорпіти.
Я зустрічала Смілу на території храму декілька разів, та мене, мабуть, було не впізнати в індійських ганчірках. Не думала, що шведка пристраститься до йоги.
— Не хочеш розгорнути і мого подарунка?
— Після торта.
— У тебе є торт?!
— Ні, а ти часом не принесла?
— Може тобі ще члена у фантик загорнути?! — обурююся я напівжартома (а швидше, напівусерйоз).
— Тс-с-с. Усьому свій час. Розкажи краще, що ви там не поділили з Шакунталою.
— Трохи не зійшлися на тлумаченні пізніх Пуранів.
— Я так і знав. Що-небудь іще? Драми, інсайти? Я весь день, як справжній йог і порядний громадянин, провів у самоізоляції.
— Я розкажу своє, коли ти розкажеш своє.
— Згода. Вперед.
— Здається, у мене сталося маленьке просвітлення. Потім мене знову накрила ілюзія, і було дуже дивно: я ж наче усе знаю, та не можу актуалізувати. Усе розумію і нічого не роблю. Дратує, чорт забирай.
— Ну, люба, на жаль, у цьому плані ти — одна з дуже і дуже багатьох.
— І тут мені спало на думку, що пертися треба не безпосередньо в Нірвану, Вальхаллу, космос, Овальний кабінет чи найдорожчий курорт у світі. А такими відрізками, про які ти точно знаєш, що вони проходибельні.
— Щойно хтось відкрив для себе основи тайм-менеджменту…
— Ні, придурку! Я маю на увазі, що це реальність захищає нас від себе самої, і не приходить вся й одразу, щоб ми нею не вдавилися нахрін.
— Ну, може це й має сенс.
— Звісно, що має. Що краще: приймати реальність кепсько, але регулярно, чи не приймати взагалі, поки не поцілиш паперовим літачком у Сонце? Ось приклад мікропросвітлення на кожен день. Собаки гавкають і діти ревуть у літаках не тому, щоб завадити тобі спати. А тому, що для собак нормально гавкати, а для дітей — ревіти. Сюрприз? Для більшості людей — ще й який. І так по чайній ложечці в день, поки не впізнаєш рідного брата у Чикатило.
— У кому?
— У Тедові Банді, Джеку Різнику, без різниці.
— А-а-а.
— От хто для тебе наймерзотніша мерзота?
— Я над цим подумаю, як тільки звикну до ревущих дітей.
От вміє ж бути кумедним, як захоче.
— У мене для тебе також є подарунок, — зненацька оголошує Дейв. Він показує на модного блокнота, повністю виготовленого з перероблених бананових шкірок. Такий в магазині органічних товарів, де Свєтка бере свої порошки і припарки, коштує, як крило самольота. Хочеш бути в тренді — готуй гаманця.
— Б’юся об заклад, ти його не купував.
— Звісно, що ні. Хтось із клієнтів всучив сьогодні. Підлабузи чортові.
— Ну тоді який же це подарунок? Засунь його собі знаєш, куди?
— Не хочеш — як хочеш.
— Ні, я заберу його.
— Пізно, я вже передумав.
Ми обоє вхопили злощасного блокнота і стали перетягувати його кожен у свій бік. Мені вдалося його вирвати, але при цьому пів кухні полетіло шкереберть. Підлога, де я сиділа практично голою дупою, враз стала холодною і мокрою. Запахло ромом. Дейв абсолютно правильно зрозумів, що у згортку була пляшка з ромом. При цьому він і гадки не мав ЩО було у згортку.
— Осіко, здається, тобі краще піти.
А я уже пішла. Я уже кудись провалилася, подалі від ніяковості і недолугості ситуації. Я уже подумки допивала другу пляшку і курила у своїй спальні, через стіну від Свєтиної, розсіяно гублячи попіл собі на спідницю, на килим і білосніжні простирадла.
Додому я дісталася швидко і відносно тверезою. Виключно завдяки комендантській годині. Це ж треба було мене вигнати пізньої ночі, джентльмен, називається. А що, якби мене оштрафували? Міг, звісно, і забути про нові правила, але це навряд чи. Просто чергове бидло видає себе за батечка Фура і пуп всіх галактик. Добре, що пляшка розбилася. Воно все рівно не оцінило би. Викинуло б в смітник, де вже мабуть моє ікло під шаром яблучних качанів. У мене завжди так з чоловіками: наобіцяють чудес, а потім накладуть в штани по всіх фронтах. Наобіцяють, самі того ніби й не підозрюючи. А коло розбитого корита завжди чомусь я. Невже немає на світі хлопця, який був би якщо не ліпший за мене, то хоча б рівнею? У тій відвазі, з якою я здатна заглянути у себе саму.
Овва, а це що? “Вашу заявку на участь у шоу “В ізоляції” розглянуто. На жаль, ви не зовсім для нього підходите. Щиро дякуємо за інтерес до нашої роботи і зичимо вам успіхів у житті.” Тьху!
Подзвонила мама. Стала розпитувати про китайський вірус. Пробувала її заспокоїти, але це важко, коли людина знає з телевізора більше про ситуацію у всій Південно-Східній Азії, аніж її живий резидент. Одне ясно: найбільше западло, яке зараз можна вчинити найближчим людям — вмерти від чогось іншого, аніж від коронавірусу.
***
Серед ночі мені приспічило спустошити ще одну пляшку. Спрага хвилин сорок змагалася з лінню, але ось я спускаюся сходами на кухню. Чвалаю на світло з холодильника, який перед цим не потрудилася закрити як слід. П’ю, п’ю, а мені все не ліпшає і не ліпшає. Отже, я не пити хочу. Елементарно, Ватсон! Я точно не хочу їсти, а з унітазу встаю просто цієї ж самісінької секунди. Курити? Це ж знову нагору карабкатися. Я й карабкаюся. Ось уже середина. Тільки сходи чомусь, як екскалатор, їдуть вниз. Вони принципіально їдуть в протилежну сторону, куди б я не націлилася. Вони зупиняються, тільки коли я сама перестаю рухатися.
Ще жодного разу в житті мені не було так страшно. А раптом, це — назавжди? Не до кінця доби чи мого життя, а просто назавжди в обидва боки по осі часу? Сіла, плачу. Молюся, щоб мене пошвидше відпустило, що б це не було. Торгуюся зі всіма відомими мені богами, клянуся їм у вічній відданності, обіцяю золоті гори, тільки прокинутися б від цього кошмару. Схоже, ні Яхве, ні Вішну мені зараз недоступні. Про кого там іще я чула: Сатурн, Теотль?..
На якусь секунду мене приводить до тями сильний сморід. І ще, по-моєму, голос Свєти. Точніше, крик. Але ось я знову у пастці часу й простору. Безкінечні сходи вгору і вниз, які завжди рухаються наперекір, назло. Місце розпачу поступово заповнює втома. Все пропало. Невже це і є спокій? Невже це і є мир?..
Так грюкають у двері тільки менти і п’яні колядники. І зараз точно не Різдво. Невже наймерзенніше ще попереду?..
25.
О, Дейв. Ти що тут забув? Свєто, ти чому не вдома? Де Джулі? А Ніл старий тут якого чорта? Кому це кланяються о-о-он ті менти?.. Петча?! Так-с: почнемо спочатку: де я? Ніби у себе вдома. А-а-а-а. У мене, мабуть, весняне загострення. Зуби на місці, отже в стані афекту я нікому нічого зайвого не ляпнула. Це — максимум шкоди, який я у цьому стані спроможна заподіяти.
Так і є, звичайний психоз. Тільки коли він почався? З проклятих сходів? З уроку сольфеджіо? З Гурудева і його медитації? З матчу “Борнмут” — “Манчестер Юнайтед” ще восени?.. Він взагалі переривався коли-небудь?..
З усього цього звального гріха виокремлюється і наближається до мене постать мужчини. Представляється консулом України в Таї… Тьху, Королівстві, мать його.
— Пані Юліє, — звертається він до мене, — вам загрожує позбавлення волі за злочинну халатність, яка призвела до пожежі. Агов, ви мене розумієте?
— Чорт, я, мабуть, палила в ліжку. Вчора був важкий день. Я відшкодую усе до копійки. Хата, бачу, ціла.
Там, максимум, доведеться ліжко замінити і фіранки. І ще: мені здалося, чи він назвав мене Юлією?
— Наскільки нам відомо, у вас нема жодних збережень.
— А за віллу я, по-вашому, фантиками розраховуюся?..
Підходять Дейв зі Світланою.
— Хелло, Джулі, ти окей? Окей? Все буде добре, все буде добре.
— Ваші друзі, Світлана та Девід Старроки, — пояснює консул, — та іміграційна служба острова Самуї виклопотали для вас депортацію в Україну. Там вам нададуть медичну допомогу.
— Тьху на вас, — кажу, ви усе наплутали, — Джулі — не я. З яких це пір я — Джулі?! Вона — то приживалка моя. Проблематична мадам. Я за нею приглядаю.
Свєта, стерво, мабуть змовилася якось проти мене з Дейвом, чи що.
— Осика Юлія Леонідівна, вісімдесят другого року народження, без певного місця проживання і роду зайнятості. М-м-м?
Киваю, хоч і не кінця розумію, куди він хилить.
— Ось вам факти. Люди зробили вам велике добро. Підібрали вас вчора ввечері у спорт-барі “У Ніла”, де вам, зі слів очевидців, стало зле. Впустили до себе в дім переночувати. Ви його ледь не спалили. Вам пора додому. Вам несказанно пощастило. Так легко відскіпатися від тюрми — це як в лотерею виграти. Подякуйте гарно господарям, скажіть їм “па-па,” і з речами — на вихід.
***
Грьобане прозріння! Який нестерпний сором, хоч під землю провалися. Оце я нафантазувала. Йог-серфінгіст з докторським ступенем і без п’яти хвилин Будда, як вам така сексуальна перверзія? Куди там Стефані Майєр чи Еріці Джеймс з їх вічно юними упирями та аполлоноподібними мільйонерами!
Невже це все наяву? З досвіду, так сильно обламатися — щось розвалити, десь не заплатити, звідкись втекти, влізти у якусь педонекрозоофілію і погоріти на ній, можна тільки уві сні. Та надія що я все ще марю, гасне з кожною секундою. Це саме той випадок, коли реальність паршивіша за найзатяжніший і найхимерніший з кошмарів.
Подружжя Старроків зібрало мені в дорогу таку-сяку торбу. Із мого в ній — лише шкарпетки і пластир. Треба чимдуж звідси змиватися. Ще хвилина у цих стінах, на цій софі, серед цих пик і я… і я вибухну! Бігме!
Я — ходяча поразка. Я — провал. У мене нічого свого — ні речей, ні бажань, ні спогадів.
ЩО Ж ТИ НЕ ЗДОХНЕШ?!
ЩО Ж ТИ НЕ ЗДОХНЕШ?!
ЩО Ж ТИ НЕ ЗДОХНЕШ?!
Мене везе машина. Мене везе літак, автобус, потяг і знову машина. Переді мною кульок кедрових горішків. Я не їла вже декілька днів. Я списала товстого блокнота. Мені міряють тиск. Мій блокнот не простий — він зроблений з перероблених бананових шкірок. На першій сторінці — пляшка Кляйна. Мені принесли нейролептиків. Благодать. Пляшка Кляйна — схема всього на світі. У якийсь момент це було очевидним. Людяність — брутальна. Я їм пісну кашу. Нема нічого, окрім бога, який колупає у своєму носі. Колись це було важливим. А зараз я не здатна додумати жодної думки до кінця, поки не запишу її.
Головне — полюбити себе. Як зумієш. У палаті гасне світло. На ранок я допишу, що треба неодмінно розганяти свою любов в усіх напрямках, розганяти до швидкості світла, поки час не зупиниться, поки не розірве від перегрузок. Повернешся ти живим, мертвим чи в суперпозиції — у будь якому разі це буде славно. Звідки я знаю? А дідько мене розбере… Згадати би, з чого усе почалося...
Туалетний папір
Хліб
Олія
Огірки
Пакети для сміття
Сард. в томат. соусі
[1] Буквально “іноземець” у перекладі з тайської, та частіше просто зневажливе прізвисько для приїжджих.
[2] Попередник сучасного комп’ютера.
[3] Репліка, адресована головним героєм до двох найнятих ним працівниць екскорту.
[4] Ні, мається на увазі не текст, який ви зараз читаєте. Магнум опус — буквально “велике роблення” на алхімічному слензі. Означає процес отримання філософського каменю шляхом нагрівання, ферментації і сублімації першоелементів, хоча кожній нормальній людині ясно, що у такий спосіб можна дістати лише самогон.
[5] Життєва енергія у індійських містиків.
[6] Те саме у китайських.
[7] Цикл Кребса — послідовність реакцій всередині клітини, завдяки яким поживні речовини перетворюються на АТФ — універсальне пальне у організмі чоловіків, жінок, дітей, північних оленів, мікробів і, очевидно, інопланетян.
[8] Саранча по-біблійному. Одна з десяти кар єгипетських і стандартний харч юродивих пустельників.
[9] Американський актор, каскадер і гонщик, відомий зокрема завдяки своїй ролі у фільмі “Велика втеча”, де його персонаж ганяє на Triumph TR6 Trophy, замаскованому під нацистський BMW.
[10] Британський спортивний канал.
[11] Мабуть, найкрутіший серед їх тренерів, хоча багато хлопців за сімдесят, які застали Метта Басбі, авіакатастрофу у Мюнхені, Нормандську висадку і, ймовірно, сардельки із динозаврини, будуть протестувати.
[12] Найнервовіший тренер МЮ.
[13] “Бекхем” на японський лад.
[14] Номер, під якими у складі МЮ грали Роналду і Бекхем (а ще — Лідс, Кантона і сам Джордж Бест, земля йому пухом)
[15] Номер, під яким у складі МЮ бігав Руні (а ще — Ван Ністелрой і Деніс Лоу).
[16] Фланговий захисник.
[17] Кодова назва уранової бомби, скинутої на Хіросіму у 45-му.
[18] Період життя цього ізотопу — 4,4 ·10–22 с.
[19] Тайські ієрогліфи.
[20] “Як швидко накачати кубики на животі”.
[21] В перекладі з манкуртського: “у мене було діагностовано шизоафективний розлад”
[22] Біполярний афективний розлад І типу.
[23] Селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну, група антидепресантів.
[24] Барбітуратами отруїлася Мерилін Монро.
[25] Діюча речовина — клоназепам, в Україні заборонений.
[26] Тайський аналог паспорта транспортного засобу.
[27] Високий прямий удар ногою або джеб ногою.
[28] “Штани” у індуїстській та буддійській монаших уніформах.
[29] Коли у когось із них помирає собака, кажуть “тепер вона ганяє білочок на небі.”
[30] Герой роману “Американський психопат” Брета Істона Елліса, що як і всякий нарцис, одержимий своїм зовнішнім виглядом, оточує себе колосальним арсеналом “люксових” засобів для догляду за тілом.
[31] Індійський синонім слова “некошерно”.
[32] Фургони, перероблені на відкриті маршрутки.
[33] Неканонічні або єретичні писання чи коментарі до них.
[34] Математичний парадокс, який ілюструє властивості безкінечних множин.
[35] Індуїстські писання