ТРИНАДЦЯТИЙ МІСЯЦЬ.

Роман

автор Іван Котовенко.

ЗМІСТ РОМАНУ      

номера сторінок не відповідають цій версії роману

Замість прологу.

Україна.

Федорчук і Шелест…..….…................……....... 4

Глава І.

КДБ УРСР, 5-е управління.

Майор Бузина приймає виклик .........……........12

Глава ІІ.

Київ – Москва.

Почесне завдання ............................................ 67

Глава ІІI.

Москва, Красна площа.

Мавзолей В. І. Леніна ..................................... 132

Глава ІY.

Москва.

Мертві і живі .................................................... 170

Глава Y.

Москва – Київ.

Дорога додому ................................................ 205

ГлаваYІ.

Москва, Кремль.

Леонід Брежнєв пропонує нагородити

майора Бузину орденом Дружби народ....... 229

Глава YІІ. Київ, Жовтневий палац культури.

Концерт Алли Пугачової ................................ 254

Глава YІІІ.

Київ, КДБ УРСР.

Засідання колегії ............................................ 295

Глава ІХ.

Київ, 5-е управління КДБ УРСР.

Оперативний експеримент ………….......... 345

Глава Х. Київ, 2-е управління КДБ УРСР.

КРО «Павутина» ...........................................395

Глава ХІ.

«Засвіт встали козаченьки...»

Тривога …………............................................433

Глава ХІІ.

Донецьк – Київ.

Зірки і терни майора Бочонкіна ...................485

Глава ХІІІ.

Тарніголь, місяць адар.

Крик півня вночі ..............................................509

Замість епілогу.

Україна.

Пролітаючи над гніздом реактора ............ 552

*     *     *

АНОТАЦІЯ ДО РОМАНУ

Роман про діяльність КДБ УРСР, зокрема, 5-го (ідеологічного) управління, на тлі суспільно-політичних подій, які розвивалися в середині 70-х років ХХ ст. Стиль – гротескний: гумор, іронія, підтекст, сміх крізь сльози, - отже твір серйозний.

Головний герой - майор Бузина, він вважається одним із найдосвідченіших професіоналів-оперативників 5-го управління КДБ УРСР на ділянці перехоплення каналів зв’язку закордонних ОУН з їхніми спільниками в Україні та проведення «оперативних ігор» і опиняється у скрутному становищі - він стає об’єктом підозр свого керівництва у дворушництві. Пік подій припадає на ситуацію, що склалась в кар’єрі генерала Федорчука після призначення його на посаду голови КДБ у Києві і часткової реалізації централізованої групової справи оперативної розробки «Блок». Основних фігурантів справи (В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Святослава Караванського та ін.) заарештовано і засуджено до тривалих строків ув’язнення, припинено випуск нелегального видання «Український вісник», об’єкти, які тимчасово залишились на свободі (Оксана Мешко, Борис Антоненко-Давидович, Микола Руденко, Лариса Скорик, Олесь Бердник тощо) перебувають під пильним наглядом органів КДБ. Але ще рано українським чекістам святкувати перемогу. Раптово оперативна обстановка в республіці загострюється - на головній вулиці Києва Хрещатику невідомі зловмисники вивісили жовто-блакитний прапор, на Дніпровській набережній вчинили напис націоналістичного характеру, під час нічної навчальної тривоги для офіцерів 5-го управління на будинок КДБ несподівано вчиняє напад невідома диверсійна група...

Усі описані в романі події – реальні, автор лише змінив прізвища деяких персонажів (не виключивши можливого випадкового збігу) з огляду на те, що не з усіх архівних матеріалів, до яких він мав доступ в процесі роботи над книгою, знято гриф таємності.

ПЕРЕДМОВА

Десь наприкінці 2007 року автор цих рядків пізнього вечора заїхав у двір телевізійного центру, охрещеного в народі «Олівцем». Добігало кінця якесь чергове ток-шоу, і ми домовилися з учасником передачі, народним депутатом України Олесем Донієм, що я його відвезу додому після «торгування писком» у  телеящику. Чекати навіть не довелося — Олесь якраз виходив з під’їзду «Олівця» разом з неодноразовим Генеральним прокурором України Піскуном і, простуючи до мого авто, щось оповідав Святославу Михайловичу.

Звісно ж, з Піскуном ми знали один одного, як облуплені – і заочно, і особисто. Але ввічливість, прищеплена мені колись в ізоляторі тимчасового тримання, підказувала, що треба все ж таки вийти з машини та привітатися з багаторічним Пегасом моєї Музи. Та не встиг я висунути стрижену налисо голову в прочинене вікно автівки, як Доній показав на мене Піскунові: «Ось подивіться, Святославе Михайловичу, хто в мене водієм підпрацьовує». Піскун підсліпувато примружив очі й промовив солодким голосом: «А я Вас зразу впізнав. Ви – Олесь Бузина».

Під дикий регіт свідків цієї сцени, які ледь не попадали в затоптані людом замети, та зойки Піскуна: «Бойко, це ти? Тьху, а я й не впізнав тебе в темряві», Доній сів до мене в машину й усю дорогу ми говорили про Бузину. Тільки не про голомозого «знавця» творчості Шевченка, якому обурені читачі навіть натовкли одного разу писок. А про його покійного батька, Олексія Григоровича, що став героєм дивовижного й ніде досі не опублікованого роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць».

Прочитавши навесні 2007-го «Тринадцятий місяць» у рукопису, ми з Олесем визначили жанр цього роману як документальна фантасмагорія. Ще б пак: у романі йшлося про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом, яку в 70-х роках минулого століття вів доблесний Комітет державної безпеки УРСР та майор 5-го Управління Олексій Бузина – батько нинішнього «шевченкознавця». Щоправда, на відміну від свого синулі, Олексій Григорович був патріотом України, говорив виключно українською мовою й одного разу навіть з’явився на службі у вишиванці, гаптованій червоними й чорними нитками. Через що керівництво Управління ледь шляк не трафив…

Роман-притча, роман-парабола, роман-гротеск, наповнений м’яким гумором та іронією, сміхом і реготом, вийшов з-під пера людини, яка майже весь свій трудовий шлях пройшла коридорами того ж будинку, що й Бузина-старший. Тож автор знав, про що пише – про свою молодість, про колишніх колег і про всю ту веселу фантасмагорію, яка була невід’ємним атрибутом службового життя похмурого будинку на вулиці Володимирській, 33 у Києві. Уява жодного фантаста, напевно, не спроможна вигадати все те, що насправді вирувало в кабінетах цієї споруди за часи «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства».  Тому роман є цілком документальним, а описані в ньому події – реальні, автор лише змінив прізвища деяких персонажів (не виключивши можливого випадкового збігу) з огляду не те, що не з усіх архівних матеріалів, до яких він мав доступ в процесі роботи над книжкою, знято гриф таємності.

Зараз йде підготовка роману до видання, але автор – давній читач «ОРД» і дописувач форуму під ніком «Лермонтов» — люб’язно дозволив вмістити на нашому сайті кілька уривків з «Тринадцятого місяця». Втім, у творчому доробку тов. Лермонтова є й чимало творів малої форми, а з одним з його оповідань –

про те як Олександр Скипальський «отруїв» Степана Хмару – читачі «ОРД» вже знайомилися раніше (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_51210.html).

Пропонуючи увазі шановного читацтва кілька уривків з роману «Тринадцятий місяць»,  редакція «ОРД» разом з тим сподівається, що автора передмови не спіткає участь сина головного героя. Принаймні, в частині побиття писка за підбурювання тов. Лермонтова до літературної діяльності. Бо якщо деякі з читачів навіть і впізнають себе у фігурантах роману, все однаково молоде покоління працівників СБУ чи навряд повірить, що такі історії могли відбуватися насправді. Оскільки зараз лише ветерани Служби пам’ятають, як заступник Голови КДБ УРСР збивав балкони з будинку по Володимирській, 33, а російська співачка Алла Пугачова тягнула на сцену Жовтневого палацу начальника 5-го Управління …

Тож, читаймо та насолоджуймося.

Володимир Бойко

Тринадцятий місяць . Роман.

Автор Іван Котовенко

МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК (початок)

На календарі значився березень, уже б мала прийти весна, та місяць лютень ще міцно утримував свої плацдарми, нагадуючи про себе зазимками і запізнілими, як на таку пору, сніговіями, що переходили у мокру крупу, дощ і знову в сніг.

Старший оперуповноважений 1-го (ігрового) відділу 5-го Управління КДБ Української РСР майор Бузина Олексій Григорович сидів у своєму службовому кабінеті та напружено працював.

Надворі було вільго й студено, у кабінеті – тепло й затишно. На стіні перед майором висів портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, а на столі лежали підготовлені інспекцією КДБ УРСР методичні рекомендації стосовно того, як особовому складу органів КДБ належить вивчати нормативні документи, що регулюють їх складну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками та антирадянськими елементами всередині країни, і як оформлювати конспекти першоджерел. Поряд з методичними рекомендаціями майор Бузина поклав свій зошит для конспектування й ручку-самописку, заправлену фіолетовим чорнилом.

В КДБ УРСР було заведено негласний порядок, за яким голова КДБ Віталій Васильович Федорчук вчиняв резолюції та підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, писали синім, генерали – чорним, оперативний склад користувався фіолетовим кольором.

Траплялися випадки, коли окремі офіцери допускали порушення встановленого порядку, дозволяючи собі вправлятися на письмі неналежним для їх статусу чорнилом – синім, чорним або ж навіть зеленим (sic!), чи кульковими ручками тих же кольорів. До таких переступників з боку їхнього безпосереднього керівництва вживалися виховні заходи та робились відповідні висновки, оскільки подібні факти в КДБ УРСР вважалися проявами маскованого кар’єризму.  

Майор Бузина кар’єристських нахилів не мав, писав виключно фіолетовим чорнилом і був взірцем дотримання інших встановлених вимог і правил у сфері справочинства та агентурно-оперативної діяльності. Наприклад, коли потрібно було привести до необхідного порядку особові та робочі справи агентури, він прибирав зі столу все зайве, виймав з сейфу потрібний том і відпрацьовував його. До особової справи агентавін підшивав  затверджені керівництвом характеристики, матеріали перевірки його надійності, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття, місце проведення конспіративних зустрічей, розписки про отримане грошове забезпечення, накази про заохочення тощо. Робочу справуагента він наповнював реалізованими оригіналами особисто написаних інформатором повідомлень, проставляв номери сторінок, відмічав їх в описі, а всі прізвища, які в повідомленнях згадував агент, після ставлення їх носіїв на оперативний облік у 10-му відділі КДБ УРСР вносив до переліку, який у кожній справі містився в кінці тому.

Працюючи з таємними оперативними документами, майор Бузина долучав їх до конкретної справи вже після того, як агентурні матеріалидоповідались керівництву, в залежності від значущості отриманих повідомлень — від начальника відділення й аж до самого голови КДБ УРСР або ж до п’яти його заступників, що здійснювали свою управлінську діяльність відповідно до визначених колегією КДБ УРСР напрямів їхнього керування (кураторів).

З кожного повідомлення в друкарському бюро Управління після їх доповіді начальству знімалась потрібна кількість копій. Копії агентурних матеріалів долучались до справ оперативного обліку: оперативних добірок, перевірок, розробок, розшуку, нагляду, а також до літерних справ, які велись за лініями й об’єктами агентурно-оперативної діяльності 5-го Управління. Якщо отримане повідомлення агента не мало відношення до  конкретного напряму (лінії, об’єкта) роботи оперативного працівника відповідно до покладених на нього функціональних обов’язків або ж  до тієї чи іншої особи (персоналії) його оперативної зацікавленості, то копія надсилалась в інший структурний підрозділ для здійснення перевірки за керунком. Місце знаходження агентурних повідомлень та їх копій фіксувалося у відповідній графі спеціального реєстраційного журналу секретаріату 5-го Управління КДБ УРСР, у якому проставлялися або ж порядкові номери справи оперативного обліку, тому, аркушів, куди вони потрапляли, або ж адреса надсилання копії.

Продуктивність будь-якого агента за звітний період можна було визначити на око по товщині його робочої справи або ж за її вагою, якщо покласти том (томи) написаних таємним помічником КДБ повідомлень на долоню витягнутої руки і зробити кілька коливальних рухів з амплітудою у 15 градусів по вертикалі.

Справи оперативного обліку у майора Бузини теж перебували в бездоганному порядку. Він не чекав суботи, яка, за встановленим у КДБ УРСР порядком, визначалась днем для приведення         документів до вимог інструкції щодо таємного справочинства, а         працював з паперами щодня.

Місяць тому з поля зору двох бригад зовнішнього стеження         зникла об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки „Блок” під кодовим прізвиськом „Лисиця” і повернулась до власного помешкання на Куренівці по вулиці Верболозній, 16 третього дня опісля. Де вона никала увесь цей час, якими підпільними справами займалась, залишилось невідомим. Розлючений таким проколом у розробці одного з основних фігурантів справи „Блок” голова КДБ Федорчук, який до свого призначення в Україну займав посаду начальника Головного управління військової контррозвідки КДБ СРСР і серед оперативного складу мав прізвисько „Фердинанд”, наказав негайно доповісти всі матеріали на ”Лисицю”.

Начальник 5-го Управління генерал Цвєтков, який до призначення на посаду начальника 5-го Управління працював начальником інспекції КДБ УРСР і своє  прізвисько „Атя” отримав уже на новій посаді, без зволікання приніс Федорчуку справу на „Лисицю”. До кабінету голови КДБ УРСР справу на „Лисицю” доставила група офіцерів 2-го відділу 5-го Управління на чолі з розробником „Лисиці” майором Гопанчуком. В справі було двадцять вісім томів, у кожному томі — по триста аркушів. Два останніх томи розробки „Лисиці” виявились не підшитими, сторінки не пронумерованими, Федорчук, читаючи матеріали, заплутався в аркушах і спересердя кинув один том в обличчя генералові Цвєткову, а другий – у його потилицю, коли той намагався ухилитися після першого удару.

Документи розсипалися майже по усій площі кабінету голови КДБ на 4-му поверсі будинку КДБ по вулиці Володимирській, 33 розміром з волейбольний майданчик. Генерал Цвєтков змушений був навпочіпки збирати їх на підлозі один по одному, пильнуючи, щоб не отримати від Федорчука стусана в те місце, де в генералів (і не тільки) закінчується спина та звідки виростають ноги і де, на думку голови КДБ УРСР, знаходяться розумові здібності його генералів. Разом з майором Гопанчуком, який планував останні томи справи на „Лисицю” привести до вимог інструкції наступної суботи, генерал Цвєтков нашвидкуруч підшив, пронумерував аркуші, вніс документи до опису і вже затим повторно доповів справу голові КДБ.

Далебі, із справами майора Бузини такого казусу ніколи б не трапилось.

Йдучи додому, майор Бузина зачиняв сейф і акуратно опечатував його. Печатки виготовлялися в єдиному екземплярі, дублікати ключів зберігалися в запечатаній тією ж печаткою парусиновій торбинці, яка постійно знаходилася в спеціально обладнаному сейфі секретаріату Управління. Якщо у відсутність оперативного працівника великому чи малому начальству, немає значення якому, знадоблювався той чи інший документ, який зберігався у його сейфі, то в цьому випадку створювалася комісія на чолі з начальником секретаріату чи його заступником, і тільки комісія мала право, порушивши печатку, відкрити сейф запасними ключами. Коли знаходився потрібний документ, він вилучався, складався протокол у двох примірниках про розкриття сейфу й вилучення документа, другий примірник клався на його місце, після чого сейф опечатувався особистою печаткою начальника секретаріату або ж його заступника.

Виходячи з кабінету, працівник, відповідно до інструкції щодо забезпечення режиму в приміщеннях КДБ УРСР, зобов’язаний був замикати двері на два оберти ключа. Повернувшись, він відчиняв кабінет і мусив виймати ключ. Залишати ключ у дзюрці замка із зовнішньої сторони дверей категорично заборонялось, оскільки, як було записано в інструкції, не виключалась ситуація, коли якийсь прихований лихочинець, проходячи коридорами КДБ і застерігши ключ у дверях кабінету оперативного працівника, з ворожим чи іншим умислом міг зачинити його ззовні, покласти ключ у кишеню й втекти геть. В такому випадку, як було записано в тій же інструкції, замкнений у власному кабінеті й позбавлений оперативного простору офіцер не годен був виконати свої професійні обов’язки в належному обсязі, вчасно потрапити до начальства в разі термінового виклику або ж виконати потрібні дії на випадок бойової чи пожежної тривоги, ба! навіть не зміг би задовольнити особисті фізіологічні потреби поза територією кабінету.

Користуватись радіоприймачами й радіоточками  категорично заборонялось, оскільки ввімкнений радіоприлад міг стати джерелом передачі інформації на відстань, тобто в такий спосіб ворог мав можливість здійснювати перехоплення розмов, які велись у приміщеннях КДБ. На столі оперативного працівника мали бути лише ті документи, які могли йому знадобитися саме в цей час. У сейфі дозволялось тримати виключно ті документи, справи, посібники, які були внесені до їхнього опису. Опис складався в двох примірниках, перший примірник мусив лежати в спеціально приклеєному конверті на дверцятах сейфа з внутрішньої його сторони, а другий передавався в секретаріат Управління для контролю.

Апарат міського телефонного зв’язку на столі оперативного працівника повинен стояти з правого боку, а телефон внутрішнього зв’язку – з лівого, щоб користувач при надходження сигналу не переплутав, по якому апарату йому дзвонять. Якщо абонент дзвонив міським телефоном (загальним), то оперативний працівник мусив у мікрофон трубки мовити: „Кажіть”; якщо лунав дзвінок телефону внутрішнього (захищеного) зв’язку, то оперативний працівник повинен чітко вимовити своє звання й прізвище без ніяких „алло”, „альо” чи „слухаю”. На апараті міського телефонного зв’язку мало бути приклеєне застереження про необхідність дотримуватися конспірації в розмовах із зовнішнім абонентом.

Усіх цих вимог майор Бузина незаперечно дотримувався.

Наразі на столі в нього лежав лише зошит для конспектування директивних документів керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР та інших таємних матеріалів нормативного характеру, підготовлена інспекцією КДБ УРСР інструкція, яка встановлювала порядок їхнього вивчення, а також ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом.  І більше нічого.

Втім робота, якою займався майор Бузина у цей час, була не менш складною і відповідальною, ніж оформлення справ оперативного обліку чи агентурних досьє. Щойно він від свого сусіди по кабінету майора Розваги Михайла Йосиповича на прізвисько „Мотл” отримав конфіденційну інформацію про те, що зі слів „джерела” майора Розваги в інспекції КДБ УРСР прізвище майора Бузини занесено до списку офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці. Майор Розвага на прізвисько „Мотл” мав „джерела” скрізь, де цього вимагали його оперативні інтереси на ділянці перехоплення каналів зв’язку ворожих елементів (так званих „правозахисників”) з антирадянськими підривними центрами за кордоном: від господарського відділу КДБ УРСР до радіостанції „Свобода – Вільна Європа” і від Товариства любителів книг УРСР до редакції журналу Народно-трудового союзу „Посев”. Отже його інформації треба було довіряти й відповідним чином реагувати.

Вказаний захід, себто перевірку інспекцією конспектів оперативних працівників, разом з іншими новаціями, як-от, наприклад:

- порядок замикання і відмикання кабінетів,

- заборона мати у кабінетах радіоточки і радіоприймачі,

- правила користування телефонним зв’язком тощо,

увів у практику заступник голови КДБ УРСР Степан Несторович Муха, який до свого призначення на цю посаду працював інспектором ЦК Компартії України і після переведення якого на службу в органи державної безпеки всі секретарі райкомів і обкомів, без виїмку і водночас, полегшено зітхнули, а органи КДБ УРСР набули вимогливого, суворого і мудрого керівника з неоціненним досвідом роботи в комсомольських, радянських і партійних органах.

Колегією КДБ УРСР на Степана Несторовича Муху, щойно він перейшов на роботу в органи державної безпеки, були покладені такі обов’язки:

- кураторство комендантським і будівельним відділами КДБ УРСР;

- організація внутрішнього режиму і таємного справочинства в центральному апараті КДБ УРСР та його органах на місцях;

- організація позашкільного навчання співробітників КДБ УРСР;

- організація забезпечення державної безпеки під час проведення на головній вулиці Києва — Хрещатику святкових заходів, присвячених черговим річницям  Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня і Дня Перемоги, та у випадках відвідин столиці України кимсь із членів чи кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, а також високими зарубіжними гостями.

Попервах Степан Несторович з належною йому енергією взявся за режим і будівництво, оскільки до свят ще було далеко і візити високих московських чи зарубіжних гостей в столицю України ближчим часом не передбачались.

Особисто обійшовши зокола будинок КДБ, він дав наказ ліквідувати всі балкони й парапети та повирубувати зелені насадження навколо нього, позаяк, на його думку, усі ті архітектурні викрутаси та надлишки флори створювали сприятливі умови для проникнення в приміщення КДБ терористів і диверсантів. До того ж вони спотворювали цілісне уявлення населення про те, яким повинен бути екстер’єр центрального органу державної безпеки Української РСР. „Будинок КДБ, — казав Степан Несторович, — повинен мати вигляд суворої, неприступної і непорушної цитаделі. А що це за цитадель з балконами й фігурними парапетами, деревами й несерйозними кущиками навколо, за якими може сховатись терорист з гранатою, бомбою чи базукою типу „Муха”?”

Втім, щойно розпочата ліквідація  архітектурних викрутасів на будинку КДБ та зелених насаджень навколо нього була тимчасово припинена у зв’язку з протестом до Ради Міністрів УРСР головного архітектора міста Києва, який випадково проїжджав вулицею Володимирською саме в той час, коли півтора десятка хлопців у касках і з відбійними молотками довбали парапети на балконах оповитого курявою будинку, що належав КДБ УРСР, а інші вирубували дерева і кущі перед його фасадом.

Нагляд за роботами здійснював Степан Несторович, який теж був у касці, уніформі виконроба і теж оповитий курявою, але без відбійного молотка.

Підстави для внесення протесту головний київський архітектор мав. Як свідчили архівні документи Головного управління архітектури і будівництва Київського міськвиконкому, будівля КДБ УРСР була споруджена за проектом відомого українського архітектора Володимира Щуко в 1914 році для Київської губернської земської управи. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої її гегемоном — пролетаріатом, і встановлення в колишній Російській імперії диктатури цього гегемона, будинок земської управи справедливо передали у користування гегемону і назвали його Палац праці. 1934 року після надання місту Києву статусу столиці УСРР, будинок цілком справедливо в гегемона відняли і його зайняв після переїзду з Харкова Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України, оскільки, відповідно до марксистсько-ленінського вчення, диктатура гегемона може бути тільки тоді диктатурою, коли її (диктатуру) очолює більшовицька партія. З 1938 року колишній Палац праці, а відтак штаб-квартиру ЦК КП(б)У було передано у безстрокове користування органам державної безпеки, оскільки, за відомим визначенням вождя Жовтневої революції Володимира Ілліча Леніна, радянська влада (диктатура пролетаріату на чолі з більшовицькою партією) тільки тоді чогось вартує, коли вона надійно захищена від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Захист здійснювало Головне управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки (ГУДБ НКВС УСРР). Терміново у дворі будинку було споруджено внутрішню тюрму (архітектор Щуко подібного об’єкта для губернської земської управи не передбачив, і його помилку було виправлено), у камерах якої тимчасово перебували (до розстрілу внизу у підвалі) члени викритих контрреволюційних організацій українських буржуазних націоналістів та інших ворогів народу (до переїзду ГУДБ на вулицю Володимирську вказані акції здійснювались у спецкорпусі НКВС, який займав будинок колишнього Інституту шляхетних панянок по вулиці Жовтневої революції). ГУДБ 3 лютого 1941 року було перетворено у Наркомат державної безпеки Української СРР (НКДБ УСРР), 20 липня 1941 року НКДБвозз’єднався з НКВС, щоб 14 квітня 1943 року знову розз’єднатися. За часів німецької окупації залишене приміщення не справедливо, проте логічно, зайняло ҐЕСТАПО, у внутрішній тюрмі, спорудженої для ГУДБ НКВС УСРР, якого, чекаючи розстрілу (німці екзекуції влаштовували у Бабиному Яру, а не у підвалі), тимчасово перебували заарештовані члени мельниківської ОУН та інші учасники антигітлерівського підпілля. Після звільнення столиці Радянської України від німецьких загарбників Народний комісаріат державної безпеки УСРР повернувся у рідний дім.

З того часу мінялися найменування установи, яка розміщувалася в ньому: ГУДБ НКВС — НКДБ – ҐЕСТАПО — МДБ – ГУДБ МВС – МДБ – КДБ, — без суттєвої зміни зовнішнього і внутрішнього декору. Зважаючи на складний історичний шлях, який за короткий, але наповнений значними подіями час пройшли усі установи, що розміщувалися в будинку по вулиці Володимирській, 33, постановою Ради Міністрів УРСР його було занесено до Державного загальноукраїнського реєстру історичної, архітектурної і культурної спадщини. Відповідно до урядової постанови,  зміни в екстер’єрі будь-якої будівлі, занесеної до вказаного реєстру, могли вчинятися лише за згодою управління архітектури і будівництва міськвиконкому та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Головний архітектор міста Києва згоди на деформації історичного будинку, який займав КДБ УРСР по вулиці Володимирській, 33, звісно, не давав і дати не міг. Зробивши запит до Товариства охорони пам’яток історії та культури, він переконався, що звідти дозволу теж не було, тому через Раду Міністрів УРСР зажадав від голови КДБ УРСР негайно припинити усі роботи, пов’язані із зміною екстер’єру будинку, і відновити порушені його фрагменти.

На той час першим заступником голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури працював колишній начальник 5-го Управління КДБ УРСР полковник у відставці Каллаш, звільнений Федорчуком без пенсії за недостатню активність при реалізації заведеної за його вказівкою централізованої справи „Блок”. На новій посаді Каллаш відверто нудьгував до того часу, поки не одержав запит від головного київського архітектора стосовно незаконно розпочатих ремонтних робіт на будинку КДБ УРСР (колишньої Київської губернської земської управи). Для Каллаша стало новиною, що будинок КДБ УРСР занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури, і він зажадав від свого референта негайно надати йому всі законодавчі документи, що стосуються цього питання.

Навчений за час роботи в органах державної безпеки методам оперативного пошуку, Каллаш віднайшов у наданих документах ще один цікавий момент: відповідно до законодавства, установи, які використовували занесені до Державного реєстру будівлі, мусили сплачувати податок на користь Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. КДБ УРСР чомусь такий податок не сплачував, либонь, так склалося історично, і загальна сума боргу за роки ухиляння КДБ УРСР від виконання фіскальних обов’язків на той час, за його підрахунками, сягнула 249 840 карбованців 67 копійок. Отримавши такий козир, Каллаш усі свої зусилля зосередив на тому, щоб примусити Федорчука дотримуватися чинного законодавства, і негайно надіслав йому письмову вимогу про необхідність погашення боргу за користування історичною будівлею та подальше щомісячне відрахування визначеної законом суми до бюджету Товариства.

Не отримавши протягом місяця відповіді, Каллаш надіслав Федорчуку припис про накладення на нього штрафу за невиконання вимог закону (у сумі 249 крб. 84 коп.), додавши ще й штраф на його заступника Муху за спробу несанкціонованого порушення екстер’єру історичної будівлі (у сумі 150 крб. 00 коп.). Протягом наступного місяця Каллаш відповіді не отримав, до бюджету Товариства охорони пам’яток історії та культури з КДБ УРСР кошти теж не надійшли, після чого він зайняв посаду директора одного з київських кінотеатрів. Подальша його доля губиться в мороці історії.

Втім, будівельному відділу КДБ УРСР довелося припинити роботи, зініційовані Степаном Несторовичем, затинькувати щербатини, полишені відбійними молотками, і, оскільки затиньковані місця вирізнялися на загальному тлі будівлі, було прийнято рішення перефарбувати будинок із темно-сірого кольору у темно-брунатний, що й було в достатньо короткий строк зроблено, знову ж таки під керівництвом СтепанаНесторовича. Зелені насадження до історичної пам’ятки не належали, тому пеньки викорчували і землю на тому місці укотили під асфальт.

Після цієї оказії Степан Несторович у перервах між забезпеченням безпеки святкування Великого Жовтня, Першого травня і Дня Перемоги та приїзду високих гостей до Києва повністю зосередився на підвищенні рівня професійної і політичної підготовки співробітників КДБ УРСР.

МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК (продовження)

Впровадженню системної перевірки конспектів оперативних працівників передувало ініційоване Степаном Несторовичем дослідження інспекцією КДБ УРСР стану вивчення оперативним і керівним складом органів державної безпеки УРСР директивних документів КДБ УРСР іКДБ СРСР та рівня чекістської підготовки в системі позашкільного навчання. Результати дослідження були обговорені на засіданні колегіїКДБ УРСР.

Як відзначив у своїй доповіді на колегії сам Степан Несторович, здійсненою перевіркою конспектів директивних документів оперативного й керівного складу КДБ УРСР було виявлено численні вади, а саме:

- зошити для конспектування виявились різного розміру, кольору, формату та якості паперу (деякі офіцери належні нормативні акти занотовували в ґросбухи, якими користувалися на підприємствах і в колгоспах комірники та рахівники-скарбники ще в 30-40 роках, дотіль, доки ними не зацікавилися органи НКВС-НКДБ-МДБ і не повилучали їх товсті та зручні зшитки для власного користування); різного кольору також було чорнило, яким користувались офіцери для записів;

- не було єдиного підходу до вивчення нормативної бази, яка регулювала діяльність органів КДБ (в одних випадках надавалась перевага аналізу за рахунок дедукції, в інших, навпаки, – індукції, у той час як логіка потребувала синтезу);

- у багатьох випадках замість творчого осмислення керівного документу та викладу його суті практикувалось дослівне його переписування, що категорично заборонялось ще з часів ВЧК-ДПУ-ОДПУ-НКВС-НКДБ-МДБ, оскільки існувала ймовірність загрози несанкціонованого витоку дослівного тексту нормативно-правового акту й потрапляння його в такому вигляді до противника з подальшим прямим цитуванням змісту (чи, що найнебезпечніше — у разі, якщо директивний документ надсилався шифротелеграмою, то в такому випадку створювався ризик розкриття криптографічної системи конфіденційного зв’язку органів КДБ);

- недостатньо прив’язувалися завдання, що випливали з директивного документа, до конкретних функціональних обов’язків того чи іншого оперативного працівника (тобто відсутність прикладного засвоєння змісту нормативного акта,  незалежно від того, якої тематики він стосувався);

- тексти законспектованих документів розміщувались на аркушах зшитків у більшості випадків абияк, тобто не відповідали геометричним правилам і симетричним пропорціям, які традиційно визначали характер діяльності органів державної безпеки і їх внутрішній порядок.

Результатом роботи колегії став наказ голови КДБ УРСР „Про стан чекістської підготовки в КДБ УРСР та заходи щодо його покращення”. В наказі голови вказувалось, що результативність діяльності кожного офіцера КДБ УРСР при проведенні атестацій (разом з іншими показниками і критеріями, як-от, вербування агентури, кількість отриманих сигналів, реалізованих справ, арештів, профілактик, рівень військово-спортивної підготовки і мобілізаційної готовності) надалі буде оцінюватися в залежності від стану його конспектів.

До наказу додавались методичні рекомендації щодо вивчення нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР в КДБ УРСР та вимоги стосовно оформлення  конспектів першоджерел і навчальних зошитів в системі позашкільної професійної та політичної освіти, розроблені інспекцією КДБ УРСР під керівництвом Степана Несторовича.

Згідно з рекомендаціями встановлювалися три види зошитів для використання: для конспектування директивних документів — коричневого кольору, чекістської підготовки – блакитного, політичного навчання – червоного.

Першу партію зошитів усіх трьох кольорів господарський відділ КДБ УРСР за вказівкою його начальника полковника інтендантської служби Титова негайно завіз з республіканської бази канцтоварів до кіоску, що розміщувався на першому поверсі у вестибулі їдальні КДБ по вулиці Ірининській. Зошити були дефіцитні, вдвічі більші форматом, ніж звичайні, що були у загальному продажу, з гарним лискучим папером і на сто дев’ятдесят два аркуші кожен.

Відповідно до вимог наказу інспекція КДБ УРСР відразу зайнялась здійсненням системного контролю за його виконанням та дотриманням власних методичних рекомендацій. Обов’язковій перевірці підлягали конспекти працівників при розгляді представлень щодо підвищення по службі, присвоєння чергового офіцерського звання, а також проведенні планових атестацій. Крім того, за розпорядженням СтепанаНесторовича, підтриманим заступником голови КДБ УРСР з кадрових питань підполковником Рябоконем, у кожному підрозділі Комітету його начальником і секретарем парторганізації були складені списки під назвою „Можливий носій ДСП”.

До списків вносились прізвища офіцерів, які ще не скоїли того чи іншого дисциплінарно-службового порушення (ДСП), але, за окремими ознаками в їхній поведінці, могли його скоїти. Жоден офіцер не знав, внесено його прізвище до списків чи ні. Списки „емен-деспистів” складались під грифом „цілком таємно”, їх копії мали в своєму розпорядженні лише керівники Управління кадрів. Конспекти внесених до списків „Можливий носій ДСП” офіцерів („емен-деспистів”) також підлягали плановій, а в окремих випадках і позаплановій перевірці.

За весь час, як вказана новація була задіяна, жоден із конспектів, затребуваних інспекцією для перевірки, не витримав вимог, встановлених інструкцією. Крім кольорів, оскільки проблем з придбанням необхідного кольору зошитів і чорнила для всіх категорій працівників КДБ попервах не було. Та й зміст конспектів у більшості випадків загалом відповідав вимогам інструкції – інтелектуальний рівень офіцерів КДБ дозволяв їм досить швидко оволодіти навичками конспектування, запровадженими Степаном Несторовичем.

Проте дотримання двох вказаних вимог, як потім виявлялось, було замало. Коли зошити проходили перші дві стадії перевірки (на колір і зміст), і ні до чого не можна було причепитись, Степан Несторович давав інспекторам вказівку застосовувати скрупульозніші методи дослідження – математико-геометричні. Не на око, а за допомогою креслярських інструментів (лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця, транспортира тощо) інспектори визначали у повернутих від Степана Несторовича зшитках розмір нижніх і верхніх, лівих та правих берегів зошита, інтервал між рядками й абзацами, встановлювали, чи витримувалася геометрична чіткість розміщення тексту на сторінці конспекту і чи шикувались рядки конспектів у визначені інструкцією стрункі шереги літер, слів, речень і абзаців. І, якщо потрібно було знайти огріхи (а коли зшитки з позитивними висновками повертались від Степана Несторовича, то це означало, що недоліки повинні знайтись у будь-якому випадку і висновок повинен бути негативним), вони знаходились: розміри берегів та інтервали або ж були завеликі, що негативно позначалося на розміщенні першоджерела, або ж були замалі, що не давало достатньої площі для викладу власних думок конспектанта, та й лінії й кути текстів, заголовків, підзаголовків, як правило, на більший або менший ступінь виходили за межі обов’язкових для працівників КДБ УРСР симетричних пропорцій розміщення перпендикулярів і паралелей, на що вказували інспектори при оформленні кінцевих результатів перевірки.

Зошити із зауваженнями поверталися в оперативний підрозділ, до їх власників застосовувалися заходи партійного впливу — наступні партійні збори первинного партосередку проходили за порядком денним “Про ставлення чекістів-комуністів до вивчення нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР та підвищення свого професійного рівня”, — з відповідними висновками й рішеннями. В КДБ УРСР на певний час загальмувався процес присвоєння чергових військових звань та підвищення в посадах, що в кінцевому рахунку позитивно вплинуло на ставлення офіцерів до своєї позашкільної професійної підготовки й складання конспектів на майбутнє.

 „Щось не подобається мені в цій перевірці”, — міркував майор Бузина, проглядаючи свої конспекти. У кабінеті він сидів на самотинці: сусіда, майор Розвага Михайло Йосипович, не став заважати йому своєю присутністю в цій важливій справі. Він ще з ранку, взявши нотатник із вказівками начальника 5-го Управління генерала Цвєткова, які той виголошував на щотижневій нараді, пішов до чергового в приймальню, щоб ВЧ-зв’язком розтлумачити працівникам периферійних підрозділів останні вимоги керівництва Управління в боротьбі проти ідеологічної диверсії противника й ворожої діяльності антирадянських елементів на території республіки.

„Підвищення у посаді й військовому званні мені не світить, та й останнім часом я не пам’ятаю, щоб такі випадки траплялися, — розкидав головою майор Бузина, — до планової атестації ще потрібно почекати, здається, десь місяців вісім чи дев’ять. Пункти індивідуального плану підвищення рівня загальної освіти й культури в поточному кварталі майже всі виконав: склав черговий іспит з англійської, німецька й словацька – наступного року, діло святе – тридцять відсотків надбавки до посадового окладу, взяв участь у культпоході на виставку плакатів „У братній сім’ї народів СРСР” – секретар парткому Управління Довбач мене бачив, прочитав історичний роман Павла Загребельного „Смерть у Києві” – можу переказати, додатково до плану двічі перечитав роботу Леніна „Лев Толстой як верцадло російської революції” – напам’ять можу повторити, ранковою руханкою займаюсь регулярно, інколи не тільки зранку, а й на сон грядущий – жінка може підтвердити.

Чому й на мене, зі слів майора Розваги Михайла Йосиповича на прізвисько „Мотл”, впав цей вибір, а майор Розвага, Михайло Йосипович, ніколи не користується недостовірною інформацією, тому що скрізь має надійні джерела: від господарського відділу КДБ УРСР до радіостанції „Свобода — Вільна Європа” і від Товариства любителів книг до журналу Народно-трудового союзу „Посев”, тільки до Центрального розвідувального управління Злучених Стейтів Північної Америки поки що не дістався, мабуть, нагоди не трапилось?”

Відповіді майор Бузина не знаходив, інтуїція йому підказувала, що за перевіркою може ховатись якась прихована загроза, невизначеність непокоїла його, тому він вирішив підійти до діагностування зошитів з особливою ретельністю.

За зміст і повноту своїх конспектів він, досвідчений і бувалий у різних бувальцях майор Бузина, міг не хвилюватися, а от форма його насторожувала. Чи кожен аркуш, рядок, берег зошита відповідали встановленим за ініціативою Степана Несторовича Мухи методичним правилам і вимогам, чи стояли перпендикуляри перпендикулярно і чи не мали паралелі видимі ознаки до перетинання одна одної всупереч вченню давньогрецького математика Евкліда?

Однозначно позитивну відповідь на ці питання майор Бузина дати не міг. І він заходився перевіряти. У лівій шухляді його робочого столу готові до користування лежали лінійка, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, червоний, синій, простий олівці та ґумка. Але щойно він хотів відкрити шухляду, як його увагу привернув шум знадвору — повз вікно кабінету з гуркотом пролетіла брила змерзлого снігу.

„Напевне, прапорщики з даху скидають сніг долу, — здогадався майор Бузина, він був метикуватий, — то ж будинок перебуває в оточенні прапорщиків з господарського відділу. Тепер години зо дві годі й думати з нього вийти чи увійти, та мені зараз не до того”, — далі розважував майор Бузина і, відвернувшись від вікна, відтулив шухляду. Минулої зими на голову заступника начальника відділення комендантського відділу старшого лейтенанта Вареника з даху будинку КДБ ненароком впала брила снігу з льодом. Старший лейтенант Вареник залишився живий, але змушений був два місяці пролежати в шпиталі військово-медичної служби КДБ аж до квітня, коли сніг розтанув. За виявлену мужність і з урахуванням завданих пошкоджень йому достроково було присвоєно військове звання „капітан”. З нової зими капітан Вареник у речовому складі господарського відділу замінив пошкоджену шапку на нову — на два розміри більшу, у середину намостив вати і з настанням снігової погоди став ходити периметром майже впритул до стін приміщень КДБ, чекаючи, поки на нього знову ймовірно звалиться важка брила снігу з льодом і, відповідно, з’явиться вагомий шанс достроково отримати наступне військове звання „майор” — на одну сходинку вище від займаної посади.

Однак голова КДБ УРСР Федорчук дав вказівку своєму заступнику Степанові Несторовичу Мусі, а той у свою чергу начальнику господарського відділу полковнику інтендантської служби Титову уважно слідкувати за снігом на дахові будинку й своєчасно його скидати. Підлізти під сніг, який підлеглі полковника Титова широкими лопатами шпурляли з даху, було неможливо, позаяк на цей час увесь будинок КДБ перебував в оточенні охорони прапорщиків з господарського відділу і виставлених фанерних щитків на високих стояльцях з попередженням: „Не підходь – небезпечно для життя!”, і від того капітан Вареник дуже потерпав, оскільки через вказані обставини ставала примарною чи, взагалі, нездійсненною його обсцесія отримати військове звання „майор”, на сходинку вище від займаної посади.

Подумки відзначивши наполегливість капітана Вареника в досягненні поставленої мети, майор Бузина розкрив свій зошит з конспектування директивних документів, взяв з лівої шухляди лінійку, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, олівці та інше необхідне причандалля і сторінку за сторінкою почав перевіряти форму й зміст конспекту на відповідність вимогам наказу й Евклідовій геометрії.

Усі конспекти були написані фіолетовим чорнилом, акуратним почерком, з виділенням головних думок і завдань. Але розміщення тексту майора Бузину розчарувало.

Посекундно зазираючи в методичні рекомендації, за допомогою циркуля й кронциркуля він знайшов кілька рисок полів, які по ширині відрізнялися на пів міліметра чи навіть на міліметр одна від одної, не завжди точно від лівого обрізу зошита були виписані заголовки документів, не скрізь виявилась однаковою відстань між останнім рядком і нижнім краєм аркуша, а  використання транспортира показало, що в окремих випадках на більший чи менший ступінь порушувалася й симетрія тексту по відношенню до заголовка, абзаців, приміток і резолюцій.

„Не годиться, — вирішив майор Бузина – От що значить робити все на око! І чому я раніш не здогадався застосувати весь набір креслярських інструментів, коли після вікопомного наказу про вдосконалення конспектів переписував у нові зошити всі матеріали? Три дні тоді морочився, і вся робота собаці під хвіст! Треба було-таки уважніше прочитати методичні рекомендації інспекції, а то я вважаю їх усіх опричниками й недоумками, здатними лише завдати шкоду й не здатними сказати щось розумне, і, можливо, дарма. Хоча про необхідність використання креслярського приладдя при конспектуванні ці опричники могли б написати в своїх рекомендаціях, а так тільки визначили параметри. А яким способом їх можна витримати, не вказали. Певно, спеціально влаштували пастку й цим користаються. Не дочекаються!”

Майор Бузина недовго роздумував, як виходити з цієї складної ситуації. Він прийняв єдино правильне рішення, хай воно було й обтяжливим щодо виконання, але, подумав він, краще один раз зробити так як слід, ніж потім десять разів переробляти, втратити силу-силенну часу і, кінець кінцем, повернутися до того, з чого й варто було починати, у чому він переконався, здійснивши за допомогою креслярських приладів діагностичну перевірку своїх конспектів, які він марудно переписував кілька місяців тому.

Майор Бузина вийняв з правої шухляди ще не зужиті, новенькі зошити, придбані ним щойно в кіоскерки Клавдії Іванівни, яка після виходу на пенсію торгувала книжками й канцтоварами на першому поверсі їдальні КДБ УРСР по вулиці Ірининській. Службу в органах Клавдія Іванівна почала ще з часів НКВС, під час війни служила в СМЕРШі, після війни брала участь у боротьбі проти бандоунівського підпілля на теренах Західної України, у 1954 році після чистки органів державної безпеки залишилась на службі, оскільки мала такий незаперечний доказ своєї лояльності до радянської влади, як вказана участь. З будь-якого життєвого випадку з Клавдією Іванівною можна було порадитись, вона особисто знала усіх працівників КДБ УРСР і завжди готова були надати кожному необхідну допомогу – порадою або ж тим чи іншим товаром із свого кіоску.

Коли майор Бузина, отримавши сигнал від майора Розваги, підійшов до кіоскерки, виявилось, що необхідних зошитів у кіоску вже не було.

- Та вам пощастило, — сказала Клавдія Іванівна. – Майор Розвага, Михайло Йосипович, щойно зателефонував мені та попросив залишити для вас комплект зошитів, які згідно з наказом Степана Несторовича Муха керівний і  оперативний склад КДБ УРСР повинен використовувати для чекістської підготовки й політичного навчання. Даю вам останні, більше немає і в найближчий час не буде. На мій запит полковник інтендантської служби Титов сказав, що такі зошити виробляла Мінська паперова фабрика. Але вона перейшла на випуск шкільних і загальних зошитів однакового розміру та якості – по дванадцять, двадцять чотири й дев’яносто шість аркушів. Тепер жодної штуки, які спочатку завіз до мого кіоску полковник Титов, немає навіть на республіканській базі, а на Україні їх не виробляють.

Тоді ж, коли він вже розрахувався, Клавдія Іванівна зігнутим пальцем поманила його й у вухо запитала:

- Креслярські інструменти маєте?

- Ні, — теж пошепки відповів майор Бузина і перепитав. – А хіба у вас є?

Клавдія Іванівна змовницьки підморгнула йому, поклала поверх зошитів пакуночок і прошепотіла:

 - Для вас залишилось. Тільки нікому не прохопитесь,  що зошити й приладдя купували в мене, а то полковник Титов почне прискіпуватися: „Яке ти мала право продавати останній дефіцит без санкції керівництва господарського відділу?”

- Глухо, як у бандоунівському бункері, — запевнив майор Бузина.

Прийшовши до себе в кабінет, майор Бузина виявив у пакунку шкільну готовальню, набір кольорових і простих олівців та ґумку. Зошити він поклав у праву шухляду столу, геометричне приладдя – у ліву.

Із куплених зошитів майор Бузина перш за все взяв з коричневою і блакитною обкладинками і акуратно пронумерував аркуші. Їх вийшло по сто дев’яносто два у кожному. У секретаріаті Управління він проставив реєстраційні номери й потрібні печатки: на першій сторінці зошита — гриф „Цілком таємно” і на останній сторінці обкладинки — штамп, у якому цифрами і прописом вписав кількість пронумерованих у зошиті аркушів.

Закінчивши роботу в секретаріаті, майор Бузина тим же статечним кроком повертався до свого кабінету. Олексій Григорович в дитинстві вчився в середній школі, у якій за ініціативою її директора давали уроки танців і навчали правилам поведінки й гарним манерам. Олексій Григорович  навчився танцювати па-де-ґрас і, хоча після отримання атестату зрілості падеґрас він ніколи не танцював, зате зберіг струнку поставу. На уроках етики Олексій Григорович дізнався,  що в ліфті в присутності жінки чоловік мусить знімати капелюха. Ліфт вперше він побачив у двадцять років і капелюха ніколи не носив.

Обганяючи його й назустріч коридором поспішали працівники 5-го Управління, хто підтюпцем, хто робив вигляд ніби біжить, а хто й справді мчався вихором. З кожним майор Бузина поважно вітався, і в нього це виходило, ніби він чемно знімає капелюха, хоча він був простоволосий і капелюха ніколи не надівав. Влітку він носив кашкетку, узимку — шапку-мазепинку, а весною-восени — рогатувку. Ніхто й ніколи не бачив майора Бузину, щоб він бігав, ні за яких обставин, за винятком двох випадків – коли складали військово-спортивні нормативи з кросу в Пущі-Водиці та бігу в протигазах і бахилах за командою „Гази!” на полігоні під Ново-Петрівцями.

МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК (закінчення)

Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів капітана Різника з 2-го („українського”), старшого лейтенанта Майоренка з 4-го („клерикального”), майора Бочонкіна з 5-го (єврейського) відділів. Поряд товчилися  працівники інших підрозділів Управління (3-го — „молодіжного”, 6-го „анонімного”, 7-го – „дисидентського” та 8-го – „інтеліґентського”), щоб по ВЧ-зв’язку передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го Управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які генерал Цвєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу вказівки стосувалися введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи за участю громадськості й засобів масової інформації.

Капітан Різник, старший лейтенант Майоренко, а з ними й капітан Бочонкін, стояли окремо та жваво спілкувались. Капітанові Різнику не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності, опанував єврейські мови ідиш та іврит, але української не знав. Тому він спільно зі старшим лейтенантом Майоренком використовував будь-яку вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.

- Згода, Іване Демидовичу, — продовжив він навчання, — тепер скажи: „паляниця” й „кукурудза”.

- Ха! - вигукнув майор Бочонкін. - У нас на Донбасі таких слів не вживають: кукургузку називають пшонкою, а паляніцу — буханкою.

- „Кукургузка”, „паляніца!” – зневажливо сказав капітан Різник. - Ма’ть, таки, у деяких категорій населення Донбасу проблеми з вимовою слів кукурудза й паляниця є. В Одесі на кукурудзу кажуть – качани, а на паляницю – книш. Книш! А не буханка! Вважай, що цього іспиту ти не склав, удома потренуєшся.

Майор Бочонкін тильною рукою долоні витер піт з чола.

- Йєс, буду тренуватися, — слухняно сказав він.

- А тепер повільно вимови: „Попи здували з вікон мухи”, - підключився до занять старший лейтенант Майоренко.

Майор Бочонкін повільно, як йому й наказав старший лейтенант Майоренко, вимовив: „Попи здували з вікон мухи”.

- Це ж речення проговори двічі скоромовкою, в темпі, Ваню! - Старший лейтенант Майоренко покрутив рукою кола, показуючи, як швидко повинен говорити майор Бочонкін.

Майор Бочонкін двічі випалив: „Попи здували з вікон мухи”, „Попи здували з вікон мухи”.

- Ловко, — похвалив майора Бочонкіна старший лейтенант Майоренко.

- Сількісь, — сказав капітан Різник. – З мухами, Іване, ти впорався краще, ніж з кукурудзою, отже, робимо вислід, що певні зрушення в опануванні українською в тебе є.

- Ти думаєш, що на Донбасі всіх пальцями роблено? – вдоволений успіхом, запитав майор Бочонкін.

- Та ні, якщо взяти старшого лейтенанта Нездолю на прізвисько „Пиздоля” і тебе, то через одного.

- Якщо Нездоля на прізвисько „Пиздоля” бігає попереду паровоза, то це не означає, що він змалку у тім’я битий, — заперечив старший лейтенант Майоренко. – То він навчився, коли служив у Львові. Ваню, в Донбасі  ти коли-небудь бачив чоловіка, який бігає попереду паровоза?

- Жартуєш, командире, — образився майор Бочонкін. – Зроду не бачив.

- Переконали, — сказав капітан Різник. - Бігати попереду паротяга старшого лейтенанта Нездолю на прізвисько „Пиздоля” навчили галичани. Продовжимо наші студії. Тією ж методою, Ванику, спочатку повільно, а потім хутко скажи: „На горі є блекота”.

- Що таке „блекота”? – поцікавився майор Бочонкін.

- Хіба не знаєш? Have you gone grazy?  Москалі кажуть — „бєлєна”.

- О’кєй, по-єврейськи — „рош”, — визначив майор Бочонкін. - Повторюю повільно: „На горі є блекота”.

- Тепер хутко, двічі поспіль, — дав команду капітан Різник.

Майор Бочонкін двічі поспіль повторив: „На горі є блекота”,  „На горі є блекота”.

- Зараховано, — сказав капітан Різник, — удома про попів, мух і блекоту можеш не розказувати. - Він оглянув чергу до апарату „ВЧ-зв’язку” і, помітивши попереду неї майора Розвагу, зауважив:

- Ачей Михайло Йосипович будуть патякати телефоном не менше години, розтлумачуючи вказівки нашого женераля. Отже, час у нас є, і не будемо витрачати його дарма. Рушаймо далі, ставлю чергове завдання, Іване Демидовичу. Будемо перекладати з російської на українську й навпаки.

- Михайле Йосиповичу, ти не забудеш передати інформацію й указівки нашого начальства також і моїм периферійним бійцям? - звернувся майор Бузина до майора Розваги.

- Про що мова, Олексію Григоровичу! Як і домовлялися, не підведу, — запевнив майор Розвага. – Тримайся!

- Ага! - мовив капітан Різник. – Якщо Михайло Йосипович буде працювати ще й за Олексу Григоровича, значить, як мінімум, півтори години маємо в припасі. - Майор Розвага говорив завше густо, голосно та довго, усі знали за ним таку його особливість. Капітан Різник запропонував кожному з присутніх побитися об заклад на те, що майор Розвага раніше ніж через півтори години з кабінки не вийде, запропонувавши свій карбованець проти десяти копійок того, хто прийме виклик. Ніхто ризикувати своїми десятьма копійками не став.

Повернувшись знову до свого кабінету з двома належно оформленими зшитками, майор Бузина блакитний зошит для професійної чекістської підготовки відіклав убік, а на коричневому, відмірявши кронциркулем відстань між лівим і правим краєм аркуша, написав: „Зошит для конспектування нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.”

Авантитульна сторінка нового зошита Олексія Григоровича прибрала такого вигляду:

Цілком таємно

Реєстр. № 179

Зошит

для конспектування нормативниих документів

КДБ СРСР і КДБ УРСР

старшого оперуповноваженого 1-го відділу

5-го управління КДБ Української РСР

майора Бузини О. Г.

Але до механічного переписування конспекту майор Бузина вирішив не вдаватися. Його творча натура підказувала йому, що для конспекту на початок потрібно придумати якийсь заспів, епіграф, організуючий заклик, який би надав викладеному тексту стрункість та сенс і незаперечно вказував, що конспектант не механічно занотовує директивні документи, а сприймає їх як дороговказ у своїй подальшій діяльності, і в той же час який би не виходив за межі суворих вимог інструкції.

„Ленін! Володимир Ілліч! – майнула у майора Бузини спасенна думка. – Цей мудрий чоловік завсіди підкаже, що треба робити у важку годину”.

Майор Бузина вийняв конспект першоджерел класиків марксизму-ленінізму, перегорнув кілька сторінок і йому зразу ж впав ув очі рядок з ленінської роботи „Цінні визнання Питирима Сорокіна”: „Йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого”.

„Отсе те мотто, що мені й треба”, — вдоволено відзначив майор Бузина і написав знайдене ленінське гасло на другій сторінці, залишивши донизу аркуш незайманим. Лише підписав: „В. І. Ленін, вождь світового пролетаріату”.

Наступну сторінку зошита він розпочав переписуванням тексту спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року“Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях по боротьбі з ідеологічною диверсією противника”.  Підставою для створення цих підрозділів, занотовував майор Бузина у новому зошиті, стали „… постійні загрози для Радянської держави й суспільства з боку зарубіжних підривних центрів, дії яких спрямовані на створення антирадянських підпільних груп, розпалювання націоналістичних тенденцій, пожвавлення реакційної діяльності церковників і сектантів”.

Конкретні організаційні та оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів і їхні завдання майор Бузина виклав у конспекті наказу голови КДБ СРСР від 8 травня 1968 року № 0051 “Про завдання органів КДБ по боротьбі з ідеологічною диверсією противника”, виданому в порядку виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року. Саме з цієї дати, себто з 8-го травня 1968 року, у чекістських колективах прийнято було визначати початок діяльності 5-х підрозділів КДБ та проводити віншування кожної річниці їх напруженої роботи. 9-го травня з ранку й до обіду вони мусили робити паузу, забезпечуючи святкування Дня Перемоги над нацистською Німеччиною, пильно і вусібіч під керівництвом Степана Несторовича Мухи стежачи, щоб жодна неприємна подія не зіпсувала святковий настрій керівництва держави й усього радянського народу, і щоб кожен потенційний ідеологічний диверсант  знаходився під надійним наглядом, де б він не перебував. Після відбою офіційних заходів працівники 5-го управління неофіційно продовжували відзначати своє професійне свято, поєднуючи його із святом Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

Майор Бузина уважно перечитав записану ним у новому зшитку спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також наказ від 08.05.1968 р. і відтак за допомогою лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця й транспортира перевірив відповідність розміщення тексту вимогам Інструкції. Трохи пометикувавши, червоним олівцем під лінійку жирно підкреслив рядки з визначенням ідеологічної диверсії, щоб про всяк випадок замаскувати можливі геометричні огріхи, і аби зразу впадала в око головна дефініція наказу, яка звучала так:

“Ідеологічна диверсія є специфічною, найгострішою формою підривної діяльності спецслужб та інших закордонних підривних центрів і полягає у здійсненні ворожого ідеологічного і організаційно-політичного впливу на громадян радянських республік з метою спонукання їх до посягань на суспільний і державний устрій, скоєння державних злочинів та антигромадських вчинків”.

Далі Олексій Григорович переніс із старого зошита до нового один за одним усі документи, які спрямовували роботу керівного й оперативного складу органів державної безпеки в боротьбі з ворожою діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії й антирадянських елементів на конкретних лініях роботи й об’єктах оперативного забезпечення, а також визначали порядок здійснення агентурно-оперативної діяльності та використання відповідних їй сил, засобів і методів.

До кожного наказу він, як того й вимагали методичні рекомендації інспекції, понадписував на берегах зошита вказівки для самого себе:

“У поточному кварталі додатково придбати двох агентів із середовища і взяти на особистий контакт трьох кандидатів на вербування”;

“Скласти новий план агентурно-оперативних заходів по оперативній грі із закордонним націоналістичним центром СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) для перехоплення його каналів зв’язку з прихильниками та  прихильницями на Україні”;

“Внести зміни до комплексного плану використання агентурного апарату в пошуковій роботі щодо забезпечення державної безпеки під час святкування річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня та Дня Перемоги, а також візитів до Києва членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС та високих міжнародних осіб”;

„Виявити в робочих справах агентури інформацію стосовно осіб, можливо не поставлених на оперативний облік КДБ, і завершити їх реєстрацію”;

„Здійснити інструктаж агентури для виявлення сигналів про ознаки підготовки терористичних і диверсійних актів”;

“Додатково опрацювати виступ голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова “Достойна зміна борців за торжество коммунізму”, виголошений 23 жовтня 1968 року на урочистих зборах комсомольців Центрального апарату Комітету державної безпеки СРСР у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ”.

Навпроти наказу КДБ СРСР „Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника” майор Бузина написав: „Зробити запит в КДБ Казахської РСР про можливу наявність на території республіки виселенців з Західної України та їх можливі зв’язки на території України та за кордоном”.

Із роботою майор Бузина впорався менш ніж за чотири години, зекономивши час на обіді, оскільки, передбачаючи скрутну ситуацію з переписуванням, він прихопив з дому кілька бутербродів і, не відриваючись від конспектування, з’їв їх, запиваючи свіжо запареним чаєм.

Але на цьому майор Бузина не зупинився. Він знав, що працівниками інспекції у деяких випадках, коли того вимагав Степан Несторович, проводилися співбесіди з об’єктами контрольної перевірки на предмет встановлення рівня їхнього розумового усвідомлення викладених у конспектах нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР.

Тому майор Бузина вирішив ще раз перечитати найважливіші положення законспектованих матеріалів, щоб надійно закарбувати їх у своїй пам’яті, аби не осоромитися перед інспекторами, бо такого він не міг собі дозволити чи уявити навіть уві сні.

Майор Бузина заплющив очі, подумки напам’ять розказав собі зміст усіх документів і зауважив, що не зовсім упевнено може, літера до букви й буква до літери, доповісти уявно-реальним екзаменаторам про оперативні контингенти та їх облік органами КДБ, оскільки останнім часом з’явився новий розлогий наказ голови КДБ СРСР „Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР”, який потребував додаткового вивчення та засвоєння роз’яснення керівництва КДБ СРСР стосовно особливостей оперативної діяльності серед певного кола радянських громадян.

“Треба зазубрити, а то ще не знати, на якого недоумка-опричника нарвешся. Одному досить розказати своїми словами, а іншому цього буде замало.  Причепиться до якогось слова, і потім не будеш йому пояснювати, що буквальне конспектування наказів заборонено тією ж інструкцією”, — подумав майор Бузина і вирішив звернутися до першоджерела.

Це означало, що треба знову йти в секретаріат Управління, взяти наказ і наново його вивчити, не покладаючись на конспект.

До такого висновку дійшов майор Бузина, щиро перевіривши свій новий зошит, від першої сторінки до останньої. Але випробування, яке ближчим часом чекало на нього, не давало йому приводу для легковажності, тому майор Бузина не полінувався ще раз сходити в секретаріат Управління, взяти потрібні накази і відтак знову посадити себе за робочий стіл, щоб наново вдатися до їх поглибленого визудження.

Майор Бузина перечитував речення, заплющував очі і, ворушачи губами, відтворював текст у своїй пам’яті, потому, розплющуючи й заплющуючи кліпи, йшов далі, поглинав абзац за абзацом і сторінку за сторінкою, періодично позираючи на портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, як на свого екзаменатора, щоб без пауз і запинок напам’ять знову повторити остаточно закріплений текст з пунктами і підпунктами, послідовно згори й донизу і від початку до кінця.

“Встановити такі забарвлення оперативного обліку…”, — у напівголос, але чітко вимовляв майор Бузина і, виклавши повний перелік дій, які підлягали постановці на оперативний облік, без зупинки перейшов до категорій осіб, що вчиняли чи могли вчинити вказані дії.

Фелікс Едмундович уважно та схвально слухав майора Бузину.

Майор Бузина зробив невеличку перерву перед тим, як перейти до наказу голови КДБ СРСР про деякі особливості оперативного обліку та придбання агентури. Наказ визначав для органів КДБ певну межу, за якою їх діяльність, чи взагалі присутність, виключалась. Олексій Григорович не знав, як до цього розділу поставиться Фелікс Едмундович, тому відвів погляд від портрета і повторив положення, дивлячись у вікно: „Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їх виборних органів, депутатів Верховної Ради  СРСР, Верховних Рад республік, а також…”

Крізь віконну шибку майор Бузина раптом завбачив, як капітан Вареник, тримаючи руками свою шапку-шолом біля вух, притьмом дернув вулицею навпрост у напрямі будинку КДБ, ледве не потрапивши під колеса проїжджого транспорту.

Більше майор Бузина нічого не побачив — у цю мить повз вікно у потоці снігу і льоду з гуркотом пролетіло щось важке і незграбне, затим услід майнула лопата з фанерним щитком, шапка і валянок.

В шибки вікна посипались якісь галузки, ошмаття снігу, і в кабінеті стало напівтемно.

„Чи не прапорщик скотився з даху? – спало на думку Олексієві Григоровичу. – Недовго йому залишилося летіти”, — вирішив він, оскільки його кабінет містився на другому поверсі.

В ту ж мить знадвору під будинком щось глухо гупнуло, підтвердивши аналітичний здогад майора Бузини про ймовірний близький фініш об’єкта, який летів з даху будинку КДБ униз на землю.

Олексій Григорович на хвильку зажмурив очі, — не від ляку, майора Бузину, як і будь-якого іншого чекіста, важко було чимось злякати, — у такий спосіб йому треба було зосередитись, аби зробити необхідний аналіз нестандартної події, яка відбувалась надворі коло будинку КДБ УРСР і навпроти його кабінету. Роззмружившись, він побачив, що згори ще продовжували падати невеликі шматки снігу й брилки льоду, а на обламаних гілках голінастого дерева, що росло під кабінетом. і яке працівники будівельного й комендантського відділів не встигли знищити під орудою Степана Несторовича М .

ПОЧЕСНЕ ЗАВДАННЯ

Закінчивши тривалу роботу над конспектами, майор Бузина пішов у секретаріат, щоб повернути, як того вимагала інструкція, цілком таємний наказ голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість.

До кабінки ВЧ-зв’язку зайшов майор Розвага, а двері до кабінету начальника управління відчинив начальник секретаріату 5-го управління майор Борозний на прізвисько „Чапаєв”, позаяк мав ім’я та по батькові „Василь Іванович”, хоча вигостреним, мов шабля, профілем,  скорше був схожий на польського конфедерата, аніж на яїцького козака. Майор Борозний поклав на стіл перед начальником Управління течку з шифротелеграмами.

- Пішла звітність згідно з попередньою вказівкою № 5-92643/05-шт, — доповів він начальнику Управління.

- А по останньому № 5-98867/18-к?

- Ще не встигли передати.

- Ну ось бачите, передати не встигли, в той же час хтось із працівників, ми розберемося – хто, розпускає плітки, що нібито Сталін помер. Не встиг прапорщик з даху долетіти до землі, як підполковник Капустянський вимагає карбованця на його похорон. Ви, товаришу Борозной, віддайте Капустянському його карбованець на похорон прапорщика, я поверну з жалування, тільки не забудьте мені нагадати.

- Дозвольте виконувати, товаришу генерал? – Майор Борозний  приклав руки до штанів. – В течці шифротелеграм є одна термінова, від  начальника 5-го управління Комітету Союзу генерал-лейтенанта Бобкова. Можливо, ви зараз розпишете?

Генерал Цвєтков знайшов у принесеній майором Борозним течці телеграму начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Бобкова, прочитав і натиснув кнопку телефону чергового Управління:

- Викличте мені начальника 1-го відділу підполковника товаріща Лясіцина.

Підполковник Лисицин з’явився у кабінеті через дві хвилини, генерал Цвєтков дав прочитати йому шифротелеграму і пояснив:

- Мені з цього питання Філіп Дєнісовіч, начальник 5-го управління КДБ СРСР, гянярал-ляйтянант товаріщ Бобков, уже дзвонив. Він просить направити нашого працівника по лінії боротьби із зарубіжними центрами ОУН для проведення навчання із щойно створеним у складі 5-го управління КДБ СРСР відділення. Це новий підрозділ, створений на пропозицію члєна Колегії КДБ СРСР нашого прядсядатєля Віталія Васільєвіча, товаріща Фєдорчук, і за узгодженням із ЦК КПРС і ЦК КПУ для координації боротьби з українським буржуазним націоналізмом на усій території СРСР і за кордоном. Особовий склад відділення уже укомплектовано.

Генерал Цвєтков глянув у вікно, зосередився і продовжив:

- Філіп Дєнісовіч просить провести заняття, щоб пояснити офіцерам щойно створеного підрозділу антирадянську сутність  українського буржуазного націоналізму, розповісти про бандоунівське підпілля, розкрити форми і методи здійснення ворожої діяльності закордонних центрів ОУН і сучасних націоналістичних елємєнтів, які ідеологічно не роззброїлись і знаходяться під впливом націоналістичної ідеології. Ви записуєте? – Генерал Цвєтков повернувся до підполковника Лисицина.

- Аякже, — сказав підполковник Лисицин і показав на свій товстий, пальців на чотири, щоденник.

- Особливу увагу, — продовжив генерал Цвєтков, знову зосередивши свій погляд на вікні, — звернути на сукупні наміри закордонних центрів і внутрішніх ворожих елементів щодо створення на території республіки організованого й широко розгалуженого націоналістичного підпілля та переходу на відкриті ворожі акції, про що свідчать дії групи екстремістів, яких ми розшукуємо по справах „Сажотрус” і „Мазило”, і заходи органів КДБ по їх попередженню і припиненню. Безумовному припиненню! - з притиском додав генерал Цвєтков. – Інструктаж агентури по розшуку „Сажотруса” і „Мазили” провели повністю?

Підполковник Лисицин стоячки продовжував занотовувати у свій чотар усе, що говорив генерал Цвєтков, зрідка піднімаючи голову, коли начальник Управління робив паузи. Генерал Цвєтков говорив повільно, щоб підполковник Лисицин міг детально записати усі його вказівки, і теж заглядав у власний нотатник, де він записав свої перемовини з начальником 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенантом Бобковим.

- На 91,6 відсотка, товаришу генерал. Два агенти знаходяться у відпустках. – Підполковник Лисицин звірив процент за даними свого нотатника. – Так, товаришу генерал, 91,6 відсотка.

- Відкликати через профспілкову організацію, де вони працюють. Інструктажем ми повинні охопити усю агентуру, стовідсотково. І негайно. Степан Несторович, товаріщ Муха, поставив це питання в інспекції на контроль. Справа честі нашого Управління спіймати „Сажотруса” і „Мазилу” на гарячому і викрити підпілля, завдання якого вони виконували.

- Зробимо, товаришу генерал, — запевнив підполковник Лисицин.

- Стосовно телеграми, — продовжував генерал Цвєтков. - Філіп Дєнісович просив дати, так би мовити, потрібний заряд нашим старшим колегам в КДБ СРСР. Допомогти їм скласти плани, визначити першочергові об’єкти, скерувати оперативний склад відділення на придбання агентури із числа українців у Москві, щоб перехоплювати канали зв’язку та контролювати перебування наших об’єктів у столиці нашої Родіни. Я чого вас викликав? - кого із співробітників вашого відділу ви порекомендуєте для виконання цього відповідального завдання керівництва КДБ СРСР?

- Товаришу генерал, гадаю, що кращої кандидатури, ніж майор Бузина, для виконання цієї почесної місії у нас немає, — без запинки й не відриваючись від чотара відповів підполковник Лисицин.

Попри подвійні двері в кабінеті начальника 5-го управління, з приймальні було чутно голос майора Розваги, який з телефонної будки ВЧ-зв’язку давав нові вказівки периферійним підрозділам: „Чому до цього часу не маршрутовано агента „Тромбона” в Слав’яносербськ під об’єкта ДОР „Злобного”?! - вельми голосно допитувався у свого абонента майор Розвага – У „Тромбона” родичі в Бразилії є? В Арґентині? Підійде. „Злобний” має родичів у Бразилії, дядька й двох тіток, син однієї з тіток працює в Антикомуністичному центрі при університеті штату Гуанабара. Гуанабара, а не Гунабара! Столиця штату — Ріо-де-Жанейро! Запитай у свого начальника 5-го відділу, він же їздив з вашим танцювальним ансамблем у Бразилію! А в  Арґентині є друзі родичів „Злобного” в Гваделупі… Гваделупі, а не…”

„Можна й Михайла Йосиповича послати у відрядження, — виникла у  підполковника Лисицина думка, — він забалакає кого завгодно. Але ж його можуть залишити у Москві — навіщо нам втрачати цінні кадри? А Бузина не залишиться. Він не розмовляє російською мовою”.

- Майор Бузина найкраще впорається із поставленим завданням, — додав підполковник Лисицин.

Генерал Цвєтков кисло скривився. Певно, йому не сподобалася запропонована підполковником Лисициним кандидатура майора Бузини. Майора Бузину він не любив. І не тільки тому, що Бузина завжди розмовляв українською мовою, навіть з ним – начальником 5-го управління, і обертався зі словом до нього всупереч Статуту внутрішньої служби не „товаріщ генерал”, а „Алфей Андрійович”. Генерала Цвєткова не менше насторожувало й те, що заліки з спортивного кросу на лісовій трасі у Пущі-Водиці чи бігу в протигазах на полігоні під Ново-Петрівцями майор Бузина завжди складав на „добре”, приходячи до фінішу не першим, проте й не в останніх, у той час, як за своєю комплекцією так швидко долати дистанції в обох випадках він не повинен був. Генерал Цвєтков підозрював, що майор Бузина на маршруті кожного разу кущами навпростець зрізає повороти. Але впіймати його на цьому шахрайстві йому ні разу не вдавалось.

- Що, крім майора Бузіни, інших кандидатур немає у вас? – запитав він у підполковника Лисицина.

- Інші є, — погодився підполковник Лисицин, — проте з погляду тих вимог, які щойно ви мені продиктували, кандидатура майора Бузини найліпше підходить для виконання цього важливого завдання. Він має достатній досвід щодо викриття зв’язків зарубіжних ОУН з націоналістичним підпіллям у республіці і перехоплення каналів їх сполучень, добре обізнаний із специфікою боротьби органів держбезпеки проти бандоунівського підпілля. Достатньо володіє відповідним теоретичним багажем, що регулярно підтверджує на заняттях у системі позашкільної чекістської підготовки.

- І на заліках із спортивного кросу, — іронічно додав генерал Цвєтков. - Ладно, хай їде Бузіна. Попередьте майора Бузіну, —  Цвєтков розписав шифротелеграму й передав її майорові Борозному, — що я перед поїздкою в Москву проінструктую його особисто. Шифротелеграму поставте на контроль, після повернення з відрядження хай Бузіна напише докладний звіт стосовно усіх виконаних у столиці заходах.

Майор Бузина вже майже закінчив роботу з поновленням своїх конспектів, коли йому зателефонував майор Борозний і наказав терміново в чергового по Управлінню отримати шифротелеграму з розпорядженням виїхати у відрядження до Москви.

Майор Бузина майже ніколи не поспішав, тому спокійно, незважаючи на нагальність виклику, рушив у приймальню начальника Управління.

Черга до ВЧ-зв’язку не поменшала. Майор Розвага з кабінки пояснював своєму співрозмовнику на тому кінці дроту про структуру Комітету „Вільна Європа”. Капітан Різник і старший лейтенант Майоренко продовжували навчати майора Бочонкіна української мови. Поряд з підполковником Капустянським стояв капітан Сорока, який старанно ляскав себе по грудях і кишенях штанів. Зачувши дзвін у лівій кишені штанів, він вигорнув монети й висипав їх у руку Капустянському. Капустянський перерахував Сорочин дріб’язок на долоні, розтикаючи вказівним пальцям монети однакової вартості до різних купок, та в торбинку складати не став:

- До карбованця не вистачає восьми копійок.

Сорока  заходився знову ляскати себе по грудях і кишенях, але, певно, без результату.

- Олексію Григоровичу, у тебе не знайдеться восьми копійок або карбованця до зарплати? – звернувся він до Бузини.

- Тільки четвертак однією купюрою, якщо тебе це влаштує? Дрібніших не маю.

- З четвертака здачі не буде, — зауважив підполковник Капустянський.

- І двадцять п’ять кербелів віддавати буде жалькіше, ніж одного, — обізвався капітан Різник і відтак повернувся до майора Бочонкіна.

- Тепер, Іване Демидовичу, — поважно мовив він, — переходимо до сучасної методики вивчення мови, винайденої Ілоною Давидовою. Називається – шляхом зворотного перекладу. Отже, перекладіть з української російською таке речення: „Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Цвєтков юшку їв”. А потім, якщо впораєтесь, навспак — з російської українською.

Капітан Різник говорив розважливо і спокійно, хоча насправді був злий, і лють у ньому ледве не кипіла. Старший лейтенант Старухін  знайшов у його сейфі ретельно схований транзисторний радіоприймач і доповів про сей факт генералу Цвєткову. Начальник Управління щойно викликав капітана Різника і зробив йому зауваження за порушення внутрішнього режиму, попри клятвенні запевнення капітана Різника про те, що подарований йому колективом на день народження приймач не має батарейок, тому використовувати його неможливо. Та ще й наказав підстригтися, надавши двадцять чотири години для приведення зачіски до статутних вимог.

Та на виду капітан Різник  зберігав зовнішній спокій.

Майор Бочонкін хвильку помізкував, відтак стріпнув чубом і досить упевнено відповів:

- „Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гєнєрал Цвєтков уху єл”.

- Навспак, українською, те, що ти засвоїв раніше, — дав команду капітан Різник.

- „Попи здували з вікон мухи, на горі є блекота”, — без запинки відповів майор Бочонкін.

- Майже молодець, — похвалив капітан Різник, — так ти небавом оволодієш українською не згірш, ніж їдиш та іврит. А тепер знову про юшку російською з урахуванням вимови нашого женераля.

Майор Бочонкін невдоволено подивився у бік кабінки ВЧ-зв’язку. Майор Розвага розповідав про використання Королівською Канадською Кінною Поліцією (КККП) представників української діаспори в країні, у першу чергу прогресивних організацій, для проведення розвідувально-підривної діяльності проти СРСР. „Михайло Йосипович перейшов до моїх завдань”, відзначив подумки майорБузина. На тому кінці дроту співрозмовник майора Розваги, певно, щось недочував, і майор Розвага підвищив голос: „Кінська поліція, Кінська! „Лошадіная” по-російськи! Не фамілія „лошадіная”, а назва спецслужби Канади!”

- Не звертай уваги, — сказав капітан Різник. – Хай кричить, я тебе чую, не глухий. Можеш відповідати спокійно.

Майор Бочонкін стріпнув чубом:

- „Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бязапасності Украінской СеСееР ґянярал Цвятков уху єл”.

- Вже краще! – заохотив капітан Різник майора Бочонкіна.

Капітан Сорока, зайнятий пошуками у своїх кишенях можливо завалящих восьми копійок, почув відповідь майора Бочонкіна стосовно гастрономічних уподобань генерала Цвєткова, продубльовану Бочонкіним з відповідною артикуляцією, розкрив рота й стригнув вухом (майор Розвага саме в цей момент у кабінці ВЧ-зв’язку розтокмачував своєму співбесіднику на тому боці дроту, що працівники КККП їздіть не на конях, а на сучасних автомобілях). Тикнувши пальцем у груди підполковникові Капустянському, він скоромовкою випалив:

- Зачекайте, зараз збігаю у відділ, знайду вісім копійок і принесу.

- Біжи, Петрусю, — дозволив йому чомусь капітан Різник, а не підполковник Капустянський, і продовжив екзаменувати майора Бочонкіна шляхом розширення речення про юшку, яку вживав генерал Цвєтков, у різних варіантах і можливих обставинах: „де, коли, як і чому”, підключивши до розмови майора Бузину і старшого лейтенанта Майоренка, аби вони теж висловлювали свої пропозиції й думки відповідно до рівня знань кожного української мови та оцінювали поступ майора Бочонкіна на шляху оволодіння нею. „Можна й кацапа навчити говорити по-українськи, якщо застосовувати сучасні методики”, — відзначив подумки майор Бузина, розписуючись у чергового за шифротелеграму.

- А чого це так довго немає Петруся Сороки? Ой, лихо, не Петрусь? - запитав капітан Різник у підполковника Капустянського. – Обіцяв же небавом повернутися з вісьмома копійками?

- Доведеться зняти вісім копійок з Олексія Григоровича й перевести їх на рахунок капітана Сороки, якщо майор Бузина не буде заперечувати. - Підполковник Капустянський глянув на майора Бузину й приготувався зробити відповідне виправлення у відомості.

- Я не заперечую, — відказав майор Бузина. – Лишень попередьте Сороку, щоб вісім копійок він віддав мені, а не вам.

„Було б доречно, хоча б вісьмома копійками підлатати незапланований пролом у власному бюджеті, зроблений майором Розвагою, Михайлом Йосиповичем, з його сигналом про перевірку конспектів, та на додаток ще й загиблим прапорщиком, який так необачно пірнув униз, згрібаючи сніг на дахові будинку КДБ. Вісьмома копійками внесок Левка Різника я не перевищу, це очевидний факт”, — розважив він і пішов до свого кабінету.

Майор Розвага роз’яснював  співбесіднику на тому кінці дроту, на яких автомобілях їздять в Канаді. Майор Бочонкін записував від капітана Різника домашнє завдання.

…

Хвилин через десять у приймальню зайшов секретар парткому 5-го управління підполковник Дмитро Денисович Довбач, на прізвисько „Тричі-Де”. Усі чемно привіталися з Дмитром Денисовичем, той у свою чергу з доброзичливою усмішкою потиснув кожному правицю, подивився на чергу до апарату ВЧ-зв’язку і сказав:

- Само главно у нашій роботі вчасно виконувати накази керівництва. Я поставлю перед Алфєєм Андрійовичем питання, щоб збільшити кількість  телефонів оперативного зв’язку, а то за такої ситуації можна не встигнути вчасно схопить  противника за руку, само главно, пока ми будемо передавать керівні вказівки. Правильно я кажу, Олексію Григоровичу? – звернувся він до майораБузини із запитальною усмішкою і не випускаючи із своєї руки його долоню.

- Та отсе ж я саме, дивлячись на цю чергу, і кажу членові парткому капітанові Різникові, щоб він поставив питання на засіданні про встановлення у кабінетах додаткових телефонів оперативного зв’язку з виходом на периферію. Дìла кожної хвилини не обкидаєшся, а тут скільки часу втрачаємо! - поскаржився  майор Бузина, вітаючись із секретарем парткому.

- Будемо вважати, що вашу ініціативу підтримано. Я отепер іду до Алфєя Андрійовича і разом з іншими вопросами поставлю і цей, само главно, Олексію Григоровичу.

Довбач ще раз потиснув руку і зайшов до кабінету начальника Управління.

Підполковник Довбач Д. Д. займав посаду начальника 3-го („молодіжного”) відділу 5-го управління і одночасно був секретарем парткому 5-го управління КДБ УРСР. Обличчя він мав овальне, обтічне й бадьоре, як сторінки останнього видання „Історії КПРС” про рух країни 30-х років до перемоги соціалізму в СРСР, остаточної, але не безповоротної (остаточно й безповоротно соціалізм в СРСР переміг після утворення соціалістичного табору, як про те й написано в „Історії КПРС”). Підполковник Довбач Д. Д. усміхався завжди, ніхто й ніколи не бачив його не усміхненим чи без посмішки.

Усмішки у нього були різні, в залежності від ситуації, теми, співрозмовника: він умів усміхатися ввічливо, осудливо, весело, сердито, грайливо та задушевно; з усіма працівниками Управління він вітався завжди за руку — із жінками і чоловіками, рядовими і начальниками, передовиками і тими, хто пас задніх, міг вітатися по два чи три рази на день, при цьому повторював: „Гарній людині і тричі на день приємно потиснути руку”, — і кожному він дарував індивідуальний усміх. Ручкаючись з кимсь із співробітників, він, бувало, запитував: „Як поживає Микола Олександрович?”, — і коли здивований співбесідник перепитував: „Який Микола Олександрович?”, — Довбач весело вигукував: „Та ваш татечко, ви щò – забули свого татечка? Миколу Олександровича?! Так не можна!”, — і щиро сміявся із схлипами (він завжди сміявся із схлипами), погрожуючи вказівним пальцем своєму співрозмовнику, який так необачно, виявляється, забув про свого батька, чи про те, що його батька звуть Миколою Олександровичем.

Відділ, який очолював підполковник Довбач, займався організацією захисту української молоді від ідеологічно шкідливого впливу та виявленням антирадянської діяльності серед професорсько-викладацького складу, студентів і співробітників Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Під час проведення індивідуальних профілактичних бесід із студентами КДУ, які допускали ідейно-шкідливі прояви, Дмитро Денисович теж усміхався доброзичливо, по-батьківськи картаючи їх за допущені політичні збочення, антигромадські вчинки чи ідеологічні помилки, після чого профілактовані вже не так болісно сприймали накази про їх виключення з ВиШу та комсомолу і не з таким важким серцем йшли на виробничі підприємства і колгоспні поля, щоб спокутувати свої провини перед радянською владою і комсомолом.

ЗУСТРІЧ З НЕЗНАЙОМКОЮ

Працювати до Москви  майор Бузина приїхав на початку тижня.

 Стояла чи то рання весна, чи то пізня осінь; у столиці падав лапатий мокрий сніг, після останніх чи перших приморозків почалася відлига, сніг танув, і його сірі ошмаття спливали тротуарами і вздовж бордюрів брудною водою.

У Москві Олексій Григорович поселився у готелі КДБ СРСР під назвою “Пекін”. Чому саме так називався готель, майор Бузина ніколи так і не зрозумів і віддавав належне конспіративному хисту того, хто придумав таке вдале найменування. “Пекін” стояв у центрі столиці радянської Батьківщини, на вулиці основоположника методу соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького (Пєшкова).

Максима Горького майор Бузина не любив за те, що той не визнавав української мови і заборонив перекладати українською свій роман „Мать” („Придуркуватий москаль, як і всі москалі майже без вийнятку”, — висловлював з цього приводу свою думку майор Бузина), у зв’язку з чим український письменник Андрій Головко написав українською мовою свій роман під такою ж назвою, і не гірший, на думку майора Бузини.

Проте з назвою вулиці майор Бузина мусив змиритися, втішившись тим, що жити на вулиці Горького й бути вільним від Горького – можливо, оскільки недалеко від „Пекіна” на вулиці Горького височів пам’ятник не менш видатному діячеві російської радянської літератури поетові Володимиру Володимировичу Маяковському, який по матері був українцем і українську мову поважав.

У готелі вільних номерів не було, покоївка на вибір запропонувала йому підселення на три місця, у тому числі в номер, де з п’ятниці проживав працівник УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, і майор Бузина погодився притулитися до земляка.

Впродовж тижня майор Бузина акуратно ходив на Луб’янку. Він проводив бесіди з оперативним складом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля в Україні в довоєнний та післявоєнний періоди, про його ватажків Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Романа Шухевича і різницю між ОУН (б), ОУН (с), ОУН (м), ОУН(з), ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, про ґрипси, схрони, боївки, криївки, референтури, резидентури. Виклав інформацію про останні гострі акції, які вчинили у Києві поки що невідомі лихочинці, певно, виконуючи завдання закордонних ОУН   (розшукові справи „Сажотрус” і „Мазило”), навчив працівників нового московського підрозділу особливостям національних українських традицій і ритуалів, які, на його думку, мусили знати фахівці у галузі боротьби з українським буржуазним націоналізмом — всередині Української РСР і за її межами, головним чином у місцях, де засуджені націоналісти відбували покарання за скоєні злочини. Та й у Москві, через яку з пересадками проїздили їхні родичі, коли їздили на побачення у мордовські і псковські табори, зупиняючись на квартирах дисидентів, які їх підтримували. Не кажучи вже про Ленінград — вогнище українського буржуазного націоналізму ще з часів навчання у Петербурзькій Академії мистецтв Тараса Шевченка, яку щойно закінчив такий же націоналіст, як і Тарас Шевченко, — художник-модерніст Феодосій Гуменюк. Той, що після навчання залишився на проживанні в колисці Великої Жовтневої соціалістичної революції та продовжив використовувати знаменитий мистецький заклад для поширення українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі, певно, маючи доручення від закордонних ОУН. Та й це ще не все: адже і в Росії (на Кубані, Ставропільщині, Терщині, Вороніжчині, Білгородщині, Курщині, в Ростовській, Астраханській областях і Зеленому Клину на Далекому Сході), і в Молдові (Сороках, Тирасполі і Бендерах), і у Польщі (на Холмщині й у Підляшші), і в Румунії  (Сучаві), і в Словаччині (Пряшеві) та на багатьох інших українських землях поза Україною певна частина населення продовжувала спілкуватися не забутою українською говіркою і співала українські пісні. І на ці факти з позицій Центру необхідно було зважати і пильнувати.

У п’ятницю, шпацируючи вулицею Максима Горького, майор Бузина нарешті відвідав пам’ятник найталановитішому і найкращому радянському поетові Володимирові Маяковському. Літератури москалів, як і самих москалів, майор Бузина не любив; втім, Маяковському він симпатизував, позаяк перу поета належали вірші „Москаль, на Украину шуток не скаль!” та „Чуєш, сурми заграли?” — майор Бузина знав їх напам’ять, до того ж мати поета була українкою.

 Майор Бузина двічі обійшов монумент і відтак вирішив оглянути старовинні московські вулички обабіч головної магістралі столиці. У кінці майдану стояв театр „Соврємєннік”, який створив і очолив видатний радянський режисер Олег Єфремов. Майор Бузина Єфремова не любив за те, що той був москаль, тому наміру відвідати спектаклі не мав. Він байдуже пройшов повз будинок театру і повернув праворуч, заглиблюючись з тилу театру у перший завулок.  Жодного перехожого він не побачив,  лише угледів двох дівчаток, які підпирали вуличний ліхтар з обох боків. Одна з них відірвалась від стовпа, підбігла, сіпнула його за рукав кожушка і вимогливо запитала:

 - Ей, мужік, закуріть тіпа нє найдьотса?

 Дівчинці на вигляд було років тринадцять, від сили — чотирнадцять, не більше, майор Бузина здивувався її нахабності і знічев’я кинув тією ж мовою, якою дівчинка звернулася до нього:

 - У тєбя єщьо вон на губах молоко нє обсохло, а ти сігарєту трєбуєшь.

 Дівчинка, не відпускаючи рукав майора Бузини, тильним боком вільної руки витерла рот і облизала губи язиком.

 - Мужік, ти, я віжу, нє рубішь ні фіга в елємєнтарних вєщах, блін, — сказала вона. - Ето малафєйка, а нє молоко.

 „Малафєйка це, певно, солод по-нашому, — здогадався майор Бузина. – Кацапи ще кажуть вафлі. А чи й насправді? Бути такого не може, щоб отаке дівчисько подібними словами розкидалося! – засумнівався майор Бузина. – Ти ба! Малафєйка у неї на губах не обсохла, а не молоко!”

Дівчинка витерла губи іншим боком долоні і чвиркнула слиною у калюжу.

 - Малафєйка, понял? По-научному називаєтса спєрма. Корочє, ми тут с подругой только что в подворотнє у двух чуваков отсосалі как би за бутилку портюші. Мінєт по-научному, понял? Щас покажу, блін. Да нє дьоргайся ти! Покажу нє мінєт пока, а бутилку портвєйна.  Мєня ващє-то  зовут Моніка. Понял, блін?

- Понял, — сказав майор Бузина, хоча ситуація для нього складалась поки що не зовсім зрозумілою і, якщо не загрозливою, то дещо неприємною.

Дівчинка витягла з ранця сімсотп’ятдесятграмову пляшку портвейна „777” типу „фауст-патрон” і сказала:

– Відішь? „Трі сємьорочкі”, висшій клас!

Майор Бузина промовчав.

- Понятно, — прокоментувала мовчанку майора Бузини дівчинка. – Понял, но молчішь? Ти ващє знаєшь пєсню „Нє думай о портвєйнє свисока” в ісполнєніі нашєго заслужєнного артіста  Іосіфа Кобзона?

Майор Бузина заперечливо похитав головою. Москальскі пісні він не любив.

- Напрасно. „Настанєт дєнь, і сам поймьошь, навєрноє…”

Дівчинка примружила очі, відставила праву ногу вбік і тричі тупнула стопою, не відриваючи каблук від асфальту. Знизу вгору вона зверхньо дивилась на майора Бузину. На голові у неї була червона мохерова шапочка, з під якої аж до самих брів спадала білява чівка, закриваючи густий розсип дівчачих прищиків на чолі.

Під аркою стояв переповнений бак із сміттям, біля нього сидів шолудивий пес з лисою плямою вздовж хребта. Пес гриз кістку і між тим  уважно спостерігав за розмовою.

- Ва-а-у, что-то твоя вивєска мнє знакома, — сказала дівчинка, пильніше приглядаючись до майора Бузини. - Гдє-то я тєбя раньшє как би відєла. І гдє?

Майор Бузина стенув плечима – у Москву він утрапив вперше, і сьогодні був перший день його перебування в столиці.

- Ладно, потом как би разбєрьомся. Відішь — віно єсть, а сігарєт как би єщьо нє наскрєблі. Корочє, портюші с намі випьєшь?

- Я нє курю, — відказав майор Бузина.

Сигарети він мав, йому їх не жалько було, проте пригощати школярок тютюновою отрутою він не захотів, оскільки вважав такий вчинок антипедагогічним. У розкритому ранці дівчинки він помітив щоденник, зошити, підручники для сьомого класу і піонерський галстух на споді.

Дівчинка вино поклала в ранець, закинула його за спину і знову взяла за рукав кожушка майора Бузини:

– Вау? Точно нє курішь? По мордє как би сразу і нє опрєдєлішь ващє. - Дівчинка прискіпливо оглянула обличчя майора Бузини і зауважила:

- Розовая ващє, как у поросьонка, блін. Нє гоні, мужік, куріть полєзно, єслі нє хочєшь тіпа ожірєть. А прі твоєй комплєкції тєм болєє ващє куріть надо, — порадила вона.

Майор Бузина образився:

 - Мені ваші поради не потрібні, панно Моніко, дуже дякую. – Майор Бузина перейшов на рідну мову, намагаючись зберегти національну гідність.

- Вау, да ти нє русскій ващє? І прікід у тєбя нє московскій! Тіпа пана Вотруби? А я — Моніка, корєнная москвічка!

Подруга дівчинки, яка мовчки підпирала стовп, кинула:

- Моніка-піздоніка по клічкє Манька-мінєтчіца. Мамаша – водітєль трамвая, а папік – космонавт, улєтєл на Вєнєру і нє вєрнулся. Канчай, Манька, базар травіть. Ти что, нє сєчьошь: мужік — жлоб, і ето чмо ти нікада нє расколєшь.

Дівчинка показала кулак подрузі:

- Нє пізді, Валєнтіна Тєрєшкова! А то бутилкой по башкє захуячу, нє пожалєю віна. – І звернулась до майора Бузини:

- Кто же ти? На пана Вотрубу нє тянєшь, поскольку портюшу в подвалє випіть срьошь і башлі на сігарєти жілішь. Хочешь, за рубль піську покажу?

- Не хочу, я поспішаю, — відказав майор Бузина.

- А-а, — здогадалась дівчинка, — ти, нєбось, тіпа, как би с Хахляндії  к нам  прієхал ващє? Хахол розовий?

Майор Бузина не відповів і висмикнув рукав кожушка з її чіпких рук.

- Нє хочешь піську посмотрєть, так дай хоть рубль за так, блін, єслі ми с тобою повстрєчалісь в тьомном пєрєулкє! - Дівчинка знову вчепилась у його рукав.

- Чмо хохляцкоє! Підарас закончєнний! Морду на салє нажрал – за два дня нє обсєрєшь ва-а-щє, а прілічним дєвушкам рубль на сігарєти пожалєл, жлоб! - крикнула навздогін дівчинка, чи то Манька чи Моніка. – Єщьо раз увіжу твойо свіноє рило в етом пєрєулкє  – ва-а-щє яйца отрєжу в два счьота!

На щастя, чи нещастя, перехожі у заковулку не виникали.

- Ти ващє знаєшь, с чєво начінаєтса Родіна? І чєм она заканчіваєтса, гандон штопаний? Чухай бистрєє, а то щас міліцію визову, блін, она тєбя бистро в обєзьяннікє расколіт, что за падло ти єсть. Піздуй отсюда, пока цел! Чао-какао! Па-пà!

Майор Бузина вирвав руку, поправив шапку-мазепинку, розвернувся і хутким кроком пішов у бік вулиці Горького, хоча швидку ходу ніколи не любив, навіть тоді, коли на напівзігнутих ногах поспішав на явки з агентурою у рідному місті Києві.

- О, я вспомніла, ва-а-ау! Гєстаповєц! - верещала дівчинка. – По вивєскє віжу! Мюллєр! Валька, пасматрі! Жівой Мюллєр! Вау! С Хахляндіі!

Завулком старої Москви покотилась луна, ніби відчинилися вікна, і з кожної квартири заверещало по кішці. Пес здригнувся, підняв голову і глухо загарчав. Майор Бузина наддав ходи. Пес голосно загавкав.

- Ти єщьо, блін, отвєтішь за Зою Космодємьянскую і Павліка Морозова, фашістскій гад нєдобітий! Прєдатєль всєво нашєво народа! – почув майор Бузина, коли вже трюхцем гулькнув за ріг.

 Притримавши дихання, він озирнувся. Пес за ним не погнався.

„От стерво мале, мов реп’ях причепилось, — міркував майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького в готель „Пекін”, трохи швидше, ніж він ходив зазвичай. – У портфелі піонерський галстух носить, молоко ще на губах не обсохло… Чи не молоко? Може, й справді не молоко, бо зароблений портвейн показувала. „Нове покоління, плем’я незнайоме”, як казав їхній класик Пушкін. Він людина достойна, тому що не москаль, а походженням з ефіопських євреїв Ганнібалів. Може, і він у подібну ситуацію колись потрапляв? З такою Монікою тільки заведись, справді, може вчинити блюзнірський акт. Потім доказуй з відрізаними цими самими, як вони називаються? - що ти ніякого відношення до Зої Космодем’янської і тим паче до Павлика Морозова не маєш”.

На півдорозі до готелю майор Бузина зупинився, щоб перевести дух. Перехожий, який ішов позаду, наштовхнувся на нього і вилаявся в спину:

- Блін, тваю мать! Ти чаво нє включаєшь задній стоп-сігнал, када тармазішь-то, лох? Хочєшь, штоб щас рубля на палтара штрафанул за нарушєнія правіл улічнава двіженія?

Майор Бузина второпав, що москвичі хідниками не ходять, а майже бігають. Остерігаючись нової халепи, він чемно вибачився, звернув на бровку і хутким кроком, майже як москвич і без зупинок, поспішив до свого тимчасового московського помешкання. 

НІЧНИМ МІСТОМ

По радіо закінчувались останні перед північчю новини. Диктор від розповіді про досягнення радянського народу у будівництві комунізму перейшов до міжнародних подій.

“Черговий прояв расизму в Сполучених Штатах Америки. У місті Бірмінґем, - говорив диктор, — розігнано мирну демонстрацію за права кольорового населення, які протестували проти незаконного ув’язнення американської комуністки Анжели Девіс, і жорстоко побито її учасників”.

- Що робиться, що робиться! - обурився Йосип Швайка, ставлячи пустий шкляник на стіл. – У нас негрів не б’ють, мирних демонстрацій не розганяють…

- І людей лиш за те, що вони комуністи, не кидають до буцегарень, — підтримав приятеля майор Бузина.

- Крім троцькістів і бухарінців, — уточнив Йосип Швайка.

- Та й то було колись, — погодився майор Бузина.

Диктор замовк. Наступила невеличка пауза, відтак вдарили куранти і услід зазвучала „Пєсня о Родінє” у виконанні Державного заслуженого російського народного хору імені Митрофана П’ятницького:

„Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит челов-е-ек!

Щось муляло в душі майора Бузини, щось таке, що раніше він і не помічав, проте, можливо, і помічаючи, не надавав значення, щоб надто не відволікатися від роботи.

„Чи не Джон Ланкастер увімкнув свою установку? - відзначив він на сей раз і зиркнув на Йосипа Швайку.

Лице Швайки стало схожим на маску, з відчуженим виглядом він  неуважно слухав радіо, машинально жував „сервелат” і ніби забув про свого гостя.

„Потужно працює Джон, здається, і на могутній електромагнітний каркас Йосипа, загартований у ВПШ і творами Ярослава Гашека, подіяв його ефект, — подумав майор Бузина. - Як там говорив товариш Панікадило: „З одночасним руйнуванням коґерентного поля”? Хитра штука. І тотальна – нікуди від її впливу не втечеш і не заховаєшся”.

На погляд майора Бузини Йосип Швайка хитнув головою (помітив), відчинив дверцята шафи, рукою погладив томи, навмання розкрив книжку і прочитав:

- “Зійшовся я там з кількома професорами. Один з них увесь час ходив за мною назирці та роз’яснював, що прабатьківщина циган була в  Крконошах, а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша, ніж та, котра зверху. У божевільні кожний міг говорити все, що наверзеться йому в голову, немов у парламенті. Найбільш бешкетував один пан, який видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто і в кожного просив, щоб його відкрили і знайшли слово „картонажна швачка”, бо інакше йому гаплик. Втихомирився лише тоді, коли йому одягли гамівну сорочку. З цього він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його модно обрізали”.

У гучномовці щось зашаруділо, клацнуло, і настала тиша.

„Пора збиратись. „Пєсня о Родінє” – це як колискова і сигнал про те, що треба лягать у ліжко. До шостої години ранку буде тихо, — роздумував майор Бузина. – Поки Джон Ланкастер знову не увімкне свою установку”.

Йосип Швайка поклав том у шафу, взявся за китички вишиваної сорочки, у яку був одягнутий майор Бузина, і заспівав:

“Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори,

В червоному любов, а в чорному журба…”

- Журба, — сказав майор Бузина.

- Журба, — сказав Йосип Швайка. - А ти молодець, що сьогодні одягнув мою сорочку. Коли я тобі подарував її на день народження?

- П’ять років тому.

- І кожного разу, коли ми зустрічаємося, ти приходиш у моєму подарунку. На роботі переодягнувся чи встиг мотнутися додому на Сирець перед зустріччю?

- Ет, — ображено заперечив майор Бузина. – Зранку, цілий день ходжу у ній на роботі. Ти вже думаєш, що в КДБ не дозволено носити вишивані сорочки?

- Я так не думаю, але ж форма повинна бути якась однакова для усіх працівників КДБ?

- Цього ні інструкціями, ні Стройовим статутом, — пояснив майор Бузина, поки що не передбачено. Однакова для всіх військова форма. Однострої оперативний склад одягає лише у передбачених інструкціями та військовими статутами випадках. Приміром — чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривога, похорон. На похороні у військовій формі має бути головна дійова особа. Чи, навпак, головна не дійова особа. Інші — у цивільному, оркестр і почесна варта виділяються з гарнізонної комендатури, труна для прощання виставляється в ритуальному приміщенні біля моргу в шпиталі на вулиці Рози Люксембург. Здається, все.

- Спасибі, друже, за вишиванку. - Швайка поклав ліву руку на рамено майора Бузини, де у випадку чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривоги і похорону мав бути погон.

Правою взяв пляшку. Рідини зосталось на три пальці.

- На коня?

- На коня, — згодився майор Бузина.

Йосип Швайка розлив залишки „горобинівки” по шкляниках і підняв пляшку на рівень очей. На денці пляшки залишилось ще п’ять ягідок горобини. Дві він витрусив у свій шкляник, три — майору Бузині.

…

Коня біля готелю не виявилось. Натомість стояв сміттєпідбирач, пофарбований у жовтий колір з синьою смужкою посередині. Мотор не працював, роторна щітка була опущена на бруківку, водій спав у кабіні. Майор Бузина роззирнувся. Вулиця була геть знелюднілою, лише коло центрального входу в будинок КДБ УРСР стояла біло-червона машина швидкої допомоги “Волга-Універсал”. Іншого транспорту довкола не виділось.

Відстань від готелю “Театральний” до Бузинової офіції складала десять метрів, додому – приблизно десять кілометрів. Майор Бузина очевидячки знав, що міцні дубові двері в будинок КДБ на ніч, як правило, зачинялися на замок, — відчинитися у цей час вони могли лише у виняткових випадках.

Розуміється, що здибанка майора Бузини із своїм приятелем у готелі, який колись став прихистком для автора розповідей про пригоди про бравого вояка Швейка, переліком таких випадків не передбачалась, тому  Олексій Григорович мусив шукати способу, аби подолати десятикілометровий шлях додому, а не десять метрів до своєї служби.

“Може, звернутися до швидкої допомоги”, — поміркував він, але рішення не встиг прийняти.

Відчинилися вхідні двері, з будинку вийшли два хлопці у білих халатах. Під лікті вони турботливо підтримували чоловіка у цивільному, у якому майор Бузина впізнав  полковника Фурсенка Юліана Валер’яновича з 2-го управління.Полковник Фурсенко із зосередженим виглядом щось пояснював своїм супутникам.

Хлопці у білих халатах уважно вислухали одного з найкращих контррозвідників КДБ УРСР, у свою чергу теж щось пояснили йому і посадили в машину на заднє сидіння поміж собою. „Волга” блимнула задніми вогниками і поїхала прямо у бік Подолу.

“Я так і зметикував, що тепер полковник Фурсенко буде працювати з громадянином Панікадилом в диспансері, для більшої конспірації. Ні, з цими хлопцями мені не по дорозі. Досить одного разу, що не вклепався”, — зробив висновок майор Бузина і звернув свій погляд на сміттєпідбирач.

Іншого транспорту на вулиці Володимирській не було. Водій спав, прихиливши голову на дверці кабіни. Майор Бузина зробив кілька кроків і постукав по склу. Водій прокинувся, відчинив дверцята і нерозуміюче подивився на майора Бузину.

- Треба зробити рейс на вулицю Пархоменка, 68.

- Нє могу, я прі ісполнєніі, — тоном, який не викликав заперечень, відповів водій. Обличчя у нього було заспаним і пом’ятим. На щоці виднівся рубець від ґумової облямівки кабінного віконця.

Майор Бузина вийняв з гаманця червонець. Водій покрутив головою.

- Нє получітся. Проблєми з горючім, а заправкі уже нє работают.

Майор Бузина розкрив свій дипломат, вийняв том Ярослава Гашека, який йому подарував Йосип Швайка, і показав “Українську з перцем”:

- Згодиться?

Водій зирнув на пляшку, хвильку подумав, напевне, розраховуючи маршрут, і показав на сидіння поруч:

- Ладно, садітєсь. Говорітє, Пархоменка, 68? Сирєц? Да-а-а, нє блізко. Ну что ж, прокатімся с вєтєрком, машіна надьожная. Думаю, что в ету ночь самураї нє пєрєйдут граніцу у рєкі. Єслі прімут такоє нєобдуманноє рєшєніє, ми успєєм встрєтіть іх напором сталі і огня. Я на Дальнєм Востокє служіл срочную в ударном бронєтанковом батальонє, воділ Т-62, пєрвий клас імєю.

Він увімкнув мотор, підняв роторну щітку, вправно зробив розворот у бік Великої Житомирської і натиснув на газ.

До вулиці Артема доїхали мовчки і на повній швидкості. Але біля пам’ятника Косіору водій відпустив газ і далі поїхав повільніше.

- Что-то стало холодать… – звернувся він до свого пасажира зизом. – Ви там о чьом-то намєкалі в смислє горючєго?

Майор Бузина відтулив дипломат і поставив пляшку „Української з перцем” обіч себе біля важеля перемикання швидкостей. Водій ще раз скосив око і зупинився.

Не заглушуючи мотор, він з бардачка вийняв два ґранчаки, скибку хліба і загорнуті у целофан два солоні огірки.

 - Подкрєпімся, дорога нє очєнь дальняя, как для моєй тєхнікі, но і нє блізкая. Я такую водку піл года трі назад, єщьо прі Шєлєстє. Тєпєрь єйо с огньом по городу нє сищєшь. Только в рєсторанах с бєшєной наценкой. Да єщьо можно в нєкоторих магазінах із-под прілавка, єслі блат імєєтся.

Він відкоркував горілку і розлив у ґранчаки на дві третини кожен.

– Ну что, ж на дорожку, как говорітся. Как вас зовут, єслі нє сєкрєт?

- Олексій Григорович.

- А мєня Владімір Дмітрієвіч, можно Володя. Давайтє за знакомство. Ха-а-арошая пєрцовочка, удачно ми с вамі сєгодня встрєтілісь. Бєрітє закусь -  чєм богати, тєм і ради.

Огірки виявилися бочковими і хліб свіжим. Довелось повторить.

Після другої водій прибрав шкляники в „бардачок” і увімкнув граничну швидкість:

- Тапєріча можно і в путь.

Настрій у нього помітно покращився, в кабіні потеплішало, аж так, що він вирішив опустити скло у дверцятах.

Нічне повітря ще більше його підбадьорило, і він заспівав високим тенором: “Любімий го-о-ород может спать спако-о-ойно…”.

Далі слів пісні він, мабуть, не знав і перейшов на улюблену: „В ету ночь рєшілі самураї…”

- Подпойотє? – проспівавши перший куплет, звернувся до пасажира.

Майор Бузина москальських пісень не любив і запропонував заспівати “Розпрягайте, хлопці, коні”.

Водій замовк, подумав і трохи знічено сказав:

- Це – „Раз, два, три калина”? Знав цю пісню, колись співав, коли мене в армію проводжали. Тепер, звиняйте, забув слова. Перву строчку помню, а шо далі, не помню.

Майор Бузина проказав усі слова пісні, водій згідливо кивнув: „Запам’ятав”, і вони злагоджено, водій першим голосом, а майор Бузина второю, затягнули мелодію про те, як козаченько випряг коні, пішов у садок копати криниченьку в надії, що дівчинонька прийде по воду, і він у садочку її зустріне.

Коли закінчили триразовим “Раз, два, три калина…”, майор Бузина навчив водія Володимира Дмитровича, який у царині мелосу виявився не менш удатним майстром, ніж за важелями танка чи штурвалом сміттєпідбирача, ще з десяток українських пісень, і їх вистачило, щоб на максимальній швидкості, на яку був здатен самопер Володимира Дмитровича, доїхати до вулиці Пархоменка, 68, що міститься на житловому масиві Сирець, хоча дорога була й не дуже далекою, проте й не такою близькою, аби не проспівати від початку до кінця посполу десяток українських народних пісень.

Водій підвіз майора Бузину прямо до брами будинку, у якому він мав помешкання, постояв, поки вони удвох не проспівали до кінця останню пісню “Ой чий то кінь стоїть”, розчулено попрощався, категорично відмовившись від червонця.

- Олексію Григоровичу, які гроші? Тепер у будь-який час, якщо вам знадобиться надійний транспорт уночі, звертайтесь до мене. Я вас куди завгодно доставлю. Без грошей, вчасно і з комфортом. Ви ж бачите — техніка перевірена, майстерність не проп’єш, а розум не купиш. Бувайте здорові у моці  й щасливі в долі, Олексію Григоровичу! До зустрічі!

Майор Бузина з деякою потугою виліз з машини, і, відчувши твердь під ногами, помахав рукою водієві та ще кільком мешканцям рідного будинку по вулиці Пархоменка, 68, що на Сирці, які здивовано визирнули згори з балконів, коли спросоння почули в дворовій нічній тиші українську народну пісню “Ой чий то кінь стоїть” та ще й професійно виконувану на два голоси — примою й второю: водій і майор Бузина не могли обірвати пісню, не доспівавши її до кінця, — і пішов додому висипатись після напруженого трудового дня.

МЕРТВІ ТА ЖИВІ  (початок)

По дорозі підполковник Мусоргський змалював у деталях, як йому служилося у Михайла Суслова:

- Колеги, я багато в своєму житті бачив мудаків, сам мудак, але такого мудака, як Суслов, більше ніколи не зустрічав. І вам не бажаю. Поїхав він у Крим відпочивать, вперше — вирішив у морі покупатись, а так він їздив у Кисловодськ. Липень, спека неможлива, а він ходить у костюмі, краватці, фетровому капелюсі, і нас примушує таким же чином одягатись. Приїхав покупатися у морі, а купається не в морі, а в закритому басейні, з прісною водою, двічі на день. І ми при ньому, охороняємо, поки він плюскається, ходимо туди-сюди, сюди-туди по периметру. Була там в санаторії, об’єкт „Зоря” називається, одна кастелянша, фасониста дівуля, доповім я вам, коса товщиною в руку, щоки – кров з молоком, на груди тацю ставить можна з фужерами вина, не перекинеться, тіло так і грає. І що ж ви думаєте? – цей старий козел побачив її і утьопався капітально! Ну, річ зрозуміла, все буває, будь-який старий шкарбун, побачивши таку дівулю, та ще й у Криму на фоні моря, гір і кипарисів, під час відпочинку, коли гальма спущені, може сторопіти. Але ж і поводь себе як мужчина! А він — як хлопчисько! – Підполковник Мусоргський від обурення аж руками сплеснув.

У переднє скло авта війнуло дощем.

- Увімкни двірники, — сказав підполковник Мусоргський водієві і продовжив: Для жіночої обслуги санаторію був осібний пляж, відгороджений від сторонніх очей. Так він сяде на дзиґлик біля паркану, ми за ним носили той дзиґлик, і дивиться через щілину, як вона купається. І ми теж змушені були з метою вивчення довколишньої оперативної обстановки та контролю над її розвитком пантрувать за купанням тієї красуні, спостерігаючи її приваби крізь шпарини у паркані. Вона, мабуть, утнула цю справу, я так думаю: бере на пляж п’ять купальників і після кожного купання переодягається прямо перед нами, оскільки кабінки для переодягання там згідно з вимогами безпеки відсутні, щоб їх не могли використати можливі терористи в нічний час для укриття чи схованки. Сонцепéкло, як у Сахарі, і ніякого затінку чи холодочку. Вона купається й кожного разу переодягається, купається й переодягається. Ми у вовняних костюмах, при краватках і фетрових капелюхах у шпарини відстежуємо обстановку і пòтом обливаємось, а Суслов кайф ловить! Кошмар! Під кінець у нас нерви почали здавать, одне на одного через дрібниці стали гиркати. І розрядитися неможливо, тому що змушені день і ніч біля Суслова перебувати з його дзиґликом. У Москві вже напругу зняли… Чого в Суслова такий бздик і звідки? Мені потім ветерани розповіли. Він у своєму районі Симбірської губернії під час громадянської війни секретарем комсом’ячейки був і захотів пошлюбитися з найкрасивішою дівкою села. Та йому відмовила й вийшла заміж за іншого. Суслов, коли наречений поїхав по молоду на конях, як водиться в селах, через вікно заліз у його хату, виліз на весільний стіл, спустив штани і хотів уже, вибачаюсь, колеги, срать. Тут його й прихопили зі спущеними штанями. Побить не побили — побоялись ЧК, а налякали достатньо й без штанів додому шугонули. Від того часу він на жінок через шпарини й любить споглядати.

Під’їхали до Новодівочого цвинтарю. Дощ перестав, і небо було високим. Біля брами їх уже чекав Влад – у бобриковому пальті з коміром від бобра й бобрячій шапці. У правій руці він тримав вінок, у лівій — чорну цератову сумку. Вичовгані ріжки сумки виказували, що вона, запевне, нерідко була у вжитку. Привіталися, познайомилися, і Влад повів делегацію до могили Аллілуєвої.

На цвинтар уже опускались вечірні померки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Йшли прямо, потім повернули направо, Влад кинув через плече, не озираючись на супровід:

- Йдемо до упора.

„Упором” виявилась заросла мохом стіна, метрів кілька від якої в землі лежала друга дружина Йосифа Віссаріоновича, під нагробком з написом: „Аллилуевой от Сталина”.

Підійшли до могили, підполковник Мусоргський жестом показав Владу, щоб він віддав вінок майору Бузині. Олексій Григорович і старший лейтенант Нікітченко з іншого боку мовчки поклали вінок під нагробок, біля чорної троянди на білому мармурі.

- Ну що ж, — сказав підполковник Мусоргський, — пом’янемо добрим словом чисту душу. Тяжко їй жилось з Йосифом Віссаріоновичем, не витримала випробувань… Сталін навіть на похорон не прийшов, на відміну від Леніна, коли той ховав свою справжню дружину Інессу Арманд. Потім уже часто сюди приїздив. До війни. Після війни — ні разу. Я не помиляюсь, Владе?

Мовчазний Влад хитнув головою, біля могили розіклав скатертину і виставив дві пляшки „Столичної” з медалями, порізаний хліб, ковбасу і банку маринованих огірків. Випили, пом’янули за упокій чистої душі Надії Аллілуєвої, другої жінки Йосифа Віссаріоновича.

- А он, — надкушеним огірком показав у бік підполковник Мусоргський, — під муром лежить брат Володимира Ілліча, Дмитро Ілліч. І його пом’янемо,  добрий був чоловік, лікар, не те, що деякі бандити… Буть добру, не станемо переходити на історичні особистості… І йому тут, по справедливості, набагато краще, ніж Леніну. У землі відпочиває…

Випили, пом’янули і брата Володимира Ілліча.

- Дивіться, як у нас сьогодні все ладно виходить, — хрумкаючи огірком, зауважив підполковник Мусоргський. - У Леніна й Сталіна в гостях побували, їхніх жінок відвідали, брата Володимира Ілліча пом’янули… Взагалі-то для повного порядку не лихо було б злітати  і в Ленінград, до матері Іллічів, Марії Олександрівни. Здається, так її звать, якщо не помиляюсь, уродженої Бланк. Там її поховано, віддаля від синів… Я їх, матерів, плутаю – Володимира Леніна і Ніколая Романова. У Ніколая мати теж Марія, як і в Леніна, тільки Федорівна, і уроджена Дагмар, а не Бланк. І похована в Данії, а де покоїться її синок Ніколаша, одному Богу відомо… Заварив Ніколаша світову війну за намовленням цариці Олександри Федорівни та її фаворита Грицька Распутіна, хотіли сельджуків вигнати з Туреччини і відновити Візантійську імперію із столицею у Москві, а бачите, як вийшло. Пшик! Ленін і священну гору Арарат віддав туркам разом з провінцією Карс,  щоб не дістався дашнакам. І правильно зробив: кого ж нам краще було тоді підтримувати – дашнаків чи турків? Учора вірменська делегація покладала вінок до Мавзолею в честь чергової річниці перемоги над дашнаками. З Вірменії Арарат – як на долоні, нас у горах полковник Бояринов учив з парашутом стрибать, бачив. Там десь, кажуть, і ковчег в ущелинах лежить. Не розгледів.

Підполковник Мусоргський глянув угору. Небо було високим, хоча вже потроху почало сутеніти, і у його  високості видно було, як хмари невеликими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі гуртом і поодинці толокою біжать до водопою.

- Здається, погода льотна, — сказав підполковник Мусоргський. - До Арарату далеко, а в Ленінград можна було б злітати. До речі, у Пітері ми могли б заскочити на Літєйний проспект до наших колег в Управління КДБ, попередити, щоб вони там у себе придивились до шкіл з поглибленим вивченням суспільствознавства й англійської мови. А то як би у колисці Жовтневої революції не трапився казус, схожий на той, який стався у вашому Ворошоловга… Ворошиловграді. Але ні, -  з жалем констатував підполковник Мусоргський, – в Ленінград ми не злітаємо. Як-небудь іншим разом. Я ж „прапора” у вартівні одного залишив. Треба повертатися.

На кладовищі ще більш засутеніло, але ліхтарі поки що не горіли, певно, відповідну команду повинен був дати Влад.

Поверталися іншою стежкою, вона була ближчою, проте кривою і заплутаною.

Мовчазний Влад кілька разів мусив зупинятися, чекаючи в темноті своїх супутників, які не так, як він, чітко орієнтувалися на тій місцевості. Почало підморожувати, і брудна вода чвиркала з-під підошов.

Майор Бузина знеобачки наштовхнувся на хрест, відсахнувся, і мерзла галузка боляче шмагнула його по обличчю. Розкривши очі, він побачив, що стоїть перед могилою Антона Павловича Чехова, який родом був з українського міста Таганрога і в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою,  згадав майор Бузина. „І тут наші”, — подумав він і витер обличчя. Біль пройшов.

Старший лейтенант Нікітченко відстав, а коли врешті гурт підійшов до авта, то потирав коліно і морщився, сідаючи в машину.

Дорогою назад підполковник Мусоргський розказав, що прапорщик по імені Ілля, якого він посадив у своє крісло тимчасово покерувати оперативною обстановкою на Красній площі, загалом хлопець надійний, проте надто заповзятливий і потребує постійного контролю, тому й поспішати треба.

- Цей Ілько приблизно півтора роки тому, чи трохи давніше, затримав на Красній площі генерального секретаря ЦК Компартії Франції товариша Жоржа Марше, — розповідав підполковник Мусоргський, — і доставив його у відділення міліції. Так менти дві години розбиралися, поки не втямили, хто перед ними сидить. А вийшло ось як. У товариша Марше є нестандартна звичка: приїде в Москву, переодягнеться у благеньке пальтечко, насуне на лоба кепочку, непомітно вискочить з резиденції на Воробйових горах і громадським транспортом їде на Красную площу. На площі ходить і прислуховується, що наш народ говорить про рішення останніх з’їздів Комуністичної партії Радянського Союзу та її керівників. Потім повертається в Париж і починає коригувать генеральну лінію своєї партії з врахуванням інформації, отриманої на Красній площі у Москві. Ось одного разу він і нарвався на нашого „прапора” Ілька. Ілько, знаходячись на чергуванні, помітив, що ходить площею якийсь мужичок у кепочці і зношеному пальті. Але нічого не робить, рубінові зірки і куранти на кремлівських вежах не розглядає, а лиш прислуховується, про що народ гомонить. І не п’яний.

Підполковник Мусоргський махнув рукою міліціонеру на перехресті, який, завбачивши здалеку чорну “Волгу” з урядовими номерами, створив їй “зелену хвилю”, і віддавав честь прикладеною до шапки-вушанки рукою.

- Тобто, — продовжив підполковник Мусоргський, — неприродно поводить себе цей мужичок у кепочці, майже як шпигун. Ілько придивився до його обличчя, бачить – щось знайоме, його ж, товариша Жоржа Марше, портрети у наших газетах друкували, тільки не в кепочці, а Ілько – тямовитий хлопець, технікум закінчив, газети почитує. Йому не треба двічі повторювать Баден-Баден, достатньо сказати один раз – Баден, і він зрозуміє, що треба робить. Тямовитий, але генерального секретаря ЦК Французької компартії у кепочці й старенькому пальтечку наш Ілько не впізнав. А оскільки обличчя товариша Жоржа Марше, у принципі, йому здалося знайомим, Ілько вирішив, що бачив портрет того типа в орієнтуваннях по розшуку — чи то терориста, чи то рецидивіста. Ну, затримав його і здав в комендатуру. Потім місяць відписувався, хотіли його навіть з органів звільнити. Врятувало Ілька те, що він свого новонародженого сина назвав Жоржем Іллічем, тож відбувся зауваженням. Хоча я нашому секретареві парткому потім доводив: “Ілька заохотити треба було, а не карати! Неправильно вчиняє товариш Жорж Марше, який таким робом дізнається, як наш народ коментує рішення з’їздів і що сей наш народ говорить про своє найвище партійне керівництво. Якийсь мужик з утоми на площі, хоч вона і Красна, може щось і не так сказати. Але ж це частковості! Ти прийди до нас на партійні збори й послухай, що комуністи кажуть! А товариш Жорж Марше на вулицях наслухається дрібниць і потім в рішеннях і програмних документах своєї партії узагальнює. Цією стежкою недовго і до ревізіонізьму докотитись, я так думаю!” Проте секретар парткому зі мною не погодився. Каже, з керівниками братніх компартій треба дипломатичніше працювати.

Так за розмовами доїхали до Красної площі. Біля порога стояв прапорщик Ілько. Підполковник Мусоргський здивувся:

- У чому річ, Ільку? Чому ти не на посту, цебто в моєму керівному кріслі, куди я тебе тимчасово посадив побіля телефонів покерувати площею, а на вулиці?

- Товаришу підполковник, надзвичайна подія! – відчиняючи двері, напружено випалив прапорщик Ілько.

- Що, знову генерального секретаря ЦК Компартії Франції ізлапали на площі?

- Ні, гірше! На Красній площі виявлено труп!

Підполковник Мусоргський зупинився на порозі:

- Ілько, зачекай, не панікуй! На Красній площі згідно з реєстром про прийом-передачу охоронюваного об’єкта на період вартування значиться 383 трупи на чолі з головним трупом, не рахуючи колумбарію. Ти конкретно про який труп говориш, і звідки він поза реєстром міг з’явитися?

- Справжній, свіжий труп, товаришу майор! Рацією сержант Пересипкін доповів!

- Це той, котрий під прикриттям міліції в ментовській формі несе чергування?

- Він.

- Дай рацію!

Підполковник Мусоргський взяв рацію і натиснув кнопку:

- П’ятий, п’ятий, я перший, повідомте про оперативну обстановку, де ви перебуваєте?

- Товаришу підполковник, товаришу підполковник, доповідає сержант Пересипкін… – В рації почувся схвильований голос сержанта.

- П’ятий, п’ятий, дотримуйтесь правил конспірації під час переговорів в ефірі! Не називайте прізвищ і тим паче звань! Говорити умовними фразами, ефір може прослуховуватися! Я – перший!

- Товаришу перший підполковник, доповідає п’ятий сержант, я знаходжусь у туалеті, цебто гальюні, цебто в підземному об’єкті, за схемою він значиться номер другий, біля собору Василія Блаженного…

- Сам блаженний, — убік сердито промовив підполковник Мусоргський. - У нього ділянка, японський городовий, зовсім в іншій стороні! Чого він там біля туалету швендяв?!

І в рацію продовжив:

- Ну і що ти там виявив, крім відомих аксесуарів і відвідувачів, у цьому гальюні?

- Жмур, справжній жмур. Я проходив повз об’єкт, ще не зайшов, коли підбігає до мене переляканий мужик і кричить: „Товаришу міліціонер, у туалеті лежить труп!” Тобто, умовно, жмур.  Я йому говорю: „Показуй”. Спускаюсь, умовно, у підземний об’єкт і бачу – у кабінці лежить жмур, а голова з-під дверцят висунулась назовні. Там відстань від низу дверцят і до підлоги сантиметрів двадцять. І кров на голові. Я смикнув за ручку кабінки, дверцята зачинені зсередини, назовні не відчиняються. Тепер стою біля кабінки із стволом і охороняю жмура до вашого приходу.

- Голими руками смикав за ручку?

- Так, а що?

- А те, що тепер цього жмура на тебе повісять! Скільки вас, придурків, вчити треба – ніде не залишати своїх відбитків та інших речових доказів! А де той мужик, який першим виявив жмура?

- Я його зачинив у комірчині, де прибиральниця зберігає інструмент.

- Ну хоч за це молодець! Ментуру повідомив?

- Ні, ми тут поки що самі справляємося, на вході до об’єкту із стволами чергують сержант Охлоби…  восьмий і … і дванадцятий.

- За це теж молодець. Газети „Правда” там біля трупа, чи його голови, не бачив?

- Зараз гляну. Точно, голова лежить на газеті, „Правда”, чи іншій, розібрать не можу.

- А що, ти „Правду” не читаєш?

- Не встиг, товаришу перший, прочитаю після чергування.

- Буть добру. Не панікуй, пильнуй і не бзди до мого приходу. Цвай мінутен. Я вже йду.

- Так, — звернувся підполковник Мусоргський до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка, — оперативна обстановка, японський бог, категоричним чином ускладнилась. Навмисне убивство на головній площі країни – це вам не жарт і навіть не хрін собачий, а дещо погірше, я так думаю. Можливі інші теракти. Треба підвищити бойову й мобілізаційну готовність. Володю, сідай у моє крісло на місце Ілька, на телефонні дзвінки не відповідай. Коли подзвонить червоний телефон з гербом, це урядовий ВЧ-зв’язок, по ньому може подзвонить головний черговий 9-го управління чи відповідальний черговий КДБ СРСР, підніми трубку, скажи, що ти прапорщик Заїкін і що підполковник Мусоргський на хвилину вийшов перевірити пости. Більше нічого не кажи. Утнув?

Старший лейтенант Нікітченко злякано глянув на апарат із зображенням герба Радянського Союзу, підполковник Мусоргський сказав:

- Не бзди, Володю, ситуація нештатна, тому треба бути впевненим, щоб нашою розгубленістю не скористались наші вороги: і там, — підполковник Мусоргський показав рукою в бік Красної площі, — і там, — він показав на апарат. - Нумо, підніми трубку й приклади її до вуха.

Старший лейтенант Нікітченко приклав слухавку до вуха, з трубки полинули переливи сигналу: „тірлі-тірлі, тірлі-тірлі”.

- ВЧ, високочастотний зв’язок, —  підказав підполковник Мусоргський. – Тепер скажи в трубку: „Прапорщик Заїкін слухає! Тимчасово виконую обов’язки відповідального чергового. Відповідальний черговий підполковник Мусоргський вийшов перевірити пости, буде через сім хвилин!”

Старший лейтенант Нікітченко повторив.

- Не вийде, — сказав підполковник Мусоргський. – Скажи: „Старший прапорщик Губенко слухає”, тільки не „Ґубєнко”, а „Губенко”, — далі за текстом і впевненіше.

Старший лейтенант Нікітченко повторив.

- Нормально, — згодився підполковник Мусоргський. - Запасних стволів у мене, на жаль, нема, — продовжив інструктаж підполковник Мусоргський, — озброїти вас не годен. Тому, Олексію Григоровичу, виймай свій пістолет, який ти купив для свого сина Олеся Бузини. Він у тебе як справжній і стріляє хоч і пістонами, але налякати може. Діставай його, ставай коло дверей і нікому не відчиняй. Якщо хтось стане вдиратися, стріляй на ураження! А ти, Володю, відкрий про всяк випадок нижню шухляду столу, там кувалда лежить, яку в Москву той придурок з Находки привіз, може знадобитись.

Підполковник Мусоргський кинув до рота кілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкет, зсунувши дашок на сантиметр нижче, аніж встановлено за Статутом, і скомандував:

- Ільку, ходімо!

Час тягнувся боляче й нестерпно довго. Лунали дзвінки, проте червоний телефон, слава Богові, мовчав, до штабу ніхто не намагався вдертися. Хвилин через сорок, нарешті, двері трохи прочинилися, і обачливий підполковник Мусоргський через пройму у дверях попередив:

- Олексію Григоровичу, не стріляй, це я, підполковник Мусоргський.

Завбачивши, що майор Бузина тримає пістолет дулом вниз, підполковник Мусоргський зайшов, мовчки вийняв з кишені своєї шинелі дві пляшки „Московської”, одну поставив на стіл, а другій скрутив голову й розлив рідину в три шкляники. Також мовчки, не припрошуючи посиденців, одним проковтом випив свого. За тим знову налив, взяв кусень хліба, приклав до рота, затяжно процідив повітря крізь м’якуш, видихнув і сів у звільнене старшим лейтенантом Нікітченком керівне крісло.

- Ось так, японський городовий, — знов набравши в легені повітря і з шумом видихнувши, почав підполковник Мусоргський, і мова його була такою ж суворою й крутою, як і вираз обличчя, з яким він розправився з голівкою першої принесеної ним пляшки. – Слухайте сюди, шановні колеги. Я вас поважаю, тому прошу не сприймати мої слова як докір на вашу адресу, а тільки-но як констатацію факту.

Майор Бузина та старший лейтенант Нікітченко прикипіли поглядами до підполковника Мусоргського, дивуючись, який докір може виявитись у їхній бік з боку підполковника Мусоргського.

- Мушу сказати, що ви там, у Києві, — продовжив підполковник Мусоргський, — живете розкошуючи, вештаєтесь по своїх ганделиках, випиваєте по сто грамів, закушуєте салом і запиваєте томатним соком. І все це задоволення коштує вам лише рубль. А в столиці нашої неосяжної Батьківщини, місті-герої Москві, яка, як знаємо, є портом п’яти морів, міжнародним оплотом боротьби за права трудящих і надією усього прогресивного людства планети,  трудящій людині випить ніде, япона мать! У центрі міста жодного нормального пункту громадського харчування нема! Робоча людина в ресторан не піде — фінанси не дозволяють. Та й без краватки халдеї не пустять! Є пара гадючників, генделиків по-вашому. Але там теж скажені націнки, і зі своїм пузирем не зайдеш — міліція, яка там перебуває на прикормі, враз замете. Ось і доводиться трудящій людині у вільний від роботи час куплять „чекушку”, закусон, загорнувши його в газету „Правда”, і йти в громадський туалет, щоб там, зачинившись у кабінці, з утоми спокійно випить, закусить і на самоті почитать газету „Правда”, бо коли ж її ще почитає трудяща людина, як не з утоми після напруженого трудового дня?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно слухали, відчувши провину за те, що трудящій людині в Москві ніде випити пляшку горілки, окрім громадського туалету, і ніде почитати газету „Правда”.

- Ось так і трапилось у нашому надзвичайному випадку, ядрьона воша. – Підполковник Мусоргський взяв свій шкляник і ним показав на шкляники майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка, запрошуючи випити.

МЕРТВІ ТА ЖИВІ (продовження)

Випили, закусили. Підполковник Мусоргський розказував далі:

- Ось так і укоїлось у нашому прикладі. Цей так званий труп, по вивісці – мужик із Тамбова або Рязані, либонь, приїздив у Москву по варену ковбасу сорту „Лікарська”, либонь отоварився, здав свій багаж у камеру схову на вокзалі та пішов перед відправкою електрички, час у цього мудодзвона, мабуть, був, прогулятися столицею. Взяв пляшку горілки, але не „чекушку”, як годиться за традицією в москвичів, речовой доказ у вигляді пустої тари є, і вирішив у громадській вбиральні на Красній площі, за нашою схемою – „підземний об’єкт номер два”, культурно випити. Сів на вічко зі спущеними штанами, імітуючи чи, може, і справляючи природній процес, і виссав усю півлітру, япона мать, у паузах читаючи газету „Правда”, яку ми теж додали до речових доказів.

Підполковник Мусоргський кинув до рота шматок ковбаси.

- Чому я його називаю „мудодзвоном”? Не тому, що в туалеті, ніби справжній москвич, читав газету „Правда”, а тому що, припускаю, ковбаси, тобто закусона, у туалет з собою він не взяв, надісь, вирішив зекономити й побільше в свою Рязань-Тьмутаракань привезти московського харчу, жлоб, і взяв не „чекушку”, а цілу півлітру! І це його погубило. Виссав він пляшку горілки без зàкусі і, природньо, сп’янів, зі спущеними штанами упав з вічка – мордою об кахлю прямо на газету „Правда”. І відключився, розбивши лоба й носа. Мужик, той, який Пересипкіну сигнал подав як пильний громадянин,  заходить у сортир, поки невідомо з якою метою: чи то для відправлення своїх  натуральних потреб, тобто теж ужити пляшку алкоголю, чи то опорожнитися при нагоді, — у більшості випадків, як правило, процес відбувається паралельно. І бачить картину – з-під дверей кабінки стирчить голова мужика, і вся в крові. З цього все й почалось! Але коли я з Ільком зайшов у туалет, оперативна обстановка виявилась  набагато складнішою, ніж я міг допустити. Я побачив два трупи, які лежали на підлозі — того любителя ковбаси з Рязані, зі спущеними штанами й писком в крові, і нашого Пересипкіна у міліцейській формі, теж з писком у крові.

Було помітно, що підполковнику Мусоргському важко давалась розповідь. Він знову розлив горілку та жестом запропонував випити.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський продовжив:

- Вічко у кабінці, де сидів мудодзвон, розбите вщент, поряд валяється пістолет, такий приблизно, як у тебе, Олексію Григоровичу, тільки справжній, і не „Вальтер”, а „ПМ” Макарова. На підлозі кров, газета „Правда” теж в крові і два трупи. Ілько, хлопець кмітливий, йому не треба двічі казати Баден-Баден, приклав вухо до грудей Пересипкіна і мені киває — живий, мовляв. Хху-ух! Ми почали на нього з раковини водою бризкати. Пересипкін очунявся, але хвилин п’ять лиш рота одкривав, як той початкуючий спортсмен-юніор, який вперше у своєму житті випив стакан нерозведеного спирту. Трохи прийшов до тями й став розказувати.

Каже: “Стою я біля кабінки з пістолетом у руці. Патрон в патронникові, спусковий гачок із запобіжника спущений, як належить за інструкцією. Охороняю, — каже, — труп до вашого приходу, товаришу підполковник, періодично кидаючи погляд у різні боки для виявлення можливих злочинців. Зрапта кабінка, біля якої я ніс вахту, відчиняється і з неї, япона мать, вивалюється труп, зі спущеними штанами і вся морда в крові. Я від несподіванки, — продовжує Пересипкін розповідати свою епопею про Цусимське бойовище в туалеті під Красною площею, — упускаю пістолет, пістолет падає на підлогу й робить самовільний постріл, куля влучає у вічко, вічко – вщент, тільки бризки уламків у всі боки і мені в лоб. Більше я нічого не пам’ятаю”.

- “Буть добру, — це я сам собі в голові мізкую, — що не в мужика на ураження пістолет вистрілив, япона мать! І куля у вічко влучила, а не в живу мішень! Наслідки могли б бути гіршими”.

У цей час, коли ось так я міркую, оговтується чи наближається до потрібного стану те тьмутараканське чмо, яке лежало в кабінці на підлозі біля розбитого вічка. І чую я, колеги, запах. Сортирний, звичайно, запах, але свіжий і значно гостріший.  Дивлюсь я на спущені того любителя столичної ковбаси й культурного дозвілля в столиці нашої Батьківщині штани і відмічаю – обкалякався мужик. Дивлюсь я на штани нашого Пересипкіна і відмічаю той же свіжий і гострий запах. Екскремальна, як говориться, ситуація! Не до столу, будь сказано, ясен пень. А втім, пропоную випити за те, що обидва мужики виявились, хоч і обкаляканими, хоча і з середньої тяжкості травмами на вивісках, але живими.

Випили, закусили. Підполковник Мусоргський продовжив. Він вже говорив не так шорстко, як на початку, однак мова його залишалася такою ж фактуальною.

- Викликав я, звичайно, нашу спецбригаду із Скліфосовського, пояснив ситуацію. Тимчасом ті два постраждалі підораси — Пересипкін і чмо, якого він охороняв, повмивались у раковині й трохи витерлись газеткою, яку не дочитав той рязанський хер, як могли, поки не приїхала карета. Потім на тій кареті їх і відвезли до Скліфу. Квиток на електричку у мудодзвона, ясен перець, пропав, сержанту Пересипкіну прийдеться нову міліцейську форму видати. І все таки, нічого, найголовніше, що все загалом благополучно закінчилось, я так думаю. А в Скліфосовського мужиків відмиють, приведуть у порядок… Я залишив Ілька в туалеті, щоб він там легеньку приборочку зробив, кров позмивав і ошмаття вічка прибрав, а потім щоб уже викликав прибиральниць.

Підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон. Федір Шаляпін заспівав „Блоху”. Підполковник Мусоргський послухав і підспівав:

- „Ха-ха, ха-ха, блоха, ха-ха! Блоха, ха-ха, ха-ха, ха-ха!” Так тепер співать не вміють, — сказав зневажливо, підняв зі столу останню пляшку, розглядаючи, скільки рідини в ній залишилось, і порівну розлив у шкляники. – Пропоную, колеги, тост за безсмертну музику.

Випили, почали закусювать, і в цей час запищала рація.

- Що за народ, не дадуть спокійно перекусить, — обурився підполковник Мусоргський. – Перший слухає, що трапилось?

- Четвертий доповідає з підземного об’єкта номер два…

- Ілько, значить, з того ж сортиру, — пояснив підполковник Мусоргський. - Слухаю, четвертий, що там у тебе?

- Знайдений ще один жмур, потрібна ваша присутність, товарищу перший!

- Знову жмур?! „Ні сєбє хуя!” — як кажуть японці. Ви фільм Акіра Куросави „Сім самураїв” дивились? – Підполковник Мусоргський, прикривши долонею трубку, повернувся до майора Бузини й старшого лейтенанта Нікітченка.

- Не доводилось, — відповів майор Бузина.

- Ні, — хитнув головою старший лейтенант Нікітченко.

- Подивіться, ситуація аналогічна, — порадив підполковник Мусоргський і знову повернувся до розмови з Ільком:

- На тому ж об’єкті!! Який жмур? Ми ж з тобою прибрали двох обкаляканих жмурів, які жмурами виявилися умовно!

- Знову жмур! Умовно-неумовний!

- Спокуха, четвертий, щось ти занадто складно доповідаєш! Ти його перевірив на запах і ознаки життя?

- Не можу. Жмур лежить у такому місці й стані, що мені одному незмога визначити.

- Буть добру. Зачекай. Цвай мінутен, я вже йду. Ти тільки там спок’.

- Спок’, товаришу перший!

- Ось так.

 Підполковник Мусоргський одягнув шинелю, кинув до рота декілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на півтора сантиметра нижче, аніж встановлено за Стройовим статутом, аж до самих брів, і сказав майору Бузині та старшому лейтенанту Нікітченкові:

- Позаштатна ситуація повторюється. Володю, займи моє крісло, а ти, Олексію Григоровичу, знову озбройся про всяк випадок, своїм пістолетом і стань біля дверей.  Спокуха й без паніки, колеги.

Підполковник Мусоргський повернувся трохи раніше, ніж першого разу. Із кишені він витягнув пузату пляшку кубинського рому і пояснив:

- Вино-горілчаний відділ у ГУМі вже зачинено. Довелось у кіоску, де продають кубинські сигари, конфіскувати цей пузир. Продавщиця, щоправда, трохи побрикалась. Каже, пузир не продається, його для картинки на вітрині поставлено. Я їй пояснив важливість моменту, говорю, колеги з України в  гості приїхали, я ж не москвичем буду, якщо на стіл щось не поставлю. Це ж ганьба для всієї столиці! Умовив, віддала вона мені свою „картинку”. Але, бачте, „картинка” — справжня, а не фальшива декорація, — показав підполковник Мусоргський пляшку присутнім, — 58 градусів по Барбадосу вище нуля. Продавщиця попросила повернути пусту тару, вона в неї наллє чаю і знову поставить на вітрину. Я їй поверну пляшку разом з двома квитками в Большой театр на оперу „Хованщина”, вона, виявляється, дуже поважає Модеста Петровича Мусоргського, я їй пообіцяв. Та воно й краще, що ром, а не горілка, я так думаю. Саме знадобиться для поліровки на відходини. Ось ще взяв по коробці сигар „Habana Club”, це вам буде як московський сувенір у дарунок від Фіделя Кастро. Сигари, ясен пень, найвищої якості, їх Черчілль любив.

Дашок кашкета на голові у підполковника Мусоргського сидів на два з половиною сантиметра вище, аніж того вимагав Статут стройової служби.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко позасовували коробки „Habana Club” до своїх кишень.

Підполковник Мусоргський роздягся, скрутив голову пузатій пляшці, сів на звільнене старшим лейтенантом Нікітченком крісло і сказав йому:

- Володю, не в службу, а в дружбу, вимий, будь-ласка, наші бокали.

Старший лейтенант Нікітченко сгріб ґранчаки, пішов до туалету і через хвилину повернув їх на стіл. Підполковник Мусоргський акуратно витер посуд салфетками і розлив у нього принесений ром. По кабінету поплив аромат цукрової тростини, піратської романтики та морського вітру з Вест-Індії, яку, за однією із вірогідних гіпотез, відкрив зовсім не Христофор Колумб, а запорозькі козаки на своїх чайках, чому доказом є державний прапор незалежної у складі Британської Співдружності держави Барбадос жовто-блакитного кольору з тризубом посередині: певно серед козаків були і галичани, нащадки славного княза Данила Галицького, короля Руси. „Гарний хлоп – Петро Модестович, хоч і москаль”, — розважив майор Бузина.

- Пропоную випити за оживлення ще одного трупа, — запропонував підполковник Мусоргський, і йому ніхто не заперечив і не став перепитувати про обставини, що сприяли оживленню чергового трупа.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський похвалив:

- Вельми гожий засіб для поліровки! Чи не так?

Усі погодилися.

Тут задзвонив червоний телефон, який до цього часу ні разу не давав про себе знати. Підполковник Мусоргський прибрав серйозного вигляду, прокашлявся і відрапортував у трубку:

- Відповідальний черговий по Красній площі підполковник Мусоргський доповідає: чергування здійснюється без значних пригод і подій, подробиці перебігу буде відображено в рапорті по закінченню! Так, слухаю! Занотовую!

Підполковник Мусоргський взяв ручку і почав записувати в журнал:

- “Шифротелеграма. Цілком таємно. Начальнику 9-го управління КДБ СРСР. Прошу попередити працівника УКДБ УРСР по Ворошиловгад… як-як? - а, правильно, Ворошиловградській області, який перебуває в розпорядженні 9-го управління й тимчасово проживає по вулиці… як-як? – а, вулиці Горького в готелі „Пекін”, щоб він по закінченні відрядження прибув у 5-е управління КДБ УРСР для доповіді про здійснені заходи на Красній площі в справі терориста „Гайдамаки”. Начальник 5-го управління КДБ УРСР генерал-майор Цвєтков”. Все? Ставлю крапку. Прийняв підполковник Мусоргський. Хто передав? Записав, передам, він тут у мене сидить, підводимо попередні підсумки з метою недопущення в подальшому. Відбій.

- Ось, Володю, це для тебе. Черговий по „дев’ятці” передав. „Вулиці Гойкого, Ворошиловгадської”, — відразу і не розбереш, що він диктує, гаркавий, чи що? Проте зорієнтувався, де тебе можна розшукати. Розпишись про ознайомлення, — показав підполковник Мусоргський, де треба розписатись у журналі.

Старший лейтенант Нікітченко схопився за голову:

- Завтра належить бути у Києві, а ми ж квитки забули взяти! Олексію Григоровичу, як же так? А якщо завтра в аеропорту не візьмемо? Каси сьогодні ще працюють?

Майор Мусоргський заспокоїв його.

- Володю, не смикайся, зараз все організуємо. Вам з якого аеропорту, із Внуково чи Шере-меть-єво-в-йоб, в печінках цей міжнародний аеропорт для „дев’ятки” уже стирчить? Тільки, по-моєму, у Київ з Шереметьєвого літаки поки що не літають. Внуково? Добро, зараз я подзвоню нашому черговому по депутатському залу в Шере-меть-єво-в-йоб і дам завдання. Буде все в найкращому вигляді! Можу навіть дати замовлення, щоб два винищувачі МІГ-25 типу „Бекфаєр” для супроводу вашого лайнера виділили як почесний ескорт.

Старший лейтенант Нікітченко замахав руками:

- Тільки без винищувачів і почесного ескорту!

- Не хочете? Жаль. Жаль-жаль. – Підполковник Мусоргський засмутився. – Ну, якщо не хочете, то хай буде по-вашому. „Бекфаєр” замовляти не будемо — бажання гостей для москвичів закон. А жаль.

Підполковник Мусоргський набрав номер телефону:

- Алло, депутатський зал? Підполковник Мусоргський доповідає. Адаме, це ти? Вітаю категорично! - Підполковник Мусоргський, прикривши трубку, пояснив: — Це мій кореш Адам. Ми разом з ним у парі, коли в Григорія Івановича Бояринова проходили вишкіл, ящірками й павуками у Туркменистані півмісяця харчувались, крокодили й жаби там не водились. Тест на виживання в пустелі Каракуми складали. Порядок! Адам зробить все, що я скажу. – І знову притулив до вуст трубку: — Як життя молоде, Адамчику? Як твоя дорогоцінна половина Єва? … Ха-ха, не забув, Клава! Клава, а не Єва, але куди тій Єві до твоєї Клави! Ха-ха! … Я теж сьогодні на бойовому посту. Ми тут з українськими колегами на головному об’єкті серйозний захід провели, зараз обговорюємо попередні результати. Але у них виникла проблема, завтра летіти у Київ, а вони не встигли придбати квитки. Зробиш? Який рейс? 12.20, раніш немає? Влаштує? – повернувся він до присутніх.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко розвели руками.

- Влаштує. Прізвища Бузина і Нікітченко, записав? Ти там облагодь по нашій літерній броні, на службові місця. Ну, лади, треба зустрітися як-небудь, у Сандуни сходить, пивка попить. У Балашиху до Григорія Івановича? О, це ти вчасно нагадав. З’їздимо, у мене вінички й березові, і дубові, і ялівцеві заготовлені, усі, як батя любить. Евкаліптові? Є, з Батумі привезли. Нефільтроване пиво за тобою. Батя примусить перед банькою нормативи складати? Нічого, складемо, форму тримаємо. У нього самого живіт на два пальці виріс. І в тебе теж? Ну, будемо зганяти, тільки без фанатизму. Лади? Генерала? А навіщо Григорію Івановичу лампаси? Кажуть, що генерал – це полковник, який вижив з розуму. Ха-ха-ха! На пенсію піде генералом. Буть добру. До зустрічі, Адамчику.

- Ось і все, колеги, порядок! Як і обіцяв — фірма віників не в’яже, але віниками користується, у наступний ваш приїзд у Москву з’їздимо в Балашиху. Банька там — супер, у лісі, прямо на березі озера. Попаримося за найвищим розрядом.  Я покажу вам басейник, у якому ваш Левко Різник розводив жаб, готуючись до підпільної роботи проти бандерівців у Західній Україні.

Підполковник Мусоргський поклав трубку і розпочав оповідь про останній свій похід до туалету:

- Так ось, спускаюсь я в туалет, починаю знову вивчати оперативну обстановку. Ілько показує на відчинені двері комірчини, де прибиральниці інструмент свій зберігають, а в ній, скорчившись, лежить на ганчірках мужик без видимих ознак життя. Я даю команду Ільку: “Взувай рукавиці, щоб не залишати непотрібних відбитків пальців, і витягай цього жмура назовні, тут почнемо розбиратися!”

Поки Ілько з ним вовтузився в обмеженому просторі, цей жмурко ожив. Виявляється, то був зовсім не жмур, а той мужик, який першим помітив відпочиваючого в туалетній кабінці рязанського мудодзвона і дав сержанту Пересипкіну хибний сигнал. Пересипкін, як належить за інструкцією, тут він молодець, зачинив цього важливого свідка в комірчину, де прибиральниці зберігають свій інструмент, і забув у метушні. Власне, він і згадати не міг, оскільки з обкаляканими штанами на кареті швидкої допомоги поїхав до Скліфосовського. Це я повинен був згадати, одначе дав невеличку промашку.

Проте цей мужик з комірчини виявився не дурень, промашку не дав. Він дійсно заходив у туалет, щоб справити свої натуральні й духовні потреби, тобто в культурному місці спожити, як показало наше з Ільком розслідування, пляшку шмурдяка у формі фугаса та почитати газету „Правда”. Коли його Пересипкін зачинив, він вирішив скористатися моментом, побоявся, що потім у нього відберуть фугас, я так думаю. Ну, зразу ж із горла, відповідно до ситуації, випив свій шмурдяк, приліг на ганчірки, пустий фугас і газетку під голову підіклав, ми потім пусту тару та газету на всяк випадок вилучили як речові докази, і міцно заснув. Либонь, з добрячої утоми, — каже, що навіть канонади, яку влаштував у туалеті наш Пересипкін, не чув.

Коли я його, звичайно, перепросивши, відпустив, він, як олімпійський чемпіон Брумель, двома стрибками  подолав усі сходинки нагору, і більше ми його не бачили. Мабуть, не побачимо й до своєї пенсії.

Така у нас служба, колеги, — продовжив підполковник Мусоргський, піднімаючись із крісла і розливаючи по шкляниках залишки рому. – Не кожного дня трапляються такі пригоди, хоча завжди щось трапляється, буває й гірше. Ніякий придурок сьогодні не підпалив себе на головній площі столиці нашої держави, не сікався з кувалдою до вождя в підземному об’єкті номер один, ніхто й не підірвав себе та його відвідувачів біля нетлінного тіла вождя в тому ж підземному об’єкті номер один, а з інцидентом у підземному об’єкті номер два ми справилися.

Як бачите, ми пильно й надійно несемо свою службу, знаходячись на найголовнішому посту нашої Вітчизни. Чергування ще не закінчилось, хоча доступ до тіла вже припинився, через десять хвилин треба поміняти нічні пости. Потім можна буде трохи  подрімати, – підполковник Мусоргський показав шкляником на кушетку.

І все це, — підполковник Мусоргський тим же питуном обвів стіл, продовжуючи прощальну промову, — не кожної суботи буває. І взагалі ніколи в мене не було такого дня, як сьогодні, коли б я зміг так гарно посидіти й цікаво поспілкуватися із своїми друзями й колегами з братньої України. Спасибі вам. А зараз на стремено я пропоную випити за цю зустріч, щоб ми в своєму житті могли її повторить. Ближчим часом у Києві, у ваших ганделиках, я обіцяю. Левка Різника прихопимо?

- Чого ж, можна. Тільки з Левком під завісу ми можемо опинитись в Одесі на Дерибасівській у пивничці „Ґамбрінус”, — висловив версію майор Бузина.

- А чого ж, я в Одесі ще не був, злітаємо. Я замовлю „Бекфайєр”. Отже, за нашу наступну зустріч у Києві з продовженням на Дерибасівській у „Ґамбрінусі”! Пиймо!

МЕРТВІ ТА ЖИВІ (закінчення)

Майор Бузина спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь перед дев’ятою годиною, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з Володимиром Іллічем Леніним.

Лежати у саркофазі під секретним склом було зручно, трохи скородила вуха музика, яка лунала чи то згори, чи то десь збоку, але й те було терпимо. Нараз почувся стукіт молотка, та такий важкий, буцім його удари спрямовувались прямо по голові.

„Що ж це робиться, чи не той придурок з далекосхідного міста Находки знову приперся до Москви і гепає кувалдою неначе по голові?”, — занепокоївся майор Бузина.

Він повільно підняв руки й пощупав свою голову. Голова була в шапці-мазепинці. Недоумок бив не по голові, а, певно, зверху по склу.

Скло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток, згадав майор Бузина розповідь підполковника Мусоргського й трохи заспокоївся. Проте недоумок продовжував стукати. Майор Бузина повільно розмружив спочатку ліве око, потім праве, але не зовсім, а тільки на невеличку шпаринку, тому що піднімати повіки вгору на весь обшир було важко та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим. Він завважив, що лежить одягненим, у кожушку й в брудних, заляпаних грязюкою полуботках. Холоші штанів теж були брудні майже до колін.

“Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?” — спитав сам себе. Було жалько штанів і полуботків.

Свідомість потроху поверталась до майора Бузини, і він згадав, як разом з підполковником Мусоргським, начальником охорони Новодівочого цвинтаря на ім’я Влад і старшим лейтенантом Нікітченком учора в сутінках тинявся кладовищем поміж могилами жінки Сталіна — Надії Аллілуєвої, брата Леніна — Дмитра Ульянова та ще, здається, натрапив на поховання письменника Антона Чехова, за походженням українця з українського міста Таганрога, який в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою. „Чого ми поперлись на той цвинтар? – намагався він пригадати. – А, підполковник Мусоргський запропонував після Крупської і Інесси Арманд пом’янути ще й жінку Сталіна”.

Майор Бузина поворушив лівою ногою, відсунув її трохи вбік і відчув, як його нижня кінцівка торкнулась ноги чужого чоловіка, який, певно, лежав поруч.

“Володимир Ілліч! Поряд! А я улігся на місці Йосифа Віссаріоновича!” – майнув у нього здогад. Інший на місці майора Бузини схарапудився би, тільки не він. Майор Бузина був мужньою й хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику ленінової ноги злякався не дуже: “Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшись у його постіль. Міг би й у морду зацідить”.

Майор Бузина поки що не зовсім усвідомив, у яку халепу він втрапив; усвідомлення жаху і того, що сталося, прийде до нього потім.

Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився. Майор Бузина, враховуючи ситуацію, вирішив оглянути Леніна детальніше. Учора під час урочистих відвідин Мавзолею на чолі з урядовою делегацією Узбецької РСР, спустившись у склеп, він намагався вгледіти на стінах і стелі траурної зали сліди вибуху, який, з розповіді підполковника Мусоргського, кілька тижнів тому вчинив біля саркофагу вождя світової революції якийсь малахольний шахтар з Донецька, підірвавши й себе, і всіх відвідувачів, які проходили повз вождя. Узбеки підштовхували його в спину, стіни й стеля були відполіровані до блиску і не мали жодних слідів вибуху. Озирнувшись перед виходом назад, майор Бузина побачив лише ленінову лисину, тому фактажу для розповідей синові в Києві, як він відвідував Мавзолей у Москві та який на вигляд Ленін у труні, було не досить. І в душі він жалкував, що так трапилось.

Тепер майор Бузина, користуючись ситуацією, вирішив оглянути Леніна причепливіше. Він повільно повернув голову й зрапта побачив, що поряд з ним лежить аж ніяк не вождь світового пролетаріату Ленін, а старший лейтенант Нікітченко з Ворошиловградського УКДБ.

“Боже ж мій, — жахнувся він, — так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Правильно кажуть: п’яному – Казбек не гора, і Волга – калюжа. А де ж Ленін?”

Леніна на одрі не видно було.

“Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати, — розпочав аналізувати ситуацію майор Бузина. - Що ж ми з ним зробили? Він — дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, можливо, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат  втратив свого вождя, назавжди й безповоротно — як у нас побудовано соціалізм. А як же далі будувати комунізм — без Володимира Ілліча? Боже, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два заволоки-лобуряки… Що буде!? Скандал! Дізнаються Федорчук, Цвєтков, Довбач, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах!.. Сей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. “Само главно, — буде репетувати Довбач, — що цей перерожденець Бузина зазіхнув на найдорожче й найулюбленіше, що є і кожного радянського мужчини та кожної женщини, само главно! Він порушив третю заповідь оперативного працівника – безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим! І якщо він порушив третю, то порушував і перші дві, тільки вчасно його ніхто не викрив, допоки він не зазіхнув на третю заповідь в особі невмирущого вождя і не піддав її брутальній нарузі, зіпхнувши нетлінне тіло вождя з місця, яке йому належить, і незаконно вмостившись на ньому, само главно!”

Хоча невідомо, хто першим заліз у Мавзолей і хто, само главно, я чи Нікітченко, фактично випхнув з труни Володимира Ілліча. Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю й усіх трьох заповідей оперативного працівника неухильно дотримуюсь уже впродовж п’ятнадцяти років. І третьої – незаперечно, позаяк Володимир Ілліч за походженням до москалів не належить, тому що по лінії батька дід у нього калмик, по матері – єврей з нашого українського міста Старокостянтинова. Він майже наш! Як же я наважився йому б зашкодити? А сей нахабний комсомолець з Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути, йому що школяр, що пенсіонер, все одно, він будь-які заповіді може обійти й вийде сухісіньким з води, — передбачаючи незаслужені обвинувачення, намагався оборонити себе майор Бузина. - А куди ж дивилися підполковник Мусоргський та його підлеглий у цивільному Харитон Петрович? Як вони могли пропустити нас удвох з Нікітченком до священного ложа, коли доступ трудящих у Мавзолей вже припинили!? Їм же Вітчизна, КПРС, керівництво КДБ СРСР і 9-го управління довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку остерігався — добром це не кінчиться. Я ж не хотів пити, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій вздовж кремлівської стіни, хотів попрощатися. Так ні, сей нащадок автора „Хованщини” наполіг: “Не можу відпустити! Не годиться! Свята справа, москвичі мене не зрозуміють! Ми надійно та пильно! По чарці й без фанатизму! Правда не в ногах, а посередині!”

І ось маєш результат – налигалися до того, що замість свого номеру в готелі „Пекін” втрапили на ночівлю до Мавзолею Леніна! І оце називається „без фанатизму”? Боже, скільки ж ми вижлуктили за день? – ухопився за голову майор Бузина. - От і довіряй москалям! І де, кінець кінцем, правда?!

Коли ми тверезі, правда на нашому боці, завжди. Коли ми не тверезі, коли ми п’яні, — розважував далі майор Бузина, — ми можемо возз’єднатися, налигатися до риз, як кажуть москалі, щоб потім залізти в Мавзолей Володимира Ілліча Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, влягтися в труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення й звитяги. Тут, можливо, Довбач і має деяку рацію. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує й не личить. Тут теж Довбач, можливо, правий”, — так самокритично картав себе майор Бузина, пригадуючи вірш Тараса Шевченка „Якби то ти, Богдане п’яний”, який він вечорами читав своєму сину Олесеві, одночасно погладжуючи його за порадою знайомого педіатра по тім’ю, щоб дитина виростала розумною, і його каяття було справжнім і щирим.

Недоумок знову заходився стукати кувалдою по саркофагу.

“Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити сей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо геть нічого не пам’ятаєш? Та якщо й виповзеш звідси, придурок з Находки може шарахнути кувалдою по кумполу. Він же — шиз, параноїк, вар’ят. Він же утік з Канатчикової дачі, йому однаково, кого по голові бити — Леніна, який, можливо, і заслужив цієї кари, чи мене — майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в сей час “Ч” охорона Красної площі і Мавзолею Володимира Ілліча Леніна виявилась ненадійною!”

Страшенно захотілося закурити. Майор Бузина з великою потугою піднявся на сідницях, поляпав себе по боках і стегнах. Сигарет не було, знайшов лише коробку сірників і коробку сигар „Habana Club”. Звідки вона взялася, не пригадав. Тремтячими пальцями розкрив пудельку, витягнув одну сигару, зубами відкусив кінець і виплюнув на підлогу. Відтак тернув сірником і закурив.

В голові замакітрилося, перед очима попливли зелені кола, заблимали сині вогники. Небавом кольорові плями зникли, в голові проясніло та стало легше.  Старший лейтенант Нікітченко, у чорному крислатому капелюсі, шкіряному плащі, з забрьоханими, як і в майора Бузини, холошами й брудними черевиками, лежав крижем, солодко похропуючи уві сні й без відчуття провини за скоєну халепу.

„Тільки б  вибратись з цього клятого саркофагу, ми ж якось у нього залізли удвох із старшим лейтенантом Нікітченком, і знайти Володимира Ілліча, — міркував майор Бузина. –  Обтрусити, повернути на ложе, скласти руки, може, він і не дуже пошкодився. А ми б з старшим лейтенантом Нікітченком стали по обидва боки одру, як почесна варта, чекаючи приходу державної варти. – Майор Бузина поправив шапку-мазепинку, яка сповзла йому на ліве вухо. - Сказали б, що пильнували вождя від нападу ворошиловградського терориста, не виключаючи, що те стерво могло утікти із СІЗО, прибути до Москви й здійснити свій злочинний намір уночі. А ми з старшим лейтенантом Нікітченком — напоготові, пильнуємо, як заповідав нам Фелікс Едмудо… Фелікс Еднумбо… коротше, залізно-бронзовий наш Фелікс з Луб’янки! Він там, а ми тут! А терорист Голопупенко, чи як його там називають? – у ворошиловградському СІЗО, і нікуди він не втече! Тільки б знайти вождя, бо без вождя нам кепсько буде”.

Майор Бузина ніколи не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення. Попихкуючи сигарою, він озирнувся вусібіч, щоб детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу, вождь світового пролетаріату і усього визвольного руху на планеті Володимир Ілліч Ленін (Ульянов).

І тільки тут майор Бузина второпав, що лежить не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, у номері готелю “Пекін”, що міститься зовсім не на Красній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури – соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, недалеко від пам’ятника іншому визначному діячеві радянської літератури – Володимиру Володимировичу Маяковському, рядками з вірша якого „Чуєш, сурми заграли?” він тільки позавчора завершив заняття для працівників відділення 5-го управління КДБ СРСР, щойно створеного для боротьби з українським буржуазним націоналізмом на усіх теренах СРСР і по всій планеті, і музика лунає не згори, а з гучномовця, який вони із старшим лейтенантом Нікітченком необачно забули вимкнути, коли учора поспішали на відвідини Мавзолею Леніна.

Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як в оцей мент.

Стукали у двері.

Майор Бузина поторсав старшого лейтенанта Нікітченка:

- Піднімайся. Час розплати настав.

Старший лейтенант Нікітченко встав, пришелепувато подивився на майора Бузину із сигарою в роті, роззирнувся і пересів на своє ліжко. У двері продовжували стукати. Майор Бузина пішов відчиняти.

Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував. За порогом стояв підполковник Мусоргський, у ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру й мускатних горішків. І сам простягав руки для обнімання:

- Олексію Григоровичу, що трапилось? Десять хвилин стукаю, і ніхто не відчиняє. Я вже вирішив, що помилився номером. Пішов дізнатися в консьєржки, вона відповідає, що номер мною визначено правильно. “Либонь, міцно хлопці сплять, — каже, — вони учора прийшли трохи притомившись  з утоми”.

- О! - вигукнув він далі, побачивши за спиною майора Бузини старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловграда в чорному крислатому капелюсі й шкіряному плащі. – Так ви обидва вже встигли одягнутися! Чудово! Я спускаюсь на вулицю, там нас чекає машина, а ви чимшвидше збирайте свої речі, здавайте номер, і ми поїдемо.

- Куди? – трохи спантеличено запитав майор Бузина.

Він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке пойняло його єство нанині, коли він побачив себе не в Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю “Пекін” на вулиці, названій на честь основоположника соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького.

- Як “куди”? На кудикіну гору! В аеропорт Внуково — ми ж учора домовились! Все схоплено, квитки на рейс замовлено, літак ТУ-134 на злітній смузі, мотори прогріваються. Ось лише від почесного ескорту в складі двох літаків-винищувачів МІГ-25 типу „Бекфаєр” по боках на ваше прохання відмовились. Можливо, дарма, а, може, воно й правильно, щоб не налякати вашого Щербицького й Федорчука. А то вони подумають, що Леонід Ілліч разом з якимось високим іноземним гостем, типу Еріха Гонеккера, вирішив постріляти кабанів у лісах вашої неньки-України без попередження. Ми ж на шляху в аеропорт відвідаємо наш знаменитий пивбар „Балчуг”. На доріжку треба трохи посидіти — так у москвичів заведено, без фанатизму — у вас попереду ще дорога далека до вашої неньки й генерала Цвєткова разом з нею. У пивбар черга така ж, як і в Мавзолей, але телефоном я вже попередив бармена, щоб він нас прийняв.

Старший лейтенант Нікітченко поспіхом порозсовував зубну щітку, пасту й приладдя для гоління в кишені плаща, а майор Бузина поважно взяв в одну руку валізку й у другу шаньку, де лежав куплений у Москві дарунок для сина Олеся – чорний іграшковий пістолет з подвійним комплектом набоїв.

ПОЛІТ КРІЗЬ ХМАРИ

Підполковник Мусоргський пішов униз.

Старший лейтенант Нікітченко зубну щітку і голярське начиння поклав у кишеню, майор Бузина склав свої речі в „дипломат”, куди намагався втиснути й „Вальтер”, але пістолет у валізці не поміщався, і майорові Бузині довелось залишити його в шаньці та нести її в руках разом з „дипломатом”.

У машині підполковник Мусоргський пояснив:

- Їдемо в пивбар “Балчуг”, там є затишний кабінетик, який ми інколи використовуємо для оперативних цілей. Я вже подзвонив і домовився.

Біля пивбару “Балчуг” стояла черга, навіть довша аніж до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна, і така ж велелюдна, тільки менше в ній було дітей і жінок, чи взагалі майже не було, а стояли мужчини, чекаючи миті, коли можна було поцмокувати холодне й бажане пиво. У більшості бажаючих цілющої рідини, певно, горіли труби, однак людство стояло спокійно, терпляче та мовчки.

Як і до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна.

Підполковник Мусоргський, як ніж в масло, пройшов крізь спраглий натовп, у залі накуреного бару кивнув офіціантові, що бігав між столиками:

- Вольдемаре, нам що-небудь фірмове, але без фанатизму. Я проводжаю друзів у аеропорт „Внуково”.

Кабінетик виявився затишним, з килимом на підлозі, м’якими червоними кріслами, такого ж кольору щільними портьєрами та чорним телефоном у кутку.

За кілька хвилин до кабінету, попередньо постукавши, зайшов офіціант Вольдемар з тацею, на якій стояли три кухлі з пивом, і навколо кожного червоніли креветки й лежала дрібними скибочками порізана червона риба. Побажавши смачного, Вольдемар зник.

Пиво, креветки та риба смакували.

Через півгодини підполковник Мусоргський дав Вольдемару команду повторити.

Коли майор Бузина спохопився, годинник показував за чверть перед дванадцятою.

- Петре Модестовичу, — захвилювався він, показуючи на годинник. – Ми запізнюємось на літак!

Підполковник Мусоргський перевірив час на своєму годиннику, заспівав: „У нас єщьо в запасє чєтирнадцать мінут”, — і крикнув офіціантові:

– Вольдемаре, постав пісню Владіміра Войновича „Заправлєни в планшети космічєскіє карти”.

Вольдемар миттю виконав замовлення. Підполковник Мусоргський заспокоїв під музику:

- Все в ажурі, колеги, не панікуйте. Без нас, цебто вас, літак не полетить.

Він підійшов до телефону і набрав номер:

- Алло, це підполковник Мусоргський доповідає. Кирило, ти? Привіт, як життя молоде? Тобі Колян передавав мою заявку? Так, квитки в тебе? У мене до тебе прохання. Я проводжаю колег з Києва, учора на головній площі серйозний захід провели, три трупа без наслідків, терористичний акт попередили. На шляху в аеропорт на пару хвилин у “Балчуг” завернули, пивка випити, а то все служба, служба, ніколи й посидіти хоч трохи, не кожний день зустрічаємось по спільних операціях. Ти попередь диспетчера, щоб рейс не випускав без нас, ми не запізнимось, можливо, хвилин на п’ять затримаємось, не більше. Тільки прокрути реєстрацію квитків і дай команду черговому, щоб ворота відчинив – ми під’їдемо прямо до трапу. Лади? Ну, ми вже в дорозі.

- Це — черговий по депутатському залу, мій дружбан Кирило, разом Подгорного охороняли, — пояснив підполковник Мусоргський. - Що ми витерпіли, лиш один Господь-Бог знає! Але розповідати ніколи, їдьмо!

- Васю, — продублював він команду водієві, — тобі дається чотирнадцять хвилин, щоб доїхати до аеропорту Внуково. Більше нам Владімір Войновіч не дає.

- Хто такий Владімір Войнович? – запитав водій.

- Керівник польотів, — пояснив підполковник Мусоргський

- Втямив, — кивнув водій і ввімкнув сигналізацію на кузові та сирену.

Машина зірвалася з місця, як пес стрибає на кішку. Майор Бузина вчепився в сидіння, приплющився і не розкривав очей аж до аеропорту. Перше, що він побачив, коли підняв повіки, були широко розчинені ворота на летовище з боку привокзальної площі і двох міліціонерів, які стояли пообіч і віддавали честь. Водій Вася скинув газ і знову натиснув на педаль до упора. Машина ревнула, ракетою проскочила ворота, вилетіла на летовище, водій Вася відпустив педаль, перемкнув важіль швидкості на першу й різко натиснув на гальма  рівно за десять метрів від літака. Майор Бузина змушений був знову зажмуритися, вдарившись лобом об переднє сидіння. Якби не шапка-мазепинка, то голова могла б навпіл розколотися, а так тільки пучок іскор вибухнув в очах.

Біля трапу вишикувався екіпаж, чекаючи останніх пасажирів.

З машини Мусоргський, Бузина і Нікітченко вилізли майже одночасно. У майора Бузини кліпи ще продовжували іскрити. Підполковник Мусоргський підштовхнув його наперед, і командир повітряного корабля здогадався, хто тут є найголовніший. Він приклав руку до кашкета, стройовим кроком підійшов до майора Бузини і доповів:

- Екіпаж лайнера Ту-134, бортовий номер 378346, готовий вилетіти рейсом до столиці України міста-героя Києва. Командир корабля пілот 1-го класу Титаренко.

Небо було хмарним, проте високим.

Майор Бузина маєстатично потис руку командиру і повернувся до підполковника Мусоргського. В очах уже не іскрило.

     На хвильку, та де там на хвильку, десь на десяту долю секунди, обличчя в підполковника Мусоргського раптом геть змінилося, і майор Бугила відчув, як зникло все довкіл: і літак, і аеропорт, і лейтенант Нікітченко, тільки залишилися вони удвох, неначе десь високо-високо, вище хмар, і над ними було тільки яскраве золоте сонце і безкрає синє небо.

     Але це продовжувалося лише десяту долю секунди, проте в Олексія Григоровича виникло відчуття, що вони отак удвох із підполковником Мусоргським стояли цілу вічність один навпроти одного й тільки дивилися один одному у вічі, а поряд з ними стояли їхні сини – Модест і Олесь, світило сонце, і легенький вітерець обвівав їхні обличчя.

- Ще раз щиро дякую, Петре Модестовичу, — сказав він. - Хай щастить тобі. Я вірю, що твій син Модест Мусоргський стане видатним композитором, буде творить прекрасну музику і прославить Росію, як і його далекий прапрадід.

„Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль”, — розважив майор Бузина.

Відчуття високості зникло і сонце теж, весна запізнювалась, хмари щільно облягали небо, проте літак стояв готовий до зльоту, як і доповів командир екіпажу льотчик першого класу Титаренко, зовні схожий на геніального українського режисера й актора Леоніда Бикова, — не геніальних українських кінорежисерів, як відомо, не буває.

Обличчя підполковника Мусоргського набрало звичного, але трохи зосереднішого вигляду, ніж завше, і він повільно і чітко промовив, артикулюючи кожне слово:

- І я щіро дякую, Олєксєй. Ми іщьо нє одін раз зустрінємося.

І перепитав:

- Я правільно сказав по-українські?

- Майже правильно, — усміхнувся у відповідь майор Бузина.

- Наступного разу, коли ти будеш у Москві, я тебе повезу в Балашиху, як і обіцяв. Познайомлю тебе з Григорієм Івановичем Бояриновим, попаримося в баньці. Григорій Іванович — класний мужик. Він тобі сподобається, і ти йому теж. Ти жаб не боїшся?

- На раків колись ловив.

- Тоді порядок, раків теж спробуємо. Але Балашиху ми відвідаємо після Києва й Одеси. Ну що ж, погода льотна, Москва випускає, а Київ приймає, — підполковник Мусоргський повеселів, зморшки на його лиці заясніли, і він поклав руку на рамено майора Бузини.

Вони обнялись, підполковник Мусоргський висипав кілька мускатних горішків у кишеню майора Бузини:

- Знадобиться, — підморгнув він.

Старший лейтенант Нікітченко вже піднімався трапом, і майор Бузина попростував за ним. Коли вже заходив у люк, на хвильку зупинився, повернувся й побачив, як біля лискучої чорної “Волги”, обладнаної сиреною та проблисковим маячком, стоїть самотній підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів і прощально махає йому рукою. Майор Бузина теж помахав йому на прощання.

У літаку схожа на молдаванку смаглява стюардеса посадовила майора Бузину та старшого лейтенанта Нікітченка на зручні службові крісла в останньому ряду із столиком попереду, потім нахилилась до них так, що її пазуха опинилась прямо перед їхніми очима.

Старший лейтенант Нікітченко, з ризиком скрутити собі в’язи, намагався відвернути голову вбік, але це йому не зовсім вдавалось. Стюардеса витримала паузу і з вибачливими нотками звернулась до обох:

- Я дуже перепрошую, я знаю, що ви знешкодили терориста на Красній площі і маєте зброю. У нас є таке загальне правило – пасажири на час польоту повинні свою особисту зброю здати командирові корабля, хто б вони не були. Такий порядок в Аерофлоті й ми не можемо його порушувати, навіть у виняткових випадках.

Старший лейтенант Нікітченко широко розкрив поли шкіряного плаща, демонструючи нарозхрист, що він, якби й був озброєний, то вже став повністю обеззброєний.

- Як вас звати? – запитав він, не закриваючи плащем свої груди.

- Жанна, — відповіла стюардеса.

Майор Бузина вийняв із своєї шаньки придбаний у Москві чорний “Вальтер” в дарунок своєму синові Олесю і віддав стюардесі Жанні.

Стюардеса взяла пістолет кінчиками двох пальців, обережно поклала в полотняну торбинку, зав’язала шворкою й звичною ходою від стегна пішла до  кабіни пілотів.

Майор Бузина здійняв з голови шапку-мазепинку, згорнув її та поклав у шаньку.

Коли літак набрав потрібну висоту і можна вже було розстібнути ремні, до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка звичною ходою від стегна знову підійшла схожа на молдаванку стюардеса з тацею у руках, поставила її на відкидний столик і сказала:

- Командир корабля вітає вас на своєму борту і хоче вас пригостити. Смачного!

На таці парувала кава, стояли два пузатенькі бокальчики з коньяком і блюдце з лимоном. Ходою від стегна стюардеса пішла у кабіну, а в динаміку залунала пісня “Смуглянка-молдаванка”:

     Раску-у-удрявый клён зелёный, лист резной.

     Здравствуй, парень, мой хороший, мой родной!

     Клён зелёный, да клён кудрявый,

     Да раскудрявый, резно-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ой!

У старшого лейтенанта Нікітченка душа вирвалась з грудей і полетіла ген-ген вище неба. Майор Бузина москальських пісень не любив, і душа у нього залишилась на місці.

- Що, Володю, — сказав він, — як говорить підполковник Мусоргський, для поліровки?

Коньяк був лепський, кава теж смачною, швидко танули хвилини польоту. Та з часом щось уже заважало смакувати.

Динамік замовк.

„І до ладу”, — рішив майор Бузина, бо москальських пісень він не любив. Він глянув в ілюмінатор. Внизу від літака аж до самого небокраю, мов брезклий березневий сніг чи замерзлі хвилі зимового моря, пролягли куделі синьо-білих хмар. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, та променям було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, який поглинав літак, теж здавався тісним і сплющеним. Попереду курсу бовваніла важка брила хмари, як стіна. Майору Бузині аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше підняв угору, хоч він був мужньою людиною й майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкне крилом небо, впаде униз і розіб’ється об замерзлі хвилі зимового моря, щоб повільно і невідворотно лягти на його дно — у вічність.

Втім літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавко й потужно увійшов у хмару попереду і розрізав її, як підполковник Мусоргський розрізав чергу на шляху до дверей пивбару “Балчуг”. Стало темно, а потім знову засяяло сліпуче сонце, майор Бузина споглянув у діл, крізь розриви хмар внизу видно було трасу, по якій котилися малесенькі, мов іграшкові, авта, і майор Бузина відчув себе Антуаном де Сент-Екзюпері в перекладі Анатоля Кундери, творчий набуток якого з перекладеної книжки „Планета людей” він використовував в оперативних іграх при складанні ґрипсів від імені учасників легендованих підпільних груп на теренах для центрів ОУН в екзилі.

Літак знову зробив крен, ніби провалюючись у яму, піднявся, в ілюмінаторі то сяяло сонце, то пролітали сиві пасма хмар, у скронях Олексія Григоровича застукали молоточки, потім щось почало наче шилом штрикати в шию та змокрілу потилицю, і шлунок підкотився до горла.

“Занадто багато ми випили учора, та й сьогодні пиво непотрібне було. Боже милостивий, скільки всього випили й намішали!”, — вдався до трохи пізнього каяття майор Бузина й потягнувся рукою до кишені на кріслі з написом “Гігієнічні пакети”.

Старший лейтенант Нікітченко спав.

Головний біль трохи попустив скроні і потилицю, а потім майже зовсім зник.

“Нічого сказати, хосний хлоп Петро Модестович, а все ж москаль! - витираючи аерофлотівською салфеткою губи, згадував майор Бузина вчорашній і сьогоднішній день і ті жаскі хвилини, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, коли йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на законному місці вождя. - От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Гулак-Артемовський, то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Москаль! Хоч і ловкий хлоп. І син його, Модест Мусоргський, теж, певно, непоганий хлопець, якщо хоче стати чекістом. Але ж як виросте композитором, бо того хоче його батько, то що він сотворить? Знову “Хованщину”? Не приведи, Господи, — згадав Олексій Григорович арію Досифея, колишнього князя Мишецького, і хор розкольників, які йшли на самоспалення й закінчили юдоль танцями смерті. -  От мій син Олесь Бузина „Хованщини” не сотворить! Ні „Танців смерті”, ні тим паче „Блохи”! Нашому народу потрібне щось світле і надихаюче, а не Хованщина!”

Майор Бузина від спомину про „Хованщину” і „Пісень та танців смерті” Модеста Мусоргського ледь не перехрестився, хоч у Господа Бога не вірив, тому що мав  вищу освіту, екзамен з наукового атеїзму під час навчання в інституті склав на „відмінно” і працював у 5-му Управлінні КДБ УРСР, 4-й („клерикальний”) відділ якого саме й боровся, як записано у відповідному наказі голови КДБ СРСР, “з ворожою діяльністю антирадянськи настроєних церковників і сектантів, зарубіжними клерикальними центрами та їх однодумцями і сектантським підпіллям на території республіки”. Керував відділом полковник Цекарєв, який до війни, ще у званні “сержант державної безпеки”, вів розробку академіка Аґатанґела Кримського і з початком війни знайшов його десь аж у Черкаській області в хаті батьків  і особисто заарештував.

Тут повіруєш!

“А ось Володя Нікітченко – це свій козак, – мислив майор Бузина. – Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя під землею біля Кремля, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з кувалдою за пазухою!”

Олексію Григоровичу захотілося сказати щось приємне Володі, але в цей час зашаруділо а динаміку, і стюардеса звернулася до пасажирів з проханням пристебнути ремні.

Олексій Григорович пристебнувся, вийняв з кишені кілька мускатних горішків, погриз їх і ліктем розштурхав Нікітченка:

- Погризи, скоро генералу Цвєткову будемо доповідати.

Говорити щось приємне своєму периферійному колезі йому перехотілося.

Ще хвилин десять летіли поміж хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.

Коли приземлились, смаглява стюардеса, схожа на молдаванку, попросила всіх залишатися на своїх місцях. Потім, пройшовши весь салон своєю звичною ходою від стегна, наблизилась до задніх крісел, вийняла з торбинки пістолет, повернула його майору Бузині й показала на вихід:

- Прошу, політ закінчено! “Аерофлот” завжди до ваших послуг!

І попередила тих, що ще сиділи в літаку:

- Пасажирів прошу до команди поки що залишатися на своїх місцях!

Майор Бузина сунув пістолет у бокову кишеню, підхопив валізку разом з шанькою, підійшов до розчиненого люка й глянув униз.

Біля трапу, покритого килимовою доріжкою, стояла чорна лискуча “Волга” з сигналізацією на кузові. Від трапу килимова доріжка тягнулася аж до авта.

ПОЛІТ КРІЗЬ ХМАРИ (закінчення) 

Майор Бузина протер кліпи, знову подивився униз – “Волга” стояла на тому ж місці, а обіч неї, виструнчившись, стояв підполковник у парадній формі з блаватними в золотих рамках петлицями, крученими позументами від золотих погонів униз на груди й у хромових чоботах бутельками. Його обличчя закривав парадний кашкет розміром з невеличкий аеродром. Дашок був зсунутий на півтора сантиметра нижче, ніж належить за Статутом, ростом і статурою він скидався на підполковника Мусоргського в повсякденній військовій формі.

 “Це що, — заснувалися в голові ошелешеного майора Бузини прудкі думки, — підполковник Мусоргський уже встиг із своїм водієм Васею на “Бекфаєрі” випередити нас і теперички зустрічає тут? Ще й вирядився в парадно-стройову форму підполковника комендантської служби державної варти! Щоб поводить козу „без фанатизму”, тепер уже по наших ганделиках, як і обіцяв, та ще й при усіх реґаліях? Скільки ж він наразі в чоботах бутельками й мундирі з позументами вип’є?! Та ще й як Левка Різника захоче приєднати? Не одне барило, „ясен перець”? От тобі й „Сорочинський ярмарок”! А потім „Хованщина”, танці смерті, чортівня й урешті-решт велика смута!”

 У майора Бузини майже потемніло в очах, і він ледве не схопився за свою голову, яка ще не зовсім відійшла від московської одіссеї, але, коли в очах трохи просвітліло, він помітив, що номери в машини не московські, а київські. Підполковник у хромових чоботях бутельками поправив козирок, і Олексій Григорович угледів, що біля машини стоїть не підполковник Мусоргський, а начальник комендатури 9-ої Служби КДБ УРСР підполковник Вітренко, ростом на дві голови вищий, ніж його московський колега підполковник  Мусоргський.

 Обличчя у підполковника Вітренка, коли він побачив майора Бузину й далі – у отворі люка  - схожу на молдаванку стюардесу, набуло такого ж здивованого виразу, як і у майора Бузини нагорі.

 Олексія Григоровича ззаду підштовхнув старший лейтенант Нікітченко, як його попихували в спину узбеки біля саркофагу Володимира Ілліча Леніна, і він, повільно ступаючи трапом по килимовій доріжці й тримаючись за поруччя, спустився на летовище, як він спускався сходинками до склепу вождя, тільки на цей раз замість рядків з поеми Володимира Маяковського „Владімір Ільїч Лєнін” йому чомусь пригадався вірш того ж Володимира Маяковського „Піво і соціалізм”.

 Підполковник Вітренко поспіхом і трохи здивовано привітався з майором Бузиною й запитав на вухо:

 - А де ж керівництво?

 Майор Бузина перепитав:

 - Яке керівництво?

- 9-го управління КДБ СРСР?

- Не знаю. Ми от удвох із старшим лейтенантом Нікітченком прилетіли із Москви. Про інше керівництво не знаю.

- Нічого не второпаю. Подзвонив із Москви черговий 9-го управління, каже, зустрічайте високих гостей… – Підполковник Вітренко згори вниз подивився на майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка.

- Зрозуміло, — пояснив майор Бузина підполковнику Вітренку. - Це нас удвох проводжав відповідальний співробітник 9-го управління. Ми з працівниками 9-го управління КДБ СРСР і ще старшим лейтенантом Нікітченком з Ворошиловградського УКДБ здійснювали разом серйозний захід у Москві, знешкоджували терориста з Ворошиловграда на Красній площі. Тому й повідомили вас ваші московські колеги з „дев’ятки” про наш приліт, оскільки ми дещо втомилися з утоми та й зброю при собі маємо.

- Так це ж інша річ, — аж зрадів підполковник Вітренко. –- Це добре, а то я вирішив, що керівництво московської „дев’ятки”  до нас прибуває. Сказали, два високих гостя. Я ще перепитав чергового: „Рядові працівники чи керівники?” Він сказав: „Передали, що високі”. Вони там у Москві, наші високі начальники, такі вередливі, товчись з ними тут цілий тиждень. То їм не так, це їм не так! Ну, сідайте в машину, якщо приїхали. Вам куди? На Володимирську? Сьогодні ж неділя, вихідний, хто там буде сидіть?

- Наш начальник Управління генерал-майор Алфей Андрійович Цвєтков попередив, що буде нас чекати для рапорту. До того ж, субота й неділя, — пояснив майор Бузина, — для оперативних підрозділів – робочі дні для виконання спеціального чину. У суботу ми підшиваємо до справ потрібні документи й знищуємо шляхом спалення непотрібні у спеціально виділеному для цієї мети приміщенні – колишній кочегарці біля внутрішньої тюрми. Хто не встиг підшити і знищити у суботу, працює у неділю.

- Розумію, розумію, — із співчуттям відгукнувся полковник Вітренко, — у нас теж вихідних немає.

 Старший лейтенант Нікітченко здолу вгору дивився на стюардесу, яка продовжувала стояти в отворі дверей над трапом і привітно посміхалась. Старший лейтенант Нікітченко поспіхом знайшов у кишенях ручку й на долоні непомітно записав бортовий номер літака.

 - До побачення! – гукнув він нагору привітній стюардесі.

- Ларевідері! – помахала рукою стюардеса і усміхнулась.

 Майор Бузина сіпнув старшого лейтенанта Нікітченка за рукав, і вони вдвох сіли на заднє сидіння чорної „Волги”, підполковник Вітренко вмостився на переднє. Тимчасом машина з увімкненою сиреною й сигналізацією круто розвернулась на льотному полі, проскочила ворота, обіч яких, виструнчившись, стояли два міліціонери й віддавали честь, і затим, зменшивши швидкість, вискочила на Бориспільську трасу.

 Підполковник Вітренко дав команду водієві вимкнути сигналізацію та сирену.

 - Начальник нашої служби полковник Мудренко лежить у шпиталі з інфарктом після полювання в заповіднику „Залісся”, його заступник  полковник Важник у відпустці. Тепер я тимчасово виконую обов’язки начальника Служби.

- Після полювання полковник Мудренко отримав інфаркт? З якої такої притичини, він же здоровий, як тюрма, — здивувався майор Бузина.

- Та не кажіть, Олексію Григоровичу, — махнув рукою підполковник Вітренко, — ціла трагедія. На полюванні в нашому заповіднику „Залісся” голова Президії Верховної Ради товариш Ватченко Олексій Феодосійович підстрелив нашого майора Мальованого. Майор Мальований під час полювання сидів на своєму посту в кущах. Ватченко переплутав його з підгодованим вепром, коли Мальований необачно зашарудів листям. Воно ж теперечки така погода — ні зима, ні весна, сніг і зійшов, і не зійшов. Серйозного поранення Мальований не отримав, так собі, злегенька жакан черкнув по сідниці. Потім розібралися, хоча крові було багато, повні штани. А полковнику Мудренкові гірше, інфаркт, до виконання функціональних обов’язків згідно із займаною посадою, запевне, повернеться не скоро. Він, коли побачив повні штани крові в непритомного майора Мальованого, на тому місці й сам знепритомнів. Про дзвінок з Москви черговий повідомив мене, коли я був на дачі. Ось і довелось прямо з дачі їхати додому переодягатися в парадну форму, а потім сюди — в аеропорт, зустрічати високих гостей. А, виявляється, це ви — високі гості. Ну то й краще.

 Майор Бузина відчув, як щось йому муляє в лівий бік, помацав рукою і згадав, що в кишені у нього лежить пістолет „Вальтер”, на вигляд — справжнісінький „ТТ”, який він віз для свого сина Олеся. Майор Бузина підняв ліве плече, щоб зручніше було витягти зброю.

 Підполковник Вітренко помітив пістолет і його обличчя споважніло.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Закінчивши усі справи, майор Бузина і лейтенант вийшли разом на вулицю Володимирську. Небо було високим, у його  високості сіріли хмари, мов валашки, котрі лягли спочивати надвечір у кошарі.

 Лейтенант Нікітченко глянув на годинник, потім на небо й зауважив:

 — Подивіться, Олексію Григоровичу, а в Москві у цей час вже темно!

 Майор Бузина хотів відповісти: “Так то ж москалі. У них усе не так, як у людей!” Але промовчав, бо почувався вельми стомленим, і йому вже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Володимиром Іллічем, аби міцно заснути. До ранку. А там хай варта піднімає. Аби тільки виспатися.

 Спати хотів і старший лейтенант Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, діставати квиток, а потім годин зо двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда, добре, якщо повезе й вдасться вихопити плацкарту. У „СВ” вільні місця, напевно, були, проте рядовим офіцерам такі квитки за відрядження не оплачувались.

 Почало мрячити, майор Бузина постояв хвилину, розважив: „Вчасно ми дременули з Москви, а то б просиділи до завтра в аеропорту, хіба що підполковник Мусоргський зумів би домовитися з небесною канцелярією”. Глянув на фасад рідного КДБ здолу догори, зупинив свій погляд на балконах і парапетах, які не встиг повирубувати Степан Несторович Муха, потім на старшого лейтенанта Нікітченка, почухав потилицю й запропонував:

- А пішли, друже, в ганделик, бодай усі вони повиздихають! І в Москві, де вже темно, і у нас, де ще світло. Огулом. Вип’ємо по кілька крапель, щоб усе те швидче сталось.

Старшому лейтенантові Нікітченку після успішної доповіді начальнику 5-го управління теж захотілось випити  київської горілки, закусити салом і запити солоненьким томатним соком.

 - Спасибі вам за підтримку, Олексію Григоровичу, — сказав він.

- Та нема за що, — відповів майор Бузина. – Як кажуть москалі: „Омрачім ето дєло алкоголєм”.

- Ви ж, Олексію Григоровичу, дзвякніть мені, коли підполковник  Мусоргський надумає їхати до Києва.

- Ти на той час уже будеш працювати у 5-му управлінні. Генералу Цвєткову сподобався твій рапорт.

 Старшому лейтенантові Нікітченку припали до душі слова майора з центрального апарату КДБ УРСР, та він, щоб не наврочити, запротестував:

 - Ні-ні, Олексію Григоровичу, Голуминський мене випередить.

- Гоголь?

- Микола Васильович.

- Гоголь – моцний птах. До середини Дніпра він добереться.

 „Хай наш „птах” спочатку пояснить, як він втратив об’єкта із спостереження, а в мене є нагорода 9-го управління КДБ СРСР і через тиждень мені полковник Косяченко дасть посаду старшого опера”, — зміркував старший лейтенант Нікітченко, вийняв посвідчення, вручене підполковником Мусоргським, і поклав у нього два карбованці.

 Пивничка, якій чекісти дали назву “Під булавою”, хоча на вивісці там було вимальовано “Хвилинка”, містилась майже поруч — навпроти пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому, що сидів на огирі біля Софіївського собору, здійнявши булаву в напрямі Москви, з якою він триста з чимось років тому уклав угоду — чи то про возз’єднання, чи то про приєднання, чи то про зовсім щось інше. У чекістів навіть вислів був такий: “Ходімо возз’єднаємося й потримаємося за булаву”, що означало: “Вип’ємо по сто грамів”. Якщо виходило двісті й звиш того, то наступного дня говорили: “Почали з гетьманської булави, а закінчили приєднанням до конячого хвоста”.

 Майор Бузина на подібні пропозиції завжди відповідав: „Коли ми тверезі…” Тому побачити його в пивничці можна було вельми рідко, а щоб ще він, потримавшись гетьманської булави, хапався за хвіст Богданового коня, навіть уявити таке майже неможливо було.

 - Щось давно не бували у нас в гостях, — у відповідь на привітання майора Бузини зауважила симпатична шинкарка та перекрутила магнітофонну стрічку. Народний артист СРСР Дмитро Гнатюк заспівав: „Наливайте, браття, кришталеві чари!”

 - Та все робота заважає. Цілий тиждень був у відрядженні в Москві, тільки-но повернувся, — сказав майор Бузина, подумки відзначивши: „Гарну пам’ять має ця вродливиця”.

- За весною, либонь, їздили? Щось не видно, щоб ви її звідти привезли.

- Звідти лише головний біль можна привезти.

- До тями. „Кристалом” полікуєтесь?

- Наливайте „Кристал”, — погодився майор Бузина.

 Шинкарка відчинила дверці холодильника, вийняла пляшку „Кристала” і почала відмірювати кришталевий напій у мензурці.

 - А чому це „Кристалу” немає на вітрині? – запитав спостережливий відвідувач з-за першого столику, помітивши, з якої пляшки шинкарка розливає горілку. – І чому одним можна, а іншим — ні?

- „Кристал” продається лише для членів ЦК профспілок працівників гірничодобувної промисловості! - відрізала шинкарка, виставила на шинквас шкляники, закуску і знову заховала „Кристал” в холодильник. – І за талонами!

- А-а-а, — вибачливо протягнув спостережливий відвідувач і повернувся до свого шкляника з недопитою „Московською”.

 Майор Бузина й старший лейтенант Нікітченко взяли горілку, томатний сік, бутерброди з салом і зайняли осібний столик.

 Старший лейтенант Нікітченко вийняв з посвідчення, яке йому вручив підполковник Мусоргський, два карбованці і спробував розрахуватись. Майор Бузина притримав його:

 - Не клопочись, моя черга. - Він зазирнув у свій гаманець, пошарудів пальцями і сказав:

- Грошей, як гною, на квитках ми зекономили. – Відтак підняв свій шкляник і подивився через скло вхідних дверей на майдан.

 Богдан Хмельницький показував булавою у бік Москви.

 - Почали в Москві, — сказав Олексій Григорович, — закінчимо в Києві. За приїзд на Батьківщину!

- За приїзд! - цокнувся старший лейтенант Нікітченко.

 Випили, закусили. Молоточки в голові Олексія Григоровича перестали стукати.

 Старший лейтенант Нікітченко посолив томатний сік, допив і знову вийняв посвідчення учасника боротьби проти диверсійно-терористичних елементів на Красній площі у Москві:

 - Повторимо?

- Бери, — погодився майор Бузина.

 Старший лейтенант Нікітченко приніс два шкляника горілки, бутерброди з салом і томатний сік.

 За вікном, гарцюючи на своєму огирі, показував булавою у бік Москви окутаний кошлатим березневим туманом український гетьман Богдан Хмельницький.

- Вип’ємо за возз’єднання? – запропонував старший лейтенант Ніктченко.

- За возз’єднання, — погодився майор Бузина.

 Випили не цокаючись, заїли бутербродами, запили томатним соком.

 - Тепер моя черга, — сказав майор Бузина.

- Та я… – запротестував старший лейтенант Нікітченко, шукаючи гаманець.

 Майор Бузина рішуче відхилив його руку.

 - Тепер вип’ємо за розз’єднання, — запропонував він, здійснивши свою ходку до вродливої шинкарки. – Час уже й прощатись, щоб потім не чіплятись до конячого хвоста.

 У ганделику лунала пісня про гетьмана Сагайдачного. Старший лейтенант Нікітченко не збагнув, про який хвіст мовив майор Бузина, той не пояснив, і старший лейтенант Нікітченко не став допитуватись.

 Цокнулись, випили, мовчки запили горілку томатним соком, дожували сало і вийшли на майдан. Хвильку постояли, набираючи в легені вільгого, чи то раннього весняного, чи то пізнього осіннього повітря і підійшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Гетьман показував булавою на північ, чи то закликаючи, чи проклинаючи.

 Майор Бузина вийняв з шаньки мазепинку, розправив пожмакини, насунув на чоло, щоб відстань від дашка до перенісся склала два сантиметра, стиснув руку у кулак і мовчки потрусив п’ястуком у той бік, куди вказував гетьман.

„Раску-у-у-у-у-у-удрявий кльо-о-о-он зєльоний, ліст рєзной, здєсь у кльона ми растанємся с тобой…”, — на повний голос заспівав старший лейтенант Нікітченко, тупнув ногою і ляснув обома руками себе по грудях.

 Він відчув, як його душа знову вирвалась з грудей і злетіла геть вище неба. Майор Бузина смикнув його за лікоть.

 - Он навпроти міліція, — сказав він і показав на будинок Київського міського управління внутрішніх справ.

Війнуло снігом з дощем.

 Старший лейтенант Нікітченко підняв комір плаща, майор Бузина поправив мазепинку, насолопивши її майже на брови.

 На зупинку під’їхав тролейбус другого маршруту: „Площа Богдана Хмельницького – Залізничний вокзал”.

 - Я побіг? – запитав лейтенант Нікітченко.

- До зустрічі, — сказав майор Бузина.

 Старший лейтенант Нікітченко тролейбусом „двійкою” подався на вокзал. Майор Бузина схопив таксівку і поїхав додому, щоб пошвидче вручити своєму синові Олесеві гостинець, який він віз із Москви, впасти в ліжко і міцно заснути. Він знав, скільки вартує проїзд на таксі від вулиці Володимирської до Сирця, і грошей у нього мало вистачити, навіть якщо не враховувати дріб’язок.

У машині майор Бузина здійняв мазепинку, поклав її в шаньку, з правої внутрішньої кишені піджака вийняв хусточку, витер обличчя й тім’я, втомлено розслабився на м’якому сидінні і дав команду водієві:

 - Сирець, вулиця Пархоменка, 68.

- Сало копчене? – запитав водій, потягнувши носом у бік майора Бузини.

- Підкопчене, — задовольнив цікавість водія майор Бузина. – На чотири пальці. М’яса на півпальця, два прошарки.

- О, таке сало я поважаю! Тра’ сьогодні після зміни заскочити, а то в мене вже слина потекла, — зізнався водій.

 Олексій Григорович за час відрядження вельми скучив за своїм сином. Робота не давала багато часу. Удома щойно придбані книжки майор Бузина поставив на красному місці книжкової полички поряд з творами Тараса Григоровича Шевченка, які він у вільний від роботи час читав своєму сину Сашкові Бузині і найчастіше свій улюблений вірш „Якби то ти, Богдане п’яний…”.

 Знайомий педіатр радив Олексію Григоровичу під час цієї процедури гладити сина по голівці: мовляв, таким чином завдяки масажу поліпшується кровообіг у мозку дитини, збільшується кількість звивин, поезія без перешкод потрапляє до сірої речовини, і дитина неодмінно виросте розумною чи аж надто розумною, якщо не генієм, то вундеркіндом – це точно.

Олексій Григорович ніколи не поминав нагоди погладити сина по тім’ю, коли читав “Якби то ти, Богдане п’яний…”, потòму пояснюючи йому: „Коли ми тверезі, сину, ми завжди правí. Коли ми не тверезі, сину, ми можемо накоїти багато дурниць, за які потім будемо вельми довго жалкувати”.

 Сашко уважно слухав батька.

Якось Олексій Григорович запитав його, ким він хоче стати, коли виросте.

 - Солдатом, — відказав малий Бузина.

- Це добре, синку. Але солдата можуть убити на війні, — зауважив батько.

- Хто може убити? – поцікавився Олесь.

- Ворог.

- Тоді я буду ворогом, -  вирішив малий Бузина.

- Ти глянь, який кебетний, письменником, певно, буде, як виросте, — повертав розумом Олексій Григорович. – От що значить сучасні методи виховання!

 І продовжував гладити Сашка по тім’ю, маючи надію, що  його син у недалекій будуччині прославить і себе, і свого батька. „Тільки б не потягнув на Нобелівський приз, — остерігався обачний і обізнаний у політичній заанґажованості Нобелівського комітету Олексій Григорович, гоноблячи надії на славне майбутнє сина. – Краще вже хай отримає Галана чи Тичину, воно не так престижно, зате спокійніше. А там можна буде вже сподіватися і на Шевченківську премію, вона значно авторитетніша, ніж Нобель, — навіщо ж я тоді під читання віршів Тараса Григоровича майже щомісяця масажую йому голівку?

 Як і кожен батько, Олексій Григорович бажав своєму синові не химерної, а справжньої слави, публічного визнання та захоплення, і став називати його „Олесем”, а не „Сашком”.

 Олесь виростав розумним, допитливим, ходив на гуртки умілих рук і юних натуралістів, і, коли у домі Бузинів з’явилась кішка ангорської породи на прізвисько „Катерина Фурцева”, зайнявся її дресируванням.

 Привезений із Москви подарунок батька вельми сподобався Олесеві. У понеділок він поскаржився матері, що почувається зле, і до школи не пішов. Коли залишився один удома, материними широкими ножицями для крою вирізав з бляшанки кілька свастик, хрестів, віночків з дубовим листям, змайстрував кручені есесівські погони, аксельбанти, петлиці зі свастикою і свої вироби причепив на військовий кашкет і шинелю батька. Одягся, надів кашкета, взув батькові чоботи і глянув на себе у верцадло. Відображення у дзеркалі йому сподобалось, попри те, що шинеля була трохи задовгою і кашкет завеликий. На нього дивився грізний німецький офіцер, майже такий, як у фільмі про Штірліца.

 Він взяв подарований батьком „Вальтер”, кішка „Катерина Фурцева” тимчасово перетворилась у помічницю Штірліца розвідницю „Кет”, і Олесь майже впродовж усього дня допитував, з якою метою вона пробралась у Берлін, які має паролі, явки, завдання і в яких стосунках вона перебуває із Штірліцем. Радистка „Кет” трималася мужньо, відповіді на запитання давати відмовлялась.

Насамкінець Олесь вирішив її розстріляти, але кішці вдалось утекти. Олесь не став її розшукувати, оскільки його самітнє перебування удома закінчувалось.

 Він акуратно склав батькову форму у комірчину, маючи намір назавтра або ж витягнути з кішки всі відомі їй секретні дані, або ж розстріляти. Краще було б повісити, проте Олесь засумнівався, чи справиться він з цією операцією.

 Проте й таку думку не покинув.

У РОБОТІ   

Незважаючи на те, що усі найвищі керівники КДБ УРСР впродовж майже восьми годин були зайняті розслідуванням акту ідеологічної диверсії, вчиненої московською співачкою Аллою Пугачовою проти начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Цвєткова, система продовжувала працювати чітко й безперебійно, як потужний роторний екскаватор Криворізького гірничо-збагачувального комбінату.

 Оперативні працівники на явочних і конспіративних квартирах, явочних пунктах, а також в обумовлених місцях, тобто на алеях і лавках парків культури та відпочинку, у міських скверах або ж у непримітних кав’ярнях, на вокзалах і автобусних станціях тощо, проводили заздалегідь заплановані чи викликані в порядку екстреного зв’язку явки (зустрічі) з агентурою, відбирали письмові та усні повідомлення, давали нові завдання, інструкції, орієнтування, навчали секретних помічників необхідним прийомам і методам отримання очікуваної інформації та особливостям поведінки в стосунках з об’єктами зацікавленості органів державної безпеки при виконанні завдань органів КДБ;

 у відділах кадрів (а там, де організації, установи, підприємства мали таємні частини — у перших і других відділах), кабінетах КДБ, пунктах охорони громадського порядку, приміщеннях дільничних міліціонерів, народних дружин та комсомольських оперативних загонів, червоних кутках установ, організацій і підприємств здійснювали профілактичні бесіди з громадянами, стосовно яких надходили сигнали про те, що ці громадяни поки що не стали, проте могли стати на шлях антирадянської діяльності чи скоєння інших антидержавних злочинів (в інтересах цих же громадян);  

встановлювали контакти з кандидатами на вербування та довіреними особами, вербували нових агентів, резидентів, утримувачів явочних і конспіративних квартир, поповнюючи й розширюючи агентурний апарат органів КДБ до розмірів, які мусили відповідати вимогам оперативної обстановкита використовуваних у її перебігу сил, засобів, форм і методів, а позаяк оперативна обстановка з кожним днем ускладнювалась і загострювалась, попри те, що політична обстановка, завдяки мудрому керівництву Політбюро ЦК КПРС на чолі з його Генеральним секретарем вірним ленінцем Леонідом Іллічем Брежнєвим, всупереч оперативній обстановці, постійно залишалась надзвичайно здоровою та стабільною і невпинно покращувалась, забезпечуючи незворотний рух радянського народу до висот комунізму, то з появою новозавербованих агентів зростала кількість отримуваних оперативним складом повідомлень і сигналів, на які необхідно було відповідним чином реагувати, у тому числі й шляхом кількісного і якісного зміцнення агентурного апарату, тобто його збільшення, розширення та поглиблення.

Повертаючись до своїх кабінетів, оперативний склад органів КДБ відпрацьовував сотні, тисячі, десятки тисяч документів – довідок, планів, запитів, записок, приписів, рапортів, постанов, висновків, повідомлень, звітів і т.д. і т.п. (якщо органи КДБ порівняти з живим організмом, то рух вказаних документів був їх кровоносною системою).

Розвідники 7-ї служби займалися зовнішнім стеженням, таємно фіксуючи аудівізуальною технікою, закамуфльованою під ґудзики, сумки, течки, портфелі, пакети, транзистори, попільнички, авторучки, запальнички, пачки сигарет, камінці, обрізки рейок та інші предмети, кожен підозрілий крок, контакт, дію, розмову об’єктів стеження та їх зв’язків, виявляли зв’язки й здійснювали оперативну установку за місцем їх проживання, роботи та зв’язків.

Працівники Оперативно-технічного управління за допомогою технічних пристроїв здійснювали ОТЗ (оперативно-технічні заходи): підслуховували розмови у приміщеннях і по телефонах, записували їх на магнітофон, щоб потім передати розшифровані записи у вигляді зведень замовникам оперативно-технічних заходів, чи оперативно повідомляли замовникам ОТЗ про отриману інформацію у випадках, коли вона потребувала негайного реагування; перлюстрували поштову кореспонденцію, намагаючись виявити у тих чи інших відправленнях, внутрішніх і міжнародних, у поштовому потоці чи стосовно визначених об’єктів, прямі й опосередковані докази антидержавної діяльності, закодовані повідомлення, дані про плани, наміри, зв’язки перлюстрованих осіб, тайнопис, закладки, антирадянську чи ідеологічно шкідливу літературу, отруйні речовини, наркотики, валюту, зброю, вибухівку та інші засоби терористичної діяльності; за відсутності хазяїв проникали в їхні помешкання, службові приміщення, готельні номери, проводили там негласні обшуки, встановлювали стаціонарну чи тимчасову техніку підслуховування на нових об’єктах оперативного контролю, ставили радіаційні мітки на самвидавських документах, щоб прослідкувати їх рух у підпільному антирадянському середовищі.

Слідчі порушували кримінальні справи, виписували ордери на арешти та обшуки, затримували, обшукували, арештовували, допитували затриманих, заарештованих, обвинувачених у спецкабінетах внутрішньої тюрми на стільцях, приґвинчених до підлоги, пред’являли обвинувачення і знову допитували, виносили постанови про проведення експертиз, очних ставок, упізнань, оглядів, виїмок, складали обвинувальні висновки, передавали їх на затвердження в органи прокуратури, а ті в свою чергу — у судові органи, і підозрювані > обвинувачені > підсудні отримували визначений їм термін покарання відповідно до міри скоєного злочину й оголошеного вироку.

Інспекція відстежувала стан агентурно-оперативної діяльності та рівень виконавської дисципліни в підрозділах КДБ УРСР та його органах на місцях і готувала за результатами контролю та аналізу відповідні довідки, схеми, статистичні таблиці, графіки, огляди, інструкції, орієнтування, висновки, пропозиції, проекти рішень, розпоряджень і наказів.

Начальники підрозділів, від груп до управлінь, та їх заступники (і аж до голови КДБ та його заступників) глибоко вивчали керівні документи, ретельно вичитували агентурні повідомлення та інші підготовлені оперативним складом і отримані спецпоштою чи шифрозв’язком документи, вислуховували усні звіти, писали візи й резолюції, давали вказівки та розпорядження, сварили, картали, карали, накручували, підстьобували і підганяли, — щоб жоден оперативний працівник не заспокоювався на досягнутому й ні на секунду не забував, що противник з кожним днем діє підступніше, витонченіше й небезпечніше; з цією метою старанно відстежували рівень службової дисципліни, опираючись на партійні осередки, парторганізації, партбюро і парткоми, і за їхньою допомогою своєчасно виявляли порушення і своєчасно виправляли їх.

 Майор Бузина і його колеги Різник, Майоренко, Глюк, Гопанчук, Капустянський, Розвага, Сорока, Нездоля, Бочонкін, Нікітченко, Голуминський та інші співробітники КДБ УРСР і його органів на місцях були ґвинтиками й коліщатками цього механізму водночас: ґвинтиками — позаяк своєю високою професійністю, дисциплінованістю, відданістю справі Леніна та Дзержинського зміцнювали й без того міцний механізм органів державної безпеки і забезпечували його ефективну роботу;коліщатками – оскільки крутилися, як і увесь механізм, кожен одноосібно і разом вкладали, як бджоли узяток, свій внесок у його результати.

Той день для майора Бузини пройшов згідно з наміченим планом. О 8-й годині ранку в обумовленому місці — на зупинці громадського транспорту „Міст Патона” він зустрівся з кандидатом на вербування „Б”, який потрапив у поле його зору в результаті здійснення на каналі міжнародного поштового обміну пошукових заходів із застосуванням „ПК” -  перлюстрації кореспонденції.

 „Б” мляво листувався із своїм далеким родичем у Канаді, майор Бузина вивчив того родича й виявив, що він, у свою чергу, є родичем функціонерки зарубіжної націоналістичної організації СФУЖО („Світова федерація українських жіночих організацій”), завів на неї оперативну добірку і тепер через кандидата на „В” — „Б” створював агентурні можливості для проникнення в СФУЖО для подальшого вивчення питання, яким чином центри ОУН використовують зарубіжне українське жіноцтво, об’єднане в СФУЖО, для проведення підривної діяльності проти СРСР і УРСР, напевне, з прицілом на радянське українське жіноцтво, що могло свідчити про перехід противника на  ще більш витонченіші, конкретизовані за об’єктами ворожих устремлінь тактичні способи й методи здійснення ідеологічно-диверсійних акцій, тобто не тільки проти радянської інтеліґенції, робітництва та селянства — взагалі, а вже і за статевими ознаками – зокрема, та з метою перехоплення легальних і нелегальних каналів зв’язку провідників (провідниць) СФУЖО із своїми спільниками (спільницями) на теренах в СРСР і УРСР і викриття засобів їх підривного впливу.

 Провівши зустріч, майор Бузина сів у трамвай 27-го маршруту „Воскресенський житловий масив – Палац спорту”. Крізь вікно кинув погляд на Дніпро, крига ще не скресла, на льоду, мов круки, сиділи рибалки. Трамвай рушив, тлуста кондукторка зі свого місця гукнула: „Вашедшіх пасажіров па-а-апрашу обілєчіваться!”, майор Бузина не захотів скористатися своїм законним правом на безплатний проїзд, щоб не „світити” посвідчення, і передав через сусіднього пасажира три копійки на квиток.

 В трамваї було затісно, пасажири стояли впритул один до одного. Сусідою в нього виявився офіцер з погонами капітана прикордонних військ. Він жваво розмовляв з жінкою, яка стояла поруч з ним. Не дивлячись на майора Бузину, він взяв у нього три копійки, передав кондукторці зі словами: „Прошу пані без здачі”, чим вельми здивував майора Бузину, і віддав йому квиток, сказавши: „Прошу пана”.

 Майор Бузина знову зиркнув на погони капітана: однострій був у нього явно не польського війська.

 Капітан і жінка жваво розмовляли між собою, з їхньої розмови майор Бузина добрав, що вони є подружньою парою, до Києва приїхали у відпустку з якоїсь далекої прикордонної застави, проживали на квартирі в знайомих, вдень катались містом на громадському транспорті, увечері відвідували театри та концертні зали. Жінка знизу вгору дивилася на свого капітана, їй трохи заважали довгі вії, і вона широко розкривала карі очі, аж маленька борозенка, не зморшка, утворювалась на лобі; подружжя обговорювало якусь смішну подію, що трапилась з ними в Києві, жінка періодично тулила голову до грудей капітана. Вони весело сміялись, обмінювалися кпинами й звернули на себе увагу оточуючої публіки своєю безпосередністю, гумором і, певно, українською мовою. Майор Бузина вважав усіх киян, які ромовляли російською мовою, каліками, інвалідами 1-ї, 2-ї, 3-ї груп. Інваліди сиділи на визначених для них та інших місцях, стояли в проходах, на приступках, пов’язані тісним трамвайним простором і „язиком”. Лише подружжя і майор Бузина займали у цьому тісному  кошарі маленький острівець.

 Трамвай зупинився, двері відчинилися, одні пасажири вийшли, інші зайшли, трамвай рушив, і кондукторка знову гукнула: „Вашедшіх пас-с-сажіров па-а-апрашу абілєчіваться!”

Жінка запитала капітана: „Ми з тобою „абілєчині?” Капітан відповів: „Абілєчині” на все життя”, — і витягнув з кишені шинелі цілий жмут різних квитків.

„Не викидай, — сказала жінка — Приїдемо додому в ліс і будемо по кожному квитку згадувати, як ми катались Києвом”.

 У майора Бузини защеміло серце, з плеча до п’ясті руку ніби обпали зашпори, він подумав, чи не відвідати свій відомчий шпиталь на вулиці Рози Люксембург, щоб зробити кардіограму – від зупинки „Будинок офіцерів”, на якій він мав виходити, шпиталь Медслужби КДБ УРСР був майже поруч, і до зустрічі з агентом „Кочеком” на явочній квартирі „Почайна” часу він ще мав.

 Майор Бузина повернувся до жінки і запитав: „Скажіть, будь ласка, коли вже нарешті буде зупинка „Вулиця Петра Запорожця”, а то я їду, їду, і кінця-краю не видно?”

Жінка здивовано подивилась на майора Бузину і мов руками сплеснула:

- Господи, ви ж їдете геть в іншому напрямі! Вам треба на Воскресенський житловий масив?

-Так, — сказав майор Бузина, — на Воскресенку”.

-А трамвай їде у зворотному напряму, у центр — до Палацу спорту, на Троїцьку слободу! Виходьте наступної зупинки і пересідайте на цей же трамвай навпроти. Проїдете назад через Дніпро мостом Патона і далі Русанівкою, зупинок ще через двадцять буде ваша Воскресенка, — мов справжня старожилка столичного міста пояснювала вона (певно, за час перебування у Києві, дружина капітана-прикордонника вивчила міські маршрути й старожитні назви київських слобід, була задоволена такою своєю обізнаністю і була вдячна недоумкуватому пасажирові, який переплутав напрями маршруту, за те, що він дав їй змогу скористатися набутими знаннями про місто Київ) своєю подільською говіркою, щемною, мов біль за втраченим життям.

 Пасажири заходились жваво обговорювати подію: „Ето же нада: чудак собрался на Воскрєсєнку, а поєхал в обратном направлєнії і щітаєт, что єдєт правільно. Сразу відно – дєрєвня, нє догадался спросіть у кондукторші ілі постєснялся”. Один пасажир порадив майорові Бузині їхати до кінця, щоб не втрачати трьох копійок на зворотній напрям, інший заявив: „Врємя – дєньгі”, зав’язалась суперечка, що краще — зекономити три копійки чи тридцять хвилин часу. Суперечці поклала край кондукторка, проголосивши: „Білєти дєствітєльни только до конца проєзда в одну сторону маршрута. Ето вам нє метро, злидні”.

 Майор Бузина подякував жінці та вийшов на зупинці „Будинок офіцерів”. Поки двері ще не зачинились, жінка крикнула йому: „Щасти вам!”, — і помахала рукою.

 Трамвай відійшов, майор Бузина трохи постояв, серце перестало щеміти, він поворушив рукою – зашпори відійшли. Він вирішив, що кардіограму зробить через місяць під час планової диспансеризації, і пішов на автобусну зупинку 68-го маршруту, щоб їхати далі на явочну квартиру „Почайна” по вулиці Костянтинівській внизу на Подолі.

 З агентами “Кочеком” і “Ядвігою” майор Бузина провів зустрічі на явочній квартирі „Почайна” з інтервалом у півтори години, де відібрав від “Кочека” одне повідомлення разом з „самвидавним” документом під назвою „Втрачена воля: молитва за гетьмана Івана Мазепу”, який „Кочек” отримав від об’єкта справи оперативного нагляду (СОН) „Беркута” на одну ніч, а від “Ядвіги” – чотири мельдунки. У секретаріаті він оформив і зареєстрував два повідомлення, завбачливо залишивши три донесення „Ядвіги” на потім, таким чином забезпечивши собі ще три результативні явки поспіль: не треба йти на здибанку з „Ядвігою”, достатньо буде у визначений день проставити потрібну дату, у секретаріаті зареєструвати допис тим же числом, і в звітності про результати роботи з агентурою будуть значитися замість однієї — чотири явки, що значно покращить статистичні показники й самого майора Бузини, і 5-го Управління в цілому.

 З „самвидаву” майор Бузина зробив в Оперативно-технічному управлінні (ОТУ) три фотокопії: одну — для справи, другу — для реєстрації в системі обліку „самвидавів” (СОС), третю – для проведення криміналістичної експертизи тексту документа й шрифту друкарської машинки, на якій було виготовлено документ, з метою подальшого розшуку автора та виконавця „самвидаву”. На оригіналі фахівці ОТУ поставили радіотехнічну мітку (РТМ) для відстеження подальшого руху „самвидаву”. За даними „Кочека”, „Беркут” мав намір через студентів із Братислави, які стажувались у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, передати текст за кордон для публікації. Достатньо буде дати команду прикордонникам, вони дозиметри мають, прикордонники виявлять серед багажу „емісара”, чи у якійсь схованці, документ, і він вже легалізованим шляхом потрапить до рук майора Бузини. Що далі з ним робити, він зорієнтується.

 Читати документ майор Бузина часу не мав, тому що документ терміново потрібно було повертати „Кочеку”, лише пробіг очима по діагоналі якусь сторінку:

 “… хоч обидва вони, і Карл ХІІ, і Іван Мазепа, зазнали нищівної поразки від росіян та декількох козацьких полків, які підтримали Петра, повернувши своїх коней у зворотному скерунку, коли простували на заклик Івана Мазепи і при переході через Сейм, Десну і Дніпро побачили, як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених вояками князя Меншикова жителів Батурина, від немовляти до сивого дідуся, … несе на плотах, як на одрах, загиблі родини усіх тих козаків, які залишили гетьманську столицю і пішли за Іваном Мазепою, несе подовж усієї України, від Києва і до Запорозької Січі, аж до самої Хортиці, де вони на віки вічнії зникали у вирі сивого Ненаситця, і, зауваживши, що на плотах серед мертвих поки що немає їхніх дітей, жінок, матерів і батьків, змушені були підкоритися російському цареві, не знати, чи від страху за полишених на поталу зайшлому північному нелюду своїх рідних, чи від усвідомлення невідворотності долі і Божої волі, а, може, витівок Анциболота, які той вершить кожного сьомого дня відпочинку Божого. … Але  полтавська перемога російського царя не була поразкою України, бо ніхто ніколи не знав і не знає, де перемога і де поразка, адже найбільший тріумф в остаточному підсумку може виявитися найбільшою невдачею, і навпаки, поразка може стати початком важкого і довгого шляху до жаданої перемоги, яка саме і розпочалась з виклику гетьмана України Івана Мазепи російському цареві Петрові Першому”, — і не заходячи до кабінету повернув „Втрачену волю” агенту „Кочету”, який цей час чекав його на Хрещатику у кав’ярні станції метро.

ТРИВОГА

 Втомлений майор Бузина впав на ліжко й миттєво, ніби провалився в ніч, заснув міцним і здоровим сном, позаяк минулий день для нього був хоча й важким та нервовим, як майже завше, проте результативним, що буває в складній роботі чекіста не завше.

 Йому приснилось у непритомі, що він ще падає, проте не стрімко і вже не вниз, а начебто шугає в повітрі, як вільний птах, і обабіч нього теж літала пташня, наспівуючи хором українських народних пісень. Мелодії  Олексій Григорович не розібрав, — чи то „Розпрягайте, хлопці, коні”, чи то „Ой чий то кінь стоїть”. Пісні  колисали й гойдали, і під цю музику приємно було ширяти небесним простором. Зненацька збоку підлетіла сорока та заходилась зухвало скрекотіти прямо йому у вухо. Він рукою намагався відігнати нахабу чи навіть схопити й відкрутити їй голову, однак причепенда в руки не давалась і не вгавала, і майор Бузина мусив прокинутися.

 Дзвонив телефон, дзвінок лунав безперервно, зовсім не так, як буває, коли хтось дзвонить мережею Києва.

 „І який недоумок може дзвонити о цій порі? Може, хіба що агент “Рамзай” без санкції поїхав кудись у відрядження, десь щось надибав і тепер по міжміському зв’язку вирішив розказати про свої пригоди? Воно таке стерво, скільки разів я його попереджував не бовкати телефоном у півночі!” – подумав майор Бузина, приходячи до тями. Він  підняв трубку й сердито проказав: „Вас слухають!” — але замість „Рамзая” почув записаний на плівку голос начальника мобвідділу КДБ УРСР полковника Савченка.

Начальник мобвідділу бляшаним голосом методично повторював одні й ті ж фрази: “Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога!”

Це означало, що відповідальний оперативний черговий КДБ УРСР за шифрованою командою вийняв із сейфа запечатаний сургучною печаттю особливо таємний пакет, розпечатав, прочитав у ньому розпорядження  “Оголосити  тривогу”, за кодом визначив, чи для всього складу КДБ УРСР оголошується тривога, чи тільки для певного підрозділу, і натиснув на одну із кнопок автоматичної телефонної стійки разом з вмонтованим у неї магнітофоном. По наперед визначених номерах телефонів працівників, замкнутих на пульт управління відповідального чергового КДБ УРСР, пішов сигнал тривоги, і розпочався відлік часу, відведеного на своєчасне прибуття працівників відповідно до вимог мобілізаційної готовності. Найголовніше у цій справі для чергового – не переплутати кнопки на телефонній стійці.

Сипнувши чортів на всіх, хто оголосив тривогу („Бісові душі, хоча б натякнули! При Каллашові за тиждень усі знали дату й час,  і оголошували тривогу о 22-й годині, коли міським транспортом спокійно можна було доїхати на службу, а не в глупу ніч, коли й чорти сплять! Яким робом  тепер  добиратись? Не з Володимиром Дмитровичем же на його сміттєвозі, хоч він і казав, що техніка у нього надійна? Та й де той сміттєвоз?”), майор Бузина попхався в комірчину. „Можливо, Ланкастер, якусь диверсію вчинив? Чого б то о 1-й годині ночі здіймати тривогу?”  - зблиснула у нього думка.

Він пішов на кухню, увімкнув гучномовець, покрутив ручками – радіо мовчало – і знову повернувся в комірчину.

У темному й тісному закапелку навпомацки зодягнув військову польову форму та взув чоботи. Крекчучи, кілька разів тернув щіткою по передах і халявах, накинув шинелю, начепив кашкета й впрягся в портупею. Зі схованки витягнув фляжку, наповнену горілкою, яку він сам настоював на коренях кульбаби. Фляжка в комірчині зберігалась як необхідний додаток до польової форми на випадок дій у польових чи умовно польових умовах, і присмак коренів кульбаби за таких обставин завше був доречним. Фляжку він засунув разом з носовою хусточкою в праву внутрішню кишеню гімнастерки, у лівій на ланцюжку закріпив посвідчення, поправив на лобі дашок кашкета, кобуру з табельною зброєю пересунув на сідницю  й вийшов з дому.

Світло не вмикав, щоб зайвий раз не тривожити домашніх. У темноті не помітив суттєвих змін у своїй польовій формі — його син Олесь уже впродовж кількох днів, допитуючи кішку „Кет” на предмет причетності до розвідувальної діяльності Штірліца, грав роль Мюллера. Задля подібності до Мюллера замість офіцерської емблеми на батьковому картузі він почепив вирізаного з бляшанки орла із свастикою в дзьобі, на праве плече  - есесівський погон, лівий рукав шинелі обгорнув широкою чорною пов’язкою з білим колом, в середині якого вправно намалював свастику. В есесівській формі Олесь перед дзеркалом надував щоки, викидав праву руку вперед і кричав „Хайль Гітлер!” Кішка злякано пірнала під диван і ніяк не хотіла зізнаватися, що насправді вона не „Кет”, а росіянка Катерина Фурцева. Мотузку для того, щоб повісити радянську розвідницю, Олесь приготував, виконати справедливу екзекуцію йому заважала лише сама кішка, яку навіть шваброю йому не вдавалось виштовхати з-під дивана. Олесь не поспішав; мить, коли кішка затріпочеться в мотузці, була невідворотною.

Вулиця Пархоменка о цій порі була пустою, як вимерла: жодного перехожого не маячило, і жодного авта, навіть сміттєвоза, теж не виднілося.

Майор Бузина постояв хвилин 10-15, походив туди-сюди, почав крутити головою вусібіч і нервово поглядати на годинника, хоча він мав спокійний характер і майже ніколи не нервував. Крім одного випадку, коли у сні, чи напівсні, чи, може, вже й у пильнуванні, йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї, на місці, яке законно належало вождю світового пролетаріату.

 Однак то було в Москві, а тут, у Києві, спливали хвилини, час наближався до тієї критичної межі, якою закінчувався визначений інструкцією термін прибуття по тривозі на вулицю Володимирську, 33.

 За сталою традицією запізнення по тривозі вважалося більшою провиною, ніж невиконання квартального плану вербування агентури, хоча трохи меншою, ніж недоробки чи прогріхи в конспектуванні директивних документів, і тягло за собою відповідне покарання по партійній і службовій лінії.

 Нарешті з полегшенням він побачив, як вулицею в скерунку центру, саме туди, куди йому й потрібно було добиратися, мчить машина з потужно блимаючими нижніми й верхніми фарами.

 Щоб не осліпнути, майор Бузина прикрив очі долонею та різким помахом руки наказав водієві зупинитися. Вискнувши гальмами, машина зупинилися біля узбіччя прямо навпроти майора Бузини. Він придивився примруженими очима і побачив, що біля нього стояла чорна “Волга”, виблискуючи воронячим тілом та нікельованими облямівками.

“Ну що ж, — вирішив майор Бузина, — покатаємось на чорній “Волзі”. Коли оголошується “мобілізаційна готовність”, за інструкцією дозволяється використовувати будь-який транспорт. Можливо, і справді почалась війна, я ж не можу знати – навчальна це тривога чи справжня? Якщо війна, будемо воювати, ми завжди напоготові. А спізнення начальство може оцінити як дезертирство з поля бою”.

Так подумав майор Бузина, і, нахилившись до відчиненого віконця та пересунувши кобуру з пістолетом на черево, скомандував водієві тоном, який не передбачав заперечень:

- Володимирська, 33.

 У водія чомусь відвалилась нижня щелепа, він недоумкувато подивився на свого нічного пасажира і з відваленою щелепою перепитав:

- О-о-димисська -идцять -и?  

Мотор заглух.

 Майор Бузина підтвердив:

 - Тільки так, і ніяк інакше: Володимирська, 33!

 Водій повернув щелепу на місце й ще раз запитав:

- Там, де колись було гестапо?

- Везіть туди, де було гестапо, — згодився стомлений чеканням і якимись недолугими перемовинами з водієм єдиної у цей час машини на пустельній вулиці Пархоменка майор Бузина.

  Водій вигукнув:

 - Jawohl, hochamol! Zu Befehl! Abgemacht! – вискочив з машини, відчинив перед майором Бузиною задні дверцята і, кланяючись, проказав: - Bitte, Herr Offizier!

- Vielen Dank! – теж німецькою машинально відповів майор Бузина.

Водій м’яко причинив дверцята машини, коли майор Бузина умостив своє опасисте тіло в сірій шинелі на сидінні, оббіг позаду машину, стрибнув за кермо й ще хвилину розмірковував. Зненацька війнула завірюха, і сніг заліпив вітрове скло.

Водій, оговтавшись, з третьої спроби завів мотор, замість першої сходу

увімкнув третю швидкість, машина смикнулась, мотор знову заглух, і майор Бузина незадоволено глянув на водія.

 - Щас, щас, то я від хвилювання, — не переставав метушитися водій.

 Він покрутив ключем запалювання, всунув правильну передачу і машина зірвалась з місця. Попереду крізь заліплене снігом нічого не було видно, машина набирала ходу, і він здогадався увімкнути двірники. Хвилин п’ять помовчав, потім запитав:

 - Комуністов пух-пух будете… — зизом глянувши на майора Бузину, додав: - гер обергрупенфюрер? - При цьому він відірвав праву руку від керма і вказівним пальцем зробив рух, буцімто натискає на гашетку. Двірники ритмічно поскрипували і акуратно витирали сніг з вітрового скла.

 Трохи здивований такою постановкою питання — взагалі-то його важко було чимось здивувати, такий у нього був характер — майор Бузина змушений був згідливо хитнути головою:

 - Пух-пух. Гестапо є гестапо, у нас не жартують.

 Він ще раз глянув на годинника. Цифри загрозливо виблискували фосфором, проте до контрольного часу встигнути ще можна було. Якби водій менше балакав. Проте він продовжував наполегливо розпитувати, — напевно, ця тема його дуже цікавила:

 - Усіх, гер обергрупенфюрер?

 Майор Бузина за своє життя потрапляв у різні ситуації. Але, щоб вночі водій попутної машини звертався до нього „гер обергрупенфюрер” і водночас вів розмови про відстріл комуністів у гестапо, такого з ним ще не бувало: “Чи запрацювався на своїй роботі й дах поїхав?  Чи  такий дивний  гумор у деяких шоферів на чорних “Волгах”? Але ж не будеш з ним сперечатися, коли дорогà кожна хвилина!” – подумав він і відповів:

- В залежності від належності. Je nach den Verhältnissen.

- І мого шефа теж? – продовжував допитуватись водій.

- А хто ваш шеф?

- Секретар райкому партії.

 “Ого! Цього ще невистачало в моїй біографії — вляпався в райкомівський транспорт, та ще й секретаря! Алеж виходу у мене не було! Та й водій, по-моєму, не зануда: зизить під прибацаного фрица, проте не схоже, щоб поскаржився на мене за перевищення повноважень”, — оцінював ситуацію майор Бузина й вирішив продовжувати грати запропоновану роль:

- За вироком військового трибуналу. У нас порядок.

- Правильно! Ordnung! Порядок! Я під час окупації пацаном німцям, тобто вам, за хліб і тушонку, Brot und Schmorfleisch, чоботи чистив, тоді ж і по-німецьки навчився шпрехать. Втім, доповім вам, гер обергрупенфюрер, шеф мій теперішній гірше за гестапівця, entschuldigen Sie mir bitte, я перепрошую.

 Водій краєм ока покосився на майора Бузину, чи, бува, не образився він за „гестапівця”. На круглому обличчі пасажира не ворухнувся жоден м’яз.

- Скільки він з мене крові випив, комуняка! День і ніч за кермом, світу білого не бачиш. Американський негр і то краще живе, як по телевізору інколи показують у передачах Генриха Боровика. А йому все невгодно! Краще вже німці, аніж ця червонопуза сволота! А коли почнете судить? - вже по-діловому перепитав свого нічного пасажира.

- Та сьогодні й почнемо. Чого тягнути кота за хвіст.

- Gut! Sehr gut! – зрадів водій і аж підскочив на сидінні. Проте кермо тримав міцно. – Я допоможу! У мене усі адреси їхні є: і домашні, і блядєй. Від райкомів до ЦК. І сауни, і вертепи, і підпільні бардаки! Я все знаю! Hände hoch! Nieder mit den Kommunisten!  Комуністам гаплик!

- Ich bin damit alle einverstanden: „Kommunisten hibt es haplyk!” Aber wir müssen scneller fahren. Der Gauleiter wartet. Wir werden heute das Stabsquartier von KGB einnehmen, - знову вдався до німецької майор Бузина, і зробити це йому було нескладно, адже він знав багато чужих мов, за знання яких отримував належні тридцять відсотків надбавки від посадового окладу, і німецькою володів блискуче. - Шнеллєр, шнеллєр! Ґауляйтер в КҐБ на Володимирській, 33, точніше, за адресою: вулиця Короленка, 33,  чекає! Ich verstande! Drang nach Osten! Vorwärts! Natürlich!

Водій відірвав праву руку від керма, намагаючись викинути її вперед у нацистському вітанні, але цьому завадила відсутність належного простору в машині, і він додав швидкості.

- Ви парашутним десантом чи до потрібного часу „Х” у підпіллі перебували? – знову звернувся він до Бузини, коли проминали Бабин Яр.

І повівши носом, зауважив:

- Таки навчилися німці виробляти гарний шнапс, горобинкою пахне, а то в минулу війну таке смердюче пійло було у них, перепрошую гера обергрупенфюрера, не в обрàзу будь сказано. Чи нашого виробництва?

Майор Бузина промовчав: „Нюх у цього водія як у розвідника, тра’ буде купити мускатні горішки. Та хіба ж знаєш, коли ці чорти оголосять тривогу!” — лайнувся він подумки.

- Розумію, військова таємниця. Проте мені завжди подобався Мюллер! Він своє вагоме слово ще скаже. „Штірліц, а вас попрошу залишитися…”, — голосом Леоніда Бронєвого проказав водій.

“Дивні жарти у цього водія, — чудувався майор Бузина. - Видно, що не кацап і не москаль. І, очевидячки, не прихований власовець. За віком нібито не підходить. Каже ж, що пацаном німцям чоботи чистив. Можливо,  партизанським  розвідником у групі Івана Кудрі був і тепер згадав часи, як виконував завдання у тилу ворога? Але ж війна, по-моєму, давно закінчилась, і причому тут я, Мюллер і Штірліц? І до чого  тут негри, німці, шнапс та ще й якісь бляді? Чи може якась хитромудра „підстава”?” – спантеличено продовжував мізкувати він далі, хоча збити з пантелику майора Бузину майже ніколи й нікому не вдавалось, як і взагалі будь-якого іншого досвідченого чекіста, навіть у таких складних ситуаціях.

А тимчасом водій проїхав вулицю Мельникова, віхола, як раптово почалась, так зненацька і припинилась, траса була пустою, лише в кінці вулиці Артема наздогнали оперезаний широкою блакитною смужкою жовтий сміттєприбирач, який їхав по осьовій лінії, загороджуючи проїзд чорній “Волзі”. У нічній тиші з кабіни водія гучно розлягалось: 

«Гей, повій, вітре, з синіх гір,

Гей, на прапор наш, на топìр.

Гей, повій, вітре, зі степів,

Гей, дай нам силу козаків.

Гей, дай нам силу й відвагу,

Гей, Україні славу!»

- Бандерівці, певно, наступають, жовто-блакитні, — висловив припущення водій “Волги”. – Бойові хлопці! Ти диви, і номери у них як на машинах КГБ — „05-05”! Надісь, встигли уже якогось сраного кегебіста на машині  коцнути й його номери собі припасувати. Але бронетехніка у них  хоч  і  надійна, проте  не  швидкохідна.  Ми  їм  зара’  ніс утремо. - І, хвацько вивернувши кермо вліво, по тротуару обігнав перешкоду.

Майор Бузина впізнав у водієві свого знайомого Володимира Дмитровича і, почувши стрілецьку пісню, якої він його навчив, крім інших, через віконечко в дверцятах показав великий палець. Попереду уже ніяка притичина не заважала, „Волга” перетнула границю  між  вулицею   Артема   й Великою Житомирською, на розі біля гастроному розвернулася цабе,  проминула пожежне депо зліва, і через тридцять секунд водій, перетнувши осьову лінію та вискнувши гальмами, юзом припаркував машину правим боком біля центрального входу будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33.

Майор Бузина подякував: „Vielen Dank”, кваплячись виліз із чорної “Волги” і пішов до входу в рідну установу, на ходу пересовуючи кобуру з черева на сідницю. Відчиняючи важкі двері, він відвернув обшлаг шинелі й зиркнув на наручний годинник. Фосфорні стрілки показували, що в нього в запасі залишалась ще одна хвилина й вісімнадцять секунд. Водій через прочинені дверцята машини висунув назовні голову і так желіпнув, що аж луна покотилась на всю вулицю:

- Heil Hitler! Kommunisten kaputt!!!

 Майор Бузина зупинився, здвигнув раменами, подумав: “Ну і телепень, а здається ж не кацап і на „підставу” не зовсім схожий. Чи, може, нелегал НТС?”

Проте нічого не сказав і зайшов у приміщення. Водій ще раз крикнув у спину майору Бузині:

- Heil Führer!!! Sieg heil!!! Sieg oder Tod!!!

За тамбуром при вході у вестибюль центрального будинку КДБ справа опріч столу на місці довгошийого прапорщика сидів капітан Вареник у своїй шапці-шоломі, який особисто виконував функції нічного чергового на центральному посту у зв’язку з проведенням тривоги.

У руках він тримав журнал, за яким відзначав час прибуття кожного офіцера по тривозі.

 Краєм вуха капітан Вареник почув вигуки “Гайль фюрер!!! Зіґ гайль!!! Зіґ одер тод!!!”, що долинали знадвору через вузьку шпарину дверей, і здивовано чекав продовження, поправляючи шапку.

Двері в приміщення прочинилися більше, і на порозі капітан Вареник побачив військового у формі есесівця. Судячи з його реґалій, есесівець був у досить високому званні. Помітивши збентеження на обличчі чергового, той есесівець, який стояв посередині, показав рукою на двері і промовив:

- Es ist ein läppische Fahrer. Ich bin verstanden nicht, warum ruft er: „Heil Führer! Sieg heil! Sieg oder Tod!”.

Капітан Вареник німецькою мовою не володів, що йому сказав той есесівець, який стояв посередені, не розумів.

БАРТЕР МАЙОРА БОЧОНКІНА (початок) 

Майор Бочонкін набрижив лоба, постояв роздумуючи й додав:

- Шнеєрзон, поц, мені сильно напаскудив…

У коридорі було порожньо, тихо й напівтемно. Лише майор Бузина та майор Бочонкін стояли біля вікна, що виходило в чотирикутник внутрішнього двору, і їх постаті невиразними сильветами повторювались на чорних шибках.

Внизу теж було темно, тільки біля дверей слідчого ізолятору тьмяно горіла лампочка, і крізь чарунки заґратованих вікон вгадувався свинцевий морок, який до ранку надійно охороняв чи то сон, чи безсоння в’язнів.

Там теж цілодобово горіло світло і заховатися від нього нікуди було. Підвал під тюрмою, де в 30-х – 40-х роках виконувались вироки, у кінці 50-х було переобладнано в навчальний тир, у ньому чекісти регулярно вправлялися а стрільбі. Відлуння пострілів долітало до камер, і в’язні нервували, коли вчували короткі й часті залпи чекістських пістолетів.

Майор Бузина і сам здригнувся, хоч був не з лякливих і характер мав чекістський, коли подумав, що й він, якби не чітка позиція майора Бочонкіна під час доповіді Фердинанду та дивна поведінка самого Фердинанда, міг цієї ночі опинитися в одній із камер внутрішньої тюрми КДБ УРСР отам, внизу.

- А про якого Шнеєрзона ти гуториш? - перепитав він майора Бочонкіна.

- Директора гастроному на вулиці Велика Житомирська.

Бочонкін відірвався від підвіконня та взяв Бузину за ґудзика, щоб той ще уважніше слухав:

- І ось чому, діло принципове, я хочу, щоб ти оцінив ситуацію й висловив свою думку. Отримав я оперативні дані про те, що Шнеєрзону його брат у четвертих, який раніше виїхав на постійне мешкання за кордон, нелегальним каналом із Штатів передав Талмуд.  Шнеєрзон не здав той Талмуд в органи державної безпеки, як годиться, виходячи із постанов ЦК КПРС „Про підвищення політичної пильності радянських трудящих”, а заховав його дома в туалеті за зливний бачок унітаза. І потім кожний день прийде з роботи, зайде в туалет, начебто з метою відправлення своїх природних потреб,  зачиниться на усі клямки, Сару на сторожі поставить, сяде на унітаз і читає. Розумієш, Льоша, священну книгу євреїв член КПРС Шнеєрзон читає в туалеті, сидячи на унітазі? Якої ти думки про такого мудака?

- Від’ємного, — без сумніву погодився майор Бузина, — хоча в Москві, наприклад, москалі…

- Ось! Ти теж зі мною згоден, ти схоплюєш хід моїх думок?

 - Відстежую тенденцію.

- Логічно. І потім, прочитавши пару сторінок, знову ховає Талмуд за зливний бачок. Я міг би нашого головного фахівця по боротьбі із зливними бачками гянярала Цвяткова нацькувати на Шнеєрзона… — Майор Бочонкін, згадавши генерала Цвєткова, зневажливо скривив рота й стріпнув чубом. - проте я упорався й без Цвяткова. Льоша, у мене: алеф) спортивний розряд кандидата в майстри із скраклів; бет) влучне око; гімель)вправна й тверда рука. У свій час я був чемпіоном міста Донецька із скраклів  і абсолютним чемпіоном із доміно у всіх його версіях – народних і класиці. Мені колись Левко Різник, так — знічев’я, каже: „То ти в своїй Юзівці чемпіон із доміно, а в Києві незаперечний чемпіон – геніальний український драгоман Теодор Нечипорук, об’єкт ДОР „Аскет” з окраскою „антирадянська агітація та пропаганда з усними й письмовими висловлюваннями у формі українського буржуазного націоналізму”. Він знає стільки чужих мов, що й сам не знає, скільки. Теодора Нечипорука виключили із Спілки письменників, заборонили друкувати його переклади. Тепер він  доміном заробляє гроші собі на прожиток і уважається незаперечним чемпіоном Києва.

Кажу Левкові: „Згода, покажи лишень мені, де він змагається. Мені цікаво позмагатись з чемпіоном Києва”. Левко питає: „А хто ж буде твоїм партнером? Теодор Нечипорук грає з партнером, він у нього постійний”. Кажу: „Ти”. Він дає задній хід: „В Одесі, каже, у доміно не гуляють. В Аркадії, це – мій район,  віддають перевагу преферансу, а на Ланжероні грають в бридж”. Кажу: „От-от! Ми з тобою могли б зіграти й у преф, і в бридж. Але ж ти кажеш, що Теодор Нечипорук грає в доміно. Не хвилюйся, я тебе навчу. Ти уважно дивись, які я камені ставлю, не перебивай і намагайся з другого боку такі ж ставить: я ставлю двійку, її забивають, а ти з іншого боку став двійку, якщо вона в тебе є, ставлю трійку – ти таким же робом дій. Якщо ж ти на руках матимеш чотири камені без дупля чи п’ять з дуплем, бери гру на себе, я зрозумію й тобі підіграю. Тільки зважай, що дупель „шість” – то не туз, і дупель „пусто” не завше грає на „мізер”, а якщо залишиться один на руках у грі за версією „морський козел”, то це вже двадцять п’ять очок плюсом до набраних очок суперника, але, якщо ти закінчуєш кон дупелем „пусто”, то виграєш партію, незалежно від того, скільки очок набрав твій суперник.

Кілька партій з Левком ми зіграли „гусариком”, тобто один проти одного, Левко гру вхопив і пішли ми з ним у Парк Слави, де на природі з ранку грають найсильніші київські гравці в доміно, і першими сіли за стіл. Підходить Теодор Нечипорук з партнером і контрпартнерами, я йому кажу: „Я — з Донецького, міста шахтарів і доменщиків, колишньої Юзівки, посередині – Сталіне, міста-героя, міста-трудівника. Чув, що ви найсильніший доменщик у місті-герої Києві. Спеціяльно прийшов сюди, щоб з вами позмагатись. Пропоную матч з п’яти партій”. Він каже: „Позмагаймося, чого ж не позмагатися? Шахтарів і доменщиків я поважаю, проте мушу вас попередити — тут грають не під інтерес, а на гроші. Задля спортивного інтересу грають аматори в Піонерському скверику. Можливо, ви туди поки що сходите, потренуєтесь?” Без проблем, кажу. На гроші, так на гроші. Згуляємо, а потім вирішимо, кому йти до піонерів у науку. Але в місті шахтарів і доменщиків Донецькому, звідки я приїхав, існує такий порядок: якщо гульня під хосен, то перша партія – п’ять рубликів, друга – десять, третя – п’ятнадцять, четверта – двадцять і п’ята – двадцять п’ять. В арихметичній проґресії. І далі з самопочатку, якщо бажання й гроші є. Він через спідню губу слинить: „То вже ваші проблеми будуть. Домовляйтеся з моїм напарником”.

Питаю в напарника Теодора Нечипорука: „За якою версією гратимемо?” Партнер зиркнув на мене, як кошеня в каганець: „Які ще версії можуть бути? Граємо в доміно!” „Розумію, що в доміно, кажу, тіко є різні версії гри в доміно: народні, класика. Що ви вибираєте?” „Класичного козла, якщо ви не розумієте”, — каже. „Козел має два види, — пояснюю. - В якого козла ми гратимемо: простого — до 101-го чи морського — до 125-ти? Втемну, з бомбами, базаром, з прибамбасами чи без?”

Льошо, у доміно, крім „козла”, є ще десятки версій: „телефон”, „блискавка”, „паровоз”, „казан”, італійський „чернечий” чи англійський „mahjong”… До 101-го, 125-ти, 150-ти, 201-го… Льошо, виявляється, у Києві „класикою” вважають „морського козла”, у який навіть наші маріупольські салаги не грають без прибамбасів! І геть нічого не знають, що, крім „козла”, є вищий, інтелектуальний, я не боюсь цього слова, рівень гри в доміно! Різниця між клас-майстром і „морським козлом” така ж, як між скрипкою та балалайкою. Хоча, скажу, і на балалайці „Політ джмеля” Римського-Корсакова можна виконувати не згірше, ніж на скрипці. Якщо уміння є, адже в кожному чині є свій кайф і свій бздик. Ти зі мною згоден?

- Маєш рацію. У мене є приятель ще з педінституту, секретарем парткому колгоспу імені Ярослава Гашека працює…

- О, серйозна посада. Так ти з ним учора зустрівся?

Майор Бузина закасав обшлаг гімнастерки на лівій руці – стрілки годинника показували на другу:

- Дві години тому розпрощалися під пісню „Широка страна моя родная” у виконанні хору імені Митрофана П’ятницького. У нього в колгоспі один майстерник на балалайці грає „Інтернаціонал”. Приблудний філософ, пристав у прийми до місцевої жительки на прізвище Химка Анощина.

- Кацап?

- Так, гомо кацапієнс, він там у селі один кацапієнс, приблудний.  Він пасе Химчиного цапа. Вранці будить цапа піснею „Вставай, прокляттям заклєймьонний!”, і Химка називає цього свого приймака Адольф Дегейтер, а не П’єр, вважаючи, що музику до „Інтернаціоналу” написав Адольф, а не його рідний брат П’єр. Мовляв, Адольф був музикант, а П’єр лише столяр. Химчин приймак каже, що насправді він – Мартин Гайдеггер, а не Дегейтер. За паспортом він Наришкін, про те, що змінив прізвище на Гайдеггера, просив Химку нікому у селі не розказувать. Химка лише запитала в секретаря парткому (це той мій інститутський приятель, з яким я учора зустрічався, він у них там як піп за старих часів), хто такий Гайдеггер і чи не був він заодно з Марксом.

- Либонь, ревізіоністка, Химка Анощина? П’єр Дежейтер, а не Дегейтер, між іншим, у 1922 році через вищий апеляційний суд міста Лілля виграв процес у свого брата Адольфа Дежейтера на авторство музики до партійного гімну „Інтернаціонал”. Сей факт відомий, і хай Химка не пиздить. Вибач, Льошо, що я матюкнувся. То вам, українцям, матюкатися не дозволяється, а я – кацап, чи, як ти кажеш, гомо кацапієнс, мені можна.

- Не пишайся.

- А я й не пишаюся!

- Інших замінників матюкам нема?

- Нема, бля! І хай Химка не пиздить! Так, П’єр працював столяром-червонодеревником, проте у вільний від роботи час він ще займав посаду кантора співочого товариства „Робітнича ліра” в тому ж Ліллі. Сей факт теж доведено. Франція – не Радянський Союз, але й там теж інколи справедливість перемагає. То теперички французькі комуністи на чолі із своїм генсеком Жоржом Марше поступово сповзають на позиції ревізіонізьму і намагаються заперечити авторство П’єра. Пишуть, що П’єр начебто украв у свого рідного брата Адольфа Дежейтера ноти партійного гімну „Інтернаціонал”, і таким чином хочуть посіяти сумнів у чистоті марксизьму-ленінізьму. Чистої води брехня.

- Можливо, ти й правий.

- Правий, правий, Льошо. Ми ж з тобою не п’яні, а коли ми тверезі, ми завжди правí. У цьому я з тобою теж суголосний. Ну, а з Теодором Нечипоруком та його компаньйоном я мусив погодитись на його пропозицію зіграти в „морського козла”, позаяк іншим жанром він не володіє. Першу  партію ми з Левком програли, хоча могли й виграти – я про всяк випадок зреалізував кілька ризикових варіянтів, щоб знайти слабкі місця в супротивника. Далі чотири партії поспіль ми виграли.

Теодор Нечипорук за рахунку 1:4 не на його користь питає мене: „У вас є зовнішня схожість з поетом Борисом Леонідовичем Пастернаком. Ви, часом, не є його родич і не єврей?”

„Ні, кажу, я троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього жінка Берта Мойсеївна — єврейка”.

Вигріб він разом із своїм партнером усі гроші до канцура, копійки додавав, щоб розрахуватись за поразку. Я йому п’ятірку залишив, кажу: „У Донецькому останні гроші ніколи не забирають, завше залишають на пиво для угамування небажаних емоцій, які з’являються після програшу”. І на вухо дав кілька порад, які тра’ робить комбінації в тій чи іншій ситуації в „морського козла”. Теодор Нечипорук мені сердешно подякував і зі своїм напарником пішов у ресторан „Дніпро” пить пиво та засвоювать мою науку.

А Левко давай мене шпетить: „Як ти міг таке бовкнути: „Я — троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього жінка Берта Мойсеївна — єврейка”?!

Питаю: „А що, є якісь заперечення?”

„Авжеж, каже, тобі тра’ було зрèкти: „Я — небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна — юдейка”.

„Хай так, кажу, тепер буду знати: я — небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна  - юдейка”. Ти про це щось знаєш?

- Ні, навіть не здогадувався!

- Отож. Тепер і ти будеш знати. Чи скажеш, що мені про цих родичів, Трохима Денисовича й Берту Мусіївну, в Управління кадрів треба рапорт подавати, а то Рябоконь ще виснує, що умисно приховую?

- Не треба. Небіж у других – то далекий родич. Такі спецперевірці не підлягають. Та й Трохим Денисович – шанований діяч, Герой Соцпраці, тричі сталінський лавреат. До того ж про тих своїх родичів ти дізнався нещодавно, чи не так?

- Так. Без Левка й не знав би.

- А із Шнеєрзоном ти в доміно, гадаю, не грав і на підмогу для обстеження туалету Цвєткова не брав?

- Ага! – згадав майор Бочонкін Шнеєрзона та генерала Цвєткова і стріпнув чубом. - Ні, впорався без Цвяткова. Він, поц, уміє грати в доміно чи в скраклі? Я взяв двох понятих з наших прапорщиків, приходжу до Шнеєрзона, мені по бубну, що в його гастрономі на вулиці Велика Житомирська вся міськкомівська партійна сволота  пасеться, натискаю кнопку дзвінка. Чую: „Ку-ку” – це у нього такий дзвінок. Думаю: „Буде тобі зараз „ку-ку”.

Він відчиняє двері, бачить перед собою кагал, схожий на групу захоплення, і я попереду, а мій писок знають усі київські євреї, витримую паузу й говорю, тобто суворо речу: “Громадянине Шнеєрзоне, іноземну валюту, наркотики, зброю, золото в  зливках, діаманти чи інші заборонені предмети зберігаєте? Якщо так, то пропоную добровільно видати”.

Він затрусився, белькоче: “Яка валюта, які наркотики, яка зброя чи інші заборонені предмети в мене можуть бути?! Я мирний єврей і член КПРС! Я директор гастроному на вулиці Горвіца! Мене всі члени Київського міськкому Комуністичної партії України знають, цінують і мені довіряють!” Сара, його жінка, теж підпиздикує: „Яка нахабства! У мене чоловік – кристально чистий комуніст і вірний ленінець-більшовик, а не якийсь там Лейба Давидович Бронштейн-Троцький чи Бухарін, і ні в які ухили ніколи не коливався, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, а якщо й коливався, то тільки разом з партією! Чого ви до нас приперлися, як петлюрівці в першу громадянську війну?”

Знаю, який він мирний єврей, хто його й за що цінує і який з нього більшовик. Я промовчав, що вулиця Горвіца давно вже Велика Житомирська, а не Горвіца, я до петлюрівців маю таке ж відношення, як болгарський комуніст Тодор Живков до підпалу німецького рейхстаґу, а Шнеєрзон перед Комуністичною партією та рідною Сарою не такий уже й чистий, як вона думає. Іду в туалет, а переді мною продовжує стоять Сара й закриває двері своїм неосяжним тухесом.

„Ви що, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, в іншому місці не могли відправить свої натуральні потреби? Яка нахабства!” — репетує.

„Не міг”, — кажу. Затим Сару вбік, заходжу  в  туалет,  запрошую  до  уваги  понятих  і  чьотко  виймаю  з-під зливного бачка Талмуд іноземного походження. Шнеєрзон в трансі і нічого сказати не може.

Тимчасом я його запитую: “Ідеологічно шкідливу літературу, отриману із-за кордону нелегальним каналом, тессезеть, зберігаєте, громадянине Шнеєрзон? А як на такий незаперечний факт вашої участі в ідеологічно підривній діяльності подивляться ваші члени Київського міськкому КеПе(бе)У?”

Він ще більше затрусився, я кажу: „Підіть, громадянине Шнеєрзоне, у ванну, підмийтеся, потім поговоримо”.

БАРТЕР МАЙОРА БОЧОНКІНА (ЗАКІНЧЕННЯ)

- Ребе, ти пантруєш хід моїх думок? – Майор Бочонкін з-під лоба глянув на майора Бузину.

- Аякже. В контексті індукції.

- Переходимо до дедукції. Взагалі то я, зізнаюсь чесно, його недооцінив,  дав йому певний люфт, думаю, хай прийде до тями, потім закінчу профілактику. Але він мене перехитрив, шлімазл поцуватий. І ось як. Повернувся я в Управління, згідно з наказом голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість поставив Шнеєрзона на загальнодовідковий облік за категорією „єврейський націоналіст, який підтримує зв’язки із зарубіжними сіоністськими центрами” і поїхав до Зями Смульсона. Смульсона я раніш поважав, він слюсарем на заводі “Більшовик” працює. Льошо, ти коли-небудь зустрічав єврея – слюсаря?

- Ні, зроду не бачив. Хоча в Кривому Розі до війни…

- Зачекай, Льошо, про свій Кривий Ріг і довоєнні події потім розкажеш. Тут інша географія й протилежна оперативна обстановка. Так ось, цей Смульсон – не просто слюсар, а слюсар 7-го розряду! Золоті руки, щомісячний план виконує на 200 процентів, орден міг би одержати! Лише в  райкомівську  рознарядку не втрапив, тому що, по-перше, єврей, а по-друге, спить на лекціях,  які  по  лінії заводського парткому й профкому влаштовуються для робітників в обідню перерву з метою підвищення їх політичного рівня. Сигнал такий надійшов.

- Один Зяма спить?

- Та ні, сплять усі, алеж то не мій континґент, крім Зями, у цеху жодного єврея немає.

Перевірив я сигнал, який свідчив, що Зяма Смульсон замість того, щоб уважно вислуховувати лекторів про досягнення нашої внутрішньої та зовнішньої політики, на лекціях спить. „Чи немає тут політичного підтексту, — ставлю я собі запитання, тессезеть, як каже Фердинанд, — чи не присутня при такому факті демонстрація слюсарем Смульсоном негативного ставлення до марксистсько-ленінської ідеології  на противагу поглядам ідеолога сіонізму Зеєва-Володимира Жаботинського з Одеси, земляка Левка Різника, тессезеть?”

- Друга Симона Петлюри.

- Левко Різник – друг Симона Петлюри?

- Ні, Жаботинський  – друг Петлюри.

- А, я знаю: „Всіляко перешкоджати блокуванню сіоністів і українських буржуазних націоналістів, оперативними заходами і, використовуючи оперативні і пропагандистські методи, постійно вносити розкол у діяльність їх підривних організацій”, — процитував Бочонкін установку Центру. -  Виявилось, що тут дещо інший підтекст. Оперативним шляхом я встановив, що Зяма, чудовий слюсар, золоті руки, зробив собі самогонний апарат із нержавіючої сталі і ночами гонить первака, та такого, що у всьому Києві не знайдеш, „Цимес” називається, і продає його за прийнятними цінами членам єврейської громади, запевняючи, що повністю витримує кошерну технологію. За агентурними даними, гоям він продає той же самогон, проте вже під назвою „Емес”, що в перекладі з їдиш означає „Перемога”. При цьому учасникам війни, незалежно якої, і учасникам бойових дій, незалежно яких – вірить на слово, робить знижку на двадцять відсотків.

- Фельдкурат Отто Кац, — пригадав майор Бузина вечірню здибанку із Йосипом Швайкою, — з приводу горілки, яку виготовляють євреї, сказав…

- Ребе, фельдкурат Отто Кац – вихрест. Я таким не довіряю, — рішуче заперечив майор Бочонкін, не дослухавши, що колись міг сказати фельдкурат Отто Кац.

- А що таке “вихрест”? – перепитав майор Бузина.

- Хрещений юдей. Ну, щось на зразок Карла Маркса чи іспанського диктатора маршала Франсиско Франко. Маршал Йосип Броз Тіто – хорватський єврей і теж вихрест.

- А Мао Цзедун?

- Не знаю, ребе, запитаю в своєї агентури. Зяма Смульсон – точно не вихрест, не хвилюйся, він справжній юдей. Приходжу я до нього додому за місцем проживання, розуміється, що без понятих, тут справа тонка,   самогонка   –   не   Талмуд,  зайві  свідки  не потрібні. Кажу йому: „Зямо, надійшли оперативні дані, що ти женеш самогон”. Він теж, як і Шнеєрзон, зблід, проте до віднікування не вдався, зізнався, сам щиросердо розказав: „Гоню, Іване Демидовичу, однак тільки для себе, ні краплі на сторону. Гоню й все сам випиваю!” Льошо, ти бачив коли-небудь єврея, який випиває по три літра самогону за день?

Майор Бузина крутнув головою, але почав згадувати:

- Не бачив, хоча колись мені розказували, у Кривому Розі…

- Зачекай, Льошо, давай без мемуарів, ми обговорюємо сучасні проблеми. Так ось, кажу я Смульсону: „Хай буде так, повірю й закриваємо на  поки що цю тему. Інше питання – хочеш мати Талмуд?” У нього очі на лоб полізли: „Не проти, звичайно, який же єврей не хоче мати Талмуд, але з погляду боротьби з пережитками…” І дивиться на мене уважно, думає, що я перевіряю його політичну зрілість. „Добре, — кажу, — ти вважаєш, нібито  я  не  знаю, що ти ходиш у синагогу, своєму синові Ізі зробив обрізання й купив йому скрипку, ухилився від підписання колективного листа робітників орденоносного заводу „Більшовик” з вимогою позбавити літературного власовця Солженіцина радянського громадянства, ночами женеш кошерний самогон, а потім спиш на лекціях в обідню перерву? Знаю. Втім, поки що річ не про се. Давай три літри самогону, твою добову норму, який ти підпільно женеш за допомогою зробленого на робочому місці в механічному цеху орденоносного заводу „Більшовик” самогонного апарату із нержавіючої сталі, і  я  тобі  на  шармака подарую  найсправжнісінький   Талмуд”.

Мені,  Льошо,   самогон   терміново знадобився, оскільки земляк із Донецька в гості мав приїздити. У нас, на Донбасі,  справжні шахтарі сорокаградусну отруту із магазинів не вживають, надають перевагу натуральному продукту, вище градусом і якістю. Не міг же я перед давнім другом  із  Донбасу  своєю  пикою  ударити  в  грязь,  іншими словами, пригощаючи його казенкою? Донбас порожняк не гонить, а гонить самогон, і якістю не набагато гірший, ніж кошерний „Цимес” чи гойний „Емес” Зями Смульсона, як потім, порівнюючи, я встановив. Щò мій друг-шахтар міг подумати про ЧеКа? Правильно я міркую?

- Як на мій позір, логічно й переконливо.

- Тому я вимушений був у складній ситуації реалізувати отримані оперативним шляхом дані в громадсько-корисних цілях. Зашифровка джерела інформації в мене залізна. Зяма, сто пудів ґарантую , нізащо б не здогадався, хто на нього стукнув, хоч вважає себе конспіратором. Ну, як побачив він Талмуд, аж дух у нього перехопило, слова вимовити не може. Я йому кажу: «Зямо, давай бутель, бекіцер, ніколи мені з тобою тут теревені править, на вокзал треба їхати, друга зустрічати».

Ну, обмінялися ми, я йому — Талмуд, конфіскований у Шнеєрзона, він мені – трьохлітровий бутель кошерного самогону «Цимес», виготовленого підпільним способом, можливо, й „Емес”, різниця невелика. Я його попередив, врахуй, Льошо, попередив, щоб він нікому про нашу міньбу не розповідав і в туалеті  священну  книгу  євреїв  не читав. Льошо, він мені на подарованому Талмуді присягнувся, що ні звуку нікому не скаже про Талмуд і священну книгу євреїв у туалеті читати не буде. На жаль, Зяма,  враг його матері, виявився базікою, незважаючи на те, що дав клятву на Талмуді в моїй присутності. Тут і я дав допустив прокол -  забув правило: „Ніколи не довіряй єврею”. Чи точніше, як казав один американець: „Довіряй, але перевіряй”. Я ж довірився, як лох, прийнявши Зямину клятву на Талмуді, а треба було Зяму хоча б на тиждень взять під „наружку”.

- Згідно з Святим  письмом, клятва вважається гріхом, — сказав майор Бузина.

- Ребе, то християни так вважають, а юдеї дають клятви наліво й направо: „Клянусь здоров’ям своєї матусі Руфи, щоб я так мучився!” – а його матуся  Руфа вже двадцять років як померла, „Клянусь труною своєї матінки Броні, щоб я так жив!”, — а його матінка Броня жива-здорова, ще й Салазара переживе. – Майор Бочонкін безнадійно махнув рукою. – Зяма мені поклявся не своєю матусею, а на Талмуді, на Талмуді!!! І тут же вирішив, шпіцель хуїв, похизуватися перед Шнеєрзоном тим же Талмудом,  придбаним у мене майже на шармака, коли прийшов  до нього по ковбасу в гастроном на  вулиці Велика Житомирська. Кияни його називають „об’їдочним”, оскільки Шнеєрзон після отоварювання міськкомівських діячів залишки інколи викидає і на прилавок.

- Знаю, сам інколи туди заходжу.

- З вулиці? А в Шнеєрзона ще з двору половина київських євреїв пасеться за рахунок Київського міськкому Компартії України. І ось Смульсон, отримуючи з гастрономівського тилу патик карбонаду, кілограм мисливських сосисок і п’ять бляшанок гусячого паштету, все йому розпатякав – і про священну книгу євреїв, і про бутель самогону, і про наш шахер-махер. Ще й Талмуд, базіка, показав. Шнеєрзон упізнав свій Талмуд, Смульсону ні слова не сказав, а прибіг у приймальню КДБ, лемент підняв, поц, та ще й на мене заяву набазграв такого змісту: „Майор КДБ Бочонкін, якому рідною Комуністичною  партією  та  Радянським Урядом довірено відповідальне завдання безпощадно й неухильно боротися з єврейським сіонізмом і буржуазним націоналізмом, незаконно конфіскував у мене, члена КПРС, Талмуд, який я ретельно вивчав з метою викриття підступів ізраїльської вояччини!” Чуєш, ребе, як він заспівав? Під Каценбогена почав зизити, агіцин паровоз!

„Звиш того, як мені стало достеменно відомо, — далі обливає мене брудом Шнеєрзон, — вище названий співробітник наших органів державної безпеки, а за всіма ознаками причаєний симпатик лівого опортуніста Бухаріна, якого наша партія викрила як ворога народу ще в 30-і роки, обміняв мій Талмуд, який я старанно вивчав з метою викриття підступів ізраїльської вояччини, — а де він взяв цей Талмуд, не вказує, — на три літри кошерного самогону в політично незрілого слюсаря з заводу „Більшовик” Зіновія Смульсона, який, крім того, що підпільно гонить самогон, зробив обрізання своїм дітям чоловічої статі та щосуботи ходить у синагогу на Подолі!”

Ну, дійшла ця справа до Фердинанда, підключилася інспекція, крик, ґвалт: „Грубе порушення службової та партійної дисципліни, втрата речового доказу, схильність до правого ухилу!”

Яка втрата, якщо сей Талмуд нікуди не подівся й перебуває в надійних руках Зями Смульсона, хоч він і зробив певний прокол з погляду забезпечення сурової конспірації, але це справа поправна? Яке порушення? Можливо, я здійснював складну оперативну комбінацію, поставивши собі на меті  виявлення каналів розповсюдження ідеологічно шкідливої літератури, проникнення в зарубіжні підривні сіоністські центри з використанням внутрішнього середовища й процесів, що  відбуваються  в  ньому?  Який „лівий ухил”, коли я ніколи ні направо, ні наліво не бігаю, повсякчас блудя…  Ні — повсякчас блядя… Блюдя?

- Що ти хотів сказать?

- Про моральний кодекс. Що я його, того — свято блюдю?

- Свято пильнуючи моральний кодекс будівельника комунізму.

- Будівельника чи будівника?

- Ми – будівельники, чорнороби. Будівники нагорі.

- Ясно. Наліво не бігаю, свято пильнуючи будівельний кодекс чорнороба комунізму! Ягве, о Шамаїм, Елохім ель-Шаддай!! – Майор Бочонкін підняв очі гору, звертаючись до Бога, і, віддавши йому належне, знову повернувся до майора Бузини. - Хто мене спіймав? Шнеєрзон? НашГейдріх? Довбач з Сорокою та Різником?! Цвятков?!!

Обуренню майора Бочонкіна не стало меж, у нього аж дух забило й він ударив кулаком по підвіконню.

- Бухарін був правим ухильником. Ліві позиції займав Троцький, — сказав майор Бузина.

- Ти бач! – злостиво вигукнув майор Бочонкін — Так-таки набрехав Шнеєрзон! Сплутав мене з Лейбою Давидовичем, а назвав Бухаріним! - Він хвилинку помовчав, віддихуючись, і продовжив уже спокійніше:

- Але мої докази Фердинанду не доповіли й він на голих та перекручених фактах, не вислухавши обвинувачувану сторону, впаяв мені стругача. Ну де ж справедливість, скажи, Льошо, як тут працювати? – знову захвилювався майор Бочонкін.

- Не переймайся, Іване, — заспокоїв його майор Бузина. – Щойно Фердинанд дав Рябоконеві розпорядження зняти з тебе сувору догану.

- Тавжеж? - зрадів майор Бочонкін. – Ну, за це вартує випити. Ходімо до мене, порушимо заборону Фердинанда. У мене ще залишилося трохи смульсонівського напою. Діло святе, самогон називається „Емес”, як я тобі казав, що в перекладі з їдиш означає „перемога”. За перемогу!” — додав майор Бочонкін з інтонацією, яка не допускала заперечень.

- Вельми слушна ідея, — з інтонацією недоконечної оговтаності від участі у високій нараді під керуванням генерала Федорчука відгукнувся майор Бузина – іншим разом він з такою легкістю не здався б на пропозицію розпивати спиртні напої, що межує чи є порушенням, і майор Бочонкін потягнув його за рукав сходами наниз до свого кабінету.

МІСЯЦЬ АДАР 

Бочонкін хвилину помовчав і вже від себе звернувся до майора Бузини:

- Льоша, ну ти скажи, кого це їбе? Кого це їбе?

Майор Бузина не міг пригадати, чи залишився ще самогон у фляжці майора Бочонкіна чи він вилив його у шкляники до щирця, і тому не міг твердо вирішити, виставляти йому на стіл свою фляжку з горілкою, яку він власноруч настоював на коренях кульбаби й захопив на тривогу, чи ще почекати.

- От так завжди: кого ЦЕ їбе в нашій рідній державі? Товариші офіцери, — гірко і вже зневолено продовжував допитуватися майор Бочонкін у майора Бузини, — товариші офіцери, розблядь вашу мать, КОГО ВОНО ЇБЕ?!

Майор Бузина сидів мовчки. На зволожені очі майора Бочонкіна набігла сльоза.

- Я десс-сять років сиджу в КДБ на „єврейській” лінії… здуріти можна… щуром тут сам станеш…

 Майор Бузина дивився у закуток кабінету, куди збігалися тіні й дощечки дубового паркету. Широкий плінтус міцно закривав шпарини між не зачовганою в закутку підлогою й тинькованою стіною. Попід стіною по периметру кабінету розміщувались сейфи й тумбочки. Сейфи були з коліщатком і складним замком, певно, ще довоєнні, стіл і тумбочки -  виробництва меблевої фабрики імені Боженка. Стояла майже абсолютна тиша, з коридору звуки не долинали — колеги майора Бочонкіна та майора Бузини, либонь, ще чекали відбою тривоги по своїх кабінетах, знадвору теж.

 Майор Бочонкін провів долонями по обличчю від чола до підборіддя і сухими очима подивився на майора Бузину. Майор Бузина повернув голову і відказав:

- Така планіда, чи правильніше – планєта, Іване… Життє-е, як той говорив.

 Від тривалого сидіння у майора Бузини заболіли крижі, і він пересунувся впритул до спинки стільця.

- Еге ж, — сказав Бочонкін, вийняв з шухляди мацу, понюхав і поклав її назад. – Ти маєш рацію. – Майор Бочонкін махнув рукою: — „Гевел гаволім, кулой гевел”, як казали старі євреї: „Марність над марностями, і все є марність”.

Запала мовчанка. Зрапта вчулося, як на протилежному від Подолу боці Києва, далеко, певно, в Жулянах, тричі прокукурікав півень. Майор Бузина глянув на годинник:

- Щось рано півень піє…

Годинник показував о пів на п’яту.

„Швидко дві з половиною години за розмовами з Ванею Бочонкіним промайнули, — подумав він. – А в мене аж сідниці затерпли”.

- Тарніголь, — сказав майор Бочонкін.

Київ ще спочивав, спала Україна – від Дону до Сяну, і далі аж за Холмщину, і Кубань покоїлась в горобиній передранішній ночі. Не спав півень в Жулянах та підняті по тривозі чекісти. А Земля крутилась, оберталась по колу — справа наліво, тимчасом знизу вгору й знову згори вниз; день тиснув ніч, а ніч тиснула день.

До ранку ще було далеко, сонце, не подолавши весняного рівнодення, тільки-но підкочувалось до Кубані й Новочеркаського. Розповідь Бочонкіна справила на майора Бузину враження, може, ще й тому, що цьому сприяла мертва тиша, у якій, як у піску, губився голос приятеля, лише якийсь занадто ранній чи недоумкуватий жулянський півень зачепив її ззовні.

Майору Бузині згадалась історія, щойно почута від майора Бочонкіна, про те, як майор Бочонкін потрапив на службу в КДБ, і майорові Бузині привиділося, як там, на сході України, звідки мусило небавом з’явитися запнуте хмарами сонце, шугають у підземеллях полчища щурів, і що вони колись, чи то вночі, чи то вдень, можуть виповзти на поверхню Землі й услід за ніччю, чи попереду дня, посунуть Україною, а потім Європою, аж до Атлантики і, може, втопляться в океані, а, може, знову повернуть навспак, прочешуть до Зеленого Клину на Далекому Сході, і так будуть мігрувати між Сходом і Заходом, від одного океану до іншого услід за Сонцем і проти Сонця, без спочинку заповнюючи євразійський простір переможним щурячим вищанням.

За вікнами поки що панувала пітьма, по склу вдарило кілька крапель снігодощу, ніби хтось був кинув у вікно пригорщу води впереміж з льодяним просом. Краплі вузькими струмочками потекли вниз, і дощ припинився.

Півень більше не кукурікав.

Майору Бузині стало мерзлякувато, і він пожалкував, що втратив свою шинелю, рятуючи від пожежі центральну споруду КДБ, колишній Палац праці, який чекістам віддав Лаврентій Павлович Берія, забракувавши при цьому з міркувань безпеки новобудову по вулиці Кірова, 12/2 на користь Ради народних комісарів УСРР.

Зрапта з коридору почувся дрібний стукіт підборів, хтось біг поверхом і смикав за ручки зачинених дверей кабінетів. Через кілька секунд двері в кабінет відчинилися, і в одвірку  постав старший лейтенант Старухін.

 - Чого ви сидете? Трливога закінчена, збирлайтесь додому, тільки не забудьте опечатати сейфи й зачинити дверлі, — швидко сказав він, нюхнув  носом, прискіпливо оглянув кабінет і, не завваживши нічого підозрілого, побіг далі, смикаючи за ручки дверей і гуркаючи клямками.

 Якось зовсім недоречно задзвонив телефон: у чекістів така служба – телефон може задзвонити в будь-який час, навіть глупої ночі й такий ранній.

 «Як це падло дзвонить, бля?»– невдоволено буркнув майор Бочонкін і відчеканив у трубку:

 - Майор Бочонкін уважно слухає! Кажіть!

 Дзвонив генерал Рябоконь:

 - Товаришу майор Бочонкін, своїм наказом від сьогоднішнього числа голова КДБ УРСР товариш Віталій Васильович Федорчук зняв з вас раніше накладене на вас чергове дисциплінарне стягнення.

 Майор Бочонкін підморгнув майору Бузині і гарикнув:

 - Служу С-с-сав-в-вєтскаму С-с-саюзу і р-р-радной Кам-м-муністічєской партії! – Рябоконь дзвонить, — пояснив він майору Бузині, відвернувшись від трубки.

- Ну, це не зовсім за військовим Статутом – про Комуністичну партію, — поправив майора Бочонкіна генерал Рябоконь. – Хоча і не забороняється, — додав.

 Генерал Рябоконь любив, коли за будь-яких обставин посилались на Комуністичну партію та генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, ще й тому, що те йому лестило, адже була можливість нагадати при цьому про своє земляцтво з Леонідом Іллічем, і майор Бочонкін це знав, тому в м’якій формі заперечив:

- Так я маю на увазі установку Генерального секретаря ЦК КПРС і вірного ленінця Леоніда Ілліча Брежнєва про те, що КДБ – це озброєний загін нашої рідної партії. – Бочонкін знову підморгнувмайору Бузині, а затим портрету Брежнєва.

- Загалом, ви праві, товаришу Бочонкін, сперечатися не буду, — поважно визнав слушність міркувань майора Бочонкіна генерал Рябоконь. - Установка по-ленінськи вірна. Я свою діяльність починав у Дніпропетровській обласній партійній організації, яку в свій час очолював Леонід Ілліч і заклав традиції. А зараз зайдіть у приймальню і розпишіться про ознайомлення з наказом голови.

- Єсть! - по-військовому відповів майор Бочонкін, поклав трубку й зауважив: — Ми завжди праві, коли ми тверезі, товаришу Рябоконь. Сьогодні й завжди…

- …і повіки віків. Амінь. - Майор Бузина крекчучи встав, підійшов до вікна, кинув погляд униз і наліво і побачив водія генерала Цвєткова старшого сержанта запасу Мусія Давидовича Бідулю, який під’їхав білою «Волгою» до центрального під’їзду будинку КДБ УРСР. Біля дерева, яке росло під кабінетом майора Бузини й допіру врятувало прапорщика господарського відділу, що падав з даху, лежачи продовжував нести службу прапорщик комендантського відділу з автоматом, якого полковник Матвєєв, мабуть, забув зняти з поста.

Оцінивши обстановку назовні, майор Бузина повернувся, оглянув акуратно прибраний Бочонкіним стіл і потиснув йому руку:

- Бувай, Іване, дякую за випивку, я теж збираюсь. Швидко у нас з тобою час за розмовами промайнув. – «Перфектний напій був у Івана. Міцний, зараза, і аромат приємний. А якби його та ще настоять на коренях кульбаби!» – подумав він.

- Нічого, Льошо, заходь. У будь-якому випадку «єврейські кучки» ми з тобою відзначимо, хоча ти й необрізаний.

- А хіба необрізаному можна святкувати юдейські свята?

Все ще тримаючи в своїй долоні руку майора Бузини, майор Бочонкін подивився крізь портрет Брєжнєва на стіні й крізь стіну кудись далеко в нічну пітьму і, ніби завбачивши щось там, сказав:

- Справа, ребе, не в крайній плоті — урл ти чи ні …

- Що таке „урл”? - перепитав майор Бузина.

- Необрізаний. Гой, — пояснив майор Бочонкін і продовжив думку, яка  збрижила його чоло: — Справа не в крайній плоті, необрізаний ти чи обрізаний, і, думаю, не в тому, надягає чоловік головний убір, шляпу чи чалму, коли сідає за стіл їсти-пити, чи знімає його. Діло не в шляпі, і справа не в чалмі, равві, а, певно, річ, у тому, щоб на стіл було що поставити, і насамперед — класний самогон. Тобто, я хочу сказати, що гарна випивка нікому не зашкодить: ні православному, ні юдею, ні німцю, ні москалеві. Ні навіть мусульманинові, якщо він випиває самогон після заходу сонця в темному, щільно зачиненому приміщенні, щоб аллах не побачив. І спільну мову завжди можна знайти. Правильно я кажу, азохен вей?

Заперечити майорові Бочонкіну важко було, і майор Бузина змушений був згодитися:

- Азохен вей.

- А на Великдень нам галявину в Пущі-Водиці накриє Колян Майоренко після того, як вночі поборюкається з віруючими, які принесуть святити до храмів дари Божі. У нього контакти з оперативним континґентом теж на рівні. Паску, писанки, ковбасу й освячений самогон мусить поставити. Оскоромимось за повною програмою. Левко Різник — без нашого Левка ніяка вода не освятиться — візьме свою знамениту басолю, я під його музику станцюю «Сім-сорок», Колян Майоренко утне «трепака», а ти «Ой гоп-гопака».

У правому кутку кабінета майора Бочонкіна за сейфом на стіні майор Бузина помітив ізраїльський календар. На малюнку було зображено якесь давнє місто й напис місяця івритом.

- «Адар», — пояснив майор Бочонкін. – Місяць називається – «адар», останній місяць року. У нас це десь лютий–березень. А березень-квітень за юдейським календарем називається «нісан», «місяць колосків», коли юдеї жнивують і збирають виноград. Дати не зовсім збігаються. Юдейський календар – сонячно-місячний, і місяць у ньому починається в перший вечір, коли сходить молодик. «Адар» – останній місяць року, хоча юдеї зустрічають свій Новий рік восени на свято „рош а-шана” першого-другого числа сьомого за календарем місяця, який називається „тішрі”, „тіш рей”, по-нашому — у вересні, чи на початку жовтня. – Майор Бочонкін повернувся до календаря й перегорнув сторінку. – Коли сходить молодик, та ще й закінчується рік і за Місяцем починається новий, все може трапитись, — зауважив він. - Та ще й у рік, коли за юдейським календарем рік має тринадцять місяців і закінчується подвійним, тринадцятим «адаром» – «адар батраках» чи «ве-адар» — високосний місяць.

«Все може трапитись, коли молодик світить над Землею. А зараз над містом хмари, сльота й снігодощ. Який там молодик? Молодик буває в ніч на Різдво чи Івана Купалу», — заперечив подумки майор Бузина і мовив:

- Я гопака танцювати не вмію. Нас у школі вчили танцювати па-де-ґрас.

- Станцюєш па-де-ґрас, коли хочеш, — згодився майор Бочонкін без дискусій.

Майорові Бочонкіну не хотілось переконувати майора Бузину в тому, що, на його думку, юдейський календар найдосконаліший з усіх інших, тому що враховує зміни в природі, рух планет і галактик, і недарма колись у східних слов’ян Новий рік теж починався восени, поки Петро Перший  не примусив його лічити від 1 січня, коли прорубував вікно в Європу.

Майор Бочонкін глянув у вікно — на шибках залишилось кілька крапель дощу й примерзлих льодинок, а за ними густів морок. Йому подобався юдейський календар, музика гімну Ізраїля, танок „Сім-сорок”, який для конспірації називався ще „Без-двадцяти-вісім”, кошерний самогон і запах маци.

- Левко музику підбере, — сказав майор Бочонкін. - Левко такий вправний, що будь-яку мелодію на своїй віолончелі відтворити може. Врешті-решт, я можу взяти свій корнет. У футлярі сто років тримаю… — Майор Бочонкін дивився у вікно. - Еге ж, Льошо, таке в нас життя. От лише…

Що «от лише…», майор Бочонкін не сказав, можливо, згадав про пацюків чи хотів щось додати до майси Каценбогена, але відмовився.

Він знову перевів погляд на майору Бузину, вдруге потис його правицю своєю рукою, з якої ще не зійшли мозолі від шахтарської праці чи, може, від гилок для скраклів та гри в доміно, потому відпустив її.

- Товариші офіцери, зайд ґезунд! – сказав він, впрягаючись у портупею.

Майор Бузина хвильку постояв, міркуючи, сказати насамкінець майорові Бочонкіну про своє підвищення чи зачекати, поки не буде оголошено офіційного наказу,  як того вимагає Статут. Вирішив поки що не говорити.

- До побачення, — відповів він.

Відчинивши двері кабінету, синім коридорним мороком він пішов на вихід, де його на білій «Волзі» чекав водій начальника 5-го управління Алфея Андрійовича Цвєткова Мусій Давидович Бідуля.

Йдучи напівтемним коридором, покартав себе за те, що забув запитати в майора Бочонкіна, в який бік побігли ті щурі, які зацікавили капітана Глюка, і пішов обережніше: „Десь же вони чигають і прогризти можуть навіть дубовий паркет, почувши, що хтось темної ночі поскрипує над їхніми головами мостинами, коли усі сплять”.

Так думав обачний і битий життям туралий майор Бузина, йдучи напівтемним коридором на вихід, де його у білій «Волзі» особисто чекав персональний машталір генерала Цвєткова Мусій Давидович Бідуля.

Темні тіні ховались по закутках, як вони ховались і сорок років тому в службових приміщеннях НКВС, тому що й сорок років тому о сю пору світло в кабінеті Сталіна в Кремлі вже гасло, і працівники НКВС роз’їжджались на короткий відпочинок по своїх оселях до наступного ранку.

Паркет скрипів, і майор Бузина про всяк випадок до світла перед сходами на перший поверх пішов навшпиньки. Раптово за спиною почулись кроки й скрип паркету, майор Бузина здригнувся, хоч був не з лякливих, обернувся й побачив, як коридором за ним поспішає майор Бочонкін, на ходу поправляючи портупею.

У вестибулі було тихо й пусто,  під високою стелею горіла люстра з двома розбитими плафонами й лампочками — спритний полковник інтендантської служби Тітов, певно, недобачив того ґанджу.

За столом чергового на місці капітана Вареника знову сидів довгошиїй прапорщик, який учора ввечері вимагав від майора Бузини показати йому посвідчення „в голом відє”. Побачивши на цей раз майора Бузину, він підхопився, приклав руку до кашкета, витягнув свою шию на всю її довжину і гикнув:

- Желаю здравія, товаріщ майор госбєзопасності товаріщ Бузіна!

Майор Бузина недбало кинув:

- Теж зичу.  

Прапорщик вибіг наперед і відчинив перед майором Бузиною двері. За ним хотів вийти і майор Бочонкін, але довгошиїй прапорщик зупинив його:

- Ваше удостовєрєніє, товаріщ майор!

Майор Бочонкін невдоволено пошарпав себе по кишенях і розгорнув перед пильним прапорщиком своє посвідчення в обкладинці та на довгому ланцюжку, причепленому до внутрішньої кишені гімнастерки.

- Папрашу в голом відє! – наказав пильний прапорщик.

Майор Бузина не став чекати майора Бочонкіна й відчинив двері назовні.