Борис Потятиник

МЕДІА:

ключі до розуміння

(Медіа-критика, Media Criticim)

УДК 007+070

П 646

ББК  460+Ч612.18    

Рецензенти:

Здоровега В.Й., д-р філол. наук, проф.,

Львівський національний університет імені Івана Франка

Демченко В.Д., д-р філол. наук, проф.,

Дніпропетровський державний університет

Ґабор Н.Б., канд. філол. наук, доц.,

Львівський національний університет імені Івана Франка

Рекомендовано до друку вченою радою факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

Автор висловлює щиру подяку програмі імені Фулбрайта за співпрацю,

яка уможливила реалізацію цього проекту.

     Потятиник Б.В.

П 646 Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.

   ISBN 966-7651-18-5

   Ключову роль у цій книзі відведено медіакритиці – одному  з найважливіших інструментів саморегуляції масової комунікації. Медіакритика є також доброю школою для тих, хто готує себе до праці у сфері мас-медіа. Втім, не тільки для них. У деяких розділах автор пропонує настільки відмінні погляди на масову комунікацію, що це може спонукати читача до переоцінки його стосунків з медіасвітом, а отже, зацікавити журналістів й усіх, хто схильний до філософсько-критичного осмислення медіа, зокрема студентів, які вивчають журналістику і масову комунікацію.

ББК 460+Ч612.18

ISBN 966-7651-18-5

© Потятиник Б.В., 2004

© ПАІС, 2004, верстка, оформлення

ЗМІСТ

ПЕРЕД  БРАМОЮ 5

Деякі вступні завваги 5

Media i Medium. Віртуальність 8

Комунікаційні зони:  критерії поділу 20

КРИТЕРІЙ  ГАЛУЗЕВИЙ 21

Телебачення 21

Інтернет 25

Глобалізація 26

Підтримка позатериторіальних етнокультур 30

КРИТЕРІЙ  ВІРОГІДНОСТІ 36

Зона якісних медіа 36

Зона популярних медіа 38

Між зонами: містифікація 43

КРИТЕРІЙ  СВОБОДИ 51

Авторитарна зона 55

Медіа і аудиторія 55

Авторитарна концепція преси 57

Цензура 58

Зона свободи 72

Теорія і практика вільної преси 72

Свобода у концепції соціально відповідальної преси 80

Свобода медіа в Україні 83

Комунікаційна техніка і свобода 84

Тоталітарна зона 85

Електронний тоталітаризм 85

''Класика" тоталітаризму 89

Маніпуляція масовою свідомістю 104

Реклама – PR – пропаганда: спільне і відмінне 111

Відступ І.

СВОБОДА ЯК СПОКУСА 116

КРИТЕРІЙ  ПАТОГЕННОСТІ 124

Зона "раю": реклама – позитивна пропаганда – еротика 124

Зона "пекла" 141

Медіанасильство 142

Насильство і страх  в дискурсі тоталітарного суспільства 161

До "раю" через "пекло" 168

КРИТЕРІЙ ХРОНОЛОГІЧНИЙ:  КОНФЛІКТ МЕДІУМІВ 170

Проти письма 172

Народження нової галактики 174

На троні – телебачення 176

Ідеал всевідання як межа розвитку 182

Інформація заради інформації 185

Відступ ІІ.

СЕМІОЦЕНТРИЗМ:  НООСФЕРА ЯК НЕБЕЗПЕКА 187

КРИТЕРІЙ  АВТОМАТИЗМУ 218

Зона людей 218

Зона машин 219

Комунікаційні машини і роботи 219

Мегамашина 228

Парадоксальне мислення як елемент філософії масової комунікації 235

ЗА БРАМОЮ:  ПРИКІНЦЕВІ ЗАВВАГИ 251

ДОДАТКИ 255

Вілбур Шрамм.  Чотири теорії преси 255

Іван Дзюба. Тридцять років із Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна 260

Герберт Велс.  Війна світів 261

Володимир Войтенко. Шокова футурологія 263

Девід Ловренс.  Порнографія і непристойність 265

Анатоль Франс.  Перший одяг 266

З листів:  спроба "бунту" 268

Парадоксальне мислення 281

ЛІТЕРАТУРА 283

ПОКАЖЧИК 293

BOUNDS OF GROWTH (AFTERWORD) 295

ПЕРЕД  БРАМОЮ

ДЕЯКІ ВСТУПНІ ЗАВВАГИ

     Як і годиться перед входом, дозволимо собі трохи побрязкати ключами. Власне ключі – це критерії, на основі яких ми спробуємо поділити масову комунікацію на зони. І що ж ми збираємося відкривати?

     Деякі теми здадуться читачеві знайомими, хоча не обійдеться без сюрпризів. І не всі сюрпризи приємні. Скажімо, телевізійник чи той, хто захоплюється цим медіумом, не буде в захваті від параграфа "Телебачення". Він прочитає чимало такого, що суперечить уявленням про мас-медіа як самодостатню четверту владу. Натомість йдеться про "автоматизм" роботи на медіа-конвеєрі. З міркувань корпоративної гідності, може, варто було б "загубити" ключі від деяких комірок, приховуючи від непосвячених якісь не надто привабливі професійні таємниці…

     Більшість людей висловлюють невдоволення існуючими медіа, які, попри те, мають дивовижну владу над нами. Ми, звісно, не претендуємо на розгадку усіх медіа-таємниць і хочемо застерегти читача від невиправданих сподівань. Комунікаційні зони, про які піде мова, не більше, ніж умовність, яка може полегшити розуміння медіа. Це ніби фотографії одного й того ж об’єкта у різних ракурсах: зони популярної і якісної преси, телебачення та Інтернету, свободи та авторитаризму… За бажання цей перелік можна продовжувати, точнісінько так само, як можна робити все нові й нові фотографії. Особливо, якщо об’єкт – гігантський, складний і малозрозумілий. При цьому ми намагатимемось дати не так вичерпний опис кожної зони, як продемонструвати характерні взірці медіакритики. Наприклад, у параграфі "Телебачення" йдеться про погляди Ніла Постмена (Neil Postman) на природу телебачення, яке, на його думку, схильне перетворювати все в суцільний розіграш.

     Поділ масової комунікації на зони "раю" і "пекла", звісно, також досить умовний і навіть дещо іронічний. Насправді зона "раю" є таким самим об’єктом критики, як і "пекло". Ще у 60-х роках ХХ ст. Герберт Маршалл Маклюген (McLuhan) стверджував, що реклама наче намагається повернути обивателям втрачений рай. Звичайно, це міркування стосується не всієї рекламної продукції, проте абсолютна більшість її справді апелює до відчуттів задоволення, комфорту, насолоди, навіть блаженства, імітуючи "райське життя". Подібне можна сказати про т. зв. позитивну пропаганду, відеопродукцію еротичного спрямування, більшість музичних кліпів. Відповідно, в зоні віртуального "пекла" опиняються ігрові та документальні жанри, пов’язані передусім з катастрофами, агресією, стражданнями, страхом і болем. В описі цієї зони ми зробимо суб’єктивний акцент на екранному насильстві та надзвичайно агресивній пропаганді тоталітарних режимів. Моторошна сила цієї пропаганди, як відомо, полягала в тому, що голови, які не піддавалися ідейному перевихованню, могли бути без особливих церемоній розтрощені пострілами в потилицю.

     Така спрощена схема, звісно, не надто узгоджується з усім різномаїттям, складністю та непередбачуваністю масової комунікації. Тому, з очікуваною невідворотністю, виникла ще одна – змішана зона (До “раю” через “пекло”). І справа не тільки в тому, що пропаганда чи, скажімо, садомазохістська еротика входять одразу до обох вищезгаданих зон. Річ у тім, що впродовж усього періоду розвитку масової комунікації можна спостерегти наполегливі спроби навести ідеальний лад (комунікаційний "рай") за допомогою усіляких "пекельних" засобів, як-от цензура, гоніння на опозиційних до влади журналістів тощо.

     Хронологічний критерій дав підстави поділити масову комунікацію на зони-епохи, в яких панують ті чи інші медіа, і вести мову про конфлікт медіумів. А також розглянути гіпотезу про межу розвитку – ідеал “всевідання і всюдисущості”, при наближенні до якого може відбуватися сповільнення розвитку.

     Консерватори і революціонери – це ще два умовні ракурси. Найбільшої критики, як правило, зазнають найпопулярніші медіа, як от телебачення в другій половині ХХ і на поч. ХХІ ст. Його критику можна розділити (відповідно до позицій) на дві великі категорії. Перша позиція належить консерваторам. Консерватори критикують з огляду на "золотий вік" друкованого слова, який "зіпсувало" телебачення, і намагаються запропонувати ті чи інші заходи (від моральних закликів до законодавчих та організаційних обмежень), щоб стримати чи поліпшити телебачення.

     Друга позиція (назвімо її революційною чи прогресистською) належить поки що нечисленним критикам телебачення з погляду прогресивнішого, на їхню думку, медіуму – всесвітньої мережі Інтернет. Традиційні ЗМК, особливо телебачення, застаріли, а отже, мають звільнити місце новому інтегрованому медіуму, який найближче переносить нас до ідеалу "всевідання і всюдисущості". Вони не вірять у те, що телебачення можна поліпшити. Проте переконані, що Інтернет, який знову повертає нас до тексту, точніше гіпертексту, в новому мультимедійному сервіруванні, позбавлений основних вад телебачення, так би мовити, від народження. Їхня критика мала б стимулювати "відмирання" застарілого медіуму.

     У другому відступі "Семіоцентризм: ноосфера як небезпека" –своєрідному філософському осерді книги – йдеться  про те, що заховане за бутафорними "раєм" і "пеклом", про те, що, зазвичай, не потрапляє у приціл медіакритиків, хоча, може, є ще важливішим.  Те, що прийнято сьогодні позначати такими багатозначними термінами, як "інформаційна ера" чи "інформаційне суспільство", з нашого погляду, є  одним із симптомів наближення семіотичної революції. Революцією ми називаємо перерозподіл семіотичних потоків, порушення дотеперішньої семіотичної ієрархії (наймолодші структури стають домінуючими).

     Хоч заперечення антропоцентризму і не належить до авторських переконань, все ж ми хотіли відійти якомога далі від традиційного і дещо поверхового, на нашу думку, антропоцентризму на користь семіоцентризму. Тобто особистість людини у цій книзі – не більше, ніж функція синергетичних семіотичних потоків або одна з форм самоприскорення цих потоків, яка реалізується, зокрема, через психологічне прагнення бути більш значущим в очах інших людей.

     Так уже є, що майже будь-яка тема, коли приділити їй достатньо часу, виводить далеко за свої власні межі і робить нас причетними взагалі до роздумів про те, що є людина і що є істина. Чи це, бува, не іскра електричного розряду, що проскакує поміж двома протилежно зарядженими електродами-твердженнями, тоді як жодне окремо взяте твердження не може претендувати на істинність?

     Принаймні, нам би хотілося, щоб саме так сприймали міркування, висловлені у цій книжці. Духом парадоксального поєднання продиктовані також деякі особливості структури книжки, яка містить два відступи есеїстичного характеру. Вони ніби нагадують, що самого лише класифікованого опису та аналізу недостатньо для належного розуміння масової комунікації.

     Журналістика і медіакритика віддавна належать до тем загального інтересу. Тому не дивно, що чимало міркувань формувалося в довгих бесідах з моїми рідними: батьками, дружиною Уляною і сином Олесем, колегами з факультетів журналістики й філософії, зокрема професором Володимиром Здоровегою, який свого часу був моїм науковим керівником. Тому буде доречним не тільки попросити вибачення за відібраний час, але й висловити їм щиру вдячність. Принагідно хочеться подякувати студентам та аспірантам, спілкування з якими було й залишається інтелектуальною насолодою.

     Неоціненну допомогу в підготовці книги надали Наталя і Василь Ґабори, Мирослава Прихода та Ліенн Фрідріксон (Baylor University, Texas).

MEDIA I MEDIUM. ВІРТУАЛЬНІСТЬ

     Перед тим, як увійти в браму, ще  кілька слів про найбільш вживані поняття. Як уже, мабуть, зрозумів читач, слово "медіа" ми використовуємо як синонім до "мас-медіа". Медіум (відповідно до латинського чи англійського medium) вживаємо на позначення окремого засобу передавання інформації. Отже, мас-медіа – певна сукупність медіумів, що об’єднує, як правило, телебачення, радіо, газети, журнали, кіно, книжки, записи на магнітних носіях чи цифрових компакт-дисках і т.п. Це – засоби донесення інформації до масової аудиторії. І хоча чіткої межі між масовою і міжособистісною комунікацією ніколи не було, існує нав'язлива спокуса провести демаркаційну лінію.

     Саму масову комунікацію, здебільшого, визначають, як інформаційні потоки, розраховані на велику гетерогенну аудиторію, розділену просторовими і часовими бар'єрами. Наприклад, радіосигнали водночас може приймати аудиторія різних, віддалених у просторі, населених пунктів. Інші люди через рік, десять чи навіть сто років зможуть переглянути відзнятий сьогодні фільм чи написаний текст. Чимало дослідників оцю розділеність аудиторії часом чи простором навіть вважали обов'язковою ознакою масової комунікації. Натомість комунікація, що характеризується єдністю місця і часу, аудиторія якої не розділена часовими чи просторовими бар'єрами (усі реципієнти присутні тут і тепер, як-от лекція чи мітинг), за цією логікою, не є масовою.

     Що й казати, розмежувальна лінія достатньо чітка. Але чи коректна?*

     Уявімо, що поряд відбувається багатолюдний мітинг (5 тис. осіб). Журналісти відсутні. Отже, засоби масової комунікації про цю подію мовчатимуть. Єдиний технічний пристрій, який використовується – гучномовець. Отож, 5 тис. присутніх добре чують усіх промовців. Увечері вони повернуться додому і, ймовірно, розкажуть про цю подію своїм близьким родичам чи друзям. У результаті, вже першого вечора про подію матимуть уявлення до 20 000 осіб. А тим часом описане не відповідає наведеним критеріям масової комунікації.

     З іншого боку, візьмімо для прикладу книжку або газету. Багато книжок в Україні на межі ХХ – ХХІ ст. виходили мізерно малими накладами: 300–500 примірників. Схожою є ситуація з невеликими газетами. Наклад багатьох з них не перевищує 1–3 тис. прим. А тим часом, за прийнятою класифікацією, описані книжка й газета однозначно будуть віднесені до засобів масової комунікації.

     Як бути в цьому випадку? Вважати описані ситуації винятком із правил чи пробувати змінити правила?

     Візьмімо ще один приклад. Християнство в перші століття після смерті Ісуса поширилось на величезні території. Здебільшого це був результат міжособистісної комунікації – від людини до людини. Спробуймо уявити, що вчення Христа народилося сьогодні – у час розвинених масовокомунікаційних технологій. Ми не певні, чи всі випуски новин внесли б цю подію у свій перелік подій дня, з їхніми катастрофами, терористичними актами, заявами урядів і президентів. Деякі, вірогідно, повідомили б про це десь наприкінці, як про щось вельми екзотичне, мовляв, в одному з міст Близького Сходу новітній проповідник закликає любити не тільки ближніх своїх, але навіть ворогів. І що було б далі? Які шанси нової релігії в суспільстві, вкрай пересиченому інтенсивними інформаційними потоками? Звісно, ми тут абстрагуємося від Господнього Провидіння, яке перебуває поза звичною логікою. Але чи справді масова комунікація, яка базується на новітніх науково-технічних досягненнях і спроможна миттєво охоплювати мільярди людей, – чи справді вона ефективніша за архаїчне спілкування "від людини до людини"?

     Замість того, щоб проводити межу відчуження поміж масовою і міжособистісною комунікацією, запропонуємо іншу і природнішу, з нашого погляду, схему. Міжособистісна комунікація є частиною масової. Штучний антагонізм у такий спосіб знімається. Щоправда, така комунікація, хоч і охоплює величезні території й може мати грандіозний вплив, все ж відбувається без використання технічних засобів.

     А тим часом саме на технічному аспекті зроблено акцент у багатьох визначеннях масової комунікації [Див., напр., Mass Media Dictionary. Lincolnwood: National Textbook Company, 1992. P. 351]. З іншого боку Елвін Тоффлер (Alvin Toffler) веде мову про демасифікацію масової комунікації, тобто про появу дедалі більшої кількості журналів, газет, теле- і радіопередач, призначених для дедалі вужчої, немасової аудиторії.

     Ще інакше виглядає трансформація масовокомунікаційних процесів у всесвітніх Інтернет-мережах, де взагалі нема виробництва тисяч чи мільйонів примірників (як це маємо у друкованій періодиці) і, зазвичай, відсутня "доставка" ефірних медіапродуктів, як це маємо в традиційному телебаченні чи радіо. Веб-сайт просто розміщується на одному з мільйонів серверів, і "користувачі" самі вже шукають його чи "йдуть" до нього, подібно до того, як ідуть туристи до якихось цікавих природних об’єктів чи релігійні паломники – до святих місць. Припустімо, що всесвітня мережа – щось на кшталт колективної пам’яті, де зосереджена вся можлива інформація і завдяки якій можна будь-що і будь-коли "пригадати". Тоді стосунки між усесвітнім сховищем інформації і свідомістю людини в майбутньому будуть подібними до "стосунків" з власною пам’яттю. У такому разі поняття "масова інформація" втратить своє сьогоднішнє значення.

     Віртуальність

     Розпочнемо із загальноприйнятого розуміння цього поняття. На межі другого і третього тисячоліть термін "віртуальність" увійшов до найбільш вживаних слів. Йдеться не тільки про таке іронічне слововживання як "віртуальна економіка" чи "віртуальна політика". Розширювалось і основне значення слова, пов'язане з комп'ютерами та реалістичною імітацією реальності за допомогою електронних пристроїв. По суті, воно набуло значення паралельної реальності, створеної за допомогою засобів масової комунікації. Стрімке розширення цієї символічної сфери надало йому небачену раніше владу над реальністю. Саме в цю сферу перемістили свої основні зусилля багато політиків. Саме в ній максимально швидко можна отримати надприбутки. Створення комп'ютерних програм, рекламна індустрія, Інтернет-комерція і шоу-бізнес, як виглядає, безповоротно здобули лідерство за прибутковістю і динамікою розвитку. Серйозно почали говорити про віртуальну війну і віртуальне кохання. Своєрідним, хоч і курйозним виявом цієї тенденції було одруження в 2000 році 42-річного мешканця Мельбурна Мітча Хеллена з широкоекранним телевізором фірми Sony. Церемонія "одруження" відбулася, як повідомляла преса, в присутності священика і десяти запрошених гостей.

     Загалом, у більшості людей поняття віртуальності асоціюється з чимось на кшталт дзеркала, яке відображає реальність. Реальність фізичну чи психічну. Відображає адекватно чи викривлено, як у кімнаті сміху, але не більше. Тому думка, що "віртуальне дзеркало" може не тільки допомагати нам корегувати реальність, а й домінувати над нею чи навіть творити її, – така думка здається абсурдною, бо тоді це – "дзеркало, що сказилося". А тим часом будь-який віртуальний потік, скажімо, реклама чи пропаганда, дає нам свідчення на користь такого погляду. Хоча, з іншого боку, знайдеться чимало доказів протилежного кута зору, що робить межу поміж реальністю і віртуальністю дещо таємничою і наштовхує на думку, що нам ніколи не пощастить збагнути її до кінця.

     Домінуючий погляд щодо екранного насильства і порнографії полягає у тому, що ці віртуальні потоки ніби наелектризовують нашу психіку, невротизують її, тобто віртуальність наче ПЕРЕТІКАЄ у реальність. З іншого боку, соціологічні і психологічні дослідження дають підстави говорити про ефект катарсису у деяких людей, які дивляться насильницькі чи еротичні сцени, про зменшення реальної агресії. У цьому випадку реальність наче ВИТІКАЄ у віртуальний простір.

     Ми опинилися перед необхідністю переглянути наше дотеперішнє розуміння віртуальності.

     Давній китайський філософ Чжуан-цзи описує, що якось бачив неймовірно реалістичний сон про метелика. Після цього він зупинився на перехресті думок, вагаючись:

     – Тепер я не знаю, чи я людина, і мені приснилось, ніби я – метелик. Чи, може, я лише метелик, і мені сниться, що я – людина [100, 267]. Один із цих варіантів – реальний. Інший – віртуальний. А, може, віртуальні обидва?

     У фільмі братів Вачовскі "Матриця" (Matrix, 1999) мегакомп'ютер, до якого всі непомітно для них під'єднані, створює для людей своєрідну віртуальну оазу, приховуючи від них правду постнуклеарної катастрофи – напівпустельних обгорілих руїн. Автори фільму зумисне чи мимоволі підштовхують глядача до крамольного припущення: чи не є все наше сприйняття світу приємною віртуальною ілюзією?

     Настав час переосмислити поняття "віртуальність" і поставити його у дещо ширший контекст. Однак спершу спробуємо "впіймати" його у рамки дефініцій. Virtualis у перекладі з латинської означає "можливий", "гаданий", "здатний", "той, що повинен чи може проявитися". Ясно, що це розуміння має мало спільного з тим значенням, якого згаданий термін набув у 80-90-х рр. ХХ ст. Словник Вебстера за 1996 р. визначає віртуальність як "реалістичну імітацію довкілля, включно з тривимірною графікою, за допомогою комп'ютерних засобів (1985–90) [Webster's New Universal Unabridged Dictionary, 1996].

     Оксфордський словник за 1996 р. подає "віртуальний, як такий, що не існує фізично, проте виглядає таким завдяки комп'ютерним програмним засобам, що його генерують. Віртуальна реальність, віртуальність – імідж чи довкілля, генероване комп'ютерними програмами, з якими людина може взаємодіяти в інтерактивному режимі, використовуючи шолом, обладнаний екраном" [The Oxford English Reference Dictionary, 1996].

     Як бачимо, ці визначення аж ніяк не вичерпують означуваного феномена. У словниках йдеться передусім про комп'ютерну імітацію реальності. І тут об’єкт нашої уваги робить свій перший "виверт", уникаючи можливості потрапити в рамки дефініції.

     І виверт. Віртуальність – не тільки комп'ютер

     Так, справді, віртуальність не можна обмежувати самим лише комп'ютером. Передусім тому, що на базі комп'ютерних цифрових технологій відбувалась швидка інтеграція таких традиційних електронних медіа як радіо і телебачення. Веб наче всмоктував їх у себе. Відповідно і поняття віртуальності поширювалося з комп'ютерної графіки на відео- та аудіоматеріали.

     Отже, варто включити в наше визначення аудіо- та відеотехніку. Однак не квапмося це робити. Бурхливий розвиток цифрових технологій призводить до стирання меж поміж різними медіа. На зміну їм приходить універсальний мультимедійний інформаційно-аналітичний чи довідково-розважальний ресурс. Таким чином, віртуальність варто пов'язувати взагалі із сучасною електронною технікою.

     II виверт. Сюр-віртуальність

     Віртуальність, як правило, асоціюється з комп'ютерною графікою, яка вдало імітує реальність. Принаймні так вважає більшість тлумачних словників. Але чому йдеться лише про імітацію реальності? Адже більшість іміджів, генерованих комп'ютером – сюрреальні? Мабуть, з твердженням про імітацію реальності треба розпрощатися. Хоча, з іншого боку, віртуальність має щонайменше кілька прошарків, як атмосфера: в ній є розріджені гази стратосфери, а є такі, що перебувають в самому низу і навіть змішуються з іншими сферами. Найвищі шари віртуальної сфери мають дуже мало спільного з імітацією реальності. Нижні ж, навпаки, виявляють тенденцію до максимальної правдоподібності. Причому йдеться про правдоподібність двох типів.

     Перший полягає у максимально точному і повному копіюванні, а згодом відтворенні предметів реальності. Другий передбачає створення неправдоподібних, сюрреалістичних об'єктів. Проте ми можемо побачити, послухати, понюхати чи доторкнутися до них точнісінько як до справжніх. Тобто можна говорити про реалістичне сприйняття сюрреалістичних образів, коли сюрреальний образ сприймаєш як реально існуючий.

     III виверт. Реальність, загублена у віртуальності

     Подальше занурення в природу віртуального приведе нас до ще дивовижніших висновків. Ми помітимо стирання межі поміж реальністю і віртуальністю. Веб має мільйони очей (веб-камер), якими стрімко всмоктує природне довкілля, набуваючи у такий спосіб рис універсальної віртуальної реальності. Іншою тенденцією є стирання межі між рукотворним і нерукотворним, природним об'єктом. Автоматична відеокамера фіксує і залишає у світовій павутині відображення природних об'єктів подібно до того, як це робить дзеркальна поверхня озера.

     Ще одна подібність з природними об'єктами полягає у тому, що веб-ресурс, як правило, нікуди не доставляється. У цьому сенсі веб-сайт нагадує дерево або скалу, потенційно відкриті для огляду мандрівників. Подібно до цих природних об'єктів, веб-сайт, здебільшого, “чекає”, коли на нього глянуть. Звичайно, таке було й раніше. Книга у бібліотеці чи книгарні теж є таким об'єктом, що чекає. Те саме можна сказати про рекламний щит. Проте тенденція здається нам вартою уваги. У певному сенсі нема різниці між якимось цілком природним об'єктом, скажімо, скалою і веб-сайтом. Жоден з цих об'єктів не доставляється реципієнтові. Той, хто хоче щось довідатись, мандрує до них (реально чи віртуально).

     Виняток, звичайно, становлять веб-сторінки, які надсилають з комерційних міркувань.

     Тенденція медіа до злиття з реальністю таїть у собі загрози, про які ми не раз чули. Вже оскому набили розмови про пересичення віртуального довкілля насильницькими сценами. За законами гіперреальності (Умберто Еко), ці сцени – як було вже сказано – втягають у свою стихію реальне життя, долучаючись до збільшення насильства реального.

     Інший аспект – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ реальності. Це коли одного чудового дня по телевізору покажуть "правдиві" кадри, де ви начебто розважаєтеся в підпільному будинку розпусти або пропагуєте споживання наркотиків... Звісно, ви подасте в суд за наклеп. І навіть виграєте справу. Сьогодні. Але хто зна, як буде завтра. Технології розвиваються так швидко. І цілком ймовірно, що завтра ваш віртуальний двійник візьме гору над вами реальними. Ідучи далі, можна висунути твердження, що віртуальність – це не тільки імітація реальності, це – сама реальність. Повертаючись до твердження, що віртуальність – це не тільки комп'ютер, зробимо наступний крок і скажемо, що віртуальність – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ТЕХНІКА. Тобто, що це образи, зовсім не обов'язково генеровані електронною технікою.

     Але допоможе нам дійти такого висновку саме техніка. Причому техніка не так сьогоднішнього, як завтрашнього дня. У цьому контексті не зайвим було б ознайомитися з поглядами українського футуролога, доктора медицини Володимира Войтенка, уривок статті якого подаємо в додатку. Йдеться про таку імітацію життя в "комп’ютерному боксі", яка нічим не відрізняється від реальності.

     Увійти в мозок, оминаючи посередників

     Володимир Войтенко змалював крайній, граничний пункт розвитку медіа з їхньою віртуальною реальністю. Тепер можна вибудувати сходинки трансформації цього феномену. Спочатку це – екранні образи. Передусім зображення і звук. У найближчому майбутньому сюди можуть додати подразники нюху. Активно також розробляються засоби передачі тактильних відчуттів. Зрозуміло, що звичайний екран (навіть збільшений у розмірах), не забезпечує бажаної реалістичності відчуттів (реалістичності не в сенсі буквальної правдоподібності; навпаки, персонаж може бути зовсім неправдоподібним, як-от Шрек. Тут важливо інше – досягнення ілюзії, що цей персонаж справді поруч з вами – аж до того, що відчуєте, як він торкається вашої руки.

     Цебто для перегляду фільмів потрібні будуть спеціальні костюми. Однак, як передбачають фахівці з комунікаційних технологій, може виявитися, що значно простіше буде використовувати пристрій, який дозволить генерувати в мозку бажані образи (зорові, звукові, тактильні тощо) без посередництва окулярів, навушників чи костюма. Невідомо, як і коли цього пощастить досягнути. Важливо, що така мета постулюється як ідеал, до якого прямує комунікаційна техніка – УВІЙТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО В МОЗОК, тобто оминаючи медіа в традиційному розумінні.

     Існує тенденція не тільки до мініатюризації, але й до перенесення образів "всередину". Мегафон – навушники – внутрішнє вухо. Екран – шолом. Що далі? Недавно преса повідомила, що у Британії розроблено модуль стільникового зв'язку, який має розміщуватись у корпусі зуба, сигнал з нього передаватиметься безпосередньо у внутрішнє вухо, оминаючи у такий спосіб мембрану вуха зовнішнього. Ще у 50-х роках ХХ ст. корпорація ІТТ у США розпочала розробляти технологію, яка дала б змогу отримати зображення того, про що думає людина (машина вловлювала електромагнітні імпульси головного мозку і переводила їх у зрозумілу форму). У 70-их роках перші результати дали досліди протилежного вектора: за допомогою спеціальних підсилювачів намагалися створювати думки чи образи у мозку іншої людини [Тайная наука ХХ века. Машина, внушающая мысли // www.science.pravda.ru (23.01.03)].

     Як зникає віртуальність

     Сходинки вдосконалення аналогової комунікації можна описати так:

     – наскельні малюнки та живопис;

     – фотографія;

     – рухома фотографія, фільм, телебачення;

     – шолом з окулярами-екраном, ілюзія присутності;

     – пряма демонстрація образів на "екрані" індивідуальної психіки.

     Уважно приглянувшись, зауважимо, що в переході від передостаннього до останнього пункту наче губиться предмет нашого розгляду. Віртуальність зникає. В останньому пункті вже нема того моря комп'ютерно-телевізійних іміджів, які оточують сучасну людину, і які власне й прийнято називати віртуальною реальністю. Замість гамірливого екранного світу западає мовчанка, яку порушує лише тихе дзижчання приладів, що безпосередньо демонструють іміджі у мозку реципієнта. Можна також вважати, що віртуальний світ не зник, а перемістився всередину людської психіки, наче злився з внутрішнім світом. Ось це злиття зовнішнього і внутрішнього світу є, на нашу думку, принципово важливим. Це злиття кардинально змінює погляд на природу віртуального. Навіть для людей, далеких від філософії, стає зрозумілою думка, що справжня віртуальність – це наш внутрішній світ, образи, які існують в нашій психіці.

     Тепер саме час розглянути шляхи генерування іміджів у психіці. Електроніка – не єдиний з них. Першим, звичайно ж, йде природне і рукотворне фізичне довкілля, яке зазвичай називають реальністю. Загальновідомо, що генеровані нею образи залежать від будови, фізичного стану і характеру наших тілесних рецепторів. Якби ми були здатні сприймати, наприклад, інфрачервоне світло чи ультразвук, то наша картина реальності виглядала б суттєво інакше.

     Наступний шлях пов'язаний з медіа. Віднесемо сюди мову (мовлення) та похідні від неї тексти (письмо). А також електронні медіа, малюнки, фото. Треба сказати, що цей інформаційний потік вступає у взаємодію з усіма іншими потоками, зокрема і з тим потоком, який генерує реальне фізичне довкілля. Відомо, як слово (міф, релігія, фраза гіпнотизера) може кардинально змінити сприйняття реальності та спосіб реакції.

     Нарешті третій – внутрішній потік образів, який пов'язують з пам'яттю і мисленням. Звісно, сюди ж належать сни і галюцинації. Внутрішній потік тісно взаємозв'язаний також з емоційним станом організму, що залежить від низки фізіологічних факторів. Останні, як відомо, спроможні суттєво впливати на тон і емоційне забарвлення картини зовнішнього світу.

     Власне ці взаємопов'язані і взаємозалежні джерела і генерують, чи – краще сказати – "проявляють" в мозку людини картини, які ми тут позначимо терміном "віртуальна реальність". Доречно нагадати, що одне із значень слова "віртуаліс" – той, що може проявитися.

     Можна припустити, що віртуальність – це "велика свідомість" яка інкорпорує так звану реальність. РЕАЛЬНІСТЬ Є ЧАСТИНОЮ ВІРТУАЛЬНОСТІ. Це лише один з інформаційних потоків, який генерує на "екрані психіки" певні іміджі. Якщо розвиток електронної комунікації, як ми припустили, прямує до безпосереднього проектування іміджів на "екран" психіки, і це коштує нам неймовірних зусиль в сенсі технології, то мова/текст, як виглядає, вже давно досягли подібної мети. Щонайменше, за часів виникнення мови, не кажучи вже про письмо. Тобто мова, попри свою архаїчність, є надзвичайно ефективним засобом генерування образів у нашому мозку.

     При порівнянні цих двох джерел – мови і електроніки – спадає на думку різниця між аналоговим і аналітично-знаковим способами трансляції змісту. Аналоговий метод полягає у тому, що в голову намагаються вкласти вже готовий образ. Натомість аналітично-знаковий варіант передбачає розкладання і закодовування повідомлення у словах, які, своєю чергою, мають генерувати у психіці реципієнта образи (при цьому вони можуть відрізнятися від образів, які перед тим були в уяві автора повідомлення). Тобто другий метод залишає за реципієнтом певну свободу у відтворенні іміджу.

     Внутрішня реальність

     Комп'ютер допоміг багатьом з нас зробити відкриття: віртуальність – це не стільки зовнішня, скільки внутрішня реальність. Споконвіку вона перебуває всередині нас. Ми носимо її з собою у вигляді снів і галюцинацій, уяви і звичного "бачення" світу. Ми починаємо розуміти, що комп'ютер аж ніяк не створює віртуальність. Він лише трансформує її, збільшуючи кількість доступного для сприйняття матеріалу, а також продукуючи принципово інший матеріал, не властивий ні для реальності, ні для попередніх медіа. Можна сказати, що КОМП'ЮТЕР РЕФОРМУЄ ВІРТУАЛЬНІСТЬ.

     Зрештою, світ для людини завжди був віртуальним.  Тобто уявним. Був усього лише проекцією та інтерпретацією реальності, збагнути яку до кінця, напевно, так ніколи і не пощастить. Думка ця не нова для філософів. Згадаймо Зенона, який доводив своїми парадоксами-апоріями, що руху насправді нема, або Берклі, Юма, Фіхте. Зрештою, Канта з його речами в собі... Не кажучи вже про буддистське розуміння життя як "маї", свого роду сну, від якого належить прокинутись.

     Однак в комп’ютерну епоху міркування про віртуальність так званого реального світу стає масовим надбанням. Чимало спричинився до цього кінематограф. Славой Жижек на прикладі таких фільмів як "Шоу Трумана" (The Truman Show), "Час вивихнув суглоба" (Time Out of Joint), аналізує психологію персонажів, які несподівано відкрили для себе моторошну істину: світ, у якому вони живуть, є підробкою, виставою, гігантським шоу, а за ними самими постійно стежать телекамери. У цьому сенсі "Матриця" братів Вачовскі з Кіану Ривзом у головній ролі є лише продовженням довгої голлівудської традиції:

   "Матеріальна реальність, яку ми всі переживаємо і бачимо навколо себе, виявляється віртуальною, генерованою та координованою гігантським мегакомп’ютером, до якого всі ми під’єднані. Коли головний герой прокидається у "реальну реальність", він бачить безлюдний пейзаж, засмічений обгорілими руїнами – це те, що залишилося від Чикаго після світової війни. Лідер опору Морфей іронічно кидає: "Ласкаво просимо до пустелі реального" [48].

     У підсумку зупинимося на кількох аспектах феномену віртуальності.

     Простір і час

     Віртуальна сфера не має простору у тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, характеризуючи реальність. Нема тут і часу в старому "реальному" розумінні. У віртуальній сфері ми маємо "все-тут-і-негайно" без звичних просторових і часових обмежень. Для порівняння згадаймо газету, у якій завше бракує МІСЦЯ для вашого допису. Або ж візьмімо телебачення чи радіо, де вам відмовлять у виступі через брак ЧАСУ. Натомість у віртуальній сфері єдине обмеження – це увага аудиторії, яка реально може сприйняти і перетравити лише невелику частку інформації. Проте і це обмеження стосується здебільшого комерційних сайтів. Для більшості ж користувачів, створення персонального веб-сайту – спосіб самовираження. Кількість відвідувачів сайту не має великого значення. Головне – потенційна можливість того, що будь-хто у світі може відвідати персональний сайт. У цьому сенсі спадає на думку вже згадана вище асоціація з природними об'єктами, що ніби пасивно чекають чиєїсь уваги.

     Втягування у віртуальність

     Наступна тенденція полягає у втягуванні реальності у віртуальність, у спробах часткової і повної заміни реальності, витіснення її. Тепер це вже відбувається в автоматичному режимі, наближаючи нас до технічного здійснення ідеалу всевідання і всюдисущості. Незабаром можна буде не тільки знати, що відбувається на Близькому Сході чи в Америці. З'явиться можливість буквально відчути себе у гарячій точці, в джунглях чи на субтропічному пляжі. Цілковита ілюзія реальності, де ліквідовано просторові і часові бар'єри. Де зливаються "там" і "тут", "колись" і "тепер". Йдеться про те, що машина буде творити осмислений цікавий текст, використовуючи для озвучення імідж потрібної людини.

     Отже, віртуальність – це певний внутрішній простір, картини у наших головах. Тобто віртуальність – це психічна реальність, це прояв у психіці численних інформаційних сигналів, реалізація їх на "екрані" психіки як "внутрішнього світу". Власне цей внутрішній світ і є єдиним доступним нам світом. Проте не тільки. Людина винайшла засоби комунікації, завдяки яким можна ПОЄДНУВАТИ внутрішні світи, творячи віртуальну сферу. Тому віртуальність також – інша свідомість або свідомість іншого, яка входить у мою. Тут можна було б вжити поняття "колективна" чи "велика свідомість".

     Віртуальність у такому розширеному розумінні викликає асоціації з ноосферою. Проте ми розуміємо, що наша "велика свідомість" щонайбільше може претендувати лише на частину того феномена, який позначають цим туманним терміном "ноосфера".

КОМУНІКАЦІЙНІ ЗОНИ:

КРИТЕРІЇ ПОДІЛУ

     Можна запропонувати цілу низку критеріїв для поділу масової комунікації на зони, скажімо, за галузями (друкована періодика, електронні медіа та ін.), за рівнем свободи. При цьому зовсім не маємо наміру дати вичерпний аналіз згаданих комунікаційних зон. Йдеться, насамперед, про загальну характеристику і демонстрацію характерних для кожної зони взірців медіакритики.

     Поза нашою увагою залишаться інші зони та відповідні аспекти медіакритики, скажімо, літературна чи наукова. Мова піде також про філософську критику медіа, яку можна вважати найвищим поверхом у класифікації медіакритики.

КРИТЕРІЙ

ГАЛУЗЕВИЙ

     До 80-их років ХХ століття йшлося про такі галузі як друкована продукція, кінематограф, радіо, телебачення, аудіо- та відеопродукція на магнітних, а згодом цифрових носіях. У 90-х роках ХХ ст. засобом масової комунікації стає комп’ютерна мережа – Інтернет. Поки точилися суперечки про те, до якої класифікаційної чарунки його віднести, всесвітня мережа на базі мультимедійних технологій стрімко набула рис супермедіуму, який поглинає всі існуючі раніше засоби комунікації і відповідно перекреслює попередню класифікацію.

     А втім, телебачення в другій половині ХХ і на поч. ХХІ ст. все ще залишалось головним медіумом, що, поміж іншого, засвідчував наступ медіакритики, спрямований на нього. Нижче подамо деякі критичні зауваження найбільш узагальненого, філософського плану.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ

     Частина дослідників переконана, що така вже природа телебачення: все, у тому числі політичний, культурний і навіть релігійний дискурс перетворювати у шоу, у розіграш. Новини – теж різновид інтелектуальної чи інформаційної розваги (infotainment). Американський дослідник Ніл Постмен (Neil Postman) писав про це у своїй неперевершеній за критичним пафосом книзі "Насмішити себе до смерті" [210,7]. Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує згаданий автор, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборних змаганнях на найвищі державні пости. Не випадково Ніксон одну зі своїх передвиборних невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Завдяки телебаченню, як іронізує Постмен, косметика поступово витісняє ідеологію.

     Северін і Танкард (Severin W. J., Tankard J. W.) запитують себе і своїх читачів, де межі колосального впливу деяких сучасних медіа, особливо телебачення, на аудиторію? На їхню думку, вперше з особливою виразністю можливості телебачення проявилися на президентських виборах у США в 1969 році. Віце-президент Шпіро Агнью звинуватив пресу у провалі на виборах Ніксона, назвавши владу телебачення такою гігантською, що її неможливо більше вимірювати традиційними демократичними мірками. Інше питання стосується шкідливого впливу телебачення на молодь, починаючи з пропаганди нездорового харчування і завершуючи екранним насильством [219, 7].

     Про телебачення, як загрозу демократії, писав Карл Поппер:

   "Демократія завжди намагалася підвищити рівень освіти. Це її автентичне прагнення. Та логіка рейтингів призводить до деградації, вона не дбає про якість програм. Щоб утримати аудиторію, канали опиняються перед необхідністю виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога. Телебачення набуло завеликої влади всередині демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде поставлено край цій всемогутності" [208, 26].

     Навряд чи люди спроможні покласти край цій всемогутності, хоч би скільки вони не моралізували з цього приводу. Одним з таких моралізаторів, на думку Постмена, є Джордж Ґербнер та його колеги з факультету комунікації (Gerbner, Annenberg School of Communication):

   "Якби викладачі Анненберзької школи комунікації захопили три головні телемережі США, то глядач може б і не помітив різниці... Значно менша загроза йде від урядових обмежень, ніж від телевізійного надміру. Ми не в змозі захиститися від інформаційної експансії корпоративної Америки. Цензура дратує, і їй, звісно, треба протистояти. Але вона тривіальна. Навіть гірше: вона відвертає увагу. ТБ не забороняє книжок, воно просто замінює їх. Тирани всіх часів знали, як важливо забезпечити людям якусь розвагу, аби розрядити незадоволення. Але більшість з них навіть би не сподівались, що маси ігноруватимуть усе, що не здатне розсмішити чи розважити. Тому вони й покладали (і далі покладають) надію на цензуру. Це своєрідна данина, яку тирани платять переконанню, що публіка знає різницю між серйозним дискурсом та розвагою. Знає і дбає про це. Які раді були би всі царі і комісари, якби знали, що цензура – необов’язкова, коли увесь політичний дискурс прибирає форми розіграшу або жарту" [210, 140].

     Отже, моралізуванням, як вважає Постмен, природу телебачення не переміниш (що, до речі, є додатковим свідченням автономного функціонування медіаструктур). Проте покласти край згаданій всемогутності цього медіуму спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде домінуючу роль.

     А тим часом телебачення – вдалий об’єкт для критичних стріл. Передусім тому, що воно переважає інші канали масової комунікації за масштабами і впливовістю. Вже став банальним метафоричний вислів Персі Таненбаума: "Якщо в лісі впало дерево, і телебачення цього не показало, то чи впало дерево насправді?" Вчений розглядав телеподію, як гарантію того, що сама подія насправді відбулася. Тобто подія стає власне подією тоді і тільки тоді, коли вона з'являється на екрані. "Для декого з  наших  філософів  (і письменників)  "бути" означає бути  показаним по  телевізору", – пише П’єр Бурдьє [14].

     Ще далі в цьому напрямі йде Жан Бодріяр в "Ілюзії кінця". Порушуючи тему створення та виготовлення події засобами масової комунікації, він писав: "Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки. Це нагадує процес запліднення, що відбувається у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації" [163, 36]. Так, справді, телебачення надто вже схильне перетягати на себе ковдру в конкуренції з реальним життям, намагаючись бути (чи здаватись) реальнішим, аніж сама реальність.

     Постмен, як критик телебачення, мав і має чимало послідовників. Про непозбутню "телевізійну тупість" пише російський автор А. Кустарєв. На його думку, експерти не годяться для телебачення, бо говорять мляво і незрозуміло. Тим часом жменьку "розкручених" телеособистостей часто запрошують до обговорення тем, які перебувають за сферою їх компетенції. Публіка воліє бачити знайомі і популярні обличчя персонажів, чия експертиза та інтелектуальний рівень аж ніяк не перевищують рівень публіки. Чому так відбувається? Автор не вважає за доцільне питати про це працівників телебачення, бо, як говорив Маклюген, "якщо хочеш щось довідатися про воду, не питай про це у риби". Проте очевидним виглядає те, що телебачення відіграє визначальну роль у процесі створення особливої поп-еліти, так званого мейнстріму, культурного ядра [78].

     Чи можливі альтернативи? Інтернет – поки що занадто слабка альтернатива. Так само, як започаткований у США рух під гаслом "Вимкни телевізор". Не страшна телебаченню і критика, оскільки, на думку Кустарєва, лише додатково приваблює увагу.

     Напевно саме такі "розкручені телеособистості" і спричиняють підміну інформування – дезінформуванням. Для пояснення цього Ніл Постмен подає приклад з висвітленням Іранської кризи (у той час там захопили американців заручниками): "Можна подумати, що американці завдяки ТБ знають усе про цей інцидент. І ось я дозволю собі поставити питання, анітрохи не перебільшуючи і не згущуючи фарби: чи знає хоч один американець зі ста, якою мовою розмовляють в Ірані? Що означає слово "аятолла"? Чи може хтось знає особливості іранських релігійних вірувань? Чи бодай схематично історію країни? Або хто такий шах, і звідки він прийшов? З усіх мешканців Заходу, американців найкраще роважають і найменше інформують. Мають про все свою думку. Але це щось інше, ніж думки в ХІХ чи XVIII століттях. Радше це емоції. Вони швидко змінюються, часом на діаметрально протилежні" [210, 107].

     Постмен переконує, що телевізійна інформація є, як правило, дезінформацією в тому сенсі, у якому це слово вживало ЦРУ чи КДБ, тобто іррелевантна, фрагментована, поверхова інформація. Тепер запитаймо себе, чи набагато глибшими є знання пересічного телеглядача в Америці, Німеччині чи Україні про контекст тих подій, які опиняються в центрі телебачення сьогоднішнього? Виглядає так, що замість Ірану сміливо можна вставити у наведену цитату Афганістан чи Ірак. Сенс цитати від цього анітрохи не зміниться, чи не так?

     Але чому телебачення таке поверхове? І чи можна цю ваду якось виправити?

     Відповідаючи на перше запитання, варто згадати принаймні дві причини. Перша – глибоко комерційна природа телебачення, основне завдання якого, за влучним висловом одного дослідника, "фабрикувати аудиторію". Точніше – формувати, виховувати її у бажаному дусі і, головне, подавати (цебто продавати) аудиторію рекламодавцям. Чим більше цього специфічного "продукту" продається рекламодавцям, тим краще. Мабуть, саме таке телебачення, яке ми маємо, найліпше надається для виконання такої функції. При цьому слід мати на увазі, що рекламні надходження для традиційного ефірного телебачення – єдине джерело прибутку.

     Друга і основна причина – відсутність текстів (текстів у традиційному вузькому розумінні). Газету, книгу чи журнал можна перечитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто усе те, що відсутнє в телебаченні. З голосу, як відомо, важко іноді сприйняти складну думку. Тому й акцент робиться на емоціях, розвагах. І нарешті, швидкість сприйняття інформації. На відміну від комп’ютерного процесора, який щоразу удосконалюється, мозок людини має доволі низьку "стелю" у сприйнятті інформації. Тому текст (букви чи ієрогліфи) – поки що найбільш швидкий спосіб закинути в мозок інформацію. У цьому розумінні телебачення – крок назад. Усна подача інформації (диктор чи закадровий голос) та візуальні образи з численними рекламними "перебивками" є недопустимо повільним і ненадійним (в сенсі точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книг.

ІНТЕРНЕТ

     Телебачення поки що не має собі рівних за кількістю критичних закидів. Разом з тим критика Інтернету теж невпинно зростає. Можна очікувати, що в найближче десятиліття Інтернет вийде за цим показником на перше місце. Це означатиме, що телебачення втратило титул найвпливовішого медіуму.

     Усесвітня комп’ютерна мережа, повертаючи нас до тексту, інтегруючи аудіо- та відеоінформацію на ґрунті цифрових мультимедійних технологій, надаючи небачені раніше можливості свободи і демократизму у вираженні найрізноманітніших поглядів, начебто усуває багато недоліків телебачення. Усуває і приносить нові. У нас ще буде нагода порушити питання новітніх електронних медіа в параграфах "Віртуальність", "Електронний тоталітаризм", "Конфлікт медіумів". Тим часом коротко проаналізуємо найпоширеніші критичні закиди на адресу Інтернету:

     1.  Всесвiтня комп’ютерна мережа, стимулюючи глобальнi iнформацiйнi процеси, пригнiчує нацiональнi та етнiчнi цiнностi бiльшостi країн, якi не належать до iнформацiйних наддержав.

     2.  Комп'ютерними мережами поширюють матерiали, якi загрожують традицiйнiй моралi.

     3.  Мережi використовують кримiнальні елементи для органiзацiї злочинiв.

     4.  Новi iнформацiйнi технологiї загострюють проблему iнформацiйної втоми, збiльшують кiлькiсть iнформацiйного смiття. Вiдбувається процес блокування iнформацiї iнформацiйним надмiром.

     5.  Посилюється хвороблива психологічна залежність людини від екрана, розвиваються явища на кшталт "комп’ютерної наркоманії".

     Це основні звинувачення. Є безлiч дрiбнiших. Взяти хоча б до уваги "підозріле" походження Інтернету. Справді, прототип світової павутини (worldwide web), як вважається, придумали американські вiйськові, що міркували над проблемою безпеки систем керування вiйськами в умовах атомної вiйни. Треба було домогтися дiєздатностi системи навiть за умов враження її в одному чи кiлькох мiсцях. Так i виникла телефонна павутина, у вузлах якої були потужнi комп'ютери. Кожний з них мiг працювати цiлком автономно. У "павутинi" зникло саме поняття центру.

     Проте розглянемо висунуті звинувачення за порядком. Перший пункт стосується глобалізації, локомотивом якої нині справедливо вважають медіа. Консервативна критика, як правило, не оминає цієї водночас вразливої і привабливої мети. До речі, тут можна було би застосувати ще один критерій – просторовий, аналізуючи медіа на рівні регіонів, націй чи у планетарному масштабі. Проте розгляд регіональних чи національних ЗМК не входить до числа наших завдань.

Глобалізація

     У сфері медіа на стику ХХ–ХХІ ст. глобалізація пов’язана передусім з Інтернетом та сателітарним телебаченням. Багато хто справді вважає, що розвиток глобальних медіатехнологій сприяє нівелюванню традиційних, прив'язаних до певних територій, етнічних культур. Якщо висловитися ще точніше, то йдеться про глобальне поширення етнокультурних цінностей тих націй, які "окупували" головні інформаційні магістралі сучасного світу і які, перебуваючи на вершині інформаційно-технологічної піраміди, найбільше користають з глобалізації. Усе це справді можна розглядати як добре продуманий спосіб тримати інші культури та народи під сферою свого впливу, тобто як замаскований неоколоніалізм. На противагу цьому, Р. Стівенсон (Stevenson) стверджує, що згадана ситуація є результатом не так зумисної політики, як вільної гри ринкових сил. До того ж, культура США, на його думку, – своєрідна амальгама світової культури, і глобальна культура лише сприймається як "американська". Насправді ж так звана американська культура є продуктом глобального впливу [226,160]. Щодо переваг тих націй-держав, які перебувають на вершині світової "інформаційної піраміди", то тут дані теж суперечливі. Зокрема на поч. ХХІ ст., всупереч сподіванням, не було суттєвого економічного зростання у провідних країнах Західної Європи, США та Японії.

     Тут доречно також подати ще радикальніший погляд на проблему Інтернет-глобалізації  (висловлений у популярній газеті, він концентровано відображає поширені упередження та стереотипи):

   "Зайшла мова про Iнтернет, що його мамонiсти нав’язують, як чергову панацею для розв’язання проблем iнформацiйного суспiльства, яке гряде. Свого часу речники науково-технiчного прогресу помiняли мiсцями засiб i мету, сподiваючись, що каналiзацiя i вентиляцiя зроблять людину кращою – вийшло навпаки… Домiнування однiєї мови чинить загал неповноцiнним. Зрештою Інтернет – це витончене збирання iнформацiї; шпигунство; побудова iнформацiйної вавилонської вежi не приведе до добра, бо усi важелi впливу перебувають у руках антихристиянських i антинацiональних сил… Не вдалося нас зазомбувати iдеологiєю вульгарного матерiалiзму, есперанто та iн. – вдаються до Інтернету; людина втрачає вiру у правдиву iнформацiю, лише маленький вiдсоток фахiвцiв може автентично скористатися цим винаходом, основна ж маса споживачiв, тобто понад 95 вiдсоткiв, наркотизується iнформацiйним смiттям та порнографiєю. Звернiть увагу, хто шалено рекламує Iнтернет: люди без роду i племенi, запеклi космополiти та їхнi посiпаки, деякi наївнi фахiвцi, неспроможнi охопити проблеми в цiлостi. Сподiваємося, що людство й на цей раз отямиться i не допустить, щоб засiб став метою, щоб нижче запанувало над вищим – правдою i справедливiстю, гармонiєю багатовимiрного свiту" [За вільну Україну. – 1998. – 4 квiт.].

     Оскільки тут у публіцистичному ключі концентровано подані основні елементи доволі поширеної критики всесвітньої комп’ютерної мережі, зокрема в Україні, то розглянемо їх докладніше.

     На початку стверджується, що "мамоністи нав’язують Інтернет як панацею для розв’язання проблем інформаційного суспільства". Тут дещо модифікована логіка суспільного розвитку. З погляду автора статті, є інформаційне суспільство зі своїми проблемами, і ось "мамоністи" нав’язують Інтернет як засіб розв’язання цих проблем. Почати варто з того, що мережеві інформаційні технології, зокрема Інтернет, є передусім ознакою інформаційного суспільства або навіть технологічною базою, на якій це суспільство виростає, саме вони роблять суспільство інформаційним і саме вони, поряд з позитивними речами, як і належиться, приносять з собою також нові проблеми. Це правда, що Інтернет здебільшого пов’язують із суспільним поступом, проте в цілому він постає перед світовою спільнотою як багатовимірний, неоднозначний і сповнений нерозв’язаних проблем феномен.

     Друге твердження – про "речників науково-технічного прогресу", які сподівались, що "каналізація і вентиляція зроблять людину кращою". Хоч захоплення науково-технічним прогресом – доволі поширене явище, проте скепсис щодо цього прогресу – теж аж ніяк не рідкість. Взяти хоча би біблійного Еклезіяста: "Все марнота марнот, і нема нічого нового під сонцем". Отже Інтернет, так само як і каналізація, є ще одним щаблем технічного облаштування довкілля, яке мало що змінює в духовній сутності людини. Що ж, з таким висновком цілком можна погодитися, так само як і з численними критиками технологічного прогресу минулих століть. Щоправда, така постановка питання не заперечує Інтернету. В усякому разі Інтернет, мабуть, не є гіршим винаходом, ніж телебачення, радіо, газета, книга, не кажучи вже про каналізацію. Інша справа, чи робить Інтернет людину кращою? Почати варто з того, що "хрещені батьки" Інтернету (а це були військові і науковці) ставили перед собою дуже конкретні і прагматичні цілі, про які частково вже йшлося вище. Треба сказати, що це завдання було успішно виконане ще в 70-их роках минулого століття, і у 80-их військові втратили інтерес до розвитку мережі, яка, з їхнього погляду, вже не складала якогось суттєвого інтересу. Зате інтерес виявили "піддослідні" – цебто науковці університетів, яких задля експерименту під’єднали до мережі. Миттєво обмінюватися науковими даними, перекидаючи тексти з комп’ютера на комп’ютер, виявилося вельми привабливим. Варто ще раз наголосити, що на цьому другому етапі головним рушієм розвитку того, що стало прототипом Інтернету, були науковці. У 1989 р. фізик Тім Бернерс-Лі (Tim Berners-Lee) у високогірній лабораторії Швейцарських Альп, запропонував на дозвіллі програмку Inquire, яка б допомогла дати лад його хаотичним записам. Вона будувалася на здатності відстежувати асоціативні гіпертекстові зв'язки. Клацнувши "мишкою" на певних словах чи цифрах викликали інші документи, асоціативно пов'язані з першим. Програма успішно працювала на персональному комп'ютері Тіма. Але як обмінюватися інформацією з іншими комп'ютерами? Рішення було простим та оригінальним. Лі створив у своєму ПК інформаційну базу даних і через телефонний зв'язок відкрив до неї доступ усім бажаючим. Лише згодом стало зрозуміло, що це призвело до революції в міжособистісному спілкуванні, стало прототипом інформаційної мережі планетарного масштабу і поворотом в історії людства, який порівнюють з винайденням колеса чи книгодрукування [www.w3.org/people/Berners-Lee].

     Отже, прототип Інтернету не був нічим більшим, ніж ще одним інструментом науковців та студентів з їх духом вільнодумства і навіть максималізму. Зрозуміло також, що кожна наступна категорія користувачів додавала до мережі щось своє і дещо змінювала її загальний характер: від видавців та книготорговців – до власників Інтернет-крамниць та порносайтів. Усі ці строкаті групи об’єднує те, що вони побачили в Інтернеті джерело прибутків.

     На тлі сказаного міркування про якихось глибокодумних і підступних представників "антинаціональних і антихристиянських сил", які ніби придумали Інтернет для того, щоб "нас" "зазомбувати" та "наркотизувати", звучить, м’яко кажучи, непереконливо.

     Сутність Інтернету якраз у тому, що його будують, головним чином, всі, хто ним користується, починаючи від пересічних творців електронних повідомлень, персональних веб-сторінок і звичайних відвідувачів Інтернет-сайтів (цим самим вони підносять їхній рейтинг і приваблюють рекламодавців), тобто всі, хто бачить в Інтернеті можливість самовираження, заробку, ідеологічного впливу чи просто шукає потрібну інформацію. Цілком відповідально можна стверджувати, що найбільша комунікаційна споруда за всю історію людства не має творців чи проектантів у традиційному розумінні. Ця гігантська стуктура росте і множиться, використовуючи загальний інтерес до неї дедалі більшої кількості людей.

     Що ж стосується ініціаторів, то їх можна вважати стороною, що постраждала. Науковці, дещо розчаровані надмірно розрослим комерціалізованим і перевантаженим Інтернетом, вийшли з ініціативами створення більш закритих мереж на кшталт "Інтернет2". Щодо комп’ютерної мережі Пентагону, то, за повідомленнями преси, вона зазнає близько 250 000 атак щорічно. Більшість, щоправда, є відносно безневинними спробами якихось шукачів пригод. Але принаймні 500 – це продумані й небезпечні атаки з метою проникнення в класифіковану інформаційну систему військового відомства. Ще 1998 р. троє підлітків проникли в, здавалося б, добре захищені командні комп’ютери військово-повітряних сил США. На загал, президентська комісія цієї країни визнала, що комп’ютерні системи управління електростанцій, аеропортів, залізниць, лікарень і навіть космічних програм – доволі вразливі.

     Твердження про домінування однієї мови – англійської – теж цілком слушне, так само, як слушними були свого часу зауваження щодо домінування латинської, французької. Зрозуміло, що якась мова має виконувати роль засобу міжнародного спілкування. Проте в Україні, з огляду на недорозвиненість національного Інтернет-сектору, більшість Інтернет-аудиторії послуговується не так англійською, як російською мовою, оскільки російський сектор всесвітньої мережі залишив далеко позаду український.

     Далі йдеться про шпигунство. Безперечно, будь-який засіб комунікації є полем діяльності розвідки й усякого роду спецслужб. Таким полем завжди були і є, скажімо, поштові чи кур’єрські пересилання. Відомо, що зацікавлені особи можуть виловлювати потрібну інформацію, аналізуючи звичайні газети, радіо- і телепередачі. На загал, чим масштабніший засіб масової комунікації і чим більше "засвічена" в ньому індивідуальність користувача, тим легше працювати спеціальним службам. В Україні, як і в Росії та деяких інших країнах, ухвалено законодавчі акти, які фактично дозволяють національним спецслужбам за ключовими словами вести моніторинг електронного листування громадян і навіть відстежувати, які сайти вони переглядають. За повідомленнями преси, Федеральне бюро розслідувань США ще у 2002 р. взялося за розробку власної троянської програми-нишпорки, яка перехоплює всі символи, що набираються на комп’ютері, і записує їх у таємний файл. Тобто, коли йдеться про "шпигунство", то від запровадження Інтернету найбільше скористали передусім національні державні спецслужби, і лише опісля можна говорити про економічну розвідку та інтереси іноземної розвідки, які саме мав на увазі автор згаданої публікації.

Підтримка позатериторіальних етнокультур

     Лунають – правда, все ще несміливі – голоси про те, що новітні мережеві технології дають новий шанс для тих численних культур, які останнім часом занепадали чи перебували "на узбіччі". Важко заперечити, що глобалізація економіки прискорює міграцію робочої сили. Якщо колись це спричиняло мовно-культурну асиміляцію, передусім через мовно-інформаційну відірваність від рідного середовища, то нині людина, повернувшись з роботи, незалежно від того, в якому місці планети вона перебуває, може бодай на короткий час зануритись у рідну культурну стихію в паралельному віртуальному світі.

     Здогад про "допомогу" комунікаційної техніки у формуванні новітніх націй має свій початок ще у працях канадського вченого Маршалла Маклюгена, який однозначно пов’язував формування сучасних націй-держав з новою технікою масової комунікації (McLuhan, 1911-1980, канадсько-американський вчений, медіафілософ, відомість прийшла до нього після опублікування низки теоретичних робіт у галузі масової комунікації – "Галактика Ґутенберґа", "Розуміння медіа", "Війна і мир у глобальному селі"). У XVI–XIX ст. такою технікою був передусім друкарський верстат. "Заохочуючи індивідуалізм, друкарство водночас породжує націоналізм, перетворивши місцеві мови у засіб масової комунікації, у закриті системи. Справа у тому, що політичне об'єднання за мовною ознакою було немислиме, доки книгодрукування не перетворило мови в широке середовище спілкування. Націоналізм виник як нове уявлення про групову спільноту, яке ґрунтувалось на такій швидкості обміну інформацією, яка була неможлива до появи книгодрукування. У Європі націоналізму не було аж до епохи Відродження, до того часу, поки друкарський шрифт не дав можливості кожній письменній людині побачити свою рідну мову в аналітичному світлі. Розповсюдження масової продукції книгодрукування швидко перетворило регіональні мови в національні й викликало до життя саму ідею націоналізму" [88].

     Можна порівняти піднесення національно-визвольних рухів і "вибуховий" розвиток ЗМІ (зокрема радіо і телебачення) у ХХ ст. Нарешті Інтернет дає приклади підтримки національно-культурної ідентичності та гуртування людей, які давно "відірвались" або й ніколи не були у своїх історичних етнічних землях. Їхня комунікація та гуртування базується на екстериторіальних засадах. Йдеться про "віртуальну територію", представлену певними інформаційними потоками та веб-сайтами в електронній мережі. "Француз, який працює в Англії, як показують сьогоденні факти, більше не асимілюється. Інтернет дозволив йому відчувати себе частиною тієї нації, до якої він хоче належати" [118]. Прихильник і ентузіаст українського Інтернету (Укрнету) Микола Пономаренко вважає, що нові комунікаційні технології відкривають шлях для формування нових суспільних єдностей. Він запровадив термін "етномережа", зазначаючи, що вона "є ГЛОБАЛЬНИМ об’єднанням людей однієї етнічної групи через Інтернет та інші засоби сучасних комунікацій" [118].

     Такий погляд досі натикався на звинувачення в неприродності, штучності, відірваності "від коріння". Французький дослідник Данiель Бунью пише з цього приводу: "Люди – територiальнi iстоти, якi мають усi пiдстави остерiгатися культури, що втратила зв'язок iз землею i стала безборонною перед шаленим наступом комунiкацiї, що не знає нiякого стриму".

     Проте спробуємо підійти до цієї справи з іншого боку. Якщо люди, за Бунью, – "iстоти територiальнi", то чому культура, яку вони творять, раптом "втратила зв'язок iз землею"? Хiба "територiальнi iстоти", хочуть вони того чи нi, не вкладають бодай частково свою територiальну сутнiсть у витворену ними віртуальну культуру? М. Пономаренко, натомість, вважає, що етномережа має своє територіальне джерело, свою прабатьківшину:

     "Інтернет і нові етномережі допомагають відшукати "джерело життя" і почати "пити з нього". Але джерело, тобто та країна, де живуть духи предків, не тільки віддає. Воно само підсилюється етномережами. З геополітичної та суто інформаційної точок зору, розгалужена, потужна, технічно облаштована, змістовно багата інформаційна мережа світового українства – це той становий хребет, навколо якого найприроднішим чином можуть об'єднатися всі органи світового українського "тіла". Бо ніщо так не об’єднує та не розвиває організаційні, економічні та інші взаємозв’язки, як постійний, щоденний і щогодинний обмін інформацією. Саме з цих причин питання форсованого розвитку українського сегмента Інтернету є найактуальнішим геополітичним завданням світового українства" [118].

     Звичайно, сьогоднішній стан розвитку Інтернету в Україні не надто схиляє до такого оптимістичного погляду на взаємостосунки українства та всесвітньої електронної мережі. За даними соціологічних опитувань, кількість постійних користувачів Інтернету в Україні 2003 р. становила близько 1 000 000 осіб, тобто близько 2% населення (для порівняння в Росії 3%, країнах ЄС 36%, США 76%). Оптимізм вселяють хіба що прогнозовані темпи росту Інтернет-аудиторії в Україні – 40% на рік. Але і це менше, ніж середні темпи росту мережі у світі 50-55% щороку. За кількістю користувачів мережі Україна посідала 28-е місце в Європі і 45-е в світі. До того ж розподіл Інтернет-аудиторії в Україні дуже нерівномірний. За даними джерела www.iii.kiev.ua, на Київ припадає дві третини користувачів.

     Оборонну тактику щодо формування нацiонального iнформацiйного простору варто поступово замiнювати активною полiтикою, культурною та iнформацiйною експансiєю в позитивному значеннi цього слова.

     Унiфiкацiя та глобалiзацiя незаперечнi. Водночас, навiть той таки Бунью визнає, що масова комунiкацiя "виказує нахил до розгалуження", а "найкращий спосiб набути бодай щось для повiдомлення – це глибше пiзнати свою власну культуру". Ще виразніше цю думку формулює Оксана Пахльовська: "В Iрландiї теж є свiй "великий сусiд". I всiх iрландцiв всього 3,5 млн. Й iрландською в Iрландiї розмовляють аж п’ять вiдсоткiв. I вiйна, i замахи, i бомби. Але в Європi нинi розливається переможна мода iрландської музики, вiд неповторного "фолку" гаельською мовою до нових бiтлзiв групи U-2. Iрландцi не мають, скажiмо, видатних скульпторiв чи художникiв, але тим не переймаються, бо мають музику i слово. Зовсiм мала нацiя дала свiтовi непропорцiйно велику кiлькiсть генiїв: згадаймо Свiфта, Вайльда, Шоу, Джойса... Свiт розiмкнувся, втратив свою бiполярну структуру, намагнiтився новими напруженнями. Цей свiт хоче знати бiльше про себе самого. Але це те знання про "одного", яке має сенс i користь для "всiх" i через свою оригiнальнiсть, i через свою подiбнiсть. Оригiнальнiсть вiдмiнна вiд хворобливого наполягання на власнiй специфiцi. Перша є комунiкативним фактором, друга – хворим солiпсизмом, який здебiльшого обертається на некомунiкабельний провiнцiалiзм" [110].

     Iнтерактивний режим WWW теоретично (на практиці, на жаль, виходить інакше) перетворює загрозу культурнiй iдентичностi на мiф. На рiвнi продукування iнформацiї ми цiкавi для мережі як особистостi з певним нацiональним колоритом. Інтернет – це вiкно. I через нього не тiльки ми дивимося на свiт. Через нього i свiт дивиться на нас. Тобто це – виклик. Як викликом було несподiване для багатьох здобуття Україною незалежностi в 1991 р. Тривалі дискусії про особливу українську мiсiю чи навiть про те, що новий лад у цей свiт, за Нострадамусом, прийде з берегiв нашого Днiпра-Борисфена, раптом закінчилися несподiваною пропозицiєю: ви вiльнi, покажiть, на що здатнi!

     Так само комп’ютерна мережа – це водночас шанс i виклик. Дорога з iнтенсивним рухом до нас i доволi слабеньким – вiд нас. Сальдо обмiну поки що негативне. А тим часом увiйти в дискусiйнi групи чи створювати свої веб-сайти – хоч як би вони називалися: вiд "Української вишиванки" чи "Писанки" до "Української мiсiї"—технiчно зовсiм нескладно. Принаймні  незрiвнянно легше (і, головне, дешевше), нiж робити це через традиційні телебачення чи пресу.

     Як бачимо, будь-який пункт звинувачень на адресу Інтернету за уважнішого аналізу постає в усій своїй суперечливості та неоднозначності. Скажімо, пункт другий (комп'ютерними мережами поширюються матерiали, якi загрожують традицiйнiй моралi), з нашого погляду, також непереконливий. Якщо ми приймаємо ідею збільшення інформаційних потоків, то зрозуміло, що сектор патогенної інформації теж автоматично збільшується. Подібно можна відповісти і на закид щодо кримінальних елементів, які, мовляв, використовують мережу для органiзацiї злочинiв. Звичайну пошту, на жаль, теж іноді використовують для пересилання вибухівки чи отруйних речовин. Проте нікому не спадає на думку закрити на цій підставі поштові відділення.

     Четвертий пункт стосується захаращеності Інтернету другорядною, з погляду медіакритиків, інформацією. Французький дослідник Д. Бунью також вважає, що сучаснi ЗМК сприяють "переходу вiд вертикалi до горизонталi", маючи, певно, на увазi поверховiсть знань. Телебачення та Інтернет певною мiрою справдi змушують нас байдуже "ковзати поглядом по життях i смертях iнших людей". Хоча є чимало виняткiв. Всесвітня комп’ютерна мережа, інтегруючи в собі всеохопність телебачення, оперативність радіо та багатство грандіозної всесвiтньої бiблiотеки, дозволяє не лише ковзати поверхнею новин, але й проникати в такi глибини проблем, якi ранiш для багатьох були недоступнi. Тобто маємо двобiчний рух: до ширшого охоплення подій і водночас до більш глибинної їх інтерпретації.

     Нарешті п’ятий пункт слушно привертає нашу увагу до проблеми комп’ютерної залежності. Не треба вдаватись до психологічних досліджень, щоб помітити просту річ: своїх фанатів мало не тільки телебачення чи радіо. Винахід кінематографа породило поняття "кіноман". Проте незрівнянно давніше з’явилося слово "ігроман". Щоправда, з появою мережевих комп’ютерних ігор щораз більша частина цієї публіки переміщається у віртуальний простір, що, звісно, не змінює принципових особливостей їхньої поведінки. Екран та мультимедійні технології були каталізатором розвитку нездорової, з погляду вчених-фізіологів, залежності від комунікаційних машин. Проте ще задовго до винайдення телевізора чи комп’ютерного монітора було вдосталь людей, яких "неможливо відірвати" від книги, журналу чи газети. З іншого боку, останні соціологічні опитування у США засвідчили цікаву тенденцію: люди, які регулярно послуговуються Інтернетом, не тільки значно менше дивляться телевізор (такий перерозподіл уваги цілком зрозумілий), а й, на загал, більше займаються спортом, більше читають книжок і частіше спілкуються з друзями [199, 5].

     Отже, світові медіа, передусім сателітарне телебачення та Інтернет, є локомотивом глобалізації з усіма її "плюсами" і "мінусами". Поява планетарної інформаційної сфери (можна вважати її основою ноосфери) до краю загострила сформульовану ще тисячі років тому проблему етичного реформування особистості. Планетарна інформаційна сфера – в етичних категоріях – це не тільки всюдисущість добра й допитливої доброзичливості, це також всюдисущість зла. Проте так само в етичному плані діють й телебачення, радіо, журнал, газета, книга. Врешті, критикувати треба писемність (що і робив, наприклад, Сократ). Запровадження письма було тією комунікаційною революцією, у порівнянні з якою Інтернет є лише невеликим і не надто істотним кроком.

КРИТЕРІЙ

ВІРОГІДНОСТІ

     Спочатку було бажання умовно розділити масову комунікацію на реальну і віртуальну зони. Однак, власне природа комунікації в традиційному розумінні – суто віртуальна, оскільки йдеться про відображення або конструювання реальності (поза тим залишаються хіба що журналісти, їхня техніка і сам процес комунікації як певні аспекти реального світу). Отже, мову можна вести хіба що про ступінь реалістичності. Або ж, навпаки, ступінь нереалістичності. На загал, вважається, що матеріали документального/фактологічного типу краще відображають реальність, ніж аналітичні матеріали та розмаїті інтерпретації. Хоча трапляються і винятки. Іноді панорама повідомлень підібрана настільки невдало і суб’єктивно, що сказати щось про справжній хід справ може тільки аналітичний коментар.

     Отож, доречніше буде вести мову про поділ за критерієм вірогідності на якісні і популярні медіа. Далі в цьому ж розділі йтиметься про містифікацію в медіа та про наше розуміння віртуальності.

ЗОНА ЯКІСНИХ МЕДІА

     Критика популярної преси не обмежувалась самими лише докорами. Як альтернатива, постала "якісна преса", що сформувалась на ґрунті концепції об’єктивних медіа. Їх існування й уможливлює поблажливо-снобістське ставлення до популярних медіа. І хоча якісні медіа – доволі строкате й неоднозначне явище, яке теж зазнає критики, все ж варто бодай частково заглибитися в цей феномен.

     Якісна преса (якісні медіа), від англійського Quality Press, вживається на означення газет, журналів та інших медіа, як правило, загальнополітичного спрямування, характерною рисою яких є неупереджене, збалансоване, всебічне, максимально вичерпне і точне висвітлення подій і фактів у поєднанні інформаційних та аналітичних жанрів. Для якісних медіа властиві стримане оформлення, дотримання загальноприйнятих в суспільстві і журналістському середовищі етичних норм і почуття суспільної відповідальності, що викликає особливе довір’я аудиторії і дозволяє використовувати матеріали цих медіа для підготовки і прийняття важливих рішень у царині громадсько-політичного життя. Аудиторія якісних медіа інтелектуально орієнтована, освіченіша, а тому і менш численна, ніж популярних ЗМІ.

     Результати опитування допомогли з'ясувати та узагальнити найважливіші характеристики елітних якісних видань:

     – Повнота і всебічність висвітлення закордонного і внутрішнього життя, включно з політикою, економікою, мистецтвом, наукою та освітою;

     – Наголос на інтерпретації подій, подача фону, на якому розгортаються новини;

     – Гідність і стриманість в оформленні і стилі;

     – Відсутність істерії та культурний тон;

     – Неупередженість та високоетичний підхід до справи;

     – Зацікавленість у загальнолюдських проблемах;

     – Досконала редакційна сторінка;

     – Орієнтація, яка виводить часопис за межі провінціалізму та сенсаційності [193, 20].

     Невелика у порівнянні з іншими виданнями кількість елітних якісних газет (за різними оцінками – не більше трьох-чотирьох десятків) компенсується їхнім потужним впливом на світову політику.

     Свою щоденну присутність у світі елітні газети завдячують також спонтанному механізмові цитування їх іншими медіа.

     Разом з тим багато хто із західних вчених вважає небезпечними і ті потоки масової комунікації, які претендують на об'єктивність і культурно-інтелектуальну якість. Ось як характеризує інформаційні телепрограми та газетні добірки Еріх Фромм:

   "Фактична інформація з політичних, економічних і соціальних питань надзвичайно обмежена. Виняток становлять кілька так званих якісних газет. Ці газети і справді краще інформують, але вони також і краще дезінформують. Вони не публікують всі матеріали об'єктивно і безпристрасно; заголовки статей тенденційні і часто не відповідають змісту вміщених під ними статей, редакційні статті упереджені та написані у фальшиво-розважливому та моралізаторському тоні. Газети, журнали, телебачення і радіо фактично продукують товари-новини, сировиною для яких є події. Попит існує тільки на новини. Редакції визначають, які події є новинами, а які ні. Щонайліпше інформація складається за певним шаблоном. Вона поверхово торкається подій і навряд чи дає змогу громадянам проникнути вглиб, збагнути приховані причини описуваних подій. Доки продаж новин залишатиметься бізнесом, навряд чи пощастить завадити газетам і журналам робити те, на що є попит і що не суперечить рекламі, яка подається на сторінках цих видань" [147, 217].

     Запозичення "якісною" пресою цілої низки прийомів і рубрик популярних видань робить межу між ними доволі умовною.

ЗОНА ПОПУЛЯРНИХ МЕДІА

     Як мовилось вище, телебачення стало основним об’єктом критики в другій половині ХХ ст. в міру того, як воно набуло репутації найпопулярнішого і найвпливовішого медіуму. Проте є сенс простежити ставлення до популярних медіа від самого початку.

     Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер New York Sun, яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей (Benjamin Day) випустив у світ 3 вересня 1833 р. Вперше газету продавали анонімній та гетерогенній аудиторії на розі New York City за ціною  один пенні. Стара колоніальна преса, яку розсилали за передплатою освіченій еліті, коштувала в середньому шість центів, що не завжди було по кишені середньому американцеві. На противагу їй, копійчану пресу (penny-press) адресували кожному, хто мав у кишені зайвий пенні. Вона не апелювала до якихось специфічних інтересів, а розраховувала на пересічного міського мешканця, який належав до робітничого чи середнього класу і вмів читати. Преса за пенні спробувала заступити місце традиційних родинних, національних, релігійних цінностей, яких часто був позбавлений новоприбулий до Америки іммігрант. Вона пропонувала місцеві новини, цікаві для загалу нариси (human interest stories), сенсаційні репортажі про злочини, катастрофи та інші моторошні пригоди. Це була інформація і розвага нового ґатунку [164, 12]. Масова преса виникла в певному політичному, технологічному, економічному та демографічному контексті. Важливою передумовою був швидкісний друк і дешевий папір. Так само, як і поліпшення домашнього освітлення, що заохочувало до нічного читання. Тираж N. Y. Sun за два місяці зріс до 2000. У 1837 р. він сягнув 30 000 примірників. Фінансовий успіх залежав від реклами, а остання від тиражу. Для того, аби привернути увагу рекламодавців, газети мали збільшувати тираж, змагаючись одна з одною в сенсаційності. N. Y. Sun писала навіть про життя на Місяці.

     На загал, Бенджамін Дей намагався поєднувати у своїй газеті те, що, на його думку, аудиторія хотіла знати (плітки, сенсації, скандали, містифікації) і те, що читачам треба було знати як свідомим громадянам. Причому друге газета подавала в мінімальних кількостях. Це видання першим розвинуло в комплексі ті елементи, які склали основу популярних медіа. Це, передусім, широке використання технології масового виробництва і розповсюдження газети та створення формату, який апелював до найширшого кола елементарно грамотних читачів [179, 35].

     З 1835 р. найбільш читаною газетою стає Herald, яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Його спосіб збирати новини переймали інші газети. Важливішого значення набув спеціалізований репортер. Газета писала про низьке й високе у житті, часто торкалася приватного життя офіційних осіб. Хоча пошук подій і новин став нормою, ідея "виготовлення" новин (making news) увійшла до вжитку згодом. Навіть найм'якшу форму такого виготовлення новин – інтерв'ю – почали практикувати лише у шістдесятих роках ХIХ ст.

     Наступний етап розвитку популярної преси пов'язаний з іменами американських видавців Пулітцера та Герста (Pulitzer, Hearst). Вони вдало поєднали газетний бізнес з рекламним. У той час витрати на рекламу стрімко зростали. Французький композитор Жак Оффенбах, відвідавши США, зауважив, що "американська реклама грає на почуттях людини, як віртуозний музикант на фортепіано". Йому здалось, що радше йдеться про створення нових потреб, аніж задоволення вже існуючих. Отже Джозеф Пулітцер, ім’ям якого згодом було названо одну з найпрестижніших в журналістському середовищі премій, 1883 р. придбав New York World, наповнивши  сторінки крикливими заголовками та оповідями про катастрофи, скандали, злочини і сенсаційні викриття зловживань у владному чи бізнесовому середовищі. Матеріали зумисне подавали в драматичному, скандальному ключі. Коли ж траплялося, що справді цікавих новин бракувало, то їх успішно заміняли новинами спорту. Комікси, які друкували в цій газеті жовтою фарбою, породили дещо зневажливе прізвисько – "жовта преса". Зате наклад газети стрімко зростав, сягнувши наприкінці 90-х ХІХ ст. – мільйона примірників (від початкових 20 000). Пулітцер також почав практикувати продаж рекламної площі за фіксованими цінами залежно від тиражу [227, 552].

     Цим же шляхом пішов Вільям Рандольф Герст, який придбав 1895 р. New York Journal і навіть похвалявся, що американо-іспанська війна це – "його війна", тобто інспірована і підігріта його журналістами.

     З нашого погляду, антикорупційні викриття, попри їхню скандально-сенсаційну подачу, все ж варто зарахувати до позитиву цих видань. Як і запровадження жіночих сторінок (там йшлося про діяльність жіночих клубів, моду, кулінарію, психологічні поради), спортивних секцій. Саме масові видання допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні – масовим захопленням і популярним шоу. Врешті якісні видання, хоч їх і вважають антиподом вищезгаданих масових видань, успішно запозичили в них чимало форм подачі матеріалів і рубрик, серед них спортивну. Тобто у випадку стосунків якісної і популярної преси варто говорити про органічний симбіоз.

     Разом з тим критика популярної преси ніколи не стихала. Типовими можна вважати звинувачення на її адресу відомого американського вченого Джона Мерілла (Merrill). Він виходить з того, що характер масової преси, а також популярних теле- і радіопередач визначається передусім комерційним інтересом. На загал, світова преса є коктейлем тривіальності, метушливого намагання розважати та випадкових, хаотичних і часто нетипових сцен життя. Тобто ця преса далека від того, аби давати всебічний, максимально повний і збалансований погляд на світ, сприяти формуванню гомогенності розуму та розумних людей. Натомість, робиться багато для того, аби люди забули про найгостріші і вкрай серйозні проблеми сучасного світу. Навіть політична інформація подається як різновид розваги [193, 5].

     Прикладом преси такого ґатунку в Україні початку 90-х рр. ХХ ст. були "Киевские ведомости". Своїми гаслами газета обирала такі слова: "Все обо всем и чуточку больше", "Все сенсации в одной газете". Ознаки типової бульварної газети на першому етапі існування були властиві і львівському часопису "Post-Поступ". Поруч із серйозними аналітичними матеріалами подавались розповіді про вампірів, сексуальна астрологія, міліцейська хроніка, листи гомосексуалістів. Стиль цих публікацій добре відображений в заголовках: "Смак крові" (як епіграф тут блюзнірськи подаються слова Ісуса Христа: "Пийте, бо це кров моя"), "У Львові знову вбивають. На цей раз людей ріжуть", "Близнюки. Його сексуальне життя. Ерогенні зони" [Post-Поступ. 1992. N 6]. Політичне життя теж подається під вельми специфічним кутом зору. Сексуальне забарвлення мали навіть гротескні (гротеск взагалі дуже властивий для бульварної преси) звіти про роботу Верховної Ради:

    "Змордована спробою комуністичного згвалтування Україна минулого тижня впала у стан глибокої політичної фригідності. Її злегка порушували хіба що мляві акти нардепів, котрі зазнавали насолоди, віддаючись законотворенню. Внаслідок цього виробничого сексу в Нацбанку виросла нова голова. Голова, яку звати Ющенко, примудрилася задовольнити всіх – від членів парламенту до Кучми. Тривале збудження й енергетичні витрати на акт народження голови геть виснажили Плюща, тож наступна нардепівська "груповуха" проходила без нього... Відновивши свою наступальну потенцію, червоний кавалок парламенту знову спробував згвалтувати синьо-жовту Народну Раду, в результаті чого мав народитися червоно-синій Конституційний суд. Народна Рада верещала й не давалася" [Post-Поступ. 1993. N 5].

     Редакція намагалась знайти для своєї політики виправдання в соціологічних опитуваннях, підсумки яких час від часу публікувались на сторінках видання: "Більше контроверсій, більше корисної інформації. Давайте філософські матеріали"... "Дайте 2–3 сторінки для придурків, шлангів, жмотів, западлістів, кретинів, рогулів, фраєрів. Газеті не завадить більший формат і з більшими буквами, на кращому папері і з кольоровими фото. Давайте щономера якісь додатки. Ну, поштівку якусь, чи цукерка, чи фотку якусь, чи пару долярів... Хочу порнуху замість політики" [26]. Отже, часопис намагався задовільняти обидві категорії читачів. Згодом видання взяло орієнтацію на більш інтелектуально орієнтованого читача. Естафету розважально орієнтованого популярного видання підхопив "Експрес".

     Тут варто наголосити на взаємному зв’язку популярних медіа і масової культури. Вважається, що сучасна масова культура, яка, власне, і є продуктом комерційних мас-медіа з їх висококонкурентною системою ефективної експлуатації людських і технологічних ресурсів, з середини ХХ ст. стала привабливою темою прискіпливої і часто нищівної критики. Найяскравіше вираження ця критика знайшла у працях вчених Франкфуртської школи (наприклад, "Одновимірна людина" Герберта Маркузе, 1964), які мали своїх послідовників у всіх частинах світу. Українська дослідниця О. Зернецька пояснює своєму читачеві, що механізм комерціалізації – це гонитва за прибутками через рекламу, розраховану на якомога більшу аудиторію. В результаті маємо нехтування новаторськими, незвичними, отже, й ризикованими передачами та меншою (хоча, можливо, і найкращою) частиною аудиторії. У масовій культурі, на думку О. Зернецької, немає місця для нерозв'язаних життєвих історій, для філософської та психологічної багатозначності, вона не спонукає до роздумів, не примушує до інтелектуальної напруги, прив'язана до технології тиражування, носить маніпулятивний характер, швидше експлуатує потреби людей, ніж їх задовольняє і розвиває. Більшість творів масової культури будується на стереотипних сюжетах, які давно вже здобули присмак тривіальності (на взірець "американської місії", життєвої долі "від лахміття до нечуваного багатства", "останнього джентльмена" тощо). Оригінальні твори проституюють та вульгаризують з розрахунком на рівень сприйняття 12-річної дитини, що мало би забезпечити найбільш масову аудиторію [54, 94].

     Подані характеристики масової культури, як нам здається, занадто схематичні і публіцистично загострені. Вищенаведені приклади з популярними газетами Пулітцера і Герста засвідчують непростий і неоднозначний зв’язок елітних і популярних прошарків культури. Насправді популярні медіа і масова культура, попри властиву їм стандартизацію, культовість, все ж були і є щедрими на оригінальні знахідки, що їх нерідко запозичують елітні медіа.

     До того ж, комерціалізація – не єдина причина дисбалансу між фінансовими інтересами та просвітницькими завданнями чи іншими соціально важливими функціями медіа. Іншими важливими причинами є специфіка психологічних інтересів пересічної людини і внутрішня природа медіа, які демонструють здатність до саморозгортання і самоекспансії. Проте у нас ще буде нагода докладніше зупинитися на цьому питанні.

     Поки що можна лише констатувати потребу всебічного наукового дослідження розважальних матеріалів у масовій комунікації. Це зумовлено не тільки їхньою кількістю, але й виразними соціологічними тенденціями в сфері зайнятості і дозвілля. Свого часу бестселером стала книга англійського соціолога Джеррі Белінкіна "Кінець роботі". Не важко вгадати прогноз автора цієї праці: у нашому ХХІ ст. робота посідатиме дедалі менше місця в житті сучасної людини, вивільняючи час для дозвілля, яке, своєю чергою, загрожує стати найбільшою проблемою людства. Йдеться про такі "розваги" як наркоманія, споживання алкоголю, відеонаркоманія, перегляд у величезних кількостях екранного насильства, порнографії, зокрема тих її різновидів, які закріплюють у психіці небезпечний зв'язок між болем і задоволенням (садомазохістська еротика). Згадана проблематика виявляє виразну тенденцію до наростання й загострення. Провину за це дедалі частіше покладають на телебачення. Проте телебачення є лише продовженням традиції, яку упродовж тривалого часу плекають популярні медіа.

МІЖ ЗОНАМИ: МІСТИФІКАЦІЯ

     Поділ за критерієм інформаційної "якості" також ускладнюється тенденціями містифікації, які охоплюють не тільки класичні розважальні медіа, а й ті, які прийнято вважати цілком достовірними.

     Звинувачення в тому, що медіа здебільшого далекі від об’єктивного та реалістичного висвітлення подій, спонукає нас уважніше розглянути тему містифікації в масовій комунікації. Між іншим, ніщо так не дратує консервативно налаштованих людей, як вибухоподібне зростання в медіа усілякого роду розіграшів і фальсифікацій, що розмиває і релятивізує поняття справжнього.

Війна як Reality Show

     Весною 2003 р. США, готуючись до атаки на Ірак, виявляли відверті ознаки того, що вони підходять до цієї війни як своєрідного реального шоу: спеціальна підготовка відібраних журналістів, закупівля обладнання для нового прес-центру вартістю в 1 000 000 000 дол. і навіть запрошення високооплачуваного голлівудського художника-постановника Джорджа Елісона для постановки спецефектів під час монтування щоденних брифінгів з Іраку. Просто перемогти у війні недостатньо. Ця перемога має бути промовисто і яскраво засвідчена у віртуальному світі. Більше того: торжество американської технології і військової машини на мільйонах екранів навіть важливіше, оскільки здатне частково компенсувати непереконливість перемоги реальної. До того ж екранна видовищність цієї війни – це належна відповідь на ту моторошну видовищність, якої домоглися терористи 11 вересня 2001 р.

Потіхи час

     Наведені факти – лише мізерна частка процесу, який можна описати як втягування реальності у віртуальність.

     Тепер повернімося до reality show в його прямому значенні і докладніше розглянемо феномен його популярності на межі ХХ–ХХІ ст. Передусім, увагу привертає саме поєднання слів – reality show, що позначає стирання межі поміж реальністю та віртуальністю.

     Розповсюдження реальних шоу позначене двома цілком протилежними реакціями.

     Перша – схвалення з боку глядачів та учасників, зацікавлення широкої публіки. А це означає зацікавлення продюсерів. Тим паче, що деякі з цих передач зовсім недорогі.

     Друга реакція – цілком протилежна до першої. Це осудливе ставлення з боку багатьох медіакритиків. "Нам, телеглядачам, обіцяли, що це буде безкомпромісна боротьба за виживання в умовах дикої природи, – пише про телешоу "Останній герой" Ігор Недюха. – Насправді взаємини природи і людини виявилися лише декорацією чергової варіації вже знайомої вистави під загальною назвою "Люди гинуть за метал!" Недаремно один з учасників телешоу заявив, що всі вони тут вовки. А головним інструментом виживання виявилося не мачете чи загострена палиця, а хитромудрі комбінації зі "з'їдання" конкурентів на шляху до обіцяної суми у 100 000 доларів". Згаданий критик вважає, що замість принципів взаємопідтримки, які є основою виживання справжнього племені в природних умовах, на чільне місце у грі вийшли підступність і лицемірство. А також, як не дивно, політика. Переможець – росіянин Сергій Одинцов – "з самого початку привернув увагу оргкомітету заявою, що, мовляв, зробить усе, щоб українець не став національним героєм, з'ївши останнього росіянина" [101]. Ще гостріше відгукується про подібні передачі Петро Веселовський. Він пише про "скляну резервацію", споруджену в готелі "Росія" у Москві:

   "Тепер цілком зрозуміло, що зоопарк, як видовище, набагато цікавіше, коли твариною для демонстрації є людина... Особливий ажіотаж викликав момент "злучки" героїв. Ну точнісінько як у зоопарку біля клітки з приматами. Ці кадри не показували в телеефірі. Однак, щоб підігріти цікавість, якісь порнофото поганої якості з'явились у Інтернеті та газетах... У чому ж секрет популярності таких видовищ? Публіці цікаво дивитись, коли хтось у скрутному становищі. Воно особливо приємно, коли ти на дивані, з пивом, а на екрані народ для тебе беркицькається. І коли в жорстоких видовищах на кшталт боксу беруть участь профі, то тут – такі ж "лопухи", як і ти" [20].

     Наталя Лігачова, головний редактор Інтернет-видання "Телекритика", теж не схвалює ігор "всіх проти всіх" з їхньою атмосферою загальної підозріливості і безнастанним прораховуванням ходів. Не заперечуючи, що усе це – непогана школа "правди життя", вона все ж не вважає, що телебаченню варто стимулювати такі погляди [89].

     А може воно не тільки стимулює, але й проявляє ті якості, про які ми навіть не здогадувались? Це як у знаменитому експерименті професора Стенфордського університету (США) Філіпа Зімбардо, коли піддослідних просили потрохи збільшувати напругу струму, яку подавали до електричних стільців (на них сиділи інші піддослідні). І це незважаючи на протести, крики і навіть "передсмертні" хрипи й судоми  прив'язаних до стільців. Читач уже, мабуть, здогадався, що насправді це були актори і ніякого заряду електрики не отримували, лише імітували тортури. Але ж ті, хто, підкоряючись наказам експериментатора, піддавав інших людей "тортурам", про це не знали. Психологи були вражені кількістю людей, які в цьому експерименті переступили етичні межі, "знущаючись" над своїм ближнім. Та й самі піддослідні часто були шоковані, відкривши в собі талант й відповідний азарт "ката". Творці реальних шоу, хоч і виявляли інтерес до цього психологічного експерименту, не змогли, однак, втілити його в адекватній ігровій формі.

     А от інший знаменитий дослід вищезгаданого психолога значно легше піддавався телевізійному трактуванню. Ще 1971 р. він розпочав двотижневий експеримент, в якому дві групи студентів грали роль наглядачів і в’язнів. "В’язнів" одягнули у пронумеровані спецівки і замкнули у спеціальних клітках університетських підвалів. "Наглядачам" можна було застосовувати різні форми впливу на "в'язнів", домагаючись їх слухняності. Не виключався і фізичний вплив. Коли наступного дня "в'язні" збунтувались, насміхаючись з "наглядачів" та шпурляючи в них горнятка, було використано вогнегасники для втихомирення "в'язнів". Далі "наглядачі" застосовували тактику "розділяй і владарюй". Вони налаштували одних "в'язнів" супроти інших. Частину з них примусили мити голими руками клозети. Інші – сиділи в карцері за те, що відмовилися їсти холодні сосиски. Жорстокість набирала обертів. Коли якийсь колега відвідав "тюрму" на шостий день експерименту, то був шокований бездушним поводженням "наглядачів". Зімбардо теж зізнався, що надто вже увійшов у роль верховного наглядача тюрми. Так що експеримент довелося припинити. Здається, зупинились вчасно. Принаймні не дійшло до каліцтв, зґвалтувань і вбивства, як це зображено у німецькому фільмі Das Experiment, знятому за мотивами експерименту Зімбардо [224]. До речі, BBC оголосило про намір запустити шоу, яке копіюватиме згаданий експеримент.

     На цих прикладах легко простежити, як відверта містифікація чи розіграш може набувати психологічної ваги, переконливості і потроху проникати в життя.

Першоджерела

     З іншого боку, феномен популярності реальних шоу нагадує нам про непозбутній потяг людини до видовищ, де страждання і радість не вигадані сценаристом, режисером та актором, а цілком "справжні". Між іншим, ми не були б такими суворими до сучасних reality show на телебаченні та у мережі, якби подумки повернулися до першоджерел.

     Ось як описував сучасник масову страту в Іспанії 1680 р.:

   "Торжество відкривалося процесією, яка рухалась від церкви Санта-Марія у такому порядку: попереду 100 торговців вугіллям, озброєних піками і мушкетами. Ці люди доправили дрова, на яких спалять злочинців. За ними – домініканці. Далі герцог з почтом і знаменом інквізиції. За ними 12 жінок та чоловіків зі шнурками на шиях та факелами в руках. На головах – картонні шапки заввишки в три фути. На них перелічено їхні гріхи. Далі 50 злочинців у жовтих санбеніто і теж з факелами в руках. Ці розкаялись і мали згоріти не живцем, а після того, як їх задушать. Останнім з'явився Великий інквізитор у малиновому вбранні... [17].

     Тодішні reality show викликали таке ж, як і сьогодні, зацікавлення преси. У 1600 р. газета "Авізі де Рома" писала: "Мерзенний домініканський монах з Ноли вранці був спалений живцем на Кампо-дель-Фіорі. Він був неймовірно впертим єретиком. Він навіть сказав, що із задоволенням помре, і що його душа у полум'ї підніметься до раю. Тепер він, слід сподіватися, знає, чи казав правду". Окремим різновидом reality show було полювання на відьом, жертвами якого, за оцінками істориків, стало близько мільйона жінок. Першу "відьму" спалено в Тулузі 1275 р. Останню спалили в швейцарському кантоні Гларус 1782 р.

     Можна було б торкнутися теми цих сумних вистав у давній Україні, скажімо, в Києві чи Львові. Щоправда, С. Кримський вважав, що життя не було тоді найбільшою цінністю, на відміну від сучасної нашої культури: "Для давньоруської людини страта не була страшною. Свого роду театральна дія, засуджений прощався з народом, промовляв молитву і був переконаний, що за секунду буде в раю. І лише Іван Грозний придумав страту як раптову смерть" [75].

     Спробуємо підсумувати свій погляд на хвилю дискусій навколо реальних шоу. Отже, їхні прототипи на майданах середньовічних міст часом значно перевищували за жорстокістю сьогоднішні reality show на телебаченні чи в мережі. То ж чи може яблуко відкотитися від яблуні аж так далеко, як би того хотілося медіакритикам?

Реальніше, ніж сама дійсність

     За постановою суду у США 2003 р. було закрито сайт CNN Fake News Generator, який, імітуючи CNN, розсилав фальшиві новини. А втім, спочатку пародійно-ігрові принципи роботи сайту виглядали зовсім невинними. 16-річний Ерік Сміт і двоє його друзів створили його заради жартів і розіграшів своїх приятелів. Користувачеві надавалася електронна форма, яку він заповнював своїм текстом і заголовком. Сайт додавав до цього логотип, реальні посилання і навіть банери з рекламою. Тобто зовні це виглядало цілком переконливо. Матеріали сайту почали передруковувати респектабельні видання. Так було з інформацією про смерть від передозування наркотиками музиканта Дейва Метьюза, який спростовував факт своєї смерті спеціальною заявою.

     Число відвідувань сайту стрімко зростало і сягнуло двох мільйонів на день, а кількість обманутих теж визначалась мільйонами. Хлопці у своїх поясненнях поліції стверджували, що не розуміють причин злету популярності. Адже зміст усіх матеріалів, які містили масу граматичних помилок і абсурдів, був відвертою пародією на CNN. Так само, до речі, як і іншого ігрового сайту FakedNews ("Фальшиві новини"), який працює у своєму звичному режимі, пропонуючи відвідувачеві три варіанти підробки: CNN, MTV та Cnet  [www.dn.kiev.ua/massmedia/world/ (08.02.03)].

     Тему містифікації і фабрикації тих чи інших подій можна досліджувати, починаючи від перших відомих нам літописів. Проте, з розвитком засобів комунікації, таких вигаданих подій стає дедалі більше. Псевдоподією вважають навіть такий невинний жанр як інтерв'ю, яке широко входить у журналістський вжиток, починаючи із середини ХІХ ст. Сюди ж належать і прес-конференції – псевдоподії, які вміло використовують служби public relations для належного спрямування журналістських репортажів і громадської думки. Далі в нашому переліку – виставки, ювілейні святкування, презентації, доброчинні і не зовсім доброчинні акції. Відомо також, що терористи зумисне планують свої теракти з огляду на можливість максимального висвітлення в медіа, які власне і завдають головного удару – психологічного. Віртуальність виказує виразну тенденцію до домінування над реальністю. Умберто Еко називав цей феномен гіперреальністю. Інформаційна, віртуальна надреальність може диктувати правила поведінки реальності звичайній – просто реальності. У міру розвитку комунікаційної техніки і технології дедалі більше наростає також практика фабрикації подій, фактів, навіть особистостей.

     2001 р. в Україні вибухнув так званий "касетний скандал": майор зі служби охорони Президента Л. Кучми оприлюднив таємно записані цифровим магнітофоном розмови господаря високого кабінету. Компромат мав спричинити хвилю протестів, що, як передбачалось, призведуть до змін у вищому ешелоні влади. Проте влада захищалась. Записи було оголошено фальшивкою, що звісно, аж ніяк не зняло їх з порядку денного політичної боротьби. Натомість, через кілька тижнів у залі Верховної Ради пролунав запис, у якому всі впізнали голос основного на той час опонента влади – Олександра Мороза. Звісно, ніхто не стверджував, що це говорить Мороз. Йшлося лише про демонстрацію технологічних можливостей, за допомогою яких можна зімітувати голос будь-якої людини. Або візьмімо до уваги цифрові технології в кінематографі, які вже сьогодні дозволяють реанімувати (в нових ролях!) акторів, яких давно немає серед живих. 2001 р. екранами пройшов фільм "Остання фантазія", у якій цілком правдоподібні персонажі були генеровані комп'ютером. Не буде перебільшенням твердити, що нам відкривається можливість створити віртуального двійника, спроможного ВСТУПАТИ В ГРУ З РЕАЛЬНОЮ ОСОБИСТІСТЮ І ВИГРАВАТИ.

     У такий спосіб наука і технологія посилюють стан непевності: ми втрачаємо відчуття і критерії реальності. Формується навіть нове значення справжності. СПРАВЖНЯ ВЕРСІЯ – це така правдоподібна версія, яка отримує перевагу в конкурентній боротьбі з іншими вірогідними версіями.

     Є чимало скептиків, які однією з найбільших містифікацій в історії людства вважають "здійснену" 1969 р. висадку американських астронавтів на Місяць. Як аргументи вони наводять зображення прапора, що розвівається наче на вітрі у "безповітряному просторі", тіні, що мають різний напрямок (як на сцені театру чи під час зйомок фільму – від численних освітлювальних приладів), відсутність зірок на небосхилі, різницю в зображенні деталей на різних фото одного і того ж посадкового модуля. У такий спосіб телерепортажі цієї епохальної події оголошено грандіозним розіграшем, відзнятим в таємному військовому ангарі і підтриманим мас-медіа.

     Містифікації дедалі частіше використовують у журналістському арсеналі. Напередодні одних парламентських виборів в Україні львівські студенти проводили опитування перехожих щодо вигаданих кандидатів у депутати. Привабливою для багатьох є рольова журналістика, коли газетяр прикидається офіцером спецслужби, наркоділком чи торгівцем зброєю.

     Невже для того, щоб "розкрити" дійсність, необхідна містифікація?

     А втім, часто трапляються містифікації-розіграші, зовсім позбавлені якоїсь прагматичної мети. Фінансоване Девідом Боуї (відомим музикантом, актором) видавництво випустило в світ книгу Вільяма Бойда "Нет Тейт: американський художник, 1928–1960". Змальовано історію цього Тейта, який заздрячи художній перевазі Пікассо і Брака, впав у депресію, спалив свої роботи і наклав на себе руки. До написання книги нібито були залучені біограф Пікассо Джордж Річардсон і письменник Гор Відал. Книгу чудово видано, з посиланнями, бібліографією. Все виглядало цілком реально, зокрема і художник Тейт, якого насправді ніколи не існувало. Однією з найвідоміших, хоч і зовсім не зумисних містифікацій була радіоінсценізація 30 жовтня 1938 р. відомого роману Герберта Велса "Війна світів", де йшлося про атаку марсіан,  коли паніці піддалися мільйони людей. (Короткий опис цієї події подаємо в додатку).

     Відчуття несправжності життя пов’язане також з тим, що сучасна людина дедалі більше часу проводить у "паралельній" віртуальній реальності. У зв’язку з цим Славой Жижек пригадує доволі давно написану у США фантастичну повість "Онірофільми":

   "Більшість населення працює для того, щоб купувати відеопродукцію, яка імітує саме життя. Всі живуть дуже убого, зате щовечора йдуть у цей відеосвіт... Чоловіки перестали цікавитися жінками, запліднення і відтворення стало штучним, а реальна близькість засуджувалася. Акторка-зірка летить на зйомки, потрапляє в аварію і залишається наодинці з пілотом на ніч. Пілот гайнує час, переглядаючи фільми за участю цієї кінозірки, яку він, як виявляється, обожнює. Жінка ображається..." [48].

     Минуле ХХ ст. можна назвати століттям фальсифікацій. Бум "механічного" сексу і порнографія як фальсифіковане кохання, фальсифікований комунізм (звичайно, можна запитати чи "справжній" комунізм взагалі можливий), фальсифікована демократія, до якої так активно долучається і наша країна. Можна говорити навіть про фальсифікований націоналізм, фальсифікований патріотизм, і, прости Господи, фальсифіковану Україну. Принаймні такою здається вона багатьом представникам української діаспори, оскільки разюче різниться від їхніх уявлень про шляхи розвитку незалежної нації-держави.

     На фоні усього цього фальсифікована горілка на полицях наших магазинів виглядає хіба що невинним метафоричним символом.

КРИТЕРІЙ

СВОБОДИ

Пояснення до схеми

     Цей критерій диференціює зони (або, краще сказати, періоди, коли йдеться про часові проміжки) за рівнем свободи. Сучасні медіа зародилися в авторитарних суспільствах XV–XVI cт., тому ми розпочинаємо свій розгляд з авторитарного періоду, на зміну якому приходять періоди свободи і тоталітаризму. Саме в такому порядку змінювалися ці етапи, наприклад, у Німеччині, де тоталітарна нацистська диктатура в 30-х роках ХХ ст. змінила політичну і пресову свободу. У Російській імперії небачена доти політична свобода 1917 р. теж була замінена устроєм, який тотальністю соціально-політичного контролю значно переважав колишній монархічний режим.

     На це можна зауважити, що СРСР розпався, а Німеччина перетворилася в класичну західну демократію. Тобто останнє слово залишилося все-таки за свободою.

     Ось тут і з’являється спокуса запровадити диференціацію тоталітаризму на два різновиди: насильницький (відносно невдалий) і ненасильницький, що базується на принципі задоволення.

     Варто пригадати, що тоталітаризм в ідеалі, за кінцевим задумом його конструкторів, мав би характеризуватися відсутністю зовнішнього примусу. Кожний конкретний громадянин щиро, керуючись лише внутрішніми спонуками, мав би підтримувати існуючий лад. Інша справа, що для цього треба створити "нову людину" або суттєво модифікувати суспільний лад. Можливо, навіть пройти фазу насильницького придушення і фізичного знищення того "людського матеріалу", який не піддається "перековуванню". Саме таким чином відбувалося формування тоталітарних режимів комуністичного типу. Однак в останні десятиліття ХХ ст. більшість цих соціальних експериментів закінчилися цілковитим крахом, звільнивши місце альтернативному ненасильницькому варіантові побудови тотального суспільства як відкритої чи прихованої мети майже будь-яких владних еліт. Найбільших успіхів у створенні такого суспільства досягли, як відомо, західні демократії (країни Західної Європи та Північної Америки), проводячи ефективну економічну політику загального добробуту. Громадяни цих країн, перебуваючи під колосальним тиском комерційної і політичної реклами, індустрії розваг та гіпнотичного впливу новітніх технологій, зазвичай демонструють тотальну згуртованість навколо базових цінностей. Провісником нового тотального суспільства такого типу, на думку Ніла Постмена, був письменник-фантаст Олдос Гакслі:

   "Усупереч розповсюдженій думці, Гакслі та Орвелл (Huxley, Orwell) пророкували далебі не одне й те ж. Орвелл попереджав, що ми можемо бути підкорені зовнішньою силою. У візії Гакслі прихід Великого брата зовсім не обов’язковий для того, щоб позбавити людей їхньої автономії, зрілості та історії. На його думку, люди дійдуть того, що любитимуть своє поневолення, захоплюватимуться технологіями, які руйнуватимуть їхню здатність мислити. Орвелл боявся тих, хто заборонить книги. Гакслі боявся настання часу, коли не буде потреби піддавати книги забороні, оскільки більше не буде охочих читати їх. Гакслі боявся тих, які дадуть нам так багато, що ми деградуємо у своїй пасивності та егоїзмові, а істину буде втрачено в морі байдужості. Він боявся, що люди будуть поневолені не зовнішнім ворогом, а тривіальною культурою зі своїм еквівалентом почуттів, orgy porgy та ненаситним жаданням розваг. У "1984" людей контролюють за допомогою привнесеного болю. У "Новому бравому світі" – за допомогою привнесеного задоволення. Якщо коротко, то Орвелл вважав: нас нищить те, що ми ненавидимо; натомість у Гакслі – нас нищить те, що ми любимо. Ця книга виходить з того, що більше слушності мав Гакслі, а не Орвелл" [210, 6-7].

     Ще одна цікава відмінність тотального суспільства, зображеного Гакслі, від орвеллівського варіанту полягає в тому, що воно не має соціальних дизайнерів на кшталт тих, які сиділи свого часу у Рейхстазі чи Кремлі. Тотальне суспільство альтернативного типу, включно з такими його важливими елементами як індустрія розваг чи реклама, розвивається наче само собою, керуючись суто комерційними стимулами й ринковими міркуваннями. Можна говорити про синергетику його розвитку.

     Щастя в цьому суспільстві є синонімом поняття "якість життя", реальний зміст якого, своєю чергою, пов’язаний з підсвідомим і свідомим сприйняттям реклами ("Змінимо життя на краще! Philips"). Основна ілюзія полягає в тому, що "якість життя" може стрімко поліпшуватися. Головне – визнати для себе запропонований темп. Причому реклама забезпечить ілюзію того, що якість життя справді поліпшується після чергового придбання якоїсь речі.

     Темп життя складається принаймні з трьох елементів: (1) темп роботи + (2) темп розваг + (3) темп технологічних новацій.

     Не важко помітити, що медіа мають безпосереднє відношення до всіх трьох складників. Вони надзвичайно динамізують ринок праці, включно з роботою он-лайн із домашнього комп’ютера. Подають (забезпечують) небачену раніше пропозицію розваг, яка містить інтерактивні шоу в "реальному" форматі, навіть новини подають як ще одну розвагу – infotainment. І, нарешті, пропонують нескінченний калейдоскоп фантастично привабливих технологічних новинок, кожна з яких обіцяє "реально" і "революційно" змінити якість нашого життя. Врешті ми почуваємо себе наче в кріслі швидкої каруселі. І коли в поле нашого зору потрапить, скажімо, дисидент із воланням зупинитися, замислитися й змінити своє життя, цього разу справді реально й революційно, то для нас це буде не більше ніж кадр, фрагмент у нескінченному калейдоскопі.

     Отже, "темп", поряд з "якістю життя" – це друге основне поняття. Саме воно задає "карусельний ритм", який не залишає часу для роздумів і розчарувань, і сприяє інтеграції тотального суспільства, поглинанню навіть альтернативних, дисидентських чи бунтарських рухів, як це було з молодіжними бунтами у 60-х рр. ХХ ст. Дисидента, бунтаря, як і джинси хіпі, швидко перетворять на товар, який можна вигідно продати. Перетворення на товар значно ефективніше нівелює справжній бунтарський дух, ніж заборона, переслідування чи цензура. Воно наче переводить справу у площину розваг, а бунтаря робить усього лише персонажем ток-шоу. Показовою ілюстрацією цього процесу в Україні може бути перетворення Дмитра Корчинського – політика-радикала – на класичного шоу-мена. Або уявімо собі, як найефективніше можна нейтралізувати таких відносно незалежних і не завжди зручних для влади інтелектуалів як Чомський у США. Чому б, скажімо, не запустити у виробництво “бунтарське” пиво "Чомський" (Chomsky beer). Чи у Росії – водку "Солженіцин"?

     Таким чином, нове тотальне суспільство (на відміну від невдалих тоталітарних суспільств) базується на синергетичній силі комерції та індустрії розваг, які диктують надзвичайно швидкий і динамічний та гедоністично орієнтований стиль життя під гаслом "Більше заробляй і краще розважайся".

     Знову-таки, на відміну від ортодоксальних тоталітарних устроїв, суспільство цього типу засвідчило свою живучість, стабільність та адаптабельність, хоча, наприклад, правила політкоректності у США не раз ставали предметом гуморесок та анекдотів. Щоправда, загроза великомасштабних терористичних нападів засвідчила реальність повернення до прийомів Великого брата – тотального електронного стеження за допомогою повсюдних веб-камер та інтернет-технологій. Докладніше про це піде мова у розділі "Тоталітарна зона".

     Наразі, нам важливо було з’ясувати, який зміст ми вкладаємо в поняття "тоталітарне суспільство". Отже, повторимо, підсумовуючи, що таке суспільство, в ідеалі, характеризується найвищим рівнем зовнішньої свободи. Більшість окремих громадян, зокрема й журналістів, чинять так, "як треба", з огляду на "вищі" інтереси, без будь-якого зовнішнього примусу, винятково з внутрішніх переконань і спонук. Виглядає, що наблизитися до цього ідеалу можна кількома шляхами; і дорога, яку обрали німецькі націонал-соціалісти чи більшовики в Росії, виявилася цілком хибною і не наблизила, а віддалила їх від згаданого ідеалу.

     Усе сказане вище дає нам підстави розташувати розділи в такій послідовності: авторитарна зона – зона свободи – тоталітарна зона.

     Щоправда, такий погляд можна вважати дещо небезпечним через тенденцію розмивання традиційної межі між демократичним і недемократичним суспільствами, між свободою і несвободою. Треба сказати, що наш погляд не виключає традиційного. Традиційний стосується інформаційних маніпуляцій, які цілеспрямовано здійснюють певні групи людей (наприклад, обмежують чи приховують певну інформацію, планують пропагандистські кампанії, підпорядковують медіа владним інституціям тощо). Назвемо цей рівень персоналізованим. Існують конкретні люди – носії лібертальних цінностей, і люди, які уособлюють авторитарні чи тоталітарні вартості. Боротьба між ними є неуникною, і,  зізнаємося, що симпатії автора – цілком на боці цінностей лібертальних.

     Проте є ще інший рівень – деперсоналізований, про який йшлося вище. На цьому рівні маніпуляції масовою свідомістю здійснює надособистісна структура, технологічно-комерційна мегамашина, яка, власне, і генерує нове тотальне суспільство. Однак боротися на цьому рівні наче нема з ким. Наша схема стосується саме цього (другого) поверху і зовсім не заперечує обстоювання свободи на першому.

АВТОРИТАРНА ЗОНА

Медіа і аудиторія

     Авторитарний контроль потоків масової комунікації, очевидно, передбачає віру в те, що медіа мають безперечний і цілком передбачуваний вплив на аудиторію. Внаслідок застосування пропагандистських кампаній у I cвiтовій вiйні виникла теорiя "гiподермiчної голки" (Hypodermic Needle, інша назва – Magic Bullet Theory), яка набула поширення в 20–30-х рр. ХХ ст. і трактувала iнформацiйно-пропагандистськi "iн'єкцiї" на взiрець iн'єкцiй медикаментозних. Як медичний шприц є iнструментом впливу на органiзм пацiєнта, так i преса розглядається як iнструмент впливу на життєдiяльнiсть органiзму суспiльного. Щодо конкретного iндивiда-реципiєнта, то йшлося фактично про керування ходом його думок, його волею, а отже й поведiнкою. Ця теорiя припускає, що всi так само пiддаються впливу мас-медіа, однаково трактують повiдомлення i зазнають однакових психологiчних змiн пiд їхнім впливом. Тобто вважається, що певне повiдомлення викликає однакову реакцiю у кожного реципiєнта. Теорiя гiподермiчної голки не ґрунтувалась на емпiричних дослiдженнях, але вiдбивала соцiальнi та психологiчнi теорiї свого часу. Зокрема, погляди Емiля Дюркгейма на iндустрiальне суспiльство, що складається з iзольованих iндивiдiв, якi втратили зв'язок з духовно-культурною традицiєю i тому особливо схильні пiддаватися манiпуляцiї. Тут знайшли також вiдображення погляди З.Фройда на людину, поведiнка якої спрямовується пiдсвiдомими силами, стимулами та iррацiональними iнстинктами. Пiзнiше цю теорiю взяла на озброєння новонароджена рекламна iндустрiя, яка “заповзялася перетворювати Америку в споживацьке суспiльство" [164, 3]. Хоча такий пiдхiд згодом було визнало не цiлком науковим, вiн залишався властивим для концепцiй авторитарного чи тоталiтарного спрямування, а також, як уже було сказано, для рекламної iндустрiї.

     Важливими для розуміння нашої проблематики є також дослідження, присвячені впливові мас-медіа на хід виборів у демократичному суспільстві. Перші з них з’явились ще у 40-х рр. ХХ ст. у США. Всупереч попереднім уявленням, було досліджено, що інформація про кандидатів, яка надходила до виборців через канали масової комунікації, мала дуже незначний вплив на їхню виборчу активність і поведінку. З’ясувалось, що люди більше ваги надають тим новинам, які підсилюють їхні політичні переконання, і менше тим, що їм суперечать. Виборці охочіше використовували нову інформацію для підсилення раніше сформованих поглядів і переконань.

     Але коли сформувались ці думки-упередження? Базові політичні переконання визначає, головним чином, найближче оточення (родина, друзі, колеги того чи іншого індивіда). Це призвело до концепції двоступеневого впливу ЗМК: спочатку на неформального лідера (opinion leader) чи лідерів, бо вважається, що вони розсіяні по всіх соціальних групах, і це далеко не завжди лідери формальні. Саме ці люди є своєрідними посередниками, медіаторами поміж ЗМК та масовою аудиторією.

     З цього погляду загроза демократичному процесові від ЗМК – мінімальна, оскільки вони, начебто, не спроможні ефективно маніпулювати громадською думкою. Люди, мовляв, аж ніяк не піддаються звичайним "ін'єкціям" ЗМК і тим паче не дають на них однотипної реакції-відповіді. У згаданій концепції персональним контактам надається вирішальна роль. Лазарсфельд навіть присвятив цій темі окрему працю [Elihu Katz and Paul Lazarsfeld. Personal Influence. N.Y., Free Press, 1955].

     Отже, виходячи з вищеописаної теорії, реципієнт подвійно захищений від прямої маніпуляції: по-перше, двоступеневим впливом (через лідера), а по-друге, унікальністю своєї особистості, оскільки кожна людина по-різному, залежно від своїх особистісних характеристик, реагує на повідомлення засобів масової комунікації.

     Беручи до уваги гіпотезу “двоступеневого потоку”, неважко збагнути, чому в науці тривалий час панувала концепція мінімального ефекту.

     Сучаснi дослiдники, наприклад McCombs, погоджуючись з концепцiєю мiнiмального ефекту ЗМК щодо змiни поглядiв, переконань та уподобань, вважають, проте, дуже важливою, а то й вирiшальною роль ЗМК у визначеннi "порядку денного", керуваннi увагою реципiєнта, його усвiдомленням тих чи iнших подiй, процесiв, явищ. Тобто люди, читаючи газети чи дивлячись телевiзор, сприймають не тiльки фактичну iнформацiю про те, що робиться в свiтi чи в їхнiй країнi. Важливіша функцiя мас-медіа полягає у структуризацiї мислення, ментальнiй органiзацiї навколишнього свiту.

     Чимало людей сприймають телебачення, включно з випусками новин, лише як розвагу. Дослідження засвідчило, що з трьох людей, які заявляють, що дивились вечірні новини, двоє не можуть пригадати жодного сюжету. Проте ТБ впливає на усвідомлення того, що є важливим [203, 53].

     Логічно можна припустити, що прихильники авторитарного стилю стосунків влади і медіа фактично послуговувалися уявленнями, подібними до тих, які лягли в основу теорії шприца, хоч про саму теорію тоді ще ніхто не чув.

Авторитарна концепція преси*

     У цій концепції важливе місце посідає заборона порушувати ті чи інші теми, скажімо, не дозволено критикувати уряд чи особу монарха, яка вважається недоторканою. Критика, хоч би якою гострою вона була, передбачає певну свободу критикованого. Принаймні, свободу і право бути об’єктом критики. Проте найрадикальніша критика – це заборона. Щоправда, в акті заборони зникає не тільки колишній об’єкт критики, якому відмовили в праві на існування, але й сама критика, оскільки критикувати нема що.

     В авторитарних середньовічних суспільствах, вважалося, що правда й істина концентруються десь поблизу центру влади. Звідси й особливості преси, яка функціонувала наче "згори вниз". Газети часто належали до королівського двору, а отже, були зобов'язані підтримувати державну політику. Тюдори в Англії, Бурбони у Франції, Габсбурґи в Іспанії та монархи практично усієї Східної Європи послуговувалися базовими принципами авторитаризму для контролю преси. Спроби регламентувати суспільну комунікацію подибуємо задовго до виникнення друкарства, наприклад, у давньогрецького філософа Платона, який ідеалізував аристократичну форму правління. Він був переконаний, що природа людини з її матеріалістичними та егоїстичними пристрастями призводить до деградації суспільного устрою. Утримують суспільство від сповзання до хаосу еліта, розумні управлінці, які покликані "координувати" політичне, культурне, духовне життя громадян відповідно до жорстких моральних кодексів. У його описі ідеальної держави цензурують і спрямовують не тільки поезію, але й музику. Авторитарним духом проникнута філософія Макіавеллі, Гоббса, Геґеля.

     Треба сказати, що до XVII ст. в монархічних теоріях суверена розглядали як особу, що перебуває поза критикою. Все, що йшло від нього, повинно було вважатися розумним, добрим і правильним. Згідно з авторитарною філософією, людина може реалізувати себе лише як невід'ємна частка суспільного організму. Можливості окремо взятої людини надзвичайно обмежені. Державу подавали наче уособлення всього, до чого прагне людина. Отож, на початках видавничої справи ідеї вільної преси як такої не існувало. Уряди розглядали часописи як інструмент пропаганди. Такий погляд на пресу панує і нині в більшості країн світу. Принцип вільного обміну ідеями не властивий авторитарним формам правління. Та й ідея, що преса може контролювати уряд, теж не сприймається авторитаристами. Вони негайно запитують: "А хто контролює пресу?" То ж політична еліта намагається жорстко регламентувати розповсюдження текстів, вбачаючи в цьому основний засіб підтримки свого панування і збереження статус-кво. Природні інформаційні процеси деформуються і ставляться під жорсткий контроль. Небажані публікації чи рукописи ізолюють або знищують разом  з біологічними носіями.

Цензура

     Можна вести мову про два основні різновиди заборон чи обмежень, які накладають на медіа.

     1.  Політичні (з метою захисту влади чи панівної релігії від критики);

     2.  Етичні (з метою захисту аудиторії, передусім молодіжної і дитячої, від патогенного впливу медіа).

     Другий різновид стосується як авторитарних, так і демократичних суспільств. Обидва обмеження асоціюються з поняттям "цензура".

     Слово "цензура" нині вживають у вузькому (як офіційна суспільна інституція) і широкому сенсах – як будь-які обмеження, які накладаються на авторське волевиявлення. Цензура в найширшому розумінні слова існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Власне процес масової комунікації нерозривно пов'язаний з оцінюванням матеріалів, які надходять до редакції, з відкиданням одних та схваленням інших. Тобто сенс здобувається завдяки цензуруванню нонсенсу. До такого розуміння цензури великою мірою долучилися концепції соціальних конструктивістів (M. Foucault в епістемології, M. Polanyi у філософії науки). Погоджуючись з тим фактом, що цензура часто була перешкодою на шляху знання, вони акцентували на тому, що цензурування, з його намаганням провести межу між добром і злом, між істиною і фальшю, є важливою складовою процесу формування нових знань.

     Разом з тим мусимо виразно усвідомлювати, що такого роду міркування використовують для виправдання цензури навіть там, де насправді вона застосовується лише для захисту конкретних політичних інтересів правлячої верхівки. Зрештою, демагогічних виправдань застосування цензури більше, ніж достатньо.

     Як зауважує автор одного з популярних веб-сайтів, основна мотивація є патерналістською: "Ви не можете дати собі раду з цією інформацією, вона вас поневолить. Тому, заради вашого ж таки блага, ми вбережемо вас від цієї інформації". Варіант: "Ми (ти і я), звісно, маємо від цього внутрішній захист. Але ті бідні неосвічені маси не дадуть собі ради. Тому задля них і країни в цілому ми заборонимо це" [williams. com/books/ain/307.htm].

     Такі міркування справді сприймаються в демократичному суспільстві як демагогічні. Проте, з іншого боку, хіба намагання вберегти психіку від певної інформації цілком позбавлене сенсу?

     Візьмемо конкретний приклад, який змусив поставити під сумнів висловлювання Діонісія Ареопагіта: "Для чистого – все чисте". Чи справді будь-яка інформація, якій ми дозволяємо входити в нашу психіку, цілком безпечна для нас? Навіть за умови, що ми чисті душею?..

     Увечері малюк дивився "На добраніч, діти". Чимось не сподобався мультфільм. Проте намагання стерти його з пам'яті, забути – виявилися марними. Більше того, вони давали протилежний ефект. Розплакався. ЗаБУТИ щось погане виявилося проблемою. "Хочу забути! Як забути?" Чи не стосується ця проблема жахів і насильства, порнографії і пропаганди, які приходять з екрана і назавжди оселяються у нашій психіці? Чи спроможні ми їх забути або позбутися, навіть якби хотіли цього?

     Здається, що, увійшовши в нашу психіку, вони приречені БУТИ й діяти всередині нас довіку...

     Цензура у вузькому сенсі, як правило, передбачає існування незалежних від медіаорганізацій посадовців, які уповноважені переглядати створені тексти (фільми, телепередачі та іншу медіа-продукцію) і накладати заборону на увесь твір чи його частину. Заборона має бути зумовлена невідповідністю твору до тих критеріїв, які сформулювала цензурна інституція. Самі критерії мають політичний (заборона критики правлячого режиму, домінуючої релігії) або етичний/естетичний характер (якщо твір виходить за рамки загальноприйнятої в тому чи іншому суспільстві "пристойності" чи має, як вважається, негативний, небажаний вплив на виховання молоді). Посада цензора була запроваджена в стародавньому Римі. В обов'язки цензора входило стежити за змінами в структурі та чисельності населення і давати оцінку стану публічної моралі. То ж слово "цензурувати" в перекладі означає давати оцінку, критикувати, рахувати, а також забороняти. Вживання цього терміну в пізніші часи найтісніше було пов'язане з контролем та регулюванням масової комунікації, насамперед друкованого слова. Винайдення письма суттєво посилило вплив слова у просторі і часі. На допомогу ефемерно-повітряному коливанню, яким, власне, і є звук вимовленого слова, прийшли незрівнянно ґрунтовніші носії: камінь, глиняна табличка, папірус, пергамент, папір. Тому й не дивно, що саме записане слово стає предметом дедалі пильнішої уваги влади та її інституцій.

     У стародавньому Китаї правителі, траплялося, наказували знищити всі записи, які бодай в чомусь не узгоджувались з пануючою ідеологією і політикою. Неперевершеним у цій справі виявився Ші Хуанг Ті, творець відомої Великої китайської стіни. У 213 р. він наказав спалити всі книги окрім медичних, фармакологічних, астрологічних та сільськогосподарських. Серед спалених книг були і праці Конфуція. При цьому не забули і живих носіїв "крамольної" інформації: 500 вченим оголошено смертний вирок і декілька тисяч відправлено на заслання. На виконання імператорського розпорядження було призначено 30 днів. Якщо ж після закінчення цього терміну у чиємусь помешканні знаходили заборонену книгу, то господарів відсилали на примусові роботи. У стародавній Індії імператор Ашока (247–246 р. до Христа) завзято боровся з сектантством та єрессю у буддизмі. У 168 р. до Христа грецький правитель Єгипту та Сирії Антіохус IV Епіфанес вжив каральних заходів щодо юдаїзму. Священну для послідовників цієї релігії Тору було наказано спалити, а її власників засуджено до смерті. Натомість впроваджувався культ Олімпійського Зевса. У стародавній Спарті, як про це пише Плутарх, писати і читати вчилися лише з практичних міркувань. Філософські книги, вища (понад елементарне вміння читати і писати) освіта, а також освічені люди були під забороною. У демократичних Афінах, що були політичним противником і антиподом Спарти, навпаки, процвітали мистецтва та філософія. Але попри те чимало митців та філософів, серед них Есхіл, Евріпід, Арістотель, зазнали гонінь, заслання, ув'язнення чи навіть смертної кари, як, наприклад, Сократ. Окрім того, саме грецькі філософи сформулювали основні аргументи, які згодом впродовж століть використовувалися не лише для захисту свободи, а й для виправдання цензури. З цього погляду промовистими виглядають міркування давньогрецького філософа Платона про місце і роль поезії в ідеальній державі. Ось що він пише про творця "Одіссеї" та "Іліади": "Гомер – найперший з творців трагедій, але не забувай, що поезія допускається в нашу державу остільки, оскільки вона є гімном богам та хвалою доброчинним людям. Коли ж ти допустиш підсолоджену музу, тоді в цій державі запанують насолоди та страждання замість звичаю і розуміння, які завжди визнавались найкращими". Аналогічно підходить грецький філософ до живопису та музики. Сумну, елегійну музику він теж рекомендує заборонити [115, 437]. Не маємо сумніву в тому, що якби в часи Платона функціонували газети, радіо, телебачення, то і їх він радив би суворо регламентувати. Або ж візьмімо звинувачення, висунуті проти Сократа (399 до Р. Х.):

     1.  Нешанобливе ставлення до традиційних богів.

     2.  Деморалізація молоді.

     3.  Популяризація науки, що може спричинити поширення скептицизму та зневіри.

     Цензори наступних століть майже нічого не спромоглися додати до цих класичних звинувачень, які згодом безконечно повторювались у різних варіаціях.

     Грецькі правителі заснували також мережу бібліотек (найзнаменитіша з них – Александрійська), яку деякі вчені вважають "фундаментом західної культури та цензури". Цікаво, що ці бібліотеки формували, здебільшого, виготовляючи книги, а не колекціонуючи їх. Часто текст книги компонувався з фрагментів робіт різних авторів (як приклад, наводять "Одіссею" та "Іліаду" Гомера). Книги піддавали також редагуванню та класифікації. Чимало робіт, які класифікувались як маловажливі, були приречені на забуття – часто на превеликий жаль вчених наступних поколінь. Величезні зібрання книг зручні не тільки для читачів, але й для тих, хто мав наміри знищувати книги. Александрійське зібрання частково було знищене ще за Юлія Цезаря в 47 р. до Христа. Наступні руйнування бібліотеки пов'язані з наступом християнства у 391 р. та мусульманства у 642 р. Представники обидвох релігій вважали Александрійську бібліотеку злом, що підриває віру в Новий Заповіт і Коран.

     У другому тисячолітті від Р. Х. історія цензури у Європі тісно пов'язана з боротьбою католицької церкви проти єресі. Інквізиція (від лат. inquisitio – розслідування, розшук) була створена як особливий церковний суд у справах єретиків й існувала в ХІІІ – ХІХ ст. Інквізицію започаткував папа Іннокентій ІV в 1252 р. До епохи Просвітництва за різними і дуже відмінними оцінками було страчено від 1 до 10 млн. осіб, переважно їх спалювали живцем на вогнищах. Згодом функції інквізиції частково перейшли до Конгрегації священної канцелярії (у 1965 р. вона реорганізована в Конгрегацію віровчення).

     У 1501 р. Папа Олександр VI спеціальним указом заборонив видавати неліцензовану літературу. У 1559 р. папа Павло IV видав Index librorum prohibitorum – перелік книг, читання яких забороняли під загрозою відлучення від церкви. Індекс публікувався щорічно аж до 1948 р. Конгрегація віровчення та конференції єпископів і сьогодні мають за обов'язок стежити за новими виданнями і застерігати віруючих від читання тих книг, які церква не схвалює. Отже, які тексти Ватикан вважав патогенними? Передусім, це єретична література, яка могла зашкодити інтересам Церкви. По-друге, література, взагалі здатна підірвати основи християнської віри. У зв'язку з цим до переліку заборонених потрапляли роботи Дж. Бруно, Т. Гоббса, Вольтера, Дж. Ваніні та ін. Останній індекс 1961 р. містив всі праці Ж. П. Сартра та популярне феміністське видання його супутниці Cімони де Бовуар "Інша стать", всі твори італійського прозаїка Альберто Моравіа і його французького колеги Андре Жіда. Зрозуміло, що до індексу заборонених книг свого часу потрапляла і протестантська література. Проте відомо, що протестанти індекс заборонених книг використовували як перелік рекомендованої літератури (мабуть, це властиво для будь-якого підцензурного суспільства, у тому числі колишнього СРСР, де офіційна заборона часто була найкращою рекомендацією книги).

     До кінця ХVI ст. у більшості європейських монархій було запроваджено цензуру, яка мала оберігати домінуючі церковно-релігійні та урядово-політичні цінності. Перші друкарські верстати у Франції з'явилися 1470 р. у Сорбоннському університеті. Проте кількість друкарів (спочатку в Парижі, а згодом у всіх містах Франції) обмежувалась законом. Лімітували і кількість книг, які можна було видати. У 1530 р. Франциск I запровадив офіційні посади цензорів. Спеціального дозволу вимагалось також для постановки спектаклів. Іноді в цій справі траплялися курйози. Скажімо, проти п'єси Мольєра "Тартюф" не заперечував король, але її заборонив парламент і вніс до індексу заборонених творів архієпископ. У XVIII ст. у Франції працювало 79 цензорів, які спеціалізувалися в галузях белетристики, теології, права, медицини, історії, хімії і навіть математики. Руссо, Вольтер та інші відомі автори змушені були публікувати свої твори за кордоном і таємно завозити до Франції. Революція 1789 р. начебто цілковито вивільнила пресу. Але з приходом до влади Наполеона цензура стала ще жорсткішою. Кількість видань скоротилась з 500 до 1 (одного!). У революційній Франції "вільне висловлювання думок" практикували у певних рамках, означених терором і гільйотиною. У 1822 р. там було відновлено офіційну цензуру, яка займалась переглядом матеріалів перед публікацією.

     У Великобританії до 1649 р. прихильники парламентаризму здобули перевагу. Проте авторитарність у стосунках з пресою не ослабла. Вона просто змінила форму. Роялістські погляди почали зникати з друку. Олівер Кромвель – Лорд-Протектор Англії і великий прихильник Джона Мільтона – поступово відновив усі обмеження в діяльності преси, які раніше активно використовували в монархії Тюдорів: від ліцензування преси до ув'язнення нелояльних редакторів. У 1655 р. виходило в світ лише дві, лояльні до Кромвеля, газети. Великий борець за свободу преси Джон Мільтон, за іронією історії, допоміг Кромвелю у його намаганні примусити пресу опозиції замовкнути. Зрештою він став офіційно відповідальним за ліцензування однієї з двох існуючих газет [225, 171]. У Великобританії політична цензура існувала до 1832 р. Окрім інших причин, вона була зумовлена і тим страхом, який відчувався у консервативних урядових колах стосовно революційних подій у Франції, а також ірландською проблемою. У 1792 р. заборонено твір Томаса Пейна "Права людини". Цензура намагалась також контролювати радикальну пресу та радикально налаштовані організації. Лише у 1843 р. англійський парламентарний акт нарешті скасував формулювання "про антиурядову діяльність та агітацію", яке часто було підставою для притягнення непокірних журналістів до кримінальної відповідальності. Замість цього формулювання записали інший критерій оцінки опублікованих матеріалів: зважати на те, "правдиві чи неправдиві відомості подав автор стосовно уряду" [222, 48]. Англійській пресі пощастило також домогтися права висвітлювати парламентські дебати. До 1959 р. в Британії існували значні обмеження стосовно літератури, яку вважали непристойною. Твір Д. Ловренса "Райдуга" був заборонений у 1915 р., інший твір цього ж автора "Коханець леді Чатерлей" навіть не намагались опублікувати в Англії до 1959 р. У Великобританії і досі діють законодавчі акти, які захищають таємницю будь-яких урядових документів (якщо їх не передають пресі самі урядові установи).

     Свої особливості мала історія цензури в Новому світі. Наприклад, Массачусетську колонію називали цензурною теократією. Згідно з законом там спалювали будь-яку книгу, яка підтримувала релігійне християнське вчення квакерів. При цьому власник книги мав сплатити штраф розміром 10 фунтів стерлінгів. Половина цієї суми належала донощику. У 1671 р. губернатор Вірджінії дякував Богові за те, що у штаті не було вільних шкіл та друкарства, які, на його думку, викликають непослух, єресь та бунтарський дух. Видавця Пітера Зенгера 1734 р. притягали до судової відповідальності за його "скандальні, підбурюючі проти уряду" публікації у часописі New York Weekly Journal. Це був досить типовий випадок з видавничої практики того часу. Лише у 1791 р. було прийнято першу поправку до Конституції США, яка забороняла довидавничу цензуру. Проте широко практикувалася судова відповідальність за "підбурювання проти влади". Дискусії і боротьба, пов'язані з публікацією таємних документів Пентагону часів в'єтнамської війни свідчать, що навіть у 60-х рр. ХХ ст. існувало значне протистояння між видавцями та цензурою.

     Як бачимо, контроль масової комунікації в суспільстві церковною чи світською владою має довгу історію. Але цензура в сучасному розумінні слова виникла в період другої комунікаційної революції. Початкове місце цієї революції – країни Західної Європи. У технологічному плані її спричинило винайдення Ґутенберґом (близько 1450 р.) друкарського верстата із застосуванням рухомих шрифтів та швидке розповсюдження друкарської справи у різних країнах світу. Вперше на службу текстові поставлено машину. Відтепер основні затрати часу йшли лише на виготовлення матриць, складання шрифтів. Саме ж копіювання, у порівнянні з переписуванням книг, займало зовсім небагато часу. Разом з виникненням і стрімким зростанням "галактики Ґутенберґа" проблема контролю тексту загострилась. Небажаний для влади текст з появою можливості швидкого і практично необмеженого тиражування різко збільшує масштаб впливу і тому стає набагато небезпечнішим, ніж традиційний рукопис.

     У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст., попри значне поширення лібералізму, авторитарний контроль преси залишався на планеті пануючим. У більшості країн Азії, незважаючи на різноманітні форми власності, пресу фактично контролювали, здебільшого, державні інституції та політичні партії, розглядаючи медіа як свій інструмент. У масовій комунікації Бангладеш, Малайзії, Пакистану, Сінгапуру, Філіппін, Індонезії, Тайваню домінували патріотичні принципи, згідно з якими преса обов'язково мала підтримувати молоді держави на ранніх етапах їхнього існування. Більшість Південноазійських країн практикували видачу щорічних ліцензій на видання газет чи журналів. У Малайзії та Сінгапурі журналістів карали дво-трирічним ув'язненням за порушення правил, передбачених Актами внутрішньої безпеки (спрямованих, як видно з назви, на підтримування порядку і безпеки в країні, захист громадян від наклепів та втручання у їхнє приватне життя). У цих країнах практикували також каральні акції супроти окремих журналістів, діяльність яких, мовляв, могла зашкодити міжнародному іміджу нації. Натомість "здоровий журналізм" уряди підтримували і субсидували. У Сінгапурі 1974 р. був прийнятий Закон про пресу, який ділив усі газети на "звичайні" і "провідні". Власники останніх були зобов’язані підтримувати уряд. Ідеологічна монополія комуністичної партії в Китаї дещо була порушена розповсюдженням приватних сателітарних антен. Саме тому у жовтні 1993 р. тут було заборонено продаж та експлуатацію сателітарних антен приватним особам.

     Ера незалежності для арабів прийшла з кінцем ІІ світової війни. Але новонароджені держави часто розглядали пресу як потенційного ворога. Вони не заохочували розвиток преси і не вагалися, коли їм здавалося доцільним покарати журналістів, які насмілювались критикувати уряд. У результаті багато газет занепало. Інші були перетворені на рупор влади.

     В абсолютних монархіях (Оман, Йордан, Саудівська Аравія) існувала лімітована свобода для політичної журналістики та відносна свобода для тих, хто пише на економічні чи соціальні теми. Винятком були конституційні монархії та шейхіати на кшталт Кувейту, що відомий найбільшою свободою друку в цьому регіоні. Хоча власність на видання в цих країнах сьогодні, як правило, приватна, уряди підтримують пресу (безпосередньо, через щедру рекламу або звільняючи від податків). Привертає увагу й позиція ісламських фундаменталістів, які набирали сили в низці арабських країн. Однією з найворожіших до Заходу ланок у ланцюгу, що простягався через Афганістан, Іран та Ірак, на початку ХХІ ст. був афганський Талібан. Таліби активно боролися з "новомодними" впливами, влаштовуючи публічні "страти" для телевізорів, відеомагнітофонів, музичних центрів. Ситуація із свободою преси в Африці, як вважають деякі експерти, де в чому погіршилась навіть у порівнянні з колоніальними часами, для яких було властиве емоційне піднесення, пафос і напруга боротьби за незалежність.

Опосередкована цензура

     Зрештою, цензура як попередній перегляд матеріалів, призначених для публікації, у Західній Європі вичерпала себе вже у ХVII–XVIII ст. З одного боку зростав вплив вільнодумства, з іншого – збільшувалися обсяги друкованої продукції, а отже, і навантаження на цензорів. У зв'язку з цим дедалі частіше траплялися затримки з її виходом у світ, а отже невдоволення і протести публіки. То ж поступово на зміну цензурі прийшли інші форми контролю масової комунікації. Найпопулярніша з них – притягнення автора чи редакції до судової відповідальності за порушення тих чи інших законів, наприклад, за підбурювання проти влади. Юридичною базою цього способу була судова відповідальність за "державну зраду" та "антиурядову агітацію". Спочатку карою за "зраду" часто була страта, цебто смертна кара. Лише 1843 р. англійський парламент своїм актом скасував формулювання про "антиурядову агітацію і пропаганду", яке часто було підставою для притягнення непокірних журналістів до відповідальності. Замість нього записали інший критерій оцінки опублікованих матеріалів: до уваги береться те, правдиві чи неправдиві відомості подає автор стосовно уряду. Серед інших способів контролю медіа можна назвати фінансовий і терористичний. Фінансова підтримка редакції (легальна чи таємна, з боку державних установ чи недержавних) дозволяє ефективно і непомітно впливати на редакційну політику. Сюди належить субсидування окремих приватних видань з державних фондів, створення певних фінансових пільг для них. Ще під час перебування на посту прем'єр-міністра Великобританії Волпола деякі оглядачі таємно отримували платню з держфондів, а газети "прив'язувались" до урядової політики через таємні рахунки спецслужб. Опозиційних редакторів почергово або переслідували, або підкуповували. Такий спосіб контролю медіа є доволі ефективним і широко використовується в сучасному світі. Не є винятком і Україна.

     Найвульгарнішим і найпримітивнішим способом впливу на пресу слід вважати залякування і терор, спрямовані проти журналістів. Цей спосіб має своє кількісне вираження у числі замахів на життя журналістів (щороку, за даними міжнародних організацій, у світі гине насильницькою смертю 20–30 журналістів). Насильство продовжують активно застосовувати супроти журналістів Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Колумбія). Не є винятком у цьому аспекті медіа-контролю і Україна.

     На початку ХХІ ст. непрямі обмеження медіа заторкнули країну, яка вважалася оплотом демократії і свободи преси – США. Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Фраймут Дуве 17 травня 2003 р. скерував послання держсекретареві США Коліну Пауелу, висловивши глибоку стурбованість, що заходи, пов'язані з реалізацією антитерористичного закону (його ще називають "Патріотичним актом"), ведуть до обмеження прав на свободу самовираження. Авторка мала на увазі передбачений законом контроль ФБР та інших органів національної безпеки за читачами бібліотек, передплатниками ЗМІ і покупцями в книжкових крамницях з метою пошуку доказів зв'язку з терористичними організаціями. Особливо сумно, що це відбувалося в країні так званої "традиційної демократії" [www.dn.kiev.ua/massmedia/world/ (08.02.03)].

     Проте усе це вже не є цензурою у вузькому розумінні слова. І судова відповідальність, і фінансово-податкові "каральні заходи", і терор радше є намаганням покарати пресу за висловлені думки і зробити її надалі слухнянішою. Хоча самій публікації ніщо не перешкоджає, оскільки конституції демократичних країн забороняють попередню цензуру, обмеження існують і далі. Передусім, це законодавчі приписи, які накладають ті чи інші покарання (штраф, позбавлення ліцензії, позбавлення волі) за порушення обмежень (як-от заклик до насильницького скинення влади, наклеп, демонстрація порнографічних чи насильницьких матеріалів по телебаченню у "дитячий час" тощо).

     На загал, цензуру в широкому розумінні можна вважати своєрідним обмеженням/фільтром, через які проходить текст. Є підстави вести мову про три рівні фільтрування інформації:

     Перший – рівень особистості (індивіда). Тут ідеться про свідому самоцензуру або неусвідомлені обмеження, зумовлені особливостями виховання і світоглядної культури автора. Саме тому загальне виховання можна вважати найвитонченішим способом контролю преси. Його завдання полягає у тому, щоб цензура на всіх рівнях була замінена самоцензурою. Модель цієї системи дуже добре сформулював колишній російський радянський письменник, лауреат Нобелівської премії М. Шолохов: "Ми пишемо за вказівкою своїх сердець, а серця наші належать партії". Секрет комуністичного виховання в колишньому СРСР полягав у поєднанні його з насильницькими заходами. У західних демократіях форми виховання значно м'якші, однак, на загал, доволі ефективні.

     На другому рівні обмеження/фільтрування задіяна медіаорганізація (редакція газети, телебачення, медіакорпорація тощо), яка колективно формує той варіант тексту, який відповідає стандартам якості і взагалі задовольняє критерії цієї організації щодо журналістського матеріалу. Рональд Беркман називає ці обмеження внутрішніми. До них зокрема належать такі чинники, як комерційний (коли пріоритет віддається комерційним інтересам редакції) або організаційний. На думку Беркмана, перший-ліпший засіб масової комунікації – це передусім установа, організація. А будь-яка організація прагне регулярності та передбачуваності операцій. Медіа дуже залежні від новин, які можуть бути передбачені. Особливо це стосується телебачення. Як правило, телевізійні новини мають бути зібрані за шість годин до виходу в ефір. Звідси значення псевдоновин (на взірець прес-конференцій, інтерв'ю), які сьогодні домінують в інформаційному потоці. З трьох тисяч матеріалів, опублікованих у New York Times та Washington Post, дві третини належали до передбачуваних чи планованих псевдоновин. Організація, яка продукує новини, не в змозі охопити всю територію. Необхідно робити вибір. Коли мова йде про телебачення, то тут даються взнаки ще й великі фінансові витрати на транспортування обладнання та телеекіпажу, а також ризик проґавити якусь важливу новину, яка прозвучить у випусках конкурентів з інших телекомпаній. З огляду на перелічені причини індустрія новин повсюдно послуговується так званим "гніздовим" методом. Є своя "гніздова" ієрархія і у США. Одне з найбільших таких "гнізд" у світі – Вашингтон, де, окрім місцевих журналістів, постійно працює близько 1250 професійних кореспондентів з інших міст США та зарубіжних країн. Звідти надходить приблизно половина новин. 72 відсотки матеріалів з Північного Сходу стосуються Нью-Йорка, 90 відсотків новин з тихоокеанського регіону фокусуються на Каліфорнії. "Якщо ви живете в районі, який не користується популярністю у медіа, то лише національна катастрофа може привернути до вас увагу", – дотепно зауважує американський дослідник Джозеф Домінік [177, 96]. З кореспондентськими "гніздами" пов'язана і так звана групова журналістика. Особливо вона властива для журналістів, які працюють рутинно, групами. Такі групи часом колективно визначають тему, зміст публікацій, що зменшує для журналіста ризик бути єдиним, хто подав неточну інформацію. Беркман також веде мову про формальний критерій (добре написане швидше потрапить в номер, часто незалежно від важливості змісту) та контрольний чинник (у пересічній газеті в США не менше 25 осіб визначають, що потрапить до переліку новин) [164, 59].

     Внутрішнім чинником можна також вважати редакційний статут, етичний кодекс, традиції конкретної редакції і т.п. Як приклад, можна навести кодекси, які упродовж десятиліть діяли в сфері кінематографа США. Кодекси містили низку рекомендацій, як подавати у фільмах одруження, першу подружню ніч, хірургічні операції, а також презентацію національного прапора, вияви національного почуття тощо. Механізмом впровадження цих рекомендацій є система конкурсів, нагород, призів та інших заохочень.

     На третьому рівні обмежень діють позаредакційні чинники. Передусім це законодавчі обмеження та офіційна цензура (там, де вона дозволена), домінуюча система етичних цінностей у конкретному суспільстві, яка чинить невидимий тиск на відбір матеріалів і змушує відкинути деякі з них на тій підставі, що вони, скажімо, непатріотичні або непристойні. Сюди ж належить вплив рекламодавців*, зацікавлених груп та владних структур (зокрема через механізми public relations, зумисне "витікання" інформації тощо).

     На початок ХХІ ст. США вважалися основним оплотом демократії і свободи преси. Однак терористичні атаки 11 вересня 2001 р. багато що змінили в цій країні. Широкого резонансу набула вказівка одного з керівників CNN  Вальтера Ісаксона (Walter Isaacson) обмежити репортажі про загибель людей під час воєнних ударів США по Афганістану восени 2001 р., наголошуючи, натомість, на жертвах колапсу веж-близнюків (для виправдання воєнної операції в Афганістані). "У новій американській війні головною втратою може бути перша поправка до Конституції США про свободу преси. Військовики, пропагандивна машина Буша і навіть самі медіа намагалися контролювати новини після терористичної атаки 11 вересня, "чистити" інформаційні потоки від правдивих іміджів війни, уникати присутності журналістів, які не писатимуть статей у бажаному ключі. У зв’язку з цим 20 журналістських організацій виступили із заявами, у яких висловили стурбованість  обмеженнями щодо збору і розповсюдження інформації" [206]. Коли міністра оборони США Доналда Рамсфелда спитали на прес-конференції щодо його намірів казати правду стосовно війни, то він процитував Вінстона Черчілля: "Деколи правда настільки дорога, що її повинні супроводжувати тілоохоронці неправди".

     Владні кола США у цей час вкрай нетерпимо реагували не тільки на критику (наприклад, пов'язану з прийняттям указу, згідно з яким людей, підозрюваних у тероризмі, можна таємно судити у військових судах і, можливо, страчувати), але й на репліки клоунів і шоуменів. "Треба думати, що говориш і що робиш," – так зреагував прес-секретар Білого дому Флейшер (Ari Fleischer), відповідаючи на зауваження комедіанта ABC Біла Махера (Bill Maher), який у своїй програмі поставив, здавалось би, цілком теоретичне питання: чи слід називати терористів-камікадзе "боягузами".

     З додатковими обмеженнями, не кажучи вже про ризик і небезпеку, стикаються журналісти, які висвітлюють бойові дії. Ось лише один приклад часів війни в Іраці у 2003 р. Кореспондент і оператор португальського телеканалу Луїс Кастро і Віктор Сільва були затримані, незважаючи на те, що мали акредитацію об'єднаного командування альянсу, поблизу Ен-Наджафа. Американці одягли їм наручники і, кинувши на землю, били ногами, конфіскували їхній джип, телеобладнання і відеозапис. Чотири дні журналісти провели в камері, де їм не давали води і їжі, а потім відправили до Кувейту. "Американці називають себе визволителями і борцями за свободу, але подивіться, що вони з нами зробили", – заявив газеті Кастро. За його словами, він висвітлював 10 воєн – в Афганістані, Анголі, Заїрі, Східному Тіморі та інших гарячих точках, три рази його заарештовували в Африці, але ніде з ним так жорстоко не поводилися. "Американці в Іраку абсолютно ненормальні, вони бояться усього, що рухається. Вони спочатку стріляють, а потім запитують", – зазначив журналіст [www.telekritika.kiev.ua/news/ (03.04.2003)].

Цензура в Україні

   Тут нема потреби переказувати сумнозвісну історію цензури українського слова. Згадаємо лише деякі віхи:

   1627  –  після обвинувачення у єресі спалено у Москві "Катехизис" Л. Зизанія та "Євангеліє учителноє" К. Транквіліона.

   1690  –  Московський собор піддав анафемі твори П. Могили, І. Галятовського, Л. Барановича та ін.

   1720  –  Петро І наказав обом друкарням на Гетьманщині (у Києві та Чернігові) жодних книг не друкувати без попередньої цензури Духовної Колегії (згодом Святішого Синоду), щоб не виникли, бува, розходження з великоруськими друками.

   1847  –  заборонено Шевченкові твори, зокрема "Кобзар".

   1863  –  міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, який заборонив українські книги духовного змісту, шкільні підручники.

   1876  –  Олександр ІІ видав Емський указ, який взагалі забороняв друк книжок українською мовою, українські переклади, театральні вистави, декламації, навіть тексти до нот і, звичайно, ввезення українських книг з-за кордону. При постановці театральних вистав іноді доходило навіть до перекладу українських народних пісень.

   Проте ХХ ст. за силою і кількістю гонінь на українське слово перевершило всі попередні часи, разом узяті. Трагічним апогеєм став голодомор 1932–33 рр., коли викреслювання з тексту небажаних слів перейшло у фазу викреслювання з життя мільйонів небажаних носіїв цих слів.

     Українські реалії кінця ХХ–ХХІ ст. характеризувались значними розбіжностями між формальною свободою преси і реальними перепонами для неї. До прикладу хоча б такий факт попередньої цензури: "Київська військово-картографічна фабрика відмовилася друкувати "Комерсант України" з фото на першій сторінці, де зафіксовано натовп з транспарантом "Кучма капут". Начальник друкарні пояснив свою відмову тим, що він, мовляв, давав присягу на вірність Головнокомандуючому, а газета тим часом паплюжить його честь і гідність" [В Україні немає цензури. Крім військової // День. – 2001. – 8 лют.]. Як метод впливу на інформаційну політику в нашій країні на межі ХХ–ХХІ ст. активно використовувалося ліцензування радіо- і телекомпаній. Нерідко воно мало відверто упереджений і вибірковий характер (як і перевірки податкових інспекцій) і було спрямоване проти опозиційних медіа. У 2004 р. широкого розголосу набув конфлікт з податковою інспекцією "Львівської газети", фактичне вилучення з ефіру FM-станцій радіо "Свобода" та інші подібні факти, які змусили офіційні структури Європейського Союзу виступити із спеціальною застережною заявою щодо інформаційної політики в Україні.

     Усе це може спонукати до думки, що авторитарний період у розвитку масової комунікації будь-якої країни є практично неуникним. Однак тривалість цього періоду залежить від громадської активності і громадянської мужності її мешканців.

ЗОНА СВОБОДИ

Теорія і практика вільної преси

     Краще зрозуміти концепцію вільної преси допоможе її порівняння з комуністичною концепцією, яке свого часу проводив Вілбур Шрамм (див. додаток).

     Повертаючись до витоків лібертальної концепції, згадаємо одного з найвидатніших виразників ідеї вільної преси Джона Мільтона, який у своїй "Ареопагітиці" (1644 р.) обстоював "вільний ринок ідей" та "саморегульований процес пошуку істини". На його думку, обмеження свободи слова, цензура образливі та принизливі не лише для авторів. Вони значно образливіші для читачів. За його логікою, Бог дав людині розум та свободу вибору. Власне, розум і є свободою вибору, інакше людина була б просто автоматом. А тому "читай усілякі книги, які тільки потраплять до твоїх рук, бо ти сам можеш усе правильно обміркувати і дослідити... Для чистого – все чисте" [94, 36]. Людина в його уявленнях – раціональна істота, що керується у своїй поведінці намаганням знайти істину. Головним серед його аргументів був той, що пересічний громадянин сам може відрізнити правду від обману, добро від зла. Вправляючись у цьому, він, до того ж, розвиватиме свої інтелектуальні та духовні здібності. Крім того, Мільтон вважав, що правда має унікальні властивості, які допомагають їй вижити і подолати обман. А тому правді зовсім не потрібна допомога цензури, яка завдає більше шкоди. Істина розглядається як своєрідна субстанція, "сильна майже як Всемогутній, для своїх перемог вона не потребує ні політичної спритності, ні воєнних хитрощів, ні цензури: усе це виверти та оборонні засоби, які застосовує проти неї обман" [94, 36].

     Таким чином, критика цензурних обмежень у Джона Мільтона зводилась до двох головних зауважень:

     1.  Цензура, усуваючи “вільний ринок ідей” та їхню природну конкуренцію, спричиняє суспільну стагнацію.

     2.  Цензура, позбавляючи людину вибору, затримує також індивідуальний розвиток особистості.

     Зародження теорії вільної преси (лібертальної теорії) відбувалося в умовах критики цензури, що дедалі більше дратувала європейських інтелектуалів. Власне філософія лібералізму, як вважається, розвинулась у ХVII – ХVIII ст. під потужним впливом таких чинників:

     а)  Реформації, що означала розширення рамок релігійної свободи і кинула виклик домінуючій релігійній конфесії;

     б)  розвитку науки (Ньютон, Коперник, Кеплер), утвердження філософії раціоналізму, які справили революціонізуючий вплив і на соціальну сферу, спричиняючи намагання збудувати суспільство на засадах нової раціональності;

     в)  демократичних суспільних перетворень, як-от революції 1688 р. в Англії, які ставили під сумнів непорушність і священність абсолютистських монархічних режимів;

     г)  великих географічних відкриттів, які теж зробили свій внесок у формування нового світосприйняття з його виходом за рамки звичного і усталеного.

     У лібертальній концепції правда перестає бути атрибутом влади. Навіть пересічна людина – унікальна особистість, розумна, мисляча істота, спроможна збагнути і обладнати світ довкола себе так, щоб досягнути щастя і добробуту. Істина може відкритися будь-кому. Право на пошуки правди мають усі, і преса виступає партнером у процесі пошуку. У цьому головна відмінність від філософії авторитарної.

     Пересічну людину більше не вважають залежною істотою, якою слід керувати. Навпаки, вона є найвищою вартістю. Держава – рівноправний учасник дискусії, корисний і необхідний інструмент, якого теж належить піддавати критиці і постійно контролювати (зокрема і через механізми незалежної преси). За своєю природою людина прагне дошукатися істини. Найкращий спосіб допомогти їй у цьому – створити вільний ринок ідей. Тобто, як висловлювався британський прем'єр ХІХ ст. Бенджамін Дізраелі (Benjamin Disraeli), єдино можлива підготовка до свободи – це свобода.

     Ідея “вільного ринку ідей”, як базова для вільної преси, дозволила вибудувати на теоретичному рівні дуже просту схему діяльності медіа, які виконують лише дві функції: інформувати і розважати. Потім ще додалась функція реклами – дуже важлива з огляду на забезпечення фінансової самостійності і незалежності преси. Решта функцій (як-от просвітницька, виховна, пошук правди, вирішення політичних і соціальних проблем тощо) виводиться наче автоматично через “вільний ринок ідей”, тобто через висловлення найрізноманітніших поглядів. Звичайно, з-поміж істинної інформації може проступати і хибна. Аудиторія ж аналізує цей інформаційний потік і виробляє своє ставлення до тих чи інших інформаційних джерел. Довір'я аудиторії  (і загроза його втратити) і є тим фактором, що спонукає газету подавати достовірну і якісну інформацію. Тобто відбувається саморегульований процес. І чим менше втручається в нього держава, тим краще. Завдання держави – лише підтримувати стабільну ситуацію, за якої вільні сили індивідуалізму можуть ефективно взаємодіяти. Держава може заборонити заклики до насильницького повалення законно обраного уряду, перешкодити розповсюдженню непристойних матеріалів, які стають викликом суспільній моралі, однак мусить захищати репутацію індивіда від наклепів та образ у пресі, від необґрунтованого втручання в його приватне життя. Але, з іншого боку, індивід, як громадський діяч, має бути відкритим для критики. І тут часом важко провести чітку межу між обґрунтованим та необґрунтованим втручанням в його приватне життя, так само, до речі, як і межу непристойності.

     Теоретично всі мають вільний доступ до преси. Газету може започаткувати будь-хто, маючи для цього необхідний початковий капітал. Успіх чи невдача залежатимуть від величини прибутку, а прибуток – від здатності видання задовольняти свою аудиторію. Теоретики вільної преси виступають проти фінансової підтримки засобів масової комунікації з боку уряду, оскільки це, на їхній погляд, може спричинити домінування уряду в інформаційній політиці.

Об’єктивний журналізм

     Розуміння вільної преси як "четвертої влади" доволі тісно пов'язане з теорією і практикою об'єктивного журналізму – способу неупередженої, нейтральної подачі інформації, який успішно культивувався в першій чверті ХХ ст. Згадана теорія мала респектабельний, наукоподібний вигляд і, по суті, стверджувала, що механізм збору, обробки і розповсюдження інформації може, певною мірою, бути відчужений від емоцій, установок і пристрастей конкретної людини, так, наче медіа є чимось на кшталт мегамашини.

     Необхідність у виникненні такої теорії стає очевидною, якщо ми подумки окинемо поглядом кризові періоди, які пройшла преса і згадаємо те зневажливе ставлення, яке до неї висловлювалось у суспільстві. Упродовж першого періоду здійснювався авторитарний контроль преси. У другому періоді, позначеному поширенням лібералізму і демократії, контроль преси переймають політичні партії. У третьому періоді, завдяки інтенсивній комерціалізації і створенню рекламної індустрії, преса виходить з-під контролю як владних інституцій, так і політичних партій, покладаючись на власну економічну базу. Далі йде зміцнення професійного журналізму на базі теорії об'єктивізму. Отже, перша криза (на початку ХIХ ст.) пов'язана з крахом аристократичного контролю преси і повсюдним переходом найбільш розвинених індустріальних країн до демократичного ринкового суспільства. Penny Press кинула виклик як елітарній аристократичній пресі, так і аристократичній владі та моралі. Однак ринкові і соціально-політичні тенденції призвели на початку ХХ ст. до другої кризи. З одного боку, преса потрапила у помітну залежність до великих бізнесових корпорацій та рекламодавців, а з другого – до політичних партій. За тоном і стилем більшість газет була надзвичайно суб'єктивна, гіперболізовано емоційна, скандальна і навіть лайлива. "Апофеоз продажності" в журналістиці США, на думку Б. Багдикяна, був помітний наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Практикувалися контракти газет з рекламодавцями, які, по суті, забороняли публікацію будь-якої інформації, яка би суперечила інтересам рекламодавця. Останні також використовували пресу як своє лобі для формування громадської думки і згодом прийняття потрібних законодавчих актів. Промовистим для того часу є іронічне висловлювання журналіста Вілла Ірвіна: "Газети принаймні мають вдавати, що вони обстоюють інтереси народу". Дещо врятували ситуацію реформатори, "розгрібачі бруду" (І. Тарбел, С. Маклар та ін.), які розпочали сміливі журналістські розслідування. І хоча вони зазнали утисків та переслідувань, зате було врятовано репутацію американської журналістики [5, 271]. Однак головним у подоланні цієї кризи було здобуття комерційною пресою дедалі більшої фінансової незалежності і утвердження концепції об'єктивності мас-медіа.

     Основні засади цієї концепції такі:

     1.  Факти треба відділяти від думок.

     2.  Погляд на події має бути емоційно нейтральним.

     3.  Висвітлювати події слід збалансовано, надаючи можливість висловитися різним сторонам, що забезпечує максимально повну інформацію для аудиторії.

      Твердження про те, що медіа можуть і повинні бути нейтральними та об'єктивними, було добрим підґрунтям для утвердження в громадській свідомості преси як "четвертої влади". Журналісти розглядали себе як натренованих спостерігачів, які подавали факти. А факти мали промовляти самі за себе.

     Ця концепція добре узгоджувалася з технократичним, сцієнтистським духом епохи і була домінуючою до 60-х рр. ХХ ст. Власне, домінуючою в країнах з демократичним устроєм вона залишалась і наприкінці століття. Проте перші серйозні сумніви виникли саме у    60-х рр. Вони були пов'язані з кількома новими течіями в журналізмі. Зокрема, з так званою розслідувальною журналістикою та "новим журналізмом" (New Journalism). Останній використовував інтенсивну описовість, діалоги, внутрішній монолог та інші прийоми, які не були в пошані у редакторів, що керувалися правилом п'ятьох W (Who? What? When? Where? Why? – хто, що, коли, де, чому? – формула, за якою вибудовуються нейтральні інформаційні повідомлення). Тут треба сказати, що культивування аналітичного коментаторського стилю, інтерпретаційної журналістики відбувалося і раніше. Взірцем такої журналістики вважають колонки Волтера Ліпманна Today and Tomorrow у газеті Herald Tribune (1931). Політична колонка тоді набула такого ж значення, якщо не більшого, ніж редакційна стаття. Як говорив Франк Лютер Мотт, "голого і точного факту вже не досить, аби зробити світ зрозумілим" [194, 70]. Тобто “новий журналізм” насправді і не був аж таким новим. Скоріше варто вести мову про чергування періодів, які характеризуються яскравіше вираженим інтересом до одного з цих двох напрямів журналістики (фактологічного та інтерпретаційного).

     З іншого боку, виникла прецизійна журналістика – течія, яка робила ставку передусім на статистичний аналіз та соціологічні опитування, тобто на суперточність. Згадані течії сприяли тому, що класична концепція "об'єктивного репортажу" здавала свої позиції. "Репортаж очищений від емоцій, упереджень, установок, впливів – чи можливе таке?" – запитує Мерілл [174, 170]. Дедалі більше науковців та журналістів доходили висновку, що репортер не може бути об'єктивним, навіть якби він хотів цього. Кожна стаття, кожне речення, кожний порух перед камерою є суб'єктивними, оскільки журналіст пише під впливом свого життєвого досвіду, релігійних переконань, освіти, естетичних уподобань тощо [174, 112]. Стало зрозуміло, що об'єктивність у журналістиці – усього лише певний стиль, який визначається правилами, що, своєю чергою, залежать від домінуючих суспільних настроїв та загальної емоційної чи інтелектуальної атмосфери.

     Заслуговує на увагу і так звана лінгвістична критика об'єктивізму. Одним із найпотужніших засобів впливу мас-медіа на масову свідомість є образна, метафорична мова. Це зумовлено, зокрема і тим, що журналістика, як правило, дуже обмежена просторово-часовими рамками. Метафорична мова ж дозволяє стисло і доступно висловити складні ідеї. Та одночасно метафорика в масовій комунікації є великою загрозою об'єктивному викладові. Ненсі Нельсон (Nelson) пропонує розпочати аналіз ролі образної мови в масовій комунікації з порівняння "кохання – це троянда". Запропоноване висловлювання може викликати низку асоціацій: кохання прекрасне, кохання тендітне, кохання колюче, кохання здатне поранити, кохання можна культивувати, дбайливо вирощувати, кохання натуральне, природне. Усі ці асоціації підкреслюють позитивні аспекти кохання, наголошують на тому, що без належного догляду воно може загинути. Зовсім інші асоціації викликатиме порівняння "кохання – це війна". Очевидно, що вони стосуватимуться негативних аспектів кохання. Не менш розповсюджені в масовій комунікації метафори економічні або політичні. Автор цитує New York Times, де економічну ситуацію обговорюють у термінах "хвороби світового економічного організму". Певні події залишили "шрами, як після серцевого нападу" і т.д. і т.п. Не менш схильні до метафоричної мови найбільші інформаційні агентства та преса, яка має репутацію якісної. Особливо щедро пересипають журналісти метафорами свої матеріали тоді, коли відчутний певний брак фактичної інформації. Усе це ставить під сумнів таку фундаментальну вартість західної журналістики як об'єктивізм [197, 18].

   Концепція об'єктивізму передбачає утримання від власних переконань, упереджень, емоцій, непідвладність тиску ззовні, що на практиці виглядає малоймовірним. Промовистою в цьому сенсі є майже анекдотична бувальщина з досвіду роботи Newsweek. Журнал підготував матеріал про армію Судану. Проте остаточна чисельність особового складу вимагала уточнення. Зателефонували в посольство Судану у Вашингтоні, але точної відповіді не отримали. Зрештою журналісти вирішили ризикнути і поставили навгад 17000. Хартумська преса передрукувала матеріал з Newsweek. Дайджест надійшов до посольства. Звідти зателефонували в редакцію Newsweek, аби повідомити, що чисельність суданської армії нарешті відома [164, 96].

     Таким чином, теорія об'єктивного журналізму, як мегамашини, захищеної від людських емоцій, упереджень і пристрастей, зазнала серйозної критики і не сприймається багатьма інтелектуалами як вірогідна. Одначе, попри критику концепції об'єктивної преси, незаперечним залишається факт орієнтації на ту чи іншу модель. Одна справа, коли журналіст НАМАГАЄТЬСЯ бути вільним і об'єктивним у своїй праці, і зовсім інша, коли він, посилаючись на неможливість свободи і об'єктивності, підпорядковує свою діяльність авторитарному чи тоталітарному режимові.

Критика свободи

     Критика теорії вільної преси не стихала ніколи. Але особливої сили вона набрала у ХХ ст. Сталося це через усвідомлення очевидних недоліків системи вільної преси та інтенсивний розвиток тих процесів, які поставили під загрозу право індивіда на вільне висловлення своїх поглядів.

     Вразливість концепції вільної преси полягає вже у самій її філософії, сформульованій в епоху раціоналізму. Разом з тим відбувалася монополізація і концентрація засобів масової комунікації. Банкрутству численних дрібних газет сприяли й надзвичайно високі ціни на нові, досконаліші технічні засоби збору та обробки інформації, високоякісне поліграфічне обладнання тощо. Усе це дуже ускладнювало доступ новачків на ринок масової комунікації. Тому не дивно, що вже в першій половині ХХ ст. розгорнулася інтенсивна критика традиційної системи мас-медіа в США та Європі. Вона розгорталася за такими напрямами:

     1.  Преса застосовує свою велику інформаційну владу у власних цілях. Особи, які володіють засобами масової комунікації, пропагують свої власні погляди і приглушують, притлумлюють інші, небажані для них погляди.

     2.  Преса обслуговує великий бізнес і дозволяє рекламодавцям втручатися у редакційну політику.

     3.  Преса протидіє соціальним змінам.

     4.  ЗМК переважно приділяють більше уваги поверховому і сенсаційному, пропонують читачеві беззмістовну розважальність.

     5.  Засоби масової комунікації загрожують суспільній моралі.

     6.  Преса часто втручається у приватне життя людей без достатніх на те причин.

     7.  Пресу контролює бізнес, елітарний соціально-економічний прошарок; доступ новачків і початківців до видавничих справ надзвичайно ускладнений, отже, відкритий і вільний ринок ідей – під загрозою [222, 78].

     Сучасні технології та американська економіка, на думку Б. Багдикяна, поступово витворили новий тип централізованої влади над інформацією – національну та транснаціональну корпорацію [5, 39-41].

     А ось як пише про ці ж явища Р. Беркман: "У ХІХ та ХХ століттях ЗМК, підкоряючись тодішнім тенденціям у бізнесі, зазнавали процесів концентрації та монополізації, дедалі більше перетворюючись у величезні корпорації, яким належала величезна влада і багатство з легіонами мідноголових професіоналів. І це сталося з тими ЗМК, які первісно несли на собі відбиток індивідуального, навіть ексцентричного стилю окремих людей. Не те щоб індивідуальні голоси, на взірець таких особистостей як Девід Сарнов (David Sarnoff, NBC) чи Вільям Пели (William Paley, CBS) геть пропали. Ні, але вони неодмінно профільтровувались крізь потреби та реалії сучасних корпоративних структур. Якщо колись Вільяма Рандольфа Герста (William Randolph Hearst) могли звинуватити в тому, що він спричинився до прискорення іспано-американської війни, то нині ми можемо звинуватити анонімні медіа у визначенні порядку денного суспільного життя" [164, 20].

     Процеси монополізації та концентрації на ринку mass media спричинилися до закриття багатьох відомих видань у США та Канаді, зокрема: Evening Star, Newark Evening News, New York Herald Tribune, Ottawa Journal, Winnipeg Tribune та ін. Навряд чи ці часописи можуть бути замінені іншими. Адже вступ на ринок великих газет коштує десятки мільйонів доларів. Ґаннет (Gannet) запустив у 1982 р. нову щоденну газету USA Today, і збитки від неї за перших два з половиною роки становили 150 млн. дол.

     Зрозуміло, що швидкий розвиток Інтернету на межі ХХ–ХХІ ст. відкрив нові можливості для розвитку недорогих демократичних медіа і в такий спосіб дав друге дихання класичній теорії вільної преси з її постулатом загальнодоступності медіаринку та широкого суспільного діалогу. Проте в середині ХХ ст. мало хто міг передбачити появу дешевого і демократичного медіуму. Критика традиційних ЗМК дедалі посилювалась, що і викликало появу теорії соціальної відповідальності.

Свобода у концепції соціально відповідальної преси

     Наприкінці ХХ ст. класичну систему вільної преси активно пропагували місіонери розвинених західних країн як взірець для наслідування у новонароджених демократіях, зокрема на просторах колишнього СРСР. А тим часом багато хто вже тоді вважав цю систему вчорашнім днем західної журналістики, оскільки вона позначена надто виразним відбитком епохи Просвітництва з її наївною вірою у безмежні можливості людського розуму, який, мовляв, має бути спрямований на інтереси загального добра. Як уже говорилось, страхітливі реалії ХХ ст. перекреслили цю наївну віру й актуалізували проблему контролю чи самоконтролю масової комунікації.

     Вільна преса далеко не завжди виправдовувала сподівання її засновників. Насамперед, катаклізми ХХ ст. – включно з тоталітарними рухами, світовими війнами – поставили під сумнів основоположне твердження про те, що людина керується у своїй поведінці передусім раціонально зумовленими пошуками істини, добра і справедливості. А якщо це не так, то засадничі принципи вільної преси – вільний ринок ідей та саморегульований процес пошуку істини – виявляються не цілком реалістичними.

     Окрім того, очевидними стали й інші явища, які викликають сумніви щодо класичної концепції вільної преси. Вище вже йшлося про утруднений доступ новачків на ринок масової комунікації, який характеризувався надзвичайно високим ступенем концентрації і монополізації власності та недосяжно високими цінами на якісне обладнання. За висловом Вілбура Шрамма, як і в старі авторитарні часи, мас-медіа концентруються в руках дедалі меншої кількості людей. Високий ступінь комерціалізації ЗМК визначав домінування поверхової сенсаційності, розважальності, виявів насильства у змісті програм та публікацій, невмотивоване втручання у сферу приватного життя. Вже не говоримо про стимулювання і нагнітання за допомогою реклами атмосфери гіперболізованого споживання.

     У дуже гострій формі критиковано сучасну американську журналістику у доповідях Комісії Конгресу США з питань свободи преси. Ось один з висновків цієї комісії: "Сучасне суспільство стимулює зростання структур масової комунікації. Але якщо концентрація та монополізація ЗМК стають такими значними, що загрожують демократії, і демократія не в змозі впоратися з цими процесами, то або інституції мас-медіа контролюватимуть себе самі, або їх контролюватиме уряд. Якщо це робитиме уряд, то втрачається основний захист проти тоталітаризму. Більше того, буде зроблено перший крок в напрямку до нього" [159].

     Як бачимо, перевага все ж віддається самоконтролю. Яким же чином він може здійснюватися?

     Свої відповіді на це запитання дає теорія соціальної відповідальності (ТСВ). Попри інтенсивну критику домінуючих медіа, вона зовсім не відкидає і не заперечує основних засад вільної преси. Навпаки, вважається, що ТСВ розвинулась на базі концепції вільної преси. Теорія соціальної відповідальності, як пише Теодор Петерсон (Theodore Peterson), подібно до своєї попередниці, найважливішими функціями преси вважає такі:

     1.  Обслуговування політичної системи інформацією, забезпечення можливості полемізувати і дискутувати.

     2.  Просвітництво, яке робить населення більш готовим до самоврядування.

     3.  Захист прав індивіда шляхом контролю за адміністрацією, нагляду за діяльністю уряду.

     4.  Обслуговування економічної системи, здебільшого зведенням виробників і споживачів товару через рекламу.

     5.  Дозвілля і розваги.

     6.  Забезпечення власної фінансової самостійності.

     Проте ТСВ висловлює невдоволення домінуючою інтерпретацією цих функцій, оскільки просвітництво, забезпечення політичної системи необхідною інформацією і захист прав індивіда здійснюються недостатньо. ТСВ погоджується з функцією обслуговування економічної системи та рекламою, але за умови, що ця функція не домінуватиме над іншими, скажімо, над просвітництвом, стимулюванням демократичних процесів тощо. ТСВ також погоджується з роллю преси у забезпеченні розваг. Але за умови, що це "добрі розваги" [222, 74].

     Теорія соціальної відповідальності позначає перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу до усвідомлення певної відповідальності перед суспільством. Її послідовники вважають, що громадянин зобов’язаний бути належно поінформованим з важливих суспільних питань, а медіа, відповідно, зобов’язані надати йому найважливішу інформацію. Свобода преси, за словами колишнього президента Асошіейтед Прес Нормана Ісаака, "це не ліцензія на приховування інформації від людей".

     Таким чином, концепція свободи у ТСВ суттєво відрізняється від концепції свободи у теорії вільної преси. Остання народилася з негативного розуміння свободи, свободи "від" – головним чином від зовнішніх обмежень. Теорія соціальної відповідальності, навпаки, ґрунтується на позитивній свободі, свободі "для”.

На межі свободи. Протекціонізм

     Певним компромісом між концепцією вільної преси і вимогою соціально відповідальних медіа можна вважати протекціонізм.

     Якщо забороняти що-небудь в масовій комунікації не бажано, і вільний саморегульований ринок не забезпечує очікуваної якості інформаційних потоків, то залишається третій шлях – створення пільгових умов для певних медіа, їх фінансова підтримка, протекціонізм.

     Цей термін вживається на позначення комунікаційної політики з метою підтримки медіа (періодичних видань, радіо- чи телестудій, кінематографа тощо), які є важливими з погляду уряду чи громадськості й існування яких з тих чи інших причин не може бути забезпечене через механізми вільного ринку. Такою підтримкою є прямі фінансові інвестиції або створення пільгових умов роботи.

Медіакритика як головний механізм саморегуляції медіа

     Медіакритика добре вписується в концепцію соціальної відповідальності преси. На відміну від класичної концепції вільної преси, вона передбачає домінування відповідальності перед суспільством та ефективніші механізми соціального контролю медіа, що повинно забезпечити пріоритет важливих соціальних функцій над комерційними цілями. Водночас, теоретики цього напряму заперечують можливість регулювання з боку держави. У цьому контексті медіакритика є одним з найважливіших компонентів саморегуляції медіа.

Свобода медіа в Україні

     Таке враження, що на початку ХХІ ст. в Україні вже мало хто вірить у свободу, особливо свободу преси*. Домінуючий настрій такий: від усього незалежним бути неможливо, а отже, вільна, незалежна преса – це зовсім не варта уваги фікція. І мало кому спадає на думку, що таке розмірковування належить до фальшивих силогізмів на кшталт: "Абсолютно здорових людей практично нема, тому можна викреслити зі словника слово "здоров'я".

     Окрім того, важливо позбутися термінологічної плутанини. В усьому світі незалежна преса – це преса, організаційно і фінансово незалежна від держави. "Голос України" чи будь-яке видання, яке фінансує, скажімо, міська чи обласна рада, не може вважатися незалежним у цьому сенсі. Тому й не варто вкладати в поняття незалежної преси ідеал неіснуючої, "захмарної" свободи. А фраза "бути ні від чого незалежним неможливо" передбачає сумне продовження. Якщо, мовляв, неможливо, то будьмо продажними і прислужливими. Це різко контрастує з професійними кодексами працівників медіа. Так, на думку творців Етичного кодексу спільноти професійних журналістів (Code of Ethics. The Society of Professional Journalists) чесна гра в медіа передбачає:

     –  право того, кого піддали критиці, на відповідь через ЗМК;

     –  оберігання приватної сфери життя особистості;

     –  не стимулювати хворобливу цікавість, описуючи деталі злочину;

     –  швидке і чесне виправлення допущених помилок;

     –  журналісти повинні бути підзвітними публіці, своїй аудиторії. Заохочується відкритий діалог з нею, зокрема критичні голоси на адресу мас-медіа.

     Кодекс акцентує також на тому, що журналісти мають бути вільними від будь-яких зобов'язань, окрім одного – служити громадськості, забезпечувати її право на достовірну і повну інформацію, при цьому намагатися долати будь-які перешкоди на шляху цього високого служіння. Журналістам слід уникати додаткової праці чи політичної заангажованості, якщо це може поставити під сумнів добросовісність їхньої діяльності в мас-медіа. Компрометацією вважають подарунки, безкоштовні подорожі, особливе ставлення, привілеї, а також використання професійного статусу в егоїстичних цілях, що є нехтуванням високого довір'я громадськості.

     Журналістські середовища в Україні, як нам здається, відчувають брак цього духу чесної гри не менше, аніж брак грошей. Тому культивування цього духу – найперша умова повернення довір'я до вільної преси.

     З іншого боку, можна припустити, що будь-яка нація не може уникнути авторитарного періоду в розвитку своїх медіа. Якщо навіть так, то громадянському суспільству цілком під силу цей період скоротити.

Комунікаційна техніка і свобода

      Домінуючий стереотип масової свідомості полягає в тому, що прогрес комунікаційної техніки прямо пропорційно пов'язаний зі свободою слова і друку. Поширення на території СРСР у 70–80-х рр. короткохвильових приймачів, які "ловили" передачі "Голосу Америки", "Свободи" й "Вільної Європи", було суттєвим фактором поширення вільнодумства, яке врешті призвело до розвалу наддержави. Мануел Кастеллс також стверджує, що падіння комуністичних режимів у 90 х рр. ХХ ст. є одним із наслідків структурної трансформації і становлення інформаційного суспільства [168].

     Віру у прогресивну, лібералізуючу роль засобів масової комунікації підтримували своїми теоретичними працями Бенджамін, Ензенбергер, Маклюген (Benjamin, Enzenberger, McLuhan) та низка інших вчених.

     Проте це тільки один бік справи. Такі вчені як Адорно, Габермас, Джеймсон (Adorno, Habermas, Jameson) висловлювали побоювання, що розвиток комунікаційної техніки, навпаки, може посилити тоталітарний контроль суспільства.

     Ми зрозуміємо, що зв'язок між технікою і свободою не такий однозначний, якщо спробуємо поставити наступне запитання. Чому тоталітарний устрій був таким успішним? Чому він поширився у світі саме тоді, коли зміцніли нові медіа (радіо та кінематограф)? Чи є між цими явищами певний зв'язок? Треба сказати, що такий зв'язок дослідники простежують давно. Як відомо, авторитаризм, здебільшого, намагається забороняти людям виголошувати "неправильні", з його погляду, речі. Натомість тоталітаризм, за влучним спостереженням Ролана Барта, примушує всіх говорити "правильно". І робиться це, передусім, через засоби масової інформації та пропаганди – ЗМІП. Саме так називалися в часи СРСР мас-медіа. Навіть більше, вважається, що тоталітаризм у своїх класичних формах був би неможливим без технічних засобів масової комунікації, які набули широкого розповсюдження у ХХ столітті – кіно, радіо, а також друкована періодика, яку почали випускати у небачених раніше тиражах – мільйонах і десятках мільйонів примірників. З нечуваною швидкістю поширювалося радіо. Вперше берлінці слухали його 1923 р. А в 1926 р. в країні вже був 1 млн. радіослухачів. Отже, зв'язок нової комунікаційної техніки й тоталітарної пропаганди простежуємо досить виразно. А як щодо Інтернету й останніх комунікаційних технологій? Хто має більшу користь із цього новітнього медіуму – демократія чи тоталітаризм?

     Загалом, можна окреслити кілька варіантів відносин комунікаційної техніки й суспільного устрою:

     1.  Техніка нейтральна за своєю суттю. Вона однаковою мірою може служити різним суспільно-політичним устроям, навіть діаметрально протилежним.

     2.  Розвиток комунікаційної техніки створює сприятливіші умови для розвитку демократії та свободи.

     3.  Техніка неоднорідна. Деякі її різновиди – "демократичніші", ніж інші.

     4.  Розвиток комунікаційної техніки створює кращі можливості для контролю громадської думки й суспільної свідомості з боку елітних суспільних прошарків і в такий спосіб може сприяти утвердженню тоталітарних суспільних форм.

ТОТАЛІТАРНА ЗОНА

     Останній абзац попереднього параграфа перевів нашу увагу в наступну зону. На користь четвертої (найбільш контроверсійної) гіпотези можуть свідчити деякі тенденції в розвитку мережевих технологій.

Електронний тоталітаризм

     Можна очікувати спроб запровадити всеохопну ідентифікаційну систему у віртуальному світі, призначенням якої буде мінімалізувати чи, в ідеалі, виключити можливість анонімного злочину. Але така система несе в собі загрозу нового тоталітаризму. Те, що досягнення комунікаційної техніки можна використати для посилення контролю за окремими індивідами чи суспільними групами – доконаний факт. Взяти хоча б радіоелектронний спосіб стеження за злочинцями, яких відпустили додому з умовою їхнього перебування в суворо означених просторових межах. Таким людям прикріплюють спеціальні "радіобраслети", які будь-якої миті "розкажуть" поліції про місцеперебування її підопічного. Спроба зняти "браслет" теж закінчиться передачею відповідного сигналу тривоги. Правоохоронці сподіваються, що такий спосіб контролю дозволить зекономити на розбудові в'язниць.

     Загалом, можна виділити такі способи електронного контролю:

     –  автоматизований перегляд і опрацювання електронної пошти (такий перегляд і пошук можна вести за ключовими словами, значно переважаючи пропускні можливості традиційної перлюстрації паперової пошти; причому, первинну обробку інформації можуть вести спеціальні комп'ютерні програми в автоматичному режимі);

     –  опрацювання величезних масивів інформації, в тому числі контенту засобів масової комунікації задля з’ясування певних статистичних чи соціологічних тенденцій;

     –  визначення місцеперебування людини, яка користується радіоприладами, скажімо, мобільним телефоном, у який вмонтовано приймач системи глобального позиціонування (GPS);

     –  відстежування операцій, які здійснює людина за допомогою якогось ідентифікатора, скажімо, кредитної картки в банкоматах, супермаркетах і т.п.

     –  використання біометричної електроніки, що з величезною точністю ідентифікує особистість (наприклад, за райдужною оболонкою ока) та контролює стан організму. На початку ХХІ ст. вже надійшло в продаж обладнання, на кшталт укомплектованого електронними аналізаторами унітазу, яке працюватиме в автоматичному режимі і, можливо, надсилатиме зібрану інформацію сімейному лікареві (або ж ця інформація стане надбанням спецслужб, які зацікавляться станом здоров'я  певної особи);

     –  відстежування інформаційних джерел, з якими працює об'єкт зацікавлення, через персональну електронну техніку, тобто аналіз усього, що він читає, слухає, дивиться;

     –  контроль продукції, яку створює об'єкт зацікавлення, через зчитування відповідної інформації з його персонального комп'ютера та інших електронних пристроїв.

     До того ж, цифрові технології, як відомо, дають змогу легко об'єднувати й порівнювати дані за всіма названими параметрами, тобто формувати єдину базу даних, універсальне і всеосяжне досьє. Одним з перших кроків до такого контролю в Україні можна вважати ухвалення Верховною Радою у 2003 році Закону "Про телекомунікації".  У статті 39 цього Закону зазначається, що "Оператори телекомунікацій зобов'язані за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів..."

     Критики закону зауважували: "Всі повинні знати, що кожний наш крок в Інтернеті є під постійним наглядом спецслужб. А провайдери зазнають значних втрат (десятки тисяч доларів за попередньою оцінкою), що неминуче призведе до зростання вартості їхніх послуг. Тож, фактично, за нами тепер будуть стежити за наш рахунок..." [122, 6]. На цих прикладах добре видно, як людина розплачується за більший комфорт більшою несвободою.

     В інформаційному суспільстві триває відчайдушна боротьба за збереження таємниці приватного життя. Однак треба визнати, що ця боротьба приречена на поразку. ТАЄМНИЦЯ НЕСУМІСНА З УСЕВІДАННЯМ, до якого прямує суспільство. Будь-який індивід, з усіма його вчинками, помислами й бажаннями має бути інформаційно прозорим і легко ідентифікуватися. Заходи боротьби з терористичною загрозою ще більше підсилять цю тенденцію і зведуть анонімність дій у світовій електронній мережі до мінімуму. Усе це може спричинити появу феномену нової електронної моралі – кодексу обов'язкових правил поведінки, які контролюватиме електронно всюдисущий Великий брат.

     Якщо спроектувати перспективу суцільного електронного контролю на філігранні методики пропаганди, реклами й PR, то можливість приходу нового тоталітаризму виглядатиме цілком вірогідною.

     Поєднання біометрії з мережевими технологіями в майбутньому дасть змогу відстежити й ідентифікувати поведінку особи набагато точніше, ніж це можливо тепер. Проте навіть сьогодні система ідентифікаційних номерів/імен та паролів, які вводить людина, користуючись тією чи іншою електронною технікою, сигнали її мобільного телефона відкривають можливість небаченого раніше тотального стеження. Вже не кажемо, що електронна пошта (порівняно з поштою звичайною) значно легше надається до перлюстрації, зокрема автоматичної обробки роботами, які реагуватимуть, наприклад, на певні слова, прізвища і т.п.

     З іншого боку, є чимало підстав, що дозволяють трактувати Інтернет як чинник свободи. Хрестоматійними прикладами стали вже виходи в мережу російських демократів під час військового путчу в серпні 1991 р. Сама природа децентралізованої світової павутини не дає контролювати її так, як це можна вчинити з теле- чи радіостанцією. Навіть усередині країни Інтернет майже неможливо "захопити". Додаймо сюди відносну дешевизну й простоту створення он-лайнового видання (порівняно з коштами, які потрібно на видання паперової версії газети або на створення теле- чи радіостудії). Очевидна демократичність Інтернету полягає також у тому, що навіть засобами звичайної електронної пошти можна донести важливу інформацію до сотень тисяч і мільйонів людей. У часи балканської кризи 1998 р. я отримував електронною поштою невеличкі статті якогось сербського студента, який не міг опублікувати їх в офіційній пресі. Натомість він узяв з відкритих джерел кілька тисяч адрес електронної пошти й надсилав туди свої альтернативні міркування з обов'язковою припискою-проханням переслати це далі тим особам, кого наведений матеріал може зацікавити. У такий спосіб студент здобув більшу аудиторію, ніж має газета середньої руки.

     Отже, доходимо висновку, що комунікаційна техніка, на загал, однаково стимулює обидві тенденції протилежного спрямування: до більшої свободи й до більшого контролю. Це видно вже на етапі винайдення письма. Записи щодо збору врожаю, торгових операцій, позик тощо вели до жорсткішого контролю кожної людини зокрема й суспільства в цілому. Усне свідчення, наприклад, у суді, фіксується на письмі, що ускладнює відмову від поданих свідчень. З іншого боку, написаний текст має більшу потенційну можливість дійти до значної за своїм обсягом аудиторії й бути адекватно сприйнятим. Винаходи друкарства, радіо й телебачення відкрили нові обрії свободи слова, породивши, водночас, небачені доти можливості пропагандистської маніпуляції, тобто обмеження та фальсифікації знань і фактичного обмеження свободи вибору. Недаремно Томас Джефферсон, відомий своїми діями на користь свободи преси, якось у відчаї вигукнув: "Люди, які не читають нічого, ближчі до істини, ніж ті, що читають газети".

     Втім, електронний тоталітаризм – це радше кінець опису тоталітарних тенденцій в масовій комунікації. Варто повернутися до витоків.

''Класика" тоталітаризму

     Мабуть, є сенс нагадати, що означає поняття тоталітаризм. Уперше його широко впровадив у політичний лексикон 1925 р. Бенітто Муссоліні для характеристики владного режиму (totus в перекладі з латинської означає "увесь", "єдиний"). Муссоліні писав: "Усе для держави, нічого окрім держави, нічого проти держави... фашизм поборює демократичну ідеологію, зрікається її, заперечує, що більшість тільки тому, що вона більшість, може керувати суспільством... Фашизм стверджує незмінну, благотворну і плідну нерівність людей. Ця нерівність ніколи не може бути вирівняна такими механічними засобами, як, наприклад, загальне виборче право”. При цьому він спирався на праці тодішнього міністра освіти та головного ідеолога італійського фашизму Джованні Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування індивіда державі, до "розчинення" у політичній історії. Спробуємо перелічити найважливіші типологічні ознаки тоталітаризму. Вважається, що це суспільно-політичне явище є породженням ХХ століття й істотно відрізняється від деспотій минулого. Передусім тим, що тоталітаризм зорієнтований не на старі традиційні цінності, а на нові, часто утопійні, наприклад, зміну людської природи, виховання "нової людини". Щоправда, Бертран Сен Сернен (Sain Sernin) вважав, що між німецьким нацизмом і радянським комунізмом різниця існувала передусім у тому, що нацизм не претендував на універсальність. Навпаки, ставка робилася на обрану арійську расу. Комунізм же, подібно до християнства, подавали як універсальну систему для всього людства [133].

     Інтенсивне використання засобів масової інформації, як правило, включають у перелік основних, типових рис тоталітарних режимів. К. Фрідріх та З. Бжезинський у роботі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують на п’ять характерних особливостей тоталітаризму: 1)  єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером; 2)  загальнообов'язкова офіційна ідеологія; 3)  монополія на ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ; 4)  монополія на всі засоби збройної боротьби; 5)   централізована система управління економікою.

     Канадський вчений Фред Ейдлін вказує на такі риси: 

     –  єдина і монолітна партія;

     –  диктат офіційної ідеології;

     –  контроль  усіх засобів влади та МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ.

     Російський дослідник Л.С. Васильєв наголошує, що тоталітаризм як певна усталена цілісність, хоч і має коріння в історії, все ж належить саме ХХ ст. і характеризується трьома найважливішими ознаками: 1)  абсолютне панування ідеологічної та соціально-політичної системи над людиною, держави над суспільством; 2)  небувало потужною та цілеспрямованою індоктринацією з використанням усіх ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ, індоктринацією, заснованою на міфах, такою, що апелює не стільки до розуму, скільки до емоцій, змушує людей повірити в істинність пануючої доктрини, справедливість її лозунгів та цілей. У цьому система близька до релігії, хоч і відмінна від неї чи у не найважливішому пункті; 3) ця відмінність – цілковита аморальність і презирство до людини – і є третьою ознакою тоталітаризму. Моральне усе, що служить зміцненню системи, навіть якщо для цього треба знищити за расовою або класовою ознакою мільйони мирних, беззбройних людей [138, 21].

     У “Поясненні до схеми” вже йшла мова про суттєву різницю між авторитарним і тоталітарним суспільствами. Авторитарний режим забороняє деякі публікації. Натомість, тоталітарний намагається зробити так, щоб ніхто навіть не мав бажання їх читати.

     Символом заборони в авторитарному суспільстві може бути порожнє місце на газетній шпальті з написом: “Вилучено цензурою”. Власне це порожнє місце з погляду тоталітарного режиму абсолютно недопустиме. Хоча б тому, що воно провокує думку, спонукає домислити, що ж там мало бути на тому порожньому місці. Саме тому тоталітарний режим іде значно далі у підкоренні медіа. Йому зовсім недостатньо напису “вилучено цензурою”. Натомість, редакція має бути настільки вірнопідданою, щоб замість небажаної публікації негайно поставити пропагандистський матеріал. А ще краще зробити так, щоб виключити навіть можливість написати “неправильний матеріал”. Проте в будь-якому разі газетна шпальта, так само як і свідомість реципієнта, має бути заповнена “правильними” фразами і думками. Саме звідси виник феномен примусового читання в тоталітарному суспільстві комуністичного взірця. Для пояснення цього феномену повернемося до ХІ з'їзду РКП(б), який постановив, що "обов’язок кожного члена партії – БУТИ ЧИТАЧЕМ І ПЕРЕДПЛАТНИКОМ однієї з газет" [124, 86]. Це був принципово новий крок у командуванні періодикою. Примус, який раніше стосувався лише редакцій, поширився, таким чином, і на читачів. ХІІІ з'їзд РКП(б) (1924 р.) продовжує накреслену лінію на "завоювання" читача адміністративними заходами. У резолюції з'їзду "Про пресу" сказано, що "завданням найближчого року" повинно бути: жодного партійця, який не став би передплатником і читачем партійної газети, жодного робітника, робітниці, червоноармійця, який не читав би газети". Ні для кого не буде відкриттям те, що нав'язування передплати газет і журналів, особливо партійних і комсомольських, стало правилом, якого неухильно дотримувались до 1985 р. включно.

     На прикладі СРСР можна простежити повний цикл народження, розвитку та занепаду тоталітарного режиму, зокрема в аспекті масової комунікації. Система тоталітарної журналістики фактично існувала в часових рамках, позначених, з одного боку, "Декретом про пресу" 1917 р., а з іншого – "Законом СРСР про пресу та інші засоби масової інформації" від 1990 р., прийняття якого означало суттєву лібералізацію масової комунікації. Творці віртуальної реальності посідали в цій країні надзвичайно важливе місце. Створення Революційного трибуналу преси (докладніше про це трохи згодом) відображає віру в медіа як універсальний інструмент побудови нового соціального ладу. За допомогою цього інструмента намагалися навіть контролювати і, до певної міри, керувати економікою, не кажучи вже про суспільне життя, індивідуальну свідомість і мораль, які мала безпосередньо "програмувати" преса.

     Ідеологія тоталітаризму завжди розрахована на маси. Для її поширення, скажімо, каналами ЗМІП, бажана загальна грамотність. Та разом з тим ця грамотність має залишатися на рівні елементарної. Забагато знань – це небезпечно, вони можуть посіяти сумніви щодо ідеології. Промовистою в цьому плані є постанова ЦК ВКП(б) "Чергові завдання партії щодо робсількорівського руху" (1926 р.). Постанова відзначала, що внаслідок зрослої активності інтелігенції в робсількорівському русі "діє значний процент службовців". Очевидно, що явище це оцінювалось як небажане і подавалося в одному ряду з "проникненням у сількорівське середовище куркульських та антирадянських впливів". Далі наголошувалося на необхідності активнішого залучення до робсількорівського руху "бідняцьких та батрацьких елементів".

     Над соціумом наче нависає ідеологічно-комунікаційна домінанта, намагаючись повністю підпорядкувати всі прояви суспільного і навіть особистого життя. Щоправда, подібне можна простежити і в демократичному суспільстві, з тою різницею, що тут цей віртуальний вплив не має такого суворо централізованого і обов'язково-примусового характеру. Репресивний характер ідеологічного впливу в демократичному суспільстві – вишуканіший, в сенсі непрямолінійності, прихованості, ненав'язливості, замаскованості під свободу вибору. З огляду на цю обставину, тоталітарний варіант легше піддається аналізові.

     Цей аналіз може мати кілька сходинок, якими ми спробуємо пройти в наступних параграфах.

Схеми і стереотипи

     На цьому рівні в око впадають доволі примітивні ідеологічні схеми і знаки, засновані на стереотипних, "плакатних" уявленнях, численні газетні "штампи".

     З виховною метою ще у 30-х рр. ХХ ст. було створено  віртуального позитивного героя, який кочував з публікації в публікацію, з газети в газету. "Для нової історії, – пише з цього приводу В. Костіков, – потрібна і нова людина. Прискорити еволюцію сталінська наука була нездатна. Залишалось одне – намалювати цю "нову людину". Новій "намальованій людині з могутніми плечима, осяйною усмішкою, бадьорим кроком" було наказано стати іншою за формою і за змістом". Намальована людина, на думку журналіста, стала справжньою знахідкою для створеної Сталіним адміністративної системи та для її пропагандистського апарату, оскільки "не домагалася житла, не боялася ні спеки, ні холоду. В силу своєї соціалістичної свідомості смиренно терпіла черги, не обурювалась, коли "за бажанням трудящих" підвищували ціни на м'ясо чи вихідний день оголошували робочим. На першу вимогу своїх творців гнівно таврувала за Сталіна "ворогів народу", а пізніше дисидентів. Намальований в середині 30-х років "господар землі" багато десятиліть дивився на нас, намагаючись захопити своєю намальованою енергією, намальованим оптимізмом та намальованою вірою. І ми звикли до цих намальованих робітників, намальованих вождів, намальованого достатку, намальованого минулого і майбутнього" [72, 26-30]. Ці спостереження журналіста цікаво порівняти з міркуваннями фахівців-філософів, дослідників тоталітаризму. Скажімо, В. А. Захаров вважає "плакатного героя" своєрідною маскою, властивою для будь-якого тоталітарного режиму. "Справді, чим були активістки гітлерівської спілки дівчат – ці "червоні шапочки" з парабелумами під спідницями? – запитує вчений. – Що стоїть за головними персонажами сталінської епопеї: "залізними наркомами" та "ворошиловськими стрілками", стахановцями та мічурінцями? Хіба живі людські особистості? У них явно відчувається штучність, надуманість". Далі А. Захаров висуває гіпотезу, що маска, можливо, є універсальною знаковою реальністю, у якій тільки й може існувати тоталітарна народна культура [138, 91].

     Ідеологізований текст в системі ЗМК тоталітарного режиму може безпосередньо спричинятися як до культурної чи економічної деградації суспільства, так і до загибелі його членів. Пояснюється це вельми просто: в ідеологізованому суспільстві "знак вірності ідеології" важить більше, ніж, наприклад, якісна робота або людське життя. Що стосується взаємозв'язку ідеології та якості роботи, то її добре ілюструє своїми роздумами Ф. Іскандер. Він стверджує, що в усіх великих радянських літераторів, які прийняли комуністичну ідеологію, найкращі книги – перші, а далі йде згасання таланту. Письменники, які не прийняли нової ідеології, навпаки, "при всій трагічності їхньої особистої долі, від книги до книги, часто неопублікованої за життя, писали дедалі краще" [57, 10]. Для пояснення того, як впливає ідеологія на якість мистецтва і взагалі якість роботи, Ф. Іскандер наводить такий приклад: споруджується будинок. Прийнято рішення здати його достроково – як подарунок до ювілейної дати (скажімо, річниці Великої Жовтневої революції). Майстер-будівельник з'ясовує, що стислі строки підуть на шкоду якості. Але йому пояснюють, що будинок треба здати до вказаної ідеологічної дати, незважаючи ні на що. У майстра не залишається іншого виходу, оскільки "містичний знак вірності ідеології" важливіший, ніж якість. Багатократне повторення подібних ситуацій, зрозуміло, призводить до втрати сумлінності, знижує кваліфікацію, руйнує особистість майстра, якщо він, ясна річ, погоджується на такі умови і "жене халтуру". Державна комісія, приймаючи будинок, помічає недоробки, але ідеологічне завдання важливіше (починається ланцюгова реакція лицемірства). І таких ситуацій, коли вірність ідеології важливіша за якість роботи, – безліч в ідеологізованому суспільстві. Цей приклад може мати логічне продовження. Як воно трапляється, журналіст отримує завдання написати репортаж про "успішне завершення будівництва" та про "гідний трудовий дарунок" до ювілейної дати. А в типовій партійно-радянській газеті саме так воно і було. Навіть якщо б журналіст зважився написати правду, типовий редактор, найвірогідніше, не пропустив би матеріал. А втім, журналіст, знаючи про це, напише "як слід". Тобто ланцюгова реакція лицемірства поширюється і на журналіста. І безперечно, що пафос його репортажу буде фальшивий, бо ж писати від душі про "ювілейний дарунок" важко. Легше скористатися штампами. Так в ідеологізованому суспільстві з'єднуються в один ланцюг явища занепаду майстерності.

Організація

     Наступний рівень – організаційний. В більшості тоталітарних суспільств пропаганда забезпечувалась ієрархічно побудованою системою медіа. В СРСР газетою № 1 вважалась "Правда", № 2 – "Известия", інші центральні газети. Нижче – серія республіканських видань, ще нижче – обласні, районні і, нарешті, заводська та фабрична преса. При цьому ієрархічно вища газета могла робити критичні огляди роботи нижчих видань і в такий спосіб опосередковано керувати їхньою роботою. Тоталітарну пропаганду найкраще здійснювати в умовах інформаційної герметичності, усунувши джерела альтернативної інформації чи їхніх носіїв, що полегшує фальсифікацію історії, картин зовнішнього світу і внутрішнього життя. В епоху експансії "ворожих радіоголосів" було обрано тактику радіооборони через створення спеціальних перешкод в ефірі. Для "глушіння" було збудовано близько 2000 радіопристроїв з величезними антенами по периметру СРСР та навколо найбільших міст.

Мова і стиль

     Ще одна особливість текстів тоталітарної ідеології полягає у використанні специфічної мови. Сучасного читача особливо вражає цілеспрямована практика вилучення з ужитку певних слів. Так редактор одного з видавництв вимагав від автора книги, присвяченої театрові, заміни таких слів: "підсвідомість", "літургія", "соборність", "ритуал", "Біблія", "нерукотворний", "божественний", "одкровення", "Богородиця", "милосердя", "таїнство" і т.п. [18]. Усі, хто публікувався у ті часи, пам’ятають, що слово "Бог" теж було небажаним. Його можна було писати лише з маленької літери і аж ніяк не в позитивному контексті. Доходило до абсурду. Л. Баткін розповідає, що якось написав статтю про Леонардо да Вінчі, де устами генія епохи Відродження стверджувалося, що художник творить "як Бог". Редактор цю фразу викреслив [138, 158]. Як тут не провести паралель із знаменитою антиутопією Д. Орвелла "1984", де поета Амплфорта заарештували за те, що, готуючи "канонічне видання" віршів Р. Кіплінґа, він залишив у кінці рядка слово "молитва"?

     "Так само, як слово Бог – втілення Абсолюту – було зведене до блюзнірства, а Правда – до назви пропагандивної газети, так було перевернуто усі ключові слова, – вважає Євген Сверстюк. – У них замінено і поступово витіснено віковічний зміст, досвід духовного і морального життя поколінь. Вихолощені слова перетворилися на порожні шкаралупи, легкі для підміни. Зате вони приводили в дію механізм масових психозів. Спорожнілі слова, перетворені на пропагандивні стереотипи, стали пастками. Вони в'ялили душу і схиляли в полон, на рабську службу..." [131, 142]. Редактори видавництв у 1973–74 рр., як свідчить Ю. Бадзьо, викреслювали з книжок означення "український". Наприклад словосполучення "українські діячі" замінювали на "вітчизняні діячі", "український народ" – на "трудящі маси" і т. п. [67, 236]. Сюди ж можна зарахувати усталене словосполучення "український радянський письменник". Визначний український вчений Леонід Махновець у книзі "Григорій Сковорода" згадав "славну Запорізьку Січ". За свідченням В. Коваля, саме епітет "славна" спричинився до того, що Л. Махновець втратив у 1973 р. роботу в Київському інституті літератури.

     Така увага тоталітарної пропаганди до лексичних аспектів мови була вдало підмічена і спародійована письменником-філософом і дослідником тоталітаризму Д. Орвеллом:

   "Особлива функція багатьох новоязівських слів полягала не стільки в тому, щоб висловлювати значення, скільки в тому, щоб їх знищувати. У тоталітарних країнах та організаціях був помітним особливий потяг до скорочень. Для прикладу можна навести слова "наці", "гестапо", "комінтерн", "агітпроп". Скоротивши таким чином ім'я, звужують і непомітно змінюють його значення, оскільки відсікають більшу частину асоціацій, що вони викликали раніше. Слова "Комуністичний інтернаціонал" викликають у голові складну картину: всесвітнє людське братство, червоні прапори, барикади, Карл Маркс, Паризька комуна. Слово ж "комінтерн" нагадує лише про міцно спаяну організацію та жорстку систему доктрин. Комінтерн – це слово, яке можна вимовити майже не замислюючись. У той час як "Комуністичний інтернаціонал" змушує бодай на хвилинку, але замислитись" [108, 120].

     В оцінці і характеристиці цієї мови можна погодитися з міркуваннями філолога Є. Добренка, який стверджує, що у нас на рівні стилю відбувався процес "нейтралізації слова". "Особистісний авторитет авторського слова суперечив надособовому стилю авторитарного мислення, надособового твердження. Такого твердження, яке не залежало навіть від автора, а тільки проводилось ним – тут руйнується сам суб'єкт творчості. Виник феномен дообразного, домисленного, готового слова, наперед освяченого" [43, 238]. 

Героїчний і маразматичний дискурси тоталітаризму

     Cтиль тоталітарної пропаганди в СРСР 20–30-х рр. можна умовно позначити як "героїчний" – з огляду на домінуючу "гостроту" висловлювань, які мали передавати напругу життя. Натомість газетні ідеологічні тексти 70–80-х рр. явно заслуговують на назву маразматичних.

     Наведемо кілька речень з передової статті "Конституція квітучої України" ("Комуніст" за 1937 р.): "Український народ досить швидко викрив і по-своєму оцінив мерзенну, запроданську роль цих пройдисвітів і брехунів, їх мерзенну, каїнову роль і тепер нещадно добиває націоналістичних і троцькістсько-зінов'євських мерзотників". Подібним стилем написана і стаття "Революційна пильність і піднесення партійної роботи": "Останні роки характерні тим, що буржуазія знайшла найвірніших псів в особі троцькістсько-зінов'євських мерзотників, які на славу своїх фашистських хазяїв ідуть на всяку пакость і підлість, аби нашкодити країні Рад. Розчавити гадів – ось одностайна вимога всіх трудящих нашої країни!" ("Комуніст"). У першій статті автор явно зловживає словом "мерзотник", у другій бачимо значно більшу винахідливість у доборі лайливої лексики: "найпідліші з підлих", "презренна зграя", "бандити", "убивці", "закляті вороги соціалізму" тощо.

     Тепер для порівняння процитуємо одну з газет 80-х рр. Робітничі кореспонденти районної газети у матеріалі під заголовком "Робітниче слово" описує "подію" на одному з підприємств: "З неослабним інтересом робітники нашого філіалу знайомляться з документами червневого Пленуму ЦК КПРС, доповіддю на ньому Л. І. Брежнєва. Повідомлення про скликання чергового ХХVI з'їзду партії викликало у трудівників філіалу, як і у всіх радянських людей, нову хвилю трудового піднесення. Про свою рішучість успішно завершити виробничу програму нинішнього року і п'ятирічки в цілому, взяти добрий старт на майбутнє п'ятиріччя говорили у своїх виступах на мітингу, що відбувся цими днями, передовики виробництва. Назустріч з'їздові рідної партії ми йдемо з високими трудовими здобутками". Аналіз преси часів СРСР засвідчує, що процитований матеріал є типовим, і за своїм стилем та тематичними особливостями – найбільш розповсюдженим у газетах середньої ланки 70–80-х рр. Такі публікації займали незрівнянно більше місця, ніж, скажімо, критика дисидентів чи буржуазних націоналістів. Саме вони складали підмурівок своєрідної "журналістики задзеркалля". Процитовані слова і словосполучення належать до числа найбільш розповсюджених у словнику цієї газети ("Авангард" – орган Кам'янко-Бузького райкому КПУ та районної Ради народних депутатів Львівської області 1980 р.).

     З-поміж них вирізняються мовні штампи тих часів. Чи несуть вони нову інформацію? У журналістському розумінні – нової інформації мінімум. В. Шрамм має рацію, коли говорить, що радянські газети дуже дивні для американця, і в його розумінні вони навряд чи можуть бути названі газетами. Основне в радянській газеті, на взірець тієї, яку ми розглядаємо, це безконечно повторювана інформація про повну підтримку ідеології та політики пануючого режиму. Це своєрідна ритуальна "перекличка" вірнопідданства, яка переходить з матеріалу в матеріал, з номера в номер.

Квазікомунікація

     Якщо основною серед функцій газетного тексту вважати комунікаційну, то у цілій низці текстів тоталітарного періоду помітне очевидне зміщення функцій. На перший план висунулась функція ритуальна, яка мала засвідчувати лояльність до пануючого режиму. Щодо комунікативності, інформативності тексту, то ці його атрибути набували явно другорядного, а то й символічного значення. Тобто можна говорити про КВАЗІКОМУНІКАТИВНИЙ текст. Мовні штампи, власне, і є основними носіями ритуальної функції квазікомунікативного тексту.

     Розглянемо іншу публікацію цієї ж газети – "Книга-естафета – у трудівників колгоспу ім. Ілліча". Цей "шедевр" антижурналістики заслуговує на те, аби бути процитованим ширше: "По-святковому виглядало у день прийняття Книги-естафети "Від з'їзду до з'їзду КПРС" село Желедець. Святковий настрій був у трудівників колгоспу, що носить ім'я великого Леніна. Ось здалеку появилися вогні. Це колона представників колгоспу імені І. Я. Франка під'їжджає до Желедця. Попереду машина з портретом І. Я. Франка. На ній лозунг: "Гідно зустрінемо ХХVI з'їзд КПРС!" За нею – колона мотоциклістів з прапорами союзних республік. Про доробок трудівників колгоспу імені І. Франка розповідає голова правління колгоспу. Він говорить: "За час перебування у нашому господарстві Книги-естафети кожний трудівник старався якнайкраще працювати, щоб було про що розповісти вам, нашим сусідам. Механізатори виорали понад сто гектарів зябу. Поставили техніку на довготривале зберігання. Водії змагалися за своєчасну доставку вантажів. Славно потрудилися і скотарі на відгодівлі великої рогатої худоби. У зал вносять Книгу-естафету. Під нестихаючі оплески її приймають керівники колгоспу імені Ілліча."

     "Магічні" властивості Книги-естафети, кумедна помпезність колони мотоциклістів-прапороносців, а також блюзнірське поєднання портрета І. Я. Франка з лозунгом "Гідно зустрінемо ХХVI з'їзд КПРС" дають підстави вести мову про своєрідний, здебільшого неусвідомлюваний авторами-журналістами гротеск. З виступу голови правління ми довідуємося, що водії, механізатори та скотарі робили те, що вони повинні робити о цій порі року щодня (наприклад, вчасно доставляти вантажі або годувати велику рогату худобу). Проте, за логікою матеріалу, усе це робилось не з буденної необхідності, а під впливом Книги-естафети. Наступні матеріали цієї рубрики майже копіюють проаналізовану публікацію. Не звиклий до такої журналістики читач міг би винести враження якоїсь фантасмагорії подібних публікацій. Проте насправді їхній стиль і зміст цілком логічно випливає з особливостей ритуальної квазікомунікації. Тобто публікація – такий самий ритуал, як і Книга-естафета. Аналогічних висновків доходимо, розглядаючи й інші публікації, зокрема такі: "Запорука успіху – змагання", "Працювати з повною віддачею", "Використовуючи резерви", "Переможці змагання", "Піврічне змагання виконано". Для квазікомунікативних, ритуальних текстів, які становлять основу журналістики тоталітарного суспільства, другорядними є не тільки комунікаційна, інформаційна функції, а й закони логіки, не кажучи вже про стилістичну довершеність. Інформаційну неконкретність у них часто супроводжує психологічна непереконливість, недостовірність і навіть абсурдність зображуваних подій. Пояснюється це тим, що партійно-радянська преса, як інструмент влади, мало залежала від соціальних та психологічних реалій.

     Наші міркування щодо квазікомунікації перегукуються з висновками інших дослідників, зокрема С. Медведєва, який стверджував, що "безсуб'єктна мова" відігравала важливу роль у своєрідній "тоталітарній літургії". У цьому сенсі він порівнює її з мовою церковнослов'янською.

     У розумінні специфіки текстів тоталітарних ЗМІП нам може стати в пригоді і поняття затекстового простору. Будь-який текст має свій затекстовий простір, який можна порівняти з підводною частиною айсберга. Це сукупність усвідомлюваної чи підсвідомої інформації, яка робить можливим адекватне сприймання тексту (починаючи з елементарного вміння читати і закінчуючи сумою знань з історії людської цивілізації, які уможливлюють взаєморозуміння між автором та читачем (реципієнтом). На затекстовому просторі (ЗП) базується вміння читати і писати "між рядками". ЗП – це певний обсяг інформації, яка існує у свідомості та підсвідомості (надсвідомості) автора під час створення тексту та у реципієнта під час сприймання цього ж тексту. Особливості індивідуального розвитку особистості зумовлюють той факт, що ЗП у автора і реципієнта ніколи не бувають тотожними. Але мусить бути певний обсяг тотожної інформації, без чого текст: а) не буде прочитаний (прослуханий) взагалі; б) сприйматиметься як занадто складний (коли ЗП автора значно переважає ЗП читача); в) сприйматиметься як слабкий, недосконалий, примітивний чи непереконливий (коли співвідношення між авторським та читацьким ЗП зворотне). Відчуття примітивності матеріалу (як у матеріалах, які ми розглядали вище) може з'являтися в читача і тоді, коли занадто багато загальників, аксіом винесено в текст. Їхнє місце – в затекстовому просторі. До речі, саме звідти вони можуть ефективно впливати на підсвідомість реципієнта, оминаючи раціональні фільтри його свідомості.

Психологічний механізм впливу

     Як уже мовилось, тоталітаризм є доволі цікавим, з наукового погляду, варіантом віртуальних конструкцій (але аж ніяк не з погляду мільйонів жертв цієї агресивної семіотичної структури). З одного боку, це – промовистий і трагічний приклад домінування віртуальності над реальністю. З іншого, він побудований на засадах, які, здається, принципово відрізняються від тих асоціацій, які викликає поняття "віртуальність" у сучасної людини. Не зовсім ясно, як він взагалі спроможний ефективно функціонувати. Найбільше, що вражає в історії тоталітарних ЗМІП (засобів масової інформації та пропаганди) на прикладі СРСР, це контраст. Разючий контраст між, з одного боку, величезною патогенною ефективністю впливу тоталітарної журналістики на аудиторію (і в цілому на суспільство), а з другого – перманентною кризою цієї журналістики, її інтелектуальною неспроможністю, яка часами набувала маразматичних (в буквальному розумінні) форм.

     Нехтування психологічними особливостями аудиторії є, звичайно, похідним, другорядним. Воно зумовлене місцем і роллю журналістики в тоталітарному суспільстві. Тією ситуацією, коли керівництву було зовсім байдуже, добра передача чи погана. Коли хвилювало тільки те, що скажуть "на горі". Індиферентне ставлення до аудиторії було однією з "найяскравіших" рис телебачення тієї епохи. Те телебачення, як сумно жартували в Останкіно, взагалі могло обходитися без глядача" [153]. Подібно висловлювався і Ю. Богомолов: "Насправді наша телепропаганда (так само, як і радіопропаганда та інші її різновиди) виходила з того, що її адресатом був не суверенний індивід, а якась знеособлена свідомість, озброєна кількома кліше-уявленнями. Одне з них полягало в тому, що наша країна в усьому піонер і для всіх приклад. Друге, що у нас позаду – велике минуле, а попереду – райське життя. Третє, що наша країна живе в оточенні пожадливих агресорів" [12].

     Проблема, яку ми розглядаємо, має ще один аспект. Той, що пов'язаний з процесами сугестії (навіювання) та автосугестії (самонавіювання). Підсвідомі установки, як відомо, мають вирішальний вплив на процеси свідомості, часто визначають їх. Відомо також, що підсвідомі установки можна ефективно створювати шляхом сугестії та автосугестії. "Те, що постійно повторюється, набуває в психіці людей певної рельєфності, аж до перетворення у стимул, який керує вчинками" [84, 149]. Недаремно вже у примітивних релігіях давнини широко практикуються заклинання та різні культові ритуали. І не випадково, мабуть, подібні прийоми використовує тоталітарна пропаганда. Погортавши підшивки партійно-радянських газет, неважко виділити фрази-заклинання, які переходили з матеріалу в матеріал, з номера в номер. При цьому вони часто повторювали чи переспівували промови з партз'їздів:

   "Як ніколи великою є економічна могутність країни. Нових висот досягли радянська наука і культура. Незламна морально-політична єдність нашого народу". "Ми йдемо в єдиному строю з нашими соціалістичними друзями та союзниками... Ми знаємо, що доможемося всього, до чого прагнемо. Успішно розв'яжемо завдання, які перед собою ставимо. Запорукою цього були, є і будуть творчий геній радянського народу, його самовідданість, його згуртованість навколо своєї Комуністичної партії"... [Матеріали ХХIV з'їзду КПРС. – К., 1972. – С. 120]. "Стартував новий 1973 рік. Піднявшись на могутній хвилі всенародного політичного піднесення, він повинен стати роком ударної праці, дальшого зміцнення нашого інтернаціонального братерства... Попереду нові горизонти, нові завдання. Ми впевнено дивимося у майбутнє. Ми знаємо, що йдемо вірним ленінським шляхом, і звершимо все задумане, і здійснимо всі накреслення партії" [Культура і життя. – 1973. – 4 січ.].

     Сугестивний вплив таких і подібних до них матеріалів є ефективним за певних умов. Ось що пише з приводу сугестії болгарський дослідник Нікола Петров: "Якщо ви промовите запропоновані фрази усього лиш раз, то можлива скептична реакція. Це може призвести до негативного результату. Коли ж повторювати їх протягом тривалого часу, то сумніви поступово розвіюються і відбувається ефективний позасвідомий вплив" [112, 179]. Умовою, що сприяє сугестії та автосугестії, спеціалісти вважають "деактивуючий вплив монотонних подразників" [34, 149]. Не залишає сумнівів те, що тоталітарна пропаганда, в масі своїй надзвичайно нав'язлива та монотонна, цілком задовольняла згадані умови ефективності сугестії. Отже, і тут її нібито слабкість сприяла ефективному впливу на аудиторію. Таким чином, ми дійшли висновку стосовно двох компонентів психологічного механізму впливу тоталітарних ЗМІП на особистість. Це, по-перше, дресирування лояльності, безумовного підкорення наказам влади. По-друге, вплив на підсвідомість шляхом сугестії та автосугестії. Обидва компоненти ефективні лише в комплексі з позалінгвістичними засобами впливу на психіку, що ґрунтуються на прямому насильстві, репресіях та залякуванні.

      Окрім двох вищеназваних компонентів психологічного механізму в тематичних рамках нашого дослідження можна розглянути ще третій, хоч і не такий ефективний, але вельми промовистий. Його дія випливає з природного намагання особистості уникнути того ненормального, хворобливого стану роздвоєної свідомості, про який йшлося вище. Це намагання й зумовлює, за висловом Фазиля Іскандера, "болісне бажання юності повірити ідеології, але тільки чесно" [57, 9]. Щоправда, Іскандер характеризував ситуацію дещо однобічно. Річ у тім, що подолати роздвоєність можна було двома шляхами. Перший – повірити ідеології. Другий – відкинути її: це – шлях дисидентства. Скільки молоді йшло шляхом чесного взяття на віру всіх постулатів ідеології, сказати важко. Це питання об'єктивно тоді не вивчав ніхто. Покладатися можна лише на особисті спостереження та нечасті публікації про диваків-максималістів.

     Ось одна з них: йдеться про колишнього вихованця дитячого будинку, комсорга шахтопрохідного управління Валерія Вінтера. Його дружину не на жарт стурбувало нічне (уві сні) бурмотіння чоловіка "Комсомол, революція, комсомол, революція..." Виявляв комсорг дивацтва і на роботі. Якось старший диспетчер управління попрохав Валерія допомогти налити з діжки на складі у каністру (для власних потреб) дефіцитного мастила. Вже нахиливши діжку, комсорг раптом стривожився: "А чи не крадемо ми, бува?" Далі події розвивалися майже за типовою для таких людей схемою. "Фанатик" вчинив скандал, вимагаючи покарання старшого диспетчера за нечесність. Диспетчеру обійшлося зауваженням, а от принципового комсорга покарали всерйоз. Незабаром відбулися партійні збори, і йому, кандидату в члени КПРС, відмовили в прийомі (знайшли для цього якийсь малосуттєвий, навіть сміховинний привід). Закінчується нарис авторським коментарем: "Знову настане ніч, і в одній крихітній спальні одного маленького містечка знову звучатиме, наче заклинання, недолуге бурмотіння про комсомол та революцію. І щоразу воно буде перериватися стривоженим запитанням: "Що з тобою, Валерію?" Що з Валерієм, мені ясно. А от з нами що?" [98, 52-58]. Як у цьому, так і в інших матеріалах на згадану тему ніколи не береться під сумнів максималізм головного героя. Але, з іншого боку, журналісти засвідчують, як правило, насторожене ставлення до них оточення. Це й зрозуміло, оскільки люди сприйняли не так ідеали, як запропоновані правила гри. А правила ці далеко не завжди сприяли чесності та порядності. Як висловлювався Фред Ейдлін, на таких людей дивились як на "фанатиків режиму", а тому вони рідко могли розраховувати на щирість стосунків з іншими людьми. Та, як не парадоксально, не менш насторожено ставиться до максималістів і сам тоталітарний режим (представлений у розглянутій публікації безпосереднім начальством комсорга) – режим, ідеологічні догмати якого максималіст щиро взяв на віру. Мабуть, не буде помилкою сказати, що тоталітарний режим не міг спиратися на фанатиків-максималістів (маємо на увазі комуністичний тоталітарний режим в СРСР взірця 70-х рр.). І тому зовсім не випадково режим ставився до ревнителів-максималістів його ж власних догматів негативно-відчужено. Але чому? Причина, гадаємо, в тому, що Роберт Конквест назвав "тотальною фальсифікацією всього життя" (передусім маючи на увазі втягування люмпенізованого, кримінального елементу в революцію, приховування масштабів репресій, голоду в Україні тощо) [69]. Не менш фатальною була свідома чи несвідома фальсифікація уявлень про людину. А. Ціпко доволі переконливо доводить, що "закликаючи людей, увесь світ до духовного переродження, жертвуючи в ім'я переробки природи людини мільйони людських життів, вони (більшовики, ленінська гвардія)... і пальцем не ворухнули, щоб вгамувати свою плоть і честолюбство, щоб узгодити свої егоїстичні пристрасті з жертовним характером епохи, який вони самі ж нав'язали Росії" [150].

     До подібних висновків прийшов і Володимир Винниченко, щоправда, задовго до більшовицької революції в Росії. У 1911 р. він полемізував з опонентами стосовно своєї п'єси "Дисгармонія". Суть її – у словах одного з персонажів: "Я впевнений, що кожний з нас, зазирнувши в себе, іноді лякається: як? Ми – передові ж люди, борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми, так само, як і всі, ходимо в будинки розпусти, сидимо в шинках, інтригуємо, заздримо, брешемо. Ідея тільки спочатку нас піднімає, а потім ми стаємо чиновниками її" [21, 12]. Так-от, трагедія максималістів-комсоргів полягала у тому, що вони, чесно повіривши ідеології, "штурмували у своїх душах Зимові палаци" у той час, коли "чиновники ідеї", цебто функціонери командно-адміністративної системи, давно відмовились це робити чи, може, й ніколи не мали такого наміру. Тому фактично тоталітарний режим як колективний чиновник комуністичної ідеї, з одного боку, і пристрасний, фанатичний борець за неї – з іншого, були формально по один, але насправді – по різні боки барикади. В морально-етичному плані вони, поза всяким сумнівом, були опонентами. Ось звідки настороженість режиму стосовно максималістів ідеї. Ось чому режим міг лише вдавати, що підтримує таких максималістів (свідченням чого й були нечасті публікації про них). Адже формально ідеологія усіх закликала "штурмувати палаци". Тобто трагедія таких людей, як комсорг, у тому, що ідеали, в які вони чесно повірили, не були реальною метою тоталітарного режиму, а лише його ширмою, бутафорією. І коли послідовно домагатися їхнього здійснення, то фальсифікація неодмінно розкриється. Режим задовольняли лише ті "заведені" ідеологією максималісти, які не "копали" надто глибоко й не наражалися на небезпеку розкрити таємницю – бутафорну сутність ідеології режиму. Так чи інакше, а бажання "чесно повірити ідеології"– це, на наш погляд, третій компонент механізму психологічного впливу тоталітарних ЗМІП на аудиторію. Хоча в основному ставка робилася не на щирих "фанатів ідеї" – вони можуть бути небезпечними для режиму, – а на людей, які просто прийняли запропоновані правила гри, на людей з роздвоєною свідомістю, тобто на людський матеріал, щонайкраще придатний для маніпулювання. Запропонована версія механізму психологічного впливу тоталітарних ЗМІП на реципієнта дозволяє зняти суперечність, про яку йшла мова вище (якщо тоталітарна журналістика перебуває в стані перманентної кризи й занепаду, то як вона може бути ефективним знаряддям режиму?). Виявляється, може. Тобто мас-медіа як жертва і як знаряддя тоталітарного режиму – нерозривно пов'язані і взаємно зумовлені поняття.

Маніпуляція масовою свідомістю

     Поняття пропаганди нерозривно пов’язане з поняттям інтерпретації (в перекладі з латинської – "роз'яснення", "тлумачення"). Якщо його спроектувати на масову комунікацію, то там воно радше буде асоціюватися з аналітичними коментарями, а не з інформацією типу хронікальних повідомлень. Проте насправді "гола", без будь-якого аналізу і без будь-яких оцінок інформація теж виконує інтерпретуючу функцію. Щонайменше, вона говорить нам, що є важливого в світі, що заслуговує нашої уваги, над чим слід замислитись. А це і є різновидом інтерпретації.  Загалом, будь-який текст є, з одного боку, волевиявом певної особи, її самовираженням, а з іншого, – свідомим чи несвідомим намаганням внести зміни у фізичну, політичну, соціальну, інтелектуально-емоційну поведінку іншої особи чи групи осіб.

     Сам термін "пропаганда" почав входити у вжиток з 1622 р., коли Ватикан утворив Конгрегацію пропаганди віри (Congregation de propaganda fide), яка була частиною контрреформації. Проте в активному політичному обігу цього слова не було. Видання "Encyclopedia Britannica" за 1913 р. не містила статті "пропаганда". Справді безпрецедентних масштабів вона набула під час І світової війни, коли з'явилася відповідна комунікаційна техніка, а люди ще не втратили наївної довірливості. Щоб стимулювати почуття ненависті до ворога, союзники розповсюджували "страшні історії". В одній з них, наприклад, йдеться про німецьких солдатів, які окупували Бельгію, відрізали руки місцевим дітям. Більшість з цих історій були фальшивими, проте це не завадило їхній ефективності.

     Хоча роздуми про мистецтво переконування такі ж давні, як і писана історія, проте систематичні наукові дослідження пропаганди розпочалися у ХХ ст. Нацистська пропаганда кинула виклик демократичному (і типово американському) уявленню про мудрість пересічної людини. Здавалось, потужні "погані" ідеї можуть подолати "добрі" ідеї, якщо ті не захищені адекватно. Ще 1937 р. у Бостоні (США) створено Інститут аналізу пропаганди (Institute for Propаganda Analysis). Одна з найвідоміших публікацій Інституту – книга "Мистецтво пропаганди" – аналізує найбільш розповсюджені її механізми: Name Calling ("обзивання"), Glittering Generality ("словесна позолота"), Transfer (перемикання уваги), Testimonial (свідчення авторитетних людей), Card Stacking (шулерство, підтасовування фактів), Band Wagon (усі розумні люди так думають, роби як усі) та ін.

     Перший прийом – інтенсивне вживання негативних епітетів та метафор, наліплювання словесних ярличків – найпоширеніший в пропагандистській практиці.

     Прочитаємо декілька витягів з газет:

    "Вєрниє лєнінци" на місцях з надією дивились на "демократів" і "демократи" не зрадили їхніх надій. Вони навперейми почали допомагати тим силам викараськатися з халепи... Маскуйтеся, мовляв, під своїх, щоб вас не видавали червоні роги московського дідька"... Судячи з матеріалів газети,"демократичні базіки", "тупі і бездарні горе-архітектори", "мутанти" " на хвилях демагогії пролізли в народні лідери" і тепер, звичайно ж, "паразитують" разом з "українськими москалями" та "московським елементом", полагоджують свої "шкурні справи". Отож, "всі на боротьбу проти московсько-большевицьких імперіалістів та їх українських агентів! Хай гине ворог! Смерть московсько-большевицьким гнобителям та їх вислужникам!" [Нескорена нація. – 1992.– № 18].

    "Вся ця скажена зграя хижаків нападала на Україну, грабувала і руйнувала її, намагаючись поневолити український народ і перетворити його в раба. Гострий ніж за спиною українського народу завжди тримали напоготові доморощені вампіри – ненажерливі і мерзенні зрадники українського народу...", "проте український народ досить швидко викрив і по-своєму оцінив мерзенну, каїнову роль цих пройдисвітів і брехунів, які ідуть на всяку пакость і підлість." "Розчавити гадів – ось одностайна вимога всіх трудящих нашої країни!" [Й. В. Сталін – великий друг українського народу //Вільна Україна. –1953. – 10 квіт.].

     Ефективна пропаганда, як правило, уникає абстрактних ідей, вдаючись до емоцій і використовуючи при цьому образну символіку. При цьому йде постійне повторення невеликої кількості ідей, стереотипних фраз, критика "ворогів народу", "ворогів нації" або краще якогось одного "ворога", зумисне обраного для шельмування.

     Отже, поняття пропаганди набуло однозначно негативного забарвлення після того, як на світову арену у ХХ ст. вийшли тоталітарні суспільні устрої. Секрет ефективності їхньої пропаганди полягав не лише у небаченій доти масштабності і тотальності, але й у тому, що будь-якої миті там могли перестати говорити і почати вбивати. Проте у другій половині ХХ  та на початку ХХІ ст. можна помітити спроби реабілітації пропаганди навіть у ліберальних суспільствах. Особливо це стосується періоду після відомого терористичного акту – руйнування веж-близнюків на Мангетені 11 вересня 2001 р.

Реабілітація пропаганди

     "Реабілітація пропаганди йде з Заходу", – стверджував колишній міністр інформації України Зиновій Кулик, натякаючи передусім на США, де, за його словами, "вся без винятку незалежна американська преса вишикувалась в один ряд, дивлячись в рот офіційних представників Білого дому, транслювала виключно їхню точку зору і свої "абсолютно вільні" інтерпретації саме цієї точки зору" [77]. Ще гостріше висловлювався з цього приводу Валерій Калниш, випусковий редактор ЗНТРК "ТВ-5", "Запоріжжя": "Цепные псы демократии поняли, где их место и какова длина их цепи. Сегодняшняя ситуция СМИ в США достаточно точная копия СССР времен войны 1941– 45 гг. Те же призывы к благородной войне, точно такое же взывание к гражданскому патриотизму, такие же лаконичные и точно бьющие в цель слоганы. Такое же деление на своих и чужих, пропаганда собственного и клеймение "вражеского" образа жизни" [www.telekritika.kiev.ua/question (30.11. 2001)].

     Звісно, порівняння США з СРСР сорокових років явно перебільшене. Попри все США залишаються країною з високим рівнем свободи слова і друку. Тому віце-прем'єр-міністр України Володимир Семиноженко пише на цю ж тему без осуду. Він має на увазі ухвалення закону про жорсткіший контроль комунікацій і те, що 13 вересня сенат США надав право американським спецслужбам сканувати інтернет-трафик громадян без судового ордера (стеження ведеться не тільки за листуванням, але й за будь-якими даними користувача, включно з переліком відвідуваних ним сторінок і словами, які він вводить у пошукові системи). Виходячи з цього, він вживає поняття "гуманітарна політика", "гуманітарна безпека" як синонім до слова "пропаганда":

   "Не порушуючи і не обмежуючи демократичні права громадянина, потрібно сформувати концепцію гуманітарного захисту демократичної ідеології та її системи цінностей, які повинні активно протистояти екстремізму. Важливо не тільки не допустити формування гуманітарно-маргінальних територій, держав-ізгоїв, але й необхідно контролювати основні інформаційно-ідеологічні потоки, які б забезпечували відтворювання національних гуманітарних просторів, що відповідають глобальній матриці. Безумовно, зараз формуються базові положення нової моделі глобальної безпеки. Домінуючу роль у ній гратимуть чинники гуманітарної експансії і корекції всіх аномальних тенденцій, які будуть жорстко контролюватися і придушуватися провідними гравцями глобального демократичного режиму... Світові і кожній конкретній країні потрібна матриця, що забезпечує безпеку. Людство гостро відчуло дефіцит гуманітарної інтеграції. Саме гуманітарна сфера стає тим стратегічним простором, на якому проходитиме боротьба за майбутнє людства" [132].

     Про політичні PR як синонім пропаганди говорить Г. Почепцов [121]. Врешті українська преса згаданого періоду зарясніла статтями на кшталт: "Вдаримо по їхній пропаганді нашою – ще сильнішою". Люди, які ще не забули навичок "колективного пропагандиста та агітатора", посилаючись на США, заговорили про українську пропаганду. Причому не абстрактно українську, а максимально наближену до потреб теперішніх владних кіл. Мовляв, треба бути обережнішим з критикою влади, щоб ще більше не зіпсувати імідж держави. На руку їм зіграло і рішення президента США перепрофілювати тимчасову організацію, яка займається питаннями розповсюдження інформації у воєнний час, у постійний апарат глобальної дипломатії. Його завданням буде створення позитивного іміджу США у всьому світі та боротьба з антиамериканізмом [9].

     Щоб якось відрізнити переконування від пропаганди, психолог Роджер Браун запропонував таку дефініцію: пропаганда – це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують. Таке визначення, з нашого погляду, виключає можливість реабілітації цього поняття в його позитивному сенсі. На пропаганду має бути накладене табу. Для цього є щонайменше дві підстави.

     Перша пов'язана з фатальною вразливістю і незахищеністю людської психіки перед дією вишуканих пропагандистських прийомів, що вкотре доводить досвід будь-якої передвиборної кампанії. "Конструкція" людської психіки не розрахована на такий маніпулятивний тиск, з яким зіткнувся пересічний громадянин ХХ ст.*

     Свідчення цього – численні психологічні досліди та емпіричні дослідження. Сучасне уявлення про сприйняття передбачає складний процес, доволі далекий від того, як "сприймає" світ фотокамера. Вважається, що сприйняття будується значною мірою на установках. Про це свідчать бінокулярні спостереження, коли для очей спостерігача водночас подавались різні картини (Bagby, 1957), наприклад, бейсбольна гра і бій биків. Мексиканець спочатку бачив бій биків, американець – навпаки. Цим було продемонстровано значення установок та очікувань, зумовлених культурним фоном. Ще раніше ґрунтовне дослідження установок та стереотипів опублікував Волтер Ліпманн (Walter Lippmann, Public Opinion, 1922). Стереотип, у його розумінні, – раціонально-емоційне психічне утворення, яке стосується будь-яких реалій довкілля (політичних партій, націй, владних інституцій, друзів, ворогів і т.п.). Стереотип – інертний за своєю природою, він повільно і неохоче змінюється, а сукупність стереотипів є своєрідним фільтром, через який індивід сприймає дійсність. На основі цих і подібних психологічних дослідів формується думка, що зміст пересічного тексту масової комунікації, як правило, багатозначний, а значення чого-небудь – щось винайдене реципієнтом.

     Вайкері (James M. Vicary) у 1957 р. привернув увагу до феномену неусвідомлюваного сприйняття в рекламі і пропаганді. У кінотеатрі кожний 25 кадр містив написи "Eat Popcorn", "Drink Coca-cola". Дослідник стверджував, що після цього продаж попкорну зріс на 57,5, а кока-коли – на 18,1 відсотка. В одному із супермаркетів, де за згаданою методикою покупцям втлумачували слова "я не вкраду", "я чесний", як стверджують, вдалося знизити річні збитки від крадіжок з 1,6 млн. дол. до 900 тис. дол.

     Сам дослідник вважав, що його відкриття дозволить уникнути традиційної набридливої реклами, залишивши більше ефірного часу для розваг та аналітичної інформації. Проте в багатьох такі ідеї, звісно, викликали різко негативну реакцію. Австрія та Великобританія поквапились заборонити неусвідомлювану рекламу. Допускалось, що вона може, для прикладу, примушувати людей вживати алкоголь попри їхню волю. Проте  подальші дослідження давали суперечливі результати про ефективність 25-го кадру.

     Для розуміння механізмів пропаганди мали значення також досліди психолога Мусафера Шерифа у 30-х рр. ХХ ст. Коли людей зачиняли у цілковито темній кімнаті, то згодом один з них (лідер громадської думки) помічав рухомі світлові цятки. Починалися суперечки про характер і особливості цього світла. Нарешті всі приставали на погляд більшості. А тим часом секрет полягав у тому, що насправді ніякого світла не було. Спрацьовував так званий автокінетичний світловий ефект: будь-яка людина в цілковитій темряві через деякий час починає бачити світлові плями, цятки чи щось подібне. Експеримент засвідчував тенденцію до прийняття єдиної групової норми, а також те, що індивід у стані непевності і невизначеності особливо схильний приймати думку інших як керівництво для самого себе. До подібних висновків спонукали і результати досліджень психолога Аша (Asch) з двома картками (на одній – одна лінія, на другій – три різної довжини). Треба було вибрати з трьох одну такої самої довжини, як і на попередній картці. Без групового тиску 35 з 37 осіб успішно впорались із завданням. В умовах зумисного тиску 76 відсотків давали неправильну відповідь. Підтримка бодай однієї людини значно підвищувала відсоток правильних відповідей. Механізм "роби, як всі" краще спрацьовує, коли ніхто не подає голосу проти.

     Безпосередньо пропаганди стосувалося вивчення впливу одно- та двобічних повідомлень у США про необхідність продовжити війну з Японією після капітуляції Німеччини у 1945 р. Однобічні подавали лише бажану для влади інформацію. Двобічні – були об'єктивнішими. Опитування підтвердили очікування науковців. На менш освічену і більш лояльну до пропагованих ідей аудиторію сильніший вплив мали однобічні повідомлення. На опозиційну – двобічні. Останні також краще спрацьовують з освіченішою аудиторією [219, 128-142].

     Надзвичайно важливим для пропаганди було вивчення психології натовпу. Французький дослідник Г. Лебон, який звернувся до цієї теми одним з перших, привернув увагу до явищ посиленої навіюваності та емоційної "заражуваності" індивіда в натовпі, а також до анонімного характеру його поведінки, що викликає на поверхню первісні інстинкти [82]. У цьому ж дусі висловлюється і Зигмунд Фройд: "Маса легковірна і надзвичайно легко піддається впливові, вона некритична, неправдоподібного для неї не існує. Вона мислить образами, що виникають асоціативно, як це трапляється з окремою людиною, що вільно фантазує – зовсім не вивіряючи їх розумом щодо вірогідності. Почуття маси завжди доволі прості й гіперболізовані. Вона шанує силу. Доброта здається їй різновидом слабкості, тому бере її до уваги лише незначною мірою. Від свого героя вона вимагає сили, навіть насилля. Вона прагне, щоб нею володіли і її притлумлювали, вона прагне боятися свого господаря. Консервативна в основі, вона відчуває відразу до більшості нововведень та прогресу і готова до безмежного схиляння перед традицією" [145, 263-264]. Зрештою, подібні спостереження було зроблено ще в античні часи, що знайшло відображення у відомій латинській сентенції Vulgus vult decipi. Звідси апелювання пропаганди до емоцій, застосування примітивних схем і наполегливе повторення невеликої кількості дуже простих ідей.

     Узагальнюючи результати психологічних студій та експериментів, можна зробити простий висновок: людська психіка не розрахована на такий маніпулятивний тиск, який спроможна здійснювати сучасна пропаганда та споріднена з нею PR. Психіка людини, за великим рахунком, беззахисна перед таким натиском, і для будь-якого індивіда, незалежно від його освітнього рівня, можна знайти ефективні засоби маніпуляції.

     З огляду на цю обставину, викликають стурбованість намагання відродити позитивне ставлення до пропаганди.

     Якщо нам таки судилося бачити неіснуюче світло, то нехай уже це бачення буде у кожного своє, без пропаганди "єдино правильного" бачення і розуміння.

     Друга підстава для негативного ставлення до пропаганди пов'язана з тим, що вона, як і близькі до неї реклама, PR, ще більше підсилює наростаюче відчуття фальшивості довколишнього світу, про яке йшлося вище. Відчуття якоїсь тотальної містифікації, коли нікому й нічому не можна вірити.

Реклама – PR – пропаганда: спільне і відмінне

     Не раз доводилось чути від студентів, що вони сприймають політичну рекламу, паблік рілейшенз (PR) і пропаганду як дуже подібні чи навіть тотожні речі. Проте є суттєва різниця між фальсифікацією в пропаганді і, з іншого боку, в рекламі. У рекламі часто трапляється фальсифікація неприхована, відверто-іронічна і зумисне неправдоподібна ("Радіо-Люкс – це твоя надія"). Вона наче й не призначена для того, щоб їй вірити чи, принаймні, вірити до кінця. Такого й не вимагають. Фахівці з реклами вважають нормальним, коли люди усміхаються і хитають головами ("Ну, дають!") – бо це означає, що вони запам'ятали рекламований товар чи послугу. І цього цілком достатньо. Така фальсифікація нагадує добродушні розіграші, тобто веселу і, з першого погляду, нешкідливу фальсифікацію. Її розглядають як мистецько-літературний прийом і, отже, вона не підпадає під законодавчі заборони, які обмежують чи карають за фальсифікацію.

     Складніше з фальсифікацією прихованою, яка власне і вважається справжньою фальсифікацією. Класичним прикладом є фальшивомонетництво. Хоч і тут трапляються "мистецькі" винятки.

     Кеннет Кміл (Kenneth Cmiel), проводячи аналогічне порівняння між пропагандою і рекламою, вдається до гасел і лозунгів комуністичного тоталітарного режиму, з одного боку, і комерційної реклами – з іншого. На перший погляд, це зовсім різні речі. З одного боку, бюрократична мова застарілих гасел сучасних авторитарних і тоталітарних режимів:

     "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", "Ніколи не забувай про класову боротьбу!", "Соціалізм або смерть!", "Хай живе Комуністична партія Китаю!". Мало хто навіть серед комуністів брав на віру лозунги ідеології. Але всі послуговувались ними. Вацлав Гавел наводив приклад з продавцем овочевого магазину, який серед цибулі і моркви помістив лозунг "Пролетарі усіх країн, єднайтеся". Він зробив це, аби засвідчити свою лояльність до режиму, може, навіть не замислюючись над змістом гасла. Воно для нього було достатньо абсурдне, а отже й нейтральне до щоденних турбот. Так було з більшістю подібних лозунгів. Тож здавалося, що ефект їхній – нульовий. Але насправді, як стверджує Гавел, комулятивний ефект був величезний. Оскільки всі і всюди послуговувались ідеологічними лозунгами, то це вчило громадян найголовнішому: "Не вирізняйся, роби як усі".

     З іншого боку, бачимо написані жвавою, розмовною мовою гасла західної реклами. На відміну від абстрактних забюрократизованих лозунгів комуністичних країн, вони стосуються щоденного життя. Проте на цьому перелік відмінностей, на думку Кеннета Кміла, закінчується. Далі бачимо те, що їх об'єднує. Це, передусім, нав'язливість рекламних гасел. Вони оточують нас завжди і всюди. Окрім того, такий же резолюційний, спонукальний тон ("купуй", "придбай", "переконайся у перевагах нового товару"). Та сама гіперболізація (рекламований товар, наприклад, туалетний рушник "найкращий", "найсвіжіший", "дивовижний"). Усе закликає витрачати гроші. Але, разом з тим, реклама нав'язливо намагається переконати, що, купуючи рекламовані товари, ми, навпаки, заощаджуємо, причому стверджується це знову ж таки відверто перебільшено ("неймовірна економія", "неправдоподібно низькі ціни!"). Додаймо сюди ще метафори, означення, які характеризують доволі тривіальні речі, скажімо, мило як "м'яко романтичне", "хвилююче", навіть "сексуальне".

     Отже, маємо, вважає Кеннет Кміл, таку саму, як і в тоталітарній ідеології, атмосферу нереальності. Причому і тут, і там простежуємо явне небажання надто "заземлювати" пропагандистські чи рекламні гасла. Їх начебто цілком влаштовує вплив не так на свідомість, як на підсвідомість.

     Але наслідки сучасної рекламної індустрії, на думку згаданого дослідника, ще важчі, аніж у комуністичних країнах. Там лозунги стосуються, здебільшого, суспільно-політичної сфери. Людина завжди може уникнути їх, поринаючи в сферу приватну, інтимну, ідучи "на кухню", де можна послуговуватися нормальною, не спотвореною мовою.

     Реклама ж стосується повсякденного життя так само, як і політичного (політична реклама). І скептичне сприйняття, недовіра до нереальних, гіперболізованих рекламних гасел згодом обертається недовірою до мови взагалі. Цьому сприяє перенасиченість рекламою, яка у пресі чи на телебаченні сусідить з цілком серйозними публікаціями.

     "Усе – брехня", – цю сакраментальну фразу дедалі частіше вигукує сучасний мешканець індустріальних країн. І рекламна індустрія посилює відчуття фальшивості навколишнього світу. А особливо мови, слів, за якими нібито немає нічого конкретного."Це усього лише риторика", – таку зневажливу фразу могло виплодити тільки наше ХХ ст. У результаті скептицизм та суспільна апатія поширюються на політику і політиків, які у своїх передвиборних кампаніях дедалі частіше послуговуються правилами маркетингу та комерційних повідомлень. Отже політики, міркує читач, не кажуть правди. Все, що вони говорять, підпорядковане лише їхньому бажанню перемогти на виборах. Журналісти теж пишуть для того, щоб краще розкуповувались їхні газети. Взагалі все, що говорять, дуже сумнівне. У цьому розумінні ідеологія досі все ж домінуючого об'єктивного, нейтрального журналізму, переконує нас Кеннет Кміл, ще більше погіршує ситуацію, оскільки міф про таку журналістику в суспільній свідомості вже розвіявся. Нині багато хто легко може відшукати приховані упередження в так званих нейтральних повідомленнях [170, 193, 200].

     Спільне між пропагандою, PR та рекламою полягає також у тому, що їх діяльність базується значною мірою на теорії "гіподермічної голки" (hipodermic needle), яка трактує інформаційно-пропагандистські "ін'єкції" на взірець ін'єкцій медикаментозних і припускає прямо пропорційну залежність між кількістю введеної інформації та поведінкою (докладніше про цю теорію вже йшлося вище).

     З дешевими пропагандистськими прийомами асоціюється багато прийомів медіаконсультантів та PR-менів, наприклад рецепти іміджу політика з його гаслами на кшталт He thinks like us, He hears you ("Він думає, як ми", "Він чує вас"). Патріотизм "забезпечується" зйомками на тлі державного прапора чи державних установ, які набули символічного значення (Капітолій у США, Кремль у Росії), сила і молодість – грою у гольф чи верхи на коні (Рональд Рейган) або в кабіні реактивного літака (Володимир Путін).

     Складовою частиною реклами, PR і пропаганди є соціологічні опитування, спроможні самою постановкою питань створювати в респондентів бажані психологічні установки. В Україні з середини 90 х рр. ХХ ст. ширяться сумновідомі замовні соціологічні опитування, мета яких штучно піднести рейтинг політичного діяча. Ведмежу послугу об'єктивності часто роблять і самі опитувані, частина яких, згідно з особливостями людської психіки, намагається бути "добрими" респондентами. У США під час одного опитування третина респондентів засвідчила чітку позицію щодо Public Affairs Act 1975 р., який виявився неіснуючим документом [162, 25].

     Потужним засобом маніпулювання масовою свідомістю є корпорації з їхніми всюдисущими прес-релізами. Коли проаналізували типовий номер Wall Street Journal, то виявилось, що із 188 повідомлень 111 стосувалися тих чи інших компаній. До них і звернулися з проханням надіслати прес-релізи. Порівняльний аналіз засвідчив, що 55 публікацій базувалися на надісланих прес-релізах. З них 20 були підписані "By W. S .J. Staff Reporter" ("Від кореспондента Wall Street Journal"). Така ситуація зумовлена тим, що бізнесові репортери часто не мають додаткових чи альтернативних джерел інформації. Окрім того, прес-релізи добре написані. У США існує навіть спеціальна асоціація Business Wire, яка займається переписуванням отриманих від корпорацій прес-релізів у стилі інформаційних агентств AP чи UPI [164, 272].

     Підсумовуючи, варто сказати, що пропаганда і близькі до неї (якщо не тотожні) політичні PR, досягнувши віртуозності в маніпулюванні масовою свідомістю і здобуваючи тактичні перемоги, призводять врешті-решт до стратегічної поразки, яка проявляється у катастрофічному зростанні апатії населення, зневіри й уже згадуваного відчуття тотальної фальшивості довколишнього світу.

     Варто також відзначити, що критика реклами має своїх опонентів. "Cтрахи стосовно реклами як духовного вторгнення в особистість, промивку мозку пропагандою, підміну реальності і т. п., – пише А. Дерябін, – можна було би прийняти за благородний гнів, якби за ними не стояло не зовсім гуманне, по суті, припущення: телевізор – крапельниця, а глядач – нерухомий і непритомний пацієнт. Причому обурення стосується не самої ситуації "крапельниця – пацієнт", а того, ЩО запомповувати у вену" [37]. Можна припустити, що згаданий дослідник дотримується концепції мінімального ефекту медіа. Проте насправді ефект реклами радше можна вважати максимальним. Інакше її фінансові показники не сягнули б таких астрономічних цифр. Найбільші затрати на рекламу в розрахунку на одного громадянина у США – 500 дол. Для порівняння: у Канаді – 248, Фінляндії – 359, Швейцарії – 302. Загалом, у США щороку на рекламу йде 130 млд. дол., як і на освіту.

     Оуен застерігав аналітиків телеіндустрії: "Найсерйозніша помилка, яку ви можете зробити, це твердити, що телебачення є бізнесом для продукування новин. Насправді це не так. Телебачення – бізнес для продукування аудиторії". Можна уточнити це твердження і таким чином: медіа – бізнес, який продає рекламодавцям такий специфічний товар, як увага аудиторії. І немає особливого значення, яким способом ця увага здобувається. Окрім того, гіпнотичні методи, які використовують у рекламі та політичній пропаганді, як вважав Е. Фромм, "є серйозною загрозою для психічного здоров'я, особливо для ясного і критичного мислення та емоційної незалежності. Наркотики, в певному сенсі, завдають меншої шкоди... Засоби масової комунікації, створюючи в реципієнтів ілюзію інтенсивного мислення, насправді стимулюють автоматичний конформізм та деградацію" [146, 250]. Тобто йдеться про стимулювання псевдомислення, яке вчений порівнює з наперед заданими думками людини, що перебуває у постгіпнотичному стані.

     Добре усвідомлюючи неуникність прихованої чи відвертої дії пропагандистських (рекламних, піарних) механізмів, вважаємо доречним бодай уникати захоплення ними (яке, на жаль, простежується в інтелектуальних колах). Звісно, цинічна практика маніпуляції сотнями тисяч і мільйонами людей може приносити "диявольське" задоволення. Проте в кінцевому підсумку глибоке розчарування та апатія наздоженуть не тільки "жертви" маніпуляцій, але і самих маніпуляторів.

Хто маніпулює маніпулятором?

     Розмірковуючи над питанням маніпуляції, глибокодумний читач зауважить, що уникнути її в принципі неможливо. Ось ми читаємо цікавий для нас текст. Зрозуміло, що автор цього тексту є для нас мимовільним маніпулятором.

     Йдеться лише про особливості слововживання. Якщо проповідник християнства чи, скажімо, комунізму – говорить "від душі", то ми не будемо вживати слова "маніпуляція". Коли ж таку саму проповідь виголосить шахрай з метою відвернути увагу чи обдурити нас, то ми, звісно, назвемо це маніпуляцією.

     Проте досить легко уявити ситуацію, коли "щирий" проповідник наступного року чи навіть наступного дня розчарувався у своїй промові, змінив думку на протилежну. Однак написаний текст залишився. І ось цей текст потрапляє читачеві, який не знає, що автор написаного насправді вже змінив свій погляд і притримується іншої думки. Як бути в цьому випадку? Маніпуляція це чи ні? Адже попередня сила і вплив написаного тексту від цього зовсім не ослабли.

     Можна також поставити інше питання: хто маніпулює маніпулятором? Відповідь на це питання спробуємо дати в останньому розділі книги. А тим часом дозволимо собі зумисне ненауковий есеїстичний відступ, який по-своєму завершить розділ про свободу і обмеження в комунікації.

Відступ І

СВОБОДА ЯК СПОКУСА

     Гадамовскі писав: "Позапартійність – спокуса для слабкодухих... Є тільки один об'єкт, вартий великих зусиль преси – нація. На відміну від ліберальних газет, які гадають, що світ обертається навколо них, орган націонал-соціалістичної партії не намагається бути ані газетою новин, ані вільним, незалежним чи об'єктивним". Справді, для прихильників авторитарної чи тоталітарної преси свобода – небезпечна спокуса. Разом з тим вона може бути й обмеженням. Глобальне поширення так званих західних цінностей у другій половині ХХ – поч. ХХІ ст. включало свободу преси як обов’язкову умову. А втім, дозволимо собі трохи вийти за межі звичних поглядів на цю проблему.

АПОКАЛІПСИС ЯК СВОБОДА І НЕВОЛЯ

(міркування-антиномія, присвячене свободі і обмеженню)

Значення обмеження (теза)

     Ревізія світоглядних концепцій та переосмислення їх у парадоксальному дусі складають давню філософську традицію. Тут йдеться про ще одне зусилля в тому ж напрямі. Хоч такий спосіб міркувань читач цієї книги сприйме з деяким подивом, проте ми спробуємо поєднати тему комунікаційної свободи з Апокаліпсисом.

     Апокаліпсис можна розуміти як свободу. Цілковиту, необмежену свободу. Цей світ заснований на обмеженнях, які творять умову і сенс його існування. А тому безмежна свобода означала б кінець цього світу.

     Твердження це надто категоричне, щоб виглядати правдоподібним. Парадоксальна логіка змушує висловити щось цілком протилежне. Поміж цими полярними твердженнями й буде розіп'ято запропонований текст. Напруга протилежно заряджених суджень, сподіваюся, допоможе створити ту "плазму" мислення, без якої годі збагнути істину.

     Однак поки що ми провадимо мову про значення межі. Скажімо, дiти, в певному сенсi, вищi за нас, дорослих. Звісно, вони обмеженіші у своїх знаннях. Та хто доведе, що бути обмеженим – це однозначно погано? Дiти – вищi навiть у своєму незнаннi. Наше знання нас приземлює, робить банально-механiчними, надто практичними, а iнодi й цинiчними. Ми живемо в нудному й одновимiрному свiтi. Все, у тому числi любов, іноді тривiальне як стара прокисла капуста, вiд якої зводить щелепи. Зовсiм iнакше в них. Їхня любов, їхня вiра, їхній магiчний свiт пiдносять дітей над тривiальнiстю i практицизмом дорослого життя. Вони долають нудну i банальну механiчнiсть дорослого життя своїм екзальтовано-магiчним свiтобаченням. На мiй погляд, це одна з причин нашого особливого зацiкавлення дiтьми. I саме тому я iнодi дивлюся на них як на вищих у порiвняннi зi мною iстот. Можна припустити, що людство в цiлому – це дiти. Людина i Бог перебувають у таких стосунках, як i дитина та дорослий. I Бог iнодi так само дивиться на нас, як я дивлюся на дитину, тобто iз захопленням. Але дитина цього не вiдає. Вона дивиться на мене, як на Бога. I я теж пишу слово "Бог" з великої лiтери.

     А втім, сам Бог мені уявляється дитиною...

     Проте ми трохи відхилилися від теми обмеження в комунікації. Найважливіша і, здається, очевидна роль масової комунікації полягає в обміні інформацією, у розширенні наших знань і нашого розуміння світу, суспільства і самого себе, у тому, щоб зробити кожного реципієнта більш поінформованим. Якби скористатися метафорою Олдоса Гакслі  (Aldous Huxley), то масова комунікація покликана ширше розкрити "браму сприйняття". Хоча сам Гакслі мав доволі специфічний рецепт "розширення". Його незвичний погляд на ці речі подано у відомому есе "Брама сприйняття" [27, 120]. Автор обстоює мескалін (наркотична речовина, яку отримували з кактуса) як порівняно безпечний для здоров'я наркотик, що допомагає ширше розчинити "браму сприйняття". Ґрунтуючись на деяких думках Берґсона, він розвиває концепцію елімінативної функції мозку. У його інтерпретації мозок – своєрідний перепускний клапан, що від'єднує та оберігає свідомість людини від гігантського океану інформації Великого Розуму. У цій концепції людська свідомість наче виокремлена з Великого Розуму за допомогою "клапана-мозку", який допускає в свідомість лише "вузеньку цівочку" найнеобхіднішої інформації. Тож наркотики чи алкоголь дозволяють трохи розширити доступ. З розширеним інформаційним доступом можна пов'язати також такі явища, як телепатію чи яснобачення. Носії таких здібностей, можливо, потрапляють своєю думкою у сферу, де сходиться минуле і майбутнє і де немає поділу на окремі індивідуальні свідомості (ти – це я).

     Не будемо сперечатися з Гакслі щодо таких сумнівних способів зв'язку з інформаційним океаном, як вживання психоделічних речовин. Власне, нам важливо лише окреслити кінцеву мету.

     Людська свідомість, яка первісно була частиною згаданого інформаційного океану, де нормою є всюдисущість і всевідання (ризикнемо назвати його океаном Духа), наче опинилася в ізольованій камері, в'язниці, створеній матеріальним світом, зокрема і власним тілом. І їй не під силу позбутися ностальгії за "океаном". Продовжуючи міркування Олдоса Гакслі,  можна твердити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до всюдисущості і всевідання.

     Не заперечуючи оригінальності такого трактування ролі мозку, все ж зауважимо, що ізоляція духу в "камері" людського тіла може мати інший сенс. Мова може йти про самоізоляцію і самообмеження з власної волі.

     У 1997 р. чемпiон свiту з шахiв Гаррi Каспаров уперше зазнав поразки у матчi iз суперкомп'ютером IBM. Машина виявилась мудрiшою (в певному аспектi) за свого творця – людину. Зрештою, таке передбачав ще 30 рокiв тому "батько" перших розумних машин Норберт Вiнер у книзi "Творець i робот". І журналiст у замiтцi на цю тему висловлює здогад про iншого Творця – Бога: "Бог мiг створити людину, яка б у чомусь могла перевищити божественнi параметри".

     Оминаючи єретичну думку, що людина є чимось новим порiвняно з Творцем, ми, одначе, допускаємо, що це "нове" зовсiм не обов'язково мусить означати розширення можливостей. Ту саму роль нового може зiграти звуження, обмеження можливостей.

     Аксіомою, на якій будує свою гіпотезу Олдос Гакслі,  є думка про небажаність або навіть шкідливість обмежень. Зрештою, так само міркує чи не більшість людства. Але чи справді варто аж так боятися обмежень? Спробуємо подати деякі аргументи на їхню користь, уникаючи при цьому тривіальностей на кшталт: свободу злочинця у в'язниці обмежено, але хіба це погано? Ні, ми спробуємо глянути на обмеження як на сенс і умову існування.

     Тому наше ставлення до межі можна було б висловити так: межа – це виклик. А тому намагаємося її подолати. Та щойно подолавши, окреслюємо новий кордон. Кордон самообмеження. У такий спосіб проводимо нову межу на власний розсуд. Бо сіль – в обмеженнi можливостей. Ми обмежені в часі – усі ми смертні, і нам майже завжди не вистачає того часу; обмежені в просторі – ми аж ніяк не всюдисущі, а коли не поталанить, то й взагалі прикуті до певного місця; обмежені інтелектуально – знаємо далеко не все, а коли вірити знаменитому філософові, то лише знаємо, що нічого не знаємо; нарешті треба згадати обмеження емоційні – незалежно від того, любов це чи ненависть, страх чи озлобленість, ревнощі чи марнославство, вони ще більше звужують поле нашого мислення і поведінки.

     ПРИВАБЛИВІСТЬ МЕЖІ. Проте в цих обмеженнях, як мовилось, якраз i полягає сенс. Точнiше, вони надають сенсу нашому життю, створюючи специфічний людський вимір, забарвлений, з одного боку, стражданнями і муками – наслідок постійного натрапляння на "стіну", – а з іншого, радістю подолання і звільнення, енергією помислів та почуттів, що накопичується перед межею, як перед греблею. Скiльки вартiсних творiв написано чи задумано людьми в умовах неволi. Вважається, i небезпiдставно, що позбавлення волi, злиднi, хвороби i смерть ставали i стають на завадi не одному чудовому проектовi, залишаючи найкращi мрiї i намiри нереалiзованими. Це правда. Але, як не парадоксально, правдою можна вважати й протилежне. Людська самореалiзацiя була б незрiвнянно слабшою i навiть цiлком млявою, якби не було смертi, хвороб, усiлякого роду обмежень, викликаних економiчними та полiтичними негараздами. Така вже психологiя людини, що вона може залишатися байдужою до тисяч речей, доступних щоденно. Проте варто одну з цих речей обвести кордоном заборони, як вона стає спокусливою i бажаною. Ми легко простежуємо це у нашiй щоденнiй поведiнцi, а тим паче у масовiй комунiкацiї.

     Обмеження у людському житті – надзвичайно цікава і малодосліджена річ. Межа вже самим фактом свого існування провокує на спробу її подолати. Згадати хоча б феномен самвидаву або неформальної преси кінця 80-х рр. ХХ ст., коли спрацьовувала психологія "забороненого плоду". Врешті, обмеження можуть допомагати у подоланні життєвих труднощів. Геніальний українець Микола Гоголь у листі до своєї матері 25 січня 1847 р. писав: "Своїм роздумам про смерть я зобов’язаний тим, що живу ще на світі. Без цих роздумів, при своєму слабкому здоров’ї і при всіх тих бідах я б не переніс багато чого, і мене вже давно не було б на світі. Однак утримуючи в думках перед собою смерть і споглядаючи перед собою нескінченну вічність, дивишся на все земне як на дрібничку". Його ж останніми словами, вимовленими ще при повній свідомості, були: "Як солодко вмирати" [35].

     До речі, Апокаліпсис якраз і позначає одну з важливих меж. І невідомо, чи в наших силах її пересунути. Та як би там не було, але перспектива кінця цього світу, як і перспектива смерті окремої людини, завжди буде джерелом депресії для одних і додатковим стимулом до самореалізації для інших. Для багатьох християн (і не тільки християн) властиво трактувати людське існування як самоізоляцію Духа в "камері" людського тіла, його самозречення аж до самозабуття з метою творення нової реальності, реальності людського виміру. За цією гіпотезою, ізоляція Духа може мати великий сенс. Через "ув'язнення" Духа народжується новий простір – простір людської свідомості. У такому сенсі можна вести мову про життя як ВЕЛИКУ ПРИГОДУ, яку належить пережити. Загублений за власним бажанням, втілений у людині і позбавлений всеосяжної пам'яті, Він приречений починати осмислення спочатку, з нуля. Причому, не маючи жодної гарантії знову віднайти самого себе. У цьому і полягає сенс Пригоди. Відбулося втілення – добровільне падіння у прірву людського буття. Самоусвідомлення Духа на самому дні, а за тим неясне, болісне відчуття чогось втраченого спричинило феномен людської історії. Зрештою, і явище масової комунікації. Йдеться про намагання відтворити за допомогою розмаїтих технічних засобів (радіо, телебачення, сателітів, комп'ютерних мереж) здатність до всюдисущості і всезнання, подолання просторово-часових бар’єрів. Отже, з такого погляду, масова комунікація – позитивне явище, намагання подолати низку просторово-часових обмежень. Звісно, ця гіпотеза не гірша і не краща за безліч інших, оскільки саме нескінченна низка тверджень самою своєю невичерпністю може, з нашого погляду, адекватно відобразити таку ж нескінченну глибину таємниці.

     Водночас ми знаємо й інше: відбувається блокування інформації інформацією. Блокування думки відеокліпом. Новітні технологічні можливості дають змогу ефектно подати ніщо. Нині ми дійшли до того, що ведучий в телестудії може просто "чхнути", і цей звук цілком реально запустити на сателіт, зробивши з нього ледь не подію.

     Таким чином, хоч би яким дивним це комусь здавалось, масова комунікація теж спроможна виконувати елімінативну, обмежувальну функцію. Спроба подолати межі шляхом дедалі інтенсивнішого обміну інформацією спричиняє "інформаційний полон", ще більше обмеження, ще більший тиск текстової маси, що наростає в геометричній прогресії, експлуатуючи, як вірус, енергетичні ресурси людини заради власного розмноження. При цьому ми, звiсно, далекi вiд фантастичного припущення, що Всесвiтнiй Текст, ця гігантська анонімна суперструктура, свідомо контролює людство через своїх медiумiв, якими i є так званi творчi особистостi та лiдери.

Значення свободи (антитеза)

     Час, однак, згадати про антитезу. Відсутність свободи теж провадить до фатального кінця. Слово "Дух" є, певною мірою, синонімом слова "Свобода". І наше Серце – оселя Духа – єдине місце в цьому світі, де існує справжня свобода. У такий спосіб я хочу повторити ту просту і загальновідому думку, що матеріальний світ детермінований нескінченним ланцюгом причинно-наслідкових зв'язків. Тут немає свободи (точніше, є лише умовна, відносна свобода). Так само, як нема її і в раціоналістичних побудовах, які теж базуються здебільшого на жорстких причинно-наслідкових залежностях, зафіксованих формальною логікою. Серце ж – суверенне посольство зовсім іншої субстанції у цьому матеріальному світі. Висловити цю субстанцію (чи хоча б наближено натякнути на неї) можливо, з нашого погляду, засобами зовсім іншої, нетрадиційної, парадоксальної логіки.

     Коли ми спробуємо дати визначення абсолютної свободи, то неодмінно прийдемо до парадоксальних висловлювань, на кшталт "свобода від самого себе". З іншого боку, парадокс, парадоксальне мислення – це шлях (один із шляхів) до звільнення від надмірного тиску раціонально-вербальних побудов. Вже сам лише факт існування логічних парадоксів викликає дуже позитивний у цьому випадку сумнів щодо заснованого на формальній логіці всеохопного диктату раціоналізму.

     Тож спробуємо глянути на свободу крізь призму парадокса, вбачаючи в ньому натяк на те потойбіччя, де тільки й може існувати справжня свобода. За цими, здавалося б, невинними логічними вправами стоїть заперечення детерміністської формальної логіки. Тому парадокс – це натяк на свободу. Це спроба відобразити засобами логіки незбагненні таємниці нашого світу. Раціональний натяк на ірраціональну свободу Духа.

Світ і Досвіт: змішування стилів

     Упродовж ХХ ст. йшло нарощення невизначеності, непевності, відносності. Можна припустити, що це принаймні одна з причин постмодерного змішування стилів.

     Один стиль поведінки пасує, скажімо, до нічних любовних пестощів, і зовсім інший – до обіднього столу чи робочого офісу. Назвемо їх умовно денним і нічним – "світ" і "досвіт". Предметом нашої уваги буде взаємопроникнення і взаємопереплетення цих стилів. Наскільки офіційно-канцелярський стиль з властивим для нього раціональним розрахунком може впливати, даруйте, на поведінку в ліжку? І навпаки: як далеко може заходити стиль "ліжка" на територію раціонально-ділових стосунків?

     Не хотілося б, щоби поняття "Досвіт" ("Передсвіт", "до-Світ") асоціювалося з біблійним пеклом, фройдистським підсвідомим царством Ероса і Танатоса чи з колективним несвідомим Юнга. Хоча розумію: таких асоціацій цілком уникнути не вдасться.

     Йдеться про два умовні стилі поведінки. Нема потреби казати, що для декого ніч вклинюється в день і навпаки. Обидва стилі – вічні у своєму невпинному повторенні й безнастанній присутності у нашому житті. Денний – витворений культурою, діловими і політичними стосунками, одним словом, цивілізацією. Пристойність – ключове слово, яке його характеризує. Тіло у цьому світі – лише скромний носій свідомості, опора раціонального порядку, який мав охопити й підпорядкувати все, зокрема й досвітні реалії. Лише згодом прийшло розуміння, що надміру самовпевнена експансія раціоналістичного світу на досвітні простори небезпечна, бо може спричинити не лише його збурення, але й могутню контратаку.

     Ця контратака розпочалася не сьогодні. Проте ХХ ст., як виглядає, стало її кульмінацією. Основною ознакою Досвітнього стилю є (за уявленнями раціонального Світу) непристойність. Кумедно й жалюгідно виглядає людина, яка в еротичному нічному світі тримається правил денної пристойності. Численні неврози і є розплатою за надмірне втручання раціональності в алогічні досвітні сутінки. Там існує заборона пристойності, табу на неї. Не згадуючи вже того, що будь-які раціональні поняття є чужими для цього світу.

     І не те щоб ці два світи були цілком непроникними один для одного: в них мусить існувати "прикордонний обмін". Йдеться лише про заборону глибинних рейдів на територію один одного.

     Прикордонним обміном живиться, для прикладу, мистецтво. Змішування стилів у мистецьких експериментах і поза ними спочатку викликало неабияку цікавість через зумисне порушення табу. Але кульмінація зацікавлення до "коктейлів" цього ґатунку, здається, минає. Згодом знову має зрости повага до межі. Прагнення до розмежування.

КРИТЕРІЙ

ПАТОГЕННОСТІ

     Усі спроби зонування масової комунікації доволі умовні, передусім через розвиток інтеграційних процесів. Не претендує на досконалість і наш поділ. Зони "пекла" і "раю" теж мають умовний характер і призначені радше для структурування авторського матеріалу, а також для кращого розуміння того, чому і за що критикують медіа. Оскільки патогенні аспекти медіа користуються особливою увагою медіакритики, то, відповідно, і в нашій книзі цей розділ дещо більший за інші.

     Як уже згадувалось у вступному слові, обидві зони – як "раю", так і "пекла", а також їхня суміш – є традиційними об’єктами медіакритики, тобто негативними патогенними зонами, одна з яких апелює до почуття задоволення, а друга – агресії. За цим критерієм, до непатогенної позитивної зони передусім належать просвітницькі тексти (телепередачі, інтернет-сайти тощо), стримані за стилем і формами подачі, виразно спрямовані на підвищення освітнього рівня аудиторії та зміцнення почуття громадянської відповідальності. Оминемо увагою “позитивну” зону й одразу перейдемо до явищ, які відомі своїм контроверсійним сприйняттям.

ЗОНА "РАЮ":

реклама – позитивна пропаганда – еротика

     Попри значні відмінності поміж цими інформаційними потоками, їх об’єднує група вельми подібних прийомів, які проектують в психіку реципієнта ситуацію умовного чи безумовного блаженства. Умовне блаженство можна висловити формулою: "Ось воно, щастя, воно дуже близько і стане вашим, якщо…" (купите рекламовану косметику, автомобіль, пральку тощо).

     Міркування, що сучасна телереклама наче намагається повернути людям втрачений рай, як уже згадувалось, належало Маршаллові Маклюгену. Близькою до комерційної реклами є також позитивна пропаганда або політична реклама. Ось як пародіює позитивну пропаганду Орвелл у своїй антиутопії "1984":

   "Екран вивергав казкову статистику. У порівнянні з минулим роком стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше вертольотів, більше книг, більше новонароджених – всього більше, окрім хвороб, злочинів та божевілля". Або: "Він (громадянин вигаданої країни – Б.П.) має бути відрізаним від минулого так само, як і від зарубіжних країн, бо йому треба вірити, що він живе краще за предків і що рівень його матеріального добробуту неухильно зростає. Промови, статистика мають підганятися до сьогодення для доведення того, що передбачення партії завжди були непомильними" [108, 186].

     Далі ми докладніше розглянемо потоки еротично забарвленої інформації, беручи до уваги той факт, що ці потоки аж ніяк не обмежуються порнографією. Нема потреби нагадувати про широке використання еротичних мотивів у мистецтві та рекламі.

Еротичне мистецтво та порнографія:

проблема межі

     Еротична символіка (від нелегальної порнографії до використання сексуальної тематики в рекламі) посідає значний відсоток медіапродукції як в Україні, так і за її межами. Проте науковий аналіз цього медіасектору є недостатнім.

     Психологiя впливу порнографiї будується на тому, що глядач зазнає легкого шоку вiд показу того, що не призначене для демонстрації. У вересні 2001 р. в одному з тижневиків України було опубліковано фотографію оголеної вчительки, надіслану на конкурс "Груди–2001". Під фото вказувалося: "Мені 26 років, працюю організатором-педагогом у школі № 2 м. Херсона". У місті вибухнув скандал, а вчителька покинула школу "за власним бажанням", так і не збагнувши, чому вчителю не можна робити того, що "можна всім" [130].

     Твердження "можна всім" – тут, звичайно, перебільшення. Не важко перерахувати низку посад,  негласні етичні норми яких не дозволяють фотографуватися оголеними для бульварної преси. Скажімо, спікер парламенту, голова комітету з депутатської етики, директор загальноосвітньої школи... Очевидно, що навіть запізніла сексуальна революція, яка надійшла у пострадянські країни після розпаду СРСР, на щастя, не змогла подолати цих моральних бар'єрів.

     Проте після проходження піку секс-революції варто очікувати реакції. Час захоплення "інструкціями з користування партнером" та іншими виявами механічного підходу до сексу неминуче відходить. Натомість у моду знову увійде стриманість і навіть цнота. Подібні процеси, до речі, відбувалися у Західній Європі і Північній Америці. Ще 1991 р. Верховний суд США ухвалив рішення, що танці голих жінок у барах Лас-Вегаса не захищені першою поправкою Конституції. Або інший приклад: Брітні Спірс відмовилася працювати з режисером Грeгорі Дарком, коли стало відомо, що він зняв у молодості кілька порнофільмів. Під час фінального матчу американського футболу (Super Bowl) 2004 р. – культового видовища, за яким спостерігає більшість американців – у перерві публіку розважали поп-виконавці  Джанет Джексон  та Джастін Тімберлейк (Janet Jackson, Justin Timberlake). Номер закінчився тим, що Джастін, смикнувши за бюстгальтер Джанет, оголив її перса. Незабаром Федеральну комісію з комунікації (FCC – Federal Communications Comission) буквально завалили скаргами і претензіями. Розгорівся скандал, який змусив комісію суворіше оцінювати медіапродукцію.

     Проте нас цікавить інший аспект цього явища, а саме – співвідношення реальної та віртуальної еротики.

     Тут можна окреслити щонайменше два підходи:

     а)  порнографія "наелектризовує" психіку, викликаючи значне підвищення рівня сексуальної активності. Власне ще в античні часи порнографічні малюнки мали цілком прагматичну мету – "завести" клієнта в процесі спілкування з проституткою. Дещо інші цілі ставив Герберт Маркузе (Marcuse), який закликав "еротизувати організм такою мірою, щоб унеможливити його соціальне використання як інструмента";

     б)  еротичні сцени знімають надмірний еротичний тиск у психіці, тобто рівень реальної сексуальності знижується, вона ніби "перетікає" у віртуальність. Дослідження канадського психіатра і сексотерапевта Френка Сомерса (Frank Sommers), проведені у 2000 р., свідчать про спад інтересу до сексу. Вчений пояснює це напруженим темпом життя сучасних людей, розширенням розважальних можливостей кабельного і сателітарного телебачення чи Інтернету.

     На цьому тлі примітною аномалією виглядав  міні "бейбі-бум" в канадських провінціях Квебек і Східному Онтаріо – рівно через дев'ять місяців після суворого шторму 1998 р., що призвів до тривалих перебоїв з електропостачанням.

     Останні соцiологiчнi дослiдження виявили дивний, на перший погляд, факт: потреба в сексуальних стосунках у жiнок вiком 18-28 рокiв рiзко знижується. Психологи пояснюють це надмірним і перманентним бомбардуванням сексуально-еротичними сюжетами, яке здатне звести нанiвець реальне бажання. До того ж, це вiдбувається на тлі негативної iнформацiї про найрiзноманiтнiшi сексуальнi збочення, катастрофи і загрози, що спонукає сприймати свiт як ворожий, агресивний та небезпечний.

Апологетика і критика:

чи можна вважати порнографію природною?

     Дослідники цієї проблеми відзначають, що людська сексуальність позначена такою кількістю суперечок і дискусій, як жодний інший аспект нашого життя [167, 3]. Серед найдавніших пам'яток культури неважко розшукати причетні до нашої теми об'єкти. Відомою у науковому світі є Венера з Вілендорфа – статуя жінки із збільшеними геніталіями. Вважається, що вона створена за 30 000 років до Р. Х. Найдавніше зображення сексуальних стосунків було вигравіруване на камені за 7 000 років до Р. Х. Предмети давньогрецького мистецтва нерідко декорувалися зображеннями сцен гетеро- та гомосексуального життя. Можна згадати також давньоіндійську Кама-Сутру, середньовічну китайську літературу та японський живопис.

     Прихильники зняття заборон з порнографії апелюють до її природності.

     Спочатку не було нічого, окрім зумовленої генами та гормонами зацікавленості до геніталій. Ця зацікавленість не відрізнялася б нічим від аналогічного інтересу у тварин, якби не суто людський феномен – відображення цих геніталій у наскельних малюнках (часто гіперболізоване стосовно загальних тілесних пропорцій). Проте ні в кого не виникне сумнівів, що обидва складники цілком природні для первісної людини. Власне ці два елементи – зацікавленість і відображення – нікуди не зникли. Вони й донині є природною основою еротичного мистецтва та порнографії. Проте, з іншого боку, подальший розвиток культури і цивілізації пов’язаний з регламентацією сексуальних стосунків, забороною тих чи інших аспектів та, врешті, ефектом забороненого плоду. Заборонене створює напругу, різницю потенціалів, які породжують цілі мистецькі пласти, що без такої заборони були б неможливі.

     Логіка голосів, які обстоюють легалізацію порнографії і проституції, зрозуміла. По-перше, заборони призводять до наслідків, протилежних до очікуваних, а по-друге, жінка має право розпоряджатися своїм тілом на власний розсуд, якщо це не становить небезпеки для інших і ніяк не обмежує їхні права. За цією логікою, такий "супутник" проституції, як порнографія, тим паче, має підпадати під ці ліберальні правила. Ось уривок листа до газети "День" Володимира Федченка,  що якраз і захищає ліберальний підхід:

   "Я народився, подорослішав і постарів за комуністичного режиму. До виходу на пенсію ходив "за бугор" на суховантажних суднах Чорноморського морського пароплавства. І прекрасно пам'ятаю, як, помiж iншим, карали закриттям візи і за порнографію. Порнографією вважалося будь-яке поліграфічне зображення хоч трохи оголеного жіночого тіла. Свобода порнографії відтоді стала для мене одним із прав людини, якщо хочете. Дивно, з якою незмінністю інквізитори людського духу (до того ж усіх мастей) боролися з порнографією! Проте, боротьба з нею для них – тільки початок. Закінчується все, як правило, речами іншими – оголеною "Махою" Гойї, якщо не більшим. Я думаю, що порнокультура має таке ж право на існування, як, скажімо, елітарна культура. Хіба можливо викинути з культурної спадщини того ж Івана Баркова з його "Дівочою іграшкою"? …Чим менш розвинена країна, тим жорсткіша там діяльність прикордонної митної служби… Ніколи ще святенництво не перемагало в суперництві з прекрасним оголеним жіночим тілом".

     Обмеження, які накладає культура чи цивілізація, викликають відповідну реакцію психіки. Проте появу індустрії, яка експлуатує природну цікавість до порнографії, аж ніяк не можна вважати природною. Це бізнес, який, колись народившись, сам себе рухає і пропагує.

     Неприродність цієї ситуації має ще один аспект, пов'язаний з особливостями медіа. Як стверджував редактор однієї бульварної лондонської газети, заголовок має містити бодай одне з трьох слів, які здатні привабити увагу читача: безплатно, секс, маєте. Тому ідеальним заголовком було би словосполучення "Маєте безплатний секс". Засоби масової комунікації працюють як надпотужний підсилювач тих аспектів життя, які потрапляють у механізм мас-медіа. Вихоплений аспект (як правило, вихоплений з комерційних мотивів, цебто з огляду на найбільший потенціал гарантовано утримати увагу масової аудиторії) транслюється з багатократним підсиленням. Це нагадує метод розправи з автором, коли з його тексту зумисне висмикують потрібну цитату і роздувають на цьому звинувачення. Скажімо, з тексту цієї книги можна було б висмикнути цитату, яка ніби-то доводить, що автор закликає подавати молоді якомога більше екранного насильства і порнографії. Підсилена і трансльована заради скандалу цитата може зруйнувати реальні наміри автора. Так само вихоплений з життя насильницький чи порнографічний аспект транслюється у зворотному напрямку з такою силою, що вносить дисгармонію і розлад у психіку аудиторії. На цьому етапі первісне природне зацікавлення  еротикою втрачає первісну невинність. Культивоване великим бізнесом, воно перестає бути природним.

     Дозволю собі ще одну аналогію. Уявімо оркестр. ЗМК – це мікрофон. Вони вихоплюють і підсилюють через "гучномовець" звучання лише одного інструмента, внаслідок чого аудиторія чує явно спотворене звучання оркестру. Проте це робиться послідовно і впродовж тривалого часу. Можна уявити, що аудиторія так звикне до спотвореного звучання, що згодом сама вимагатиме його. За подібною схемою власне й спрацьовує інтенсивне просування екранного насильства та порнографії.

     Отже, відповідальність за сучасну порнографію (як і екранне насильство) лежить на цивілізації, культурі в найширшому розумінні слова, які наклали відповідні обмеження на еротичні вияви. Без цих обмежень порнографії не існувало б. Це наче тінь цивілізації і культури. Своєю чергою "дамби" (обмеження) на шляху психічних енергетичних потоків можна розглядати як одне з джерел енергії для "млинів" цивілізації. Тобто порнографія аж ніяк не є якимось "реліктом дикунства", як здається деяким борцям за високу культуру. Навпаки, це – зворотний (і неуникний) бік культурного і цивілізаційного поступу, наче "тінь" цивілізації.

     Еротичні сюжети часто відігравали роль пародії на ті чи інші соціальні феномени. Так у XVI ст. у порнографічних творах часто зображались сексуальні походеньки священиків, які нехтували священною і обов'язковою для них вимогою моральної незаплямованості. У XVIII ст. пародійне вістря порнографії було спрямоване проти королівського двору та дворянства, у XIX ст. центральним персонажем порнографічних творів стає підприємливий антрепренер (взяти хоча б для прикладу популярний автобіографічний роман анонімного автора "Моє таємне життя"). Порнографічний жанр також пов'язаний з декадансом та скепсисом до  життєвих цінностей та етичних норм.

     Бурхливе поширення порнографії у ХХ ст. зумовлене:

     а)  розвитком новітніх засобів масової комунікації, зокрема успіхами в поліграфічній техніці, які забезпечили небачену раніше якість зображення у кольорі та величезні наклади друкованої продукції – сотні тисяч і навіть мільйони примірників, кінематографа, телебачення, відео;

     б)  поширенням у світі ідей лібералізму та більшої терпимості до того, що раніше заборонялося з міркувань захисту суспільної моралі.

     Усе це спричинило перетворення порнографії в індустрію, співмірну з автомобільною промисловістю, бізнес, річний дохід від якого більший ніж, скажімо, сукупний дохід таких гігантів як Coca-Cola та McDonnell Douglas і який уже давно здійснює самопромоцію і самопропаганду без огляду на реальні потреби аудиторії в еротичній літературі. Власне самі потреби теж культивуються цим бізнесом.

     Перший календар з оголеною натурою був випущений 1913 р. На ньому була зображена дівчина серед мілкого озера (репродукція з картини Поля Шоба).

     Промовистою,  навіть етапною в історії еротичної тематики, можна вважати появу журналу Playboy. Американський видавець Г'ю Гефнер запропонував у 1953 р. принципово інший еротичний журнал для чоловіків. На обкладинці першого номера було вміщено пікантне фото самої Мерилін Монро. Знімки всередині теж засвідчували художній смак і високі фінансові спроможності організаторів нового видання, що від самого початку забезпечило феноменальний успіх. Журнал подавав також цілком серйозні статті на теми культури, мистецтва, літературні твори. Усе це допомогло вивести еротику з підпілля і продавати у цілком респектабельних газетних кіосках. Звісно, порнографія була доступна і перед тим. Проте місця її розповсюдження часто перебували у занедбаних районах, а джентльмени, які туди заходили, про всяк випадок оглядалися, чи, бува, не зауважив хто-небудь їхнього походу за "брудними малюнками". Власне ніхто – ні продавці, ні покупці – і не претендували на те, що цей товар є чимось більшим, ніж "брудними малюнками". І от усе змінилось. Услід за журналом Гефнера з'явились інші еротичні видання, які претендували на значно вищий рівень естетичного сприйняття.

     Однак, зауважимо, що Playboy та інші подібні видання не належать до розряду порнографічних. Це – більш або менш відверта, більше або менше мистецьки оформлена еротика (добірки з життя красунь, як правило, виконують першокласні фотомайстри). Х'ю Хефнер також подавав своє видання як концептуальне, тобто в контексті певної філософії, яку він висловлював у своїх статтях і виступах. З його погляду, щастя і сенс життя – у необмеженому споживанні (журнал давав стереотипізований набір речей, які треба мати, аби почуватися щасливим: дорогі автомобілі чи годинники – "порше", "ролекс", найновіша стереоапаратура, розкішно умебльовані квартири, вілли з голубими басейнами, гірськолижне спорядження, яхти. Вершиною цієї піраміди речей була гарна жінка.

     Пік популярності журналу припадав на 70-ті рр. ХХ ст. Його наклад становив 8 млн. примірників. Журнал супроводжувала ціла мережа казино, плейбой-клубів з банні-офіціантками. Можна було також придбати джинси і теніски із символікою Playboy. Проте 80-ті рр. виявилися для журналу невдалими. Наклад 1982 р. упав до трьох мільйонів. Можливо, що філософія журналу не зовсім вписувалась у нові цінності, серед яких на перше місце знову висувалися скромність, стриманість, сімейні вартості. Саме тому донька Г'ю – Христина Гефнер – дещо змінює курс видання, намагаючись зробити його порадником у щоденному житті і каталогом товарів для чоловіків – зовсім не обов'язково найдорожчих машин і годинників. У рекламних секціях читач журналу зауважив рибальське причандалля і навіть вівсяну кашу. Проте найбільше новому злетові журналу посприяла експансія на Схід, коли після розпаду СРСР було відкрито польську, російську та інші центрально- і східноєвропейські редакції.

     Уже в 60-х рр. публічний показ порнографічних матеріалів стає звичайним явищем. Особливо прислужилися до цього нудистські журнали, які, щоправда, демонстрували оголені тіла поза еротичним контекстом. Проте їм на зміну прийшли псевдонудистські видання, які всіляко акцентували на еротичному змісті своїх фотографій. Наприкінці 60-х рр. порнографічні журнали подолали заборону на показ жіночих геніталій крупним планом. Далі надійшла черга для демонстрації гомосексуальних стосунків, а також для дедалі ширшого проникнення порнографії у кіно-, теле- та відеопродукцію.

     Початок ХХІ ст. позначено подальшим розповсюдженням (легальним, напівлегальним та нелегальним шляхами) на ті регіони, де вона підлягала (чи й далі підлягає) цілковитій забороні, скажімо у країни арабського світу, Китаю чи СНД. Разом з тим у колишніх країнах соціалістичного табору та СРСР, зокрема в Україні та Росії зародилася доволі конкурентоспроможна тіньова порноіндустрія.

     Відповідно постало завдання боротьби з нею. Завдання доволі складне, особливо якщо зважити на історичні аналогії.

     Отже, інший підхід репрезентує нетерпимість до публічно експонованої еротики, а тим паче порнографії. За повідомленнями преси, провокуюче еротична тенісистка Анна Курнікова свого часу рекламувала бюстгальтери з гаслом "Стрибати має лише м'ячик". Обурені англійці замалювали рекламний щит білою фарбою. Мюнхенський суд виніс вирок колишньому директорові німецької компанії "Комп'юсерв" за звинуваченням у сприянні розповсюдженню порнографії тим, що він не перекрив доступу до інтернетівських фотографій. Адвокат назвав звинувачення абсурдним, оскільки відфільтрувати всі матеріали такого ґатунку в глобальній мережі неможливо технічно. Попри те, пан Зомм був засуджений до двох років позбавлення волі умовно і до штрафу на доброчинні цілі в розмірі 100 000 німецьких марок.

     Критичне ставлення до порнографії базується на тому, що вона нехтує соцiльно-етичними нормами, оскiльки демонструє неприйнятнi форми сексуальної поведiнки або такi, що є прийнятними лише тодi, коли вони не виходять за межi iнтимного свiту двох людей. Загалом, вважається, що порнографiя вульгаризує життя людей у такий спосiб, який зазвичай викликає сором та вiдразу. У бiльшостi країн такий погляд виливається у систему обмежень та покарань, спрямованих проти порнографiї. Законодавці США підвищили штрафи за непристойний зміст теле- і радіопрограм з 25 тис. до 500 тис. дол. Багаторазове порушення правил пристойності може буте покаране тримільйонним штрафом.

     Проте ці обмеження не поширюються на кабельне чи сателітарне телебачення, яке отримують за передплатою. Знаменита Перша поправка до Конституції США гарантує захист змісту платних каналів, навіть коли вони цілком непристойні. Мовляв, за оплату глядач може дивитися, що забажає. Що ж до ефірних каналів, то частоти надає уряд, зобов’язуючи при цьому уникати непристойностей (оскільки передачі – загальнодоступні) та спонукаючи телекомпанії транслювати певну кількість просвітницьких програм. Крім того, виробники порнопродукції не можуть розраховувати на державні ґранти та іншу фінансову підтримку.

     Узагалі ж порнографія в США – легальна, хоча її розповсюдження обмежене. Щотижня в США продукується пересічно 150 порнофільмів, а річний обіг порноіндустрії сягає 13 млд. дол. Порнофільми спеціально маркують, а порносайти блокують на комп’ютерах загального користування, скажімо, в бібліотеках. Попри те, 22% споживачів цієї продукції – неповнолітні. В цілому ж половина всіх чоловіків, які користуються Інтернетом, пересічно раз на тиждень відвідують порносайти (за даними дослідження  Forrester Research).

     Серед сил, якi активно критикують порнографiю, можна виділити такі: консерватори, комуністи, феміністи і релігійні організації. Чимало релігійних діячів вбачають у порнографії витвір диявола. На думку консерваторів, якi вважають порнографiю складовою лiбералiзму, порнографiя вульгаризує i тривiалiзує глибокi людськi почуття. Одночасно вона є ознакою надлому Захiдної цивiлiзацiї, де всi цiнностi стають вiдносними, а етика прагматичною. Критика лiвих сил ґрунтується на тому, що порнографiя є ознакою хвороби буржуазного суспiльства, яке зводить сексуальнiсть до товару. Початкова здатнiсть еросу гуманiзувати людськi стосунки була кооптована, "освоєна" буржуазним суспiльством i перетворена в частину контрреволюцiї.

     Фемiнiстична критика вважає порнографiю вершиною айсберга, ймення якому патрiархат i який глибоко вкорінився у полiтичному, економiчному, релiгiйному життi. Прикладом феміністичної критики можна вважати відому працю Кейт Мiллетт (Kate Millett) "Статева полiтика", де вона вдається до аналiзу відомих літературних творів, зокрема роману Генрi Мiллера "Сексус":

     (...)

   –  Ти нiколи не носиш нижньої бiлизни, чи не правда? Ти шльондра, ти то знаєш?

   Я задер їй спiдницю й примусив її так сидiти, поки сам допивав каву.

   –  Побався собi нею трохи, поки я доп’ю каву.

   –  Ти погань, – сказала вона, але зробила, як було сказано.

   За цими словами я досягнув свiчку з тумбочки й передав їй.

   –  Давай спробуємо, чи зможеш її всю до кiнця...

   –  Ти можеш примусити мене зробити все, що завгодно, гидкий чортяко!

   –  Але ж ти то любиш, правда?

     Кейт Міллетт так коментує цю сцену: "Жінка тут немов вiск. Виглядає, що вона чинить менше опору, нiж звичайнiсiнька глина, i, як зацькована дитина, постiйно виконує накази, якi, з погляду героя, принижують її, водночас вивищуючи його" [95, 24]. Феміністи беруть до уваги те, що жінка в порноматеріалах є перманентним об’єктом задоволення. Чоловіки дивляться на реальних жінок саме крізь цю призму, що заважає їм сприймати жінку як повноцінну особистість.

     Щодо громадських організацій, то, наприклад, у Британії діє з 1964 р. Національна асоціація глядачів та слухачів, головна мета якої – підвищити якість британського телебачення [230, 73]. Учасники іншої громадської організації у Каліфорнії – "Громадяни Санта-Барбари проти порнографії" (Santa Barbara County Citizens Against Pornography) – на своєму плакаті стверджують, що "порнографія аж ніяк не показує дівчат чи дітей як людей, які думають, хвилюються. Вони всі тут – лише об'єкти, сексуальні об'єкти. Чи це добре? Чи хотіли б ви бачити вашу сестру, подругу, маму у порнографічних фільмах?"

Проблема межі

     Наприкінці 2003 р. Президент України підписав Закон "Про захист суспільної моралі", який обмежує еротику і забороняє порнографію. Продукцію еротичного характеру  Закон трактує так:  "Це будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою".

     Натомість порнографію закон пов’язує з "детальним зображенням анатомічних чи фізіологічних деталей сексуальних дій". На загал, це – "вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих  актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти".

     А отже, межа між цими двома явищами в Законі виписана не надто переконливо: які  інстинкти є нижчими, а які вищими? Які гідні, а які негідні? І хто візьметься довести, що еротика не збуджує "нижчі інстинкти", а має лише "естетичний ефект?

     Звичайно, ніхто не проти правил моралі і, тим паче, не заперечуватиме проти зусиль дещо поліпшити українські медіа. Відповідно до нового закону такі видання, як, скажімо, "Факти", "Столичка", Бульвар" мали би або прибрати зі своїх сторінок еротичні елементи, або розповсюджуватися у непрозорій герметичній упаковці. Однак можна стверджувати з великим ступенем вірогідності, що цього не станеться. Оголені кралі на сторінках згаданих видань і далі будуть вабити око з вітрин кіосків та газетних розкладок. Тобто є небезпека, що непряма цензура за допомогою "темників", телефонних вказівок і податково-каральних акцій буде доповнена дуже вибірковою псевдоборотьбою за високу мораль.

     Припустімо, більшість пристане на думку, що порнографія, на відміну від еротичного мистецтва, негативне і небажане явище. Проте чи вдасться провести чіткі межі між допустимою еротикою і недопустимою порнографією? Деякі роботи великого скульптора Огюста Родена у 1997 р.  були визнані порнографічними (детальне зображення фізіологічних та анатомічних деталей сексуальних дій) і вилучені з експозиції мистецького музею університету Брайгема Янга (Brigham Young University). У 2000 р. компанія-виробник ляльок "Барбі" подала позов на фотомайстра Тома Форсіта (Tom Forsythe), який опублікував серію знімків оголеної ляльки в різних пікантних позах. Цілком заборонено порнографію в таких країнах як Ірландія чи Сінгапур, де під заборону потрапляє навіть Playboy. З іншого боку, обкладинка Спід-Інфо, де маленький хлопчик, задерши жінці спідницю та демонструючи її голий зад, запрошує "купувати дівчат", може благополучно оминути цензуру [25, 7–9]. Іншим казусом цього плану була заборона взимку 2003 р. у Львові (з огляду на рішення комісії з питань гастрольної діяльності Управління культури) вистави "Давайте займемся сексом" театру знаменитого вихідця зі Львова – Романа Віктюка. Іронія полягала у тому, що найбільш сексуальною у цій виставі була хіба що назва.

     З іншого боку, під категорію "порно" могли би потрапити чимало збірників народних пісень.

     Відмінність порнографії й еротики найлегше простежується на рівні етимології. Бог любові Ерос (Ерот) в античній міфології був антиподом Танатоса. Платон інтерпретував Ероса як істоту, проміжну між людиною і Богом, як спосіб сходження людини на небеса. Ерос та еротичні сили символізують життя.

     Етимологія і сенс слова "порнографія" цілком інші (ми уже згадували вище грецькі корені porne – проститутка та graphos – рисувати). Проте на інших рівнях відмінності між порнографією і еротикою не такі очевидні. Не дивно, що це питання, не знайшовши вирішення у наукових колах, викликало зацікавлення літераторів. У додатку ("Еротика і порнографія") ми подаємо уривок есею Д. Ловренса на цю тему, який вважає, що порнографія "паплюжить секс". Наведений текст, попри свою емоційну переконливість і глибину спостережень, заледве чи знадобиться художньо-експертним комісіям у їх нелегкому завданні відділити "здорову" еротику від "нездорової" порнографії.

     Можливо, саме тому у російській Держдумі, окрім закону, подібного до українського, було подано і ліберальніший проект. Як порнографію він класифікує будь-яку друковану чи аудіовізуальну продукцію, метою якої є натуралістичне, цинічне зображення (опис) сексуальних дій з неповнолітніми, тваринами, насильницьких дій сексуального характеру, а також сексуальних дій, пов'язаних з наругою над тілами мертвих [25, 11]. Усі інші сексуальні сцени, відповідно до цього проекту, слід вважати еротикою, яка не заборонена. Тобто ставлення до порнографії доволі толерантне. На загал, воно відповідає фактичному стану справ, який склався у таких пострадянських країнах як Україна чи Росія на межі тисячоліть. Якщо глянути на газетно-журнальні розкладки, то складається враження, що Україна у своєму порно-лібералізмі обігнала навіть Нідерланди, де така література, як правило, зібрана у спеціальних крамницях, куди вхід дозволено лише повнолітнім. На відміну від Нідерландів, батьки, які прогулюються зі своїми дітьми вулицями українських міст, такого вибору не мають. Еротика і порнографія наче розконцентрована або "розчинена" в універсальних газетно-журнальних розкладках. Подібна тенденція простежується і на телебаченні. А тим часом психологічні дослідження дають підстави говорити про невротизацію і навіть збільшення агресивності у дітей, підданих надмірній експозиції до еротичних і порнографічних матеріалів. Ця надмірність переходить межі нормальних психологічних потреб, оскільки презентує багатомільярдний бізнес, що здійснює свою самопромоцію і штучно стимулює бажані для нього запити і потреби.  Тим часом треба дати "шанс" не бачити порнографії тим, хто не хоче її бачити чи кому її бачити не бажано.

     Порнографiю визначають як певний спосiб зображування чи описування сексуальних стосункiв. Вiн полягає у тому, що сексуальнiсть зумисне iзолюється, з одного боку, вiд сентиментально-духовної сфери, а з iншого, вiд функцiї розмноження. В науцi дотепер нема єдиної думки щодо визначення порнографiї. Одні вважають критерієм фронтальне зображення жіночої фігури, інші звертають увагу на стиль зображення, кут зору, ще інші апелюють до типу реакції, до якої спонукає зображення (наприклад, еротичного збудження).

     Персонажi у порнографiчних творах майже завжди одновимiрнi фiгури, якi не мають минулого, позбавленi внутрiшнього життя, нiколи не чули про самодисциплiну та самообмеження й однозначно позитивно реагують на будь-якi сексуальнi стимули. Це наче б і не люди, а лише сексуальні об'єкти чи секс-роботи. Їхнi стосунки iснують тiльки заради статевого задоволення. А секс – самоцiль. Як правило, вони уявлення не мають, що таке страх завагiтнiти чи небезпека заразитися венеричною хворобою.

     Iснує кiлька теорiй, якi роблять спробу пояснити закономiрностi функцiонування порнографiї у суспiльствi. Психоаналiтична теорiя розглядає порнографiю як неодмiнний наслiдок сексуальної сублiмацiї. Тобто як цiлком нормальне явище. Бiльше того, на думку психоаналiтикiв, порнографiя, допомагаючи "випустити зайву пару", зменшує психологiчну напругу i сприяє, таким чином, психiчному здоров'ю. У психологічному сенсі вона діє також як катарсис. Негативні аспекти порнографії, з погляду психоаналітиків, пов'язані зі спробами цензури обмежити чи заборонити її.

     Згiдно із соціологічною теорiєю, платою за моногамну сiм'ю є проституцiя. Порнографiя ж розглядається як полегшений функцiональний еквiвалент проституцiї. Критики цих теорій послуговуються такими доводами: зміни в сексуальній поведінці людей (вони в ХХ ст. стали вільнішими, а моногамна сім'я – гнучкішою і менш зобов'язуючою), а також краща поінформованість людей, доступ до будь-якої, у тому числі візуальної інформації мали би призвести до скорочення і занепаду порнографії. Якщо ж цього не відбувається, то згадані теорії хибні.

     Ще одна теорія базується на гуманістичній психології. Її творці припускають, що сексуальна поведінка здебільшого є продуктом навчання. Порнографія, на їхню думку, створює специфічну атмосферу і спонукає людей більш творчо експериментувати із сексом. При цьому освіченіша аудиторія вимагає порнографії вищої якості – чогось менш вульгарного, аніж звичні фільми для дорослих та ілюстровані таблоїди.

     Сучаснi iнтелектуали схильнi також розглядати порнографiю як вияв унiверсального архетипу простацтва, який виливається у сексуальних сценарiях. Цей погляд ґрунтується на тому, що будь-яке людське суспiльство має подвiйну культуру: сакральну i простацьку (смiхову), якi iснують у симбiозi.

     Загалом, сучасна наука менш сувора щодо порнографії. Акцентується її нормальність і навіть терапевтичний ефект сексуальних фантазій. З іншого боку, ефект катарсису начебто не знайшов екпериментального підтвердження. Навпаки, часто повторювані взірці демонстрованої сексуальної поведінки радше спонукають до імітації.

     Таким чином, наукові дослідження не дають однозначних висновків щодо психологічного впливу порнографії на дорослу аудиторію (коли йдеться про дитячу аудиторію, то обмежувальна тактика, як правило, заперечень не викликає).

     Сексуальні обмеження є невід’ємним елементом людської культури і цивілізації, обмеженням, яке, ймовірно, забезпечило – через механізми сублімації – ту психологічно-енергетичну конфігурацію, яка власне й уможливила більшість наших культурних та цивілізаційних досягнень (латинське cultura означає обробіток, виховання, освіта). Саме ідея окультурення, обмеження, формування, швидше за все, має глибоке архетипічне підґрунтя в нашій психіці.Тому думка про цілковите зняття всіх обмежень, ймовірно, ніколи не здобуде підтримки консервативної більшості, не кажучи вже про необхідність вберегти перехідну психіку дітей від тиску порноіндустрії, яка, звісно, керується інтересами аж ніяк не природної, а комерційної доцільності. Хоча потенційними жертвами порнографії можуть бути не тільки діти з несформованою психікою. Порнографія та реклама з її масованими еротичними символами здебільшого пропагують ідеальний недосяжний для багатьох стандарт зовнішності, що вступає у конфлікт з реальністю. В результаті багато чоловіків і жінок можуть мати явно завищені вимоги. Можливо, саме цим пояснюється зростання упродовж останніх десятиліть частки пацієнток сексологічних закладів (від 10 до 60 відсотків) зі скаргою "нема бажання".

     Нарешті, ще одне міркування будується на циклічності моди. Така циклічність дозволяє припустити, що мода на все більше оголення і роздягання рано чи пізно набуде протилежного вектора – до приховування – тим більше, що в історії людської еротики цей вектор аж ніяк не новий. І хоча уривок художнього тексту Анатоля Франса навряд чи можна вважати авторитетним свідченням цього, проте ми подаємо його в додатку з огляду на добре – і дещо з гумором – передану "еротику приховування" і психологію одягання.

     Мода "на одягання" чи "на роздягання" поєднується із специфічними сексуальними зацікавленнями, які важко піддаються прогнозуванню. Іноді тут теж виникає своєрідна мода. На межі ХХ і ХХІ ст. у Північній Америці та Європі неймовірно модною і популярною стала тема трансвеститів і бісексуалів. Однак, мода в еротиці – зовсім не нове явище, як може здатися на перший погляд. 1877 р. в пресі з'явилося повідомлення про садівника, який спалахнув коханням до статуї Венери Мілоської і ночами терся до її кам'яних приваб. Кажуть, що незабаром з'явилося чимало його послідовників – "осквернителів скульптур", які бавилися з холодним мармуром в парках і музеях. У шістдесятих роках, як уже згадувалось вище, модними були усілякого роду інструкції з експлуатації сексуального партнера, які описували способи досягнення оргазму через досконалу техніку. Тепер, здається, ми є свідками поверення до емоційності в сексуальних стосунках.

     Далі піде мова про явища, які заперечують чистоту поділу на зони "пекла" і "раю".

Перехрестя еротики і насильства

     Таким перехрестям є зокрема еротичне насильство (екранний чи друкований варіанти), садомазохістська порнографія. Сексуальні партнери перебувають у ролях рабовласника і раба. При цьому нерідко чоловік із задоволенням завдає болю жінці, а жінка з не меншим задоволенням цього болю зазнає. Небезпека такого рiзновиду продукцiї полягає у тому, що вона закрiплює в свiдомостi глядачiв зв'язок мiж задоволенням i болем. Як приклад, наводять "Книги крові" Кліва Баркера з кровожерливими і хтивими демонами й дияволицями, схильними до сексуальних збочень та садистичних розваг. Власне це перехрестя – еротичне насильство – вважається одним з доволі небезпечних феноменів. З погляду психологів, воно підсилює небажаний зв'язок між болем і задоволенням і виявляє себе у садомазохістських еротичних сценах, стимулює осіб, які мають відповідні нахили, до сексуальних злочинів. На допитах ФБР 81% серійних вбивць зізналися, що вважають перегляд порнофільмів найбільшим задоволенням. Ще більший відсоток палких прихильників порнографії серед ґвалтівників. Багато з них намагалися імітувати в реальності сцени, які раніше бачили на екрані [229, 24].

     Серед екранних факторів, здатних вплинути на зростання агресії проти жінок , називають такі:

     – показ зґвалтування, якому жінка спочатку начебто чинить опір, але врешті-решт дістає задоволення, оргазм, їй це нібито припадає до вподоби;

     – зґвалтування, де жінка страждає, однак заслуговує цього страждання, в ґвалтівника є підстави для того, щоб завдати їй болю;

     – тортури жінок, насильство з легким еротичним забарвленням (популярний мотив).

     Сексуально забарвлена лайка –  ще один аспект, який нас цікавить, і який теж безумовно виходить за межі окресленої в цьому параграфі зони – вульгаризми, сексуально забарвлена лексика, яка впродовж останніх десятиліть поширилась навіть в інтелектуально орієнтованих молодіжних колах, наприклад, серед студентів. Повсюдне вживання цієї лексики може асоціюватися з порнографією – принаймні за рівнем вульгарності, здебільшого, зовсім неадекватним до ситуацій, у яких ця лайка застосовується, а ще деякою "механічністю" вживання. Лайка такого типу не є чимось новим. Проте чим викликаний її теперішній спалах? Як пояснення, можна висунути такі причини:

     –  більша сексуальна розкутість і поширення порнографії;

     –  психологічна фрустрація величезних мас населення, викликана економічним занепадом і ціннісною дезорієнтацією;

     –  перегини фемінізму, які – з міркувань "рівноправності" – стимулюють молодих жінок послуговуватися вульгарною лексикою, властивою раніше здебільшого чоловікам;

     –  мода на "блатну" поведінку кримінального типу, що спонукає одягати на себе маску легкої ритуальної агресивності, імідж "крутого" хлопця (дівчини), що начебто допомагає пережити несправедливості й напівкримінальну атмосферу перехідного періоду.

     Не відкидаючи жодного з названих чинників, ми б віддали перевагу суто семіотичному поясненню. Будь-яка усталена семіотична структура – наприклад, новий музичний стиль, гуманітарний проект, Інтернет і т.п. – має внутрішньо вмонтовані механізми експансії. Особливо бурхливо це розростання відбувається, якщо та чи інша семіотична структура потрапляє у mainstream, стає "модною".

     Для багатьох, правда, незрозумілим залишається використання "атрибутів любові" для словесного приниження й образи. Однак, секс, як відомо, поліфункціональний. Йдеться не тільки про функцію продовження роду, вираження пестощів і любові. У багатьох тварин секс використовується для демонстрації влади і утвердження ієрархічних стосунків або нейтралізації агресії. Особливо промовиста в цьому сенсі поведінка мавп бонобо – таких же генетично близьких людині істот як і шимпанзе (у нас з ними спільними є 98 відсотків генетичного матеріалу) [141, 66-67]. Ці "хіппі" тваринного світу наче втілюють у своїй поведінці знамените гасло "Люби, а не воюй". Більшість суперечок вони вирішують за допомогою сексу. Подібно до цього, сексуально забарвлена лайка може застосовуватися для зменшення напруги, зняття стресу (або створення стресової ситуації для когось іншого) та для встановлення ієрархічних стосунків через приниження співрозмовника.

ЗОНА "ПЕКЛА"

     Емоційний зміст цієї зони пов’язаний з почуттями агресії, страху, болю, страждання, а основною проблемою є зв’язок віртуального і реального насильств. У демократичному суспільстві мову здебільшого ведуть про надмір екранного насильства, яке ніби переливається – через механізми психологічного сприйняття – у реальність. У тоталітарному суспільстві віртуальне насильство більше пов’язане з пропагандистськими кампаніями, пошуком і розвінчуванням "ворогів народу", "ворогів нації". Причому ці кампанії автоматично підкріплюються реальним насильством (широкомасштабними репресіями) державних каральних органів, а самі кампанії набувають абсурдних рис, нагадуючи атмосферу "страшної казки". Саме тому ми теж приєднали цей матеріал до зони "пекла".

Психологічна привабливість зла

     Важко обійти увагою нестримне зацікавлення більшості людей "негативом". У поетеси Галини Гордасевич є вірш "Рядок з літопису". У якомусь там році, мовляв, "не було ні мору, ні гладу, і князі всі дійшли хоч до якогось ладу", був добрий урожай, і "муж сідав у сідло хіба що на лови". Словом, економічне зростання і позитивні зрушення не викликали сумніву. Отже, чернець розчаровано записав: "Сей год не було нічого" [32, 57]. Умовно можна припустити, що літописець – тодішній журналіст, а манускрипт – медіа з їхнім непереборним потягом до "негативу".

     Стівен Кінг вважає, що мистецтво жахів допомагає людям впоратися з існуючими страхами і демонструє переваги звичайного нормального життя, психічної норми над збоченням. Дещо демагогічно звучать виправдовування у міркуваннях Кліва Баркера, для творів якого властиве поєднання жахів, містики, садизму і порнографії: "Така література задовольняє важливу соціальну потребу. У народу є апетит на такого ґатунку речі. А всі апетити здорових людей – явище цілком здорове. І навпаки, притлумлення потягу до споглядання крові, смерті видається мені досить хворобливим". Проте і в цьому твердженні можна угледіти крихту істини. Хоча цілком зрозуміло, що "соціальна потреба" є не тільки наслідком інстинктивного потягу до перегляду таких сцен, але й результатом тривалого культивування такого інтересу.

Медіанасильство

     Прототипом перших соціальних мегамашин були збройні формування, армії, призначені для насильницької експансії. З початку свого існування вони мали супровід, покликаний оспівувати (в буквальному розумінні) воєнні звитяги. Далі надійшла черга літописів, історичних хронік і нарешті газет (телебачення, радіо, Інтернету). Немає потреби нагадувати, яке місце в них посідає тема насильства. Це ще одне міркування на користь того, що насильство (в найширшому розумінні) можна вважати однією з центральних проблем медіафілософії.

     Термін "насильство в медіа" (Violence in the Media) у сучасній комунікативістиці вживається на позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен (документальних чи зіграних акторами), які з другої половини ХХ ст. стали об'єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості психологів, педагогів, медиків і батьків. Разом з тим варто назвати інші мотиви, які спонукають нас надавати проблемі насильства такого великого значення. Зважмо, що цензура є примусовим обмеженням свободи медіа. Не кажучи вже про такий спосіб контролю роботи журналістів, як залякування і терор. З іншого боку, маніпулятивну чи пропагандистську діяльність медіа теж можна вважати актом насильства над свідомістю реципієнта. Особливо промовисто це виглядає в авторитарних і тоталітарних суспільствах, де поруч з примусовою ідеологією йдуть політичні репресії і фізичні тортури.

     Тим часом зосередьмо свою увагу на медіанасильстві у вузькому розумінні, тобто на документальних чи вигаданих насильницьких сценах. У трилері Джона Герцфелда "15 хвилин" йдеться про вбивць, які заледве не уникають покарання. Причому спосіб, до якого вони вдаються, цілком парадоксальний: вони не приховують злочинів, а, навпаки, доводять їх до незвичайної жорстокості і виходять у такий спосіб на рівень "знаменитостей" – "суперстарз", яким замовляють книги спогадів та беруть інтерв’ю. Злочинець такого рівня може залучити адвокатів найвищої кваліфікації, що значно збільшує шанси уникнути покарання. Щоправда, для цього усі злочини необхідно задокументувати, що і робить один із зловмисників, старанно знімаючи всі вбивства і тортури відеокамерою. Ці зйомки режисера-аматора в останній частині фільму природно накладаються на такі ж зйомки телевізійників-професіоналів, які "клюнули на наживку" і побачили свій фахово-комерційний інтерес. Усе це складається у вражаючу і ґротескну картину перверзивного впливу медіа, який спочатку спонукає переступити етичні межі, потім межі правосуддя і, нарешті, межі життя.

Психологія впливу

     Вододіл між справжнім і вигаданим насильством можна провести на самому екрані. Маємо на увазі художню вигадку і документальні кадри. Чи є між ними взаємозв'язок? Якщо є, то хіба що на рівні звички до бійок та стрілянин на екрані, яку формують художні фільми-бойовики, та відповідного очікування подібних сцен у програмах новин.

     З іншого боку, можна проводити межу між насильством екранним (віртуальним) і тим, що в реальному житті. Здавалося б, що агресія реального життя однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія існувала до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор, як головне джерело інформації, увімкнено в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну атмосферу. Він розповідає чи показує дитині більше "оповідок", ніж батьки, друзі чи вчителі. Ці оповідки, зазвичай, далекі від поглядів батьків і вчителів. Більше того, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною традицією. По суті політику телеканалів формують відносно невеликі конгломерати, які мають щось для продажу. І телекартинки добирають так, щоб цей продаж (реклама) йшов якомога успішніше.

     Водночас проблема насильства у масовій комунікації все ще залишається об'єктом дискусій. Прихильники саморегульованих мас-медіа вважають, що спроби обмежити теленасильство ставлять під загрозу принцип свободи преси. З іншого боку, визначення теле-, відеонасильства надто широке. Воно може містити комедії, мультфільми, документальні кадри, випуски новин і навіть спортивні ігри (деякі дослідники, наприклад, найбільш насильницьким видовищем вважають американський футбол [217, 1]. Пристрасті розгоралися, головним чином, навколо продукції США. Хоча такі взірці масової культури, як, скажімо, японська драма, позначені не меншим, якщо не більшим насильством.

     Комерційна привабливість насильства є подвійною в тому сенсі, що, по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге, забезпечує хоч і банальними в своїй повторюваності, проте незмінно ефективними сюжетними й драматичними формулами. Словом, використовувати насильство – дешевше, ефективніше і комерційно надійніше, ніж вдаватися до новаторських творчих пошуків. Продюсер Стівен Кенел (Steven Cannell) скаржиться, що він прагне робити розповіді про характери, але формула телемережі, на яку він працює, вимагає, натомість, певної кількості бійок, пострілів чи автомобільних аварій. Тому ми й дійшли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані телевізора близько 180 тисяч насильницьких сцен, з них понад 80 тисяч вбивств. Телевізор дивиться в середньому 28 годин на тиждень, що іноді більше, ніж тривалість занять у школі. Щонайменше годину щодня пересічний підліток грає у комп'ютерні ігри і подорожує Інтернетом, а 85% найпопулярніших відеоігор теж містять акти насильства. За даними Mediascope, 66% дитячих телепередач у США містять сцени насильства, причому у двох третинах випадків насильство цілком безкарне. Натомість помітно виражені заклики до ненасильства, за даними Національного Інституту психічного здоров'я (National Institute of Mental Health), містять тільки 4% програм [229].

     У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем – насильницький, та формування вельми дивних ідеалів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе – happy violence, як його називають американські психологи.

     До того ж фільми не показують реального насильства та особливо його наслідків. Герой після бійки у реальному житті наступного дня після побиття виглядає ще гірше, ніж першого дня. І тому реалістичне зображення таких наслідків могло б справляти важливий психологічний вплив в сенсі профілактики насильства. Один каліфорнійський суддя присудив нетверезим водіям спостерігати за жертвами аварій, які вчинили інші водії напідпитку. Це мало неабиякий ефект. Або інший факт: до величезних антивоєнних демонстрацій спричинився свого часу натуралістичний показ по телебаченню в США реалій війни у В’єтнамі.

     Можна було б вважати випадковістю, що кількакратне зростання підліткової злочинності йшло майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-х років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через 3-8 років після запровадження телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (у 2–3 рази) і в цих "заповідниках".

     У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов'язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Цю напругу, з нашого погляду, посилює реклама. Вона формує цінності й запити, які не може задовольнити більшість до краю збіднілого населення. Маємо своєрідні "ножиці", які ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.

     Варто наголосити, що проблема екранного насильства, як і порнографії, особливої гостроти набуває з огляду на найбільш вразливу частину аудиторії – дитячу й підліткову. Особливий статус дитячої аудиторії обстоював ще Платон у своїй "Республіці", вважаючи за необхідне суворо контролювати духовну поживу для дітей. Юні особистості перебувають на стадії формування (часто в стані душевної тривоги, розгубленості), а непереборно привабливі та нескінченні в своїй гіпнотичній повторюваності телевізійні сцени справляють на них значний психологічний вплив. У зв'язку з цим припускають, що показ самогубств, страт, вбивств викликає тимчасове збільшення цих явищ в реальному житті. У цьому сенсі ведуть мову про комулятивний ефект демонстрації насильства і культивування інтересу до нього (наприклад, у працях Джорджа Ґербнера (Gerbner) та його послідовників). Телебачення спричинилося, по суті, до створення нового інформаційного оточення (media environment), постійно діючого чинника, який апелює до свідомості дітей "через голову" традиційних виховних інститутів, передусім школи та батьків.

     Перші дослідження впливу кінофільмів на дітей почалися в США в 20-х рр. (Payne Fund Studies). Кілька тисяч дітей від 8 до 15 років переглянули 17 кінофільмів. При цьому спеціальними пристроями фіксувались емоційні реакції та зміни у фізіологічному стані (частота пульсу, дихання тощо). Відзначений був також істотний вплив на моральні переконання. Такі фільми, як Birth of a Nation, All Quiet on the Western Front  змінили ставлення дітей до війни, злочину та кари, до різних етнічних та національних груп. Глибина і стійкість змін залежала від кількості переглянутого матеріалу. Хоча реакції значно відрізнялись залежно від віку та статі дітей.

     Починаючи з 50-х рр. ХХ ст., серйозним дослідженням впливу телебачення зайнявся Вілбур Шрамм (Wilbur Schramm) та його колеги в Японії і Великобританії. Було відзначено, що телебачення  суттєво скорочує час, призначений для читання, негативно позначається на вмінні читати і на шкільній успішності взагалі (хоча в окремих випадках, зокрема в Японії, результати іноді були протилежними). Загалом, за даними Патриції Вільямс (Patricia A. Williams), негативні наслідки впливу телебачення дають про себе знати, коли дитина приділяє перегляду телепередач понад 10 годин на тиждень.

     Не забарилася і реакція законодавців. Ще у середині 1950-х Сенат США проголосував певні застереження щодо коміксів на теми злочинів та жахів, призначених для дітей. Починаючи з 1972 р., щорічні "Доповіді консультативної ради з телебачення головного медичного управління" наголошують на зв'язку теленасильства та подальшою агресивністю глядачів. Протягом п'ятирічного спостереження за 732 дітьми було помічено, що конфлікти з батьками, бійки з однолітками та злочинність неповнолітніх скорельовані з кількістю годин, проведених перед телевізором. Вербальна та фізична жорстокість після перегляду значно збільшується. Причому наростання агресії збігається із зростанням кількості годин перегляду будь-яких передач, а не тільки пов'язаних зі сценами жорстокості. Саме процес перегляду призводить до психічних змін та змін у поведінці [169, 93].

     Уявлення про те, що телебачення в цілому посилює дитячу агресивність, домінувало в 60-х та на початку 70-х рр. ХХ ст. Згодом з'явились дослідження, які не засвідчували жодного впливу на зростання агресивності або навіть фіксували її зменшення. Проте у 80-х рр. вже панувала думка, що коли показ насильства нічим не стримується, то це призводить до зростання агресивності в реальному житті. Базуючись на результатах близько 1000 досліджень упродовж останніх 40 років Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

     –  діти, які переглядають багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв'язання конфліктів;

     –  такий перегляд робить їх  беззахиснішими перед насильством у реальному житті;

     –  що більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою насильства;

     –  якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин.

     Цьому сприяє величезне довір'я до ТБ. У 2001 р. Kaiser Family Foundation з'ясувала, що 60% підлітків більше довіряють телевізійній медичній інформації, ніж отриманій від лікарів безпосередньо.

     Підліткова злочинність зросла за останнє десятиріччя на 50% у Англії, Швеції, Німеччині, Нідерландах, Австрії, Данії, Польщі та інших європейських країнах (услід за США), що теж пов'язують з впливом телебачення. Двоє однокласників містечка Літлтаун штату Колорадо 1999 р. застрелили 12 своїх однокласників і поранили ще 23, після чого застрелились самі. Розслідування засвідчило, що одним з мотивів злочину була комп'ютерна гра Doom, у яку обидва хлопці щодня грали. Своїх неприятелів вони називали "монстрами", ототожнюючи з однойменними персонажами гри [229]. У їхніх щоденниках, як свідчать матеріали слідства, є також сліди суперечок, хто з видатних режисерів – Спілберг чи Тарантіно – візьметься зняти черговий трилер за мотивами їхнього злочину.

     Серед дослідників, які намагалися пояснити психологію теленасильства, варто згадати Альберта Бандуру та Леонарда Берковіца (Bandura, Berkowitz). Перший запропонував так звану когнітивну теорію. Суть її полягає у тому, що екран навчає глядача, як треба діяти. Тобто глядач засвоює взірці насильницької поведінки з телебачення так само, як він засвоює певні моделі поведінки зі школи чи сім'ї. Натомість Л. Берковіц обстоював думку, що зображуване на телеекрані безпосередньо не впливає на зростання агресії. Вирішальний вплив, з його погляду, має внутрішній стан. Проте збудження, зумовлене телеекраном, може трансформуватися в реальну агресію, коли:

     –  екран демонструє невідплатність, безкарність насильницьких акцій;

     –  насильство виправдовують якимись позитивними міркуваннями;

     –  жертва чи агресор на екрані асоціюються з реальними особами;

     –  насильство не викликає осуду, заперечень, опору (найкраще, до речі, спрацьовує припинення насильства в добродушному чи навіть гумористичному тоні);

     –  насильницький сюжет залишає глядача в стані напруження і збудження.

     Серед інших негативних ефектів теленасильства називають небезпечне звикання до насильницьких актів як до чогось ординарного. Часто в глядача виникає враження, що жінкам загалом до вподоби сексуальне насильство.

     У цілому ж проблема теленасильства – складна й суперечлива. Її складність зумовлена початковою розмитістю поняття "насильство", яке об'єднує різнорідні речі ( від комедійних чи мультиплікаційних епізодів – до щоденних новин та документальних кадрів). Окрім того, неабияке значення має характер зображення. Візьмемо для прикладу кінематограф США та Японії. Кількісної різниці в показі насильства майже немає. Але якісна відмінність очевидна. У Японії значно рідше насильство прибирає форм, з якими аудиторія може асоціювати щось близьке і знайоме. Значно рідше воно пов'язане з успіхом героя. Часто – трагічне й безрезультатне.

     З'ясовано також, що зростання насильства на екрані має свою "стелю". Синусоїдне коливання відбувається кожні 4–5 років [184, 293].

Романтизація насильства

     Невиправдано високий статус насильства в українському суспільстві межі ХХ–ХХІ ст. має кілька пояснень. Одне з них – романтизація негативного героя. "Обличчя пороку стає дедалі симпатичнішим", – стверджує Дмитро Десятерик, ілюструючи цю думку відомими фільмами, зокрема, "Кримінальним чтивом" К. Тарантіно: "Це не просто гангстерський бойовик, а сучасний епос, пронизаний філософією пороку та чарівливістю лиходійства. Практично всі його герої, м'яко кажучи, не ладнають із законом, але живуть при тому легко, цікаво, як справжні романтики". Те саме стосується французької стрічки "Доберман" та інших фільмів, які аналізує автор.

     Або візьмімо "Втечу гангстера" Роджера Дональдсона (США, 1994). Грабіжник-віртуоз потрапляє до в'язниці. Мафіозі пропонують йому допомогти вибратися звідти з умовою, що він пограбує для них банк, що власне й намагається зробити цей герой [38].

     У цьому контексті можна згадати стиль цілком іншої епохи – фашистської. Для фашизму, на відміну від комуністичного тоталітаризму, властивий індивідуалізм. Німецький поет Готфрід Бенн писав, що місія Німеччини та Італії – сприяти народженню нового стилю, стилю імпозантного холоду з властивою йому свободою від багатьох моральних обмежень, імпозантністю, навіть сяйливістю, любов’ю до небезпеки, постійністю енергії і дисципліни, сміливістю, відвагою, повстанням, атакою, бігом, смертельним стрибком – усе це "прекрасні ідеї, за які варто вмирати" [142, 26].

     Бажання наслідувати романтичних екранних героїв викликав фільм Олівера Стоуна "Природжені вбивці", де закохана пара розважається кримінальними злочинами. На цій підставі на згаданого режисера і студію Time Warner Entertainment було подано судовий позов. Ще більшого розголосу набув злочин у німецькому місті Роттенбурзі восени 2002 р., де 41-літній програміст Армін Майвес убив і з’їв 42-річного інженера з Берліна, знявши канібальську сцену на відеоплівку. Причому кадри цього моторошного обіду майже повторюють відому сцену з фільму "Ганібал", де симпатичний герой у виконанні знаменитого Ентоні Гопкінса частує колишнього агента ФБР підсмаженими шматочками його власного мозку. Попередньо жертву було знеболено наркотиками. Новітній Лектор Ганібал з Німеччини – цього разу в суто документальному жанрі – теж пригощає жертву шматочками її власного тіла. Найдивніше в цій історії те, що злочинець нічого не приховував. Він дав відкрите оголошення про свої наміри на Інтернет-сайті, призначеному для знайомств гомосексуалістів. Потенційна жертва, працівник компанії Siemens Бернд Юрген Брандс теж, як виглядає, все зрозумів як належить. Перед тим, як прийти в гості до канібала, він продав своє авто і взяв відпустку для "полагодження особистих справ". Злочинець під час судового процесу в усьому зізнався, не виказуючи при цьому жодних ознак психічного захворювання. Сусіди і друзі відгукувалися про нього як про тиху і ввічливу людину. Нав’язлива ідея канібалізму з’явилася в нього задовго до перегляду фільму "Ганібал", ще в ранньому дитинстві, коли він прочитав казку братів Грімм "Ганзель і Гретель". Особливо йому сподобався епізод, коли відьма відгодовує Ганзеля в солодкій надії поласувати ним. Армін кілька разів перечитував цей епізод [www.media-journal.franko.lviv.ua (07.04.03)].

Екранний тероризм

Різновид інформаційної "розваги" чи психологічний удар

     Не викликає особливих сумнівів також зв'язок такого насильства як тероризм з його віртуальними "родичами". Багато які терористичні акти, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., асоціюються з поширеними іміджами поп-культури. Вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

     Знову і знову, сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, наче гіпнотизуючи глядачів моторошними сценами. Аж доки NBC оголосило, що вони обмежують показ цих сцен – надто вже вони травмують глядацьку аудиторію. Невідомо, яку символіку вкладав архітектор у височезні вежі. Але для автора цих рядків – після усього, що тоді сталось – це символ паралельності і взаємозалежності реального і віртуального світів. Реального і віртуального насильства.

     Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургійну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика. Ще б пак, гігантські і цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбардування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної оборони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухали радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь – хоч би скільки ні в чому не винних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літаючий об’єкт, що може завдати наземного удару.

     Таке враження, що трагедійний театр перемістився у життя. Натомість справжній театр та кінематограф залишили собі функцію усього лиш попередньої апробації тих чи інших сюжетів.

     Журналісти стали частиною терористичного задуму. Гадаємо, саме на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої аудиторії і розраховували сценаристи, завдаючи у такий спосіб не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіарезонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

     Якщо провести аналогію з дією артилерійського снаряду, то безпосереднє фізичне насильство можна порівняти з первинним внутрішнім спалахом – запалом, який приводить у дію основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний "зовнішній" вибух – суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки – більшою.

     Є наукові монографії та підручники, які дають поради щодо висвітлення в медіа терористичних акцій. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, зокрема в подачі деталей, фактів, прізвищ. Мовляв, не варто прославляти Герострата. На жаль, поради ці далеко не завжди ефективні. І справа не тільки в тому, що телебачення та інші медіа прагнуть заробити на катастрофах, тобто збільшити у такий спосіб свою аудиторію, тиражі і прибутки від реклами. Однією з психологічних засад медіа є допитливість, зокрема, коли йдеться про жахливе і моторошне. У перші дні після Скнилівської трагедії під час авіашоу у Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв.

     Отже проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, але й у самій природі медіа. З одного боку, зрозуміло, що журналісти, певною мірою, є інструментом терористів, а з іншого, замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) теж не можна. Важко віднайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми. Можливо, що такого вирішення взагалі нема. Свідченням цьому може бути доля Герострата. Як відомо, судді покарали його не тільки смертною карою, але й забороною згадувати його ім'я. Проминули тисячоліття. І попри заборону всі знають, що Герострат в 356 році до народження Христа спалив одне із семи чудес світу – храм Артеміди в Ефесі з єдиною метою: він хотів прославитись.

Аргументи прихильників екранного насильства

     Є свідчення, які заперечують прямий і пропорційний зв'язок між екранним і реальним насильством або привертають увагу до майже очевидних суперечностей:

      * Упродовж 90-х років ХХ ст. у США (найбільшому в світі продуцентові насильницької відеопродукції) тривав спад злочинності. Під час візиту до лос-анджелеського центру медіаграмотності у березні 2000 р. автор цих рядків поставив керівникові тієї інституції Елізабет Томан таке запитання: "Чи пов'язуєте ви спад злочинності бодай частково з діяльністю активістів Media Literacy?" Відповідь була негативною. Отже, за спад злочинності "відповідальні" інші чинники, наприклад, економічний бум.

      * Навіть  серед психологів нема цілковитої ясності щодо негативного впливу насильства і порнографії. Скажімо, деякі дослідження засвідчують, що порнографія умиротворює надміру агресивних суб’єктів. Так само впливають на них і насильницькі фільми, тобто в підсумку маємо зменшення агресивного настрою, психічну розрядку.

      * Інтерес до насильства має глибоке психологічне коріння, що засвідчено найдавнішими міфами і казками.

      * Однією із суттєвих перепон на шляху медіаграмотності є "бажання казки". Не хочеться чути пояснень, що, мовляв, вас експлуатують, на вас заробляють, не хочеться руйнувати фільм якимись аналітичними методами осмислення, "бажання казки" переважає.

      * Багато психологічних експериментів підтверджують, що принаймні частині аудиторії кінобойовики дають щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки.

     Соціальний психолог з Києва Ольга Петрунько висловлює деякі міркування на захист фільмів жахів:

     1)  За Гайдеґґером усвідомлення смерті як межі існування дає людині можливість трансформувати енергію екзистенціального страху в потяг до самовизначення і самореалізації. Усвідомлення реальності смерті означає усвідомлення власної абсолютної свободи, абсолютної відповідальності перед собою за вибір своєї долі.

     2)  Фройдисти вважають, що жахи приваблюють, бо промовляють до темних сторін психіки. Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву. Забороняючи перегляд фільмів жахів, дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів і функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої й однобічної інтелектуалізації психіки.

     3)  "Дитячі страхи мають бути прожиті і раціоналізовані саме в дитинстві", інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.

     4)  "Страшилки" є актуальними практично для всіх дітей, більше того, дорослі й самі  охоче ними користуються [113].

   Окремо можна говорити взагалі про насильницькі епізоди у світовій літературі. "Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, ні мала дитина, Не остались, – не вблагали лихої години. Всі полягли, всі покотом, ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар... " Уявімо, яка б сцена вийшла з цього епізоду, якби хтось взявся його екранізувати.

   Або замислимось над фронтовою поезією Олеся Гончара. Вірш "Атака":

   "Скрегоче залізом округа, Смертю повітря фурчить. Я знаю той ступінь напруги, Коли вже ніщо не страшить. Святе божевілля атаки В тобі поглинає все. Через яри і байраки Незнавана сила несе. Немає ні рідних, ні любих, Нема ні жалю, ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, Могутнім стаєш, як Бог”.

     Про неоднозначність насильницької теми в комп’ютерних іграх свідчать судові матеріали. Як стверджує "Комп’юлента", група вчених звернулася до апеляційного суду з проханням визнати незаконними прийняті владою Сент-Луїса (штат Міссурі) обмеження на продаж комп’ютерних ігор неповнолітнім. Раніше в цьому році федеральний суд схвалив закон, згідно з яким для купівлі ігор з елементами насильства неповнолітнім необхідно отримати згоду батьків.

     Вчені, які подали протест в апеляційний суд, вважають такі обмеження абсолютно недопустимими. Усього під позовом підписалися 33 особи, які представляють такі авторитетні організації, як Массачусетський технологічний інститут, Каліфорнійський університет в Лос-Анджелесі, Лондонський університет та ін.

     Позивачі, серед яких були відомі фахівці у сфері соціальної психології, вказують на відсутність зв'язку між насильством в комп'ютерних іграх і в реальному житті, посилаючись на більш або менш масштабні дослідження в цій галузі. Усі докази небезпечного впливу комп'ютерних ігор на психіку, на думку позивачів, були отримані при проведенні досліджень на невеликих групах людей (у цьому випадку дуже великою є статистична погрішність) або за допомогою спірних методів.

     Нагадаймо, що раніше суд відхилив колективний позов проти виробників комп'ютерних ігор, поданий батьками школярів, загиблих від рук свого однокласника Майкла Карніла. Тоді суддя вирішив, що злочинні думки Карніла не були безпосередньо пов'язані зі змістом відеоігор, оскільки мільйони людей щодня грають у них, при цьому нікого не вбиваючи в реальному житті. Проте, навіть якщо апеляційний суд визнає незаконним обмеження на поширення комп'ютерних ігор в Сент-Луїсі, це не означатиме успішного закінчення боротьби з такими обмеженнями.

Метафізичний вимір насильства

     Насильство, боротьба між добром і злом, мають не тільки психологічний, але й метафізичний вимір. Деякі автори ведуть мову про терор як метафізичний засіб боротьби зі злом, інструмент Божого промислу, священне зусилля задля відновлення справедливості, джихад. При цьому акцентується на відносності моральної шкали:

   "Відбувається страхітливий процес деантропологізації. Стан хаосу, при якому все можливо і все дозволено. Грань між добром і злом, між національно-визвольною боротьбою і сепаратизмом, війною і тероризмом стирається. Хто терорист і хто жертва терору? Туреччина чи народ курдів? Росія чи Чечня? Вчорашні терористи Іцхак Рабин і Ясір Арафат – шановані люди і лауреати Нобелівської премії миру. Недавні борці проти диктатури Франко й патріоти країни басків – сьогодні терористи й кримінальні злочинці. Однак незабаром, як прогнозують політологи, виникне незалежна республіка басків, і терористи знову стануть героями, миротворцями і респектабельними політиками. "Переможців не судять!" – ось формула, яку прийняв цивілізований світ і яка водночас надихає політичний тероризм, що йому протистоїть" [60].

     Тим паче, що, як вважає Сергій Кримський, ми й так усі живемо в умовах апокаліпсису – страшного суду, який розтягнувся у часі: "У ІІ тисячолітті загинуло 400 млн. людей, тобто все населення, яке жило в Х столітті" [75]. На повсюдній універсальності ворожнечі доволі часто акцентує російський часопис "Элементы":

   "Геракліт назвав ворожнечу "матір'ю речей". Повсюдно протистоять полюси: кати і жертви, чоловіки і жінки. Боротьба стихій, класів, націй, матеріальних інтересів, честолюбств, ідей. Демагогічний хід про те, що часткові протиріччя не шкодять загальній гармонії – усього лиш казка із щасливим кінцем. Усього лиш наївна віра в "третє" істот, які з головою занурені в ураган смертельної боротьби двох. У цьому конкретному, побудованому на засаді подвійності світі, ворожнеча – всезагальний знаменник існування"* [46, 2].

     На думку провідного автора часопису "Элементы" А. Дугіна, будь-який предмет, істота, думка розтягнуті поміж двома межами – буттям і небуттям, життям і смертю, наявністю й відсутністю, притяганням і відштовхуванням, подібністю й відмінністю і т.д. Межі протилежні, ворожі одна одній. Їхня присутність наповнює реальність внутрішнім драматизмом, динамікою, силою і печаллю. Тому агресія, з його погляду, – засадничий принцип буття.

     Журнал апелює також до космічних аспектів протистояння (сили гравітації і розширення Всесвіту, таємниці "чорних дір"). А також до протистояння в мікросвіті (протон і нейтрон в атомі, що дає змогу створити нуклеарну зброю). Для "Э" визначення свого і чужого, дружнього і ворожого не становить труднощів. Наші й ненаші – між ними нічого, крім агресії. "Наше" журнал трактує у піднесеному тоні, як "органічне суспільство, одкровення, перевага духовного над фізичним, ієрархія, якісна диференціація, утвердження етики героя над етикою торгівця". Усе це скероване проти "ненашого" – гуманізму, просвітництва, кантіанства і картезіанства, індивідуалізму, матеріалізму, проти "канонізації ідіота-обивателя". Між цими двома світоглядами може панувати лише жорстока боротьба за правилами і без правил, на знищення до останньої краплини крові, "між ними гори трупів, мільйони життів".

     На думку А. Дугіна, агресія – насильницьке долання меж. Це настільки глибоке явище, що в ньому раціональна індивідуальність щезає, поступаючись надособовому архетипові. Функції ката і жертви перевищують індивідуальне (подібно до того, як надособовим є взаємне тяжіння статей). Проте, як стверджує згаданий автор, ліберальна система дискредитує агресію, ставлячи на перший план інтереси торгівлі і "захист жертви", тобто слабкої людини: "Жертва висунула свої претензії на тотальну безпеку, захист від агресії як найвищий етичний імператив. Агресія стала сприйматися, як зло". Єдина узаконена форма агресії в ліберальному суспільстві – економічна. Це, з погляду А. Дугіна, агресія жіночого типу, вона "здушує і стискає".

     Дещо несподіваним є негативне ставлення цього автора до "сурогатів агресії", які пропонує soft ideology – ексцентрична й суто візуальна агресія в молодіжних модах, нескінченні телебойовики з кров'ю і трупами, зняття цензури на продукцію "садо-мазо". Усьому цьому А. Дугін протиставляє справжню "органічну" агресію, священний гнів, ідея якого, на думку засновника крайньо лівої терористичної організації "Prima Linea" Енріко Гальмоцці, присутня практично у всіх традиціях, але особливо акцентована в зороастризмі і нордичному язичництві* [47].

     Щоправда, у цьому ж номері журналу подано інтерв'ю з Єгором Летовим – лідером групи "Гражданская оборона", який пропагує суто естрадний, тобто "несправжній" (за логікою того, про що йшлося вище) варіант агресії: "Принцип агресії – цілком позитивна ланка в будь-якій творчості. Коли агресія – життя, то мир – смерть. Ми воюємо проти пасивності, сльоти, щоб людство не згасло остаточно. Для цього треба докладати насильницьких дій і через нову глобальну революцію створити нову справжню людину. Кривава армія змете вавилонську цивілізацію". Близькою до цих міркувань є також філософія, яку сповідував Адольф Гітлер. З його погляду, відсутність боротьби за існування та природного добору неминуче приведе людство до вимирання: "У кінцевому підсумку перемагає тільки прагнення до самозбереження. У споконвічній боротьбі людство зросло – у вічному мирі воно загине". А тому агресивність є дуже важливою характеристикою живої істоти: "Одна істота п'є кров іншої. Одна, помираючи, живить собою іншу. Нічого базікати про гуманність" [16, 32–35].

     Про загальний метафізичний вияв зла, про його романтичний ореол і таємничу привабливість пише Ленс Морроу на сторінках журналу "Time":

   "У похмурому епізоді на самому початку "Книги Йова", у цьому блискучому трактаті про таїнство зла, розмовляють між собою Бог і сатана. Бог питає: звідки ти прийшов? Сатана відповідає: я ходив по землі та обійшов її... Сатана бродить землею. Зло не знає меж і відстаней". Далі автор звертається до так званої маніхейської єресі, згідно з якою сатана рівний Богові, якщо ми визнаємо реальність зла. Тоді світ – арена боротьби, а зло існує, бо є вибір. Теологи століттями бились над проблемою співіснування доброго Бога зі злом. Августин, намагаючись збагнути зло, врешті-решт приречено визнав: "Не намагайся знати більше, аніж належиться". Фома Аквінський допускав, що існування зла – найвагоміший аргумент проти існування Бога".

     Далі автор трактує нескінченні втілення зла. Тут і червоні кхмери, які вбивали всіх, хто носив окуляри чи розмовляв французькою, або чиї руки свідчили про належність до розумової праці. Тут і Вільям Берроуз, наркоман і письменник, якого приваблювали вседозволеність і жах: він стріляв у склянку на голові дружини. Висновок, до якого приходить Морроу, має вкрай некоректний щодо найбільших релігій світу характер: "Можливо, люди для Бога – все одно, що вся земна живність для людини – цікаві і навіть поживні. Людина, на загал, – біда для тварин. Може й Бог – біда для людей? Світ не йде до прогресу добра, як колись уявлялось" [99].

     На це можна зауважити, що християнська Біблія також не говорить про прямолінійний шлях "прогресу добра", свідченням чого є, скажімо, апокаліптичне одкровення Йоанна Богослова. Проте метафізична вищість добра і любові в Біблії не підлягає сумніву. Секрет християнського вчення саме в парадоксальному поєднанні духу боротьби ("Не мир я вам приніс, но меч") з любов'ю. У Нагірній проповіді пропонується зовсім інший рівень розуміння життя та боротьби: "А я вам кажу: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує" [Євангеліє від Матфея 5, 44]. "Я син тієї землі, яка не могла не підставити свою правобережну щоку, коли від бісівського ляпаса почервоніла її ліва", пише М. Маринович, так своєрідно-метафорично потверджуючи зв'язок української долі з Нагірною проповіддю Ісуса Христа, з місією миротворення [92, 21].

     Засвоюючи парадоксальні уроки Христа, ми вчимося перепускати своє прагнення до негайного удару, до поквапливої боротьби через фільтри любові. При цьому уникаємо схематизації й механіцизму в поглядах на людину. Любов підносить на певну психологічну височінь. І з цього піднебесся, з цього космосу бачимо вже не просто людину-ворога, представника ворожої релігійної конфесії, ворожої нації, ворожого класу, ворожого світогляду. Бачимо насамперед людину, просто людину з її вічно незбагненною таємницею.

     Окремої уваги заслуговує філософія і діяльність М. Ганді, який вважав, що основна причина людських страждань – насильство, яке виявляється у найрізноманітніших формах. А тому звільнення від страждань може відбуватися завдяки ненасильству. Насильство (хімса) є тваринним началом в людині. Ненасильство, навпаки – свідчення і знак її божественної сутності. Ненасилля (ахімса) – синонім істини-Бога. Ненасильство є таким же законом для людей, яким для звірів є насилля. Гідність людини вимагає коритися найвищому законові – силі духу. Ганді пропагував шляхи досягнення своїх цілей без насильства навіть у тих сферах, де сила традиційно вважалася вирішальним чинником. Такий спосіб боротьби, на думку Д. Неру, має глибоке коріння в культурі та філософії Індії. Зокрема ахімса – це не просто утримання від фізичного насильства, а зречення від усілякої злостивості і ненависті взагалі. Такі вимоги пов'язані, зокрема, і з уявленнями про надзвичайне значення самої лише думки, яка може справляти потужний вплив не лише на долю окремої людини, а й на долю нації чи людства в цілому [102, 290].

     Етимологічно слово "насильство" пов'язане зі словом "сила". Тому словосполучення "ненасильницька боротьба" може здатись нелогічним. Проте у ненасильницькій боротьбі сила все-таки присутня. Але сила іншого виміру. Коли послідовники Ганді виявляли громадянську непокору, готовність йти за свої переконання в тюрми, то за усім цим вчувалася неабияка духовна міць, яка врешті-решт стала важливою складовою перемоги й здобуття Індією незалежності. Ця сила, на відміну від фізичної, хоч не спричиняє, як правило, негайних змін та ефектів, проте в довгостроковому, довготривалому планах явно переважає фізичну силу. Діючи винятково через психіку як прихильників, так і опонентів, вона може призводити до вражаючих за своїми масштабами наслідків.

     Треба зауважити: Ганді вважав, що ненасильство вимагає великої мужності, воно аж ніяк не є сховком для боягузів: "Я хочу, щоб і індуси, і мусульмани плекали в собі мужність і були готовими вмерти, не убиваючи. Якщо ж у них немає такої мужності, хай ліпше розвивають мистецтво вбивати і бути убитими, ніж мають втікати від небезпеки, як боягузи. У цьому випадку насильство краще, ніж утеча. Вони втікають, бо не мають мужності бути убитими, вбиваючи" [28, 167].

     Обговорюючи патогенний вплив насильства – не тільки фізичного, але й словесного – можна вести мову про його генетичний вимір, пов'язаний з енерго-інформаційним обміном. У 1994 р. у Фізичному інституті ім. Лебедєва Російської академії наук, як стверджують, було відкрито новий науковий напрям – квантову генетику. Виявляється, за допомогою частотно-звукових вібрацій можна порушувати структуру ДНК. У цьому світлі лайливе слово, прокльон набувають зовсім іншого значення, цього разу вже зовсім не метафоричного. Автор повідомлення стверджує, що в згаданому інституті проводились також експерименти з молитвами, які засвідчували свою благотворну силу [65].

Профілактика

     Найпоширенішими способами профілактики патогенного впливу медіанасильства є законодавчі обмеження, громадські акції і медіаосвіта. Перші слухання в Конгресі США з приводу насильства та порнографії, які транслюються каналами мас-медіа, відбувались в 1952–1965 рр. Проте саме тоді, у 50–60-х рр., попри щедру критику, відбувалося різке збільшення потоку кіно- і теленасильства. У 1969 р. Комісія Конгресу дійшла висновку, що демонстрація насильства збільшує агресію в суспільстві та стимулює антисоціальну поведінку. Комісія, яка вивчала порнографію, дійшла менш категоричних висновків.

     У 1972 р. йшлося вже про те, що негативний вплив показу насильства стосується лише деяких глядачів. Проте, такі організації як National Parent-Teacher Association та American Medical Association, були і залишаються послідовними противниками насильства і порнографії у масовій комунікації. У 1985 p. American Psychological Association закликала батьків до громадських акцій, спрямованих на зменшення насильства на телеекрані. Тож Федеральна комісія у справах масової комунікації (FCC) наклала обмеження на показ насильства у вечірній час (prime times), саме тоді, коли телевізор дивиться уся сім'я. До подібних заходів вдалась також Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України. Такі обмежувальні заходи корелюють із загальними суспільними настроями. За свідченнями соціологів, 2/3 дорослих під час опитування погоджуються, що насильства на екрані забагато (щодо сексу і порнографії, то протест висловлювала лише 1/10 опитуваних) [184, 290].

     В Україні 2003 р. ухвалено Закон "Про захист суспільної моралі", який обмежує розповсюдження продукції, що пропагує культ насильства і жорстокості. В трактуванні українських законотворців це поняття включає "пропаганду застосування фізичної сили і насильства в стосунках між людьми чи людей щодо тварин, безжалісності і егоїзму як способу вирішення проблем чи досягнення поставлених цілей, культивування низьких інстинктів і потягів, смакування подробиць убивств, застосування тортур, показ кривавих розправ, проявів садизму та інших патологічних відхилень насильницького характеру тощо". Під "жахами" автори згаданого закону розуміють  "сцени і зображення, що діють на підсвідомість, викликаючи реакцію страху, залякують глядача надприродними силами, сценами вампіризму, ожилих мерців тощо".

     Важливим, хоч і дискусійним способом протистояння потокам екранного насильства і порнографії можна вважати психологічну "вакцинацію", цебто курс лекцій з інтенсивним "бомбардуванням" добіркою насильницьких та сексуально-еротичних сюжетів, які, ясна річ, супроводжуються відповідними роз'ясненнями та психологічним тренінгом, що зумисне ослаблює введений у психіку "вірус" і сприяє виробленню психологічного "імунітету" до нього. Медіаосвіта набуває дедалі ширшого розповсюдження в світі. Це  – журналістика для всіх. З одного боку, вона намагається дати максимально повне розуміння того, що таке сучасні медіа (включно з найновішими технологічними досягненнями), які можливості вони надають і як ними користуватися. З іншого, медіаосвіта пропонує відповідні семінари і тренінги, які дозволяють краще усвідомити маніпулятивний і патогенний вплив медіа та виставити відповідний психологічний захист, навчитися співчувати і краще висловлювати свої думки чи почуття. Зрештою, ненасильницькі альтернативи розв'язання конфліктів вимагають такої енергії, яка не під силу жодному Термінатору чи Рембо.

     Свого часу модним було також маркування телевізійних програм з великим вмістом насильницьких сцен. Проте результати досліджень ефективності цього методу дещо суперечливі. Є дані про те, що застереження скоротили перегляд насильницьких фільмів на 14 відсотків. Проте інші дані свідчать, що підлітки розглядали маркування як керівництво для того, аби швидше відшукати привабливий для них фільм [181, 2].

Насильство і страх

в дискурсі тоталітарного суспільства

     Для будь-якого тоталітарного суспільства властива атмосфера вини і страху, яку нагнітали насильницькими заходами, іноді зовсім немотивованими. Ми не стверджуємо, що цей механізм своєрідної соціальної регуляції був відкриттям ХХ ст., але те, що саме в цю пору він був доведений до досконалості і набув безпрецедентного поширення – факт незаперечний.

     Майстерність, з якою в людей вселяли почуття провини перед владою, була неперевершеною. Ось що пише з цього приводу газетяр 30-х, тодішній завідувач відділу ілюстрацій "Більшовика Полтавщини" Є. Александрович: "Викликає якось редактор мене та фотокора: "Хлопці, слухайте-но сюди. Від сьогодні раджу – ні, забороняю – і на поріг з'являтися з фотознімками, де є хоча б натяк на дерева, кущі чи гілки. "Там", одержуючи газету, крізь лупу роздивляються кожну ілюстрацію: чи не вимальовується в хитросплетіннях галуззя свастика або Троцький в окулярах..." Згодом цього редактора, улюбленця колективу, все одно репресували, хоча газета й не друкувала фото дерев та кущів. Треба сподіватися, що "там" винайшли ще якийсь спосіб угледіти в газеті "крамолу". Згодом така ж доля спіткала й автора спогадів. Його звільнили з роботи. "Саме випускали номер, присвячений двадцять першій річниці Жовтня. На першій шпальті, – розповідає журналіст, – великий святковий малюнок-колаж: Спаська вежа, заводи, лани, а над ними майорить величезний прапор. На прапорі – Ленін, Сталін. Автор – я. Сторінку зверстали, даємо на матрицювання. Цю операцію виконували тоді надто примітивно: вибивали матриці вручну великими щітками. Може вийти добре, а може й не дуже. Подали на ротацію, приправили. Пустили машину – брак. На прапорі – брудні плями..." [1, 27].

     Для людини, світогляд якої сформувався наприкінці ХХ ст., такі речі, про які йшла мова вище, здаються сюрреальним плодом хворобливої уяви. Але логіка розвитку тоталітарного суспільства неодмінно призводить до таких явищ. Наприклад, В. Подорога пише з цього приводу, що сталінський режим визнавав владу "як певний святий текст... Відбір та формування маси йде через процедуру правильного читання тексту. При цьому помилки, навіть мовні, не визнавались випадковими і розглядались як провина перед владою" [117, 110]. Отже, доходимо висновку, що абсурдність переслідування цілком лояльних підданих при ближчому розгляді виглядає не такою вже й безглуздою, оскільки зумовлюється особливостями функціонування тоталітарного режиму, для якого життєво небхідними є екстремальні умови, атмосфера "страшної казки". І за мирних умов ця атмосфера потребує неодмінної підзарядки репресіями і чистками [138, 31]. Природно, що зі зміцненням режиму дедалі важче було знаходити справжніх противників. А тому їх, так би мовити, вигадували, фабрикували. Це раціональне пояснення, яке випливає зі сталінської концепції загострення класової боротьби із зростанням та зміцненням нових соціалістичних структур. Існують й інші пояснення. Еріх Фромм, наприклад, веде мову про авторитарний або садомазохістський характер, на основі якого формується тоталітарний режим. При цьому виділяє три типи садистських характерів. Для першого властиве прагнення поставити людей в залежність від себе, мати над ними повну, необмежену владу, перетворити їх на своє знаряддя. Другий тип, окрім цього, характеризується бажанням експлуатувати їх, "ковтати" – насамперед в інтелектуальному та моральному розумінні. Для третього властиве бажання завдавати страждань іншим людям. Страждань фізичних чи душевних [146, 126].

     Чи можна застосувати ці міркування для пояснення масової практики необґрунтованих репресій? Адже важко погодитися з тим, що здійснювали їх винятково садисти, чи не так? Відповідаючи на це запитання, насамперед треба робити застереження, що Е. Фромм, кажучи про садомазохістський чи авторитарний характер, мав на увазі дуже поширений тип. Так само, до речі, як і Теодор Адорно, котрий у своїй книзі "Авторитарна особистість" намагався збагнути гітлерівську Німеччину, спостерігаючи за каліфорнійськими студентами у США. Тобто йдеться про психічні риси, властиві дуже багатьом "середнім" людям, риси, які за певних соціально-політичних обставин можуть стати психологічною базою для виникнення тоталітарного режиму. Страждання можуть мати й інший сенс, про який устами свого персонажа – партійного функціонера з роману "1984" – говорить Д. Орвелл: "Слухняності не досить. Якщо людина не страждає, як ми можемо бути певними, що вона виконує нашу волю, а не свою власну? Влада полягає у тому, щоб завдавати болю й принижувати. У тому, щоб розривати свідомість людей на шматки і складати в такому вигляді, як нам потрібно" [108, 180].

     Уже сам характер тоталітарної пропаганди – директивний, загальнообов'язковий – здавалося б, суперечить законам людської психіки. Ще задовго до появи масових тоталітарних рухів це прекрасно усвідомлював Ф. М. Достоєвський. Розглядаючи у "Записках з підпілля" можливість "правильно" організованого соціалістичного чи комуністичного суспільства, письменник стверджував, що така організація позбавлена сенсу. Навіть коли б вдалося скласти математично точну табличку щастя і добробуту, де для кожної людини заздалегідь будуть розписані, як ноти у партитурі музичного твору, правильні кроки, то нормальна людина цю табличку відкине, щоб не бути "фортепіанною клавішею", щоб не бути зобов'язаною робити лише правильні, передбачені і запрограмовані кимось кроки. "Коли ж ви скажете, що і це все можна розрахувати за табличкою – і хаос, і морок, і прокляття, так що сама можливість попереднього розрахунку все зупинить, і розум візьме своє, тоді людина зумисне божевільною зробиться, щоб не мати розуму і наполягти на своєму! Я вірю в це, я відповідаю за це!" [45, 158].

     Тоталітарна пропаганда в СРСР, в головних рисах, працювала саме так, як і передбачав Достоєвський. З'являлись і добровільні божевільні – теж за його логікою. Але їх кількість була порівняно мізерною. У чому ж помилявся Достоєвський? І чи справді він помилявся?

     На конференції філософів з питань тоталітаризму  англійський учений С. Бекморс висловив думку про те, що в СРСР і в часи гласності та перебудови функціонувала принизлива для громадян "практика підкорення владі". Англієць навів такий приклад. У готелі, де він зупинився, перекрили воду. Ніхто з цього приводу особливо б не тривожився, якби була хоч якась інформація, але річ у тому, що ніхто нічого не пояснював. Гості не знали, з яких міркувань перекрили воду, і коли вона буде знову. Подібна схема простежувалась у різних сферах життя. Наприклад, у торгівлі. Біда не в тому, що у магазинах, скажімо, не було сиру, а в тому, що покупці не знали, де і коли його "викинуть", не відали, чи буде у продажу згаданий продукт взагалі. Такі звичні для радянських громадян речі навели зарубіжного вченого на думку, що влада в СРСР, тримаючи в руках забезпечення повсякденних потреб громадян, залишаючи їх часто в стані непевності, полегшувала собі маніпулювання їхньою свідомістю. Миритися з безглуздям і неповагою до особи доводилося безліч разів. У результаті "вироблялася певна структура особистості, яка фіксує оцю звичку підкорятися" [10, 36]. Так само і в журналістиці було створено систему повсякчасної перевірки лояльності як читачів, так і самих журналістів. Для останніх практика "підкорення владі" полягала, зрозуміло, в написанні "потрібних" матеріалів. Для читачів – у започаткованих в 20-х рр. примусовій передплаті та примусовому читанні, переказуванні, вивченні матеріалів ритуальної пропаганди (політінформації, політзаняття, єдині політдні тощо).

     Думка, що можна постійно виконувати певний ідеологічний ритуал без особливої шкоди для себе, є, на наш погляд, помилковою. Проілюструємо це на одному вельми промовистому прикладі. Кандидат філологічних наук В. Косян на сторінках "Літературної України" розповів про історію своїх стосунків з професором М. К. Зеровим, з яким він познайомився у студентські роки у Київському університеті [74]. Спочатку він захоплювався ерудицією, блискучим інтелектом знаменитого професора. Але часи змінювалися. Професор потрапив в опалу. На факультетській нараді професора звинувачують у відсутності "класового підходу" в оцінці літературних явищ. Примітно, що робить це студент-"двійочник", який у кожному семестрі мав по два-три "хвости". Це звинувачення, та ще й з уст недорікуватого студента, прозвучало як несподіване, абсурдне знущання, якому мало хто йняв віри. Однак наш оповідач, як, зрештою, й інші присутні, змовчав. Публічна незгода могла, певно, позначитися негативно і на його власному майбутньому.

     Отже, присутні піддалися абсурдному ідеологічному ритуалові. Далі було гірше. Університетська багатотиражка "За комуністичні кадри" почала регулярно друкувати злісні пасквілі на М. Зерова. Як тільки його не називали: "український буржуазний націоналіст", "продажний агент буржуазної розвідки". Звичайно, і тут мало хто зважується протестувати, вважаючи, мабуть, що мовчання не такий уже й великий гріх. Але далі ми побачимо, що подібна логіка заводить у своєрідну психологічну пастку. Незабаром в університеті відбулися партійні збори. Міська вечірня газета "Більшовик" повідомила, що представник Сталінського райкому партії "Ліберберг з більшовицькою непримиренністю викрив на зборах огидну роботу контрреволюційного кубла професорів". Переслідування почало набирати таких обертів, що зупинити його ставало дедалі складніше. Нагніталася істерія, за якої протестувати навіть суто з психологічного боку було дедалі важче. "Під натиском згори, – пише В. Косян, – студенти навіть брали соціалістичні зобов'язання по боротьбі з "націоналістичним охвістям", пункти яких публікувалися в тій же багатотиражці". Усе це тривало понад півроку. Суб'єктивно В. Косян, напевно, усвідомлював себе все тим допитливим і чесним студентом, який безтямно захоплювався лекціями професора М. Зерова. Але насправді в його психіці могли відбутися певні зміни, могла сформуватися певна структура, яку С. Бекморс назвав "структурою підкорення владі". Міг виробитися певний умовний рефлекс лояльності, звичка казати і робити те, що вимагають зверху, хоч би воно й суперечило власним переконанням. Для перевірки цього припущення потрібна була, висловлюючись мовою екзистенціалістів, погранична ситуація вибору, яка б змусила студента розкритися, висловитися чітко й однозначно.

     Невдовзі така ситуація трапилась.  Наступного  1934 р.  В.Косян складав залік з української радянської літератури, яку читав поет і критик М. Сайко. Він і приймав залік. Та М. Зеров, все ще як завідувач кафедри української літератури, теж прийшов – це були останні місяці його роботи в університеті перед арештом та засланням. "Мені, як на гріх, – пише В. Косян, – випало питання про українських неокласиків. Відповідати в присутності Зерова було незручно. Я завагався (очевидно, в душі студента йшла боротьба з виробленим під час ідеологічних ритуалів рефлексом лояльності, дарма що участь студента в цих ритуалах була мовчазною, він вголос не підтримував абсурдних звинувачень, але й не заперечував їх. Та ось настав і його час висловитись однозначно. – Б.П.). Сайко помітив моє хвилювання і попередив, що відповідати треба як належить. І я сказав, як учили на лекціях, що Зеров, Филипович, Драй-Хмара та інші неокласики демонстративно тікали від соціалістичної дійсності, не хотіли у своїх творах відображати нове життя, орієнтувалися на реакційну західноєвропейську культуру..." Студент не встиг закінчити, як Зеров спитав з досадою: "Так скажіть, будь ласка, що ж нам робити з цим Зеровим? Заарештувати його чи розстріляти?" Під час перерви він знову підійшов до студента: "Я не маю нічого проти Вас. Тепер Вас навчили так відповідати..."

     "Навчили" в описаній ситуації  –  ключове слово в цій ситуації. Хоча ще точніше відображає суть того, що відбувалося, слово "натренували" чи "надресирували". Дресирування означає дії, спрямовані на вироблення певних умовних рефлексів. А саме це і робилося. Замість переконування – лайка, політичні ярлики, психологічний тиск. Дресура, спрямована на вироблення умовних рефлексів безапеляційного, безумовного підкорення наказам, передбачає некритичне сприйняття дійсності. Як у згаданому романі Орвелла, коли заарештованого питають: "Скільки пальців, Вінстон? – Чотири.– А коли партія говорить, що їх не чотири, а п'ять, тоді скільки?" [108, 185]. Не треба вважати, ніби йдеться про щось фантастичне. Принаймні фантазії були підказані життям. Відомо, що М. Калінін після ХIV партз'їзду прибув до Ленінграда для довершення розгрому зінов'євців. За твердженням публіциста І. Клямкіна, на пленумі Ленінградського губкому партії М. Калінін запитав: "Ну що вам вартує заради Центрального Комітету оголосити чорне білим, а біле чорним?" [66, 206]. Цікаво, що в орвеллівському "новоязі" теж є слово "чорно-білий" – не для позначення двоколірного об'єкта, а як термін, що сплутує, знищує в свідомості певні реалії, так само, як і його відомі лозунги, що рефреном проходять через увесь роман: "Війна – це мир", "Свобода – це рабство", "Незнання – сила". Офіційна мова, "новояз" – це передусім мова ідеології, лінгвістичний носій цієї ідеології. У цьому її відмінність від просто "іноземної мови". Ідеологія ж, як відомо, це форма суспільної свідомості. Тому навіть формальне (таке, що не випливає з переконань особи) послуговування цією мовою завжди таїть у собі небезпеку, яку ми описували вище. Причому небезпека ця має двояке спрямування: як на жертву ідеології (у вищеописаному прикладі – професор Зеров), так і на особу, яка нібито лише формально підтримує ідеологію (студент).

     Усвідомлення студентом того факту, що ідеологія, яку він підтримує начебто лише формально, вибрала жертвою улюбленого професора, повинно викликати муки сумління. Так воно і було в наведеному прикладі. Відсутність цих мук означала б цілковиту деградацію особистості, шизофренічну роздвоєність. Роздвоєне мислення, за Орвеллом – душа тоталітарного режиму. Термін "роздвоєне мислення" у нас, здається, розуміють надто поверхово, вкладаючи в нього щось схоже чи навіть тотожне до лицемірства. У той же час Орвелл розумів роздвоєне мислення значно глибше – "як здатність говорити явну брехню і одночасно вірити в неї, забути будь-який факт, що став небажаним, і видобути його із забуття, як тільки він знову знадобиться, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш. Цей процес має бути свідомим, бо інакше його не здійсниш акуратно, але повинен бути і несвідомим, бо інакше з'явиться відчуття обману, а отже й вини" [108, 185]. Ми наблизились до одного з можливих розв'язків поставленої проблеми. Здається, сказане досі дає змогу твердити, що тоталітарні ЗМІП зовсім не обов’язково намагались в чомусь переконати реципієнта. Це було важко з огляду на відверту демагогічність багатьох матеріалів, їх вражаючу відірваність від життєвих реалій. Цього не могли не помічати суб'єкти, творці пропаганди. У чому ж річ? А в тому, що метою цієї журналістики було не переконання, а спричинення і стимулювання роздвоєного мислення, дресирування, вироблення рефлексу безумовного підкорення владі. Для процесу дресирування якнайкраще надавалися абсурдні й демагогічні висловлювання, оскільки полегшували цей процес. В об'єкта дресирування, тобто реципієнта, при цьому можливий приблизно такий хід думок: ну що мені вартує повторити на черговому політзанятті (або написати, якщо йдеться про журналіста) кілька ритуальних висловлювань? Мені ж вони не зашкодять. Я все одно стою понад цим. А от коли відмовлюся, то можу неабияк собі зашкодити. Однак така логіка провадить реципієнта в психологічну пастку. Бо ж насправді від нього зовсім не вимагалося щиро повірити пропаганді. Мета була іншою: виробити умовний рефлекс підкорення владі, і формальна згода реципієнта з пропагандистськими висловлюваннями якраз і засвідчувала це підпорядкування.

     До того ж врахуймо, що такий ідеологічно-дресирувальний ритуал проводився систематично і послідовно (систематичність і послідовність – базовий принцип дресирування) сотні і тисячі разів в розрахунку на кожну особу. Задля цього була створена ціла система так званої політосвіти, нав'язування і примусового читання періодики тощо, яка охоплювала практично все свідоме життя людини. І що безглуздіші (наче смішні у своїй безглуздості) висловлювання пропонуються реципієнтові для повторення, то легше йде процес дресирування лояльності. Коли ж умовний рефлекс сформовано, реципієнта можуть поставити у ситуацію аж ніяк не безневинну. Навпаки, у ситуацію небезпечну для когось чи для нього самого (як студент професора М. Зерова), але в цьому випадку сформований умовний рефлекс лояльності повинен спрацьовувати автоматично. Отже, з цього погляду, невисокий фаховий рівень тоталітарної журналістики, її слабкість перетворюються у силу. Окрім того, повторення безглуздих, демагогічних висловлювань можна розглядати як приниження особистості. Тут напрошується порівняння з деякими звичаями кримінального світу чи армійського середовища ("дідівщина"), коли новачка примушують робити безглузді речі, щоб через приниження швидше підпорядкувати і зламати його характер. І в цьому розумінні, що безглуздіша робота (наприклад, новачку пропонують почистити "санвузол" зубною щіткою), то ліпша.

До "раю" через "пекло"

     У передмові вже йшлося про умовність комунікаційних зон, зокрема "раю" і "пекла". Зумовлено це принциповою неоднозначністю феноменів пропаганди, реклами, кінематографічної продукції. Порнографія чимраз більше тяжіє до експлуатації садомазохістських мотивів, що сприяє підсиленню в психіці небезпечного зв’язку між болем і задоволенням. Елементи "раю" містить перший-ліпший голлівудський "бойовик" з його неодмінним геппі-ендом та романтичними сценами кохання. З іншого боку, "загрозливі" сцени може містити реклама, особливо соціальна (згадаймо кампанії проти СНІДу чи рекламу комунальних служб, які намагаються стимулювати своєчасну оплату послуг за опалення, воду чи електрику). Проте найцікавіший феномен – це спроба забезпечити "рай" пекельними засобами, цебто такими способами контролю, які спроможні зруйнувати будь-яку медіаідилію. Власне є сенс назвати основні способи контролю:

     –  заборона певного комунікативного акту (цензура, позбавлення ліцензії);

     –  судове переслідування;

     –  позазаконне переслідування окремих журналістів чи медіа-організацій (терор, залякування, неправомірне використання державних структур, як-от податкової інспекції, з "каральною" метою стосовно опозиційних медіа);

     –  електронний контроль.

     Можна говорити також про способи контролю, які ґрунтуються не на забороні, а на підтримці бажаних тенденцій в комунікації: фінансова підтримка, протекціонізм, ідеологічне програмування.

     Припускаємо, що надмірна увага до насильства і порнографії відвертає увагу від справді потужних і набагато небезпечніших патогенних потоків: пропаганди і спорідненої з нею реклами (між ними, до речі, деякі дослідники не бачать принципової різниці). Це, звісно, не означає, що ми вважаємо патогенною будь-яку пропаганду чи рекламу. Йдеться, радше, про загальні тенденції, які свідчать про загибель сотень мільйонів людей у війнах, зумовлених  ідеологічними причинами, або, як висловлювався Пер Альмарк (свого часу прем’єр-міністр Швеції), – поєднанням абсолютної ідеології і абсолютної влади.

     Отже, віртуальне насильство – порівняно нова тема в медіакритиці, яка постала у другій половині ХХ ст. після того, як телебачення перетворилося в основний за впливовістю засіб масової комунікації, а експозиція до насильницької кінематографічної продукції зросла до кількох годин щодня. Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими в приваблюванні уваги широкої публіки. Незвично велика "доза" масових інформаційних ін'єкцій стала новим комунікаційно-психологічним феноменом. Причому це стосується не тільки екранного насильства, але й порнографії, реклами і пропаганди.

     Тут напрошується питання про захист людської психіки (якщо тільки такий захист взагалі можливий) від інформаційного вибуху та згаданих маніпулятивних практик. Однак ми дозволимо собі перенести гіпотетичні відповіді в другу частину книги та післямову ("За брамою").

КРИТЕРІЙ ХРОНОЛОГІЧНИЙ:

КОНФЛІКТ МЕДІУМІВ

     Цей критерій передбачає опис та аналіз процесу масової комунікації у діахронії. Відповідно, зони можна утворювати формально хронологічно або прив’язуватись до певних епох чи подій (скажімо, комунікація І Світової війни). У нашому ж прикладі мова піде про комунікаційні епохи, які наставали відповідно до застосування тієї чи іншої комунікаційної техніки (письма, друку, телебачення, Інтернету тощо). Причому ми зосередимося на перехресті тих епох, де, на нашу думку, відбувалися зіткнення медіумів.

     Власне такий конфлікт ми схильні розглядати як свідчення певної автономності комунікаційної техніки.

Голуби проти телеграфу

     Шарль Гава, засновник однойменної інформаційної агенції, 1840 р.  використовував поштових голубів, щоб доправити телеграми з Лондона до Парижа. Відстань 380 км птах долав за 6–7 год. І хоча  того ж 1840 р. вже було створено перші друкуючі електромагнітні телеграфні апарати, голубів ще довго застосовували для поштових пересилань.

     В історії мас-медіа скільки завгодно прикладів, коли вже існуюча комунікаційна структура гальмує розвиток нових комунікаційних технологій. Клод Шапп 1792 р. винайшов так званий візуальний телеграф, який набув розповсюдження у Франції. До високо піднесеної решітки кріпили планки, конфігурацію яких змінювали спеціальними важелями. У такий спосіб кодували букви алфавіту і передавали повідомлення. Спостерігач на наступній станції, розташованій на відстані 8–9 км від попередньої, розглядав знаки у підзорну трубу і передавав їх далі. Ця система швидко розвивалась і проіснувала до 1852 р. У самій лише Франції вона налічувала 536 пунктів і покривала відстань 4830 км. Чому ж застаріла і начебто непотрібна система проіснувала ще 12 років? Запитання, звісно, риторичне, оскільки відповідь усім зрозуміла: структура, до якої залучено значні людські і матеріальні ресурси, завжди виявляє тенденцію до самозбереження і самопромоції.

     То ж чи можна, ґрунтуючись на таких історичних аналогіях, вести мову про конфлікт окремих медіумів? Прогнози, як відомо, непевна річ. Особливо, щодо майбутнього розвитку медіа. Свого часу знаменитий винахідник Томас Едісон стверджував, що фонограф можна застосувати передусім (тільки уявіть собі!) як автовідповідач або пристрій для запису останніх слів умираючого. Щодо телефону, то одна з массачусетських газет передбачала, що його використовуватимуть, головним чином, для передачі музики та новин. Телеграф, як вважали, перетворить усіх людей на сусідів і сприятиме високоморальній поведінці. А радіо, мовляв, найбільше надаватиметься для міжособистісного (!?) спілкування...

     Проте чимало інших прогнозів характеризуються, так би мовити, стовідсотковим влучанням. Згадаймо хоча б передбачення Маршалла Маклюгена приходу телевізійної ери, яка справить грандіозний вплив на політику, освіту, психологію сучасного суспільства. Однак, на зміну телебаченню, здається, приходить новий медіум. Отже, чи варто очікувати конфлікту між такими комунікаційними гігантами, як телебачення та Інтернет? З одного боку, підстав для хвилювання наче й нема. Сучасний світ демонструє чудові приклади виживання і співіснування одне з одним найрізноманітніших медіа, зокрема новітніх з традиційними. Кіно зовсім не позбавило життя театру. А домашнє відео аж ніяк не призвело до повсюдного закриття кінотеатрів. Газети, здається, чудово співіснують з радіо і телебаченням. Книги, як і раніше, видають гігантськими накладами.

     Отож, можна припустити, що прихід нового медіуму зовсім не спричиняє конфліктної ситуації на ринку мас-медіа. Він просто доповнює цей ринок. Комусь, звичайно, доведеться трохи потіснитися, хтось частково втратить "покупців", проте в цілому нічого драматичного не відбувається.

     Але це тільки один бік справи. Наша відповідь на поставлене запитання буде зовсім іншою, якщо ми спробуємо простежити, хто посідає трон медіа-короля. Історія підказує, що в кожний конкретний період цей трон посідав якийсь один медіум. А передача трону не завжди обходилась без боротьби.

Бої немісцевого значення

     Справді, історія комунікації дає дивовижні приклади гігантських сутичок поміж різними медіумами. Збагнувши причини і особливості цих конфліктів, можна передбачити, що чекає медіасвіт у найближчому майбутньому.

     Отже серед етапних комунікаційних переділів можна виділити такі:

     –  усна комунікація супроти письма;

     –  рукописна техніка супроти друкарства;

     –  друковані медіа проти телебачення і радіо;

     –  телебачення проти Інтернету (гіпотетично).

     Треба сказати, що протистояння, які супроводжували кожний з цих переділів, нерідко виходили далеко за рамки комунікаційних професій і набували характеру соціальних збурень. Зупинімося коротко на кожному з них. 

Проти письма

     Першою, відомою нам революційною зміною на терені комунікації, було винайдення і запровадження письма (як стверджують історики, здобуток цей належить шумерам, народові досі не встановленого походження, що близько 5 тис. років тому звів міста у межиріччі Тигру і Євфрату, тобто на території сучасного Іраку). Написаний текст різко розширював часові і просторові межі сприйняття. Замість цьогохвилинної голосової вібрації людина дістала можливість записати свої думки і у такий спосіб долати часові і просторові бар'єри – написане можуть прочитати в іншому місті, на іншому континенті, через рік, десять чи навіть десять тисяч років по тому (серед найцікавіших праць, присвячених цій комунікаційній революції, варто відзначити книгу Волтера Онга (Ong Walter. Orality & Literacy).

     Здавалось, що тут лихого? Але ось як ця переміна характеризується в знаменитому трактаті Платона "Федр", де автор переказує аргументи Сократа проти письма. На підтвердження своєї позиції Сократ переповідає міф про єгипетського бога Тевта, який винайшов письмо, вважаючи, що це зробить єгиптян мудрішими і додасть їм пам'яті. Проте його старший колега бог Тамус попереджає про небезпеку: писемність "вселить у душі учнів забутливість внаслідок занедбання вправ для пам'яті. Адже, покладаючись на письмо, вони будуть пригадувати за допомогою зовнішніх знаків, а не завдяки внутрішній силі. Своїм учням ти даси лише видимість мудрості, а не справжню мудрість. Їм буде здаватись, ніби вони багато знають, натомість залишаючись здебільшого невігласами. Тож вони стануть не мудрими, а лжемудрими" [116, 335]. Далі Сократ описує ілюзорне враження від текстів, наче вони "мислять і говорять", хоча насправді написаний твір не може дати відповіді на запитання, які постають у процесі читання, "він не знає до кого промовляти, а до кого – ні. А коли його зневажають і незаслужено ганьблять, він потребує допомоги свого творця, бо сам не в спромозі себе захистити" [116, 335]. Федр врешті погоджується із Сократом: "Ти говориш про живу й натхненну мову людини, наділеної знанням, блідим відображенням якої слушно можна вважати письмову мову" [116, 336].

     Позиція Сократа (у переказі Платона), як і давньоєгипетський міф, відображають той опір, якій чинили запровадженню письма. Кожен великий переділ у сфері медіа супроводжувався таким опором. Проте логічно поставити питання: хто і чому чинив цей опір? Філософських доводів тут недостатньо, оскільки вони часто зрівноважують один одного. Пошукаємо матеріальні інтереси, які здебільшого відігравали вирішальну роль у розвитку цивілізації. Ми можемо припустити, що передусім опиралися поширенню письма люди з винятковою пам'яттю, які завдяки цим своїм здібностям посідали привілейоване становище у дописемних суспільствах.

     До речі, фантастичний фільм Johnny Mnemonic, який пройшов недавно на наших екранах, повертає нас до цієї самої ситуації, лише на іншому витку спіралі історичного розвитку. Хакери високорозвиненого інформаційного суспільства набули такої могутності, що найціннішу інформацію знову почали довіряти людському мозкові – людям з особливою пам'яттю, мнемонікам. У дописемному суспільстві біологічний носій інформації – людський мозок – явно домінував. Усі інші, як от вузлики на пам'ять, виконували допоміжну й другорядну роль. Обдаровані від природи люди були своєрідними живими інформаційними скарбами, хранителями потрібної інформації, яка передавалась з покоління в покоління, "перезаписуючись" в процесі тривалого спілкування у мозок наступного біологічного носія. І ось настає час, коли ці скарби наче стають непотрібними. Точніше, потрібними не такою мірою, як це було раніше. Отже, можна стверджувати, що над тодішньою "мнемонічною" елітою нависла непередбачувана загроза втрати соціального становища, престижу та авторитету, пов'язаних з винятковими мнемонічними та ораторськими здібностями. Цілком зрозумілими стають їхній скепсис, опозиційність чи навіть ворожість до виникнення, розвитку й поширення писемної культури.

Бунт проти ієрогліфів

     Окремим підрозділом розвитку писемності можна вважати перехід від піктограм та ієрогліфів (де для кожного слова чи поняття існує окремий знак) до фонетичного алфавіту*.

     Ми можемо собі тільки уявити, які складнощі і який опір мусили долати прибічники "незрозумілої" фонетичної системи у дискусіях щодо загальновживаних ієрогліфів. Мабуть, перші спроби розкласти слово на звуки і записувати кожний звук окремою буквою справляли враження чогось дуже незвичного і незрозумілого. Знавці попереднього ідеографічного письма, як правило, затрачали дуже багато зусиль, щоб засвоїти і віртуозно володіти тисячами ієрогліфів. До того ж, затрачені зусилля були своєрідним бар'єром, який відділяв їх від решти людей. Натомість, відносно просте фонетичне письмо, яке ґрунтувалося на 22–32 буквах, значно знижувало цей бар'єр і робило освіту загальнодоступною. Таким чином, загроза старій "ідеографічно орієнтованій" еліті виглядала дуже вірогідною, а опір з її боку – цілком реальним.

Народження нової галактики

     Переписувачі – зайві?

     На друкарському слові, як слушно зауважують дослідники, ґрунтується вся сучасна цивілізація, і з поширенням книгодрукування фактично розпочався Новий час [103]. Проте, як і слід очікувати, відбувалось це не без опору, дарма що перевага нових друкарських технологій, здавалось, була майже очевидною. 1456 р., як вважають, методом Йоганна Ґутенберґа було видруковано найстарішу з книжок – Біблію у двох томах, які містили 1286 сторінок або близько трьох з половиною мільйонів друкарських знаків. Так народився новий медіум, якому судилося витіснити з "трону" рукописну практику. Логічно припустити, що армії переписувачів і ті особи, що за ними стояли, були природними супротивниками новонароджених технологій. Існування переписувачів і їхніх спонсорів втрачало сенс. А втім, психологічно вага цих людей була настільки значною, що до їхніх послуг усе ще вдавалися і через двадцять і через п'ятдесят років після запровадження друкарства. Згадати хоча б Веспасіано да Бастіччі (пом.1498 р.) – видатного видавця Флоренції. У 90-х рр. XV ст. на замовлення Козімо Медічі 45 його переписувачів виготовили упродовж 22 місяців 200 книг-кодексів для бібліотеки Ф'єзоланського абатства.

     Це нагадує людину, яка зайшла у приміщення з ксерокопіювальною технікою і, потребуючи копію якогось документа, переписує його від руки.

     Може, причиною цього було надто повільне поширення нових технологій? Справді, Ґутенберґ і його послідовники зберігали техніку книгодрукування в найсуворішій таємниці. Та вже 1460 р. з'явилися друкарні в Бамберзі і Страсбурзі, потім у Кельні, Римі, Венеції, Нюрнберзі та Парижі. Усього за сорок років у 260 містах Європи заснували понад тисячу друкарень, які опублікували близько 40 тис. видань загальним тиражем  10–12 млн. примірників [103]. Дуже швидко оцінив переваги друкарства для поширення протестантизму Мартін Лютер. Згадати хоча б аркушики з його тезами, видрукуваними в друкарні Віттенберґа, які прибили до дверей місцевого собору. Упродовж трьох років (1518–1521) він видав близько 100 творів (800 видань) накладом близько півмільйона примірників. Саме тому переможну ходу протестантизму тісно пов'язують з новими медіатехнологіями.

     А попри те друкарські шрифти ще довго імітували рукописні літери. І справді багато які із стародавніх книг, на перший погляд, викликають враження рукопису. Промовистою в цьому плані виглядає і доля Йоганна Ґутенберґа (1399–1468). Більш-менш достовірні відомості про нього ми маємо хіба що з матеріалів численних судових тяганин, які переслідували його все життя. Колишній ювелір, він згодом був визнаний колегами "особою без користі" і відрахований з престижного професійного цеху. Прізвища друкаря немає на жодній з книг, до яких він насправді доклав руку. Лише наприкінці життя, 1465 р., єпископ Майнца надав йому довічну пенсію. Великому винахідникові щорічно видавали також "двадцять мір зерна й два бурдюки вина". Проте це не завадило навколишнім мешканцям і далі вважати, що Ґутенберґ продав душу дияволу й займається чорною магією.

     Книжковий бум у XV ст. (упродовж ста років з'явилося більше книг, аніж за все попереднє тисячоліття) справив надзвичайний вплив на культуру, релігію і політику. Ми вже згадували стрімкий поступ протестантизму. І справа не тільки в тому, що Лютер та його послідовники отримали інструмент швидкого розповсюдження нового вчення. Сам факт того, що пересічний християнин міг мати на своєму столі першоджерело – Біблію – певною мірою применшував вагу церковної священицької ієрархії. Не менше значення мала друкована продукція і для постання нових націй-держав. Cаме друковані видання дозволяли охоплювати достатньо велику аудиторію, сприяючи формуванню певного більш-менш однорідного менталітету, включно з уніфікованою літературною мовою та способами історичної і психологічної ідентифікації.

     Фонетичний алфавіт і друкарство у ментальному плані є результатом аналітичних підходів, розбивання цілого на складові елементи з подальшою їх уніфікацією та стандартизацією. Саме ця обставина наштовхнула Мамфорда, Інніса і Маклюгена на думку про найтісніший зв'язок нового медіуму з прискореним розвитком західної науки, промисловості та формування індивідуалізму.

На троні – телебачення

     Проте в другій половині ХХ ст. йде поступове скорочення тиражів газет і їхньої загальної кількості. На межі другого і третього тисячоліть книговидання вийшло на рубіж 1 000 000 назв книг і брошур щорічно. Загальний тираж становив 20 млрд. примірників. Фахівці вважають це число піковим, тобто подальшого кількісного зростання не передбачають [2, 121]. За даними ЮНЕСКО, кількість щоденних газет сягнуло вершини 1985 р. (8445 назв). 1996 р. їхня кількість впала до 8391. У Європі число газет-щоденників за цей час зменшилось з 2395 до 2115, загальний наклад зменшився з 243 до 190 млн. примірників. Хоча щодня на планеті виходить близько півмільярда примірників щоденних газет, усе ж іде повільне, проте неухильне зниження загального світового тиражу. Натомість практично в усіх регіонах планети спостерігалося збільшення кількості радіоприймачів (до двох з половиною мільярдів). Тобто їх кількість виросла більше ніж удвічі порівняно з 1970 р. (906 млн.) А от кількість телеприймачів за цей час, як і належить "королю медіа", зросла уп'ятеро: від початкових 299 млн. у 1970 р. до майже півтора мільярда на кінець ХХ ст. [www.portal.unesco.org]. Отже, можна вважати що "галактика Ґутенберґа" розширювалась упродовж п'ятиста років. До того часу, поки комунікаційний "трон" посіли електронні медіа, а найбільший вплив, найдорожчу рекламу, зрештою, найвищі зарплати почали пов'язувати саме з телебаченням.

     Водночас телебачення почало зазнавати і найбільшої критики. Широке впровадження глобальних інформаційно-аналітичних (CNN, BBC та ін.) і просвітницьких (на кшталт Discovery) каналів і телепрограм хоч і послабило, але не змінило звинувачень у надмірній поверховості, розважальності, зловживанні насильницькими сценами, рекламою та, врешті, причетності телебачення до деградації культури. Докладніше про критику цього медіуму йшлося у параграфі “Телебачення”, де зокрема викладено погляди Ніла Постмена про те, що телебачення за своєю природою (а не за чиїмось злим умислом) схильне перетворювати все (політичний, культурний і навіть релігійний дискурс) у шоу чи розіграш. Йшлося також про небезпечно зрослу силу телебачення, яке ніби замінило голос Бога. Така комунікаційна потуга, на думку Карла Поппера, становить неабияку загрозу для демократії. Згаданий автор закликає покласти край цій всемогутності. На наше переконання, людям зробити це не під силу. Історія людства, здається, не дає жодного прикладу, коли вдалося б зупинити технічний комунікаційний поступ у глобальному масштабі лише на тій підставі, що це не до вподоби частині інтелектуалів. Проте на таке спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде чільне місце.

     Мережа – наступний медіа-король чи вічний принц?

     "Інтернет – сила! Телєвізор – могила!" – цю жартівливу рекламу популярного автора львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора можна подати як натяк на далебі не жартівливий конфлікт двох комунікаційних монстрів сучасності: того, хто посідає нині панівне становище, і того, хто має посісти "трон" завтра.

     На початку вже йшлося про повернення до текстів, які посіли належне їм місце в мультимедійному "оркестрі". Телебачення, щоправда, відповіло широким впровадженням телетексту у серійних побутових телеприймачах. Звісно, глядач має доволі обмежене текстове меню: погода, новини, спорт, програма передач. Але все ж це серйозний крок назустріч тексту. Глядач, який хоче негайно довідатись про новини чи погоду, вже не мусить чекати наступного випуску новин у виконанні диктора. Тобто прив'язка глядача до жорсткої програми передач – так званої сітки передач – зменшується. Він стає вільнішим у своєму виборі. Щоправда, його умовній свободі ще далеко до свободи вибору інтернет-користувача. Доля телеглядача – це не так свобода, як умовне ув'язнення програмою передач. Значно більше свободи надає Інтернет. Якщо порівняти інформацію з океаном, то телеглядач – це людина, яка сидить на пляжі і споглядає, як накочуються на неї інформаційні хвилі. Натомість інтернетник – яхтсмен, який рухається океаном куди завгодно, відкриваючи нові землі та екзотичні острови. Отже, маємо відновлення властивої для читання текстів свободи і швидкості сприйняття інформації. Якщо ми заходимо на сайт СNN чи "1+1", то насамперед швидко переглядаємо заголовки новин, далі – клацанням мишки розширюємо інформацію про те, що нас зацікавило, і нарешті викликаємо, коли є бажання, відеозапис. Отже, мережа на якісно новому рівні повернула нас до текстів, зберігши при цьому всі переваги телебачення. З іншого боку, виробники телевізорів, зокрема Sony, запропонували телеприймачі, які уможливлюють водночас із звичайним телебаченням вихід  у світову комп'ютерну мережу. Здавалося б, що далі ніщо не затьмарить подальшого зближення і "подружнього" життя Інтернету і телебачення. Ніщо, за винятком телебачення. Тобто один з партнерів згаданого "подружжя" вважатиме, що спілка несе надто велику загрозу традиційному способу життя і, головне, традиційній рекламі. Адже коли так піде далі, то незабаром взагалі відпаде потреба в так званих телевізійних каналах. Наприклад, канал новин даватиме вихід на грандіозний сайт з інформацією і відеоматеріалами всіх можливих постачальників – від СNN до місцевого телебачення. Вибираєте для перегляду що завгодно, збалансовуючи подачу різними позиціями від різних постачальників. Те саме з фільмами, музикою і т.д.

     Новітні електронні засоби масової комунікації (ЗМК) означають передусім серйозну зміну характеру міжособистісної та масової комунікації. Через електронну пошту, веб-сторінки чи дискусійні групи індивід може виходити зі своїми міркуваннями на величезну аудиторію, оминаючи традиційного посередника (редактора газети, видавця, працівника теле- чи радіостудії). По суті, йдеться про нове інтегроване інформаційне середовище, яке увібрало в себе пошту, бібліотеку, періодичні видання, телебачення, радіо, телефон і навіть музей чи картинну галерею. Додаймо сюди ще віртуальний університет та електронну комерцію, щоб збагнути найголовніше: йдеться не просто про арифметичну суму старих ЗМІ. Ця сума створює принципово нове комунікаційне середовище. Причому слово "комунiкацiя" тут цiлком доречне, оскiльки пiдкреслює активну роль рядового користувача. Анi преса, анi радiо чи ТБ не дають йому таких можливостей вибору, такого безпосереднього вiдгуку i виходу у свiт (було б тiльки з чим вийти), як це маємо у випадку з Інтернетом. Головна перевага над традиційними ЗМК полягає в інтеграції таких, здавалося б, протилежних якостей, як оперативна всеохопність телебачення з бібліотечною глибиною інформаційного пошуку. Плюс спроможність самовираження, яку можна порівняти хіба що з можливостями телефону. З тією, правда, відмінністю, що в Інтернеті ви можете вийти на досить значну аудиторію, що адекватне виданню власної газети чи телепередачі.

     Телебачення посідало центральне місце в системі медіа другої половини ХХ ст. Проте в першій половині ХХІ ст. йому на зміну приходять нові інтегровані медіа. Документальна відеоінформація, усілякі шоу та кінофільми просто перекочовують на потужні комп'ютерні сервери, звідки їх можна буде взяти коли завгодно. У майбутньому вже не буде потреби чекати біля екрана улюбленої програми. Телевізор остаточно зінтегрується з комп'ютером. У будь-який час ми зможемо зайти, як у комору, на телевізійний сервер і вибрати бажаний фільм, інформаційно-аналітичну, пізнавальну чи розважальну передачу. Єдиним винятком будуть так звані "живі" передачі, прямий ефір (live), те, що відбувається у студії чи на місці події саме цієї хвилини – найважливіші новини, деякі ексклюзивні інтерв'ю, окремі футбольні матчі і т.п. – все те, що є сенс передавати у форматі реального часу.

     Проте чи не є це надмірним ускладенням? – резонно поцікавиться читач. Мовляв, замість того, щоб просто увімкнути телевізора, треба буде вивчати якісь каталоги чи електронні переліки програм. По-перше, сучасний глядач цілком звичний до попереднього перегляду "програмки" у газетному варіанті. А по-друге, інтегрований з комп'ютером телевізор цілком спроможний олюднити електронний каталог настільки, що за вашим бажанням на екрані з'являтиметься симпатичний вам гід зі своїми порадами щодо сьогоднішнього телеперегляду. Або ще інший варіант: електронна машина відстежує ваші зацікавлення настільки, що через деякий час пропонує для перегляду саме те, що вам найбільше до вподоби. Для тих, хто знайомий із сучасними комп'ютерно-мережними технологіями, нічого дивного в цьому нема – вже сьогодні комп'ютерна техніка самоналаштовується і підлаштовується до наших зацікавлень.

     Десятки телеканалів, якими "стрибає" сьогоднішній глядач, нагадують кіоски, які вкрили територію українських базарів упродовж першого пострадянського десятиліття: з однаковим товаром і химерною логікою розташування. Їм на зміну прийшли впорядковані супермаркети. Таким віртуальним супермаркетом стане найближчим двадцятиліттям монітор електронного пристрою, що поєднає у собі можливості Інтернету й класичного телебачення.

     Можна уявити, з яким незадоволенням і скепсисом читають ці рядки представники традиційних телеорганізацій (подібно до того, як сприймають будівництво гіпермаркету власники дрібних кіосків і лотків). Адже вони у теперішньому вигляді і за такого сценарію стають просто непотрібними. Проте можна сміливо стверджувати, що засноване на цифрових і мережних технологіях нове медіадовкілля незабаром: а) стрімко втягне в себе (інтегрує) всі традиційні медіа; б) призведе до суттєвої видозміни традиційних медіа, "переплавивши" їх у нові форми. Традиційний поділ на телебачення, радіо, друковану періодику, книгу, кінематограф відходить у минуле. Інтернет у першій половині 90-х рр. ХХ ст. успішно подолав фазу гидкого каченяти і перетворився на лебедя, який може скласти серйозну конкуренцію медійному "королеві" – телебаченню. Наскільки серйозною є така конкуренція? У зв'язку з цим варто розглянути три можливості.

     1. Інтернет взагалі не є конкурентом традиційним друкованим та електронним медіа.

     Чимало людей, зачувши таку дискусію, кажуть, що не можуть уявити майбутнього без газетних кіосків чи поштових скриньок з улюбленими виданнями. Навіть якщо електронна версія матиме все те, що й паперова, і навіть більше, однаково ніщо не замінить запаху свіжої газети і бентежного відчуття тієї миті, коли розгортаєш улюблене видання. Те саме з улюбленим телебаченням і радіо. Вони, мовляв, вічні. Що можна відказати на цей емоційний аргумент? Хіба що уявити, наскільки привабливішим був запах пергаменту, і як важко було його прихильникам перейти до дешевого паперу. До того ж, навіть у часи цілковитого панування дешевих, доступних й оперативних електронних видань будь-яка заможна людина може замовити собі доставку ексклюзивного паперового, пергаментного чи папірусного видання. Був би тільки попит. А виготовити можна що завгодно, навіть текст на випаленій глиняній таблиці.

     2. Складніше заперечити твердження про взаємодоповнюваність традиційних та новітніх медіа. Щоб переконатися в цьому, варто просто заглянути на сайт New York Times, який, за твердженнями редакції, допоміг ще більше зміцнити позиції видання. В Україні користуються популярністю електронні версії газет "День", "Дзеркало тижня", "Критика" та ін. Вдало використовують Інтернет телекомпанія "1+1", Національна телерадіокомпанія України, численні FM радіо. Проте є й інші, не надто мирні приклади. В жовтні 2001 р. три найбільші телемережі США – NBC, ABC, CBS – подали позов до суду на корпорацію Sony. Телемережам не сподобався новий цифровий магнітофон цього виробника електроніки, який дозволяє при записі автоматично уникати реклами – святая святих телебачення. Записані в цифровому форматі телепрограми можна як завгодно поширювати в мережі. Отже, традиційні медіагіганти, з одного боку, намагаються адаптовувати нові технології до своїх потреб, а з іншого – гальмують розвиток хоч і прогресивних, проте загрозливих для їхніх прибутків технологічних тенденцій.

     Діяльність нинішніх телеорганізацій стосовно аудиторії можна порівняти з годуванням немовлят (нас, глядачів) з ложечки. Ми терпляче чекаємо, поки нам дадуть бажаний "десерт". Але перед тим "мамця" годує нас обов'язковою "кашкою" реклами. Нові мережеві технології, замість годування "з ложечки", пропонують інформаційно наповнений "холодильник". Відчиняй дверцята і бери, що смакує. На практиці це означає для декого перерозподіл чи втрату рекламних надходжень. Принаймні, втрату звичних каналів цих надходжень. Традиційні ЗМК навряд чи здадуться без бою. Проте, раніше чи пізніше, фортеця "старих" медіа таки впаде.

     3. Вічний принц. Цей сценарій не заперечує історичної необхідності зміни медіа-короля, проте відсуває цю перспективу в далеке майбутнє. Все ж друковані медіа посідали домінуюче місце близько п'ятиста років. То чому для телебачення ми відвели лише п'ятдесят? Звісно, можна послатися на прискорений розвиток медіатехнологій. Проте як вирахувати це прискорення? Словом, нинішньому Інтернету можна відвести роль вічного принца, якому не судилося посісти трон короля. Щось схоже на те, що відбувалося з радіо. Народившись на межі ХІХ–ХХ ст., воно почало входити у вжиток в 20-х рр. Пропагандивні кампанії ІІ Світової війни (у виконанні Німеччини, СРСР, Англії і США) довели ефективність радіо як засобу маніпуляції масовою свідомістю. У другій половині ХХ ст. радіо комерціалізується, народжуються тисячі FM-станцій. Транзисторна революція зробила радіо найдешевшим і найпоширенішим медіумом (на Землі є близько двох мільярдів радіоприймачів). Власне за кількісним охопленням населення планети радіо не має собі рівних. Проте за впливовістю воно швидко поступилось місцем телебаченню.

     Чи матиме Інтернет ще могутнішого наступника? Якщо ні, то коли все-таки телебачення зійде з арени як домінуюча сила в світі комунікацій? Відсутність хоча б якоїсь більш-менш вірогідної методології не дозволяє дати однозначну відповідь на це питання. Однак спробуємо підійди до нього з іншого боку.

Ідеал всевідання як межа розвитку

     Справді, чи можна вважати розвиток медіа безмежним? Усне мовлення – письмо – друк – фотографія – кінематограф – радіо – телебачення – Інтернет... Що далі? Більшість людей, з якими мені довелось розмовляти на цю тему, вважають такий розвиток нескінченним. Мовляв, за Інтернетом буде ще щось, і ще щось... Проте антропоцентрична концепція передбачає гіпотезу про існування природної межі. І пов'язана вона з кінцевою метою. Отже, спробуємо окреслити цю ймовірну кінцеву мету бодай теоретично. Від цього, власне, й залежатиме вірогідність прогнозу. Визначившись з кінцевим пунктом, можна з'ясувати, як довго і з якими труднощами до нього добиратися.

     Припустімо, що масова комунікація є ще однією спробою за допомогою сучасної техніки і технології наблизитися до споконвічного ідеалу всевідання і всюдисущості. Всевідання може асоціюватися з якимось інформаційним океаном чи інформаційною сферою, де перебуває вся можлива інформація. Для того, аби щось довідатись, варто лише підключитися до цієї сфери. Тут треба пояснити, яку сферу ми маємо на увазі. У сучасній квантовій фізиці та інформаціології час від часу висувають гіпотези про єдине інформаційне (семантичне) поле, енерго-інформаційний обмін. Цей обмін не залежить від жодних технічних пристроїв. Техніка і логічне мислення, навпаки, викликають деградацію і атрофію властивостей, що, як припускається, споконвіку були притаманні людині й активізувались вродженим інтуїтивним умінням. Проте ці гіпотези, попри наші симпатії до них, сьогодні не мають переконливого обґрунтування і перебувають радше на марґінесі наукового мейнстріму*.

     Тому єдине, про що можна вести мову в рамках наукового есею, це синергетична інформаційна сфера, яка не суперечить світоглядним засадам сучасної науки.

     З іншого боку, біблійну історію гріхопадіння можна вважати не лише метафорою, що символізує ностальгію за втраченим відчуттям єдиного інформаційного океану, а й виявом універсального психічного архетипу всевідання**. Архетипу, який, поряд з допитливістю, може бути психологічною основою розвитку засобів масової комунікації. Звісно, така гіпотеза негайно стикнеться з іронічним зауваженням, що сучасні (як і майбутні) медіа є радше пародією на всевідання. Мовляв, хіба можна відновити за допомогою технічних засобів первісну всюдисущість Духа?

     Тут слід зауважити, що відповідь на таке питання, як і міркування про духовну передісторію людства, належать до компетенції теологів. Ми ж обмежимося суто психічним феноменом, який виявляється у нескінченній людській допитливості. Ідеал або межа цієї допитливості – знати все. Тобто йдеться про напрям руху (розвитку масової комунікації) і його можливу межу.

     Насмілимося твердити, що поняття "Інтернет" років через п'ять перестануть вживати так часто й широко, як ми це помічаємо сьогодні. І не тому, що він зникне. Навпаки, він настільки розшириться, стане настільки всеохопним, що говорити про Інтернет буде приблизно тим самим, що говорити, скажімо, про атмосферу. Власне він і стане новим "повітрям" – звичним і тому майже непомітним. Бо ж повітря помічають здебільшого в трьох випадках: коли воно винятково доброї якості (наприклад, на гірській вершині), винятково поганої якості (на задимленому міському перехресті), або коли його не вистачає. Отже, Інтернет стане новою атмосферою чи радше – ноосферою, перебуваючи у якій можна перенестися поглядом будь-куди.

Знову до єдиного медіуму:

сповільнення розвитку

     У доісторичні часи людська мова у поєднанні з жестами та мімікою була першим і єдиним на той час медіумом. Розвиток культури і цивілізації призвів до виникнення писаного і друкованого слова, радіо, телебачення, тобто все нових і нових різновидів медіумів. Проте сучасні інтеграційні тенденції – все в одному – знову провадять світ якщо і не до єдиного медіуму, то принаймні до зменшення їхньої кількості. Причому зменшення через об'єднання. Прообразом такого інтегрованого медіуму є Інтернет, на сайтах якого можна водночас отримувати текстову, аудіо- та відеоінформацію, будь-якої миті довідатись про те найважливіше, що коїться у світі (політиці, науці, культурі, економіці тощо), про минуле і майбутнє, про загальні тенденції і про окремих особистостей – їхні злети і падіння, святість і збочення. Матимемо швидкоплинний інформаційний потік, пов'язаний з усіма іншими потоками, як ріки зі Світовим океаном. Увійшовши в нього, можна отримати всю бажану інформацію. Так само як і закинути туди інформацію про себе. Здається, що тепер поняття ноосфери, як планетарної інформаційної сфери має шанс подолати скепсис домінуючої науки, що витіснила на марґінеси екзотичності ноосферні ідеї Володимира Вернадського, Теяра де Шардена та Леруа.

     Залишилось тільки з'ясувати, як задалеко ми від описаного ідеалу всевідання, що, власне, і є ГРАНИЧНИМ пунктом, до якого прямують медіа, природною межею їхнього розвитку. Можна припустити, що медіа ніколи цієї межі не досягнуть повністю, хоч і наближатимуться до неї нескінченно близько. Проте, з наближенням до неї, темпи розвитку медіа можуть зазнавати змін. Скажімо, сповільнюватись чи прискорюватись. Ми не маємо у своєму розпорядженні методики, яка дозволить визначити конкретний шлях розвитку. Зазвичай екстраполюють на майбутнє процеси сьогоднішні, тобто вважають, що медіа і далі рухатимуться з прискоренням. Ясно, що упродовж ХХ та на початку ХХІ ст. ми наближалися до цієї межі розвитку на дедалі зростаючій швидкості. Будь-яка інформація з будь-якого куточка земної кулі справді може миттєво опинитися на дисплеї.

     З такою самою вірогідністю можна припустити цілком протилежне, вдавшись до аналогії з підкоренням гірської вершини: чим ближче до мети, тим важче рухатись. Саме з огляду на цю близькість можна прогнозувати сповільнення темпів розвитку засобів масової комунікації.

     Однак чи справді ми так близько до межі? Як визначити цю відстань і в яких одиницях? Роках? Століттях?

Інформація заради інформації

     Коли ж такого сповільнення не відбудеться, тобто коли розвиток йде без огляду на природні людські потреби (чи природні цілі, які може ставити людина), то це означає, що насправді діє правило "інформація заради інформації".

     Пояснимо це на конкретному прикладі. Відомо, що порнографія відповідає зацікавленості певної частини аудиторії. Тобто ми припускаємо, що така література може відповідати природній психологічній потребі. Однак, скільки потрібно такої літератури (журналів, фільмів, Інтернет-сайтів), щоб задовольнити згадану потребу? Маркетологи порноіндустрії, мабуть, вважають попит на їхню продукцію нескінченно великим, що явно суперечить дослідженням психологів. Психологи кажуть, що в людини настає  перенасичення цією продукцією. Отже, людська потреба обмежена. Чому ж тоді порноіндустрія не виявляє тенденції до зменшення обертів? Мимоволі напрошується думка, що на якомусь етапі основним мотором багатомільярдного порнобізнесу стає НЕ ЛЮДСЬКА потреба. А чия ж? – запитає читач, хай навіть психологічна потреба в еротиці стимулюється штучно, але ж роблять це знову ж таки люди заради прибутків. Цілком слушне зауваження. Однак його  можна інтерпретувати інакше. Для молодих людей, які шукають сферу застосування, порноіндустрія є, певною мірою, автономним феноменом, який має вбудовані механізми самозбереження, самовідтворення і експансії. Цей феномен цілком можна розглядати як суб'єкт впливу. А об'єктом впливу в такому разі є не тільки аудиторія, споживачі порнопродукції, але й люди, які приходять у цей бізнес задля заробітку. Багатомільярдний бізнес сам культивує наші потреби, "підстьобує" емоції та почуття, стимулюючи радикальніші вияви сексуальних зацікавлень, які дедалі частіше заходять в царину садомазохізму та інших "пікантних" відхилень. Загальновідомо, що подібний механізм бізнесу заради бізнесу та інформації заради інформації функціонує у різних сферах.

     Тепер повернімося до нашого питання про розвиток масової комунікації і його межу. Отже, ідеал всевідання, як суто людський стимул, може виявитися лише допоміжним чинником, а головний рушій перебуває поза сферою безпосереднього людського інтересу. Ми майже впритул наблизилися до гіпотези про феномен інформації заради інформації – САМОДІЯЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ, яку ми розглянемо в другій частині цієї книги.

Відступ ІІ

СЕМІОЦЕНТРИЗМ:

НООСФЕРА ЯК НЕБЕЗПЕКА

     Тепер звернемо увагу на зазвичай приховане від поверхового аналізу, те, що є в комунікації позалюдським, хоч і реалізується через людей (позалюдське в тому сенсі, в якому ми говоримо про вірусні захворювання у людей).

     Це вже стало звичним. Ось пишуть про вплив медіа на суспільство й особистість. Вплив позитивний і негативний. Такі розмови давно вже набули присмаку банальності, за якою, проте, ховається щось незбагненне. Про медіа говорять як про щось знеосібнене, майже позалюдське. Так, ніби це не ми з вами їх робимо. От, мовляв, кожний з нас зокрема – добра людина. Але щойно вступаємо в "зону", яка називається "сучасні медіа", – і з нас "варять бульйон", який в кінцевому підсумку має дуже мало спільного з першопочатковими чеснотами й добрими намірами. А втім, тема відчуження від продуктів нашої праці не нова. "Ми живемо в епоху гіпертрофованої культури, знемагаючи під вантажем написаного", – вважає Рішар Робер. Зрештою, ще Де Куїнсі впадав у паніку від безміру тодішніх бібліотек, оскільки межі людського життя не залишали надій прочитати бодай десятої частини того, що там зберігалось. Що вже казати про бібліотеки сучасні і про той мільйон назв нових книг і брошур, які щороку виходять друком.

     Багато хто вважає основним викликом нового сторіччя неконтрольоване вибухоподібне зростання інформаційних потоків. Але чому дивитись на комунікацію як на небезпеку? Чому порівнювати комунікаційний бум із вибухом? Хіба це не наших рук справа? Чи, може, наші медіа непідконтрольні нам?

     Мас-медіа – це "сплав" людської організації з потоками інформації та комунікаційної техніки, тобто структура чи механізм, який складається з тісно взаємопов'язаних людського, інформаційного і технічного компонентів.

Медіа як автономна структура

     Ми говорили про вплив комунікаційної техніки на свободу, однак не дійшли однозначного висновку про характер цього впливу: збільшує він шанси свободи чи навпаки? Проте сама постановка питання – вельми промовиста, оскільки підводить нас до думки про певну автономність медіа. На ту саму думку наштовхує параграф про телебачення, яке за своєю природою, незалежно від злих чи добрих намірів людей, схильне увесь політичний чи культурний дискурс перетворювати у розіграш. Ми також розглянули стосунки з реальністю таких віртуальних потоків як екранне насильство та порнографія. Кожен з них є бізнесовим чи політичним проектом, який, набувши певних обертів, діє автономно, здійснюючи самопромоцію і при цьому не завжди відповідає глибинним інтересам людини. Саме тому ми спробуємо зосередити увагу на розумінні медіа як автономної і, до певної міри, самодостатньої структури.

     Такий погляд асоціюється з ідеями, які свого часу висували Гарольд Інніс, Маршалл Маклюген, Ніл Постмен, і які згодом оформилися в медіаекологічну школу (Media Ecology), найвідоміші центри якої розташовані в Торонто і Нью-Йорку. За логікою згаданих учених, засоби масової комунікації, комунікаційна техніка є одним з вирішальних чинників, що визначає обличчя цивілізації в ту чи іншу епоху та, зрештою, і сам хід історії. Так Маршалл Герберт Маклюген особливо послідовно обстоював ідею, що історична еволюція суспільства, культури та окремих індивідів зумовлена насамперед технічним прогресом засобів спілкування. Медіа творять нове довкілля, яке визначає думки, дії та й взагалі життя людини. Так поява писемності дала змогу контролювати значно більші території і призвела до виникнення імперій. Вище вже йшлося про вплив друкарства на поширення протестантизму у XV–XVI ст. і про вплив Інтернету на процес глобалізації в ХХ ст. Культура друкованого слова створила, на думку вченого, національні спільноти, урядовий централізм і навіть індивідуалізм. На зміну "людині вуха" (час усної комунікації) прийшла "людина ока" (епоха друкованого слова), для якої візуальний канал став головним щодо сприйняття інформації. При цьому зменшилась залежність від інших людей. Читання ж бо – процес, як правило, індивідуальний, спонукає до самоізоляції. Проте електронна епоха знову повертає на перший план "людину вуха" (щоправда, на вищому рівні). Роботи цього автора, як інших медіаекологів, допоможуть відповідно налаштуватися тим читачам, які раніше не замислювалися над проблемою стосунків людини і медіа; над тим, яку владу над людиною може мати її власне породження, продукт її праці, інструмент.

     Тобто згадана школа  спричинилася  до сприйняття медіа як автономного, мало залежного від волі людини чинника. Особливо виразним і навіть загрозливим цей чинник стає у ХХ – на початку ХХІ ст. Наростання медіакритики, з нашого погляду, є реакцією людей на "повстання медій". Спробуймо дати свою інтерпретацію цього повстання в термінах семіотичної експансії.

     Однак перед тим кілька слів про СУБ'ЄКТНО-ОБ'ЄКТНІ СТОСУНКИ ЛЮДИНИ І ТЕКСТУ. З часу появи робiт О. Потебнi, М. Гайдеґґера чи Р. Барта слово "стосунки" вже не виглядає дивним у цьому контекстi. Хоча ранiше воно, певно, сприймалося б як недоречне. Якi стосунки можуть бути помiж людиною та її продуктом (чи творiнням), яке не має сенсу поза людиною? Людина i природа – iнша річ. Що ж до штучних, рукотворних сфер (сфера технiки, сфера мистецтва, сфера тексту), то вони, на перший погляд, справдi функцiонують остiльки, оскiльки iснує їхній творець – людина.

     Ці релікти антропоцентричного погляду на інформаційні процеси, як виглядає, не скоро будуть подолані. Проте стосунки людини i тексту, в яких обоє є об'єктом і  суб'єктом впливу водночас, виглядають для багатьох з нас цiлком вiрогiдними. У цій роботі, заради  подолання "антропоцентричного перекосу", подивимося  на ці стосунки не з погляду людини, а з боку тексту. У такому разi людина є: а) об'єктом впливу тексту; б) джерелом продукування нового тексту, тобто збiльшення фiзичної "маси" тексту, його кiлькостi; в) умовою функцiонування тексту як такого.

     З пунктом (а) поки що все зрозумiло. До пункту (б) варто додати такi мiркування: "Джерело"  лiпше продукує новий текст, якщо його сильнiше стимулюють попередні тексти. Мовою людини це означає збуджувати думку i стимулювати творчiсть. Проте, коли абстрагуватися вiд цього людського вимiру, то мова йтиме лише про ефективнiше використання психiчних ресурсiв "джерела-людини" з метою нарощення тiєї ж "маси" тексту. До пункту (в) можна додати таке: без людини текст не має сенсу, оскільки це – "мертвий" матерiал. Доречна аналогiя з вiрусом, який експлуатує бiологiчнi ресурси вищих органiзмiв для власного розмноження.

     Людство перебуває у тотальній залежності від семіотехніки. Здавалося б, що цю залежнiсть можна не менш переконливо захистити: машина – наш помiчник, наш раб. Саме тому мало хто в нинiшньому свiтi добровiльно вiдмовиться вiд послуг i можливостей, якi надають нам машини. Переступаючи через залежнiсть, ми досягаємо нового рiвня можливостей. Так само, як i перетворюючись у раба кохання чи пiдпорядковуючи своє життя жорстким вимогам релiгiї, ми здобуваємо нову свободу. Тобто можна вести мову про звiльнення через поневолення, зокрема й через поневолення текстом. Начебто й логiчно. Та попри всi доводи ми нiкуди не подiнемося вiд факту тотальної запрограмованостi семіотехнічним середовищем.

     А втім шанси людини в рамках агресивної семіотичної структури стануть предметом нашої уваги наприкінці.

СЕМІОТИЧНА ЕКСПАНСІЯ

   "Семіотика не повинна бути лише відповіддю на питання про властивість буття знаків, яке розглядали онтологічно. Потрібно також знайти відповідь на питання щодо становлення такого особливого типу буття, яке само себе уможливлює й утримує. Символи не лише існують. Вони також виростають" [41, 59].

     Думка, що людина не є справжнім і повноцінним суб'єктом, дуже давня. Справжнім суб'єктом є Бог або, як висловлювались французькі структуралісти (К. Левi-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан, Р. Барт), анонімні структури, дискурс, який нас програмує. Ця істина для багатьох – на поверхні. Варто уявити, що писали би згадані автори (якщо б взагалі писали), якби народилися в інший час і в іншому куточку планети. Зрештою, люди часто вважають, що ними керує провидіння, що вони виконують якусь покладену на них МІСІЮ (творчу, політичну). Отже, в цьому разі виконання закладеної кимось програми вважається чеснотою і, як правило, сприймається схвально. "Я виконую команди, які дає провидіння", "Божественне провидіння прагне, щоб я довів до кінця здійснення німецької ідеї", "Коли я чую голоси, то знаю, що прийшов час діяти", – читач, напевно, здогадався, що ці вислови належали Адольфу Гітлеру, який, очевидно, сподівався на позитивне ставлення аудиторії.

     Коли ж хочуть дати негативну оцінку місії, то, натомість, послуговуються зовсім іншими словами, наприклад, "зомбі", "маріонетка". Проте це не надто змінює суть справи. Будь-який поет чи композитор, розповідаючи про таємниці творчості, скаже, що слова чи музика наче напливають невідомо звідки у його свідомість. Трапляються і зовсім курйозні випадки, коли письменник у стані якоїсь незбагненної одержимості пише твір невідомою йому мовою.

     Однак, якщо наполегливо і послідовно проводити думку, що ваш співрозмовник – не самостійний суб'єкт, а радше чийсь інструмент, то ви можете наштовхнутися на бурхливий опір цього співрозмовника. Звісно, можна було би списати це на парадоксальну людську природу. Зрештою, це не дивно. У наших поглядах на комунікацію все ще домінує антропоцентричний підхід. Згідно з ним, людина – "вінець" інформаційного світу, його головний, а то і єдиний "суб'єкт". Усе, мовляв, у цьому інформаційному всесвіті обертається навколо людини, ініціюється людиною і для людини.

     Такому поглядові так і не змогло завадити ХХ ст. з його каламутними пропагандивними повенями, тоталітарними рухами комуністичного чи нацистського штибу, які примушували багатьох інтелектуалів відчувати себе безпорадними трісками у бурхливих потоках. Можна стверджувати, що в інформаційній ділянці ще не відбувся той коперниківський світоглядний переворот, який вивів Землю з уявного центру світобудови. Ми, звісно, аж ніяк не претендуємо на таку переміну. Наші скромні зусилля радше слугують тому, щоб торувати шлях до неї.

     У пропонованій інформаційній світобудові, у самому її центрі перебуває семіотична структура, що через свою природу здійснює вибухоподібну експансію. Ця експансія власне і полягає в організації Всесвіту (яким ми його сприймаємо). При цьому можна виділити кілька рівнів експансії. Перший стосується виникнення й розширення фізичного Всесвіту, різноманіття речовин та енергетичних полів. Другий полягає у виникненні живого, формуванні мікроскопічних семіотичних структур (генетичної інформації), запрограмованих на нескінченне відтворення шляхом розмноження. Для другого рівня властиві значно більші темпи семіотичної експансії, які, зокрема, виявляються у порівняно швидкому створенні мільйонів різновидів живих організмів. Третій ієрархічний рівень пропонує ще вищі (на порядок чи навіть на кілька порядків) темпи експансії. Він пов'язаний з людською свідомістю. Точніше, з мільярдами індивідуальних людських свідомостей, об'єднаних за допомогою мови та інших засобів комунікації в єдине ціле. Таким чином, семіотичну експансію можна зобразити у вигляді ієрархічної піраміди, яка має фіксовану вершину, але ще не досягла "дна", тобто стрімко розширюється донизу, нарощуючи в геометричній прогресії "текстову масу", кількість і якість витворених смислів і їхніх комбінацій. Ми не знаємо, чи ця піраміда буде розширюватись нескінченно, а чи зупиниться і врешті матиме фіксовану нижню основу – риску "апокаліпсису" (щось на кшталт вибуху від надмірного семіотичного тиску). Наразі бачимо, що нарощення інформації вже вийшло за межі людської свідомості і відбувається в машинній "свідомості". Комп'ютери вже сьогодні спроможні не тільки шукати і доставляти інформацію, але й порівнювати й аналізувати її, творити нові смислові комбінації. Цей позалюдський (і позабіологічний) інформаційний процес набуде якісно нового рівня, коли машини переберуть на себе функції програмістів. За прогнозами, це може відбутися у 30-х рр. ХХІ століття. На той час також передбачають юридичне визнання деяких прав "електронних форм життя". Тоді контрольні "ключі" назавжди можуть випасти з рук людини, і автоматична семіоекспансія піде ще швидшими темпами. Людство виявиться пройденим етапом цього процесу. Саме тому ми говоримо, що людська культура й цивілізація можуть бути далебі не останньою ланкою семіотичного розвитку.

     Звісно, така доволі радикальна умоглядна схема, яка замінює антропоцентризм у сфері інформації на семіоцентризм, у багатьох викликатиме заперечення. Адже роль людини у розвитку високоорганізованих інформаційних процесів стає похідною, другорядною і навіть тимчасовою (матеріал, біомаса, через яку "проростає" текст, якою семіотична система упродовж певного часу маніпулює, як своїм інструментом). Важливо інше: така схема, як бачимо, може бути представлена у цілком вірогідній формі. А щодо її менш радикальних попередників, то міркування про певну автономність тексту не є новими. Ось що писав про це Р. Барт  (Barthes): "Метафора тексту – сітка, ятір. Якщо текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню і системній організації елементів... його можна читати, не беручи до уваги волю його батька... його життя перетворюється у самостійну історію" [6, 404].

     Бурдьє веде мову про невпинний процес автономізації інтелектуального й художнього виробництва. Це співвідноситься з появою соціально відмінної категорії професійних художників та інтелектуалів, які дедалі менше схильні визнавати якісь інші правила, окрім правил тієї специфічної традиції, яку вони успадкували від своїх попередників, і яка дала їм відправний пункт чи пункт розриву [15].

     До подібних висновків підводить і Мішель Фуко (Foucault), для якого дискурс не постає із суми висловлювань, тобто поняття дискурсу для нього первинне. Дискурс передує окремому висловлюванню і ніби наштовхує та стимулює автора матеріалізувати певний вислів. "Суб'єкт – тільки порожнє місце, позиція, яку мусить зайняти будь-яка особа, щоб стати автором певного формулювання у певному дискурсі" [3, 442]. І далі: "Ніщо зі сказаного не нове: критика і філософія вже зауважили зникнення чи смерть автора. Але наслідки їхнього відкриття не були достатньо вивчені, а його значення не було належно обдумане" Зокрема Фуко посилається на Беккета: "Яке значення має те, хто говорить?"[3, 445].

     Треба сказати, що наслідки "смерті автора" досі належно не обмірковані. Можна навіть піти далі і твердити, що смерть автора ще не настала. І не сталося цього з досить простої причини: автор ще не народився. Тобто його, в певному сенсі, ніколи не існувало. Автор як суб'єкт творчості є вигадкою або в найкращому разі ілюзією.

     Розглянемо конкретний епізод того, як дискурс формує автора, на прикладі розшифровування стародавніх текстів забутих чи втрачених мов. По суті йдеться про повернення їх до життя в буквальному розумінні цього слова, якщо вважати "життям тексту" здатність до експансії, спроможність відтворюватись у пам'яті біологічних чи електронних організмів.

   Одне з найвидатніших імен в ассирології, зокрема в історії розшифрування знаменитих клинописних текстів, які під кінець XVIII cт. припадали пилюкою у фондосховищах Лувру і Британського музею, – Георг Фрідріх Ґротефенд (1775–1853). Найцікавіше те, що він, як стверджують, ніколи не був у Месопотамії і навіть не бачив оригіналу клинописного тексту. Та й копії потрапили до його рук після суперечки з приятелем-бібліотекарем. Сам Георг тоді займав скромну посаду помічника гімназійного вчителя в Ганновері і, окрім пристрасті до розгадування ребусів, мав трохи дивну і майже нездійсненну мрію – винайти універсальний алфавіт, який би замінив всі існуючі абетки. Якось у юнацькому запалі він побився з приятелем об заклад, що здатний розшифрувати нікому не зрозумілі написи – шумерський клинопис. На той час дехто навіть припускав, що це не письмо, а декоративний орнамент. Та й для самого Георга копії клинопису були мертвим набором знаків. Він не знав, як до них підступитися і як читати: зліва направо, справа наліво чи згори вниз. Проте не минуло й півроку, як мертвий текст "заговорив" [51, 33].

     Проаналізуємо складові, які діяли в цій ситуації. Найперше, безперечно, це загальний контекст шанобливого ставлення до тексту, який сформувався упродовж тисячоліть цивілізаційного поступу (як висловлювався Мамфорд, "існувати – значить існувати в друці"). Друге – це сам текст, який власне текстом був лише потенційно, оскільки не було жодної людини, спроможної його сприйняти чи зрозуміти. Текст наче чекав, коли нарешті на нього натрапить людина, здатна його розшифрувати і озвучити, – людина-голос, людина-інструмент. І, нарешті третє, сама людина, ЗАХОПЛЕНА цим текстом. Різні інформаційні потоки іноді виявляють здатність до синхронного функціонування. Певні текстові збурення наче притягають до себе інші потоки символічної реальності, зокрема такі шановані багатьма символи як гроші, а також іміджі значущості і слави. Однак повернімося до шумерського клинопису. Найперше, що варто згадати, це те, що Георг виграв заклад. Мабуть, це не була надто велика сума. Проте, якою б вона не виглядала в очах юнаків, здобута репутація важила незрівнянно більше. Цікаво, що коли інший дослідник Месопотамії, Генрі Кресвік Роулінсон (1810–1895), навесні 1835 р. вперше побачив клинопис високо на одній зі скель Персії, то провідник повідомив, що це, мовляв, нерозшифрована "книга скарбів". Виглядає, що прив'язка тексту до матеріальної винагороди нерідко має справді архетипний характер. Хоча, звісно, можна навести й чимало протилежних прикладів, особливо з царини релігій і духовних практик.

     Автор або – ширше – особистість і пов'язана з нею амбіційність є, з одного боку, фікцією, а з іншого, – механізмом активізації певних процесів, наприклад, текстотворення. Ось перед нами виконавець музичного твору. Він увесь під владою музичного тексту. Він служить текстові. Усі ми щоденно є такими виконавцями, виконуємо певні ритуали, дії, задані алгоритмами писаних і неписаних інструкцій.

     Тут ми вдаємося до ризикованого кроку: ставимо в осердя нашої схеми і нашого розуміння масової комунікації не людину, а тексти, певні семіотичні структури із вбудованою у них здатністю до експансії та саморозгортання, для яких людина, як і машина, лише ресурс, "паливо" чи інструмент експансії.

     Справді, історію людської цивілізації можна інтерпретувати в термінах саморозвитку певних знаково-символічних структур, до складу яких входить людина.

     Особливість нашого підходу полягає в тому, що агресивна роль семіотичних структур все ще явно недооцінена. Яскравим прикладом тексту, що саморозгортається, експлуатуючи наші бажання, є "ЛИСТ-ЩАСТЯ". Багатьом моїм колегам і студентам доводилось знаходити у поштовій скриньці таке повідомлення:

   "Цей лист знаходиться в Юрскомуа (Голландія). Він обійшов 445 разів навколо світу і потрапив до Вас. Отримавши листа, відправте його тому, кому Ви бажаєте щастя, навіть якщо Ви не вірите в щастя з паралельних світів. Все залежить від Вас. Життя листа почалося в 1245 році. До Росії лист потрапив на початку ХХ ст. Листа отримала бідна селянка Цигукова і через чотири дні викопала скарб, згодом вийшла заміж за князя Голіцина і стала мільйонеркою. У 1943 році лист потрапив до маршала, котрий спалив його. Через чотири дні його заарештували, а згодом розстріляли. Хрущову лист підкинули на дачу, але він навіть не прочитав його і вже на четвертий день був позбавлений влади своїми ж друзями. Прикладів дуже багато… Цей лист обійшов навколо світу і зараз у вашій оселі. Негайно відішліть його людям, що його потребують. Не посилайте грошей, щастя не купується. І не затримуйте його більш, ніж на 96 годин. Відправте листа товаришам і упродовж чотирьох днів чекайте сюрпризу. Це не шаленство, не жарт, це – удача. Вона вибрала Вас на своєму шляху. Доля не має ціни. Будь ласка, розішліть 20 копій і чекайте, що відбудеться через чотири дні. Навіть якщо над Вами – важкі прокляття, все щезне."

     Якщо відкинути науковоподібну оболонку псевдоаргументів, то залишиться імперативний стрижень на кшталт такого: "Розішли копії листа за 20 адресами, і тобі пощастить, якщо ж ні, то начувайся". Чимало співрозмовників зізнались, що скорилися наказові, який містив лист, і розмножили його в необхідній кількості, розіславши згодом за відомими їм адресами.

     Тобто згаданий текст має вбудований механізм розмноження. Подібно до вірусу, він не може розмножуватися сам (нездатність до самостійного розмноження і здатність перебувати у формі кристалів, як відомо, змусили деяких дослідників винести ці створіння за межі живої природи). Вірус розмножується, лише проникнувши в живу клітину і відповідно перепрограмувавши її роботу. Натиснувши певні інформаційні "клавіші", він змушує клітину, замість звичної роботи, продукувати тисячі й десятки тисяч вірусів-клонів. Подібно діє згаданий текст. Натискаючи у нашій психіці лише дві "клавіші" – щастя/нещастя – цей текстовий вірус зумів розмножитися щонайменше у кількох мільйонах примірників. Подібно до цього листа, більшість текстів мають вбудований механізм поширення.

     На цьому й ґрунтується автоматичне розростання знаково-символічних структур – семіосфери або, ширше, ноосфери. Саморозвиток семіотичних структур, з нашого погляду, є найважливішим чинником цивілізаційного поступу. Причому інші віртуально-семіотичні структури мають хоч і не таку явну, як цей лист, проте набагато ефективнішу здатність до експансії. Замість гри усього на двох "клавішах", вони розігрують у нашій психіці цілі п'єси, пов'язані з почуттями самозбереження, комфорту, слави, шляхетності, мужності, страху. Добрим прикладом такого тексту може бути ПРОЕКТ. Замислившись над будь-яким проектом, ми дійдемо висновку, що навіть його керівники такі ж "раби тексту", як і звичайні виконавці. Йосип Сталін був так само залежним від грандіозного проекту на ймення "СРСР", як і рядовий колгоспник. У додатку подаємо "лист щастя" сталінських часів, про який розповідає Іван Дзюба.

     Тоталітарна практика на прикладі СРСР дає нам промовисті приклади домінування ідеологізованого макротексту не тільки над рядовими громадянами, але й над партійно-радянськими лідерами. Наступний приклад стосується В.І. Леніна. Іронія історії проявилась ще у 20-х рр., коли створені за найактивнішої його участі партія і держава застосували цензуру щодо свого творця. Деякі  статті, скажімо, "До питання про національності або про автономізацію", були опубліковані лише в 1956 р., інші чекали своєї черги до початку 90-х. За свідченням історика С. С. Дзарасова, коли Ленін вимагав (в умовах ізоляції, до якої змусила недуга) публікації статті "Як нам реорганізувати Робсельінспекцію", то спочатку на засіданні Політбюро було запропоновано опублікувати статтю в "Правді" тиражем  один примірник для "заспокоєння" Леніна. Щоправда, прийняли врешті інше рішення: статтю опублікувати нормальним тиражем, але з купюрами – абзаци, де йшлося про необхідність контролювати Політбюро і ЦК знизу, вилучили [39, 358].

     Передбачаємо заперечення, мовляв, тут ідеться не про боротьбу Леніна з текстом, а з людьми, які за цим текстом стоять. Однак  так само можна твердити і протилежне: певні текстові структури розвиваються за власною логікою (через людей), знаходячи "співзвучність" або підтримку в свідомості одних і заперечення в інших.

Проекти, що саморозгортаються

     Ми проаналізували тоталітарну пропаганду як самодостатній віртуальний проект. Перед тим подібний підхід застосовано до медіаглобалізації, екранного насильства, порнографії. Остання базується на експлуатації, головним чином, двох зацікавлень: фінансового інтересу причетних до цього бізнесу і сексуального інстинкту. Легко простежити, як наростаючи, порнопроект культивує, "вирощує" в аудиторії згадані зацікавлення. Або киньмо ще раз погляд на глобалізацію. Вважається, що її спричиняють різні фактори: економічний, політичний, культурний, мовний. Проте не менш цікавим буде погляд, за яким глобалізація – це експансія тексту. Тобто експансія семіотичної структури, у якій вбудовано здатність до саморозгортання (тут поняття "семіотична структура" вживається на позначення широкого кола феноменів: від поп-музики та Інтернету – до фінансових потоків).

     До речі, Інтернет теж є чудовим прикладом проекту, що саморозростається. Багато хто вважає Тіма Бернерса-Лі батьком Інтернету на тій підставі, що він перший запровадив гіпертекстові асоціативні зв'язки. Однак у той час ані він, ані жоден інший науковець не передбачав, що їхній витвір розвинеться до масштабу планетарного комунікаційного феномену. Світова комп'ютерна мережа саморозгортається, залучаючи все нові та нові людські, фінансові й технологічні ресурси. Охоплюючи на початку ХХІ ст. майже мільярд користувачів в усьому світі, вона є найграндіознішою за всю дотеперішню історію людства комунікаційною спорудою, яку сформовано без якихось помітних централізованих зусиль. Навпаки, централізовані дії з боку урядів нерідко шкодили справі.

     Абсолютна більшість наших починань потрапляє під означення проекту, який саморозгортається.

Прискорення цивілізаційного розвитку: семіотичні корені

     Важливою характеристикою багатьох цивілізаційних проектів є ПРИСКОРЕННЯ, яке власне і спричиняє наростаючі темпи розвитку цивілізації. Популярною ілюстрацією такого прискорення є зведення історії людства до умовного масштабу в 100 років. З них 99 років пішло на те, щоб освоїти вогонь, одомашнити деяких тварин, навчитися випалювати глину та робити найпростіший одяг, півтора дня тому винайдено радіо, 6 годин тому – чіпи і комп'ютер. Чи не є причиною цього фантастичного прискорення текст? Відбувається безперервний приріст тексту, виникають нові форми текстотворення (писемність, друк, радіо і т.д.), що, як зауважує медіаекологічна школа, стимулюють розвиток науки, техніки, літератури. Текст можна розглядати як фермент і середовище технічної цивілізації (слово "текст" ми вживаємо тут у найширшому розумінні, як дискурс, як сума всього, що написано, висловлено, показано, текст як семіотична структура).

     Розмірковуючи над проблемою автора, можна уявити ватру. Напівзгоріле дерево, грань – це і є дискурс, до якого входять нові покоління. Ось у ватру підкинули декілька свіжих полінець. Якийсь час вони розігріваються. Потім спалахують. Не всі одразу. Лише деякі – найсухіші. Тобто найпридатніші для підтримання "дискурсу" ватри.

     Мішель Фуко ставить під сумнів тезу, "що автор – геніальний творець тексту" відмінний від інших людей. Чому ж? Він і є відмінним у тому сенсі, в якому сухе поліно відмінне від сирого. Тобто обдарований автор у нашому прикладі – це те поліно, яке найшвидше спалахнуло і найкраще горить. Окрім природжених чи набутих якостей – виду деревини, сухості – має значення і "щасливий випадок", коли поліно потрапляє у найгарячіше місце, скажімо, у середину ватри "дискурсу".

     Полум'я є прикладом, який, хоч і спрощено, міг би розкрити стосунки людини і тексту. Ноосфера у своїй експансії нагадує лісову пожежу. Зайве вказувати, хто є "ресурсом" для поширення цієї пожежі. Спочатку вона розросталась лише завдяки енергії людини, тобто акумульованій в біосфері, зокрема в людині, енергії сонця. Проте експансія тексту призвела до розвитку технічної цивілізації, яка поставила на службу дальшого поширення "текстової імперії" енергію земних надр. Швидкісні інформаційні потоки є наче вершками й квінтесенцією технічної цивілізації. Цивілізація інспірована текстом. Вона ж – інструмент його прискорення, "передавальний механізм", який, зрештою, перетворює енергію нафти, вугілля та іншої сировини у швидкість і масу текстових процесів. Тобто залучення енергетичних джерел, які перетворюються в інформаційні потоки, теж іде з наростаючою швидкістю. Тому до вершини тієї текстової піраміди можна було б схематично приєднати вершину ще однієї, перевернутої піраміди, що символізує залучення енергетичних ресурсів.

     А втім, метафора полум'я, яке поширюється, спалюючи ресурс (тобто випалюючи щось у людській психіці, живлячись психічною енергією людини), мабуть, не зовсім точна. Передусім тому, що насправді, "ресурс" кількісно не зменшується (як дерева під час пожежі) а, навпаки, збільшується майже у геометричній прогресії.

     Проте і це можна пояснити, включивши людину в семіотичну структуру, що розгортається. Хоч це звучатиме парадоксально, але тоді людину доведеться вважати дровами і полум'ям водночас.

     Людина, як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, множильний і креативний пристрій, належить до семіосфери і підлягає законам її експансії. Ми просто стали частиною цієї системи, яка стрімко розширюється. Це й пояснює лавиноподібне збільшення кількості біологічних та електронних носіїв тексту.

Драбина інформаційних носіїв

     Ми вже вели мову про три рівні семіотичної експансії: доорганічну, біологічну (генетичну) та "цивілізаційну", яка виникла завдяки вищій нервовій діяльності у людей. Можна, звісно, говорити про істот, які постійно обмінюються сигналами та умовними знаками. Проте семіотичні системи спілкування у тварин, як правило, позбавлені здатності до автономної експансії і саморозростання, як це ми спостерігаємо у людському суспільстві, що послуговується мовою. Отже, є суттєва різниця між різними типами інформації, яку продукує вища нервова система. У чому вона полягає? Дещо наблизити нас до відповіді може поділ інформації на:

     а)  неконвенційну, тобто біологічно зумовлену, безпосередню. Сюди входять всі образи, які продукує наш мозок внаслідок тих електричних сигналів, які надходять до нього від зовнішніх рецепторів слуху, зору, дотику, нюху і смаку. Більшість цієї інформації носить констатаційний характер і не вимагає швидких змін поведінки. Інша є знаком, який зумовлює переміни, іноді дуже швидкі. Гарчання й вишкірена паща дикого звіра, скрип дерева, що падає, дзюркотіння води для спраглого подорожнього, звабливі рухи танцівниці – ми зумисне подаємо приклади з живої і неживої природи, оскільки тут це не суттєво. Йдеться про символи (інформацію), вплив яких базується на умовних чи безумовних рефлексах і зумовлений фізіологічними особливостями організму;

     б)  конвенційну інформацію, значення і вплив якої будується на певних домовленостях, соціально обумовлених установках. Сюди віднесімо не тільки мову (текст), але й всю сукупність умовних символів та жестів (скажімо, мода у сфері одягу, рекламні плакати і телекліпи, архітектура тощо).

     Порівнюючи ці два інформаційні типи, помічаємо між ними істотну різницю. Сфера конвенційної інформації (б) є не тільки надбудовою над першим типом (а), вона безнастанно інкорпорує його образи, росте і поповнюється за його рахунок (фотографія, фільм, аудіозапис тощо). Тобто вона швидко і безупинно зростає.*

     Пояснюючи причини цього росту, звернемо увагу на мобільність конвенційних символів, вони – "кочові" за своєю природою і швидко поширюються внаслідок спілкування від однієї людини до іншої, стаючи надбанням масової свідомості (не кажучи вже про масову комунікацію, яка миттєво здатна зробити окремі символи масовим надбанням).

     Семіотичні структури третього "цивілізаційного" рівня характеризуються певною кочовою "відірваністю", що уможливлює надзвичайну їхню мобільність і здатність нарощувати свою "масу" (число копій на біологічних чи інших носіях) подібно до того, як це відбувається із сніговою кулею чи сніговою лавиною.

     З огляду на здатність до ієрархічної організації, цей третій рівень також виказує у своєму розвитку кілька підрівнів чи щаблів.

     1.  Першим щаблем став перехід від генетичних носіїв до кодування інформації іншими засобами організму, наприклад, клітинами центральної нервової системи, головного мозку. Виникає людська мова як універсальний комунікативний засіб конвенційного ("кочового") плану. На цьому етапі маємо лише біологічних носіїв інформації, тобто інформація фіксується мозком (за незначними винятками, як от вузлики на пам'ять чи наскельні символи та малюнки).

     2.  Далі йде перенесення інформації на неорганічні носії – глиняні таблички, папірус, пергамент, папір, магнітні носії тощо. Другий щабель пов'язаний передусім з винайденням писемності. Особливість цього етапу полягає в тому, що гігантські масиви інформації на фізичних носіях (наприклад, бібліотеки) існують як інформація лише в людській психіці. Вони "живуть" і здійснюють експансію лише остільки, оскільки є предметом уваги людини, тобто існують у її психічному полі і живляться її енергією.

     3.  Наступний щабель – кібернетичний – характеризується певною автономністю від людини. На межі ІІ і ІІІ тисячоліть значні й дедалі зростаючі масиви інформації продукуються, передаються, обробляються (класифікуються, аналізуються) й поширюються без участі людини. Можна очікувати, що цей процес буде продовжуватись. Якісно нового ступеня він досягне тоді, коли машини почнуть продукувати програми для інших машин, витіснивши людей-програмістів. У світлі цього цілком вірогідними виглядають уже згадані твердження прогнозистів Global Business Network, що до середини ХХІ ст. ці електронні форми життя отримають певні, законодавчо оформлені, права.

     Тенденції дедалі більшої автоматизації пошуку, обробки і розповсюдження інформації можуть призвести до парадоксальної ситуації – розростання інформаційної сфери (ширше – ноосфери) без участі людини. Можливо, навіть без людської присутності взагалі. Уявімо на мить, що людство припинило існування (як після дії нейтронної зброї, що знищує все живе, залишаючи без ушкодження техніку). Що ж відбуватиметься з цивілізаційною інфраструктурою? Значна частина техніки, яка працює в автоматичному режимі, ще деякий час продовжуватиме свою роботу. Автоматичні помпи забезпечать наповнення водопроводів, і нікому не потрібна вода литиметься через крани, які випадково лишились відкритими. Електростанції в автоматичному режимі спалюватимуть рештки завантаженого палива і постачатимуть струм в електромережі. А отже працюватимуть усі автоматичні пристрої, які живляться електричним струмом. Передусім, це стосується міріад комп'ютерів, об'єднаних в глобальну мережу. Вони ще деякий час, за інерцією, нарощуватимуть обсяг наче нікому вже не потрібної інформації. Звісно, традиційні медіа (газети, телебачення, радіо) припинять свою активність. Адже в розкішних телестудіях, серед блимаючих екранів і сигнальних лампочок не буде основного – ведучих і технічного персоналу. Не буде листонош, які розвозять по домівках свіжовидрукувані газети і журнали.

     Але й традиційні медіа помруть не відразу. Телевізійні сателіти транслюватимуть раніше записані ток-шоу, мильні опери і рекламу. І все це транслюватимуть мільйони телевізорів, які залишились увімкненими, тобто невимкненими, як і крани у ванних кімнатах. У безлюдних квартирах лунатиме музика і набридлива реклама. Монітори невимкнутих комп'ютерів усе ще відображатимуть веб-сторінки популярних медіа. Мініатюрні програми "кукіс" повідомлятимуть сервери господарів про те, що саме "дивляться" зараз неіснуючі інтернет-користувачі на екрані монітора, підлаштовуючись під настрій і смаки неіснуючих реципієнтів. Як звичайно, тихо дзижчатимуть "вінчестери" потужних комп'ютерів, забезпечуючи прийом, обробку і розсилання інформації по цілому світі, інформації заради інформації. Бо нема кому їх вимкнути...

     Звичайно, так триватиме недовго. Не буде кому завантажити паливо в реактор нуклеарної електростанції. Зникне струм в електромережах, а разом з ним припиниться це майже фантастичне, незалежне від людини життя інформаційної машини. Лише сателіти, розпростерши крила сонячних батарей, накручуватимуть нові і нові оберти навколо планети, регулярно посилаючи їй сигнали, на які вже ніколи не буде відповіді. Ми подали цю картину з одною-єдиною метою: привернути увагу до все більшої автономності й самодостатності в автоматичному функціонуванні інформаційної системи. Подібно до того, як полум'я пожежі "запрограмоване" на поширення – було б тільки чому горіти – так само й інформація запрограмована на автоматичну експансію. Люди, з їхньою генетично зумовленою допитливістю, в цій експансії – усього лиш ресурс. І не тільки люди.

     Можна вдатися до екзотичніших обґрунтовань, на кшталт синергетичних концепцій чи теорії "memes".* Проте їхня екзотика лише притлумить відчуття незвичності, яке, з нашого погляду, якраз і полягає у доволі простій базовій організації (щось на кшталт механізму, закладеного у "Листі-щастя"). На цьому етапі ми застосовуємо дуже просте пояснення механізму самоекспансії семіотичних структур. Пояснення, яке не виходить за рамки загальноприйнятої наукової парадигми (матеріалістичної і лінійно-раціональної у своїй основі).

     Візьмімо гру в бридж чи преферанс. В основі гри – певний алгоритм, семіотична система. Алгоритм є привабливим для потенційних гравців – він дає головне: можливість ВИГРАТИ, тобто певним чином виявити себе, задовольнити інстинкт, який змушує людину перебувати в центрі уваги, шукати слави й популярності. Семіотична система гри здійснює експансію, яку можна назвати горизонтальною. Тобто алгоритм гри залишається незмінним. Поширення йде завдяки "записові" алгоритму в пам'яті все нових і нових індивідів. У цьому й полягає збільшення силового поля гри, його привабливості. Що потужніше це поле, то швидше воно захоплює нових гравців, кількість яких в усьому світі, можливо, вже нараховує десятки мільйонів осіб. Гру можуть супроводжувати певні грошові потоки. Власне вони теж зростають пропорційно до збільшення числа гравців. Переможець отримує "славу і гроші". Умовно можна вважати, що переможець (людина, яка виграє частіше за інших) наділений певним талантом: деякими інтелектуальними здібностями, знанням психології партнерів по грі й, звичайно, тим, що називають щастям або удачливістю. Гравців заледве чи можна вважати звичайними ляльками, якими рухає дискурс гри. Ні, вони радше – інструмент. Розумний, інтерактивний інструмент, за допомогою якого здійснюється експансія семіотичної системи гри. Особливо цінним інструментом є переможець, оскільки він додає грі психологічної привабливості в очах інших людей, стимулюючи у такий спосіб залучення нових гравців.

     Описаний приклад добре показує "інтерес" семіотичної системи та інтерес гравця. Не викликає особливих сумнівів і характер об'єктно-суб'єктних стосунків між системою і гравцем. Система гри постала задовго до появи конкретного гравця і буде існувати після нього, захоплюючи все нових і нових індивідів у свою орбіту.

     Тепер перейдімо до складніших семіотичних систем, скажімо, літературного, наукового чи бізнесового дискурсів. Вони так само рекрутують своїх "гравців", переможці так само отримують "славу і гроші" (іноді славу без грошей або славу мученика). Іноді дискурс в очах гравця виглядає настільки самодостатнім, що "гравець" виконує свої функції без будь-якої серйозної винагороди, сподіваючись у деяких випадках на "посмертне визнання". При цьому гравці є інструментами не тільки горизонтальної, але також вертикальної експансії (руйнування старих алгоритмів і канонів та творення натомість нових, накопичення банку даних, написання нових наукових чи літературних текстів).

     Сотні і тисячі окремих дискурсів взаємодіють один з одним, створюючи ілюзію боротьби особистостей, цебто "уособлюючись". Інша справа, що люди мають біологічно зумовлену потребу взаємодіяти, боротися чи співпрацювати, тому вони охоче використовують маркованість тим чи іншим дискурсом для реалізації потягу до боротьби й домінування над іншими. Тобто вони приглядаються до текстів, на яких можна "виїхати", це і є їхні "коники".

     Тисячі більших і менших дискурсів з суперечливо-рухливими "атмосферними фронтами", текстовими "цунамі", "циклонами" та "антициклонами" творять глобальний метадискурс, який можна назвати ноосферою. Розвиток метадискурсу упродовж людської історії сприяв наданню такого великого значення тексту в очах більшості людей, що текст вже сприймається як вища і цілком автономна цінність. Відповідно і в служінні дискурсу (у формі, наприклад, "пошуку істини") віддавна вбачають цілком самодостатнє заняття, яке зовсім не обов'язково має бути пов'язане з "платнею", тобто зі "славою і грішми". Якщо для Л. Мамфорда "існувати – значить існувати в друці", то сьогодні для багатьох існувати – означає існувати на екрані. Це переміщення у віртуальний світ призвело до збіднення стосунків у реальному фізичному світі, до збіднення усного спілкування між людьми як фізичними особами. Дехто, мабуть, сприймає таке спілкування як архаїчне. Тому зустрічі й розмови інтелектуалів нерідко виказують тенденцію до поверхової ритуальності. Щонайбільше вони можуть обмінятися інформацією про те, над якою книгою чи передачею (фільмом, статтею, дисертацією) вони працюють, зовсім не заглиблюючись у зміст. Мовляв, якщо співрозмовник забажає, то "прочитає" чи "побачить" плоди праці у віртуальному світі. На фізичний вимір наче не вистачає часу. Надто великі вимоги диктує вимір віртуальний, надто багато замовлень і надто швидко там усе обертається. Та й шкода даремно витрачати слова. Тим паче, що слухають не тисяча, не сто і навіть не десяток.

     У такий спосіб вищі рівні семіозу (масова комунікація) пригнічують і витісняють нижчі рівні (міжособистісна комунікація).

     Таким чином, припускаємо, що семіотична експансія є справжньою, хоч і прихованою метою багатьох явищ довколишнього світу. Важко повірити, що механізм інформаційної експансії міг спричинити усе проблемно-тематичне різноманіття сучасної інформаційної цивілізації – починаючи з популярних фольклорних сюжетів, пісні й поезії, і закінчуючи випусками новин та комп'ютерними вірусами. Проте для такого припущення є достатньо підстав. Звісно, експансія представлена численними потоками і течіями, які взаємодіють одне з одним, часто спрямовані одне супроти одного, як, скажімо, протилежні ідеології. Антропоцентристи зауважать, що всі ці інформаційні процеси однаково нічого не вартують без людини. Проте ми дотримуємося іншої думки. Допускаємо, що у майбутньому розвиток інформаційних процесів цілком може обійтися без людини, повністю зосередившись у різноманітних формах "електронного життя".

НООЦЕНОЗ:

ТРАДИЦІЙНА НЕТРАДИЦІЙНІСТЬ

     Запропонуємо три різні підходи до розуміння ноосфери. Перший – доволі традиційний. Це екстраполяція відомих біосферних та екологічних понять на сферу інформації. Нетрадиційним його можуть вважати хіба що науковці-консерватори. Другий  розглядає ноосферу як небезпеку для людини (і взагалі для біосфери) та радикально відрізняється від першого. Зрештою, як і третій (заперечення ноосфери).

І. Біоценоз і нооценоз

(від медіаекології до екології ноосфери)

     Поняття "ноосфера", "екологія", "глобалізація" – на загал нескладно взаємопов'язати. Планетарне екологічне мислення є одним із наслідків глобалізації. Таку думку першим висловив Маршалл Маклюген: "Виглядає, що величезна революція в сфері інформації відбулась 4 жовтня 1957 року, коли "Супутник" створив нове оточення для планети. Вперше світ природи опинився всередині рукотворного контейнера. У ту мить, коли Земля опинилась всередині цього нового артефакту, закінчилась Природа і народилась Екологія. Екологічне мислення стало неуникним, як тільки планета піднялася до статусу витвору мистецтва" [190, 48].

     Тепер спробуємо порівняти поняття "біоценоз", "біосфера" з одного боку та "нооценоз", "ноосфера" – з іншого. Належне застосування понять "біоценоз" та "біосфера" пов'язане з розумінням того, як функціонує екосистема – природний комплекс, який складається з живих організмів та середовища їхнього проживання, цебто з потоків речовини, енергії та інформації. Екосистема може охоплювати будь-який простір – від краплини озерної води до біосфери. Біосфера ж є сукупністю біоценозів (термін, який вперше запропонував німецький біолог К. Мебіус в 1877 р.). Біоценоз – сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, які населяють певну ділянку суші чи води. Усі вони контактують між собою та середовищем існування. У складі біоценозу є центри притягання – найчисленніші групи, які визначають продуктивність спільноти. Один біоценоз плавно переходить в інший, а перехідні зони називають екотонами.

     Так само, як традиційна екологія оперує поняттям біогеоценозу, доречним буде вести мову про нооценоз стосовно сфери текстів, сфери розуму (ноосфери, яка теж має екотони і центри притягання).

     Хоч прямі аналогії були б надто примітивними, ми все ж доволі однозначно можемо вести мову про динамічні текстово-інформаційні структури, які "живуть" подібно до біоценозу. Будь-яка ланка нооценозу необхідна в загальній інформаційній круговерті. Нооценози мають свої власні центри притягання – домінуючі культурні цінності, зокрема мову спілкування – а також свої екотони, тобто перехідні зони. Розвиток глобальних медіа, таких як Інтернет, можуть призводити до дезінтеграції традиційних етнічно-територіальних нооценозів й формувати нові, слабше пов'язані з певною територією. Проте мовно-культурні цінності все ж залишаються потужними центрами притягання в Інтернеті, про що свідчить, наприклад, активне нарощування в останні роки російсько-, франко-, німецькомовних масивів інформації.

     За нашими спостереженнями, в сфері інформації теж існує своєрідний екобаланс. Наприклад, популярна преса зазнає відчутної критики в інтелектуальних колах. Проте, з іншого боку, вона має відчутний вплив на пресу якісну. Не варто забувати й того, що такі феномени, як спортивна журналістика чи жіночі сторінки, започатковані саме "жовтою пресою".

     У другій половині ХХ століття локальні інформаційні системи злилися, сформувавши єдину планетарну мережу – інформаційну сферу (ноосферу). Ми розуміємо її як цілісну динамічну систему, спроможну чутливо реагувати на будь-які інформаційні збурення. Завдяки сучасним електронним ЗМІ вона стала гіперчутливою навіть до думки окремої людини. За сприятливих обставин ця думка може миттєво набути без перебільшення глобального резонансу. Сказане зовсім не означає нівеляції національно-культурних особливостей інформаційного світу. Навпаки, ноосфера, так само, як і її попередниця – біосфера, ґрунтується на різноманітності.

     Цебто йдеться про збалансоване співіснування різних інтелектуальних течій, жанрів, поглядів. Тобто саме збалансовування (а не чистка чи заборона) має бути ключовим методом інформаційної екології.

     Кінець другого тисячоліття з його ідеологією плюралізму та лояльним до всього постмодернізмом чимало прислужився до такого збалансовування, хоча не варто забувати розповсюдженням тоталітаризму й фундаменталізму з їхньою граничною нетерпимістю до інакомислення. З'явилося відчуття, що ідеології плюралізму вже недостатньо для такого збалансовування. Навіть беручи до уваги факт виходу цієї ідеології у масову культуру через химерне і суперечливе явище постмодерну.

     Визріла потреба у нових формах балансування. Акцент має робитися на чомусь іншому. Скажімо, на особливостях мислення. Тут варто привернути увагу до типу мислення, яке, залежно від походження, можна називати по-різному: парадоксальним, нелінійним, динамічним, і яке може відігравати таку балансуючу чи стабілізуючу роль (докладніше про це у додатку "Парадоксальне мислення"). Ще одним способом балансування є медіаекологія.

     Чи можна розглядати масову комунікацію як частину довкілля? Таку ж суттєву, як вода чи повітря? Ствердна відповідь на це питання означала би розширення традиційних меж екології. На Заході медіаекологія (Media Еcology) є усталеним науковим напрямом. Цим терміном послуговувався ще Маршалл Маклюген. Ніл Постмен заснував в університеті Нью-Йорка спеціалізацію з медіаекології. Саме там, за визнанням теперішнього голови Асоціації медіаекології США Ленса Стрейта, більшість його колег отримали свої дипломи. У відповідь на наше запитання Ленс Стрейт так окреслює загальні рамки цього наукового напряму: "Медіаекологічна перспектива ґрунтується на працях Маршалла Маклюгена та Гарольда Інніса, Ніла Постмена та Луїса Мамфорда, Жака Елюля, Вальтера Онга, Жака Гуді та інших. Дехто також простежує зв'язок цього напряму із загальною екологією, теорією систем, теорією катастроф і хаосу".

     Тут доречно буде також подати погляд Ніла Постмена: "Медіаекологія розглядає сутнісні особливості впливу масової комунікації на людське сприйняття, розуміння, почуття та систему вартостей, те, як взаємодія з медіа посилює чи підриває шанси нашого виживання. Слово "екологія" передбачає вивчення довкілля – його структури, змісту та впливу на людей. Довкілля – це, врешті-решт, складна інформаційна система, яка накладає на людську істоту певний спосіб думання, почування і поведінки" [212, 161].

     Попри існування медіаекологічної традиції щонайменше впродовж кількох десятиліть, медіаекологія була інституалізована лише наприкінці ХХ століття. Згадана Асоціація медіаекології  провела свою установчу конференцію у червні 2000 р. Приблизно тоді ж, у 1999 р., незалежно від американців (у нас просто не було відомостей про цю асоціацію), створювався Інститут екології масової інформації у Львівському національному університеті ім. І. Франка. Отже, йдеться про достатньо новий напрям досліджень.

     Найперші асоціації, які може викликати слово "медіаекологія" – це екстраполяція традиційної екології на сферу інформації і техніки. Переважну частину свого часу людина проводить у штучно нею ж таки створеному середовищі. У зв'язку з цим напрошується аналогія з розвитком економічної науки. Навіть нефахівцям добре відомо, що в економіці розрізняють мікро- і макрорівні. Це дозволило виділити загальні, великомасштабні процеси і закономірності в окремий об'єкт дослідження (на відміну, скажімо, від бухгалтерії конкретної фабрики).

     Так само в екології доцільно, на наш погляд, розрізняти мікро- і макродовкілля. Мікродовкілля – це те невелике середовище, в якому перебуває більшу частину свого життя пересічний мешканець. Нема потреби вдаватися до спеціальних досліджень, аби довести очевидне: домінуюче мікродовкілля сучасної людини – антропогенне, штучно створене, рукотворне. Проте картина мікродовкілля була б неповною, якби  не згадати дуже важливого її складника – інформації, текстів. Пересічна людина більшу частину свого часу проводить "в полоні" мас-медіа: перед екраном телевізора чи комп'ютера, слухаючи радіо чи музичний центр, читаючи книги, газети й журнали, або "переварюючи" й обговорюючи отриману інформацію. Більше того, у нас є підстави назвати цей інформаційний складник найважливішим у мікродовкіллі.

     Вживаючи слово "сфера", мимоволі виходимо за рамки мікродовкілля. З огляду на те, що таких мікросередовищ є понад шість мільярдів, то вони неодмінно поєднуються в глобальну сферу – ноосферу.

     Поняття ноосфери, як відомо, запровадив в 1927 р. французький математик і філософ-берґсоніанець Е. Леруа. Він підкреслював, що прийшов до цього разом зі своїм другом Тейяром де Шарденом, і, крім того, на нього мали вплив праці В. Вернадського. Уявлення про ноосферу В. Вернадського подані як у його листах, щоденниках, так і наукових працях ("Кілька слів про ноосферу", "Початок і вічність життя", "Роздуми натураліста"):

   "У межах 5–7 тис. років, дедалі зростаючи в темпах, йде невпинне творення ноосфери. Йде ріст культурної біогеохімічної енергії людства.

   Є один факт в історії Землі – посилення свідомості.

   Ноосфера – новий стан життя, коли розум людини стає величезною геологічною планетною силою.

   Вчора для мене стало зрозуміло, що в структуру ноосфери входить людська думка.

   У ХХ ст. вперше в історії Землі, людина пізнала та охопила всю біосферу, завершила географічну мапу планети, заселила всю її поверхню. Людство своїм життям стало єдиним цілим.

   Людство в цілому стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільнодумного людства як єдиного цілого...

   Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є ноосфера.

   Людина, як нова геологічна сила, своїм мисленням і працею має перебудовувати середовище свого життя...

   Ноосфера є такою ж важливою біосферною зміною, як виникнення 70–110 млн. років тому зелених лісів..."

     Вернадський, ведучи мову про ноосферу, постійно підкреслює єдність людства, яку підтримує новітня комунікаційна техніка ("Завдяки могутній техніці і успіхам наукового мислення, завдяки радіо і телебаченню людина може говорити в будь-якій точці планети з ким завгодно"). Чи можна ці думки вважати вичерпними щодо розуміння ноосфери? На заваді позитивній відповіді постає їхня фрагментарність, вживання терміна "ноосфера" у різних значеннях. Йдеться не стільки про концепцію, скільки штрихи до концепції. Проте це не так вада, як перевага. Сучасні науковці мають шанс колективно вивершити цю концепцію з огляду на інформаційні реалії межі тисячоліть.

     Перехід біосфери у ноосферу зумовлений тим, що виникли нові реалії глобального масштабу (тісно переплетені між собою сфера інформації та сфера техніки). У результаті, як про це писав ще Володимир Вернадський, розпочалася активна зміна обличчя планети, з'явилися нові матеріали, яких в природі перед тим не було. При цьому інфосфера відіграє, з нашого погляду, провідну роль. Її важливість особливо зросла в епоху інформаційного суспільства, коли навколо планети виникла своєрідна інформаційна оболонка (стрижнем її можна вважати сателітарний зв'язок, глобальні телебачення і радіо, видання та інформаційні агентства, міжнародні комп'ютерні мережі). В епоху ноосфери технічно-інформаційне довкілля вийшло на перший план. І є всі підстави вести мову про екологію цього довкілля так само серйозно, як і про екологію "старого" природного (доноосферного) довкілля.

     Таким чином, екологія ноосфери – дещо ширше поняття, аніж медіаекологія.

     Попри те, що нове інформаційне довкілля вийшло на перший план, є ще одна вагома причина для застосування слова екологія в цьому контексті. Річ у тім, що ми аж ніяк не схильні спрощувати структуру цього довкілля. Було б надто просто поділити тексти на корисні і шкідливі (патогенні) та закликати до заборони останніх.

     Сфери планети перебувають у взаємній залежності. Відомо, як може позначитися атмосферний "парниковий ефект" на гідросфері, цебто на підвищенні рівня світового океану через глобальне потепління. Формування нової сфери може виводити з рівноваги чи суттєво міняти специфіку інших сфер. Так було і з біосферою. Її вплив на атмо- чи гідросферу – загальновідомий. Подібного можна очікувати з формуванням планетарної інформаційної сфери.

     Формування ноосфери не завершене. І ця незавершеність означає для нас період її нестабільності. Можна сказати: критичної нестабільності, оскільки подальше її існування аж ніяк не виглядає самоочевидним, вона може зазнати дезінтеграції разом із деградацією чи навіть зникненням свого біологічного носія – людства. Але ця нестабільність нової сфери загрожує не тільки їй самій. Вона має катастрофічні наслідки для попередниці – біосфери (ці наслідки достатньо добре описані традиційною екологією). Однак, з цього погляду, надзавданням екології мала би бути не так "боротьба за збереження природи", як стабілізація ноосфери, цебто усунення першопричин катастрофічних наслідків цивілізаційного розвитку. У такий спосіб ще раз формулюємо потребу в розвитку нетрадиційної екології, об'єктом якої є довкілля інформаційне. Дарма що ноосфера начебто реально існує лише в наших головах. Це – ідеальна реальність. Поза нею – в матеріальному світі – її існування засвідчують лише матеріальні носії інформації (друковані тексти, екранні зображення, електромагнітні хвилі тощо) і матеріальні результати цивілізаційного поступу (техніка, а також суттєві і часто несприятливі зміни у сферах попередніх). Таким чином, ноосфера, з одного боку, – об'єктивне явище, незалежне від кожного зокрема (хоч і залежне від усіх нас, разом узятих). З іншого, здається, що стан ноосфери залежить від домінуючого способу мислення, від спалахів ідей в окремих головах і навіть від того, що ми думаємо про неї саму (про ноосферу) цієї миті.

     Сказаного начеб достатньо, щоб медіаекологія (екологія ноосфери) в найближчому майбутньому постала в українській науці не як модна метафора, а як наука зі своїми специфічними завданнями, термінологією і філософською базою, як це вже відбулося в Північній Америці.

     Окремою проблемою екології ноосфери (еконоосу) є інформаційна втома та надмірний вплив (тиск) інформаційного середовища на психіку людини. Симптомами такого патологічного тиску є не лише втома і блокування інформації інформацією, не лише ілюзорно-безмежна свобода висловлювання (нині теоретично кожний може донести свої думки через Інтернет до багатомільйонної аудиторії, що врешті обертається "свободою не бути почутим"). Йдеться також про ідеологічне вербування, незалежно, чи це секта, яка закінчує колективним самогубством, марксизм-ленінізм, а чи ісламський фундаменталізм.

     Поняття і терміни гинуть здебільшого з двох причин: забуття і надуживання. Сьогодні небезпека надмірного вживання (зловживання) загрожує поняттю "екологія". Окрім традиційного використання цього слова, ми говоримо про екологію культури, екологію духа, психоекологію, еколінгвістику, екологію ноосфери тощо. Чи не забагато?

     З погляду літредактора, може, й забагато. Та з огляду на катастрофічне погіршення у ХХ ст. довкілля, у тому числі медіадовкілля – замало. Зрештою, йдеться усього лише про спроби численних новітніх еконапрямів проникнути у фортецю традиційної екології. Це так, якби під натиском ворога мешканці приміських поселень просили впустити їх через фортечні брами досередини – не так для сховку, як для спільного захисту. Проте фортеця традиційної природничої екології до цих прохань поки що нечутлива. Вона воліє захищатися відосібнено, так, як воювали давньоруські міста супроти Золотої Орди. А тим часом історія виникнення і становлення екології зовсім не дає підстав для такої відстороненості.

     Термiн "екологiя" запропонував 1866 р. нiмецький зоолог Е. Геккель для означення загальної науки про стосунки живих органiзмiв із довкiллям, куди вчений вiдносив в широкому розумiннi "всi умови iснування". Серед цих умов завжди була iнформацiя, специфiчне iнформацiйне довкiлля, в якому формується i дiє людина.

     Таким чином, ноосферу можна розглядати як нарощення внаслідок активності людського розуму нових додаткових сфер (техно- та інфо-), які, своєю чергою, активно взаємодіють з попередніми сферами планети. Що ж тоді можна вважати предметом екології ноосфери? Вплив техносфери на природу (зокрема й на людину) є об'єктом вивчення інших розділів екології. Для екології ноосфери залишається – інформація, у сенсі антропогенного інформаційного середовища, яке включає як масову, так і міжособистісну комунікацію. Сюди ж можна віднести екологію культури (у США подібний напрям – Cultural Environmentalism – провадить Джордж Ґербнер (Gerbner). Екологія ноосфери мала б містити й деякі напрями еколінгвістики. Зокрема ті, що розглядають світові мовні системи як екосистеми, а певну текстову цілісність – як організм.

     З огляду на деяке відставання щодо інституалізації нового напряму, можна було би пристати на західну назву "медіаекологія", залишивши паралельно в обігу поняття "екологія ноосфери". Цей термін має для нас щонайменше дві переваги. По-перше, ми звертаємось до спадщини українського вченого Володимира Вернадського і ставимо у такий спосіб сучасні дослідження на фундамент традиції.

     По-друге, сама вже концепція ноосфери спонукає до  масштабніших підходів.

     Ключ до розв'язання найбільших екологічних проблем можна знайти саме в особливостях ноосфери. Справа не так у тих чи інших природоохоронних законах, і не у тому, що войовничі загони "Ґрінпісу" надто малі. Корінь – в тій структурі цінностей, яка склалася у ноосфері. Треба відзначити, що ця структура дестабілізована багатьма чинниками. І ця критична нестабільність переноситься на інші сфери, завдаючи їм невиправної шкоди.

     Що маємо на увазі, коли ведемо мову про дестабілізуючі чинники? Назвемо, для прикладу, лише два з них, споріднених між собою: реклама і пропаганда. Немає потреби нагадувати про масштаб цих інформаційних потоків у ноосфері, про їхню всюдисущість і величезний гіпнотичний вплив на свідомість людей. Якщо ми бачимо все нові випробовування атомної зброї, то, зрозуміло, що перевагу дали ідеологічним концептам над екологічними. Так само, як і у випадку реклами – цієї машини бажань, що спонукає нас до радикального гедонізму та нестримного, майже лихоманливого споживання. На жаль, властивості ноосфери досі були такими, що поведінка людей скеровувалась здебільшого на руйнування довкілля.

     Екологічний рух у цих умовах нагадує людину, яка бореться однією рукою за порятунок кількох поросят, а другою – щосили стимулює попит на свинину. Закони не допоможуть (хоч і вони потрібні), доки ми не запустимо в ноосферу нові концепти, які б змогли сприяти нейтралізації інформаційних потоків пропаганди і реклами та поширенню нової філософії життя. Згодом ми висловимо свої міркування щодо таких концептів, усвідомлюючи проте, що їх відбір та ефективність залежатиме від колективних зусиль. З цього погляду, осердя екологічного руху мало би бути перенесено в ноосферу. Спочатку авторові цих рядків здавалось, що традиційна екологія охоче розширить свої межі і прийме у своє поле ще одну сферу. Сферу, насичену текстами, думками, образами, котрі керують поведінкою мільярдів людей. А тому деякий подив викликало затяте небажання традиційних екологів розширювати межі їхньої дисципліни. Адже ж говорять екологи не тільки про атмосферне, але й акустичне забруднення наших міст транспортним шумом чи надто голосною музикою в громадських місцях. Звідси – один крок до змістового наповнення інформаційних потоків. Однак, перехід від форми до змісту, від шуму до осмисленої інформації є ніби тією негласною межею, яку не наважуються переступити традиційні екологи.

     Екологія ноосфери, з нашого погляду, може бути пов'язана з двома найважливішими проблемами:

     1.  Обмеження неконтрольованого наростання і розмноження семіотичних структур (текстів, дискурсів, інформаційних потоків), яке зараз йде в геометричній прогресії і може мати фатальні, непередбачувані наслідки. Особливо тому, що напрям цього розвитку спрямований на реалізацію – здебільш технічними засобами – архетипного ідеалу всевідання і всюдисущості. Ідеалу, який, на нашу думку, принципово нездійсненний.

     2.  Проблема автоматичної поведінки, яка програмується певними текстовими потоками (дискурсами).

ІІ. Ноосфера як небезпека

     Від Тейяра де Шардена (Pierre Teilhard de Chardin) та Вернадського йде традиція трактувати ноосферу як єдину живу мислячу оболонку, поєднання мільярдів індивідуальних розумів у глобальну свідомість.

     Такий традиційний погляд на ноосферу кепсько узгоджується із висловленими міркуваннями щодо семіотичної експансії. Суть їх, нагадаємо, в тому, що ми перебуваємо всередині певної системи, яка розвивається за своїми законами. Отже, наше трактування базується на тому, що людина є:

     –  веденим компонентом семіотичної системи, до того ж  не єдиним;

     –  компонентом, обмеженим у часі й просторі, сама ж система започаткована задовго до появи людини і розвиток її, цілком можливо, на людині не зупиниться; тобто людська культура є лише етапом розвитку цієї системи;

     –  сама система має вбудовані механізми автоматичної експансії, що спричинило феномен людської культури і цивілізації; багато що в них є просто побічним продуктом семіотичної експансії.

     З огляду на ці погляди щодо суб'єктно-об'єктних стосунків людини й тексту, зовсім по-іншому виглядає перспектива формування ноосфери. Подібно до того, як людина є частиною біосфери, природного довкілля, так само можна її розглядати як компонент ноосфери, що саморозгортається,  біологічний носій і процесор. Таким чином, окрім семіотичних структур, до складу ноосфери входять: а) біологічні носії і процесори (люди); б) електронні носії і процесори.

     Проте це ще не вся інфраструктура. Можна також розглянути в нашому контексті сферу техніки, яка хоч і не зайнята безпосередньо в текстовій експансії, однак є необхідною її передумовою і одночасно продуктом. Це та реальність, яка "випадає" з віртуальної сфери – техніка, споруди, комунікаційні мережі тощо. Про те, що механічні та електронні пристрої є похідними від чогось досконалішого, переконливо пише Л. Мамфорд. Ми вже цитували його висловлювання про те, що насправді мова перевершує будь-яку машину і за своєю ідеальною структурою, і за щоденним функціонуванням. Техніка є похідною від тексту, від формул. Це – РЕАЛІЗОВАНІ формули, те, що прийнято називати "реальністю". Загалом, техносферу можна вважати нижньою частиною ноосфери, інфраструктурою агресивних семіотичних систем. Нарощення "маси" ноосфери (тобто кількості знаків і швидкості їх обертання, а також технічної та біологічної інфраструктури – техніки і людей) відбувається в автоматичному режимі.

     Більша "маса" чинить потужніший тиск на біологічний (людина) чи електронний процесор, стимулючи їх до ще швидшого продукування текстових потоків і т.д. І навіть коли кількісне зростання людства сповільниться, то прискориться, натомість, зростання технічної інфраструктури як надійнішого інструмента агресивних семіотичних структур. Людина як процесор і біологічний носій інформації вже не задовольняє  темпів зростання ноосфери. Тому функції не тільки фізичного копіювання і доставлення текстів, а й текстотворення, цебто осмислення текстових потоків, їхнього порівняння, аналізу і врешті створення нових текстів дедалі частіше покладають на машини.

     З погляду гігантських семіотехнічних проектів, не так вже і суттєво, кого програмувати і хто є інструментом їхньої експансії: електронні машини, люди/біороботи. Звісно, таке формулювання звучить жорстко і антигуманно. А втім, це усього лиш дещо радикальніша версія висловлювань, скажімо, Мартіна Гайдеґґера, який вважав, що мова промовляє через нас з вами.

     Склався стереотип, що ноосфера – щось винятково позитивне. Проте варто взяти до уваги нейтральність нової сфери, яка так стрімко розвивається, її "байдужість" до потреб біологічного виживання чи процвітання людини. У цьому сенсі можна навіть вести мову про її "ворожість" до глибинних інтересів людини. Ноосфера, подібно до гідро- чи атмосфери, розвивається за законами, які не узгоджуються з бажаннями людини і можуть суперечити її глибинним потребам. Людина може потонути у водоймі чи задихнутися якимись шкідливими для її організму газами. Достоту так само може вона "втопитися" чи "задихнутися" у потоках ноосфери. Біосфера населена чималою кількістю істот, для яких людина може бути непоганим обідом. Проте існують невидимі "дракони" ноосфери, які теж не проти "поласувати" людиною*.

     Чимало людей сьогодні побоюються тотального інформаційного чи навіть біологічного контролю. А тим часом генна інженерія може означати, що від тиражування книг ми переходимо до тиражування людини, замість розмноження паперових чи електронних носіїв – до тиражування носіїв біологічних. Страх перед цим – це насправді страх перед експансією ноосфери у напрямі  всезнання.

     Атмосфера може асоціюватися із прозорим синюватим повітрям десь у горах чи на березі моря спекотним літнім днем. Але це також бурі та грози, смерчі й урагани. Тобто ми усвідомлюємо інші сфери як щось байдуже стосовно нас, нашої долі. Воно існує і змінюється незалежно від наших бажань, воно може бути сприятливим або несприятливим для нас, як дощі або комахи. Ноосфера, здавалося б, зовсім інша річ. Ми звикли ототожнювати себе з нею. Тому дивною може здатися думка про загрозу ноосфери. Проте, з нашого погляду, саме так воно і є. Дарма, що ця сфера начебто складається з нашого ноо – розуму. Людина, через парадоксальність своєї долі, належить відразу обом сферам: біо- і ноо-, а тому лінія фронту проходить через людину.

ІІІ. Заперечення ноосфери

     Нарешті окреслимо можливість ще одного, третього підходу до розуміння ноосфери, який взагалі заперечує, що ми маємо справу зі сферою. Тобто ноо – субстанція, яка не може мати нічого спільного із сферою чи обмеженим простором. Інформація не є простором і не є сферою. Це космічне, всеосяжне за своїми фізичними параметрами явище, що включає/заперечує сферу. Так само, як земна сфера включає/заперечує  конкретний локальний простір.

     Глобальна мережа, на кшталт Інтернету, теж підводить до думки, що метафора сфери вже дещо вичерпала себе. Людина поволі відходить від традиційної моделі роботи з інформацією, яка асоціюється з відвідинами бібліотеки і пошуками потрібної книги, купівлею газети, очікуванням випуску новин по телебаченню чи радіо, написанням статті (відео- чи аудіоматеріалу), надсиланням на розгляд редакції, обстоюванням своїх поглядів перед людьми, які приймають рішення стосовно оприлюдення матеріалу, навіть боротьбою з ними, і нарешті публікацією й очікуванням відгуків аудиторії. Тобто маємо певну послідовність дій, тривалу в часі й просторі, часто з різними перешкодами, своєрідний операційний ланцюг. На противагу цій моделі, Інтернет став першим дуже суттєвим кроком на шляху до принципово іншої моделі. Пошук джерел інформації та боротьба за публікацію втрачають свою актуальність. Ланцюг різко скорочується. В ідеалі, цей процес характеризується негайністю (тут і вже) та надзвичайною легкістю реалізації в сенсі миттєвого пошуку інформації і такого ж миттєвого оприлюднення. Вже сьогодні персональний веб-сайт чи навіть електронна пошта роблять наші думки негайно доступними (потенційно) для тисяч і мільйонів інших людей. Щоправда, середня (творча) частина цього процесу все ще залишається тривалою і трудомісткою. Створення нового тексту нині в принципі мало чим відрізняється від того, як це робили попередники сто чи тисячу років тому. Прискорення відбувалося лише за рахунок скорочення часу технічної підготовки (друкарська машинка, комп'ютер). Винятки становлять також тексти, які миттєво генерують спеціальні комп'ютерні програми (поки що доволі примітивні).

     Замислимося, з чим можна порівняти цю зміну парадигми: океан замість окремих джерел? Планетарна сфера? Справа не тільки в тому, що ці порівняння дістали певний наліт банальності та зужитості. Значно гірше, що вони ведуть уяву в не зовсім правильному напрямі. А тим часом чи не нагадують наші стосунки з всесвітньою мережею співвідношення мислення і пам'яті? Або комп'ютерного процесора і накопичувача інформації? Зрештою, порівняння Інтернету з колективною пам'яттю, коли будь-якої миті можна що завгодно "згадати" чи що завгодно негайно зробити загальним набутком, – теж не нове. З колективною пам'яттю людства порівнювали ще стоси книг в бібліотеках. Проте тепер це порівняння набуває реального значення завдяки миттєвим інформаційним операціям. Але в будь-якому разі пам'ять (колективна пам'ять) не асоціюється з конфігурацією у просторі.

КРИТЕРІЙ

АВТОМАТИЗМУ

ЗОНА ЛЮДЕЙ

     Треба одразу сказати, що такої зони в "чистому" вигляді, з нашого погляду, не існує. І не тільки тому, що машини, розмаїті механічні та електронні пристрої надто глибоко увійшли в наше життя. Річ у тому, що людина, за своєю природою, завжди схильна творити організацію, у тому числі організацію комунікації. Проте будь-яка організація є чимось на кшталт механізму, щоправда складеного з людського матеріалу. Саме такі механізми – мегамашини – Люїс Мамфорд вважав прототипами  механічних пристроїв. Однак про це трохи пізніше.

     Аналізуючи капіталізм, Еріх Фромм пише: "Усі людські зусилля мають бути скеровані на збільшення темпів зростання економічної системи, примноження капіталу, причому не заради власного добробуту, а для самого капіталу. Людина стала маленькою деталлю одного гігантського економічного механізму" [146, 140].

     Починаючи з казки про джина, якого людина випускає з пляшки, або незабутнього виплоду фантазії Мері Шеллі – Франкенштейна, бунту роботів, люди постійно повертаються до теми власного поневолення тими силами, які вони ж самі породили. Проте на цю справу можна глянути по-іншому: згаданий джин існував і до появи людей. Людина – просто об'єкт його впливу, оператор, який має в певний час випустити, точніше впустити його у людський світ.

     Умовно зоною людей можна вважати певну психологічну налаштованість або антропоцентричну віру людей в те, що всі ключі від технологій і головні кнопки керування перебувають в їхніх руках. Більшість з нас так і вважає. Власне типові взірці медіакритики цієї зони мають характерне антропоцентричне забарвлення. Візьмемо для прикладу книгу Ніла Постмена "Будуючи міст до XVIII століття" [211]. Автор цієї праці вважає епоху Вольтера і Дідро своєрідною вершиною людської історії і доволі критично оцінює технологічний прогрес у масовій комунікації, включно з Інтернетом, який, мовляв, драматично збільшує кількість інформації, але не міру знань та мудрості. Епіграфом до своєї книги Постмен узяв слова Рендалла Ґарелла (Randall Garrell): "Незабаром ми довідаємося про все, чого не знало XVIII ст., і забудемо все, що воно знало. Ой як не просто буде тоді жити". При цьому автор нехтує тим фактом, що упродовж всієї історії людства, попри критику частини інтелектуалів, ще жодного разу не вдалося зупинити технологічний прогрес, зокрема і в масовій комунікації. Чому? Відповідаючи на це питання, ми вступаємо в наступну зону.

ЗОНА МАШИН

Комунікаційні машини і роботи

     Критичних закидів на адресу машин завжди вистачало. Згадаймо хоча б послідовників легендарного Недда Лудда (Nedd Ludd) – луддитів у ХVIII cт. Власне Даглас Рашков (Douglas Rushkoff) теж міг би, в певному розумінні, вважатися його послідовником. Щоправда, критикує він не бавовнопрядильні механізми, а електронні машини у сфері масової комунікації:

     "Америка опускається в галюцинаторно-комп'ютерну підсвідомість та споживацький фашизм. Ми навчили наші машини провадити пропаганду. Веб-сайти та інші медіа запрограмовані бути "липкими", застосовуючи при цьому будь-які засоби для підтримки нашої уваги. Комп'ютери запрограмовані на стимулювання рефлексів Павлова у людських особинах, що досягається персональним (сам на сам) маркетингом та гіпнотичною інформаційною архітектурою. Комп'ютери потім записують наші реакції, самостійно, без людського втручання, вдосконалюючи свою техніку впливу. Єдиним критерієм успіху функціонування веб-сайтів є економічна активність – споживання та виробництво – яку вони спроможні стимулювати. У підсумку, майбутній зміст і структура мас-медіа будуть спроектовані машинами з єдиною метою – спонукати людей швидше випорожнювати свої гаманці. Принципово змінилися стосунки поміж комп'ютерами і людьми. Після початкового програмування машини беруть на себе активну роль. На противагу їм, люди поводяться як автомати" [216, 15].

     У цьому вступному параграфі йдеться про медіа як компонент грандіозної мегамашини, якій належать не тільки малі комунікаційні машини чи роботи, але й ми з вами. Структуру мегамашини можна вважати змінною. Ті чи інші компоненти, як-от військовий, індустріальний, почергово домінують упродовж певних періодів. Сьогодні на вершині піраміди перебуває медіакомпонент.

     За даними Інституту статистики ЮНЕСКО, на початку ХХІ ст. у світі налічували близько двох з половиною мільярдів радіоприймачів і майже півтора мільярда телевізорів [www.portal.unesco.org]. Важко сказати, яку частку у відсотках посідає ця техніка порівняно з іншою побутовою електронікою (скажімо, мікрохвильовими печами). Проте зрозуміло, що комунікаційні машини цілковито домінують серед машин останнього покоління – усілякого роду науково-дослідних, виробничих і побутових електронних пристроїв.

     Тим паче, що до комунікаційних машин умовно можна віднести і пристрої, які "продукують час". Ми постійно звіряємо хід наших годинників з тим "точним часом", який щоразу повідомляють по радіо і телебаченню. Важко переоцінити їхню організуючу і синхронізуючу роль в цивілізаційному поступі. Л. Мамфорд у своїй знаменитій праці "Техніка та цивілізація" (Mumford, Technics and Civilization) демонструє, як, починаючи з XIV ст., годинник перетворює нас спочатку на тих, хто веде лік часові (time-keepers), потім – тих, хто цей час економить (time-savers), і нарешті – на слуг часу (time-servants). Цей вчений одним із перших помітив грандіозний психологічний вплив годинника. Він також стверджує, що застосування годинників живило віру в об'єктивний світ математично вимірюваних послідовностей і стимулювало поширення ідеї нескінченності, вічності як безконечно фрагментованого часового проміжку. Цікавим є й те, що до XVII ст. годинники не мали хвилинної стрілки. "Хвилини абсолютно нікого не цікавили. Коли Ґете написав: "Мить, зупинися – ти прекрасна", це стало відкриттям, бо нікому не спадало на думку, що мить може мати красу, люди жили тільки під знаком вічності [75].*

     Проте навіть коли абстрагуватись від цього глибокого філософсько-психологічного впливу годинника на нашу психіку, все ж залишиться очевидним синхронізуючий ефект. Здійснювана через масову комунікацію синхронізація дій мільйонів і мільярдів людей взагалі є однією з передумов функціонування спільноти (нації, людства) як єдиного організму. Адже люди мусять, якщо прагнуть домогтися успіху, синхронізовано працювати, вчитися, брати участь у тих чи інших масових акціях тощо. І осердям цих синхронізуючих сигналів є навіть не слова диктора телебачення чи радіо, а усього лиш монотонні сигнали точного часу, які щогодини, перериваючи музику і розмови, лунають з мільярдів радіоприймачів. На початку ХХІ ст. популярності почали набувати електронні годинники, які автоматично приймають радіосигнали точного часу і самопідлаштовуються під єдиний ритм. Точніше, задають відповідний ритм своїм господарям. Йдеться, зокрема, про так звані "розумні годинники" (Smart Watch) фірм Suunto і Fossil, які автоматично синхронізуються з атомним годинником в Інтернеті.

     Періодичні повідомлення про точний час можна вважати звичайною довідковою інформацією, а можна розглядати як своєрідні рамки, які задають ритмічну основу і темп усього нашого життя, у тому числі й масової комунікації.

     Експансія машин робить цивілізацію дедалі тендітнішою і вразливою. Ми стрімко наближаємося до ситуації, коли зумисне вкинутий "камінь" спричинить аварію такого масштабу, яка зруйнує увесь "млин цивілізації". Можливість такого сценарію вже сьогодні набуває спокусливої легкості. Здійснити його може невелика група людей. Завтра це буде ще легше...

     Дещо перебільшено-іронічно процес стосунків людей і машин (передусім мегамашин) можна описати так: машини ("млини"), створені колись людьми і для людей, починають натомість "молоти" самих людей. Потрібен новий Дон Кіхот. Старий воював з уявними гігантами, які насправді виявились безневинними вітряками. Новий Дон Кіхот має воювати з вітряками, які насправді є чимось значно небезпечнішим, ніж це уявляє більшість з нас.

     Одна з дитячих енциклопедій слушно зауважує, що "машина сильніша за людину, вона використовує більшу силу". Звичайно, мали на думці, що трактор чи кран фізично сильніші за будь-кого з нас. Та, за іронією долі, це твердження може нести й інше смислове навантаження: людина справді безпорадна перед мегамашиною, яка набагато потужніша за безневинний млин, трактор чи комп'ютер.

     Нині можна розрізнити кілька способів реакції на експансію машин:

     –  втеча від них;

     –  руйнування чи дезорганізація машин;

     –  намагання змінити себе самого відповідно до "машинних вимог".

     Є підстави вважати останній варіант реакції найбільш поширеним. Чимало популярних нині курсів підвищення кваліфікації, скажімо, комп'ютерних, є нічим іншим, як намаганням краще підлаштуватися до вимог машинної цивілізації, що стрімко розвивається. Або візьмемо популярне нині НЛП – нейро-лінгвістичне програмування. Один з популяризаторів цього напряму в Україні ставить питання так: люди програють машинам, а тому вони (люди) повинні швидше уподібнюватися до машин, що їх треба програмувати подібно до того, як програмують комп'ютери [79]. Згаданому авторові поки що не спадає на думку поміркувати над тим, що є в людині такого, чого машина не має і, можливо, ніколи не матиме.

     Науково-фантастичний сюжет бунту машин, тобто змови роботів супроти творця-людини, безнадійно застарів. Річ у тому, що створені нами машини вже доволі давно володіють нами. Тому на часі зовсім протилежне: бунт людей проти машин. Однак шанси на успіх такого повстання – сміховинно малі. Передусім тому, що у стосунках людини і техніки простежуються дві зустрічні тенденції. Перша – до наростання автономності механізмів. Друга – до наростання автоматизму в людській поведінці. Власне навіть частини людського організму дедалі частіше замінюються механічними чи електронними пристроями. Історія протезування йде від примітивних пристроїв, які використовували інваліди, що втратили руки або ноги, до складних систем на кшталт "штучна нирка", "штучне серце". Проте нас цікавлять передусім комунікаційні протези – прилади, які дають змогу глухим чути, сліпим – бачити, паралізованим – спілкуватися і навіть читати лекції студентам університету. І ось остання новина. Електронний журнал New Scientist повідомив, що у Каліфорнії створено і тестується перший протез мозку [www.NewScientist.com/news/news.jsp (03.14.2003)]. Звісно, поки що йдеться не про головний мозок людини, а лише про його частину, гіпокампус, орган, який керує пам'яттю.

     Наростання автономності рукотворних механізмів добре ілюструє історія робототехніки. До речі, саму появу слова "робот" у 1923 р.  пов'язують з романом Карела Чапека "Р.У.Р.". З 1956 р., коли виникло поняття "штучний інтелект", вже йдеться про здатність електронних механізмів самостійно спілкуватися з людиною чи іншими роботами. Варто згадати невидимі комунікаційні програми, які обробляють інформацію, пишуть електронні листи-відповіді своїм клієнтам, відстежують наші вподобання в Інтернеті і надсилають сайти, які, з їхнього погляду, могли б нас зацікавити. Вони, зрештою сортують і переправляють наші повідомлення, допомагають знайти у світовій павутині необхідну інформацію, бавлять нас мережевими іграми.

     Людське бажання створити інший організм, який за досконалістю міг би дорівнювати людському, відображене ще в міфології. Цар Кіпру Пігмаліон оживив скульптуру власної роботи. На його прохання Афродіта вдихнула життя у вирізьблену із слонової кістки фігуру Галатеї, яка згодом стала його дружиною. На жаль, ми не знаємо, чи творіння чинило  опір своєму творцеві, коли дійшло до шлюбної пропозиції. Та й взагалі, чи була вона наділена здатністю заперечувати творцеві? Хочеться вірити, що так, адже без якоїсь частки автономності ця жінка, якби вона насправді існувала, була б нецікавою для скульптора.

     Стосунки людини і тексту, творця і творіння, на певному етапі характеризуються, як ми допускаємо, "бунтом" проти творця. Такий бунт, значною мірою, можна вважати універсальним правилом для творінь, які здатні набувати все більшого ступеня автономності. Цікавою ілюстрацією того, як техніка "переростає" людину, є еволюція зброї: від лука, як найпростішого механізму, володіння яким безпосередньо ще залежить від фізичної сили – до автономних солдат-роботів та абсолютної зброї – нуклеарної. Останню взагалі, як правило, не застосовують. Величезні науково-технологічні і фінансові ресурси покликані створити і підтримувати суперзброю, завдання якої передусім символічне, майже культове. Зброя на перших етапах її існування – це продовження можливостей людини. Так от, вийшовши із сфери застосування у сферу поклоніння, атомні боєголовки перестали бути просто зброєю. Чи не стала таким об'єктом поклоніння інформація? Інформація заради інформації?

     Нерідко можна зустріти твердження на кшталт: "Людина у своїй еволюції відстає від наукового прогресу. Як біологічна істота, вона його не витримує, що сприяє збільшенню кількості суїцидів і психічних захворювань" [105]. Дуже дивне твердження, якщо в нього вдуматись. Науково-технічний прогрес тут подано як щось автономне, наче незалежне від людини як біологічної істоти. Мовляв, ось – Прогрес, а ось –Людина. Іноді вони живуть дружно, іноді сваряться. Часом Прогрес допомагає Людині, а часом шкодить. Хоча, з іншого боку, ми вже давно звикли до такого поняття, як, скажімо, "автопілот", і воно нікого сьогодні не дивує. Справді, пілот надсучасного літака все менше задовольняє вимоги, які ставлять динаміка і швидкість руху. Тому все більше функцій покладається на автопілота. Проте ця тенденція стосується не тільки авіації. З часом більше й більше "автопілотів" працюватимуть в адміністративних структурах, армії, медіа і т.д., тому що люди НЕ ЗАДОВОЛЬНЯЮТЬ тих ВИМОГ, які висувають дедалі складніші процеси всередині названих структур. Ми зумисне виділили слово "вимоги", оскільки насправді вони мають позалюдський характер, хоча їх може озвучувати та чи інша людина. Цебто тут ми підкреслюємо автономність структур, які у своєму експансіоністському розвитку ставлять до нас чимраз суворіші вимоги, наприклад, безперервного навчання, перекваліфікації, освоєння нових і нових комп'ютерних програм тощо. Чи буде ця експлуатація людини йти в наростаючому темпі і чи матиме вона кінець? Чимало людей  вважають, що їх експлуатують на межі фізичних та інтелектуальних можливостей. І можна припустити, що семіотехнічний Проект колись їх (тобто нас з вами) "відпустить", як це сталось з поштовими голубами, волами чи кіньми, коли вони на якомусь етапі перестали задовольняти зрослі вимоги. Зрештою, це потроху вже відбувається: роботи на складальних конвеєрах, калькулятори і комп'ютери, які звільнили наші голови від обтяжливих розрахунків. Звісно, з нашого антропоцентричного погляду це сприймається як прогрес. Проте це, можливо, не наш прогрес. Люди послужили йому, і з часом їх дедалі більше, незалежно від віку, відправлятимуть на "заслужений відпочинок", услід за низкою робочих тварин.

     Сьогодні все частіше чуємо про комп'ютерні програми, наділені здатністю самоналаштовуватися і самовдосконалюватися. Проте людині (в особі програміста) ще належить виконати важливу місію: створити комп'ютерну програму, яка замінить її саму, тобто творитиме інші комп'ютерні програми. За прогнозами, це відбудеться десь близько 2030 р. і призведе до нового, нечуваного доти технологічного ривка та інформаційного вибуху.

     У цьому параграфі ми більше говоритимемо про техніку і технічні аспекти медіа, хоча насправді вважаємо, що йдеться не так про наші стосунки з технікою, як про те, що стоїть за нею. Біологічна істота відстає від тих вимог, які їй диктують дедалі більші і швидші текстові потоки. Які стосунки можуть бути поміж людиною і її продуктом (чи творінням), яке, здавалося б, не має сенсу поза людиною? Людина і природа – інша річ. Що ж до штучних, рукотворних сфер (сфера техніки, сфера мистецтва, сфера тексту ), то вони, на перший погляд, справді функціонують остільки, оскільки існує їхній творець – людина. Але ось що писав з цього приводу Мартін Гайдеґґер:

   "Усе ще видається так, наче техніка була інструментом в руках людини. Насправді ж людська істота потрапляє в полон того, що можна було б назвати сутністю техніки... Техніку ніколи не пощастить взяти під контроль просто вольовим зусиллям людини. Техніка, сутність якої – буття, ніколи не дозволить людині подолати себе. Бо це означало б, що людина опанувала буття… Ми, як раби, приковані до техніки, незалежно від того, захоплюємося нею чи заперечуємо. Одначе у найлихішому полоні опиняємося тоді, коли вбачаємо в техніці щось нейтральне, а саме такі уявлення нині особливо розповсюджені".

     Гайдеґґер, не заперечуючи, що техніка – інструмент, засіб, вважає, що її сутність сьогодні –

   "виробництво, яке ставить перед природою нечувану вимогу: бути постачальником енергії. Сільське господарство – механізована галузь харчової промисловості. Повітря поставлене на добування азоту, земні надра – руди, руда – на видобуток, наприклад, урану, уран – атомної енергії, яка може бути використана для руйнації або мирних цілей. Гідроелектростанція не влаштована в ріку так, як був влаштований дерев'яний міст, що упродовж століть зв'язував береги ріки. Швидше ріка влаштована в гідроелектростанцію. Рейн – постачальник гідравлічного тиску для електростанції [148, 253].

     Рейн, "влаштований" у систему гідроелектростанції – метафора, яка вдало передає переміну ролей між об'єктом і суб'єктом. Аналогічно Гайдеґґер аналізує стосунки людини і тексту.

     Або візьмімо вплив реклами. Рекламний текст "живе" завдяки тому, що ми на нього дивимося. Можна сказати, що рекламний текст буквально живиться нашою увагою. Багатомільярдна рекламна індустрія у своєму розвитку далеко проминула фазу звичайного гіда у задоволенні наших потреб і, по суті, давно вже перетворилася в інституцію, яка СТВОРЮЄ все нові й нові потреби, нав'язує величезну кількість товарів і послуг, доцільність яких, з погляду здорового глузду, викликає сумніви.

     Отже, поставмо з одного боку цей рекламний текст, за яким стоїть багатомільярдний бізнес, а з іншого – людину, рядового споживача. Заледве чи потрібні складні дослідження для того, щоб довести нерівність їхніх стосунків і фактичну підпорядкованість людини рекламному тексту і рекламному бізнесу.

     Нині вже маємо низку людських творiнь, якi поступово набувають характеру  суб'єктів стосункiв, здобувають щораз бiльшу владу над своїм творцем – над людиною. Для прикладу можна назвати бюрократичну органiзацiю. Мало кому щастило уникнути усiлякого роду бюрократичних тяганин, а разом з ними i гнiтючого вiдчуття, що бюрократична система iснує заради самої себе, експлуатуючи рядових платникiв податкiв. Те саме відбувається зі свiтом речей, зокрема свiтом машин. Вони диктують нам думки й нав'язують специфiчний спосiб життя. З цього погляду, фантастичнi описи бунтiв роботiв – усього лише метафора. Але не перебiльшення. Навпаки, – применшення. Бунт роботів – щось зовнішнє щодо людини. До того ж саме формулювання "бунт роботів" виходить з певних уявлень про домінування людини та встановлених нею порядків, супроти яких і виникає цей бунт. З нашого погляду, таке уявлення цілком хибне і відводить убік від реальної проблеми. Роботи, ЕВМ, штучний інтелект і таке ін. – лише етап на шляху експансії певних семіотичних структур, на шляху проекту, що самоздійснюється. Людину було залучено до цього проекту задовго до використання електронних пристроїв. Проте джерело впливу як на біологічних істот, так і на електроніку одне й те ж. Йдеться про машинно орієнтовані семіотичні структури. Задовго до використання механічних чи електронних пристроїв людину було адаптовано до застосування в соціальних машинах (трудові і військові організації, державні механізми тощо). Людина як біологічна істота, по суті, набула характеристик біоробота. Саме тому розмови про міфічний бунт роботів – це заплутування справи і применшення небезпеки.

     Можна передбачити, що у сфері послуг, комунікації і розваг з'являтиметься дедалі більше людино- чи твариноподібних машин.  У деяких випадках цілком достатньо віртуальної ілюзії. Уявіть, що як тільки ви заходите у своє помешкання, засвічується екран і вас зустрічає ваш електронний секретар, який, на ваше бажання, може набирати якої завгодно подоби і, працюючи в інтерактивному режимі, виконує безліч розпоряджень: від пошуку необхідної інформації і закупівлі продуктів в інтернет-крамницях – до переказування анекдотів чи огляду нових телефільмів.

     Зрештою, в електронних пристроїв, як передбачають, виникнуть власні потреби в "розвагах", і у 30-х рр. нашого століття постане ціла ігрова індустрія, яка обслуговуватиме роботів. Десь у цей час, за прогнозами, "права електронних форм життя" будуть визнані й зафіксовані у міжнародних правових документах.

     Тепер повернімось до Галатеї Пігмаліона, тобто до суто уявних істот. Вони постійно супроводжували, а може й стимулювали прогрес робототехніки. У XV ст. існувала легенда про Голема – синтетичну істоту, яка виконувала людські веління. 1818 р. Мері Шеллі опублікувала відому повість "Франкенштейн" – про однойменного монстра, що призводить до загибелі свого творця. У другій половині ХХ ст. всесвітньої відомості набуває фантастика Айзека Азімова, зокрема про бунти роботів. Врешті міркування про "ігрову індустрію" роботів та "права електронних форм життя" теж можна кваліфікувати як сучасну міфологію, що твориться на наших очах. Це уявний, текстовий варіант "робота". Він реалізується хіба що в символічному матеріалі.

     Одначе текст набуває форми певного алгоритму, формули, яка може, залежно від обставин, реалізуватися в механічному чи електронному матеріалі. Подібно реалізовуються й багато інших формул. Будівля – реалізована архітектурна формула. Концерт – музична формула. Те саме – водяний млин, електростанція, автомобіль і т. д. На загал, можна припустити, що текст, як певна формула, як алгоритм, має "вбудовану" в нього здатність до імплементації, до реалізації в психічному (уявному) чи фізичному матеріалі. У цьому сенсі ми говоримо про текст, про семіотичні, віртуальні структури, які "випали" у реальність, реалізувалися. Техносфера – це  РЕАЛІЗОВАНА семіосфера.

     Про залежність людини від техніки писали чимало. Однак при цьому з поля зору часто випадають текстові першовитоки техніки. Тому ми зумисне акцентуємо на цій зв'язці – "текст-техніка". Проте, спробуємо уважніше придивитися до способів чи, точніше, рівнів взаємозалежності між людиною і технікою.

     Перший і найнижчий рівень – це та психологічна залежність від усієї механічної та електронної машинерії, про яку пише Мартін Гайдеґґер. У пересічної людини це – телевізор, радіоприймач, комп'ютер (тобто комунікаційні пристрої), автомобіль (пристрій для комунікації фізичної), кухонні та побутові машини, а також міська інфраструктура (водогін, крамниці тощо). Вище вже йшла мова про психологічно-світоглядні зміни, які спричиняє це технічне довкілля. Тобто воно, по суті, програмує нас (безпосередньо або опосередковано, наприклад, через механізми реклами). Легко помітити пріоритет, який люди часто віддають придбанню саме комунікаційних машин (скажімо, спочатку телевізор, а потім холодильник).

     Другий – рівень мегамашини. Людина споконвіку перебуває під владою ідеї мегамашини. Спочатку ідея реалізується в соціальних формах як суспільна організація. Потім породжує механічні та електронні машини, які збільшують її ефективність і швидкість експансії, що можна наочно спостерігати, скажімо, на прикладі розвитку військової справи. Спочатку це машиноподібно організована група легкоозброєних людей, ядро, яке має вбудовану здатність до експансії, розростання та ускладнення власної організації. Внаслідок цього з'являються нові підрозділи і нові види зброї (катапульта, таран, гармати, ракети і т.д.) – аж до сучасних  сил швидкого реагування.

Мегамашина

     Більшість сучасних суспільних механізмів підпали б під визначення мегамашини (назвемо її коротко "мега"), включно з медіамеханізмом, схильним до автоматичного розширення аудиторії та збільшення доходу. Взаємодіючи, вони творять ще більший механізм, який диктує свої правила кожному з нас.

     Мегамашиною Луїс Мамфорд вважав соціальний механізм, складений з "людських частин", на кшталт стародавніх царств. Мамфорд навіть вирахував, скільки тисяч людських (і в умовному перерахунку – кінських) сил мала мегамашина, застосована при будівництві давньоєгипетських пірамід. Він переконував, що саме соціальний механізм був "батьком", цебто попередником механічних та електронних пристроїв, які нині входять до складу мегамашини поряд з "людськими частинами". Соціальні людські механізми стародавніх суспільств, – призначені для будівництва чи завоювання – розглядаються як матриця, як прототип інших машин. Невдовзі після первинного запуску, на його думку, мегамашина діє автоматично, підпорядковуючи собі нових людей і нові території. При цьому сама ідея мегамашини може набувати вельми привабливої форми, оскільки машиноподібна організація у будь-чому є для багатьох з нас своєрідною ідеєю-фікс.

     Мега, з галузевого огляду, як уже згадувалось, наче збудована з групи механізмів: юридичного, військового, медіа тощо, які власне й складають те, що ми називаємо цивілізацією. Тому спроби бунту проти мегамашини виглядали б дещо кумедно. Нинішня цивілізація і, певною мірою, психологія сучасної людини є результатом діяльності мегамашини. Тому мова йде лише про тенденцію, точніше, про балансування тих чи інших тенденцій. Ми маємо справу з тенденцією до тотальної машинізації і запитуємо самі себе, чи можливий рух у протилежному напрямі. Балансування можливе з огляду на те, що структуру мегамашини заледве чи можна вважати непорушно фіксованою. Ті чи інші компоненти почергово домінують впродовж певних періодів. Розширене розуміння мегамашини передбачає глобальний комплекс, у якому поєднуються соціальні структури, фінансові механізми, техніка і відповідне до них раціонально-машинне мислення. Формування глобальної мегамашини ще не завершене, свідченням чого є численні "збої" у її функціонуванні. Робота людського та електронного інтелектів над формуванням злагодженої роботи мегамашини є, з нашого погляду, виявом активності глобального семіотехнічного проекту, що виявляє тенденцію до самоорганізації у синергетичному розумінні.

     Людина давно пішла шляхом творення мегамашини. На думку Мамфорда, творців мегамашин надихав порядок руху небесних світил з його майже непорушною регулярністю. З цим можна погодитися. Хоча на перший план можна було б висунути дещо глибший чинник – архетип машини, який, вірогідно, глибоко вкорінений у нашій психіці, "машинне" мислення. Тут ми виходимо на найвищий, третій рівень стосунків людини й машини. Соціальні, механічні та електронні пристрої є лише невеликою галузкою на гігантському дереві раціоналізації, яка власне й спричинила розвиток цивілізації. Доречно припустити, що у людській психіці існує певний архетип машини, який викликав до життя не тільки мегамашину стародавніх царств, але й також іншого попередника сучасної машинерії – логіку. Силогізми стандартної логіки, які так добре описав Арістотель і які, звісно, були в головах людей задовго до появи на світ цього античного вченого, власне й виконують роль зубчастих коліс трансмісії думки. Логіка первісної людини, втілена у мові, була першоджерелом як соціальних мегамашин, так і наступних механічних та електронних пристроїв. Була першомашиною.

     Текст – зародок, першопочаток і першодвигун усієї наступної машинерії. Ось як пише про це Луїс Мамфорд:

   "Насправді мова, аж до нашого часу, перевершує будь-яку машину чи інструмент як за своєю ідеальною структурою, так і за щоденним функціонуванням. Вона все ще залишається недосяжною моделлю, дарма що непоміченою, для всіх інших видів виробництва, стандартизації та масового споживання. Мова, скажімо, є наймобільнішим з усіх артефактів, придатних для нескінченного розмноження та зберігання без загрози переповнити життєвий простір планети. Фабрикування слів започаткувало першу у світі економіку цілковитого достатку з неперервним виробництвом і безнастанним винахідництвом. Водночас це виробництво мало вбудований контролюючий механізм, який дозволяв уникнути властивої  нинішній економіці згубної практики автоматичної експансії та інфляції " [195, 96].

     Ця трирівнева залежність позначена для нас непозбутнім трагізмом.

     Дотепер розглядали різні аспекти трагедії 11 вересня 2001 р. у Мангеттені: політичний, фінансово-економічний, комунікаційний. Тут акцентуємо на тому, що, по суті, було завдано потужного удару по цивілізації як мегамашині. Західна цивілізаційна мегамашина була і все ще залишається предметом гордості/заздрості для решти світу. Сьогодні можна додати: предметом ненависті. Об'єктом, який дедалі частіше ставатиме мішенню атак. Атак будь-яких: з боку хакерів, релігійних сектантів-фанатиків, антиглобалістів, анархістів, політичних чи економічних аутсайдерів. Ця машина мусить змінитися, якщо хоче врятуватися. Як змінитися і в який бік? Шляхом тотального контролю, який пропонують служби безпеки: повсюдне електронне стеження за вашою поведінкою за допомогою веб-камер, ідентифікація через зчитування райдужної оболонки ока, а згодом, можливо, і зчитування інформації з мозку? Чи, може, шляхом інтеграції якихось принципово інших "немашинних" елементів та принципів?

     Як уже зазначалось, мега складається з безлічі механізмів. Причому треба мати на увазі, що вся ця машинерія наче запрограмована на експансію, постійне нарощування, до того ж з прискоренням у геометричній прогресії. Звісно, цей процес робить цивілізацію потужнішою й водночас більш вразливою. Події 11 вересня яскраво засвідчили, що порівняно невелика група людей може спричинити велику цивілізаційну дезорганізацію. Це як прийти у млин і замість зерна вкинути у його механізм камінь. Нинішня цивілізація нагадує гігантський млин із мільярдами взаємозв'язаних коліщаток і шестерень. Є тисячі способів укинути туди камінь. Один із найпопулярніших і найпростіших (доступний навіть одинакові-підлітку) – запустити комп'ютерний вірус. У результаті світова комп'ютерна мережа починає діяти на шкоду своїм власникам.

     Хакера, який запускає комп'ютерний вірус, можна вважати свідомим чи несвідомим противником мегамашини. У цьому сенсі він теж послідовник Неда Лудда. Проте між луддитами, які руйнували мануфактури, і луддитами сучасними є істотна різниця. Перші просто нищили й зупиняли окремі машини. Сучасні – примушують нашу машинерію працювати проти нас. Ця схема стає універсальною. Медіамашина, подібно до  авіалайнерів, розвернулася для удару по "своїх". Її деморалізуючий вплив був настільки потужним, що навіть в Україні, так мало зв'язаній зі світовими фінансовими ринками, наступного після вересневої трагедії дня (12 вересня, 2001 р.) населення почало панічно спродувати долар за неймовірно заниженим курсом.

     Щоденна активність мега виховує у нас певні якості, необхідні для її підтримки та експансії. Ми нагадуємо домашніх тварин, які настільки пристосувалися до господарів, що вже не можуть жити серед дикої природи. Тим часом усе – від вакцинації до стерилізації – наче робиться для блага самих тварин. З певного кута зору, пуделів та пекінесів піддають цілком безглуздим косметичним операціям – усе  із тою ж самою метою – звірята мають відповідати ВИМОЗІ якоїсь невловимої і майже анонімної системи, яка диктує свої правила не так тваринам, як, передусім, їхнім господарям.

     Щось подібне спостерігаємо і у сфері мас-медіа. Наприклад, культивована звичка завжди й усюди, навіть у найінтимніших ситуаціях, фіксувати погляд на екрані телевізора нагадує своєрідний нашийник. Ми привчені як до цих "нашийників", так і до спеціальних сигналів, які означають, що нам слід підійти "до ноги" господаря, який замкне на нашому нашийнику поводок.

     Або візьмімо Інтернет. Його створення було позначене справді вільним духом академічно-студентської спільноти. На відміну від телеглядачів, користувачі Інтернету із самого початку були зорієнтовані на активний, самостійний і вільний пошук інформації в електронному океані. Проте ситуація драматично перемінилась, коли в Інтернет прийшли нові мільйони вирощених телебаченням споживачів. Вони прийшли туди з відчуттям "нашийника", з потребою бути кимсь провадженими і "годованими". Вони потребували "повідка" і врешті дістали його. Найбільші Інтернет-провайдери (такі як America Online) почали готувати для мільйонів своїх споживачів "джентльменські набори" з віртуальних супермаркетів, комерційної реклами, розбавленої новинами зі сфери політики, спорту та шоу-бізнесу. Новин на вхідній сторінці America Online, зазвичай, не більше п'яти, щоб не перевтомлювати споживача та не відвертати надто його уваги від важливіших речей, передусім реклами. Переглянувши за кілька хвилин такий набір, як і в старі телевізійні часи, споживач діставав відчуття того, що він начебто "в курсі" основних світових подій. І все це без зайвих зусиль, без самостійного пошуку. Десь там є журналіст, який знає краще за нас, які події для нас найважливіші, і, що більше, не переобтяжить надмірною кількістю інформації, не втомить нашої уваги, яка ще буде потрібна для найважливішого – реклами. Власне функція всього іншого, як і на старому доброму телебаченні, лише підігріти увагу, привабити до рекламного сайту.

     Отже, комерційна мегамашина прийшла в Інтернет і майже заполонила його. Не те, щоб хтось узяв і заборонив самостійний пошук. Ні, для більшості споживачів він відійшов на другий чи третій план наче сам собою. Точніше, під тиском комерційно нав'язаних послуг. Разом з тим Інтернет все ще зберігає значний потенціал альтернативних медіа. Як вдало підмітив один з авторів сайту "Медиаревью", Інтернет дозволяє робити асиметричні удари по пануючих ЗМІ – за моделлю Давид проти Голіафа [www.mediareview.by.ru/media_003_1.htm (24.01.04)]. У випадку масштабних маніпуляцій, Інтернет є альтернативним джерелом інформації, яке, попри все, здобуває своє місце під сонцем.

     Медіамашина привчила нас покладатися на майже автоматично розповсюджувані "готові до вживання" уніфіковані інформаційні фабрикати, які чимось нагадують "біг мак"– широковідому канапку мережі "швидкого" харчування МакДоналдс. Так що ми живемо в епоху поквапливого харчування і ще швидшого обслуговування інформаційного. Що ж нас чекає попереду? Невже ще швидше поглинання запропонованих продуктів (кулінарних та інформаційних)? Чи, може, інформаційна кулінарія знову повернеться до моди на домашню неквапливу кухню?

     Інтернет є доброю ілюстрацією того, як важко контролювати мегамашину. Хоча краще сформулювати цю думку від зворотного: ми бачимо, як важко не те що зняти, а бодай послабити контроль мегамашини над нами, допоки ми не позбудемося комфортного для більшості з нас відчуття "нашийника".

     Більшість має ілюзію, що стосунки поміж людиною і машиною, щонайменше, взаємні: ми володіємо машинами, і вони володіють нами. Проте малі і великі події (візьмемо, для прикладу, розгортання подій у "гарячих точках" планети) – самоочевидні приклади того, як важко буває зупинити мегамеханізм, скажімо, механізм війни. Мегамашина часто функціонує наче незалежно від глибинних інтересів більшості людей.

     "Світом нині керують машини. І роблять вони це задля машин. На жаль, ні окрема людина, ні група людей цьому не зарадять", – писав Рене Добс [176].

     Це виглядає правдоподібним, за винятком однієї обставини. Замість слів "нині керують" варто поставити "завжди керували". Маємо на увазі те, що світом, тобто людською цивілізацією, завжди керували мегамашини. Технологія, з її численними механічними та електронними пристроями (малими машинами) просто робить це очевиднішим. Хоча уся ця механічно-електронна машинерія виглядає убого супроти своєї "старшої сестри"– мегамашини.

     Так що майбутній розвиток медіа зокрема і цивілізації взагалі залежить, на нашу думку, від того, наскільки успішними будуть наші зусилля, спрямовані на те, аби тримати (чи бодай намагатися тримати) під контролем мегамашину. Причому тут не йдеться про якийсь видимий зовнішній контроль, як-от, коли стерничий кермує судном. Проблема значно серйозніша, оскільки мега глибоко вкорінена в нашій психіці й експлуатує наші егоцентричні бажання, пов'язані з популярністю/добробутом. Згаданий механізм перетворює нас на слухняні коліщатка експансіоністської структури.

     Ми цілком свідомі величезної влади мегамеханізмів над індивідуальною та колективною свідомістю і не маємо ілюзій щодо можливостей радикального зменшення цієї влади. Проте наш шанс, ймовірно, – у конфліктах між окремими компонентами мегамашини, що об'єктивно послаблює машину в цілому. Для прикладу можна взяти майже перманентний конфлікт поміж правничим механізмом з одного боку і системою масової комунікації – з іншого.

Ми і вона

     Увесь час ми говорили про мегамашину в термінах партнерства і протиставлення. Протиставлення інтересам людини. Але хто такі ми? Чи не є і ми усього лиш біомашиною, біомасою, яку програмують певні інформаційні потоки?

     Машина допомагає нам краще зрозуміти самих себе. Звісно, важко порівняти наше століття із століттям XVIII за кількістю усіляких пристроїв та їхньою роллю в житті людини. Проте саме тоді, 1747 р., побачила світ знаменита книга Жюльєна Ламетрі "Людина-машина". Лікарської практики, тогочасних наукових знань (Жюльєн отримав найкращу на ті часи освіту) та спостережень за тодішніми механізмами було достатньо цьому вченому, щоб ототожнити людину з біологічною машиною.

     Безперечно, сучасна електроніка надає значно більше можливостей для такого ототожнення. Комп'ютер, який під'єднаний до всесвітньої мережі Інтернет і обладнаний, скажімо, відеокамерою, так часто викликав аналогії з інформаційною моделлю людини, що таке порівняння давно вже набуло присмаку банальності (вперше "комп'ютерну метафору" щодо людини було озвучено в Гарварді ще 1968 р. З того часу комп'ютероподібна інформаційна модель людини не раз використовувалась у когнітивній психології). І яким щасливим був би Ламетрі, якби мав у своєму розпорядженні реально діючу трикомпонентну комп'ютерну модель ("мислительний" процесор, пам'ять та зв'язок із зовнішнім світом через відеокамеру, клавіатуру чи Інтернет-пристрої). І як легко було б йому пояснити поведінку людини простою взаємодією вищеназваних інформаційних чинників, які власне й програмують цю поведінку.

     А втім, коли Жюльєн Ламетрі раптово помер у сорокадворічному віці (1751 р.), газети викинули на свої сторінки уїдливі некрологи на адресу цього відомого атеїста. Гамбурзька Freyen Urteilen und Nachrichten опублікувала епітафію: "Тут спочиває де Ламетрі, гальського походження... Тепер, коли розпалось його машинне тіло, він зуміє нарешті зробити розумний висновок: людина не складається з машин" [81, 3].

     Гіпотеза, що в людині є щось окрім машини (біологічної, інтелектуальної, психічної), як здається, ніколи не буде ані доведена, ані заперечена. Проте варто крок за кроком окреслювати те, що належить до машинного світу, оскільки це дозволить краще осягнути "немашинний залишок".

     Нарешті, ще один "шанс" людини у протистоянні з мега полягає у застосуванні нетрадиційного, нелінійного, тобто немашинного мислення. Наше розуміння світової мегамашини включає соціальну організацію, техніку і, як свою основу та передумову, "машинне" мислення. Останнє знайшло своє найяскравіше відображення у розвитку так званої формальної логіки з часів Арістотеля, а в наш час – у математичній логіці та комп'ютерному програмуванні. Так от, парадокс – це наче збій у машинній програмі і вихід на інший рівень сприйняття.

Парадоксальне мислення

як елемент філософії масової комунікації

    "У парадоксах виявляє себе правда життя"

     (Оскар Вайльд)

     Тут варто наголосити на профілактичному значенні некласичного, нелінійного мислення. Ще засновник загальної семантики Альфред Кожибський припускав, що парадоксальна логіка може бути корисною для лікування деяких форм розумової відсталості у людей, які надміру "зациклені" на "правильному мисленні". Згодом ця думка знайшла своє продовження у розвитку цілого розділу психотерапії [140]. Проте ми, звичайно, не будемо торкатись медицини. У нас парадоксальне мислення – скоріше противага іншим формам мислення, які небезпечно домінують.

     Налаштованість на неодмінну інтелектуальну перемогу та інтелектуальну зверхність виглядає дещо утопійно в сучасному світі, який стрімко рухається до ідеалу всевідання. Більше того, така налаштованість може мати катастрофічні і навіть апокаліптичні наслідки (згадаймо хоча б ідеологічні війни). Інформаційна всюдисущість людини в постмодерному світі з його неймовірним плетивом найрізноманітніших концепцій, ідей, стилів спонукає зробити дивне припущення: перемога в інтелектуальних чи, точніше, інтелектуально-ідеологічних двобоях може стати принципово неможливою. Адже видобути необхідний аргумент з всеосяжної колективної пам'яті, прообразом якої вважають Інтернет, – справа техніки. Важливо, що ці аргументи існують. І вже саме їхнє існування, в певному сенсі, прирікає інтелектуальних дуелянтів на нічию. Чому  нічию? Відповідь на це питання стане зрозумілою, коли ми уточнимо, про які інтелектуальні дуелі йдеться. Звісно, мова не про змагання на кшталт популярної програми "Що? Де? Коли?" Йдеться про інше: ідеологічні суперечки світоглядного характеру. Уявімо, що між собою сперечаються протестант і католик. Або християнин і мусульманин, націоналіст і комуніст. Припустімо, що вони мають до своєї диспозиції ВСІ можливі аргументи. Або, ще краще, послуговуються у суперечці нескінченною низкою аргументів. У такому разі нічия – найбільш природний вислід суперечки, чи не так? Власне так воно часто трапляється і сьогодні, коли суперечка стосується світоглядних питань, оскільки неможливо остаточно заперечити те, коріння чого губиться у безмежності.

     Розвиток планетарної інформаційної мережі з її УСЕЗНАННЯМ робить ідеологічну перемогу неможливою так само, як розвиток зброї масового винищення унеможливлює перемогу військову (через спроможність багатократного знищення планети). Отже, інтелектуальна перемога, з нашого погляду, набуде нового значення. Вона означатиме досягнення рівноваги, нічиєї, зрівноважування дискусійних терезів через докидання потрібних аргументів на ту чи іншу шальку.

     Тобто нашим вихідним пунктом є те, що процес думання про такі надскладні, закорінені у безмежності об'єкти, як Бог, Всесвіт, людина, суспільство, творчість, комунікація, може нагадувати (дозволимо собі повторити метафору, висловлену у передмові) блискавку поміж двома протилежно зарядженими твердженнями. Тільки ця своєрідна мисленнєва плазма (але аж ніяк не твердження, взяті зокрема, і навіть не "золота середина") може претендувати на істинні прозріння. Парадокс тут – як МІСТ поміж раціональним та ірраціональним пізнанням.

     Можна назвати принаймні дві умови існування такого динамічного мислення: пов'язаність з нескінченністю і напруга протилежностей, поміж якими це мислення власне й існує.

     Суперечливість і безмежність. Ми послуговуємося цим, як критерієм. Тобто вважаємо, що висловлювання про неверифіковані об'єкти можуть бути істинними, якщо задовольняють умову суперечливості і безмежності. Отже, динамічний процес замість статичної схеми – такий головний критерій цього типу мислення. Чи можна назвати його новим? Аж ніяк. Йдеться лише про його культивування й поширення.  Скажімо, парадокс з його взаємозапереченням і взаємопідтримкою протилежних аргументів може бути ідеальною моделлю дискусії. І не тільки тому, що він адекватно відображає установку на нічию, але й тому, що несе сутнісну інформацію про влаштування нашого світу. Варто позбутися думки про парадокси як щось негоже, таке, що потребує спростування.

     З іншого боку, сказане зовсім не означає, що ми цілком відкидаємо формальну логіку. Парадокс позначає межу раціонального світу. Він доречний там, де йдеться про явища, які не піддаються формально-логічному раціоналізуванню (скажімо, феномени, пов'язані з категорією Духа – Бог, людина, сукупність людей, тобто соціум). Тому є сенс здійснити ревізію більшості світоглядних концепцій та переосмислити їх у парадоксальному дусі.

     Без такого переосмислення вони нагадують химер (у давньогрецькій міфології Химерою вважалося вогнедишне страховисько з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона). Дещо інші, хоч і не менш потворні та небезпечні химери окупували світ сучасної людини – cвіт, перевантажений напівраціональними ідеологемами та установками. Вони можуть стосуватися чого завгодно: прогресу, демократії, націоналізму, фемінізму, світоглядних засад і щоденної поведінки. Вони керують нашим життям і є джерелом численних сутичок, наче втілюючи владу дискурсу, текстовий полон.

     Напівраціональність полягає у використанні самої лише респектабельної раціональної оболонки, у якій приховано певну емоційну установку, переважно установку на перемогу. Так само, як порно чи екранне насильство базується на певних світоглядних конструкціях, хоч і не завжди усвідомлюваних, так  інтелектуальні потоки завжди несуть у собі емоційні елементи (класичним прикладом є пропаганда з її апелюванням до емоцій). Однак навіть в суто наукових, здавалося б, нейтральних текстах часто присутні емоції, пов'язані з романтикою чи пафосом наукового відкриття, сумнівами, усвідомленням перемоги чи поразки.

     Тобто більшість з цих ідеологем та концепцій – однобічні, недовершені. Позбутися їхнього згубного впливу означає надати їм двобічної спрямованості, доповнити протилежними аргументами, вивершити їх, цебто внести в них дух суперечливості (згідно з теоремою Курта Геделя, яка стверджує, що коли аксіоматична теорія формально несуперечлива, то вона неповна). Тож, коли ми обґрунтовуємо, скажімо, концепцію фемінізму, то в тій же роботі бажано викласти протилежні аргументи не меншої сили. І так само з демократією, лібералізмом, тоталітаризмом...

     Проте, коли доповнити будь-яку теорію елементами, які її заперечують, то отримаємо парадокс – поєднання в одному логічному комплексі протилежних тверджень. Два однаково обґрунтовані, але протилежні за змістом судження творять антиномію, порушуючи тим самим один з найважливіших законів формальної логіки – закон недопущення суперечності. Ще цікавіша ситуація складається тоді, коли з одного твердження випливає інше – протилежне до нього і навпаки (докладніше про це у додатку "Парадоксальне мислення").

     Ми вiддаємо належне фiлософам, котрi розумiли парадокси як логiчнi катастрофи. Катастрофи, якi пiддавали сумнiву iстиннiсть усiєї науки, побудованої на законах формальної логiки. Але чи справдi це катастрофи? Може, навпаки – злети, вершини людської думки, вияви iстини? Cтрога наукова традицiя намагалась, хоч загалом і безуспiшно, усувати парадокси, якi, з її погляду, є безглуздям, чимось протилежним до iстини. I мало хто з фiлософiв розглядав iстину як щось на кшталт електричного розряду мiж двома парадоксально-протилежними твердженнями ("Людина має свободу волi" i "Без волi Господа i волосина не впаде з вашої голови"). Саме цей конфлiкт суджень створює передумови для особливого стану мислення ("плазми" мислення), придатного для напiвiнтуїтивного проникнення в сутнiсть явища.

     Власне, звичайне людське мислення і є парадоксальним. Ми не сприймаємо його, як щось придумане, ускладнене і принесене ззовні. Навпаки, воно органічне і притаманне нам. Воно просте (і складне), як дихання. Маятникова коливальна структура на кшталт логічного парадоксу є, з нашого погляду, найсуттєвішим структурним елементом людського мислення. Промовистим є той факт, що слово "думати" український етимологічний словник виводить зі слова "думіти" – вагатися, сумніватися.

     Тепер погляньмо, що в логічній науці спроможне більш-менш адекватно відображати коливальний процес нашого мислення. Візьмемо арістотелівську логіку. Попри загальновизнані здобутки найбільша її вада полягала у тому, що істина почала асоціюватися з певним статичним однозначним твердженням на кшталт "кінь має чотири ноги". І це правильно щодо певного, доволі обмеженого кола феноменів, в межах яких оперує так званий "здоровий глузд" (тут доречно провести паралель із геометрією Евкліда або класичною механікою). Але ця статична логіка не надається для неевклідової геометрії чи квантової механіки, вона зовсім не годиться для розгляду об'єктів, що, як вважається, можуть містити в собі нескінченне чи нематеріальне начало, як-от Бог, Всесвіт, творчість, душа людини (а також пов'язаних з ними складних важкопрогнозованих соціально-політичних явищ).

     Нільс Бор любив повторювати, що існує різниця між істиною тривіальною та істиною глибокою. Твердження, яке суперечить тривіальній істині, виглядає абсурдним. Твердження, яке суперечить глибокій істині, також є глибокою істиною.

     Неважко помiтити, що протилежнi твердження антиномiї-парадокса нагадують нескiнченне КОЛИВАННЯ: може/не може; iстинне/хибне. Взаємозаперечуючись, вони водночас пiдтримують одне одного. Тобто йдеться про формально-логiчнi конструкцiї, якi є комплексами, тобто чимось БIЛЬШИМ, анiж сума двох протилежних тверджень. З-помiж усiх логiчних утворень парадокс вирізняється тим, що є, по сутi, єдиною динамiчною, "живою" структурою, яка, наче вічний двигун, перебуває у нескiнченному коливаннi (саме тому вона й надається значно ліпше, ніж статичні схеми, для тлумачення динамічної реальності). Проте вченi, спосiб мислення яких вважається традицiйним для Європи, як правило, цього БIЛЬШОГО не помiчали. У парадоксi вони вбачали лише безглуздя та привiд для розчарувань.

     Одначе було б помилкою подавати європейську традицiю так однобоко. Саме Гераклiтові Ефеському належать слова: "Одне i те ж для Всеєдиного погане i добре", "У потоки однi i тi ж ми входимо i не входимо, ми єсми i не єсми", "Не розумiють вони, яким чином Єдине, яке розминається iз самим собою, узгоджується" [62, 262]. За свідченням Діогена Лаертського, Протагор перший сказав, що існують дві протилежні думки про будь-яку річ. Все істинне.

     Можна продовжити перелік парадоксально мислячих європейських філософів разом з Миколою Кузанським, Кантом, Геґелем. Метафорична парадоксальність властива, скажімо, для творчості Сковороди ("Тiкаючи, ти залишаєшся, i залишаючись, тiкаєш", "Що скрите – реальне, що iснує – нiщо"), Ніцше, Камю. На парадоксах, на одночасностi та iдентичностi антагонiзмiв була зосереджена фiлософська думка творцiв найвiдоміших фiлософських та релiгiйно-фiлософських систем Iндiї. Ось як описується, скажiмо, стан нiрвани: "Там немає анi руху, анi спокою; анi виникнення, анi зникнення" [112, 10]. Або ж взiрцi мислення Лао-цзи: "Слова, якi цiлком правдивi, здаються парадоксальними", "М'яке i слабке перемагає тверде i сильне", "Дао постiйно перебуває в бездiяльностi, але немає нiчого, чого б воно не робило". На думку представника неорацiоналiзму Гастона Башляра, неарiстотелiвська логiка у Європi тiсно пов'язана з неевклiдовою геометрiєю та неньютонiвською фiзикою, особливо фiзикою мiкрооб'єктiв.

     "Про те, що не можна сказати, треба мовчати", – стверджував Людвіг Вітгенштайн. Мовчанка – це вербальний нуль. Проте такий самий вербальний нуль ми отримуємо, коли розглядаємо парадокс з його судженнями, якi взаємно виключають одне одного, взаємно знищуються.

     У такий спосіб парадоксальне мислення може мати цiкаве застосування для нової iнтерпретацiї iррацiоналiзму та інтуїтивізму, які не допускають адекватного (вичерпного) рацiонально-вербального вираження того, що вiдкривається нам через трансцендентнi акти медитацiї чи дається в одкровеннi.

     Коливання парадокса-перевертня, коли з одного умовиводу випливає iнший – протилежний, i навпаки, коли протилежнi висловлювання одночасно знищують i пiдтримують одне одного, є своєрiдною рацiональною моделлю багатьох природних феноменiв, якi не пiддаються класичному, статичному i несуперечливому опису. Таким невловимим, з погляду формальної логiки, є, наприклад, свiтло. У фiзицi воно описується як потiк часток, корпускул i водночас як хвиля (цi зовсiм вiдмiннi речi парадоксальним чином поєднанi в поняттi "квант"). Безнастанне коливання парадокса може викликати асоцiацiї i з невловимими елементарними частками (об'єктом дослiдження фiзики елементарних часток), якi тiльки й iснують у безперервному коливаннi-русi. До речi, сучасна фiзика пiдтверджує деякi передбачення фiлософiв давнини стосовно того, що об'єкти без руху – нiщо. Тибетськi буддисти стверджували, що "вiдчуваний свiт – це рух". Уявлення сучасних фiзикiв схиляються до того, що наша об'єктивна реальнiсть представлена порожнечею, вакуумом, заповненим пульсуючими та осцилюючими електромагнiтними полями. Причому йдеться про два основні типи рухiв: коловий та зворотно-поступальний, які виявляються не тiльки на рiвнi мiкросвiту, але й у макросвiтi (планети, зiрки, галактики обертаються чи рухаються коловими та елiпсоїдними орбiтами), в живiй природi. Парадокс є логiчним аналогом коливального, зворотно-поступального руху.

     Те, що прийнято називати нематеріальним, духовним началом, важко вкладається (якщо вкладається взагалі) у будь-які логічні формули, не кажучи вже про традиційну арістотелівську логіку. Якщо ми допускаємо присутність нематеріального, духовного в чомусь матеріальному (всесвіт, людство, людина, суспільні феномени), то таке припущення автоматично робить для нас названі об'єкти парадоксальними, зітканими з цілком різнорідних властивостей.

     До парадоксальних об'єктів належить і масова комунікація. При докладнішому розгляді вона постає перед дослідником як науковий виклик, оскільки не підпорядковується традиційним логічним інструментам.

     Коли ми говоримо про масову комунікацію як парадоксальний об'єкт, то маємо на увазі грандіозну взаємопереплетену сукупність інформаційних потоків та комунікаційних мереж, де водночас відбуваються процеси протилежного спрямування. Одне з правил її функціонування сформулюємо так: коли ви запускаєте інформацію про певний предмет (особу, явище тощо), то це водночас йде йому на користь і на шкоду. Необхідно враховувати парадоксальний двобічний рух у цій сфері. Наприклад, глобалізація інформаційних процесів неодмінно супроводжується явищами ізоляціонізму.

     За своєю складністю і непередбачуваністю масова комунікація тотожна до природних (скажімо, атмо- чи біосферних) систем, які важко не лише контролювати, а й описувати чи прогнозувати за допомогою механістичних, лінійних методів. Тим паче, що йдеться не про статичну схему, а про динамічний, швидкоплинний процес, який характеризується суперечливістю і безмежністю. Цією характеристикою варто послуговуватися як критерієм: висловлювання про неверифіковані парадоксальні об'єкти можуть бути істинними, якщо задовольняють умову суперечливості і безмежності.

     І хоч такий підхід породжує певний дискомфорт непевності, нам не залишається нічого іншого, як змиритися з ним.

     Те, що "теорія хаосу" чи "нелінійна наука природних явищ" стали свого часу модними термінами, відображає значення непевності в сучасній науковій думці. Така непевність, зокрема, пов'язана і з тим, що в математичному моделюванні дедалі частіше вдаються не до простих, а до стохастичних рівнянь, цебто таких, які залучають випадковий елемент. Єнс Ерік Фенстад, щоправда, пояснює це  міркуваннями зручності: "Коли нема повного знання, у розрахунки вводиться довільний елемент з надією домогтися кращої відповідності природним явищам". Проте, з іншого боку, "перехід до нелінійності знаменує зміну парадигми в моделюванні природних явищ": перелаштовування "з чітко окресленого" передбачення на розробку "сили-силенної майбутніх сценаріїв", у яких значної ваги надається інтуїції та критичному ставленню [143, 25].

     Порівняння із складними природними системами не випадкове. Те, що творцем текстів у масовокомунікаційних процесах є людина, породжує надзвичайно живучу ілюзію спроможності ефективно і однозначно контролювати текст (чи сукупність текстів). На наше ж переконання, до масовокомунікаційних процесів варто підходити, як до, значною мірою, автономного феномену, мало залежного від побажань конкретної людини чи групи людей. Саме тому до його інтерпретації (як і до тлумачення складних природних явищ) найліпше надається нелінійна, динамічна, парадоксальна логіка.

     Не заглиблюючись у дискусію, хто був першим – яйце чи курка – зауважимо, що людина і текст перебувають у парадоксальних стосунках. Людина творить текст, але і текст формує/деформує людину. Парадокс – це межа і подолання межі водночас. Межа, тому що засвідчує обмеженість арістотелівської логіки. Але це і подолання межі. Через виразну тенденцію до однаково переконливого доведення "за" і "проти", парадоксальне мислення дискредитує інтелектуальні аргументи "химер", висаджує в повітря інтелектуальні забобони, звільняючи шлях інтуїції. І саме тут виявляється несподіваний зв'язок парадоксального мислення з філософією серця.

     Запропонованi мiркування, очевидно, теж повиннi пiдкорятися парадоксальній закономірності. Цебто самозаперечуватися. Вiрнiше, коливатися мiж твердженням i запереченням подiбно до коливання умовиводiв класичного парадокса. Виявляючи послiдовнiсть, ми змушенi піднятися на наступний логічний щабель і доповнити сказане  чимось протилежним.

     Але яка користь з таких розумувань? Парадоксальна логіка є фiлософським обґрунтуванням плюралiзму, але одночасно i догматизму, вона однаковою мiрою виправдовує демократiю i фашизм, космополiтизм i нацiоналiзм, життя i самогубство, ницiсть i благородство, добро i зло. Скажуть, що це нiсенiтниця, що така логіка нiчого не обґрунтовує i не доводить. Що ж, висновок цiлком у дусi парадоксального мислення. Воно доводить i не доводить, обґрунтовує i не обґрунтовує водночас. Так само, до речi, як i наведені мiркування Гераклiта Ефеського чи Лао-цзи.

     Проблема полягає в тому, що парадоксальна концепцiя є занадто всеядною i плюралiстичною. I в цьому сенсi вона може викликати асоцiацiї з моральним релятивiзмом – цiєю, як висловився А. Айнштайн, суспiльною пандемiєю. Сповиваючи нас своєю унiверсальною толерантнiстю, вона заважає приймати рiшення, боротися зi злом, обстоювати свій погляд. Ця концепцiя взагалi не дає нам змоги ступити вперед анi кроку. Якщо ми замислимося над цим кроком, то у свiтлi парадоксальної логіки вiн постане як добрий i поганий, корисний i шкiдливий, водночас вартий i не вартий наших зусиль.

     Ця коливальна структура, ця "плазма" мислення виглядає цілком чужорідною з погляду матеріального світу, який нас оточує, і який вимагає надійності і передбачуваності в поведінці, ясної визначеності та рішучої однозначності. Істота, яка з таким мисленням живе у цьому світі, є ще одним прикладом парадоксального комплексу. Зрозуміло, що "плазма" мислення потребує майже щохвилинного "заземлення", цебто вольового призупинення мислення на користь того рішення, яке на цю мить здається найоптимальнішим. Інакше б ми уподібнилися до буриданового осла, що залишається голодним поміж двома в'язками сіна, не зважуючись на вибір. З іншого боку, треба пам'ятати, що справді складні ситуації здатне відобразити лише коливальне парадоксальне мислення. Тому його "обрубування" на користь конкретного рішення приречене на помилки. Це наче кроки в інший (матеріальний) світ. До речі, творення тексту (літературного чи наукового) теж відображає намагання вловити і зафіксувати те невловне, що було в думках.

     Логiчна споруда парадоксального мислення i справдi не може служити компасом для того, хто має намiр кудись рухатись. Але вона принаймнi могла би зiграти роль циферблата, тла, на якому встановлюється магнiтна стрiлка iнтуїцiї та вiри. Парадоксальний аналiз знiмає упередження. Причому робить це так ефективно, що ми втрачаємо будь-якi рацiональнi спонуки для вчинку. Ми вже НЕ ЗНАЄМО, чи доконечно потрiбний наступний крок. Але цим не вичерпується значення парадоксального мислення. Врештi-решт воно – i в цьому його найважливiша вiдмiннiсть вiд морального релятивiзму – заперечує самого себе, залишаючи нам свободу iнтуїтивного вибору. Парадоксальне мислення може призводити до скептицизму, але водночас i до подолання його. Воно є витонченим продуктом iнтелектуалiзму, який, однак, подiбно до ракети-носiя, що самознищується, виконавши завдання, виводить нас за його межi, за межi атмосфери традицiйного логiчного мислення, у вакуум iнтуїцiї.

     I тодi ми прислухаємося до голосу СЕРЦЯ.

     Такий погляд має тiсний зв'язок з українською фiлософською традицiєю. На думку Дмитра Чижевського, фiлософiя серця властива для української думки. "Фiлософи серця" вважають, що в душевнiм життi людини глибше, анiж свiдомi переживання, лежить "безодня", яка породжує та зумовлює, так би мовити, "поверхню" нашої душi (Юркевич, Сковорода, Величкiвський, Гамалiя, Гоголь, Кулiш). З цiєю думкою зв'язане твердження, що людина є малий свiт, мiкрокосмос (Ставровецький, Сковорода, Гамалiя, Гоголь). Памфило Юркевич теж писав, що думки зароджуються в серцi, а розум лише обґрунтовує їх та надає сувору логiчну форму. "Поза межами розуму стоїть та вища i глибша дiяльнiсть людської душi, що її Юркевич зве "серцем" [155, 78-96].

     Автор передмови до канадського видання творів філософа (1979) С. Ярмусь підкреслює зв'язок Юркевича з попередньою українською традицією – ще від Княжої доби. Він також наголошує, що Сковорода, як і Юркевич, ставив серце вище людської душі та духа [158, 9]. З iншого боку, ми цiлком можемо апелювати до вiдомих захiдноєвропейських мислителiв, наприклад, К. Юнга. На думку В. Одайника, вiн "стоїть бiля джерел великої, такої, що має всесвiтнє значення, змiни в людинi, змiни, вiд якої залежить її виживання на Землi. Ця перемiна полягає у заглибленні всередину, до iррацiональних творчих iмпульсiв i проявiв пiдсвiдомого. Вони нахлинули, щоби урiвноважити небезпечну невротичну однобокiсть" [104, 7]. Тобто йдеться про симбiоз парадоксального аналiзу та iнтуїтивної вiри.

     Практичне застосування такої логіки веде до ефекту парадоксального катарсису, до звiльнення вiд стереотипiв та упереджень рацiонального характеру. Починаючи з епохи Просвiтництва, поняття "упередження", "забобон" пов'язувалися, насамперед, з iррацiональною, почуттєво-емоцiйною сферою. Але всерединi нас живуть не лише забобони, переданi нам у спадок вiд дорацiональної епохи, на кшталт страху перед чорним котом. Не менш шкiдливими можуть бути упередження та забобони, якi є результатом розумової чи псевдорозумової дiяльностi (скажiмо, певнi установки щодо таких понять як "демократiя", "лiбералiзм", "прогрес" – варто, мовляв, пiти вище i вперед, як проблеми самі розв'яжуться).

     Звiльнення вiд них, катарсис, приходить, коли суб'єкт усвiдомлює приголомшливий, на перший погляд, факт: правдоподiбнiсть i вiрогiднiсть пропонованих нам iстин вирiшальною мiрою залежать вiд ораторської вправностi та ерудицiї того, хто нас переконує. Насправдi ж усi рацiональнi побудови щодо Х-об'єкта є рiвноцiнними i рiвноправними. I наш вибiр на користь тих чи iнших рацiонально побудованих концепцiй i поглядiв може вiдбуватися лише на основi iррацiональної iнтуїцiї, вiри. Розумом можна однаково успiшно довести i заперечити будь-яку iстину. Проте для серця iснує лише одна правда. Тому частіше ми вибираємо не розумом, а серцем. I парадоксальний аналiз тут – своєрiдний спосiб позбутися влади псевдоінтелектуальних химер, розiбрати iнтелектуальнi "завали", на якi такий багатий вiк iнформацiї, i якi символiзують надмiрну владу тексту над людською психiкою.

     Ведучи мову про звільнення шляху для інтуїції, про побудову нового світогляду на засадах філософії серця, ми усвідомлюємо й небезпеку неконтрольованих розумом підсвідомих імпульсів. Тому варто розрізняти поверхову й глибинну інтуїцію. Остання може бути результатом певної роботи в напрямі духовного очищення через молитву, медитацію (те, що її каламутить, може йти від тілесних пристрастей, Фройдівських комплексів, зовнішніх навіювань).

     Така інтуїція – наче відстояна вода в посудині нашого буття.

     Сучасна людина спантеличена кількістю версій. Версій історичних, політичних, версій наукових та соціальних. Те, що сучасникам Ньютона здавалося цілком визначеним та зрозумілим, втратило свою однозначність для сучасників Айнштайна. Теорія відносності, всупереч волі її автора, покинула межі фізики і перекинулась на філософію, етику, естетику. Врешті навіть стара добра формальна логіка, яка вірою і правдою служила людям з часів Арістотеля, постала перед нами цілою вервечкою незалежних одна від одної логік.

     Людина упродовж століть йшла у напрямку до все більшої ясності (ідеалом якої була КЛАСИФІКАЦІЯ). Підмогою на цьому шляху завжди була наука. І раптом наука наче зламалась, зрадила цьому дещо утопічному ідеалу ясності. Наука сама дедалі більше асоціюється з чимось хаотичним, невизначеним, з якимось невпорядкованим нагромадженням версій. Тож людина зупинилась розчарована і розгублена. Що робити? Наша відповідь буде трохи незвичною: версій недостатньо, РЕЛЯТИВІЗМУ ЗАМАЛО.

     Ми маємо прийняти непевність, невизначеність і незнання як певну вартість (поряд з визначеністю, інтелектуальною ясністю і рішучістю). Найбільш ефективним способом нейтралізації ідеологічного інформаційного потоку можна вважати парадоксальний аналіз, критичний погляд, який є "вакцинацією" від пропаганди. Новий скептицизм і новий софізм ставить під сумнів будь-яке інтелектуальне обґрунтування. Він зрівноважує ці обґрунтування в ситуації інтелектуальної нічиєї, заохочуючи у такий спосіб інтуїтивну мудрість серця.

     Отже, у такий спосіб, через нелінійне мислення ми робимо спробу вивести екологію ноосфери із замкнутої системи координат і пов'язати з нескінченністю. Поняття нескінченного ряду висловлювань або парадокс з його нескінченним коливанням дає шанс стабілізувати теоретичну споруду екології ноосфери, додавши їй при цьому необхідної лабільності і гнучкості. Це нагадує гумові вставки у фундаменті сейсмостійких споруд.

Автоматизм поневолених

     А втім, головний наслідок застосування  парадоксального мислення – це подолання машиноподібного автоматизму людей в мисленні і поведінці. Щоправда, заледве чи можна говорити про масове застосування парадоксальної методики у масовій комунікації навіть віддаленого майбутнього.

     Автоматичну поведінку в рамках наростаючої експансії семіотичних структур можна вважати однією з найбільших проблем, яка не піддається вирішенню. Точніше, це – першоджерело більшості інших проблем. Йдеться власне про більший чи менший ступінь запрограмованості, більшу чи меншу міру автоматичної поведінки. Скажімо, коли спитати абітурієнта, чому він вступає на факультет журналістики, то він, як правило, відповідає, що, мовляв, любить цю справу і завжди захоплювався журналістикою. "Захоплений" – саме те слово, яке відображає суть справи. Його треба розуміти буквально. Текстовий потік "захоплює" чи підхоплює нас, як ріка – дерев'яні скибки. Або ось інша молода людина розповідає, як, захопившись шейпінгом, вона на певному етапі відчула, що насправді є усього лише "ресурсом" для певної модної течії. З почуття протесту  покинула шейпінг і записалася у секцію у-шу. Але й там згодом відчула гнітючу дисципліну самодостатнього процесу: "Я збагнула, що у-шу існувало до мене і буде існувати без мене. Що це – теж певний процес, певна течія, для якої я усього лише – ресурс". Можна додати, що наставник – такий самий ресурс для у-шу, як і неофіт-студентка. І що протест проти у-шу зовсім не звільнить її від цієї долі – бути "ресурсом" – за інших обставин і в межах іншої течії.

     Або ось що говорить про автоматизм Рей Бредбері:

   "У нас людина без автомобіля, як самурай без меча. Там, де це можливо, я б замінив машини автобусами, потягами... будь чим, що б знову зробило пішоходів центром нашої цивілізації. Мене не цікавить, куди люди подінуть свої автомобілі, оскільки вони віддають їм три чверті свого життя, їдучи туди, куди самі не хочуть, щоб побачитися з людьми, які не хочуть з ними бачитися" [13, 134].

     Можна знайти безліч прикладів для ілюстрації феномену автоматичної поведінки, яка є наслідком захоплення тією чи іншою течією. Хай це буде писання статей, комп'ютерний дизайн чи музика. Або ось гра в казино, яку так талановито описує Луїджі Піранделло:

   "Я спостерігав і не зогледівся, як лихоманка гри охопила й мене. Перші ставки не вийшли. А потім я відчув у собі якийсь дивний бурхливий хміль, я діяв майже автоматично, скоряючись несподіваному підсвідомому натхненню, і в мене одразу ж виникла спершу надія на виграш, а потім впевненість у ньому. І я вигравав! Спочатку ставив мало, а тоді, не рахуючи грошей, усе більше і більше. Мене все дужче змагало якесь світле сп'яніння, що його не розвіяло навіть кілька програшів, бо здавалося, що я їх передбачав. Я був наче наелектризований. Настала мить, коли мене пройняло нестямне бажання ризикнути всім, раз і назавжди" [114, 86].

     Іншим виявом авторитарної влади тексту, що розширюється, є ПРАВИЛА гри. Нехай це будуть правила гри у футбол, законодавство, шлюбний контракт чи контракт на роботу. Чи візьмімо неписані правила: злодійський кодекс, правила гостинності, поведінка у трамваї чи вагоні метро. Кожному доводилось брати участь у засіданнях і розмовах – нецікавих і, з погляду здорового глузду, непотрібних. Таке саме відчуття могли мати не тільки рядові учасники, але й організатори цього засідання. Не тільки слухачі, але й доповідачі чи презентери.  А втім, це швидше аномалії функціонування семіотехнічних проектів. Неодмінною умовою реалізації більшості з них є відчуття "потрібності", "доцільності" чи "необхідності".

"Кнопки" керування і шанси людини

     Ми, люди нинішньої доби, захоплені і навіть одержимі текстом і текстотворенням. Не претендуючи на розкриття таємниці влади тексту над нашою психікою, висловимо все ж деякі міркування з цього приводу.

     Мова (текст) спроможна дарувати нам ілюзію (1)  всевідання і (2)  всемогуття.

     1.  З усевіданням начеб усе ясно, йдеться про інформаційний зв'язок територій, часів і поколінь.

     2.  Складніше із всемогуттям. Можна припустити, що ця ілюзія виникає через здатність подумки піднятися над тим, що аналізуємо, називаємо, оцінюємо. Відгомін тої втіхи, яку приносить ця здатність, спостерігаємо в дітей, коли вони, граючись, дають одне одному нові імена-прізвиська, чи у дорослих, коли вони пліткують. Плітка – це не просто поширення чуток. Це також приємне відчуття того, що стоїш подумки над чимось (кимось) і висловлюєш поблажливу чи зневажливу оцінку. У цьому – особливий секрет невмирущої привабливості пліток. І саме тому так цікаво пліткувати не тільки про сусідок чи сусідів, але передусім про знаменитостей, стаючи подумки над ними. Подібне відчуття має астроном або фізик-теоретик, розмірковуючи над сутністю, скажімо, "чорної дірки", первісного вибуху чи вакууму, тобто підносячись ілюзорно над усесвітом.

     Всевідання і всемогуття в нашій психіці тісно пов'язані з певними інстинктивними нахилами, які на більш примітивному рівні асоціюються з відчуттями сили/переваги (в ідеалі – всемогуття) та орієнтації/допитливості (в ідеалі – всезнання).

     У такий спосіб ми підкреслюємо зв'язок тексту/мови з примітивними інстинктивними потягами. Довкільний текст наче натискає на певні "кнопки" у нашій психіці і спонукає таким чином до дедалі швидшого текстотворення. Власне, що більший масив уже накопиченого тексту, то потужніший тиск і то швидше ми творимо новий текст (не кажучи вже про зростання кількості таких творців-продуцентів). На цьому базується експансія тексту, наростання його в геометричній прогресії, що нагадує піраміду, яка розширюється. Проте наростаюча лихоманка текстотворення спонукала до все нових і нових винаходів – від глиняних табличок і гусячих пер до друкарського верстата, радіо, телебачення, комунікаційних супутників та комп'ютерів – усе для того, щоб швидше продукувати і поширювати текст. Нинішня його маса і швидкість обертання, схоже, остаточно поневолила нашу психіку. З цього погляду, ми – ніби знаряддя мас-медіа, агенти або жертви текстових потоків, джерело енергії для них. І ця грандіозна інформаційна маса запрограмована лише на одне: спонукати нас до нових винаходів, які б уможливили ще більше нагромадження тексту і ще більшу швидкість його обертання. Людей і суспільства, які живуть поза цим лихоманковим темпом, оголошено нецивілізованими. Ідеал же цивілізованих громадян – ще шаленіше крутитися в інформаційній круговерті. Більша "маса" і швидкість інформації, якої ми досягнемо завтра, стимулюватиме нас ще дужче. І так до нескінченності. Чи, може, цей процес матиме кінець? Коли й так, то дуже хочеться сподіватись, що – не вибуховий і не апокаліптичний.

     Ми згадували біологічно зумовлену "кнопку" допитливості в нашій психіці, на яку мас-медіа натискають своїми текстовими важелями подібно до того, як натискає водій автомобіля на педаль акселератора. У психіці є, звісно, й інші "кнопки", придатні до натискання. Взяти хоча б сексуальні зацікавлення або інстинктивно зумовлену увагу до фізичних конфліктів (де б вони не відбувалися – в реальному довкіллі чи на екрані). Та все ж виглядає, що перша "кнопка" – цей акселератор допитливості, знання і всезнання – є найефективнішою. Зокрема і в сенсі фінансової прибутковості. Саме тому інформація й аналітика (а також реклама й пропаганда, як їхнє дзеркальне відображення) і далі посідатимуть центральне місце в масово-комунікаційних потоках. Більше того, сьогодні у прайм-тайм спостерігаємо, як різноманітні ток-шоу потроху витісняють з екранів мильні опери та бойовики.

     Які ж тоді ШАНСИ ЛЮДИНИ в цій експансіоністській структурі? Відповідь на це питання не може бути однозначною передусім тому, що сама людина є суперечливою істотою. У ній можна виокремити принаймні три компоненти, які суттєво різняться між собою за загальним спрямуванням і цілями.

     1.  Людина як біологічний механізм (організм), запрограмований на виживання і розмноження.

     2.  Людина як біоробот, запрограмований анонімною семіотичною структурою і покликаний забезпечувати функціонування інформаційних потоків за дедалі зростаючими кількісними і якісними параметрами (у термінах кількості та швидкості інформації і її структурованості). Ця сфера якраз і пов'язується із суто "людськими" категоріями цивілізаційного поступу, культури, науки, літератури, масової комунікації і т.п.

     3. Людина як те, що асоціюється з теологічними поняттями духовного і божественного, з парадоксальністю любові. Словом, те, що не зводиться до названого в перших двох пунктах. Гіпотетична присутність цієї сфери, ймовірно, пригнічена двома попередніми. У такому разі перспективи людини – у звільненні цієї сфери і її домінуванні над двома попередніми.

     Шанс на таке звільнення може полягати в об'єктивних суперечностях між першими і другим, тобто між людиною як біологічним організмом, і людиною як біороботом (своєрідним текстовим біопроцесором). Ми сьогодні подибуємо чимало свідчень серйозних суперечностей поміж цими двома людськими іпостасями. Назвати хоча б занепад чи деградацію біологічного організму під тиском надмірної інформаційної активності. Як уже мовилось, людина водночас належить двом планетним сферам – біо- і ноо-. Власне, "тертя" поміж цими сферами (як і поміж будь-якими іншими частинами планети) відображають згаданий антагонізм. Разом з тим не варто мати ілюзій щодо непримиренності цих суперечностей. Навпаки, ноосфера, як агресивніша експансіоністська система, що здатна до самоорганізації, знаходить ефективні шляхи підкорення біологічного.

     Розглядаючись довкола у пошуках союзників у нашому протистоянні з машинами, з деяким розчаруванням зауважимо, що "союзники", здебільшого, теж машиноподібні. Правда, це не суперечить їхньому використанню на користь людині. Узяти хоча б медіакритику. 

     Винятком є хіба що парадоксальне мислення. Вважається, що воно вороже самій ідеї злагодженої раціональної машини. Недаремно деякі комп'ютерні віруси конструюють так, що вони вводять електронну машину в парадоксальний стан нескінченного коливання (у таких випадках кажуть, що комп'ютер "завис"). Власне сам парадокс – теж своєрідний логічний механізм. Проте він може виводити нас до чогось цілком альтернативного, принципово іншого, до чогось "по той бік". До того, що можна лише окреслити легким натяком, але не можна ні класифікувати, ні розподілити на зони, ні чітко описати.

ЗА БРАМОЮ:

прикінцеві завваги

     Як бачимо, критичне ставлення до медіа має давню історію. Медіакритику можна вважати важливим ОБМЕЖУВАЧЕМ нестримного зростання потоків масової комунікації. Зростання, яке так часто є небезпечним для людської психіки і дестабілізуючим для ноосфери. Її можна було б назвати природною внутрішньою противагою, якщо тільки слово "природне" застосовне щодо світу медіа. У нашому розумінні, поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу чи нооценозу (за аналогією до біогеоценозу).

     Людська психіка не готова до інформаційного вибуху та маніпулятивних практик, які застосовуються з метою комерційного чи політичного зиску. Не маючи адекватного захисту, вона постає перед ними надто вразливою, практично беззахисною. Саме тому набуло актуальності завдання:

     а)  законодавчого чи організаційного обмеження потоків екранного насильства, порнографії, реклами/пропаганди;

     б)  формування адекватного психологічного захисту.

     Власне другим пунктом перейняті такі науково-практичні і психолого-педагогічні напрями як медіаосвіта, медіаграмотність, медіаекологія, екологія культури (Media Education, Media Literacy, Media Ecology, Cultural Environmentalism).

     З іншого боку, насильство і порно складають старий "джентльменський" набір звинувачень, які, здається, споконвіку висловлювало старше покоління на адресу молодшого, свідченням чого є, наприклад, тексти моралістів античних часів. Одвічним і постійним було (і є далі) нарікання, що молоді, мовляв, більш забіякуваті і розпусні, ніж попередня генерація. Такі нарікання упродовж тисячоліть стали стереотипними і майже обов'язковими. Сучасні підлітки, за цією логікою, звісно, не є винятком, їх теж вважають більш забіякуватими і більш розпусними, про що свідчить їхня зацікавленість насильницькими і порнографічними фільмами. Проте вже самого факту певної стереотипності цього набору звинувачень було б достатньо, щоб поставити його під сумнів.

     Можна уявити ситуацію, коли десь у далекому майбутньому мешканці планети Земля майже цілком переселяться у віртуальний світ, а доходи на телебаченні приноситимуть самі лише інтелектуальні та псевдоінтелектуальні шоу. Отож, у далекому майбутньому (чому б трохи не пофантазувати?) фільми-бойовики дивитимуться хіба що культурні дисиденти. І перу котрогось з них належатимуть такі рядки:

   "Розвиток комерційного телебачення призвів до засилля інтелектуальної культури при цілковитому нехтуванні фізичної основи життя. Отож, рідкістю на екранах є фільми, які зображенням грубої фізичної дії допомагають повернути в наш безтілесний, наскрізь інтелектуалізований та віртуалізований світ призабуту атмосферу героїв старовинних міфів і казок, атмосферу подвигів Геракла й Одіссея, дух справжньої боротьби замість безнастанних комп'ютерних ігор та справжньої гарячої любові – замість телефонного сексу й інтернет-кохання".

     Майже неймовірна ситуація, правда? А тим часом Маршалл Маклюген ще у 70-х роках ХХ ст. писав:  "Людина електронної епохи, електронна людина втрачає своє тіло і разом з ним відчуття ідентичності. Вона має імідж, але не тіло. Ця людина відчайдушно шукає своє коріння. І насильство – одна з маніфестацій цих пошуків ідентичності" [191].

     Ми обмежуємося майже очевидною констатацією порнографії і насильства, реклами і пропаганди як проектів, що після свого започаткування здійснюють автоматичну експансію, втягуючи в свою орбіту все більше учасників (глядачів, продюсерів, режисерів, акторів тощо). Виникає феномен самопромоції. Бізнес, який набрав обертів, вже ніби сам себе популяризує, культивує відповідні смаки, на які потім і посилається задля свого виправдання.

     Проте яка все-таки відповідь на питання, поставлене на початку: чи є підстави вважати, що віртуальність наче "відсмоктує" енергію реального насильства і реальної еротики? Чи, навпаки, екранне насильство і порнографія "наелектризовують" аудиторію так, що підвищують у цей спосіб небезпеку соціальних і побутових аномалій у поведінці?

     Складність описаних вище явищ (а ми розглянули аж ніяк не всі аспекти порушених проблем) не дозволяють однозначно відповісти на ці запитання. Ми схильні вважати, що насправді реалізуються обидві тенденції, протилежні за своїм вектором. Зрештою, нічого дивного в цьому немає, якщо взяти до уваги суперечливу людську природу. Так, справді, інтерес до насильства й еротики, як відомо, зумовлений певними інстинктами, тобто цей інтерес цілком природний. Разом з тим у людині закладено й інший, теж генетично запрограмований  потяг – до самообмеження, культивування природи (зокрема і себе самого як частини цієї природи), завдяки чому виникла культура й цивілізація. Тому усілякі обмеження на еротичні та агресивні вияви накладатимуть завжди. Різниця полягатиме лише в мірі цих обмежень і, відповідно, особливостях перерозподілу психічної енергії.

     Медіа мають двояку природу. З одного боку, вони створені людьми й існують для людей. З іншого, вони є виявом усесвітнього інформаційного процесу, точніше, епізодом цього процесу. У семіотиці такий процес називають семіозом – діяльністю чи активністю знаків.

     Семіоз, як вважають, починається задовго до виникнення людства. Наче потяг, на одній із зупинок до якого увійшов пасажир (людина чи людство), щоб вийти на іншій зупинці. В цілому ж "потяг" йде, можливо, зовсім не туди, куди треба людині. Можна навіть стверджувати, що глибинно цей напрям іноді ворожий інтересам людини як біологічної істоти. Наше трактування масової комунікації пов'язане з гіпотезою про комунікаційний проект, що самоздійснюється. Взагалі науково-технічний прогрес, з нашого погляду, це значною мірою автономний процес, який зовсім не обмежується людським середовищем. Тому однією з найважливіших у цій книзі є думка про необхідність відмови від домінуючих антропоцентричних поглядів (коли людину розглядають як осердя інформаційного всесвіту) і переходу до інших семіоцентричних поглядів. Семіоцентричне пояснення світобудови пропонує систему, рушійним центром якої є агресивна семіотична структура. З цього погляду, медіа є плодом, який людство виносило в своєму лоні, але який людству не належить. Швидше навпаки, людство є "поживою" чи засобом для розгортання цієї структури. Так зване служіння комунікаційної техніки людям є скоріше ілюзорним, воно аж ніяк не змінює загального балансу щастя/нещастя, хоч і натискає на інстинктивні "важелі", пов'язані з допитливістю, комфортом, значущістю, славою, еротикою і насильством. Тобто людство можна вважати сурогатною матір'ю медіа. У такому разі культура і цивілізація постають як низка проектів, що саморозгортаються, експлуатуючи людські й машинні ресурси.

     У вступному слові ми висловили міркування, що істина – наче іскра електричного розряду, яка проскакує поміж двома протилежно зарядженими електродами-твердженнями, тоді як жодне окремо взяте твердження не може претендувати на істинність. На осягнення будь-якої небанальної істини може претендувати нескінченна низка інтерпретацій або нескінченне коливання парадокса з його двома твердженнями протилежного характеру. Власне, цій меті і була підпорядкована структура запропонованої книги. Чим більше комунікаційних зон, тим краще це для загального розуміння медіа. Опис кожної комунікаційної зони, попри її формальну умовність – це наче фото складного об'єкта під певним кутом зору. Низка таких фотографій, за умови здатності читача інтегрувати отриману інформацію в єдине ціле, здатна наблизити його до осягнення тих істин, які залишилися за межами цієї праці. Щоправда, ми не ставили собі за мету подати вичерпну характеристику кожної комунікаційної зони. Натомість, зосередилися на характерних взірцях медіакритики. З іншого боку, комунікаційні зони в нашому трактуванні є певним підтвердженням гіпотези про семіотичну експансію.

ДОДАТКИ

Вілбур Шрамм

Чотири теорії преси

До розділу "Критерій свободи"

     Подаємо вільний виклад деяких розділів книги "Чотири теорії преси", яка вийшла за редакцією одного з найвідоміших фахівців в галузі масової комунікації Вілбура Шрамма (Siebert, F., Peterson, T., & Schramm, W. Four Theories of The Press. Chicago: University of Illinois, 1973).

Становлення вільної преси

     Слід відзначити визначну роль Англії у народженні та утвердженні  філософії свободи, особливо Джона Локка – апологета і теоретика британського розвитку. Саме в Англії внаслідок революції 1688 р. посилилась влада парламенту, утвердилась багатопартійна система. Д. Локк розвинув теорію держави з центром влади у народній волі, толерував свободу совісті та віросповідань, першим найчіткіше сформулював ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Його вчення надихало творців як французької, так і американської революцій. Вплив його лексики і фразеології добре відчутний у тому стилі, яким написана американська Декларація Незалежності.

     Важливий внесок у розвиток теорії вільної преси зробили Томас Пейн та Джон Ерскін. У "Правах людини" Д. Ерскіна йдеться зокрема про те, що свобода преси є порожнім звуком поза системою, яка дозволяє висловитись кожній людині.

     Д. С. Мілль розвинув теорію свободи преси на засадах утилітаризму ХІХ ст. З його погляду, свобода була правом дорослого індивіда думати і чинити так, як йому завгодно, доти, доки ця свобода не шкодить іншим людям. Тобто все повинно робитися так, щоб принести якнайбільше щастя якомога більшій кількості людей. Проте слід мати на увазі, що й неправильна думка може нести зерно істини, яке допоможе збагнути всю правду. У своїй знаменитій праці "Про свободу" він пише: "Коли усе людство, за винятком однієї людини, дотримуватиметься однієї думки, і тільки одна ця людина – іншої, відмінної від решти, то людство не матиме виправдання, якщо замовчуватиме думку цієї одиниці; так само як і окрема людина не може мати виправдання, коли б зуміла примусити замовкнути усе людство" [222, 46]. Джон Мілль доводив, що навіть коли мотиви цензури доброчесні і вмотивовані необхідністю захищати розум, добро і правду – навіть у цьому випадку цензура прирікає суспільний інтелект на стагнацію, тримає суспільство в умовах розумового рабства, пригнічує його життєздатність.

     Видатну роль у становленні американської вільної преси відіграв філософ і політичний діяч, людина ідеї і людина дії Томас Джефферсон. Хоча він свого часу немало натерпівся від журналістських нападок, у тому числі наклепів, усе ж вважав, що федеральний уряд має якнайменше втручатися в справи преси. Джефферсон стояв на тому, що журналісти повинні відповідати за моральні збитки, заподіяні приватній особі, але уряд має спокійно реагувати навіть на несправедливу критику з боку преси.

Демократична і тоталітарна преса

     У цьому фрагменті автор порівнює лібертальний і тоталітарний підходи до масової комунікації:

     Передусім маємо різні погляди на людину. З одного боку – несвідома, податлива істота, яка потребує "прометеївського" заклику, лідера. З іншого – високосвідома людина, спроможна самостійно орієнтуватися у вільному ринку ідей. Різні погляди на істину. У нас істина – те, що ми знаходимо в процесі безнастанного пошуку, конфронтації суперечливих ідей. У них – наперед готове "теоретичне сито", крізь яке просіюються ті чи інші події. Відмінні і системи контролю. У них всеохопний і безпосередній контроль засобів масової інформації, обов'язкове членство у партії, директиви, критичні огляди преси, примус... У нас – саморегульований процес на вільному ринку ідей і мінімум державного контролю.

     Важлива різниця між радянською традицією і нашою власною – це різниця між Марксом і Міллем. Обидва замислювались над тим, яким чином ощасливити якомога більшу кількість людей. Маркс вважав, що поліпшення людcької раси йде через реорганізацію суспільства.

     Мілль же наголошував, що поліпшити суспільство можна через вдосконалення чи самовдосконалення кожної людини. Це відобразилось і в домінуючій термінології. У них – "робітничий клас", "безкласове суспільство" тощо. У нас – "права людини", "індивідуальні свободи" і т.п.

     В СРСР ЗМІП (засоби масової інформації і пропаганди) – інструмент, на якому грають за сценарієм керівництва. У нас – голос громадських інтересів, потреб, ідеалів (у тому розумінні, як це бачать та інтерпретують власники та керівники преси з метою продажу газети як корисного продукту).

     Для радянських спостерігачів наші газети – безвідповідальні та хаотичні. Для нас радянські видання – підручні й "кишенькові". Для "совєтів" наші конфлікти, відкрита і неконтрольована критика є свідченням нашої слабкості. Для нас – це доказ більшої сили. Майбутнє покаже, чиї оцінки правильніші.

Авторитарна і тоталітарна концепції

     Автор подає порівняльний аналіз системи масової комунікації в СРСР та в нацистській Німеччині. Коротко підсумуємо висновки, зроблені автором.

     Отже, на його думку, радянський лад – одна з найзакритіших і суворо контрольованих тоталітарних чи авторитарних систем в історії людства. Радянські засоби масової комунікації перебували цілковито у віданні держави (партії), у той час, як в Італії часів Муссоліні чи гітлерівській Німеччині ЗМІ принаймні частково були в приватних руках. Радянська система комунікації не пов'язана із суворою необхідністю давати прибуток та піклуватися про прихильність публіки. Отже, їй значно легше виконувати функції інструмента партійно-державної політики. Оцінка роботи редакторів залежить не від успіху видання в публіки, а від уміння вловлювати і проводити лінію партії, від вірності ідеологічним догматам. Це саме стосується кар'єри журналіста. У типових авторитарних державах пресі заборонялося робити низку речей, особливо критикувати правлячі режими. Радянська система, навпаки, наголошувала на інтенсивному використанні мас-медіа з ідеологічною метою, наприклад, вони повинні "розширювати політичну свідомість мас", "роз'яснювати політику партії", "сприяти підвищенню продуктивності праці" і т.п. Масова комунікація в СРСР – інструмент побудови нового суспільства, тим часом у старих автократіях вона була зорієнтована на збереження статусу-кво. Узагальнюючи, можна сказати, що у класичних авторитарних суспільствах мас-медіа контролюють, а в тоталітарній системі – планують. Радянська світоглядна система ґрунтувалась на марксизмі з переверненою геґелівською діалектикою. Нацистська – на філософії Геґеля, Канта та націоналізмі Фіхте. Замість матеріалістичного детермінізму "совєтів" у нацистському мисленні помітне щось на взірець містицизму, ставка на дух, расову спадкоємність і "правильну ідею", яка асоціюється з "правильною лінією" комуністів. І хоча нацисти дозволяли більшості газет залишатися в приватних руках, вони, як і "совєти", намагалися перетворити мас-медіа у свій інструмент. Разом з тим нацистська система різнилась від більшовицької способом виникнення та обставинами існування. Більшовики прийшли до влади через швидку та насильницьку революцію. Вони мали нагоду створити мережу добре контрольованих масових комунікацій, тобто будували цю мережу на власний розсуд. Нацисти прийшли до влади, на відміну від більшовиків, поступово, законним шляхом. А отже успадкували готову і добре розвинену мережу засобів масової інформації, більша частина яких була налаштована проліберально. До того вони взагалі мали незначний доступ до ЗМІ, що спонукало їх вдосконалювати тактику масових мітингів.

     Наці, як і більшовики, збагнули доцільність поєднання примусу і переконання. Типова нацистська фраза: "Ідея, пропаганда і влада". Нацистська концепція "політичного типу" має щось спільне з "більшовицьким типом". Нацисти стверджували, що оновлена, відроджена, "прооперована" Німеччина потребує створення "політичного типу", орієнтованого за своїми основними рисами на фюрера. Як і "совєти", наці не визнавали вільної та спонтанної громадської думки, переписували історичні книги та хрестоматії, а у вихованні бажаного політичного типу, як і більшовики, робили ставку на молодь. Подібно до більшовиків вони здійснювали контроль масової комунікації: ставили членів своєї партії на ключові пости, видавали політичні директиви. Разом з тим "совєтам" преса ніколи так не допікала, як нацистам. Німецька традиція вільної та відкритої преси була надто сильною, щоб примусити її замовкнути самими лише погрозами. Геббельс і Гадамовскі лаяли цю пресу, подібно до більшовиків доводили, що "справжня свобода і об'єктивність можливі тільки в обслуговуванні, служінні великій справі.

     Практичне втілення тоталітарної медіасистеми в СРСР характеризувалося низкою особливостей:

     * Поряд з переконуванням через засоби масової інформації держава здійснювала насильницький примус. ЗМК були тісно інтегровані з іншими інструментами партійно-державного впливу. Виникало враження, що преса, школа, профспілки, агітатори говорять одне і те ж. Це не паралельні чинники, вони – щось єдине.

     * У Радянському Союзі ЗМІ були таким самим інструментом, як друкарська машинка або мегафон. Тут не було місця для преси як для об'єктивного і незалежного дзеркала подій. Приватні, незалежно-критичні газети на взірець Chicago Tribune  чи New York Times тут не існували.

     * У щоденних газетах надзвичайно багато подібності – аж до тотожності; і це розглядали як сильний бік комуністичної преси, а не її слабкість.

     * Радянська преса у багатьох аспектах незвична для американця. Діяльність усієї системи преси ретельно планувалась і мала пірамідальну структуру. На вершині Правда та Известия, нижче 25 загальносоюзних, 500 провінційних, 7000 локальних видань.

     * Робота редактора увесь час мусила підпорядковуватись лінії партії. Одна серйозна помилка – і його кар'єра закінчена.

   Радянські газети здавались американському вченому доволі дивним, передусім тому, що в них майже не було реклами. "Але не це головне, – пише В. Шрамм. – У нашому розумінні вони навряд чи можуть називатися газетами. Новини для нас – це свіжі події. Новини для радянських редакторів – це інтерпретація соціальних процесів. Поняття події, а отже й новини, підпорядковано цілям комуністичного будівництва. Переважна частина змісту – ніякі не новини, а радше ілюстративний матеріал для політгодин”. Американця також дивує малий обсяг радянських газет. Але для цього є принаймні дві причини: тотально контрольована система масової комунікації існує не для того, щоб обслуговувати людей, а для того, щоб виховувати їх, не для того, щоб надавати їм свободу вибору, а вирішувати за них [222,130–138, 145–146].

Іван Дзюба

Тридцять років із Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна

До відступу ІІ "Семіоцентризм: ноосфера як небезпека"

     Подаємо уривок статті, у якому йдеться про своєрідний "лист щастя" сталінських часів (ілюстрація до параграфа "Семіотична експансія").

     "Одним із найтяжчих (і ризикованих!) випробувань усенародної любові до Сталіна була спеціальна процедура проведення нескінченних зборів та інших масових заходів. Можна було подумати, що цю процедуру змудрував якийсь таємний ворог Сталіна, щоб викликати роздратування самим його іменем. Молодшому поколінню, мабуть, нелегко і повірити, що таке було. Уявіть собі: кожні збори в будь-якому колективі починалися з того, що після обрання звичайної президії зборів головуючий урочисто проголошував: "Товарищи! Есть мнение избрать почётный президиум нашего собрания в составе политбюро ЦК ВКП(б) во главе с Великим Вождём...(і т.д. – довгий перелік титулів й епітетів - І.Д.)... Иосифом Виссарионовичем Сталиным! Нет возражений?" "Предложение" ставиться на голосування, одноголосно приймається, а інформація про одноголосне прийняття супроводжується бурхливими оплесками. Але це ще півбіди... Збори тривають дві-три години. Всі безмежно стомлені, думають тільки про те, як вирватися: йти в темряві грязюкою (асфальтованої дороги до інституту ще не було, та й небезпечно – вночі можна нарізатись на бандита, особливо, як хто живе далеко). Здається, збори йдуть до кінця... І тут знову встає головуючий: "Товарищи! Есть мнение послать приветственное письмо Великому Вождю...(знов довгий перелік титулів і епітетів)... Иосифу Виссарионовичу Сталину. Слово для зачтения текста приветствия предоставляется товарищу З." Знову з лав народу піднімається на трибуну товариш З. із великим сувоєм – і починає. Декому вже вдалося втекти зі зборів, багато хто намагається зробити це хоча б тепер, але дарма: двері надійно зачинено... Тож залишається сидіти і слухати (точніше, вдавати, що слухаєш). Мають ще бути бурхливі оплески. І будуть..." [40].

     Пішовши у світ, така форма зборів напрочуд швидко перетворилася в повсюдний ритуал. Тексти тоталітарного дискурсу, за умови виходу на певний стартовий рівень, здатні швидко й агресивно розвиватися, заполонюючи суспільство. Люди повторюють певні ідеологічні формули як заведені механізми. Подібну ритуальну зацикленість на певних формулах, тільки з іншим знаком, можна простежити і в демократичних суспільствах.

Герберт Велс

Війна світів

До розділу "Критерій вірогідності"

     Хрестоматійним прикладом незумисних містифікацій була радіоінсценізація атаки Землі марсіанами з відомого роману Герберта Велса "Війна світів" 30 жовтня 1938 р.

     Цікаво, що перед тим в радіоефірі прозвучало чотири оголошення про інсценізацію театру "Мек'юрі" (у постановці Орсона Велса, за дивним збігом обставин постановник був однофамільцем Герберта Велса). Щоправда, дію перенесено у штати Нью-Йорк і Нью-Джерсі. Окрім того, творові надано репортажного характеру. На початку ведучий в студії повідомляє про поїздку одного з журналістів та професора місцевого університету на місце пригоди, де нібито впав (приземлився) величезний предмет невідомого походження. Далі звучить репортаж з місця події. Вміло імітується звуковий фон – сирени, гомін великої маси людей (на цей момент, як засвідчили подальші соціологічні дослідження, передачу слухало 6 млн. осіб).

     – Тепер я підсуну мікрофон ближче, – промовляв "репортер з місця події", – професоре Пірсон, ви й далі гадаєте, що це метеор?

     Журналіст схвильовано описує, як на поверхні загадкового об'єкта відкручується і відкривається щось подібне на люк. Звідти показуються два блискучі диски. "Невже це очі? – вигукує "репортер" (звуковий фон імітує вигуки жаху, сирени), а журналіст тим часом описує щупальця, трикутний рот: "З великим зусиллям примушую себе дивитися..."

     Вряди-годи вмикається голос ведучого в студії і нагадує, що передають репортаж свідків подій на фермі Вілмут в штаті Нью-Джерсі. Далі продовжується "репортаж", розповідають про навалу марсіан, які почали нищити лазерною зброєю всіх навколо, зокрема поліцію. Імітуються крики. Потім вибух і тиша. Ведучий в студії стверджує, що, мабуть, щось трапилося з передавальним пристроєм і обіцяє поновити передачу за першої нагоди. Звучить музика і розповіді на теми пришельців з інших планет. Перегодом знову поновлюється "репортаж". Цього разу "навала" йде повним ходом. Описується загроза винищення всього людства. Голос "члена уряду" (подібний до голосу Рузвельта, тодішнього президента США) закликає до спокою і радить молитися Богові. Паніка наростає. Місцеві радіостанції переривають свої передачі, щоби внести ясність і розтлумачити недолугим слухачам, що насправді це усього лише інсценізація на Сі-Бі-Ес. Проте роз'яснення, як і заспокійливий "голос Рузвельта", дають протилежний ефект. Люди в паніці вибігають на вулиці. А тим часом "репортер" пояснює, що марсіани, завбільшки як хмародери, йдуть у напрямку Нью-Йорка. "Ось вони піднімають свої металеві руки. Це кінець. Дим, чорний дим застеляє місто. Люди, як щурі, біжать до Іст-Рівер, їх тисячі. Дим шириться чимраз швидше. Він уже на Тайм-Сквер. Люди намагаються втекти від нього, але безуспішно. Вони гинуть, як мухи. Дим стелиться Шостим авеню, П'ятим, ось він за 100 ярдів від нас, за 50...

     Радіоцентр надаремне викликає на зв'язок свого репортера. У відповідь – мовчанка...

     Перед тим, як закінчилась ця передача, сотні тисяч людей, істерично ридаючи, вийшли на вулиці і заповнили релігійні храми. Заспокійливі заяви влади справляли протилежний ефект. Як свідчать соціологи, 1,7 млн. слухачів цілком повірили в те, що відбувалось, ще 1,2 млн. повірили настільки, що вжили певних заходів (виїздили на автомобілях у віддалені райони країни, молились у церквах). Найбільше, звісно, виграв від цього театр. Постановник став знаменитою людиною, а театр дістав право рекламувати концентрований суп фірми Кемпбел [56, 136–138].

Володимир Войтенко

Шокова футурологія

До параграфа "Віртуальність"

     Тему, про яку йдеться у цій статті, автор уперше розглянув у книзі "Людина і злочин. Мораль очима лікаря" (Київ, 1997). Тоді ж він зробив і деякі прогнози щодо застосування комп'ютерно-віртуальних ігрових технологій у медицині. Проте не сподівався, що практична їх реалізація розпочнеться так скоро. За повідомленнями преси, у Джорджтаунському університеті розроблені дві програми для лікування хворих з тяжкими опіками. Йдеться про боротьбу з болем, який у таких пацієнтів буває нестерпним і лише на короткий час знімається наркотиками. Перша програма має назву SnowWorld і дозволяє хворим зануритися у мандрівку країною сліпучого білого снігу, зліпити снігову бабу і відпочити у помешканні гостинних ескімосів. З'ясувалося, що саме віртуальний сніг найкраще вгамовує біль, тоді як картини літа підсилюють його.

     “Створивши такі ігри, підмурком яких стане біоінформаційне та біомеханічне поєднання людини і електронної машини, через 50 років матимемо змогу в комп'ютерному боксі за годину прожити такий шмат життя, який забажаємо… Підсвідома жага самознищення матиме собі за донора "справжню" небезпеку – справжню за дією на психіку, хоча й не пов'язану з реальними бандитськими кулями чи розлюченими слонами. Психологічна напруга сягатиме тієї межі, яку для кожного визначать лікарі й психологи, поставивши на критичній позначці рятунковий механізм, надійний, як запобіжник при короткому замиканні. Прагнення партнерства (зокрема, його найвищого ґатунку – самопожертви у колективній боротьбі за виживання) матиме можливість досконалої реалізації – включно з останнім кидком під танк (далі увімкнеться запобіжник). Стійкі психологічні відхилення (скажімо, гомосексуальність чи транссексуальність) за бажанням тих, хто від них потерпає, можуть бути виправлені, а неврози ліквідовані чи принаймні пом'якшені. Немічні матимуть змогу в ігровому полі спуститися на дно океану, стрибнути з парашутом чи піднятися на Джомолунгму. Кожен матиме змогу взяти участь у записаному на плівку вирішальному матчі світової футбольної першості на місці будь-якого з 22-х гравців. Буде все, що може побачити, почути і відчути реальний гравець: партнери, суперники, публіка, біль у лівому коліні, гіркий запах витоптаної трави. Кожен матиме змогу грати головну роль у найкращому для нього фільмі всіх часів і народів. Кожен матиме віртуальну краватку-метелика, щоб гідно увійти у казино: круп'є пильно дивитиметься йому в очі; комп'ютер сприйматиме інформацію від тисячі мозкових датчиків і визначатиме, що людині треба: кульку на "червоне" чи на "зеро"; багато людей, того не знаючи, прагнуть програвати – не турбуйтеся, панове, одержите саме те, чого насправді хочете. Зрештою, у комп'ютерному боксі кожен матиме змогу згвалтувати черницю, якщо саме такий психотерапевтичний сюжет затвердять двоє лікарів, двоє психологів і прокурор".

     Далі український технофутуролог передбачає використання віртуальної реальності не лише для розваг, пізнання чи самореалізації, а й для відбуття покарання чи ув'язнення:

     "Запідозрені у скоєнні злочину можуть бути примусово занурені у віртуальність; для кожного ігровий сюжет буде опрацьований так, що приховати правду буде неможливо. Такі слідчі дії санкціонуватимуть лише високі правничі установи. Засуджені спокутуватимуть скоєні злочини у КВВЗ; перебування за ґратами не перевищуватиме тридцяти днів. Засуджені на довічне ув'язнення проживатимуть свій тюремний вік за 29,5 доби. Відчують безвихідь і зневіру. Побачать у дзеркалі свої вибляклі очі. Проклянуть немилосердність тюремних лежанок і старечі болі в попереку. Півдоби перед звільненням вистачить для психологічного відновлення. Засуджених на смерть у КВВЗ будуть страчувати. Вони відчують усе, що відчуває стратенець у дійсності, але лишатимуться при житті. Деякі посивіють. Випаливши психологічний тягар, 9 iз 10 у подальшому стануть органічно нездатними до криміналу. Чи усе це є можливим з технічної точки зору? Безумовно. Нинішні гральні автомати і тренажери для пілотів – перші миршаві спроби втілення ідеї комп'ютерного боксу. Голографічна оптика та електричні i хімічні стимулятори ока, носа, вуха (зрештою, – безпосередньо мозку) дозволять створити ілюзії, реальніші від дійсності" [24].

Девід Ловренс

Порнографія і непристойність

До параграфа "Зона раю"

     "…По-перше, справжня порнографiя майже завжди виготовляється в злочинному свiтi. По-друге, вона легко розпiзнається за тiєю кривдою, якої завдає сексу й людському духовi. Проблему оголено iз зухвалою безсоромнiстю... Вiдчуття таємничостi зникло. Звiдси жахливий смуток i депресiя сьогоднiшньої богеми, душевна понурiсть i порожнеча багатьох молодих людей. Порнографiя – це спроба образити секс, очорнити його... образити людське тiло. Бридкою й дешевою вони роблять людську голизну, бридким i принизливим статевий акт. Неймовiрно, яке могутнє у посереднiх, вульгарних людей бажання паплюжити секс. Замолоду однiєю з моїх iлюзiй була впевненiсть у тому, що звичайнi, здоровi з виду чоловiки є цiлком нормальними у своїх емоцiях i в своєму здоровому, безтурботному i трохи грубуватому ставленнi до сексу. Неправда! Усе неправда. Досвiд показує, що цi iндивiди ставляться до сексу з огидою, зневажають його i мають осоружне бажання його упослiдити. Вступаючи в статевi стосунки з жiнкою, такi джентльмени намагаються її втоптати в бруд. Вони трiумфують, коли їм видається, що тепер вона нижча, дешевша, бридкiша, нiж була перед тим. ...Вони враженi сiрою хворобою ненавистi до сексу заразом з жовтою хворобою брудної хотi. Сексуальнi та екскрементнi функцiї людського тiла хоча й здiйснюються наче близькими органами, за призначенням своїм, так би мовити, рiзко вiдмiннi. Але в деградованої людини двi функцiї з'єднуються в одну. Ось секрет справдi вульгарних i порнографiчних суб'єктiв: сексуальна i екскрементна функцiї для них рiвнозначнi. Тодi секс робиться брудом, а бруд сексом, сексуальне збудження перетворюється на гру з брудом, а будь-який натяк на секс в жiнцi – демонстрацiєю її зiпсутостi. Це норма для пересiчної, вульгарної людини, ймення якiй легiон" [86, 121–129].

Анатоль Франс

Перший одяг

До розділу "Зона раю"

     У наведеному уривку з роману "Острів пінгвінів" дещо з гумором  передано "еротику приховування" і "психологію одягання". Автор змальовує появу  першого одягу  як диявольського винаходу:

     "Отут у скрині в мене є дещо з одежі. Візьмімо першу-ліпшу з отих пінгвінок, що на неї пінгвіни звертають так мало уваги, і спробуємо причепурити її. Ось зараз одна йде повз нас. Вона не вродливіша і не бридкіша за інших, тільки що молода. Ніхто на неї не дивиться. Вона йде собі поволеньки над урвищем і колупає пальцем у носі. Ти бачиш, отче, що в неї вузькі плечі, важкі перса, повний смаглявий живіт, куці ноги... А тепер подивися, що я з неї зроблю... Поки вона, плачучи, благала не кривдити її, Mагіс дістав зі скрині пару сандаль і звелів їй взутися.

     –  Стягнуті вовняними шнурками, ступні здаватимуться меншими, – пояснив він старому. – Підошви завтовшки в два пальці подовжать ноги, і вони стануть стрункішими, а вся постава від того набуде гідності...

     Чернець широким полотняним поясом туго обмотав їй стан, пояснюючи, що від цього груди гордо випнуться, а боки втягнуться, від чого пишнішими здаватимуться стегна. Виймаючи з рота одну по одній шпильки, він зашпилив той пояс.

     –  Можна ще тугіше, – сказала пінгвінка.

     Так само вправно і дбайливо він сповив їй перса. Тоді накинув на неї рожеву туніку, що м'яко облягла тіло.

     –  Гарно лежить? – поцікавилась пінгвінка і, вигнувши стан, повернувши голову набік, вона уважно обдивилася своє вбрання й ... подріботіла геть, погойдуючи стегнами. Один пінгвін, що трапився їй на дорозі, зчудовано спинився, тоді завернувся й пішов назирці за нею. Вона простувала берегом. Пінгвіни, що верталися з риболовлі, перестрівали її і, придивившись, теж рушали слідом... Почет її дедалі зростав. Були там і дозрілі широкоплечі чоловіки з волохатими грудьми, і стрункі юнаки, і діди, що трусили рожевим опасистим тілом...

     –  Помилуйся, отче, – вигукнув Магіс, – як вони сунуть за цією юною дівою, поприкіпавши очима до сферичної середини її тіла, бо вона, ця середина, тепер прикрита рожевою тканиною. Сфера завжди дивувала геометрів своїми різноманітними властивостями. Але повною мірою принадність цієї форми відкрилась пінгвінам лише тоді, коли вони перестали бачити її виразно, і мусять уявляти. Мене й самого сю мить невтримно пориває до цієї пінгвінки. Не знаю чому. Можливо, через те, що туніка так опукло вирізнила її сідниці, і чарівно спростивши їхні обриси, надала їм синтетичного, узагальненого значення, показала у вигляді чистої ідеї... Мені здається, що я, обнявши її, зазнав би неземної насолоди. Нема сумніву, що соромливість надає жінкам невідпорної зваби. Я так схвилювався, що несила навіть стриматись. І, непристойно високо підібравши рясу, чернець побіг за вервечкою пінгвінів, розіпхав їх, розштовхав, розкидав і, топчучи їх ногами, наздогнав дочку Альки, обійняв обома руками рожеві півкулі, що притягали до себе погляди й жадання цілого племені, – і ті півкулі, обхоплені ченцевими руками, раптом зникли в печері над морем. Пінгвінам здалося враз, ніби сонце погасло. А праведний Маель збагнув, що то диявол перекинувся на ченця, щоб дати вбрання дочці Альки. В нього й самого збурилася плоть, а душа сповнилася смутком. Важкою ходою вертаючись до своєї келії, він бачив, що малі шести-семирічні пінгвіночки з пласкими грудьми й тонкими ніжками вже поробили собі пояси з бурих та зелених водоростей і гуляють берегом, озираючись, чи не йдуть за ними вервечкою чоловіки…

     Праведний Маель тяжко журився від того, що перший одяг, подарований одній з дочок Альки, зовсім не зміцнив пінгвінської цнотливості, а, навпаки, похитнув її" [144, 164-167].

З листів:

спроба "бунту"

До відступу ІІ "Семіоцентризм: ноосфера як небезпека"

     Цивілізація – річище, яке сформував потік. Потік інформації. Ми нагадуємо пісок або камінці цього річища. Нас невпинно перемиває потік. Треба думати про інформацію, як потік, який ніби й залежний від людства, але мало залежний від кожного з нас. А втім, людині  властивий спонтанний спротив натякам про те, що вона, мовляв, не справжня особистість, а семіотичний автомат:

          Пісок на дні гігантського потоку,

          Заручники новітнього потопу,

          Безвільні бранці штучних пірамід...

     ...Гарненька перспектива. Бути піском на дні гігантських інформаційних потоків означає безповоротно канути в небуття, бо хоча деякі річки й мають тенденцію пересихати, в даному випадку це нереально. Людині не можна казати, що вона –  піщинка. Вірніше, не можна обмежуватися т і л ь к и констатацією. Натомість, людині треба знати, що вона в будь-який момент зможе вимкнути комп'ютер, телевізор, а радіо чи газету, зрештою, викинути в кошик для сміття... вийти на вулицю й ступити босими ногами на траву, навіть якщо то буде усього лише газон... Мені ближчою є думка Річарда Рорті про людину як істоту творчу, що продукує, а не відкриває істину, людину, яка реалізовує себе в мові і самотворить себе як своєрідний "текст".

          ...Як ми – пісок, то світ оцей – нікчемний,

          І він даремно вигадав себе!

     Так запально зреагувала на деякі міркування автора цієї книги  Олена Рижко, поетеса та науковець з Києва. 

Уривок з листа:

     Якщо людина перебуває між двох пірамід, які "нескінченно розширюються", зауважимо, що нафта, вугілля та інша сировина, які містяться "внизу", є вичерпними, тому нижня піраміда не може "нескінченно розширюватися", чого, звісно, не скажеш про верхню. Тож рівновагу неминуче буде порушено, а людину – розчавлено... Хоча, якщо вважати її "процесором і біологічним носієм інформації", який до того ж "не задовольняє дедалі зростаючих темпів нарощення віртуальної сфери", то нічого страшного в цьому немає...

     Єдине, це якщо вдасться "стабілізувати ноосферу", знайшовши якісь механізми її регуляції (?), проте хто візьме на себе роль Бога? Щодо слави, то охочі знайдуться, а як щодо тернового вінця?...

     Здається, Вам самим трохи не по собі в тому світі, модель якого Ви так переконливо змонтували?...

     Можливо я зі своїми традиційними поглядами на світ безнадійно застаріла, однак мене насторожує проголошена мета комунікаційної техніки – "увійти в мозок, оминаючи посередників". Якою б досконалою не була техніка – це всього лише техніка, тому завжди існує ризик збою, а тоді у "життєвій грі" нам доведеться грати за правилами якого-небудь мегакомп'ютера, а не за власними...

     Тепер щодо "Матриці". Як на мене, то головним у цій картині є не ілюстрування тези про "віртуальність так званого реального світу", а показ того, до чого призводить надмірна його технізація. "Вічний присмерк на Землі влаштували люди", – каже Морфей. Бо, засліплені надмірною гординею від своїх "успіхів" на шляху створення штучного інтелекту, возвели техніку в культ, замінили нею Творця, втративши головне з того, що робить людину людиною, – духовність; тому й перетворилися на "сировину", на "витратний матеріал" для машин ("Нас вирощують вже дуже давно" (Морфей). Можемо назвати цей фільм пересторогою. Їх (пересторог), до речі, маємо чимало. Ось як, наприклад, зображує поразку цивілізації в одному зі своїх рубаїв Дмитро Павличко:

     Коли забуде нас трава, дерева й птахи нас покинуть,

     Залишаться лише пісок і трутяно-мазутна вимуть,

     І, наче варварів орда, все нищачи й руйнуючи,

     На нас безсмертні роботи з залізними дрючками ринуть.

     Якщо розглядати віртуальність як продукт людського творення, то її, як і все інше, створене людиною, можна вважати реальністю, проте реальністю іншого порядку, вторинною, похідною щодо реальності природної, не зважаючи на те, наскільки б повно перша не уподібнювалася б другій".

Автор:

     Ви добре вловили, що мені не дуже комфортно у створеній моделі. Проте хочу перепитати і Вас, і самого себе: кому "некомфортно"? Цей дискомфорт стосується тієї нашої частини, яка не вкладається в механіку автоматичної, запрограмованої поведінки... Що ж до моїх текстів, то вони служать тому, щоб позбутися ілюзій власного "я" там, де цього "я" насправді нема. Треба добре уяснити, що є МАШИННИМ у нас всередині. Словом, спробуємо "вичерпати" криницю в пошуках якогось чистого джерельця на дні, в пошуках "того", немашинного, не заданого матрицею-дискурсом, не запрограмованого інформаційними потоками. Якщо воно взагалі є, звичайно. Проте цей пошук може тривати вічно...

     Висловлювання Дерріди "немає нічого поза текстом" може мати кілька трактувань. Поширеним є уявлення про світ, який ми сприймаємо (зокрема і людину в цьому світі) як набір символів, образів, що формуються у мозку під впливом електричних сигналів, які йдуть до нього нашими нервовими волокнами від органів сприйняття. Поза цим процесом, як стверджують фахівці з квантової фізики, нема нічого, крім якихось осцилюючих і флуктуючих полів. Ще нижче, як дехто з них припускає, лежить певний алгоритм, формула, семіотичне поле. Тобто первісний текст. Слово, яке було спочатку. Коли брати людину, то її теж можна розглядати як формулу – генетичний текст. Я люблю це називати формулами, які випали в реальність. Будинок – це реалізація архітектурної формули. Машина – інженерної і т. п. Хотілось зробити акцент саме на цій зв'язці – текст/техніка. Інший акцент – на агресивності тексту, який здійснює стрімку експансію і прокладає собі шлях у вигляді культури й цивілізації. Такий собі універсальний "лист щастя", який розмножується, натискаючи на якісь наші кнопки-інстинкти. Тобто я намагаюся вкласти в опис мого розуміння тексту відчуття стрімкої динаміки, експансії та агресії.

     При цьому виходжу з того, що крім агресивних формул, які випали чи ще не випали у реальність, є ще щось. Нам всім хочеться вірити у ці речі, які наче не зводяться до формул і шлях до яких – через парадокс, через поезію, любов, медитацію, нірвану чи молитву. Нам дуже хочеться вірити у ці речі, бо вони ніби рятують нас від машин і формул, наче піднімають над ними. Дехто окреслює це як свободу вибору, як дух.

     Щодо реальності і віртуальності,  хто зна, що таке реальність. Я б скоріше говорив не про реальність, а про первинну і вторинну віртуальність. Хоча насправді їх може бути набагато більше – цих віртуальностей. Якщо Ви читали "Світ Софії" норвежця Юстейна Гордера, то знаєте, що я маю на увазі. Дитяча література, але гарно зроблено...

     Передбачають, що десь в 30-х роках нашого ХХІ століття "права електронних форм життя" будуть законодавчо закріплені, щонайменше так, як це сталося з правами тварин. Ці ж таки прогнозисти передбачають, що на той час розвинеться ціла ігрова індустрія, призначена для електронних машин. Коли добре піде, то якийсь досконалий комп'ютер, якщо йому відібрати знання про його походження, на повному серйозі може уявити себе "нульовим рівнем віртуальності"  (як тепер уявляє людина) і одне із своїх творінь (наприклад, персонажа комп'ютерної гри) спробує наділити певною автономністю, симульованою "свідомістю" та імітованою "індивідуальністю".

     Скажіть чесно, Олено, Ви справді б засмутились, якби Вам повідомили, що Ви насправді "існуєте" на вторинному, чи може ще дальшому (третьому або четвертому) рівнях віртуальності? Хіба це має аж таке значення? Адже однаково Ваш алгоритм і Ваша програма забезпечують відчуття справжності, відчуття "реальних" страждань і радощів... Як бачите, фільм "Матриця" я розумію інакше. Досить вдала спроба популярно сказати про складні філософські речі, які колись були предметом уваги Берклі чи Юма. Є й відверто смішні речі у фільмі. Як от електрика, яку виробляють людські організми. Ніби не можна було взяти інші, не-людські організми, якщо вже на те пішло. Треба порадити братам Вачовські у наступній редакції сценарію написати, що йдеться не про електрику, а про якусь нову енергію, притаманну лише людині. Тоді все стане на місце.

     Проте в цілому фільм непоганий. Щодо мого сприйняття, то вважаю, що так само, як і з біороботами, "матриця" насправді існує споконвіку. Це той-таки мета-дискурс, який "пише" кожного з нас. Пише, звісно, на основі певного набору фізіологічних і біологічних даних, "талантів і здібностей".

З листа:

Хтось нас "пише", чи ліпить, чи творить

Із натхненням чи просто так.

І, як завжди, на власний розсуд

То надію вкладає, то страх...

І ми мучимось незбагненним,-

Розпорошені між світів,

На поживу йдемо ідеям...

     До рук потрапила книга С. В. Лєщова "Коммуникативное, следовательно, коммуникационное" (М.: Эдиториал УРСС. – 2000. – с.86), побудована на різних варіантах витлумачень тези Маклюгена "the medium is the message". Він згадує про суспільство кіборгів: "Уже тепер можна констатувати відчайдушну боротьбу соціуму кіборгів за відродження соціальності, духовності. Якщо економічно нерозвинуті країни досі потребують порядку й виходу з хаосу, то суспільства "пізнього капіталізму" у запланованому, гарантованому повсякденні шукають спонтанності, можливості раз на тиждень відпочивати від оболонки робота з чисто людською радістю, де комунікація не відбувається безцільно, а має цілеспрямований характер".

     На тему продукування системою (байдуже якою – ідеологічною, технічною, інформаційною...) "зручної" людини, поведінка якої зводиться до автоматизму, сказано й написано дуже багато. Орієнтацію на "залізну людину", як продукт нової дійсності, бачимо у творах футуристів, зокрема в "Дев'яти поемах" Михайля Семенка. "Безмежний комфорт веде в пекло, – пише І. Дзюба ("Україна перед Сфінксом майбутнього"). – Але дорогою до пекла є чимало проміжних станцій. Може, ми на одній із них?" Він також писав, як колишня система вирощувала для себе, цебто для будівництва комунізму, "нову людину". Тепер, по-моєму, відбувається те саме. Система продукує людину для існування в інформаційному суспільстві, з певним обов'язковим набором навичок... Як на мене, то людина (людство) може зоставатися в аморфному стані, ігноруючи численні застереження, доти, доки не опиниться перед безпосередньою загрозою фізичного знищення, коли ж постає питання: загинути чи вижити, то не думаю, що багато хто обере перше... А коли йдеться про те, виживати чи жити, знову ж таки, не думаю, що більшість обере роль біологічних додатків машин чи долю витратного матеріалу.

     У цьому аспекті я також хотіла розповісти про Енциклопедію. Не знаю, наскільки об'єктивною можу бути... Мабуть, насамперед треба розмежувати поняття: з одного боку люди, яких я шаную і люблю, а з іншого – гігантський проект, "агресивна семіотична структура", з яскраво вираженою тенденцією до багаторівневої експансії...

     Коли я прийшла в Бюро, то навіть уявлення не мала, що це за робота, натомість була відкритою до сприймання високих ідей (типу – це потрібно для України, для нащадків, маємо подати об'єктивний погляд на речі, зберегти сотні імен і т. п. Адже Енциклопедія загальна... Звісно, суть не в тому, що ідеї хибні, якраз навпаки, а в тому, що вони мають сприйматися зважено, з усвідомленням не лише їхньої ваги й потрібності, а й тих жертв, яких вони вимагають, і вже аж ніяк не на хвилі юнацького максималізму чи ейфорійного захоплення...). Спочатку було дуже цікаво і навіть весело: зібралась хороша команда – команда однодумців. Натомість для моїх родичів Енциклопедія стала справжнім стихійним лихом: я могла говорити про неї весь час (вірніше, говорила весь час); спочатку мене терпіли, а потім почали ввічливо "ставити на місце". Але чим далі ми рухались, тим більшими ставали потоки інформації, розширювалося коло людей (авторів), задіяних у цьому проекті... нависла реальна загроза потонути в тому морі – ми не встигали обробляти інформацію (а її потрібно було іще розшукувати, замовляти, добиватися згоди потенційних авторів, часом, буквально лещатами "витягувати" її з них, обробляти, відправляти на доопрацювання, знову редагувати... або "відбиватися" від надміру активних авторів... а ще – контролювати нескінченний потік виправлень і доповнень...). Пошук нових людей не завжди увінчується успіхом: тут потрібен не лише розум і обізнаність в різних галузях – тут потрібне чуття, інтуїція... схоже на те, що не ти обираєш цю роботу, а вона сама вирішує, хто для неї підходить, а хто – ні. У тебе не лишається часу ні на що. Показово те, що з усіх співробітників лише я мала сім'ю і дитину, і то тому тільки, що прийшла в бюро вже одруженою... потім з'явилась іще одна сімейна людина. Той факт, що я не могла працювати по 12-14 год. (+ суботи, а часом і неділі...), як усі інші, був причиною численних конфліктів з шефом. До того ж, мені, як і більшості людей, потрібна бодай відносна свобода. Я майже фізично відчувала, як вона (Енциклопедія, шеф називав її своєю єдиною улюбленою жінкою...) пригноблює мене, наче павук висотує з мене всі соки – молодість, привабливість, будь-які бажання, зоставляючи лише одне – спати... Ми всі – лише гвинтики в гігантській машині... У нас не має бути власних бажань чи потреб... ми по суті – раби... Це вже було однозначно не для мене. Звісно, я пережила не лише крах ілюзій, були й муки совісті, і потерпання за ідеї (я завжди була слухняною ученицею, читала багато програмних книг, коротше кажучи, в моїй голові завжди було напхано чимало ідей, що не давали мені спокійно спати...), та, головне, я залишала людей, які були мені дорогі... тобто процес був дуже болісним... і потім, я боялася не лише бути розчавленою отим монстром, якого ми ж самі й створили, з іншого боку, я боялася залишитися за бортом "корабля сучасности" (пам'ятаєш, як футуристи скидали всілякий "баласт")... проте, варто один раз перемогти свій страх – і ти отримаєш шанс на свободу, на повноцінне життя...

     І ще одне: після мого звільнення з бюро пішло ще кілька людей, які працювали там досить давно, тобто вміли добре робити цю роботу; в оголошенні про вакансії шеф однією з обов'язкових умов зазначив "неодруженість" претендентів ( щоб вони думали лише про Енциклопедію, і щоб не було ніяких міцних зв'язків зі світом "зовнішнім").

     У Президії НАНУ нас вважали якоюсь особливою кастою "схибнутих" жерців, які живуть в особливому замкненому (!) світі, до якого заборонено доступ непосвяченим...

     Очевидно, люди, які довго варяться у подібних проектах, справді стають свого роду "схибнутими" – я знала кількох, які працювали ще в УРЕ; вони все, до чого б не торкалися, приміряли на кодекс правил, яким там керувалися, не сприймаючи ніяких коректур, наче коні в шорах (а ми робили ось так... а в УРЕ було ось так...), не приймаючи ніяких змін; нетривала ж робота, навпаки, дає дуже цінний досвід. Вчить, наприклад, дисципліні думки й логіці викладу, вчить знаходити все, що, здавалося б, знайти неможливо тощо...

     Може, колись я справді згадуватиму цей час як один із найцікавіших у своєму житті, але тепер... тепер у мене немає ніякого бажання пригадувати достеменно сам процес роботи, якісь тонкощі, деталі, навіть найяскравіші емоції того періоду... Бережу пам'ять лише про близьких людей. Очевидно, тому, що цей грандіозний проект зводить до мінімуму, або й унеможливлює взагалі, будь-які вияви власної творчості всіх "не-авторів", тобто тих, хто безпосередньо працює в редакціях... Адже програмується й уніфікується все, навіть те, наскільки нестандартним і "не сухим" має бути той чи інший матеріал".

     Мушу зізнатись, що час, означений мною, як "колись", настав значно раніше, ніж я уявляла, бо піймала себе на думці, що тепер думаю інакше, і... була вражена... Значить, усе – правда. Вона жива... Я тішила себе тим, що роблю свідомий вибір, а насправді Вона (Енциклопедія) просто дозволила мені втекти... на якийсь час... Аби я могла відновити сили й... повернутися до Неї. Спочатку – до думки про Неї: ілюзія всевідання і всезнання має надзвичайно потужну магнетичну силу... Знаєте, що я любила найбільше? Забирати пошту. Іноді – кілька конвертів, часто – десяток, а то й більше... А ще електронні листи, але вони мене займали не дуже... Ці, в різнокольорових конвертах... з усіх куточків світу... що їх можна взяти до рук і зважити на долоні... помилуватися цікавими марками – ці втішали мене дуже... Ось він – час, коли збігаються паралелі (не я–   Семенко, але почування достоту те саме...) – все обертається довкола того мозкового центру, в якому ти, і тільки ти, знаючи його закони й механізми дії, можеш жити... До першої ілюзії додається ще одна – ілюзія влади; а тоді ще – власної особливості, винятковості – адже саме ти змушуєш працювати десятки (чи й більше...) людей, розшукуючи необхідну тобі інформацію; або з купи хаотично нагромаджених матеріалів, густо помережаних чималенькими ліричними відступами, вибудовуєш лаконічне, логічно довершене гасло... Ну як тут не замилуватися собою?... А потім виникає ілюзія уседоконаності – ти можеш дістати будь-яку інформацію будь-де... Її ім'я, помножене на чарівну усмішку і якусь частку лестощів, захоплення, вдаваного чи й щирого, – відкривало будь-які двері... Від цього нікуди не подінешся, адже мої очі направду палали фанатичним вогнем, моя енергія хлюпала через край, я почувалась у центрі Всесвіту і таки думала, що можу все, або майже все -- я стала Її здобиччю...

     Ось про що я подумала... Минуло не так багато часу, і я майже забула про стоси необробленої інформації, які ніколи не зменшувались, про запалені очі від нічного читання коректур (оскільки вдень не встигаєш...), про терміни, які завжди горіли, про недосяжний блиск золотого купола Володимирського собору, про "своїх" півстола, про постійне наростання істерії, про 5–7 пігулок заспокійливого за один прийом 3-4 рази на день... Мине ще трохи часу і я... повернусь?...

     ...Ще одним непоганим прикладом проекту, який саморозгортається, може бути "Ім'я рози" Умберто Еко, оскільки цей текст уже давно перестав бути "просто" романом. Його цілком справедливо називають одним з кращих здобутків постмодерної літератури. Не вдаватимусь тут до літературознавчого аналізу, окреслю тільки своєрідний алгоритм дії.

     Поштовх: "Ви читали "Ім'я рози"?" – "Ні?" – "Як, увесь світ читав, а ви ні?" Або ще якісь варіації з тим самим смислом: Ви пропустили щось дуже суттєве, і цю прогалину треба терміново заповнити. Тож ви вирушаєте на пошуки книжки.

     Книжка. Нарешті книжка у вас, і ви починаєте читати: уважно, боячись що-небудь пропустити, щохвилинно змагаючись із бажанням зазирнути всередину чи прочитати по діагоналі; потім – не витримуєте й таки зазираєте, але не можете вловити зв'язку з попереднім текстом і повертаєтеся назад... У процесі читання ви намагаєтеся з'ясувати, що це все-таки за роман: історичний, пригодницький чи детективний? Десь на рівні підсвідомості вас мучить підозра, що не перший, не другий і не третій... А ще Вам страшенно кортить довідатися, що таке лабіринт, і чому роман так називається? Ну і, звісно ж, хто вбивця?... Зрештою, коли книгу прочитано, ви ловите себе на думці: єдине з того, що ви знаєте напевно, – це те, що "істина – зовсім не те, чим здається у цей момент", і що Шерлок Холмс (тобто Вільгельм) – зовсім несправжній. А з коментарів Ви довідуєтеся не тільки про підтримувані Еко ідеї смерті автора ("Авторові варто було б померти після закінчення книги. Щоб не ставати на заваді текстові"; "Після завершення будь-якої роботи виникає діалог між твором і публікою. Автор з нього усувається"), а й дещо про себе, читача, тобто: "На якого ідеального читача орієнтувався я в своїй роботі? На спільника, звісно. На того, хто готовий грати в мою гру. Я хотів повністю поринути в середньовіччя і зажити в ньому, як у власному сьогоденні (або навпаки). Проте водночас я від усієї душі прагнув знайти відгук в особі читача, який, пройшовши ініціацію – перші глави, стане моєю здобиччю. Тобто здобиччю мого тексту. І почне думати, що йому й не потрібно нічого, крім того, що пропонує цей текст. Текст мусить стати пристроєм для перетворення власного читача". І, зрештою, розумієте, що йому (текстові) все вдалося: ви не тільки прочитали його до останньої сторінки – ви збудували десятки гіпотез, дослідили найрізноманітніші знакові системи й коди (мовні, математичні, логічні, релігійні, містичні, філософські, природничі тощо, з яких вибудовується роман; спостерегли, що навіть описи зовнішності людей подаються лише тоді, коли вони є певними знаками, і що в ньому (романі) подано моделі всіх структур сучасного світу (міста, влади, церкви, суспільних взаємин, грошових відносин і т. п.), зауважили, що головним, однак, зостається послідовне доведення твердження про владу тексту (в цьому випадку – книги, зібрання книг, бібліотеки) над людиною. Дія відбувається в абатстві, де ченці, спонукувані жагою знання, у своєму прагненні отримати омріяну книгу готові до святотатства, гріхопадіння і навіть смерті... Ви також переглянули купу додаткової літератури й інформацію в Інтернеті... І що? Ви роздратовані? Зовсім ні, ви захоплені генієм автора, який, говорячи буцімто лише про середньовіччя (застереження його на початку роману про відсутність будь-яких сучасних алюзій постає чистісінькою провокацією, що активізує увагу й вмикає у вас додаткові механізми пошуку паралелей...), показав вам розгорнуту картину сучасного життя, в якому немає нічого тривкого, усе хистке й непевне: і видима реальність, й істини; й узагалі – всі ми блукаємо у велетенському лабіринті, при створенні якого не дотримано жодних, відомих нам, логічних законів, тому марно сподіватися, що логіка допоможе нам вибратися з нього. Це під силу єдино тільки випадкові, звичайному сліпому випадкові...

     Зрештою, вам сподобався сам процес пошуку смислів...

     Після прочитання. І ось ви вже самі захоплено ділитеся враженнями зі знайомими і... ставите сакраментальне запитання, спонукаючи приятеля самому розшукати цю книгу...

     Магічний відблиск цієї книги падає на всі інші твори Еко. Ви розшукуєте "Маятник Фуко" й поринаєте у процес читання. Трохи згодом (чи й одразу) усвідомлюєте, що ефект не той, але, пам'ятаючи "Розу", сподіваєтесь на диво; якого, як водиться, не трапилось. Крім того, що роман є нагромадженням текстів у тексті, головні герої його активно використовують комп'ютер як співтворця або й автономного творця текстів нових. Роман, по суті, стверджує, що текст може мати величезну кількість інтерпретацій, частина з яких може бути не лише неправильною, а й небезпечною, а то й нищівною. Головні герої, на основі зашифрованого послання тамплієрів, вигадують План (можна читати – Проект) своєрідної космічної змови, задуманої й реалізовуваної тими-таки тамплієрами, а також їхніми численними й різноманітними послідовниками чи псевдопослідовниками, згідно з яким можливо переписати всю Історію людства. Він не просто цілковито поглинає їх, змушуючи відмовитися від усього заради власного викінчення, а й виходить з-під контролю, провокуючи фатальні й неуникні для героїв події, і, зрештою, спричинює фізичне знищення майже всіх персонажів.

     А в уста Казобона, останнього, хто зостався серед живих, який, проте, чітко усвідомлює неминучість загибелі, Еко, повторюючись, вкладає думку про необхідність смерті автора: "Автор мусить померти, щоб до читача дійшла його істина" (Умберто Еко. Маятник Фуко.- К.: Фірма "Фіта", 1995. – С. 733.)".

     Потім з'являється "Острів напередодні", і... з'ясовується, що читати цей роман просто неможливо, оскільки він – нудний... Усе, що автор хотів сказати, він сказав в "Імені рози" і сказав це геніально... Певне, тепер Ви вже точно ображені... Але ні, пристрасті невиправданих сподівань вгамовуються, і Ви повертаєтеся... до "Рози", втішаючись пошуком нових смислів й ілюзією співтворення...

     Потім. А потім вам до рук потрапляють нові книги, які порівнюєте з легендарним романом Еко, як-от "Фламандська дошка" Артуро Переса-Реверте, і, як ревний шанувальник, знову беретеся за читання. Прочитавши десь так третину чи й менше, усвідомлюєте, що паралелі треба шукати не з Еко, а з Набоковим, а коли за 50 сторінок до закінчення і за 30 – до кульмінації з'ясовуєте всі чи майже всі відповіді, то й зовсім розчаровуєтеся, але... аж ніяк не в "Імені рози". Більше того, – пориваєтеся вкотре перечитати роман, аби зміцнити своє переконання в тому, що він найкращий... Хоча, звісно, на цій стадії ніяких додаткових підтверджень Ви не потребуєте, оскільки вже давно є не тільки щирим його шанувальником, завзятим популяризатором, а його "здобиччю"...

     ...Ви не можете погодитися, що у нас з текстом "рівноправні" стосунки, я ж не можу погодитися на рабську від нього залежність уже хоча б тому, що він дає нам насолоду й задоволення наших потреб і амбіцій... Так, нехай написане тішить наше марнославство, але ж прочитане – розширює наше знання й, тим самим – межі нашої внутрішньої свободи, долучає до знання універсального, забезпечуючи, водночас, свободу індивідуальних інтерпретацій і повноту життя...

Автор:

     "Ви говорили про співвідношення 50 на 50, коли йдеться про "інтереси" людини і семіотичної структури, яка стрімко розгортається, експлуатуючи нас. Дозволю собі засумніватись. Мені спала на думку ще одна гарна аналогія, яка пояснює наші стосунки з текстом. Казино. Так, справді, окремі гравці здобувають велику славу і великі гроші. Проте, в кінцевому підсумку, Казино ЗАВЖДИ У ВИГРАШІ. За рахунок, звісно, більшості – безнадійної маси тих, що надіються, тих, що спраглі виграшу. Казино, як і пожежа чи потік, ясно, не претендує на роль досконалої аналогії. Надто вже слабенькі темпи його експансії у порівнянні з тим Великим Казино, яке ми позначаємо словом "дискурс".

З листа:

     "Казино – дуже гарний приклад, проте це гра, зрештою, як і все інше. Якщо ти починаєш гру, це означає, що ти згодний з її правилами, або маєш таємну надію змінити правила: "знизу", шляхом бунту, чи прагнеш опинитися серед тих, хто "пише" ці правила... в кожному разі, ми самі обираємо грати чи ні...

     Так само й з тими, хто пише. Ми усвідомлюємо, що, з одного боку, таким чином можемо задовольнити своє марнославство, а з іншого - нам може забракнути сили (знань, умінь, таланту...) наблизитись до досконалості настільки, щоби отримати бажане задоволення, тобто ми ознайомлені з можливістю програшу, потенційних страждань і навіть втрати життя... звісно, це можна потрактувати й так, що означений дискурс просто позбавляється невдалих гравців, тих, що не виправдали його сподівань, і робить ставку на інших, проте, знову-таки – грати чи не грати, залежить від нас... Є й такі, які, зважуючись на щось, не знають про можливі наслідки, проте певний відсоток жертв закладений у будь-якому проекті...

     Чи є якийсь смисл у тому, аби бунтувати? І як, справді, я маю бунтувати проти системи, функціонування в якій мене цілком влаштовує? Засобами й перевагами якої я користуюсь? А ще в мене є улюблені “конячки” – маленькі такі “коненята”, але є… Яким чином я маю протестувати проти експансії тексту, якщо є не просто слухняним його інструментом, а… захопленим, навіть натхненним. Я не вмію і не хочу жити поза текстом. Бунт, за даних умов, також – ілюзія. Навіть якщо ця ілюзія – життєво необхідна. Та, все ж таки...

замість тихенько нидіти на дні –

я вперто погляд догори звертаю,

вишукуючи зорі й кораблі,

і вірю, що “прекрасні вагарі”

в своїх висотах нас не забувають…

   Автор:

     Істина – спалах електричного розряду поміж протилежно зарядженими твердженнями. Сказаного, звісно, недостатньо, щоб підтвердити цю  тезу. Мені до вподоби використовувати протилежні метафори для характеристики одного і того ж явища.  Ми – пісок на дні гігантських інформаційних потоків. Або дерева на шляху бурхливої лісової пожежі.

     Можна скористатися ще однією метафорою, яка допоможе збагнути стосунки людини і тексту – ковзанка. Чи траплялося вам спостерігати взимку (скажімо, на пагорбі міського парку), як виникає ковзанка? Тоді, коли дітлахи тільки починають її вичовгувати, вона може бути завдовжки у добру підошву. Наступного дня – вже кілька метрів. Чим довша ковзанка, тим більшу кількість охочих ковзатися вона приваблюватиме. І тим швидше зростатиме її довжина. Ось наша ковзанка видовжилась до півсотні метрів, а нею безперервно летять – падаючи і піднімаючись – на підошвах, дошках і власних куртках – десятки людей. Глядачі додають азарту. Власне тут і виявляються деякі риси характеру: обережність або відчайдушність, мужність і несміливість. Тобто люди отримують своє (те, заради чого вони і прийшли в парк: розважитись, "показати себе і на інших подивитись"), а ковзанка – своє. Кожний, хто ступив на неї, мимоволі, не замислюючись, платить їй данину, подовжуючи її бодай на кілька міліметрів. І хай би як окремо взятий індивід заперечував притягальну "владу" цієї ковзанки чи ігнорував її, однаково за якимись статистичними законами навколо неї будуть сотні людей.

     Тепер спроектуємо цей образ на "ковзанку тексту". Відбувається щось подібне. З тою різницею, що влада дискурсу незрівнянно більша, майже всеосяжна. Цією ковзанкою люди ковзаються завжди і всюди. Темпи її зростання – шалені. А довжина зовсім не обмежена величиною пагорба. Я зумисне навів такі різнорідні метафори: вогонь і лід, полум'я і ковзанка. Насправді людина, звичайно, не така пасивна, як поліно чи дерево, охоплене полум'ям. А дискурс – не такий пасивний, як ковзанка. Тепер спробуємо передбачити хід думок читача. Мовляв, варто уявити щось третє – посередині між ними, – і це третє більш-менш вірогідно відображатиме стосунки людини і тексту.

     У тім то й річ, що це третє не лежить посередині. Я взагалі мало вірю в "золоту середину". Є крайнощі, які можна охопити не так формальним, як парадоксальним мисленням. Саме воно спонукає нас зробити зусилля і "перескочити" на інший рівень розуміння, скоріше інтуїтивного, ніж раціонального.

Парадоксальне мислення

До параграфа "Парадоксальне мислення

як елемент філософії масової комунікації"

     Пропонуємо додаткову інформацію та авторські роздуми з приводу парадоксальної логіки.

     У ХХ ст. "логічні катастрофи" були пов'язанi, зокрема, з iменами математикiв Кантора, Рассела, Рiшара, Греллiнга та iн. Слово "катастрофи" вжито тут без будь-якого перебiльшення. Адже їхнi парадокси засвiдчували внутрiшню суперечливiсть теорiй (наприклад, теорiї множин), якi мали би бути логiчним фундаментом математики. Особливо сильне враження на вчених справив блискучий за формою i надзвичайно потужний за руйнiвною силою парадокс англiйського математика, логiка i фiлософа Бертрана Рассела (1872–1970), який вiн популяризував у формi бувальщини про сiльського цирульника.

     Єдиний цирульник села дiстав суворий наказ голити всiх тих чоловiкiв села, якi не голяться самi, i тiльки їх. Чи може цирульник голити себе? Перша вiдповiдь, яка мимохiдь напрошується, – "не може". Але якщо "не може", то тим самим вiн зараховується до чоловiкiв, "якi не голяться самi". Отже, цирульник може  пiдголитися сам. Але ж тих, що голяться самi, голити цирульнику заборонено. Отже, не може i т.д.

     За словами Гiльберта, парадокс Рассела справив у математицi "ефект цілковитої катастрофи. Один за одним видатнi спецiалiсти з питань теорiї множин залишали свої дослiдження у цiй галузi. Нависла небезпека над дедуктивними методами, бо явно впадало у вiчi, що подiбнi парадокси виникли як наслiдок цих методiв, якi постiйно використовувались у математицi" [71, 64].

     Історія парадоксів свідчить про три типи реакції на них: відчай, намагання спростувати парадокси і, нарешті, їх заохочення. За переказами, давньогрецький філософ Діодор Кронос, не розв'язавши однієї з найдавніших логічних загадок – парадоксу Евбуліда – помер від розпачу. Зазнавши такої самої невдачі, покінчив самогубством і Філет Коський...

     Другий тип реакції – намагання спростувати парадокси (через виявлення логічних помилок або через дещо штучне створення кількох рівнів логічних операцій). Навряд чи ці намагання можна назвати успішними. Не вдаючись у логіко-математичні тонкощі цієї справи, процитуємо міркування американського вченого Х. Каррi: "Проблема пояснення парадоксiв, як i ранiше, вiдкрита i, як i ранiше, важлива. Парадоксам присвячено велику лiтературу, запропоновано багато пояснень, але й досi жодне з них не можна вважати загальновизнаним" [71, 46]. Бертран Рассел писав: "Відколи почали доводити очевиднi твердження, багато які з них виявилися хибними".

     Нарешті, третій тип реакції – заохочення. Чимало вчених вважали парадоксальну суперечливiсть обов'язковим атрибутом людського пiзнання, пiдтверджуючи цим афоризм Оскара Уайльда про те, що в парадоксах виявляє себе правда життя. Вiдомий австрiйський математик Курт Гедель (1906–1978) довiв теорему, яка стверджує, що коли аксiоматична теорiя формально несуперечлива, то вона не повна. Не менш вiдомий англiйський фiлософ Карл Поппер пiшов iще далi. За його логiкою будь-яке наукове знання пiдлягає спростуванню. Якщо ж воно спростуванню не пiддається, то це не наука, а мiф. У цьому суть демаркацiйного принципу фальсифiкацiї – кордону мiж наукою та мiфом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Александрович Є. Тридцяті без ретуші // Журналіст України. – 1990. – N 4.

2. Алексеева М. Книгоиздание в России на рубеже веков // От книги до Интернета. – М., 2000. – С. 120-129.

3. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

4. Арну А. История инквизиции. – СПб., 1996. – 320 с.

5. Багдикян Б. Монополия средств информации. – М., 1987. – 317 с.

6. Барт Р. Текстуальний аналіз "Вальдемара" Е. По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

7. Баткин Л. М. Возобновление истории /  Иного не дано. – М., 1988. – С. 158-161.

8. Башляр  Г. Новый рационализм. – М., 1987. – 376 с.

9. Беккер Э., Дао Д. Буш вступает в "войну за сердца и умы" //www.inosmi.ru/ 1014200598.html

10. Бекморс С. Дискуссия: Тоталитаризм ХХ века / Тоталитаризм как исторический феномен. – М., 1989.

11. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. – СПб, 2001.

12. Богомолов Ю. Телевидение или телеобщение // Правда. – 1989. – 10 сент.

13. Бредбері Р. Інтерв'ю для "Плейбоя" // Альманах перекладацької майстерні. Художні переклади. –Т. 1. Львів, 2002. – С. 114-139.

14. Бурдьє П. Про телебачення і журналістику // Незалежний культурологічний часопис "Ї". 2004. – N 32 //www.ji.lviv.ua/n32texts/N32-svoboda.htm

15. Бурдье П. Рынок символической продукции // Вопросы социологии. 1993. – N 1 //www.bourdieu.narod.ru/bourdieu

16. Вайсерман О., Коваль О. "Майн Кампф" А. Гітлера – політичний практикум з соціал-дарвінізму // Універсум. – 1995. – N 7-8. – С. 32-35.

17. Ватикан расскрывает свои секреты // За рубежом. – 1998. – N 29.

18. Велихова Н. Укрощение языка // Советская культура. – 1989. – 14 янв.

19. Вернадський В. І. Кілька слів про ноосферу; Початок і вічність життя; Роздуми натураліста; Щоденники – Електронна збірка творів у Науковій бібліотеці ім. В. Вернадського // www.nbuv.gov.ua/vernadsky/e-texts/archive/noos.html

20. Веселовський П. Ігри в тоталітаризм // www.telekritika.kiev.ua (08.12.01.).

21. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. – Львов, 1911.

22. Війну в Іраці виграє Голівуд //  Поступ. – 2003. – 14 берез.

23. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus. – К., 1995.

24. Войтенко В. Проблема сокири, або шокова футурологія // День. – 2001. – 29 серп.

25. Воронина О. Законопроект о регулировании сексуальной продукции: два чтения в Думе // Законодательство и практика СМИ. – 1998. – N 5. – С. 7-11.

26. Газета-читач-газета // Post-Поступ. – 1993. – N 1. – 5-12 січ.

27. Гакслі О. Брама сприйняття // Всесвіт. – 1994. – N 5-6.

28. Гальтунг Ю., Несс А. Політична етика Ганді. – Львів, 2001.

29. Гилинский Я. И. Творчество: норма или отклонение? // Социологические исследования. – 1990. – N 2.

30. Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. –  М., 1964. – Т. 2.

31. Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації. – К., 2002.

32. Гордасевич Г. Рядок з літопису //  Дзвін. – 1997. – N 1.

33. Григулевич И.Р. История инквизиции. –  М., 1970.

34. Гримак Л. Резерви человеческой личности. –  М., 1989.

35. Гупало С. Висока недуга Миколи Гоголя // Дзеркало тижня. – 2003. – 11 квіт.

36. Демченко В. Медіа і суспільство: міфи та реальність // Медіакритика. – 2003. – N 2.

37. Дерябин А. Средства массовой интерпретации // nsu.ru/psych/internet/bits/ ntv0news.htm

38. Десятерик Д. Порочна зірка кінематографа // День. – 1998. – 8 груд.

39. Дзарасов С. Партийная демократия и бюрократия // Иного не дано. – М., 1988.

40. Дзюба І. Тридцять років із Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна // Дзеркало тижня. – 2003. – 1-7 берез.

41. Ділі Д. Основи семіотики. – Львів,  2000.

42. До дискусії про журналістську етику: збірка статей. – К., 2002.

43. Добренко Е. Фундаментальний лексикон // Новый мир. – 1990.– N 2.

44. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991.

45. Достоевский Ф. М. Записки из подполья // Собр. соч.: В 10 т. – Т. 4.

46. Дугин А. Едито. Рука так и тянется к кобуре // Элементы. – 1996. –  N 7.

47. Дугин А. Субъект без границ // Элементы.  – 1996. – N 7.

48. Жижек С. Ласкаво просимо до пустелі реального // Критика. – 2001. –  N 10.

49. Забужко О. Філософська українська ідея та європейський контекст. – К., 1992.

50. Заверуха І. Католицька журналістика в Європі // Нова Зоря. – 1994. – 9 трав.

51. Замаровський В. Спочатку був шумер. – К., 1983.

52. Захаров В. А. Тоталитаризм – маска толпы // Тоталитаризм как исторический феномен. – М., 1989.

53. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2000.

54. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. – К., 1993.

55. Знайомство з Internet. – Львів, 1997.

56. Иванян Э. От Джорджа Вашингтона до Дж. Буша. – М., 1991.

57. Искандер Ф. Человек идиологизированный // Огонек. – 1990. – N 11.

58. Іванов В.Ф.  Поняття "інформація" у різних науках // www.journlib.univer.kiev.ua

59. Історія партійно-радянської преси України. –  К.,  1989.

60. Каганець І. Боротьба з тероризмом лише підживлює його глибинні корені // День. – 1998. – 8 жовт.

61. Камю А. Творчество и свобода. Статьи, эссе, записные книжки. – М., 1990.

62. Кар Л. О природе вещей. – М., 1983.

63. Карасьов Л. В. Парадокс о смехе // Квинтэссенция: Философский альманах. – М., 1990.

64. Качуренко О. Цей жахливий самвидав // Журналіст України. – 1990. – N 3.

65. Киянський Д. Психотропна зброя // Дзеркало тижня. – 1998. – 31 лип.

66. Клямкин И. Почему трудно говорить правду // Новый мир. – 1989. – N 2.

67. Коваль В. Собор і навколо "Собору". – К., 1989.

68. Комендантська година для десятирічних // День. – 1998. – 31 липн.

69. Конквест Р. Культ личности ничто по сравнению с террором и фальсификацией // Известия. 1990. – 19 мая.

70. Коновець О.Ф. Українська наука як феномен культури. – К., 2000.

71. Конфорович А. Г. Математичнi софiзми i парадокси. – К., 1983.

72. Костиков В. Неплакатний герой // Огонек. – 1989. – N 17.

73. Костин А. А. Отчуждение мнимое и реальное //Социологические исследования. – 1988.  – N 2.

74. Косян В. Чародій слова // Літ. Україна. – 1990. – 26 квіт.

75. Кримський С. Ефект високого неба. Монологи про софійність життя // День. – 2001. – 20 квіт.

76. Кузнецова О. Журналістська етика та етикет. – Львів, 1998.

77. Кулик З. Зараз на перший план виходить пропаганда //www.telekritika. kiev.ua/ opinion (07.11.2001).

78. Кустарев А. О неизбывной тупости телевидения //www.smi.ru/archive/1010488073

79. Кучинський С. Що прийде на зміну індустрії інформаційних технологій // Дзеркало тижня. – 2001. – 24 лист.

80. Лазарєва А. Журналістика в Україні залишається небезпечною професією // Незалежний культурологічний часопис "Ї". – 2004. – N 32 //www.ji.lviv.ua/n32texts

81. Ламетри Ж.  Сочинения. – М., 1983.

82. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1995.

83. Ленін В. І. Як забезпечити успіх Установчих зборів? // Повне зібр. творів. Т. 34.

84. Леонгард К. Акцентуированная личность.– К., 1981.

85. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. – Львів, 2000.

86. Лоуренс Д. Г. Порнографія і непристойність // Всесвіт. – 1989. – N 5. – С. 121-129.

87. Лубкович І. М. Соціологія журналістики: Курс лекцій. –  Львів. 1997.

88. Мадісон А. Маршал Маклюен и информационные войны // www.smi.ru (14.01.2000).

89. Мазурін М. Своя гра. У пошуках ТБ-героя // День. – 2001 – 28 груд.

90. Макиавелли Н. Избр. соч. – М., 1982.

91. Маринович М. І візія стала плоттю // Сучасність. – 1994. – N 1. – С. 129-137.

92. Маринович М. Україна на полях Святого Письма. – Дрогобич: Відродження. 1991.

93. Мащенко І. Г. Глобальне телебачення. – К., 1992.

94. Мильтон Д. Ареопагитика. – М., 1907.

95. Мілет К. Сексуальна політика. – К., 1998.

96. Мірчук І. Месіянізм Липинського // Дві концепції української політичної думки. – Нью-Йорк, 1990.

97. Місьо М. Правничі засади діяльності журналістів в Україні. – Львів, 2000.

98. Морозов И. Комсорг. Борьба и победа // Б-чка "Комс. Правды". – М., 1989. – N 2.

99. Морроу Л. Зло // За рубежом. – 1991.– N 31.

100. Мудрецы поднебесной. – Симферополь, 1998.

101. Недюха І. Останній герой: хто переможець? // День. – 2002. – 25 лют.

102. Неру Д. Открытие Индии. – Т. 2. – М., 1989.

103. Нікітін О. Без допомоги пера // Дзеркало тижня. – 2002. – № 42. – 2-9 лист.

104. Одайник В. Психология политики. – СПб.: Ювента. 1996.

105. Омельченко О. Пацієнт має право // День. – 2001. – 19 верес.

106. Орлов М. А. История сношений человека с дьяволом. – М., 1992.

107. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Вопросы философии. – 1989. – N 3.

108. Оруэлл Д. "1984" и эссе разных лет. – М., 1989.

109. Папа Іван Павло ІІ. Сімейне співжиття. Апостольське Повчання Святішого Отця. – Львів, 1995.

110. Пахльовська О. Чи можливий український бестселер? // Час. – 1997. – 4-10 груд.

111. Переворот в Інтернеті // Поступ. – 2003. – 20 трав.

112. Петров Н. Самовнушение в древности и сегодня. – М., 1986.

113. Петрунько О. Не такий чорт страшний, як його малюють // День. – 2001. – 25 трав.

114. Піранделло Л. Блаженної пам'яті Матіа Паскаль. – К.: Дніпро, 1991.

115. Платон. Государство. Соч.: В 3 т. –  М., 1971. – Т. 3, ч. 1.

116. Платон. Діалоги. – К., 1999.

117. Подорога В. А. Голос власти и письмо власти // Тоталитаризм как исторический феномен. – М., 1989.

118. Пономаренко М. Українська етно-мережа // Український форум. – 2001. – 21-28 квіт.

119. Потебня А. Мысль и язык. – К., 1993.

120. Потятиник Б. Екологія ноосфери. – Львів, 1997.

121. Почепцов Г. Логика пропагандистской войны // www.russ.ru/politics/interpol/ 20011126-poch-pr.html

122. Права людини – 2003. – N 32.

123. Приходько О. Антиголлівудська коаліція // Дзеркало тижня. – 2003. – 5-11 квіт. 

124. Про партійну і радянську пресу, радіомовлення і телебачення: Зб. документів і матеріалів. – К., 1974.

125. Регулярно ходять в Інтернет…// День. – 2001.–  N 37.

126. Різун В.В. Терія масової комунікації //www.journlib.univer.kiev.ua

127. Робер Р. Письменный текст в период революционных перемен // www.russ.ru/ ist_sovr/other_lang/20010122_rober.html

128. Родик. К. "Киевские ведомости" і українська мова // Post-Поступ. – 1993. – N 23.

129. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – К., – 1998.

130. Рябоконь Л. Механізмом зміни моральних норм є скандал // День. – 2001. – 19 жовт.

131. Сверстюк Є. Лице людини перед лицем терору // Сучасність. – 1995. – N 5. – C. 139-144.

132. Семиноженко В. Нова стратегічна епоха і гуманітарний вимір національної безпеки // День. – 2001. – 1 груд.

133. Сен Сернен Б. Зло у ХХ столітті // "Ї". – 2002. – N 26.

134. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище. – К., 2002.

135. Сигеле С. Преступная толпа. – М.: Институт психологии РАН, 1999.

136. Сосюр Ф. Курс загальної лінгвістики. – К.: Основи, 1998.

137. Сталін В.Й. Заключне слово по організаційному звіту ЦК ХII з'їзду РКП (б). Твори. Т. 5.

138. Тоталитаризм как исторический феномен: Сб.ст. – М., 1989.

139. Уайзберг Дж. Получите бесплатный секс // Журналист. – 1989.– N 4.

140. Уикс, Джеральд Р., Лучиано Л'Абат. Психотехника парадокса. Практическое руководство по использованию парадоксов в психотерапии. – М.: Маркетинг, 2002.

141. Уэйд Н. Коллеги по эволюции // Корреспондент.  – 2004. – N 4.

142. Фашизм как стиль // Элементы. – 1993. – N 4.

143. Фенстад Й. Наскільки прогнозована природа? // Кур'єр ЮНЕСКО. – 1998. – N 7.

144. Франс А. Острів пінгвінів. Твори: У 5 т. – К., 1977. – Т. 4.

145. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия. – М.: 1992.

146. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1990.

147. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1986. 

148. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М., 1993.

149. Хоркавий Р. Ніхто не знає, що таке Чорнобиль // Сім днів. Рівненський тижневик. – 1994. – N 17.

150. Ципко А. Почему заблудился призрак // Собеседник. – 1990. – N 20.

151. Цицик І. ФБР викопало собі яму // Поступ. – 2001. – 27 груд.

152. Чайковський Я. Права людини – свобода преси // Незалежний культурологічний часопис "Ї". 2004. – №32 //www.ji.lviv.ua/n32texts

153. Чекалова Е. Салон на поле битви // Неделя. – 1988. – N 20.

154. Чекмишев О.В. Риси неототалітаризму в сучасних ЗМК // Актуальні питання масової комунікації. – 2001. – Вип.1.

155. Чижевський Д. Українська філософія // Філософські студії. – 1993. – N 1.

156. Шерех Ю. Друга черга. – Мюнхен, 1978.

157. Эйдлин Ф. Крушение новояза // Тоталитаризм как исторический феномен. – М., 1989.

158. Юркевич П. Вибране. – К., 1993.

159. A Free and Responsible Press [a General Report on Mass Communication, Newspapers, Radio, Motion Pictures, Magazines, and Books. By the Commission on Freedom of the Press].  (Robert D.Leigh, ed.). Chicago: University of Chicago Press, 1947.

160. Anderson A.   Young People and Televised Violence // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994.

161. Bandura, Albert. Aggression: A Social Learning Analysis. Englewood Cliffs, NY: Prentice Hall. 1973.

162. Baron, Alan. The Slippery Art of the Polls // Politics Today. Vol. 6, N.5. 1980.

163. Baudrillard, Jean. L'illusion dela fin. Galilee, 1992.  

164. Berkman, Ronald. Politics In the Media Age. New York: McGraw Hill, 1986.

165. Berkowitz, Leonard. Some Effects of Thoughts on Anti- and Prosocial Influence of Media Events // Psychological Bulletin, 1984. N. 3.

166. Botein, M., Rice, D.M., Samuels E.B. & Burns, E. Western Civilizations. New York: Norton & Company, 1955. 

167. Brown, Dan. The Manifest Content of Pornography: Research Advances and Policy Considerations. New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 1989.

168. Castells, M., Freire, P. & Macedo, D. Critical Education in the Information Age. Boston: Rowman & Littlefield Publishers, 2003.  

169. Caught, Martin J. In Fantasyland: Electronic Media's Hold on Society // USA Today. July, 1988. 1:93.

170. Cmiel, Kenneth. The Language of Media, Politics and Public Life // Media Studies Journal.  1991. N 4. V.5

171. Compaine, Benjamin M. Who Owns the Media. New York: Harmony Books, 1979. 

172. Day, Louis A. Ethics in Media Communications: Cases and Controversies. Belmont: Wadsworth, 1990.

173. Dennis, Everette E.  Reshaping the Media: Mass Communication in the Information Age. New York: Sage Publications, 1990.

174. Dennis, Everette E. & Merrill, John C. Media Debates: Issues in Mass Communication. New York & London: Longman, 1991. 

175. Dickey, C. Get ready for the new MTV // Newsweek. Oct. 9, 1989.

176. Dobbs, Rene. Media Ecology Online Discussion // mediaecology@ube.ubalt.edu, 25.11.1999.

177. Dominick, Joseph.  Geographical Bias in National News // Journal of Communication.  Vol. 27. 1977.

178. Foucault, Michel.  The History of Sexuality: The Use of Pleasure. New York: Vintage Books, 1978.

179. Gordon, George. The Communications Revolutions: A History of Mass Media in the United States. New York, 1977.

180. Groth, A. Nicholas. Men Who Rape: The Psychology of the Offender. Perseus Publishing,  2001.

181. Hamilton, James T. Marketing Violence: the Impact of Labeling Violent Television Content // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994. 

182. Hughes, John. 1971. Journalist's Next Phase. ASNE Bulletin.

183. Hyde, H. Montgomery. A History of Pornography. New York, 1966.

184. International Encyclopedia of Communications. (E.Barnouw, G.Gerbner, W. Schramm, ed.). Oxford, New York: Oxford University Press, 1989.

185. Itzin, Catherine. Pornography: Women, Violence, and Civil Liberties: a Radical New View. Oxford: Oxford University Press, 1993.

186. Kaminsky, P. Is Television Brutalizing German Kids? // DPA News Service. N.4, 1993.

187. Kendrick, Walter. The Secret Museum: Pornography in Modern Culture. New York: Viking Press, 1988.

188. Linden, Eugene. Lost Tribes, Lost Knowledge // Time, Sept. 21, 1991.

189. Mass Media Dictionary. (Ellmore, R. Terry, ed.). Lincolnwood: National Textbook Company, 1991.

190. McLuhan, Marshall. At the Moment of Sputnik...// Journal of Communication. Winter, 1976.

191. McLuhan's Interview // Washington Post, May 15, 1977.

192. Megee, Mary. Is Gratuitous Violence on TV a Form of Censorship by Commerce? // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994.

193. Merrill, John. The World's Great Dailies. New York: Hasting House, 1980.

194. Mott, Frank Luther. The News in America. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1952. 

195. Mumford, Lewis. Myth of the Machine: Technics and Human Development. Vol. 1. New York: Harvest Books,  1967.

196. Negrine, R. Politics and Мass Мedia in Britain. London: Taylor and Francis Books, 1989.

197. Nelson, Nancy L. Metaphor and the Media // Communication and Culture. Vol.4. New Jersey, 1990.

198. New Media Politics: Comparative Рerspectives in Western Europe. London, 1986.

199. New Normality // Washington ProFile. Febr. 11, 2004.

200. Ong, Walter J. Orality & Literacy (New Accents). New York: Routledge, 2002.

201. Owen, B.M. TV Economic. London, 1976.

202. Patkin, Terri. The Question of Violence in the Construction of Virtual Environments // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994.

203. Patterson, Thomas E. & McClure, Robert D. The Unseeing Eye: The Myth of Television Power in National Politics. New York: Putnam, 1976.

204. Perspective // Communication and Culture. Vol.4. New Jersey, 1990.

205. Peterson, Ruth C. & Thurstone, L. L. Motion Pictures and the Social Attitudes of Children. New York, 1933.

206. Pittman, Alan. Stop the Press // www.altnet.org/story.html (Nov. 21, 2001).

207. Pool, Ithiel de Sola.  Technologies of Freedom. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1983.

208. Popper, Karl. La television: un danger pour la democratie. Paris: Anatolia Editions, 1994.

209. Poster, Mark. The Second Media Age. New York: Polity Press, 1995.

210. Postman, Neil. Amusing Ourselves to Death: Public Discourse in the Age of Show Business. New York: Viking, 1985.

211. Postman, Neil. Building a Bridge to the 18th Century. New York: Vintage Books, 2000.

212. Postman, Neil. The Reformed English Curriculum. New York: Pitman, 1970.

213. Privat, P. Lord of the Channels// Newsweek. Jan.20, 1992.

214. Pulitzer, Joseph. College of Journalism // North American Review. May, 1904. 

215. Ronalds, William & Appleby, Barbara. Warring Against The Human Spirit // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994.

216. Rushkoff, Douglas. The Thing that I Call Doug (A Talk with Douglas Rushkoff) // EDGE. Oct. 25, 1999.

217. Sachsman, David B. Passing Moral Judgment on Televised Violence // International Conference on Violence in the Media. New York, 1994.

218. Schramm, Wilbur L. & Lyle, Jack. Television in the Lives of Our Children. Stanford University Press, 1961.

219. Severin, Werner J. & Tankard, James W. Communication Theories: Origins, Methods and Uses in the Mass Media. New York, London: Pearson Addison-Wesley, 2000.

220. Shapiro, Andrew L. We're Number One. New York, Vintage Books, 1992.

221. Shaw, Donald Lewis. The Emergence of American Political Issues: The Agenda-Setting Functions of the Press. St.Paul: West Information Pub. Group, 1977.

222. Siebert, F., Peterson, T., & Schramm, W. Four Theories of The Press. Chicago: University of Illinois, 1973.

223. Sigal, Leon V. Reporters and Officials: The Organization and Politics of Newsmaking. Rowman & Littlefield, 1973.

224. Stannard, Matthew. BBC's new reality show may be cruel and unusual TV // San Francisco Chronicle. Jan. 29, 2002.

225. Stephens, Mitchell. A History of News from the Drum to the Satellite. New York: Viking, 1988.

226. Stevenson, Robert L. Global Communication in the Twenty-First Century. New York, London: Addison-Wesley Pub. Co., 1994.

227. The Transformation of Mass Communications / A People and a Nation (M. B. Norton, D. M. Katzman et al., ed). Boston: Honghton Miffin, 1986.

228. Victica, Gregory.  Inside the Secret Cyberwar // Newsweek.  Feb. 21, 2000.

229. Washington ProFile // Weekly Digest. N.15, 2003.

230. Whitehouse, M. Mighter than sword. Eastbourne, 1985.

231. Williams, Tannis & Siegel, Alberta. The Impact of Television: a Natural Experiment in Three Communities. New York: Academic Press, 1985.

232. World Press Freedom Review // IPI Report, December 1993.

ПОКАЖЧИК

Авторитаризм, 5, 57, 84

Альтернатива

ненасильницька, 51

популярній пресі, 36

телебаченню, 23

Альтернативна інформація, 94, 114

Альтернативні медіа, 232

Асиметричні удари в ЗМІ, 232

Аудиторія

в тоталітарному суспільстві, 54, 90, 94, 100, 141, 161, 162

дитяча, 138, 145

незалежних медіа, 74

популярних медіа, 38, 42

якісних медіа, 37

Барт, Р., 84, 189, 190, 192, 285

Башляр Г., 240, 285

Беркман, Р., 68-69, 79

Бурдьє П., 23, 193, 285

Веб-сайт, 10, 14, 19, 31, 33, 59, 217, 219

Вернадський В., 185, 209, 212, 214, 285

Вільний ринок ідей, 72-74, 79-80, 256

Віртуальність, 6, 8, 11-19, 25,31-36, 43, 48, 49, 85, 91-92, 99, 126, 141, 143, 150, 169, 179-180, 188, 196, 197, 204, 214, 226-227, 232, 252, 264, 265, 270, 272

Всевідання, 6-7, 19, 118, 182-183,

185, 186, 214, 235, 248, 276

Газета, 8, 10, 34, 37, 39-40, 72, 88, 92, 94, 177

Гайдеґґер, М., 152, 189, 215, 225, 228

Гакслі О., 52, 117-118, 286

Генерація, 251

Гіперреальність, 48

Глобалізація, 26-27, 30, 35, 188, 197, 205, 241

Ґутенберґ, 31, 64, 174-177

Друк, 63, 65, 71, 84, 106, 170, 182, 187, 198

Еко У., 14, 48, 276, 277-279

Експансія

інформаційна, 22, 205

семіотична, 189-191, 197, 199, 203, 205, 214, 254, 260

Еротика, 6, 43, 124, 126, 129-132, 134-136, 139, 252-253, 267

Ефір, 68, 72, 94, 179

Журналізм

новий, 76

об'єктивний, 74, 78

Журналістика, 8, 49, 65, 69, 75, 76, 77, 80, 81, 82, 91, 97, 98, 100, 104, 113, 160, 164, 167, 168, 206, 246

Ідеологія, 21, 60, 89-94, 97, 101-104, 107, 111-113, 143, 166, 169, 205, 207

Ілюзія, 12, 15-16, 19, 23, 52, 115, 193, 204, 226, 233, 242, 248, 250, 265, 271, 275-276, 279

Імітація реальності, 11-14

Інтернет, 5, 7, 10-11, 21-35, 44, 54, 80, 85, 87-88, 107, 124, 126, 133, 141-144, 150, 170-172, 177-185,

188, 197, 202, 206, 211, 216-219, 221, 223, 227, 231-236, 252, 278

Інтерпретація, 18, 34-37, 81, 104, 106, 117, 189, 242, 254, 259, 278-279

Інформація, 24, 37, 40, 94, 185, 212

Інформаційна модель, 234

Інформаційний

вибух, 169, 225, 251

потік, 8, 10, 16-17, 31, 34, 68, 70, 74, 82, 184, 187, 194, 198, 213, 234, 241, 246, 249, 271, 281

пошук, 179, 232

Існування, 36, 40, 57, 59, 65, 82, 116-120, 128, 142, 152, 155-157, 167, 175, 182, 201, 206, 208-211, 223, 236, 258, 273

Істина, 7, 18, 52, 57, 59, 72-73, 80, 116, 190, 238-239, 254-256, 269, 277, 279, 281

Катастрофа, 6, 9, 12, 38, 39, 69, 127, 151, 207, 238, 283

Кінематограф, 18, 21, 34, 48, 69, 82, 84, 130, 148-151, 180, 182

Книга, 5, 14, 28, 35, 42, 52, 97, 98, 105, 194, 234, 273

Комунікаційна техніка, 9, 15, 31, 48, 84-86, 88, 104, 170, 187, 188, 209, 253, 270

Комунікаційний пристрій, 228

Комунікаційні зони

авторитарна, 54-55

популярних медіа, 36-43, 202

тоталітарна, 54, 85

якісних медіa, 36, 37

Конфлікт медіумів, 6, 25, 170-171

Концепція

"порядку денного" свідомості, 56

авторитарна, 55, 57, 257

лібертальна, 72-73

мінімального ефекту, 56, 114

соціально відповідальної преси, 80, 82

Критерій, 5-6, 9, 20-21, 26, 36, 43, 48, 51, 59, 63, 66-69, 124, 134, 137, 170, 218, 219, 236, 241, 255, 262

Лист  щастя, 195, 196, 202, 260, 271

Ловренс Д., 64, 136, 266

Маклюген М., 6, 23, 31, 84, 125, 171, 176, 188, 205, 207, 252, 273

Макротекст, 196

Маніпулятор, 115

Маніпуляція, 88

Маніпулятивна практика, 169, 251

Маніпулятивний тиск, 108, 110

Мас-медіа, 5, 8, 10, 41, 49, 55-56, 76-85, 104, 128, 144, 150, 159, 170-171, 187, 208, 219, 231, 249, 257-258

Матриця, 12, 18, 64, 107, 161, 229, 270-272

Машина

бажань, 213

біомашина, 234

комунікаційна, 34, 220, 228

медіа, 231, 232

Мегамашина, 54, 75, 78, 142, 218, 220, 222, 228-235

Медіа

Англії, 8, 30, 31, 57, 63, 64, 73, 132, 147, 163, 182, 255

Великобританії, 63, 64, 66, 109, 146

електронні, 13, 16, 20, 25, 177, 180

Іспанії, 46, 57

Малайзії, 65

Німеччини, 24, 51, 109, 147, 149, 162, 182, 257-258

популярні, 6, 36-43, 202

Росії, 30, 32, 44, 53, 54, 103, 113, 132, 136, 154, 195

Сінгапуру, 65, 135

США, 15, 21-23, 26-32, 35, 39, 42-45, 47, 49, 53-55, 64, 67-70, 75, 78-81, 105-109, 113-114, 126, 130-133, 144, 146, 147-149, 151-152, 162, 181-182, 207, 212, 255-256, 259, 263, 284

України, 24, 27, 30-32, 40, 41, 44, 48-53, 67, 71, 83, 84, 87, 95, 96, 103-107, 113, 125, 132-136, 149, 158, 160, 164-165, 181, 211- 212, 222, 231, 238, 274

Франції, 30-34, 39, 57, 62-63, 149, 157, 170, 190, 255

якісні, 36- 37

Медіаграмотність, 152, 251

Медіаекологія, 189, 205, 207, 208, 210-212, 251

Медіакритика, 5, 7, 8, 20-21, 34, 44, 47, 82, 124, 189, 218, 250-251, 254

Медіаосвіта, 159-160, 251

Медіум, 5-8, 21, 22, 25, 38, 80, 85, 170-172, 175-177, 182, 184

Мережа, 7, 10, 21, 25-34, 46-47, 61, 87-88, 120, 131-132, 177-181, 197, 201, 206, 210, 214-217, 231- 236, 241, 258

Мислення

машинне, 229, 235

нетрадиційне, 235

парадоксальне, 207, 235, 238, 240-243, 246, 250, 283

Мільтон Д., 63, 72, 73

Містифікація, 36, 39, 43, 46-49, 110, 262

Міф, 16, 90, 113, 152, 172-173, 252

Мультимедіа, 7, 13, 177

Насильство

в медіа, 142-143, 159

екранне, 6, 11, 42, 129, 139, 141, 145, 160, 169, 188, 197, 237, 251, 252

Нескінченність, 220, 236, 246, 249

Ноосфера, 7, 19, 35, 184-187, 196, 198, 201, 204-216, 246, 250-251, 260, 269-270

Нооценоз, 205-206, 251

Орвелл Д., 52, 95, 125, 163, 166-167

Особистість, 7, 48, 73, 86, 93, 101, 114, 134, 162, 187, 194, 269

Пам'ять

індивідуальна, 173, 275

колективна, 10, 217, 235

Писемність, 35, 172, 198

Пізнання, 236, 265

Платон, 57, 61, 135, 145, 172, 173

Популярність, 69, 181, 233

Порнографія, 11, 42, 49, 59, 125-145, 152, 159-160, 168-169, 185, 188, 197, 251-252, 266

Постмен Н, 5, 21-24, 52, 177, 188, 207-208, 219

Потебня О, 189

Пошта, 34, 86, 88, 178-179, 217, 276

Преса, 5, 11, 15, 22, 29, 30, 34-41, 46, 55, 57-58, 63-84, 88, 91, 94, 97, 98, 106-107, 112, 116, 119, 125, 132, 139, 144, 179, 206, 255-259

Прогрес, 27-28, 84, 110, 157, 188, 192, 219, 223-224, 227, 237, 245, 253

Пропаганда, 6, 11, 22, 54-55, 58-59, 66, 70, 85-96, 100-101, 104-114, 124-125, 130, 160-164, 167-169, 197, 213, 219, 237, 246, 249-252, 257-258

Просвітництво, 42, 62, 74, 80-81, 124, 155

Процесор

біологічний, 214-215, 270

електронний, 214-215

Псевдоподія, 47

Психологія

Інтернету, 34

насильства, 146, 148, 150-158, 162

популярних медіа, 42, 48

порнографії, 139-141, 145

пропаганди, 119

реципієнта, 18

телебачення, 25

тоталітаризму, 98, 100, 104, 171

Радіо, 8, 10, 13, 18, 21, 28, 30-37, 61, 71-72, 82, 84, 85, 88, 111, 120, 142, 171-172, 179, 180-184, 198, 201, 208-210, 216, 220-221, 248, 269

Реальність, 11-14, 1-19, 23, 36, 48, 54, 141, 155, 157, 211, 214, 227, 271-272, 278

Реклама, 6, 11, 39, 52, 110-112, 124, 125, 134, 138, 144-145, 168, 202, 213, 249

Рекламна індустрія, 11, 75, 112, 225

Свобода преси, 63, 66-6971, 81-83, 116, 144, 255

Семіоз, 204, 253

Семіоцентризм, 7, 187, 192, 260, 269

Структура

автономна, 188, 224

медіа, 22, 224

семіотична, 99, 140, 190-191, 194-203, 213, 215, 226, 246, 253, 274, 279

Творіння, 195, 223, 225

Творчість, 236, 239

Телебачення, 5-8, 13, 16, 18, 21-26, 34-38, 56, 61, 68, 88, 100, 114, 126, 132, 142, 145-147, 151, 169-171, 176-182, 201, 210, 221, 232, 248, 252

Технологія

інформаційна, 27

комунікаційна, 15, 31, 48, 85, 170

мультимедійна, 21, 25, 34

цифрова, 13, 87

Ток-шоу, 53, 202, 249

Тоталітаризм, 25, 51, 81, 84, 85-92, 95-96, 99, 149, 163, 207, 238, 285

електронний, 25, 85, 89

Тоталітарний, 84, 90- 92, 102, 162, 256

дискурс, 161, 261

медіа-системи, 259

Усезнання, 236

Успіх

критерій успіху, 219

успіх в публіки, 257

Факт, 23, 31, 36, 47-48, 58, 71-72, 76, 78, 86, 99, 105, 119, 121, 125, 127, 135, 145, 151, 161, 166, 167, 176, 190, 207, 209, 219, 238, 245, 252

Фальсифікація, 14, 49, 88, 94, 103, 111

Фільм, 8, 12, 15-18, 45, 48-49, 59, 69, 134, 138, 143-146, 149-153, 161, 173, 178, 179, 185, 200, 204, 252, 265, 270, 272

Фільтрування інформації, 67

Фромм Е., 37, 114, 162, 218

Фуко М., 190, 193, 198, 278, 279

Цензура, 6, 22, 53, 58-64, 66-73, 90, 135, 137, 142, 156, 168, 196, 256

Цивілізація

і культура, 127, 128-129, 138, 184, 192, 214, 253, 271

і текст, 174, 198

і техніка, 198

Шоу-бізнес, 11, 232

Шрамм В., 80, 97, 146, 255, 259

BOUNDS OF GROWTH (AFTERWORD)

Information for the sake of information and progress for the sake of progress? I am  in little doubt that this is exactly how things are evolving. What is at issue, however, is this: is it at all possible to change this course of development? Media can be considered a child born by humankind but not belonging to it. Culture and civilization are presented in this book as a string of self-evolving projects that exploit both human and technical resources.

I understand the Apocalypse as freedom, absolute and unrestricted freedom. Conditions and the sense of the existence of the world consist of restrictions. And that is why absolute freedom would probably put an end to the world as we know it. We strive to tear down borders established by someone else. And we do so only to restore them again, proceeding from our own understanding.

The development of the global information network with its omniscience makes ideological or intellectual victory impossible, like the development of weapons of mass destruction has eliminated the possibility of a victory in a military confrontation.

Many people express their dissatisfaction with the contemporary media, which, nevertheless, exert an astonishing influence on them. Of course I cannot be expected to solve all media mysteries. This, after all,  is not my intention.

Generally speaking, the metaphor of keys in this book stands for the criteria on the basis of which I will attempt to divide mass communication into zones.

Communication zones discussed in this book are only arbitrary, but they can facilitate understanding of the media. They are like photographs of an object taken from different perspectives – those of popular and quality press, television and the Internet, freedom and authoritarianism. More items can be added to this list just like more photographs can be taken, particularly if the object is gigantic, complex and difficult to understand. I will try to demonstrate typical samples of media criticism rather than describe every zone in detail. For example, in the chapter "Television," I discuss Neil Postman's view of television as a medium that tends to turn everything into amusement.

Division of mass communication into a "paradise" zone and a "hell" zone is also rather arbitrary and even ironic. In reality the "paradise" zone has come in for as much criticism as the "hell" zone. As far back as the 1960s Marshall Herbert McLuhan argued that advertising is an attempt to bring the lost paradise back to the common people. Of course I cannot say that it goes for all advertising, but most of it indeed appeals to the feelings of satisfaction, comfort, pleasure, even bliss, imitating "the high life." The same holds true for the so-called positive propaganda -- erotic video production or most of music videos. Correspondingly, the zone of virtual "hell" includes the genres of documentaries and television shows that have to do primarily with aggression, suffering, tragedies, fear and pain. When describing this zone, I will pay more attention to screen violence and aggressive propaganda of totalitarian regimes. This propaganda is particularly terrifying because those who resist its ideological influence can be easily exterminated.

Today the situation is further aggravated by the discrepancies between the values formed by advertising and very low living standards of the majority of population. According to another assumption, propaganda and falsifications for people of the post-totalitarian countries are much more dangerous than screen violence and pornography.

This scheme is of course simplified; it does not reflect all the variety, complexity and unpredictability of mass communication. That is why there emerges the mixed zone (per hell ad heaven). The reason for this lies not only in the fact that propaganda or sadomasochistic erotica can make up part of both paradise and hell zones. The matter is that during the development of mass communication there have been continuous attempts to create an ideal order (communicational paradise) by different "hellish" means such as censorship, persecution of opposition journalists, etc.

The human mind is not ready to handle the information explosion, as is it not prepared for manipulation and spin, which are employed to exert commercial or political pressure. Quite defenseless in the face of such threats, it is extremely vulnerable and exposed. In view of this, the following tasks seem particularly pressing:

a) to restrict by means of legislation flows of screen violence, pornography, advertising and propaganda;

b) to help develop in individuals adequate psychological 'defense mechanisms.'

The latter point is exactly what such psychological and pedagogical disciplines, both academic and applied, as media education, media literacy, media ecology and cultural environmentalism primarily address.

Media education is like a manual for users of technical devices, which necessarily contains safety precautions. That is, it describes under what circumstances these useful appliances become dangerous. Media education is a manual for media users, especially children.

On the other hand, violence and pornography constitute a traditional set of accusations brought by the older generation against the younger one, which is always thought to be more ill-mannered and immoral than the previous one. However, such accusations are stereotypical enough to cast doubt on them. We may even assume that excessive concentration on violence and pornography distracts our attention from really powerful and much more dangerous pathogenic flows.

One can try to visualize a time in a distant future when the inhabitants of Earth will have moved to the virtual world and only sophisticated cerebral and highbrow programs will be profitable on television. So, in a 'dim and distant' future (why not let our imagination play upon this for a while?) action movies will only appeal to cultural deviants. And at some point one of them might write something like this: "Commercial television has led to a domination of a  culture of intellectuals that  shows a complete disregard for physical culture. It is a rarity, therefore, to see a film depicting action, brute force, if you will, which might bring back to our thoroughly intellectualized and virtualized world a largely forgotten atmosphere of ancient myths and folk tales, of Hercules' and Odysseus' heroic exploits, evoke a spirit of combat and adventure in place of incessant computer games and a strong passion instead of Internet sex".

Sounds almost impossible, doesn't it? In the meantime, however, as far back as the 70s Marshall McLuhan wrote that a man of the electronic era loses his body and with it he loses his sense of identity. What he has instead is an image, but not a body. Such a person is desperately trying to find  his origins. And violence is one expression of such a search.

I have confined  myself here to the description of pornography and violence, advertising and propaganda as projects that once started, begin to automatically expand by involving more and more participants (readers, viewers, film producers, directors, actors, etc). What we deal here with is a phenomenon of self-promotion. A business that has gathered  momentum starts promoting itself, cultivating tastes which it consequently invokes in justifying itself.

In this respect, terrorism, both real and virtual, comes into sharp focus. Reflecting  on modern-day terrorism, one cannot help thinking that the tragic theater seems to have moved into our life, while real theatre and cinema merely perform the function of a preliminary examination of this or that scenario. If we were to draw an analogy between physical violence in the act of terror and a gun cartridge, the former might  be compared to a primary inner flash which detonates the explosive charge. In our example, the major "outer" explosion is exclusively psychological.

But still, how to answer the question posed earlier: are there reasons to believe that virtuality sucks the energy out of the real violence and real eroticism? Or, just the reverse, that screen violence and pornography work the recipients up to an extent that they pose a risk of social and psychological aberrations in their behavior? The complexity of the above-described phenomena (and what we have examined hardly covers them all) does not allow us to give a definitive answer. I am inclined to believe that what happens in effect is the two tendencies at work at the same time exerting opposing pressure on society. But, after all, there is nothing unusual about it, especially if we consider how contradictory human nature is. Indeed,  as we all know, our interest in violence and eroticism is rooted in certain instincts, which means that this interest is a natural one. At the same time, however, man has another, genetically conditioned drive, a drive to practice self-restraint, improve nature (and him/herself as part of it). Civilization, in fact, owes its very existence to this drive.  That is why I believe restrictions on erotic and violent behaviors and their different expressions will always be imposed. The only difference will be in the degree of these restrictions, and, consequently, in special characteristics of redistribution of psychic energy.

In the evening, a child watches "Good night, kids!", a TV program. For some reason, he dislikes a cartoon. However, he fails to erase it from his memory, no matter how hard he tries. Moreover, his efforts to forget the cartoon have produced the opposite effect. The child bursts into tears. To FORGET something bad appears to be a problem. "I want to forget!", "How can I forget it?"

Having entered our psyche, IT seems not only to BE but also to ACT inside us, remaining there forever.

I hold the opinion that the human mind is fatally vulnerable and practically defenseless in the face of propagandist manipulations. The only thing that can partially help us is developing the critical mode of thinking, introduction of media education and media literacy, which can inoculate us against the manipulative technologies of advertising and propaganda.

Another important question is whether we can really consider the progress of media to be boundless? I believe that this progress has a limit or, to be more exact, its ultimate aim, at least in theory. I should describe it so as to be able to make some predictions. Since only after having determined the final point can we know how long it will take to reach it and what difficulties we may face on the way.

The biblical story of the Fall serves as a wonderful metaphor that can help us shed light on the development of our civilization and of media in particular. It is the history of disengaging from something once integral, unique and extremely important, so important that today the entire sense of individual existence can be reduced to imitation of the past where there was no individual spirit or individual consciousness, and where the past and the future merged. Contemporary mass communication can be seen as another symptom of this nostalgia, another attempt to regain, through technology, the lost abilities of OMNIPRESENCE, OMNISCIENCE and OMNIPOTENCE.

Humanity has continuously sought to broaden its knowledge about the world, society and itself (this statement seems to be self-evident), that is, to open, using Aldous Huxley's metaphor, "the doors of perception" wider. Huxley himself, however, had a slightly different and unusual view of "the broadening" that is presented in the essay under the same title. The author considers, which it is mescaline, a comparatively harmless cactus drug, that can help us open the "door" wider. Proceeding from some ideas of Bergson, Huxley develops his concept of the eliminative function of the brain. In his interpretation the brain is a valve that separates and protects the consciousness of a person from the gigantic ocean of information. It is presented as being fenced off from the surrounding information ocean by the "valve-brain", which lets in only a very "narrow flow" of the most essential information. It is alcohol and drugs that help widen this access.

We do not intend to make a case against psychedelic substances as ways of connection to the information ocean, questionable as they are. Our ambition is to outline the ultimate aim. We consider mass communication to be another attempt to approach the eternal ideal of omniscience and omnipresence by means of modern engineering and technology. Omniscience can be visualized as an information ocean or information sphere where all possible information is stored. In order to learn something one must get connected to this sphere. Now I should explain what kind of sphere I have in mind. Quantum physics and information science have hypothesized about the existence of an integral information (semantic) field, where power can transform into information and vice versa. This transformation does not depend on any technical devices; on the contrary, engineering and logical thinking cause degradation and atrophy of the properties that have been considered inherent in human beings and activated by an innate intuitive ability. However, this hypothesis, attractive as it may seem, does not have substantial scientific grounds; it is rather a marginal theory. That is why the only thing we can discuss within the framework of this scholarly essay is the idea of synergetic information sphere, which is in line with the basic principles of contemporary science.

My assumption is that in five years or so the word "Internet" will not be used as often and widely as it is today and not because the phenomenon is going to disappear. On the contrary, in fact, it will broaden so much and will become so commonplace that speaking about the Internet will be nothing short of speaking about, say, the atmosphere. It will become new "air"– omnipresent and therefore almost inconspicuous. We notice the air mainly in three cases: when it is of exceptionally good quality (on a mountain top, for example), of extremely bad quality (in a smoggy city) or when we lack it. Similarly, the Internet will become a new atmosphere, or more precisely, noosphere. Today the notion of the noosphere as a planetary information sphere stands every chance of overcoming skepticism of the dominating scientific paradigm, which has pushed it into the margins of scholarly thought together with the noospheric ideas of Volodymyr Vernadsky, Teilhard de Chardin and Leroy.

One more thing to determine is how long it will take us to reach the ideal of omniscience as the ultimate aim of the development of media. My assumption is that media will never, in fact, accomplish this task. But the closer they get to this ideal the SLOWER their pace will be. It is difficult to determine the precise distance. What units should we use – Years? Centuries? However, it is clear that during the 20th century we were getting closer to this ultimate aim of development at frantic speed. However, the closer we are to it, the harder it is to move further. Those who climb mountains will readily confirm that.

Let us consider another scenario, where there is no slow-down to the development of mass communication; on the contrary, it is accelerating in geometrical progression irrespectively of real human needs and even of the hypothetical ideal of omniscience. Under these circumstances the principle of "information for the sake of information" is being realized. A similar principle works for dissemination of the so-called "letters of happiness" or "chain letters". Probably each of us has at least once received a message either through the regular mail or through the electronic one with recommendation to send two dozen copies of it to our acquaintances. This is said to be a precondition for our happiness and good luck. These messages provide a very good example of a semiotic formation which seizes our consciousness by pressing the "buttons" of happiness/unhappiness (other semiotic formations may influence many more "buttons", for example, those of significance, fame, fear, curiosity, sexual interest, seeking comfort, security, etc.).

One of the stages of approaching semiotic revolution, in my view, is the notion denoted by such polysemantic terms as "information era" or "informational society". Revolution can be defined as redistribution of semiotic flows, a change of the present semiotic hierarchy with the youngest institutions becoming dominant. Though I do not intend to deny anthropocentrism, in this book I would like to step aside from this traditional and, in my view, slightly superficial approach and concentrate on semiocentrism. The human person in this book is merely a function of semiotic flows realized in particular through the psychological desire to seem more important in the eyes of other people.

The consequences of "the death of the author", in Michelle Foucault's interpretation, have not yet been properly contemplated. We can even go further and state that the death of the author has not yet happened. And it has not happened for a very simple reason: the author has not been born, that is, in a certain sense, he has never existed.

When reflecting upon the problem of the author, I always imagine a bonfire. The heat is discourse in its broadest sense. New generations, like pieces of wood, are continuously thrown into the fire. These pieces of wood take a while before they catch fire. Not all of them do, however. The dry ones are the first to be ablaze and the best to keep discourse-fire burning. Are you "struck"? This is exactly the word that reflects the essence of things. It is important to understand the word literally. The textual flow either strikes us or catches us, like a river catches wooden chips and takes them away with the stream.

Self-expansion and irreversible growth of this metadiscourse, in fact, determine the development of human civilization and culture. The statement that the hypothetical law of semiotic expansion has created all the variety of forms of human civilization and culture may seem rather strange. It can be visualized as a waterfall, where cascades of water fall down the rocks, obeying only gravitation and creating an infinite variety of wonderful patterns.

Civilization is a great river that has sprung from the stream of information. We are like stones or sand of the great river. We are constantly being washed by the stream. We need to think about information as a stream that is  dependent on humankind, but at the same time, independent of each of us.

Accumulation of significant amounts of information and speeding-up of their rotation stimulate people as text-creators, giving feverish tempo to the process of duplication of semiotic matrixes. But the aim built in this mechanism – to increase amount and to speed up rotation of information – does not necessarily have to limit itself to humankind. I believe that the process of semiotic expansion started before humans appeared and will not end if they disappear.

This view is in line with the idea of semiosis and its particular stages, such as physiosemiosis, biosemiosis, zoosemiosis and anthroposemiosis [John Deely, Basics of Semiotics]. Though the last item on this list is  a tribute to  anthropocentrism, it may well be that the information process will continue without people, who might be kept as a kind of reserve at best. The semiotic expansion does not take place through "human-human" type of communication. On the contrary, this sector is diminishing and the edge goes to other types, such as:

- "human-machine" (TV-set, radio, computer, communication robots, which monitor human reactions and send new materials, etc);

- "machine-machine".

This tendency can be easily detected in journalism, where there is a continuous decrease in importance of the personality and journalists become more and more like biorobots that work for an invisible assembly line. We may say that the importance of the personality in journalism is diminishing because there is a general decrease in the importance of the human being. That is why the problem of automatic behavior does not cease to worry me.

Media are characterized by an inherently dual nature. On the one hand, they were brought to life by people and operate for their sake. On the other, however, they are an expression of the worldwide information processes, or to be more exact, an episode in these processes. The term in semiotics for this is semiosis, which denotes behavior of signs and their interaction.

Semiosis, as some believe, started long before humankind appeared. We can think of it in terms of a train that is moving fast. At some point a passenger gets on (man or humankind) only to get off at another stop, which may well be long before the train's final destination. It may even be that the train is not bound for the 'station' where humankind is heading.  I would even go so far as to say that, deep down, this direction is hostile to man's interests as a biospecies. My view of mass communication is directly linked to the hypothesis about a communication project that is self-sufficient and self-regulatory. In my view, scientific and technological progress is largely an autonomous process that is not confined to the human environment. In view of this, the most persistent thought in this book is about a need to reconsider the prevailing anthropocentric  framework (whereby man is seen as the center of information universe) and move on to other, semiocentric points of reference. Accounting for the world from the semiocentric perspective provides a framework that has an aggressive semiotic structure at its core and as its driving force. If we are to accept this viewpoint, media can be seen as a child that mankind carried in its womb but that it cannot claim as truly its own. It is rather the other way around, in fact, that humanity provides  prime 'fodder' or a means to help this structure unfold and expand. In a sense, humankind is nothing short of a surrogate mother for the media.

The global metadiscourse is identified with the noosphere – a new sphere of the Earth, which does not depend upon subjective desires of individual people, and which, at a certain stage of its formation, exerts a destabilizing influence on the other spheres of the Earth, such as the bio-, atmo- and hydrosphere.  I consider that the essence of the noosphere is not "the great consciousness", but texts – self-evolving semiotic structures capable of expansion. The history of human civilization can be interpreted in terms of expansion or self-development of certain semiotic and symbolic structures, with the human being as part of them.

People do not satisfy the pace of development of the noosphere. That is why not only the physical copying and production of texts, but also development of the text (in the sense of processing textual flows, comparison, analysis, and, finally, creation of new texts) is increasingly more often done by machines.

The topics of explosion-like semiotic expansion and of noosphere threats constitute the second part of this book. Our main idea is that there are mechanisms of expansion built in the text. The flows of financial symbols, reflecting rules of development of informational systems in general, have only one internal logic – escalation in rotation and increase in amount. Media are the central link of the threatening by its scale semiotic explosion we are witnessing now. In this sense we can speak of the THREAT OF THE NOOSPHERE, odd as it may sound, that is to say, the quickly expanding noosphere poses a danger to the biosphere and to people as a biospecies.

There exists a stereotype that the noosphere is something exclusively positive. We are accustomed to identifying ourselves with it. That is why we may be surprised to hear about the threat of the noosphere. The noosphere is ruled by its own laws, and it does not care about the fate of an  individual person or that of the entire humankind, for that matter. The emergence of any new sphere of Earth brings the risk of destabilizing effects. And the noosphere is no exception in this regard.

If we were to draw an analogy between the noosphere and the biosphere or atmosphere, we would come to the conclusion that we are hardly able to initiate any radical changes. Humanity has no control over the noosphere and its dynamics. It is gradually expanding, or 'showing' through us, through our consciousness.

At a certain stage interests of humans as a biological species coincided with the interests of the noosphere, which was created by man. But this coincidence is only temporary. I believe that in the future hostility of the noosphere towards the biosphere will become even more evident. The time when the word "noosphere" was pronounced with romantic admiration has passed. Contemporary ecological problems attest to the destabilizing character of the noosphere, the effect which I believe is hardly the result of an aberration or anything out of the ordinary in the nature of the noosphere, for every sphere tends to go through a critical phase early on in its development.

The idea of restricted development, in my view, reflects the intuitive need to repress the development of the noosphere by keeping back semiotic or semio-technological expansion (technologies are formulas slipped out into the reality or realized formulas). This idea, though, sounds almost absurd when voiced by someone who works in the media sphere. First of all, it contradicts the deeply rooted archetype of "omniscience". Every journalist and ordinary reader will tell you that, despite the abundance of information, its quality leaves much to be desired and reports on events are insufficiently balanced and reliable.

I hold an opinion that the drastic enlargement of the scope of the so-called negative information (screen violence, pornography, falsifications, etc.)reflects general enlargement of the information flow, since every stick has two ends. Besides, even so-called positive information is associated with information fatigue, intellectual disorientation and other negative phenomena. A growing number of people develop upside down paradoxical perceptions of information, considering everything devoid of exhaustive intellectualism (say, action movies, erotic films or sports programs) to be positive and relaxing.

This means that escalation of pathogenic flows is unavoidable if we are to admit that there is a tendency to general enlargement in the amount of information. The struggle against the screen violence and pornography is doomed to failure unless we find efficient means of suppressing the semiotic explosion, or more precisely, unless we manage to gain control over the unruly chain reaction of the semiosis.

In no way do I aim to provide a strategy of turning the explosion into a controllable semiotic reaction. My humble task is to make people realize the existence of the problem and the necessity to deal with it.

This work can be interpreted in terms of four conflicts.

The first one is the conflict between media as impersonal mechanisms and the human being.

A project is a semiotic system that develops by using us as operators and carriers. If we stop to reflect upon any project, we will conclude that even leaders are "slaves of the text," just like ordinary workers are. Joseph Stalin was as dependent upon the huge project called the USSR as any rank-and-file collective farmer was.

The human being as a biological carrier of the semiotic sphere, as a recording, reproducing, and creative device, belongs to this sphere and is subject to laws of its expansion. The size of the population is primarily a consequence of the expansion of semiotic structures. We are merely particles of this steadily expanding system. The automatic behavior within the growing expansion of semiotic structures can be viewed as a major problem that is impossible to solve.

We like our big and small appliances and devices, and not only because they economize our time and efforts. We like the very idea of a machine. This may be because it compensates for our inherent disorder and chaos.

The 'clockworklike' organization of our life and everything in it  is the ideal we seem to strive for. Automation and mechanization  tend to penetrate everywhere. Our own  thinking may be no exception here (intellectual machine). There is a fable that I borrowed from an ancient Chinese philosopher. A traveler walking in a desert meets a recluse, who is climbing down  a well to get a bucket of water. On seeing this the traveler suggests  the man  make the task easier for himself by using some simple mechanism like a crane or a spindle to spare himself the trouble of going down the well each time he needs water. 'But  I don't want it', – came an answer, – 'because man using a machine turns into a machine  himself'.

We cherish an illusion that the relations between man and machine are at least reciprocal: we own machines, and machines own us. However, Megamachines (Lewis Mumford) very often tend to function regardless of us, like a virus. It is not that they are opposed to us, they are just intrinsically programmed to multiply and expand. The expansions of pornography, media violence and commercials are good examples here.

As I consider this, I feel we need a new Don Quixote. The old one combated imaginary giants, who turned out to be windmills. The new Don Quixote will combat the "windmills" of mega machines, which in reality are gigantic monsters.

Looking around  in search of something else opposing  the world of the machines (you will not find many things that are not machines themselves, come to think of it), I see  intuition and paradox as definitely at odds with them. A machine of any kind, with its underlying structure of a formal logic, refutes the very idea of the paradox. Even some computer viruses are designed as a logical paradox to get the machine into a state of infinite oscillation, or causing the computer to go down.  There also exist ways to stimulate intuition by encouraging paradoxical thinking.  This is one of the reasons why I tend to view paradox not only as a symptom of conflict between man, on the one hand, and the rational machine, on the other. Paradoxical thinking is an essential element in the philosophy of mass communication, a bridge between the machine-like rational and irrational cognition.

Media criticism can be considered as another symptom of this conflict as well as a means of improving media, albeit not the most effective one. A way out can be offered by a new medium that will develop on the basis of the Internet. It is the Internet that will occupy the throne of media king in the future. The fight for this throne, though, is far from easy. It brings us to the second conflict between technologically diverse types of media – manuscripts, print media, radio and television. My vision of the problem is based upon the idea that transfers of "the media throne" (from the oral tradition to writing, from writing to printing and from printing to television – the dominant medium at the end of the 20th – beginning of the 21st centuries) have always been caused by  conflicts. Each of these stages reflected interests of conservative media elites and of the people who implemented a new medium. Today we may observe signs of a growing conflict between television as the acting media king and its heir, mostly focusing on redistribution of advertising flows.

The third conflict is manifested in the tension between the reality and the virtual world. By revising and expanding the notion of virtuality, the author basically regards it as synonymous with psychological. Virtuality can be assumed to be a "great consciousness," which incorporates the so-called reality. REALITY IS A PART OF VIRTUALITY. It generates certain images on the "screens" of our minds. Electronic communication, as I have hypothesized, is heading towards the direct projecting of images on our "mind screens" and it takes enormous effort on our part to create the necessary technologies for this. Language/text, though, seems to have reached this aim long ago. It took possession of our minds the moment it emerged and particularly strengthened after the written communication was invented. That is to say that language, despite its archaism, is a very effective means of generating images in human minds.

The correlation between the language and electronics is similar to that between the analogue relaying and semio-analytical relaying. By means of the first method a ready-made image is imposed on us, while the second method involves analysis and encoding of a message into words, which in turn generate images in receivers' minds (these images, though, can differ from the ones that the author of the message had in mind). The second method gives the receiver some freedom of action in decoding the image.

The computer has helped many of us discover that  virtuality is internal rather than external. It is expressed in our dreams and hallucinations, fantasies and "world visions". We have become aware that the computer does not create virtuality; it just transforms it, enlarging the amount of material accessible for our perception, and producing various materials essentially different from those provided by reality and other media. The computer can be said to reform virtuality.

After all, for people the world has always been virtual, that is to say imaginative. It has been a projection and interpretation of reality, which will probably never be fully grasped by the human being.

Finally, the fourth conflict has to do with the ideological principles that provide the basis for media activity. It is primarily connected with the opposition of authoritarian or instrumentalist approaches to media, on the one hand, and the classical theory of the self-regulating free press on the other. In this book I rely on the assumption that it is impossible to bypass the authoritarian stage in the development of mass communication. Ukrainian media of the early 21st century provide a sad illustration of this assumption.

Thus, in the first part of the book I review, analyze and classify some trends and types of media criticism in terms of communication zones. The second part  is concerned with the things hidden behind the histrionic "paradise" and "hell" that are usually overlooked by critics. This part is of a philosophical nature.

Every topic, when approached carefully enough, will inevitably lead us to general reflections on human nature and truth. It is not unlike the electric spark between two oppositely charged electrodes-statements, neither of which can be considered true when taken separately. In any case, that is the way I would like the thoughts expressed in this book to be perceived.

Translated from Ukrainian by Halyna Bezukh

Brief Content

Communication zones: division criteria

Medium Criterion

  Television

  The Internet

Credibility Criterion

  Quality press

  Popular press

Freedom Criterion

  Authoritarian zone

  Zone of freedom

  Totalitarian zone

Criterion of Pathogenicity

  Zone of paradise (advertising, erotica)

  Zone of hell (violence in the media)

Automation Сriterion

  Zone of humans

  Zone of machines

Semiotic expansion

Biocenosis and noocenosis

Paradoxical thinking as part of philosophy of mass communication

Borys Potiatynyk. Media: Keys to Understanding

The author analyses communication zones and the main trends of media criticism. As one of the most important tools of self-regulation of mass communication is media criticism, its study has proved to be a strong learning experience for those who intend to work in the mass media. The idea of semiotic expansion in this book is viewed within the context of media, providing readers with various approaches to communication. This encourages readers to reconsider their attitudes towards the media world. The work will be of interest to journalists and those who research media from the philosophical and critical perspectives.

Borys Potiatynyk (1959), Doctor of Philology, professor of Dept. of Radio Broadcasting and Television, Faculty of Journalism at L'viv Ivan Franko National University; editor-in-chief of the journal MediaKrytyka (Media Criticism, www.mediakrytyka.franko.lviv.ua). Author of several monographs and coursebooks, among them being Totalitarian Journalism, L'viv, 1992; Pathogenic Text, L'viv, 1996; Ecology of the Noosphere, L'viv, 1997. Teaches several courses: 'Modern Electronic Media', 'Philosophy of Mass Communication', 'Media Education'.

Борис Потятиник

МЕДІА:

ключі до розуміння

Наукове видання

Серія: Медіакритика

Літературний редактор Ніна Бічуя