Герої на вмирають! Душі їх
Додому линуть. До своєї хати
Де старіються з болю батько й мати
І діти зачекалися на них.
Я вірю, що їх душі і серця
Заб’ються з часом в іншім сильнім тілі
Щоб знову світу довести на ділі
Що повертаються герої з небуття.
Бо в їх серцях – вогонь , що не згаса
І нескоренна вічна правди сила
Над котрою безвладна і могила,
А сльози рідних – то жива роса.
Коли вночі курличуть журавлі
І чути туги біль за рідним краєм,
То , мабуть, їхні душі відлітають
У далечінь безмежності світів.
О, Всесвіте, де ти ховаєш їх
Щоб знову й знову світові являти?
Це воїни твої? Твої солдати
Із зір холодних , тихих і німих?
Благаю ! Їх до рідних відпусти!
Бо старіються з болю батько й мати
Пусті й сумні, як очі, вікна хати,
Чекають діти… Відпусти й прости…
*************************************************************
Вже й Михайло! Ще й на білому коні
Сипле пухом по ріллі та по стерні,
Пролітає понад лісом і селом
З хмари трусить пух рукою, мов крилом.
Тихо, тихо за вікном він проліта
Поодинці, і дрібний, немов крупа.
Б’є міцним копитом кінь, грудки кида
У калюжах – змерзлі сонце і вода.
А на клумбі ще жевріють нагідки.
Похилились, тулять листя до руки.
Змерзли стебла, пелюстки побив мороз
Та дивуються: «Звідкіль це все взялось?»
Ще учора доля лагідна була,
Вітер щедро їм надмухував тепла .
Ще учора – неба чиста голубінь…
А вже зранку скаче й скаче білий кінь.
*****************************************
Запали на підвіконні свічку. Запали
У молитві низько голову схили.
Помолись смиренно Богу. Помолись
За життя невинні, згублені колись.
Запали у серці вогник. Запали
Зимовий ранок тихий і прозорий
Ще тільки бліднуть в синім небі зорі
А сонця перші промені несмілі
Підсвічують ліхтарики на гіллі.
То перший іній світиться, іскриться
У променях ялинка мов жар-птиця
На ясені - сережки в діамантах
А сосни – першокласниці у бантах.
Берези в пишних сукнях кришталевих
Розкішні, мов казкові королеви.
А іній скрізь – алмазні сипле іскри.
Співає вітер в верхньому регістрі .
А сонце сонно погляда на ниви
Прудкі ж пташки вишукують поживи
І чистять пір’ячко купаючись в снігу.
У сніжки грають зайці на лугу.
У полі білосніжна скатертина
Озимину накрила мов перина
І різнобарвним сяйвом виграє….
А сонце тільки-но ледь - ледь встає.
*******************************************
Я тебе чекатиму вічність
І не рахуватиму роки
Я тобі посилатиму ніжність
Відпускаючи в світ широкий
Я, мабуть, ще тебе й не зустріла
Може стріла – але не впізнала.
Тільки поглядів мідні стріли,
Тільки спогадів повна зала.
Тільки думка: тебе б торкнутись
Свіжим вітром, крилом лелеки
І привітно тобі усміхнутись
Непомітно. Хоча б здалека
І впізнати, тебе впізнати
Серед тисяч або й мільйонів
Щоб не знати, більше не знати
Ні розлуки, ні заборони
Щоб віддати, усе віддати
І боятись що й цього замало
Щоб єдиним тебе назвати
Безрозсудно , вперто, зухвало.
Де ж блукаєш, моя любове?
З ким стрічаєш не наш світанок?
З ким нещирі ведеш розмови
І лікуєш душевні рани?
Чи за мною як янгол незримий
Слідом йдеш кришталево чиста,
Неупізнана і невловима,
Та піднесено урочиста .
************************************************************
Зима сьогодні розгулялась не на жарт
І сніг кудлатий сипле ще із ночі.
А він, торкаючись, цілує мої очі
І краплею бере з обличчя старт.
Він тане поцілунком на вустах
Тремтливим, ніжним, але все ж холодним
Він не боїться бути старомодним.
В його падінні – істина проста.
Пройняті дисонансами життя,
Чи ж можемо розгледіти ми щастя
У таненні сніжинок на зап’ястях
В цих митях, що не мають вороття.
А він кружляє! Знов злітає й падає.
І горнеться до ніг як кошеня.
Немов блукає світом навмання
Й змагається в красі із зорепадами.
Вплітається в мереживо гілок
Бавовняною ниткою м’якою,
Блукає лісом тихою ходою.
Будує двері у дуплі білок.
Впаде морозна ніч, засвітить зорі
І вітер спати ляже під горіх
А сніг застеле стежку і поріг
Легким покривом срібним, непрозорим…
*****************************************************
І знову сипле сніг: мете, кружля, вирує
Дороги – в перемет, дерева – у полон
Природа мов дублер, що почуття дублює
Сьогодні – ми одне, ридаєм – в унісон.
Бо знову сніг мете, та тільки ще й у серці
Жалкий, немов оса, колючий, як стріла
Мете він через те: чомусь «зійшлись у герці»
Прості учителі і влада, що колись обіцянки дала.
Так! Обіцяли. І багато обіцяли.
Бо ж за підтримкою приходили тоді
А потім просто брудом обілляли
Вчепивши німби святості собі.
Чи може хтось таки вчепив собі «корону»?
Чи влади хміль терпкий у мізки вдарив враз?
Чи метод це такий? Щоб возвеличитись самому,
Комусь додати болю, приниження й образ.
То ж знову сніг мете: у серці й за дверима
І вітер підхопив душі моєї крик…
Чи може Бог дає пізнати так людину,
Коли вона покаже істинний свій лик.
А поки – сніг мете, мете й морозить душу…
***********************************************************
Тихо- тихо ходить вечір по дворі,
Світить зорі, як ліхтарник ліхтарі.
Запалив одну жовтаву, другу вслід.
Заяснів , змінивсь од них одразу світ.
Із-за хмари вийшов місяць на поріг.
Молодик він! Хвацько виставив свій ріг
Та зухвало поглядає навкруги.
…Небо темне – наче моря береги.
Ось ліхтар вхопив і висмикнув з пітьми
Постать яблуньки у одязі зими.
Гладить променем посріблені гілки.
Сніжний пил летить на світло залюбки.
В шумовинні темних хмар не видно зір…
Вечір в тиші пише свій щоденний твір
Пише пензлем по деревах у садках,
По засніжених дахах і по шибках.
Зорям миттю підмалює тінь бліду,
Срібні диво – візерунки на льоду.
Спритно водить по верхівках вдалині.
Світлом місяця підкреслює вогні…
А тонким пером в замріяній душі
Тихі вірші… А, можливо, і вірші.
*****************************************************
Коні. Коні. Дикі коні
В небі над землею
Не в загоні, не в полоні -
Скачуть за зорею.
Вечір з вітром побратими
Розгулялись в парі.
Підганяють диких коней,
Кутають у хмари..
Вітер по дахах гасає,
Шарпає дерева,
А із кущика зриває
Хустку перкалеву.
Стука гучно в сонні вікна
Гілкою тонкою.
В димарях співає пісню
Мовою дзвінкою.
Скачуть коні темно-сірі
Стукотять копита.
І летять немов у вирій
В даль несамовито.
Вранці знову виглядаю:
Де ж ви, мої коні?
Чи за краєм небокраю,
А чи у загоні?
****************************************************
Блідли, танули, в’яли розкішні сніги,
Що ще вчора вкривали принишклі дахи.
Їхній плач жебонів у струмках на дорогах,
У пожухлій траві у долинах вологих.
І темніли, так дивно темніли,
Не скоритися сонцю не сміли.
Теплий вітер лизав їхні спини.
Смерть повільна не знала зупину.
…А синє небо вибирає очі.
І теплий вітер з присмаком весни .
В калюжах – ні крижинки ще із ночі.
То витівки бешкетниці зими.
То сніг жбурляє, крутить заметілі.
А то весну у гості хоч на день.
Полям перини стелить сніжно білі,
То - сонця промені із щедрих повних жмень.
Теплом хвилює трави, будить квіти
І пнуться нерозумні з-під землі
А сонце шле свої палкі привіти.
Йому радіють паростки малі.
Озимина піднялась, зеленіє.
Згори в долину мчить дзвінкий потік.
Про пташенят в гніздечку пташка мріє…
І це усе – під самий Новий рік!
… Зима, хоча і сива, та все ж жінка!
Бува сердита, а буває й ніжна…
А хто й коли зміг зрозуміть жінок?
Дістатися до їхніх мрій, думок.
Дізнатися, що у душі й на серці.
Коли у нас і серце, кажуть, з перцем!
*************************************************
Пахне м’ятою і барвіночком
І любистком , і татар-зіллячком
Хата батьківська на краю села,
Що в душі моїй цвітом проросла.
Хлібом маминим, тим що із печі,
В сни приходить так часто уночі
Хата батьківська разом з казкою,
З колисковою та із ласкою.
А дитинством – грушки та яблука
Пахнуть терпко з маминого садка.
Полуницею та малиною,
Разом з піснею солов’їною
Пахне літо моєї юності,
Невсидючості, нерозумності.
Розмаїттям піонів край стежки,
Що розквітли в узорі мережки,
На сорочці, що мама вишила,
Пахне затінок той під вишнею
Той під вишнею, під черешнею
Де зустрілась з коханням першим я.
Добром пахнуть вишивані рушники,
Що вилися з маминої руки,
Де спліталися нитка з ниткою,
Ніби доленька із молитвою.
Вишивала, співала, мріяла…
Щастя-долі для доні відміряла
Щоб життя, ніби чаша – всього сповна
І щоб радості – до самого дна.
Доля та, що у Бога просила,
Пахне неба ясною просинню
Зелен-рутою і калиною
Квітне доля моя з Україною.
*****************************************************************
Як я люблю тебе, мій рідний край!
Доріжку в лісі, стежку край озерця,
У полі – квітів буйно цвіт-розмай…
Усе це часточка мойого серця.
Моє село у мареві садків
Заквітчане рожевим цвітом пишним.
А за городом, на самій межі
Квітують пишно наречені – вишні.
Лісочки та долини круг села
Струмків стрічками рясно перевиті.
Куди б мене стежина не вела,
Без них я довго не змогла б прожити.
Ставки – немов намистечка разок,
Над ними верби гнуться кучеряві
А небо! - майстра впевнений мазок,
Що розфарбовує ним вечори смагляві.
Мереживом сріблястим гаптував
І пестив полю вистрижені коси,
Павук, що радо світом мандрував…
Світанки спраглі з них спивають роси.
Квітчає іній грушку молоду
Вродливу, ніби дівка на виданні.
Малює візерунки на льоду
Веселий вітер в ранішнім тумані.
Веде до школи стежка між садів
На ній – знайомі горбики й пеньочки
Тут наш лунав дитячий сміх і спів,
Тут Їли мерзлі яблука солодкі.
Весна – буяння квітів запашних,
Підсніжники – безкрає біле море.
Одразу ряст розквітне біля них.
В бузковий розфарбуються простори.
Як не кохатися в твоїх казках?
Як не п’янитись запахом і звуком ?
Як чути співи птахів у лісах
Не злившись з ними в пісні перегуком?
Луги, садки, долини і ліси
Це все – моя маленька Батьківщина.
У кожну пору сповнена краси.
Пелюсточка в вінку на ймення Україна.
********************************************************
Із золотого проміння ранкового
Наткали вітри полотна шовкового
Золотистого,
Променистого.
З полотна шили сукню, вплітали коштовності.
Приміряли. Змагалися у пишномовності.
Для прекрасної
В світлі ясному
Ялини
Одягли. Закружляли закохано.
Задивились. Злетіли сполохано.
На морозі, у холоді
Вся у золоті.
Сонце сукню прикрасило, пестило.
Огортало промінням улесливо
Піднеслась краса
Аж під небеса
На верхівці корона засяяла
Світанковим промінням осяяна
Вродлива. Чарівна
Зимова царівна.
******************************************************************
Дуби іще не скинули свій лист
Хоч і морозно, зимно на дворі
Брунатний їх, на сонці мідний блиск
Колише гурт яскравий снігурів.
Мелодію віддзвонюють сумну,
Шепочуться про щось поміж собою
Листки – долоньки… Мабуть, ждуть весну
І зустріч з цвітом, з першою травою.
Дзвінка вода тоді їх понесе,
Як мідні кораблі, униз струмками
Десь поміж гілля, рясту і осель
Огорнутих весняними думками.
Світанок знов стрічатимуть дуби
Світанок дня, весни й життя світанок
І знов зазеленіють їх чуби
І віти оповиє знов серпанок.
Прозорий, невагомий, нетривкий
Із зелені, що ледь-ледь народилась…
А поки – в мідь заковані дуби
Й зима у серцевині оселилась…
*********************************************************
Було щось щемке і розпачливе
В нерухомості зимового вечора…
Хтось сховався під зонт завбачливо,
Ну а хтось виглядав, чекаючи дечого.
Всі чекали на сніг, мороз і сніг
Та натомість пролився дощ, той тихий дощ
Він змивав із обличчя веселий сміх
Він змивав перехожих з просторих площ.
Розливав, поселяв у душі печаль
Печаль з присмаком відчуття неминучості
Хтось втікав, віддаючи дощеві дань,
Хтось стояв у задумі, чи то в нерішучості.
Хмари вкрили все. Їх величний плин
Невловимі відблиски ясних зір сховав.
Місяць в мороці поза ними плив
І тонув… і пручався , та не виринав.
Звуки спалахів потонули в них
Ідучи за покликом нескінченності
В грудях ночі нестримний неспокій стих
Загорнувшись у плед смиренності…
**********************************************
Ранкова кава з запахом любові
І присмак ніжності в твоєму слові:
Давно вже одцвіли у небі зорі,
Вже сонце променем погрюкує в вікно…
Давно пора вставати вже, давно…
Стрічаю погляд і тікає сон,
І кави аромат бере в полон
Спиваю сни маленькими ковтками
Присмачую їх мріями й думками.
Ось погляд твій ковзає на плече
І гріє душу… гріє і пече
Бо дотики твоїх міцних долонь
Знов у мені розпалюють вогонь…
А за вікном дерев дрімають тіні
І сяє в’яз у сніжному цвітінні
Чарує погляд мій зимова казка
Початок в ній – твоя турбота й ласка
*******************************************************
Уже осяяна небес блакить
І зелень ще живих, незмерзлих трав
Нам сповіщали про прихід весни
І спалахи вже весняних заграв.
Та лютий не відступить від свого -
Усім згадає норов свій крутий.
Зима – владарка зараз! То чого ж
Їй снігом не жбурляти, не мести?
І знову сніг, пухнастий білий сніг
Усе встеляє пухом лебединим
І знову сміх, дзвінкий дитячий сміх
Лунає аж під небом голубиним.
Бузок по – над дорогою розцвів
Сріблясто-ясним, на мороз – рожевим.
Під ранок – наче з горя – посивів,
Осипавсь долу квітом кришталевим.
Останні дні виборює зима,
(бо спів весняний ближче і гучніше),
Щоніч чіпляє іній крадькома,
Завзято снігом сипле все густіше.
Весна ж поволі: просинню з небес,
Ласкавим вітром, котиком вербовим,
Прозорим льодом, що на річці скрес,
Гусиним клином, променем, любов’ю…
У душі входить…
**************************************
Картини – палантини
На них – блакить небес, що впала в сніг
І сонця жменя кинута у трави,
Веселки цвіт вздовж сивини доріг,
І вечорів морозяних заграви.
… Ірис наставив списи догори
В промінні та бузковому цвітінні.
Весни п’янкі яскраві кольори
І срібно-сірі вечорові тіні.
Політ думок і розмаїття тем
На полотні прозорому й легкому
Печаль мрійлива і сердечний щем
І птахів спів у небі гомінкому…
Загорнусь в осінь і її туман,
А весну простелю собі на плечі…
М’якої пряжі дотик як дурман,
Як казка, що на вушко мама шепче
*********************************************************
Шалено шугає
Розхристаний вітер
Ширяє, кружляє
І шарпає віти.
Чом, вітре, не спиться
На сонних деревах?
Чому б не спиниться?
Чи, може, й не треба?
Хто все тебе гонить
Із краю й до краю?
Ніхто не боронить
Ніхто й не спитає.
Хто стать не хотів би
Таким як ти, вітре?
Щоб просто летіти
З’являтись нізвідки.
І напрям міняти
(ні хвилі без руху!)
І хмари ганяти.
Жбурляти щодуху
То снігом, то листом
То градом колючим.
Нестримно, іскристо
Зриватися з кручі.
І хто не жадав би
Безмежної волі?
І хто не бажав би
Щасливої долі?
О, вітре могутній,
Розвій же печалі
І болі… а потім
Летітимеш далі.
Розвій людські біди,
Незгоди й тривоги
Й вертайся додому
З важкої дороги.
***************************************************
Ми - інопланетяни. Обоє
Із планети невідомо якої
Я дивуюсь тобою, ти – мною
Кожен раз не розмови – двобої.
Погляд твій пропікає наскрізь
Ти в мені поселився. Як гість?
Чи навік, як хвороба чи вірус?
У мені оселився і виріс.
Невідома істота з зорі
Що за тисячі літ угорі.
Не любов і не дружба між нами
А політ поміж зір над світами.
****************************************
Сумно… Тихо … Й не шелесне
У тумані вечір спить
Причаївся в піднебессі
Вітер. Лиш на мить.
Ранок одягнув дерева
У ясний кришталь
Вітру диво кришталеве
Зачіпати жаль.
Проглядають диво – перли
Місяць задививсь
І гойдає світло тепле
Незбагненна вись.
***********************************************
Неймовірно вродливий ранок,
Невгамовно яскраве світло
Піднялись на зимовий ганок
І навколо усе розквітло.
Квітне дуб і ялина квітне
В невимовно розкішних шатах
Квітнуть трав невловимі тіні
Під деревами як в палатах.
З кришталю на березі сукня
Сліпить очі сяйвом яскравим
Урочиста, казково-синя
Під промінням ранковим ласкавим.
Кожна гілка, билинка кожна
Одягнули пухнасті шалі
(Мить хвилююча і тривожна)
І … засяяли, заблищали
*************************************
Уже весна надворі і струмки
З гори в долину ринули шалені.
Уже весна надворі і думки
Блакитно-проліскові і зелені.
А в лісі – срібний в діамантах сніг
Приліг, сховався біля ніг грабових,
Біля тонких, гінких грабових ніг
Ніби у сутінках передранкових.
Він ще чекає милостей зими
І сподівається на мить морозну
Але вже дощик весняний німий
По ньому править неминучу тризну.
А ще – проміння ниточки тонкі
І через гілля тягнуться до нього
І вже струмки з відсоння гомінкі
Наповнюються співу весняного.
І птахів спів – заливистий, дзвінкий
Лунає в лісі, ллється з піднебесся
Як аромат легкий, терпкий, п’янкий
Вливається в єство, тече до серця.
…Як вечір тихо зорями впаде
І вітер в полі ляже на нічліг,
Підставить місяць личенько бліде,
Прислухайся : в долині плаче сніг…
********************************************
До Шевченка
В ці дні ми завжди згадуєм тебе
(Хоча і в інші теж не забуваєм)
Ми мудростей твоїх дітей навчаєм
Хай зерном слово в душі упаде.
В твоїх словах шукаємо одвіт
І знову, знову просим про пораду
Щоб припинити лихоліття й зраду,
Бо вкотре України гине цвіт.
Скажи, Тарасе, де ж ота сім’я
І вільна і нова, що ти пророчив?
Чому тьмяніють материні очі
Від горя й муки? Їм – війна ім’я!
Чому ніяк не скінчиться вона?
Кому потрібні біль, і смерть , і рани?
Коли Вкраїна скине вже кайдани?
Яка волі жаданої ціна?
Повідай, батьку, - бачиш ти з небес:
Чи видне світло у кінці тунелю?
Чи прийде мир у душі і оселі,
Щоб тут зібравсь на свято рід увесь?
Щоб Захід – Схід знов жили як брати,
У дружбі – Чорне море і Карпати
Щоб горя більше матерям не знати
Й, за руки взявшись, до мети іти.
Мета ж одна в нас – вільна Україна:
Лани широкополі і Дніпро,
Сади квітучі
І високі кручі…
Над ними Бог, і сонце, і добро!
******************************************
Щастя – це вміння жити
Жити! Не існувати!
Вміти людей любити,
Частку себе віддавати.
Бачити сонця промінь,
Знати – що це для тебе
Чути пташиний гомін
І пити весняний легіт.
Бігти назустріч вітру,
Разом із ним – співати
І аромат повітря
П’янко- густий вбирати.
Щастя – здорові діти
Сміх їх, веселий гамір
З ними разом побігти
По рясту босоніж гаєм.
Щастя – поруч матуся,
(З нею ми завжди діти),
До рук її пригорнуться
І довго отак сидіти
Щастя – поряд людина
Та, що ніколи не зрадить.
Щастя – кожна хвилина
Прожита неї заради
Щастя – кохання пізнати
Щире палке, до нестями
Вірити і відчувати
Щоб в унісон серцями .
Щастя – світанок стріти,
Дню обійми відкрити…
Щастя – жити уміти,
Не існувати! Жити!
*************************************************
Прилетіли лелеченьки
Та й до рідної землі
До рідної криниченьки
Несли весну на крилі.
Не донесли – загубили
У далекім краю
І, здається, не блудили,
Але де, не знають.
Втоми крилонька не знали
Бо ж додому час
Виглядають нас!
Так гадалося лелекам
Й не жаліли сил
Задивлялися далеко
Ген, за небосхил.
Їх зустріла рідна хата,
Ясен, сад ї дах
Непривітно і пихато
У густих снігах
Рідне поле в кожушині
Не радіє – спить…
Де ж подітися пташині?
Як їм далі жить?
… Та живуть між нами люди
З полум’ям в серцях
Позлітались звідусюди
Аби жоден птах
Не загинув від морозу
В рідній стороні
А зустрів ранкові грози
І нічні пісні
Біля річки , біля гаю
Звив своє гніздо
Аби їхнє клекотання
Щастя принесло
Мир у душі і оселі
В Україну мир
Щоб гучні пісні веселі
Лились ввись і вшир.
Щоб розквітла діточками
Кожна хата враз
І любов поміж братами
Завжди була в нас.
Над садком кружляли бджоли
І гули джмелі
І щоб не було ніколи
Горя на землі.
********************************************
Спливає час розплавленим металом
Стікає важко й лунко у пітьмі
А спогади тонким сталевим жалом
З розчарувань виколюють мені
ТАТУ. На серці
Кублом в душі – розбурхана образа…
Не лишить сліду, але виссе кров
Ти, мабуть, зрозумієш не одразу,
Що можна так згубити і любов
Повільно вбивши
Потік емоцій в дзеркалі ілюзій :
Нестримний вітер і вогненний шал
В байдужість, ніби щупальця медузи,
В зневіру, вічний холод і печаль
Перетікає …
Холодний місяць зазирає в вічі,
Спокус лихий звивається клубок…
Не вічний біль, бо й ми також не вічні,
Його відносить річкою думок
У підсвідомість
… Як маєш щось в душі – тоді почуєш
У ритмі серця барабанний бій
Відкрий завіси, скинь замки й відчуєш
Моє розчарування, смуток, біль
Як свій… Лиш спробуй
Які ж сміливі ці малі квітки!
Щоб тричі народитись і вмирати...
Ще січень гладив їхнії листки,
Щоб зрадити і снігом закидати.
Ще грудень теплим вітром шепотів,
Підступно викликаючи назовні
Мабуть, для того звабити хотів
Щоб розцвіли саме у нього вповні.
У ласку вірили і вгору потяглись,
Тоненькі списи сонцю підставляли
У променях купалися... Лились
В них соки, й знову, знову завмирали
Та й березень - неначе жартував -
То дощ і сонце, а то знов морози.
Їх примхами своїми дивував
І замерзали дрібні краплі-сльози.
І лише квітень, щедрий на любов,
Привітно пестить сонячним промінням
На клумбі, чи у затишку дібров
Дарує їм жадане воскресіння.
Пишно-розквітлі, п'янко-чарівні,
Бо ласкою так щедро обігріті,
На цілий рік такі лише одні -
Сміливі й найтендітніші у світі
**************************************************
Твій погляд - як постріл в сповільненій зйомці:
стрімко і невідворотно
куля впивається в тіло...
Спалах! Вибух! І тисячі іскор яскравих у серці
бентежну співають пісню....
Земля також готується до свята
З її глибин випорскують квітки
Гудуть джмелі веселі і завзяті
І ніжно пестять їхні пелюстки.
І кожна квітка стрімко вгору пнеться
І вітру свій дарує аромат
Аби впустити Господа до серця
І постояти близ Небесних врат.
Чорнявий шпак, вмостившись на паркані,
Нам дзвінко сповіщав благую вість,
Що ліс увесь в святковому убранні
І він про все це Богу розповість.
…Задзвонять швидко звідусюди дзвони
І зорі будуть падати з небес
А людство схилиться в низькім поклоні
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
******************************************
Усе, що маю в долі добре й світле,
За все я дякую , матусенько, тобі.
За очі добрі, лагідні й привітні
за ніжність і розраду у журбі.
Пораду мудру, інколи пророчу
за серця жар, душі палкий вогонь,
за щастя бачить твої ясні очі,
життя спивати із твоїх долонь.
Ти волієш розкласти мене на атоми,
Електрони, протони, нейтрони…
А може якісь ще менші частини
Щоб потім, можливо, отримати цілісну
Та все ж , зауваж, уявну картину…
Не вдасться! Усі твої спроби на марне
Я – неподільна
Картина, хоча й різнобарвна
Але суцільна
Усе в ній взаємозалежне та міцно пов’язане :
Відоме і сокровенне, омріяне і недоказане…
Хоча, із молекул та атомів, звісно, такОж…
Ти краще любов на кохання помнож
Додай розуміння і зовсім трішки безпечності
Крапельку смутку і враження беззаперечності
А потім, як хочеш,
Сміливо ділити можеш
Але не на частинки, а зовсім просто – на двох
І все зрозумієш. Нехай допоможе Бог
Думки – мелодії ритмі почуттів
Душа…
Душа розхристано – бентежна
Здоровий глузд залишив, відлетів
Медичний висновок… Діагноз – я залежна!
Від твоїх суджень, дотиків думок
І, навіть, тижнів повного мовчання
Для мрій – це чітко визначений строк,
Для спогадів, фантазій і… чекання.
Пів фрази – й серце рветься із грудей
Дикою ланню, голубом лякливим,
Сполоханою зграєю… Ще день –
Серед усіх найкращий, надважливий.
У Всесвіті для зустрічі є час,
В уяві – привід і затишне місце
І кави філіжанка – лиш для нас,
І небо, що шатром над нами висне.
Як Русалонька – піною моря
Із зеленого озера лісу,
Посміхаючись вранішнім зорям,
Алича поспіша на узлісся.
Білим шумом з колючої хвої,
Як з важкого полону, - на волю!
Із тоненьким гіллям замість зброї
Стріти сонце, і вітер, … і долю.
Ніби панночка чи наречена
Приміряє берези сережки
Виглядає у поле смиренно
Із окраїни – лісу мережки
Вітер ніжно лоскоче суцвіття,
Обриває пелюстки зухвало
Лунко пісню співа в верховітті…
Сонце пестило і цілувало.
Божевілля пінистого цвіту!
Хмари сірим мигтять і бузковим
І беріз довгокосих привіти
Пропливають під небом шовковим.
… Закружляти б в шаленому танці
З аличевими заметілями
Ніби вільній нестримній циганці,
Щоб у небо злетіти хотілося.
Вихрем-вершником понад хмарами,
Чи метеликом понад квітами,
Уночі - над дерев примарами
В нерозгадане і незвідане.
Сьогодні розбудив незвичний звук,
Доволі дивний і такий весняний .
У шибку стукав полохливий жук
Сміливо-дзвінко, сонно-неслухняно.
Ти звідки взявся!? І чому в мій дім
Пробрався непомітно, наче злодій?
Ще зранку шуму наробив у нім.
Бешкетник не питав моєї згоди.
…Одразу сонце бризнуло в вікно
Гарячо-ясним променем привітним,
Розлило ранку сивого вино,
На постілі трояндою розквітло.
Шум вітру, як мелодія небес,
Крізь стіни у кімнату увірвався.
… А жук не втихомирився, не щез,
Своїм танком весняним вихвалявся.
Вікно відкрила настіж – хай летить
Садам сонати й арії дзижчати.
Впущу в єство небес хитких блакить,
Квітучу весну запрошу до хати.
В моїм селі осиротіла школа,
Збудована ще Земством , за царя.
Сто літ стояла, все цвіло довкола,
Над нею вранці сходила зоря.
Довкола квітів пишне розмаїття,
Берези в ряд і яблуневий сад…
Пережила воєнне лихоліття
Сто літ стрічала щиро дитинчат.
А біля неї, теж столітня, липа
Кореневищем землю підняла
Від розпачу старезним гіллям хлипа
Дітей же пестила й гляділа як могла.
В голодний рік (мені казала мама)
Насіння їли з щедрих цих гілок
Тепер стоїть , як сирота так само
…Навпроти вже розкинувся лісок.
І вікна школи, мов незрячі очі
Порожні, темні, смутком затягло
Із болем дивляться на той лісок щоночі
Раніше ж квітів море там гуло.
Старі, але квітують щедро вишні,
В рожеве загорнулись яблуні.
Шепочуться і згадують колишнє,
Дитячий сміх їм чується вві сні.
Колись тут було весело і шумно
І школа – у сорочку білу вбрана
Тепер лиш вітер в гіллі виє сумно
Облізлі двері – як кривава рана.
Ми зрадили її! Усі! Потроху…
Чомусь ДЕСЬ розумніші вчителі,
Комусь здалась далекою дорога,
А школа – кращою в сусідньому селі.
Вона ж стоїть – в квітучих пишних шатах
Та сумно блимає очима у пітьмі…
Колись вона, тепер уже й сільрада…
А що наступне? Люди, що тоді?
Море, ти найкращий коханець.
Ти так ніжно пестиш мої ноги
Ні зупинки, ні перестороги,
Ні відчуття гріховності
Лиш чиста ласка безмовності…
Я з тобою закохано-п’яна
Та ні ! Ти не мовчиш…
… Ти не мовчи…
У шепоті твоїм – палке зізнання,
У обрію вечірніх коливаннях,
У золоті ранкової парчі..
Ти ТАК говориш…
ТАК ти не мовчиш
І ти цілуєш, так мене цілуєш
Неначе чайку, страчену туманом.
Щоб вигоїти невигойні рани
У вірші кожен сплеск римуєш
Ти так мене цілуєш…
Опісля поцілунку вмирають хвилі,
Щоб від зустрічі з вітром родитися знову
Я не вперше з тобою, та все таке нове…
Не пручаюсь… Скорилася твоїй силі…
Біля ніг все нові помирають хвилі.
Я ж торкаюся твого тіла,
Припадаю, горнуся щокою,
Візерунки незвичні на ньому виводжу рукою,
Невагомо, непевно, несміло
Я торкаюсь твого тіла
Коханий … з солоно-солодким ім’ям Море,
За хиткими пісками сховай мої очі,
Загорни у багряний серпанок до ночі,
Скинь у хвилі до ніг моїх перші зорі,
Коханий з ім’ям Море…
У всесвіті зустрітися думками
Щоб сплестися руками мов гілками,
Щоб пінним хмелем звитися докупи,
Коли забудуть дихати роздерті груди...
Бо серце мчало попереду тіла,
Горіло у вогні, та всеж летіло
Назустріч світлу, що коханням зветься
Хоч, може, й болем давнім відгукнеться
... Струсило небо зорі, вистигало...
А я літала, уві сні літала,
Шукала місце зустрічі думками,
Спасіння... і для свого серця Храму..
Ти - яскрава емоція, враження,
Може, мрій моїх відображення,
Може нотка, а може мелодія,
Запах моря , вітру рапсодія
Подаруй мені ласку ... а чи обман,
Загорни мене у вечірній туман,
Що вбирає останні промені,
Що вертає манірні спогади.
Розгорни моє серце як книжку,
Погортай по сторіночці нишком,
В кожне слово вдивись і в кому.
... Незнайомка я , хоч і знайома.