Рівненська гуманітарна гімназія Рівненської міської ради

Всеукраїнська експедиція учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

Напрям «З попелу забуття»

Бережи честь роду

Рівне – 2014

Проект «Бережи честь  роду»

Мета проекту:

• через історію своєї родини досліджувати сторінки історії України періоду Великої Вітчизняної війни, інших знакових подій, пов’язаних з прагненням народу України до волі та незалежності;
•  пробуджувати пізнавальні інтереси гімназистів до історії своєї країни та свого роду;
• вчитися бачити себе частинкою цієї історії;
• берегти пам'ять про своїх предків і примножувати славу свого роду;
• формувати духовно-моральні якості гімназистів: честь, повага, любов, гідність, вихованість;
• розвивати інтерес до проведення дослідницько-пошукової діяльності.

Форма проведення: родовідна експедиція.

Тип проекту: пошуково-дослідницький.

Обладнання: сімейні реліквії, фотографії, щоденники, книги.

Завдання проекту:

• організувати пошуково-дослідницьку діяльність гімназистів, спрямовану на вивчення історії свого роду та історії України;
• навчити дітей збирати інформацію через спілкування з членами своєї родини та пошуково-дослідницьку роботу;
• виховувати почуття вдячності та поваги до старших, розширювати коло спілкування;
• розвивати кожного учня як творчу особистість здатну до дослідження та збереження історії свого роду та своєї Батьківщини;
• оформити результати проектної діяльності.

Очікувані результати:

• проведення пошуково-дослідницької роботи у поєднанні з сімейним спілкуванням членів родини різних поколінь;
• зміцнення інтересу та поваги учнів до історії і традицій своєї сім”ї, родини;
• створення мультимедійної презентації «Бережи пам'ять роду».

Епіграф:                                  З роду в рід кладе життя мости,

                                                   Без коріння саду не цвісти,

                                                   Без стремління човен не пливе,

                                                   Без коріння в’яне все живе.

                                                                                        В. Вихрущ.

Більше 70 років минуло від початку Великої Вітчизняної війни. З кожним роком все менше серед нас героїв, справжніх свідків тих подій. І тим ціннішою стає пам’ять про велику війну, ціна перемоги у якій – мільйони жертв і тисячі подвигів. Тож ми вирішили дізнатися про події воєнних років не з підручників та фільмів, а з вуст очевидців тих подій, наших бабусь та дідусів, родичів та батьків, які пам’ятають їхні розповіді про своє життя.  Також ми відшукали у сімейних архівах деякі фотографії та документи, що розповідають про наших героїчних  дідів і прадідів .

Починаючи з народження і до самої смерті, людське життя пов’язане з родиною. Родина – наш захист в кризових умовах, найважливіше у житті кожного, світ, де людина може бути сама собою, де її вислухають й оцінять, зрозуміють все з півслова. Або зовсім без слів. Якщо в сімї панує любов та взаєморозуміння, всі негаразди видаються не такими страшними.

І коли ми зустрічаємося у родинному колі,то чомусь завжди встигаємо поговорити про великий непотріб і дуже рідко знаходимо час сказати про потрібні дрібниці, забуваючи про швидкоплинність життя. Як рідко ми розпитуємо у своїх  старших родичів, бабусь та дідусів про їхнє життя, про життя їхніх батьків, адже без них не було б і нас. Ми їхня часточка, їхня мрія, їхня надія, ще одна жива гілочка на неперервному дереві життя роду.

Щоразу, коли сходить сонце, подумайте, що це – вам дається день, який ніколи не повториться, якого досі не мали і більше ніколи не матимете. Тож добре дивіться зараз, із чим зостаєтеся навічно, і пам’ятайте, що цей ваш день – єдиний! Як ви його сьогодні проживете, таким буде ваше майбутнє.

Шануйте пам'ять свого роду, бережіть та примножуйте його честь.

А про минуле деяких родин та про теперішнє сьогодення ми дізнаємося з проведених пошукових досліджень. Тож вирушаймо в захоплюючу родовідну експедицію.

РОДИНА МАЗУРІВ

 В долях різних поколінь цієї родини віддзеркалюється частина  історії нашої України, де була і тяжка праця, і трагізм війни, і прагнення до кращого життя.

Коріння родини бере початок на Поділлі -  в селі Райківці Хмельницької області.  Відомо, що Лаврентій Антонович Мазур, який народився у 1896 році, все свідоме своє життя  був знаним на селі ковалем. Його дружина Ганна Романівна займалась господарством та рукоділлям. У подружжя було двоє синів Лаврентій та Петро. Долі братів йшли різними шляхами.

Петро народився у 1925 році.  Хлопець зростав дуже допитливим, гарно навчався у школі. З дитинства він над усе любив навколишню природу, неабияку цікавість мав до тварин, любив братів наших менших.  Саме це захоплення з роками стане основною справою його життя.

Промайнуло безтурботне дитинство. Війна увірвалася у його 16 юнацьких літ. Увірвалося воєнне лихо в дім Мазурів. Старшого сина Лаврентія забрали на фронт.  Молодшого Петра – німецькі окупанти силою забрали на примусові роботи до Німеччини. Хлопець потрапив у місто Кельн.  Батьки залишились у рідному окупованому фашистами селі без синів, без домівки. Зазнали вони тяжких поневірянь, туги за синами і лише просили Бога, щоб повернув їм живими синів.

Життя усіх людей тоді розкраяла, розірвала на шматки страшна війна.  16-річний Петро зазнав тяжкої праці на німецькому авіаційному заводі. Друзів і батьків замінили суворі наглядачі. Здоров’я звелося на нівець тяжкими хворобами. А спогад про нормальне щасливе життя давав про себе знати тільки у снах.

Одного дня 1945 року американські війська почали звільняти полонених з німецьких таборів, так звільнили і Петра Лаврентійовича. Здавалося життя почало налагоджуватись, а за звільненням мало слідувати повернення додому. Але жорстокість фашистську замінила жорстокість і несправедливість тодішнього сталінського правління. Більшість полонених, яких звільнили з німецьких затінків,  відправили у заслання. Так Петро Лаврентійович потрапив на зачистку шахт до міста Челябінськ. Там він пробув недовго. Отримані в Німеччині хвороби давали про себе знати і Петро Мазур був відстрочений та відправлений додому.

Щастю сім’ї Мазурів не було меж – обидва сини повернулись з війни додому живими. Життя потроху почало налагоджуватись.

 Петро Лаврентійович поступив на навчання до Зелинського технікуму, який згодом завершив з відзнакою.

 Пізніше йому вдалося поступити на навчання  до Львівського ветеринарного інституту. На першому курсі він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Гордійчук Майєю Мефодіївною. Після закінчення інституту  їх направили на роботу до Рівного. Тут вони одружилися.

У Рівному Петро Лаврентійович  отримав посаду головного лікаря районної ветеринарної станції.

До своєї справи він завжди відносився дуже сумлінно, глибоко вивчав теорію і був високопрофесійним практикуючим лікарем-ветеринаром.  У 1983 році Петро Лаврентійович захистив кандидатську дисертацію, став кандидатом ветеринарних наук.

У Петра Лаврентійовича Мазура з Маєю Мефодіївною народилося двоє дітей. Старший син Володимир та молодша донька Олена. Та, на жаль, ніхто з дітей не пішов по слідах Петра Лаврентійовича, ставши інженером-будівельником та економісткою. Володимир Петрович Мазур – це мій дід. У Володимира Петровича Мазура народився син, Олексій Володимирович – це мій батько.

Я розповіла про життя моєї родини. Петро Лаврентійович Мазур – мій прадід. Вся наша родина пам’ятає про нього. А найціннішою реліквією є  щоденник, який він написав одразу після повернення з німецького рабства. Кожен рядок цієї щирої сповіді пронизаний  трагізмом долі полоненого, сумом за рідними, мріями про визволення.

Пам'ять про мого прадідуся Мазура Петра Лаврентійовича завжди живе у моєму серці і передається у нашій родині із покоління в покоління. 

РОДИНА ДМИТРА БОВТУНА

             Розповідь  про  родину по лінії мами, велику родину Симоновичів, яка нараховує вже десять поколінь.

Перше покоління про яке згадується в родоводі розпочинається з початку XVIII-го сторіччя з Вакули Симоновича, який працював дяком у церкві. Діти Вакули здобули  духовну освіту та були православними священиками.  Ця династія священнослужителів продовжувалась ще багато поколінь; за часів Польщі, першої світової війни, голодомору, другої світової війни. Важке життя прожили мої пращури, в їхніх хатах переховувалися полонені і біженці, вони часто лікували хворих і допомагали нужденним.

 Представником шостого покоління, про якого мені багато розповідала мама, був мій прадід Михайло Олександрович Симонович. Він був протоієреєм православної церкви за часів радянської влади. Тоді церкви знищувалися, а він їх відбудовував. Служив прадідусь у багатьох парафіях, бо на одному місці не дозволяли довго перебувати, щоб не згуртовував навколо себе людей. Мій прадідусь Михайло Симонович був справжнім патріотом і мріяв про вільне майбутнє України, тому підтримував борців за її незалежність. На прохання Тараса Бульби-Боровця він виконував обов’язки січового священика в «Поліській Січі», штаб якої знаходився у м. Олевську (нині Житомирської області). Під час другої світової війни мій прадід допомагав багатьом людям переховуватися від німців, серед яких були військовополонені та євреї. Після війни прадіда не залишила в спокої радянська влада, його неодноразово допитували в КДБ, через що він захворів і рано пішов з життя. Похований Михайло Олександрович біля Рівного в с. Тинне.

Представниками сьомого покоління стали його сини Євген Михайлович та Олександр Михайлович. Євген Михайлович і написав  родовід Симоновичів. Він колись був засуджений за націоналістичні погляди на 25 років ув’язнення  і висланий до Сибіру. Через 7 років був амністований. У родоводі він розповідає про свій важкий шлях, але любов до України він зберіг не зважаючи на катування та митарства. Зараз Євген Симонович живе у Луцьку.

А мій дід Олександр Михайлович, нажаль помер 15 років тому і я його не бачив, але зі слів мами знаю, що він був вчителем фізики і математики. Дід був дуже розумною та доброю людиною. Його учні до сьогоднішнього дня згадують про нього з повагою та вдячністю. Він міг допомогти у будь-якій ситуації. Добре розумівся на політиці: очолював націоналістичний рух у місті Сарни. Розумівся на економіці, юриспруденції, медицині. Мама часто згадує, що іноді порад діда дуже не вистачає. Всі його діти, а їх п’ять – закінчили школу з золотими медалями, здобули вищу медичну освіту.

Моя бабуся Ніна, дружина діда Олександра,  теж була вчителькою, викладала німецьку мову. Вона пропрацювала у школі 44 роки. Мама, Любов Олександрівна, наймолодша з п’яти дітей. Працює лікарем ультразвукової діагностики. Тато також лікар. Я горджусь своєю родиною, вона розвивається і великий рід продовжується. Зараз  наша найближча родина налічує 26 чоловік. В книзі «Родовід Симоновичів», яка була видана в 2004 році згадується про дев’ять поколінь, та на теперішній час представнику десятого покоління, Михайлу Олександровичу Симоновичу, виповнилося півтора року, а найменшій представниці десятого покоління Софійці – всього півтора місяця.

СІМЕЙНІ РЕЛІКВІЇ

Сімейною реліквією Давидюк Євгенії – є вишита сорочка, яку своїми руками виготовила та оздобила її прабабуся, Домащук Ярина Семенівна (1917-2003 р. життя), що народилась та проживала у селі Дермань Здолбунівського району. Вона прожила нелегке, сповнене турбот та важкої праці життя. На її долю випало і воєнне лихоліття, коли Ярина Семенівна ще молода з чотирма маленькими дітьми змушена була переховуватись у лісі, бо німці захопили  село, а їхня хата згоріла. Небагато речей змогла взяти з тієї хати прабабуся, але вціліла одна вишиванка, яка дісталася у спадок бабусі – Шевчук Ларисі Олександрівні (1938 р.н.), далі мамі Євгенії – Давидюк Оксані Анатоліївні, а тепер бабуся передала цінну сімейну реліквію своїй онучці – Давидюк Жені.

Такі речі можна прирівняти до справжнього скарбу, бо несуть вони в собі не стільки матеріальну цінність, скільки нетлінну пам'ять та нерозривний зв'язок поколінь, вони безмовно нагадують про дорогих і рідних людей, навіть якщо ми їх ніколи у своєму житті не бачили

Сімейною реліквією Кравчук Інни стала краватка її прадідуся, Яремчука Дмитра Адамовича, який народився та проживав в селі Черниця Корецького району. Він був дуже хорошим та вправним кравцем, люди в селі його поважали. Петро Адамович мав двох доньок. Сім'я була дружна, працьовита  і так само як усі українці пережили воєнне лихоліття та голодні роки повоєнні роки. Батько віддав своїх доньок заміж і одному з зятів, Кравчуку Валентину подарував на весілля свою краватку. Вона була зовсім новою, бо не довелося її часто одягати.  Пройшли роки в сімї Валентина Петровича Кравчука народився син Сергій і коли хлопчику було п’ять рокві, то серед речей він знайшов прадідусеву краватку. Дідусь майстерно перешив її, зробивши трохи коротшою. Малий Сергійко одягав цю краватку на всі свята у дитячий садочок. А коли у Сергія Валентиновича народився син Дмитро, то у п’ятирічному віці тато передав йому  сімейну реліквію.

Звичайно, що ця проста краватка є приємним нагадуванням про прадіда і цінується набагато дорожче за будь-які нові та модні речі, адже у неї вкладена теплота рук та часточка душі рідної людини.

ВИСНОВОК:

Підтримувати родину означає,  перш за все, берегти честь свого роду, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою та власними успіхами і досягненнями.

Як сказав український філософ Григорій Сковорода: «Пізнай свій край, себе, свій рід, свій народ, свою землю і ти побачиш шлях у життя. Шлях на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, виторувавши стежину…»

Сучасна історія, 2014 рік…

Таке продовження звитяжного подвигу наших прадідів ми побачили під час революції гідності на Майдані.

Війна – це біль. Вона своїми кривавими кігтями вчепилась у серця людей, породжуючи важкі спогади. І неважливо, які вона мала масштаби, скільки душ забрала з собою, залишивши взамін лише попіл. Події на майдані – це відлуння Другої світової війни. Хоробрі хлопці та чоловіки, лишали свої сім`ї та йшли у бій за мир і свободу. Вони усвідомлювали, якою ціною доведеться поплатитися, та все ж прийняли весь удар на себе, захищаючи свою Батьківщину. Наші воїни гідно вистояли протистояння, ввійшовши в історію. Не всі повернулись з поля бою, однак кожен з них жив, живе і навіки житиме у наших серцях. Життям цих молодих людей уже написані сторінки в книзі історії сьогодення.

Небесна сотня дивиться із неба
На кожного із нас і на Майдан,
Там, біля Бога, вже щитів не треба,
І не тече гаряча кров із ран…

Відважні хлопці мужні українські
Боронять, певно, з янголами рай…
Тепер вони усі – Господнє військо
І моляться за отчий… рідний край…

           Українська історія налічує не мало героїчних сторінок. Але неможливо не звернути  увагу на події які відбувалися на наших очах на Майдані і не вшанувати героїв, які поклали своє життя відстоюючи нашу незалежність.

          Лише задумайтесь скільки  людей, молодих хлопців  померло захищаючи нас. І скільки всього вони могли ще зробити.ось історії деяких з них.

ДМИТРО МАКСИМОВ.

19-річний глухий спортсмен, призер Параолімпійських ігор - справжнягордістьукраїнськоїдержави разом з другом прийшов, на Майдан відстоювати українську державу.

Дмитро - срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії. Він був справжньою надією для національної дефлімпійської збірної команди України, адже дебютувавши в Софії-2013, він завоював 2 високі нагороди - бронзу в особистому заліку і срібло в командному.
               Коли почалася стрілянина, від вибуху гранати йому відірвало руку. Хлопця хтось відвів у Будинок профспілок. У підсумку потім перевезли в готель " Україна " , та вже було пізно його рятувати. Помер від втрати крові і від відсутності вчасно надання допомоги.

ІГОР  КОСТЕНКО.

Ігор Костенко активіст Євромайдану був студентом географічного факультету, захоплювався журналістикою. Активно дописував в українську Вікіпедію, за два з половиною роки написав понад 280 статей, зробив більше 1600 правок. Ігор Костенко з Небесної сотні став кращим вікіпедистом року за версією засновника Вікіпедії Джиммі Вейлза. І став першим українцем, який отримав нагороду «Вікіпедист року» яка » присуджується за найбільші досягнення редакторів і авторів онлайн видання.

Ігор Костенко був убитий 20 лютого 2014 року під час протистояння на вулиці Інститутській в Києві.

УСТИМ ГОЛОДНЮК.

Мабуть всі пам’ятають хлопця в голубій касці миротворця, який врятував життя багатьох поранених на майдані.  Саме за цією каскою батько дізнався про смерть свого сина з екрану телевізора.

Голоднюк Устим в 2011 р. закінчив Львівський військовий ліцей ім. Героїв Крут. Був зразковим ліцеїстом та хорошим товаришем.

Був захисником Майдану. 30 листопада він був побитий, на потилицібув шрам, наклали 12 швів. Як тільки рани зажили, зновупоїхав на Майдан.

20 лютого 2014 року в наслідок вогнепального поранення в голову загинув.Отримав його, допомагаючи забирати загиблих біля верхнього виходу станції метро Хрещатик. Куля снайпера влучила над правим оком і на виході пробила голубу миротворчу каску. Коли його доправили в готель «Україна», лікарі вже не могли допомогти хлопцю.

Нам відома лише мала частка історії сучасної гібридної війни, як прийнято зараз називати ці події, але ми знаємо напевно, що всіх героїв буде пам`ятати Україна.

І навіки віків, повсякчас і нині

Будуть дивитись на нас твої очі сині.

Березові хрести і земля у руїні

І останні слова: «Слава Україні!»

Виконавці проекту:

Учні 10-В класу

Рівненської гуманітарної гімназії:

Мазур Анна, Давидюк Євгенія, Бовтун Дмитро,Кравчук Інна, Малічевська Ліана.

Класний керівник: Чорнобай Наталія Миколаївна.

Додатки.