Коли тобі 7 років, життя здається таким безтурботним, яскравим і ніщо не може затьмарити його. Скільки планів та різних фантазій малюється у голові хлопців мого віку. Любляча родина, допитливі однокласники, рідне село, спокій та впевненість у майбутньому. Що ще потрібно, щоб відчувати себе комфортно та затишно? І тобі здається, що так буде завжди.

           Слово «війна», то зовсім не про мене та мою Батьківщину. Та не все так стається, як бажається.

Страшна новина про події на сході країни увірвалася в наше життя, але не в мій мозок тоді ще маленького хлопчика. Перші класні години присвячені темі патріотизму. Шкільні заходи, на яких ми виготовляли сувеніри та писали листи солдатам, то було відчуття колективізму, але ще не так глибоко торкнулося мого серця. Можливо, це пояснюється віком.

   І ось… Перша звістка про мобілізацію, призиви односельців, перші загибелі хлопців, яким ще жити та жити, добровольців, які стали в ряди захисників. Захисник… Це ж від слова «захищати». Захищати від кого і від чого? У кожній домівці, на вулиці, у магазинах говорили про ворога, який порушує наші кордони. Ворог… Хто він? І як може це бути?! Найближчі сусіди, брати, ті хто пройшли Велику вітчизняну разом і перемогли. Сьогодні по різні боки? Можливо, ви, дорослі це можете зрозуміти, але не я. І багато таких як я не розуміємо, як так сталося.

   Біль, тривога, сум, страх живуть тепер в наших серцях. А як же майбутнє? Де гарантії? Хто ще захоче порушити наші кордони, а разом з цим і спокій у родинах.

   Гинуть хлопці та дівчата. Чим вони завинили? Їм би створювати сім’ї та ростити дітей, будувати власні дома та оволодівати новими професіями.

 Життя таке прекрасне. Воно дається раз. І хто має право забирати його?

   Українці – миролюбна нація. Нація, на долю якої випало багато випробувань. Ми вистояли, встали з колін, отримали довгоочікувану незалежність. І що? Кому так болить наша незалежність?