Голодомор 1932-1933рр.
«Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз…»
Мета: ознайомлювати учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки; виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників
Обладнання: презентація «Голодомор 1932-1933 рр», відеоролик «Голодомор – злочин проти людяності», свічки, чорна хлібина, колоски пшениці із живими квітами, перев’язані чорною стрічкою, кетяги калини.
Хід заходу
мініатюра
(Сучасна квартира. Вечір. Мама збирається до супермаркету: «Діти, досить грати на комп’ютері, займіться чимось іншим». Варуся бавиться ляльками, Марко читає Гаррі Поттера.)
В.: Марку, зліпи для моєї ляльки коника.
М. (шукає пластилін) - Варусю,а пластилін закінчився. (Підходить до хлібниці й починає розминати шматочок білого хліба, тоді окраєць чорного..)
В.: Ой, Марку, хіба можна бавитися хлібом?
М.: Вірно, Бабуся казала, що то гріх. Крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам.
В.(піднімаючи окраєць хліба): А коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати (цілує). –Марку, а чому у вікнах будинків палахкотять свічечки?
М.: (здивовано) Не знаю, наша мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло. А тут і свічки, і світло. Дивно.
(Хлопчик доліплює колісницю і … полетів …)
М.: Уяви собі, що ми пролітаємо над містом. Вже залишились позаду вулиці, будинки, магазини, рідна школа і садочок.
В.: А тепер під нами порожні поля, на яких біліє трохи снігу. А ось ніби й село, де живуть дідусь з бабусею. Але чому так темно, собаки не гавкають, людей нема, моторошно якось.
М.: А що це на деревах біліє? Аж ніяк не сніг, це якісь фігурки, але з такими сумними заплаканими очима. Варусю, у твоїх книжках вони усміхалися.
В.: Та це ж янголята. Давай послухаємо, про що ті крилатики розмовляють.
(під супровід музики, ніби танцюючи, з’являються янголи)
1-ий: Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав’язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто й мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба.
2-ий: А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно…
3-ий: А ми… їли цвіт акації, щипали травичку й поволі вмирали.
(Янголята виходять)
Повертається мама, ніжно обнімає дітей й дає пухкенькі булочки з родзинками.
Діти кладуть булочки на тарілочку і дівчинка каже:
В.: То для янголят!..
Мати: Їж, сину, хліб, та пам`ятай, щов ньому
Саме життя закладено людей.
І сонце українське, й звуки грому,
Мозольний труд і посмішка очей.
Їж, доню, хліб і не кидай додолу,
А підніми, коли не там лежить.
А як сідаєш, сину, мій до столу,
То пам`ятай, що хліб – це значить жить.
Виходять зі сцени, приходять ведучі
Ведучий 1Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху
Ведучий 2Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через 85 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі українського краю.
Ведучий Досі не віриться, щоб тут раптово зник хліб. І це в урожайний 1932 рік. Вимирали роди і села. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн.
Ведучий Тридцять третій. Поле. Стигле жито.
Тридцять третій... В розпалі жнива…
З ким у цій німоті говорити?
Чи душа народу ще жива?..
Ведучий
Хто збагне мої пекучі муки
За народ, ошуканий до сліз?..
Темрява. Безодня. І - ні звуку...
І таке на всій Вкраїні, скрізь...
Ведучий Як же ж сталося так, що країна, яку всі вважали житницею , похоронила таку кількість своїх дітей, які померли від…голоду?
Ведучий А на це питання дадуть відповідь наші історики
Історики
- Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. У січні на пленумі партії Сталін заявив: «Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади».
- Після такого твердження мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору. Але становище в країні було катастрофічне. Ще в жовтні партійно верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна. Представники місцевої влади організовували в селах спеціальні бригади, які вимагали у селян негайно вивезти на станцію мішок зерна. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років.
- Влітку 1932р. голодне населення, намагаючись хоч якось вижити, масово стригло ще не дозрілу пшеницю на полях. Тому Сталін прийняв закон , відомий у народі під назвою «Закон про 5 колосків». Людей засуджували за збір колосків на вже зораному колгоспному полі, за зріз колосків на власному полі, за «самоправний» помел власного хліба, за розмови про те, що план хлібоздачі нереально виконати, за приховування харчів. До початку 1933р., за неповні п’ять місяців, за цим законом було засуджено майже 55 тисяч осіб, з них 2 110 – до вищої міри покарання.
- У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
- Наприкінці 1933 року голод в Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кору дерев. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.
- Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані – 8-9 млн чоловік. Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня.
- Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
Ведучий1. Вмирали на плодючих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім'ями, вилягали роди і села.
Ведучий2. Олесь Гончар у передмові до книги Олександра Міщенка "Безкровна війна" писав: "... то була й справді безкровна, нерівна, людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розруйнувати спільність людську фізично й духовно. Вимирали ж цілі села не будь - як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації..."
Ведучий1
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть варево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
-Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору!
Ведучий
А зараз просимо звернути вашу увагу на екран.
Ведучий . Місяці голоду - штучного, навмисного… Він став повселюдною катастрофою XX століття. Страхітливий, досі не бачений світом мор.
Ведучий
...То був страшний навмисний злочин,
Такого ще земля не знала!
Закрили Україні очі.
І душу міцно зав'язали.
Ведучий
Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам'яті живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Ведучий
Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу повідати сьогодні гірку правду. А треба розповідати, щоб знали! Щоб більше такого не повторилося.
Ведучий . Ось які спогади залишили очевидці:
Ведучий Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти…».
Ведучий Петро Макарович Соловищук з села Луки Дашівського р-ну на Вінниччині: «Батько кладе на тачку моїх два брати 1 сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена».
Ведучий Коли читаєш чи слухаєш такі свідчення, подумки здригаєшся від жаху.
Ведучий : Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду!
Ведучий До вашої уваги уривку з поеми «Голодомор» Ніни Виноградської, читає учениця ….
II
Сидить стара бабуся у садочку,
І сонце гріє лагідно її.
Онуки поряд граються в пісочку,
Порозкидали іграшки свої.
Онука плаче: — Бабцю, в мене горе,
Сашко мою фортецю потоптав,—
Горохом сльози ллються, ціле море,
— І ще у ляльки ручку відірвав.
Онуків мирить і до себе горне,
Стирає сльози зморщена рука.
— Не плачте, дітки, бо хіба ж це горе...
А справжнє горе хай від вас втіка!
І спогад вдарив, наче біль жорстокий,
І стік сльозою по її щоці.
Згадалися страшні тридцяті роки...
Опухлі діти... Голод... І мерці...
II
Велика родина була у Петренків:
Матуся і тато, бабуня і дід,
Чотири синочки і доня Оленка —
Охочим до праці й щасливим був рід.
Сміялась матуся, закохана в тата,
Навчала бабуня малих онучат.
Сім’я незаможня, любов’ю багата,
Та хліба до столу завжди вистача.
Долівка помазана глиною чисто,
А зверху солома на ній для тепла.
У запічку пахне духмяним любистком,
І вечір зимовий іде спроквола.
На комині вузлики гріються з маком,
З насінням петрушки, з чорнушкою теж.
А піч зігріває всіх ніжно і м’яко,
І дідова казка… І пісня — без меж.
V
Отак би їм жити в щасливій родині...
Аж тут тридцять третій снігами несе.
Ідуть активісти о ранній годині
Зерно відібрати, загарбати все.
Вже тягнуть з-за комина вузлики з маком,
І плаче матуся і бабця стара.
І падають в ноги, і просять всіляко,
А ті забирають останнє з двора.
«Ну як тепер бути? Забрали корову
І все до зернини. А діти, а ми?»
Ідуть тато з дідом копати в діброві
Якогось коріння посеред зими.
V
На городі пусто.
В хаті мертва тиша.
І синки опухлі
Мов живі мерці.
Знов оладки з листя
І водиця в кухлі —
Ось і всі наїдки
У її руці.
Пропікають очі
Материну душу.
І сама голодна,
І в очах туман.
А сусіди з’їли
Хлопчика, Матюшу,
Й божевільні лізуть
Під її паркан.
VI
Чоловік поїхав
У краї далекі
Поміняти речі
На якийсь наїж.
У льоху сховала
Зерняток півглека —
Перерили землю
І знайшли... Грабіж!
Хто ж таке затіяв
Учинити горе?
Жевріла ж надія
Вберегти синів.
Декілька зерняток
У голодну пору
Врятували б діток...
Але світ зимів.
VII
Вже часник на лузі
Вигребли з корінням,
Обірвали липу,
Кропиви нема.
Не зійшла картопля
Саджена лушпинням...
Люди, мов примари.
Голод. Смерть. Пітьма.
VIII
Сизим літнім ранком
Чоловік до хати
Не прийшов — приплівся
На хитких ногах.
Він приніс в торбинці
Хліба дві буханки,
Вісім картоплинок
І один киях.
Все оте багатство
Їм дало надію,
Що сини ще будуть
Бігати в дворі.
І в краях далеких
Хтось зерно посіє
І не дасть померти
Їм і дітворі.
І молилась мати
Всім богам на світі,
І варила зерна
На одній воді.
І по три зернятка
Віддавала дітям,
Щоб жували довго
Зубки молоді.
X
А сусід під тином,
Мов собака, виє.
Роздирає груди
І лице своє.
З’їв синочка, ситий,
Він не розуміє,
Бо страшніш за звіра
Відтепер стає.
XI
Ліпиться малеча
До худого тіла.
В батькові долоні
Туляться вуста.
«Таточку, не з’їжте,
Як Матюшу з’їли,
Будемо слухняні...»
Він їх пригорта.
«Ви не бійтесь, діти,
То нещасні люди.
Їм затьмарив голод
Розум і серця.
А минеться літо —
Там кислички будуть.
Наберуться сили
Зморені тільця.
І шипшина, й терен,
Глід і горобина,
Бузина й калина
Вмерти не дадуть.
Восени до столу
Буде і хлібина.
Тільки треба літо
Якось перебуть».
XV
У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама!
Хто слово скаже, пом’яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!
Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? —
Сама холодна й мертве янголя.
XVII
На світі зосталась з великого роду
Єдина Оленка... За всіх пожила...
Залишилось з того святого народу
Лиш декілька душ із усього села.
XVIII
Не мовчимо! Бо нас тепер багато!
Не мовчимо! Не дасть змовчати біль
Загублених, замучених тим катом,
Що нині лаврів пожинає хміль.
Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,
Померлий в той страшний голодомор.
Бо з нами двадцять другий, тридцять третій
І в сорок шостім пережитий мор.
Не мовчимо, братове українці!
Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,
Бо молимося хлібові, хлібинці,
Що гірко дістається на віку.
Не мовчимо! Доволі спати, брате,
О, сестро, сльози витирай з очей.
Не мовчимо! Не можна нам мовчати,
Бо в душах зойки тих страшних ночей.
Ведучий1. Письменник О.Міщенко сказав:
"Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдано щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!"
Ведучий2. Мільйони людей, які загинули в 1933 році голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам'ятають ті, хто вижив, - їх діти та онуки. Пам'ять про загиблих зберігається в наших серцях.
Ведучий. . Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.
Ведучий З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.
(ведучі та інші діти виходять, кажуть по черзі кажуть слова і запалюють свічку)
- Уривок з «Молитви « К.Мотрич
Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…
І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до свого серця… Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії — Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.
Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!
І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята, і вишіптувала: "Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?"
Нема. Зотліли. Відлітали ключами у небо…
Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!
- Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік...
Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди?
Окраєць ласки...
Чи хоч з печі диму?
О, скільки в тілі зайвої води!
Не чує світ.
...Усі проходять мимо.
2. Пам'ять вертає хвилини,
Пам'ять вертає віки,
Пам'ять тернову стежину
Веде у тридцяті роки...
Змучені очі,
Руки-стеблини,
Хліба немає,
Плаче дитина.
Крихти останні
Дітям віддала,
Руки - до Бога,
Молила, благала.
І просить мати
Щавлю хоч листочок,
А Молох зимовий.
-Не вижив синочок.
Був тридцять другий,
Був тридцять третій,
Дитячий голод
Кричить з портретів.
Пам'ять вертає хвилини,
Пам'ять вертає віки,
Пам'ять тернову стежину
Веде у тридцяті роки...
3. Не звільняється пам'ять,
Відлунює знову роками.
Я зітхну... Запалю обгорілу свічу,
Помічаю: не замки - твердині, храми -
Скам'янілий чорнозем, -
Потріскані стіни плачу.
Піднялись. Озиваються в десятиліттях ,
З далини, аж немов з кам'яної гори.
Надійшли. Придивлюсь:
"Вкраїна, XX століття."
І не рік, а криваве клеймо - "33".
Рік 33 - й. Клятий холодний...
4.Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
5. Хай світло від свічки у небо летить.
Хоча б одну душу зігріє в цю мить.
Щоб душа ця загублена спокій знайшла.
І у вічність до Бога вона відійшла.
6.Хай палає свіча… хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Хай сьогодні спогади лунають,
Поки промінь пам’яті не згас.
(хвилина мовчання)
Ведучий Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років.
Ведучий Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям.
Ведучий Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Ведучий Ми повинні пам’ятати, що життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цінності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам’яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди.
Усі разом: «Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього».
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Голод 1932-1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів / Під ред. Ф.М.Рудича; Упоряд. Р.Я.Пиріга. - К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. - 605 с.
- Кульчицький, Станіслав Владиславович. 1933: трагедія голоду / Кульчицький, Станіслав Владиславович; Під ред. Г.В.Баришевої, Я.О.Гулько. - К.: Знання, 1989. - 48 с.
- Інтернет-ресурс: http://beshko-galina oleksijivna.webnode.com.ua/news/vikhovnij-zakhіd,-prisvyachenij-pam’yatі-zhertv-golodomoru-1932-33-rr