УДК 821.161.2:316.72](=161.2)
Надія ТИМКІВ
д. пед. н., професор,
Івано-Франківський національний
технічний університет нафти і газу
Софія КРАВЧУК
здобувачка другого (магістерського) рівня
Інститут гуманітарної підготовки
та державного управління
Івано-Франківський національний
технічний університет нафти і газу
ЛІТЕРАТУРА І КУЛЬТУРА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТА ПОСТКОЛОНІАЛЬНИХ ЗМІН
Сучасна література розвивається у контексті складних глобалізаційних процесів, які формують нові моделі культурної ідентичності та способи самовираження. Глобалізація призводить до інтенсивного культурного обміну, але водночас загострює питання збереження локальних традицій і мовної самобутності. У такий спосіб актуалізується постколоніальна перспектива, що аналізує літературу як простір боротьби за голос, пам’ять і право на власну історію [1].
Особливо гостро це питання стоїть перед культурами, що пережили колоніальний тиск. Українська література є прикладом боротьби за власну ідентичність, коли домінують глобальні наративи. Як колись писав Тарас Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — цей заклик не втрачає актуальності й сьогодні. Він нагадує про необхідність діалогу між культурами без втрати власного “я”, коли відкритість до світу має поєднуватися з усвідомленням національного коріння [1].
Глобалізація сприяє потужному культурному обміну, розширює межі спілкування та доступу до літератури, що відноситься до різних культур, але водночас загострює питання збереження локальних традицій та мовної самобутності. Адже за зовнішньою відкритістю часто приховується процес культурної стандартизації, де малі культури ризикують розчинитися під впливом більших [1].
У цьому контексті актуалізується постколоніальна перспектива, що аналізує літературу як спосіб боротьби за голос, пам’ять і право на власну історію. Постколоніальна критика розглядає художній текст як акт спротиву — спосіб повернення собі історичного минулого та мови, які були пригнічені.
Одним із ключових аспектів є переосмислення теми ідентичності. Письменники з країн, що пережили колоніальний досвід, прагнуть відновити історичну справедливість і репрезентувати власний культурний погляд. Так, у романі «Things Fall Apart» (Чінуа Ачебе) показано зіткнення традиційного африканського суспільства з європейським колоніальним світом. Автор через образ Оконкво розкриває трагедію народу, що втрачає свої духовні орієнтири під впливом чужої культури [2].
Подібні процеси можна простежити і в українській літературі, яка після століть імперської залежності активно формує постколоніальну свідомість, намагаючись проаналізувати травматичний досвід минулого й виробити нову національну ідентичність. Український письменницький простір XXI століття стає майданчиком, де особисте переплітається з історичним. Яскравим прикладом цього є роман Марії Матіос «Солодка Даруся», який розкриває тему, пов’язану з тоталітарним минулим, і показує, як мовчання може стати формою виживання в умовах репресивної системи [3].
У центрі твору — доля простої жінки, чия німота стає метафорою мовчання всього покоління, пригніченого страхом і почуттям провини. Через внутрішній світ Дарусі авторка майстерно демонструє, як особисті трагедії накладаються на історичні катастрофи — колективізацію, доноси, моральне нищення людини. У цьому сенсі Матіос намагається розкрити механізми колоніального впливу на людську свідомість.
«Солодка Даруся» є прикладом того, як українська література перетворює постколоніальний досвід на акт культурного опору. Письменниця показує, що справжнє звільнення починається не з політичних змін, а з повернення голосу тим, кого змушували мовчати. Таким чином, твір не лише відтворює події минулого, а й допомагає сучасному суспільству усвідомити власну історію, прийняти її травматичні сторінки й позбутися почуття меншовартості [3].
Глобалізаційні зміни породжують гібридність культури, простими словами це явище, коли традиційні й сучасні елементи з'єднуються, утворюючи нові форми мистецького вислову. Прикладом є творчість Салмана Рушді («Опівнічні діти»), де міфологія переплітається з історією та постмодерністськими прийомами. Така гібридність є не просто художнім прийомом, а й відображенням культурного досвіду людини глобальної епохи, котра живе між минулим і сучасністю [4].
У контексті української поезії подібні тенденції проявляються в творах Юрія Андруховича, який поєднує європейську іронічність з карпатськими міфами, створюючи мультикультурний художній простір. Його твори засвідчують, що українська культура не є периферійною, а інтегрується у глобальний діалог, залишаючись самобутньою [5].
Отже, література в умовах глобалізаційних та постколоніальних трансформацій виступає не лише дзеркалом суспільних процесів, а й інструментом культурного опору. Вона формує простір для діалогу між культурами, де замість домінування з’являється взаємоповага та полілог. Саме в такому контексті художній текст набуває нової ролі – не як засіб пропаганди чи відтворення традицій, а як платформа для відновлення голосу “іншого” у світовій культурі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ