Я чула подихи війни…

Єсіпова Дар’я,

учениця 9 класу КЗ «Святогірський заклад

загальної середньої освіти І – ІІІ ст.

Святогірської міської ради Краматорського району Донецької області»

Україна

Керівник: Романюк Тетяна Вікторівна,

учитель історії КЗ «Святогірський заклад

загальної середньої освіти І – ІІІ ст.,

Святогірської міської ради Краматорського району Донецької області»

Секція : Війна в Україні 2014-2023 років очима молоді

Війна...Скільки страждань вона несе. Мов важкий тягар лягає на кожного. Сльози, втрати, страх, біль….

Я пам'ятаю тихе мирне життя мого рідного Святогірська. Цей край відомий з давніх давен . Тут в різні часи побували філософи, поети, письменники, митці, музиканти з різних куточків світу. Це було місце паломництва вірян. Одного разу  мені до рук потрапила книга колишнього директора і учителя української мови і літератури, відомого краєзнавця Івана Микитовича Овчаренка - «Муза Святих гір». Читаючи, я поринала у цікаве минуле, у глиб історії, знайомилася з різними людьми, що відвідали Святогір’я. Я пишалася, що живу в такому славетному місці, де природа надихає на творчість, дає силу духу і зцілення . Про наше місто відомо багато різних легенд. Багато з них навіть містичні і таємничі. Наприклад, начебто за одну ніч на правому скелястому березі виникла крейдяна церква. Хоча всі розуміють, що вона є рукотворним витвором будівельного мистецтва, та все ж з цікавістю сприймають ці легенди.

Про місто багато складено віршів, але мені запали рядки вірша учня школи – інтернату, де я навчалася з першого по сьомий клас, Земляного Костянтина

Моє Святогір'я!

Мій рідний край!

Високе міжгір'я,

Земля, наче рай. 

Гори святі, монастир над рікою

Серце чарують своєю красою. 

Крейдяна церква, мов на долоні, 

Може згадати роки полонів,

Чвари, насильство

Безбожників лютих,

Черствих душею і повних отрути...

Знову звучить над Дінцем Благовіст-

Лавра взиває до щирих сердець. 

Тиха молитва лине до Бога - 

Віри, Надії, Любові дорога.

Ця місцевість часто притягувала до себе і недобрих людей – загарбників. Кочівники в далекому минулому, нацисти,  фашисти в ХХ  столітті.

За свободу рідного краю віддали своє життя тисячі й тисячі синів і дочок.

З дитинства мене вчили з повагою ставитись до своєї історії, до героїв і простих людей, до пам’яток архітектури. Мені здавалося, що всі страшні випробування позаду, що в 21 столітті люди не повинні вирішувати питання зі зброєю в руках, що наш світ такий крихкий і тендітний і його треба оберігати як кришталеву вазу…

Раптом 24 лютого 2022 року, як холодною водою, накрило слово «війна»

В цей день я, як і звичайно, збиралася до школи. Помітивши повідомлення в групі класу про те, що не треба йти до школи, спершу зраділа, а пізніше зрозуміла істину причину.

ВІЙНА!!!!! Я знала про війну з книжок і фільмів, а тепер я стала чути про неї з новин. Бойові дії біля Києва, вибухи, жертви, поранення. Я тоді думала, що це далеко і до нас не дійде це лихо. Адже з 2014 року саме так і було. Місто прихистило тисячі переселенців і залишилось цілим. Мені хотілося вірити, що і зараз місто не будуть чіпати. Реальність була іншою. Жорстокою  і кривавою.

Почали літати над головою літаки. Ми чули вибухи з усіх сторін. Ізюм і Лиман були під вогнем постійно. І одного разу бомба влучила біля лаври. Затрусилися стіни, хиталися люстри, повилітали вікна, відкривалися двері. Люди відчули вперше цей жах надто близько, зовсім поруч. Почалося життя в укриттях – підвалах. Там було безпечніше, так здавалося тоді.

Потім зникло світло, вода, зв’язок. Місто опинилося в повній ізоляції. Що було насправді, ми не знали і тільки шум і гуркіт снарядів говорив про наближення. Але попри все, ми продовжували вірити.

Потім і вдень, і вночі свист мінометів, вибухи і пожежі. Понівечені будинки, магазини, школи, лікарня. Почали поступово закінчуватись продукти, засоби гігієни. Хотілося пити, постійно мучила спрага. Гроші перестали бути цінністю. А серце просто завмирало від гуркоту літаків, що несли смерть під своїми крилами. І коли осколок влучив мені у руку, прийшло повне розуміння – треба негайно виїжджати. Війна не жаліє нікого.

Батьки прийняли рішення про евакуацію. Виїжджали ми під мінометним вогнем, міцно тримаючись одне за одного. Мене і мого товариша вивозили моя бабуся і волонтери. Я їм дуже вдячна, за те, що ризикуючи своїм життям, вони відвезли нас у безпечне місце. Рятівники одразу  відвезли нас на озеро – зняти стрес.

Три місяці ми мешкали у Харківській області. Ми зустрічали  різних людей. Одні з розумінням ставились і допомагали, а інші були черствими і байдужими. Всяке бувало, та мені не хочеться згадувати про поганих людей. А ось 82- річну бабусю Раю я згадую з теплом і вдячністю. Вона надала нам прихисток, турбувалася про нас, годувала. Продуктів не вистачало, але бабуся ставилася до мене як до рідної онуки і готувала смаколики – товчені горіхи з цукром. Це було дуже смачно….

Йшов час і війна дійшла до нас знову. Ми мріяли потрапити додому. Всі думки були лише про батьків і дім….рідний дім.

Ми рахували дні, години і нарешті зустрілись з мамою. Ми просто стояли на вулиці на колінах обійнявшись і не могли розлучитись ні на мить. Саме тоді я відчула що таке справжнє щастя. Я бачу рідних людей, домашніх тварин. Я дома!!!

Незабутня картина стоїть перед моїми очима: люди з білими обличчями, худі і стомлені, розгублені і наче глухі – такими я побачила земляків. В очах – жах. Більше ніяких емоцій. Ніхто не посміхається, говорять пошепки. Я знову прийшла до розуміння - це війна.

З часом почалось дистанційне навчання в міській школі. Так як світла в помешканні ще не було, я ходила до школи – інтернату, де було проведено інтернет і був гарний зв’язок. Там я нарешті побачила знайомі обличчя – вчительку  і дітей – однокласників і не тільки. Це також вражало, бо довгий час я могла спілкуватися лише з батьками і котом. Жити стало цікавіше. З вдячністю пригадую педагогів, психологів, що проводили з нами різні тренінги, заняття, ігри. Ми малювали, ліпили, конструювали, співали – до нас поверталося втрачене дитинство.

Але спогади не дають спокою. Машина, що проїхала повз будинок одразу нагадує свист снарядів, скрегіт гілок дерева по даху, дверцята, що захлопнулись від протягу – всі звуки відносять назад у спогади. Рідкі вибухи десь вдалечині заставляють мене швидко встати і поставити телефон на зарядку – раптом зникне світло…

Життя поступово повертається в місто, але іржава техніка, потрощені будинки, будівля школи з величезною раною і майже пусті вулиці нагадують знову і знову про страшні часи.

Я люблю своє місто, своє чарівне Святогір’я. Місце сили для багатьох поколінь людей. Тут завжди було затишно. Навесні ліси вкривались різнокольоровим килимом із квітів, в гаях виспівували пташки на всі голоси. Влітку місто наповнювалось туристами – гуло і гомоніло. Осінь дарувала нам гори, одягнені у золото і червоний оксамит, прохолоду і аромат зів’ялого листя. Ну а  красуня зима нагадувала нам, що ми діти, які з нетерпінням чекали перший сніг, щоб погратися , покататися з гори на лижах, помилуватися крейдяною скелею і подихати чистим, наче стерильним, повітрям між сосен і ялин.

Нехай все повернеться, нехай буде ще краще. Ми спробуємо все відновити, відбудувати і просто зцілити землю, що так страждає від вибухів і зла. Ми зможемо. Ми -  сильні!