Було так:

• 13 лютого 2013 року Сергій Дмитрович Пантюк, у статусі секретаря НСПУ по роботі з молодими авторами, телефонуючи Олені Сергіївні Герасим’юк, пропонує подати заявку на ґрант Президента України для видання книги. У відповідні строки відповідні суб’єкти вчиняють усі відповідні — як видається на той момент — процедурні дії, в підсумку яких заявку було подано. Результати конкурсу не змусили себе довго чекати, наприкінці місяця лютого року цього Олена Герасим’юк дізнається про свою перемогу. Дізнається, щоправда, у буквальній відповідності до пункту 7 Положення про ґранти, через засоби масової інформації.
• Протягом березня і квітня 2013 року Сергій Пантюк дає Олені Герасим’юк загальні поради щодо оформлення рукопису, запрошує до виступів на радіо, дає рекомендації до друку тощо.

І от що:

• Передусім, Олена Герасим’юк жодним чином не мала і не має на увазі ставити під сумнів ту підтримку зі сторони Сергія Пантюка, що її описано вище. Підтримка була реальна, і наміри були явно найкращі, ми це розуміємо і підкреслюємо.
• Что самое характерное для цієї країни, у конкурсній процедурі у виконанні міністерства культури передбачено купу різної бюрократії, але якось не передбачено бодай найменшого, якщо не вітального, то хоча б сухо-інформативного, повідомлення персонально переможцям про виграш. Ну або це повідомлення, ЧСХ для цієї країни, десь дорогою загубилося. Але, з іншої сторони, воно і правильно: кому стішкі, кому конвеєр. Сувора ця країна.

Було:

• Заповнюючи бланки заявки на ґрант, 14 лютого, на Сергія Пантюка люб’язне (без іронії) запрошення, у Спілки письменників приміщенні, у Сергія Пантюка та Володимира Барни присутності, Олена Герасим’юк доходить до пункту “Підприємство, яке забезпечує реалізацію…”. На той момент Олена Герасим’юк ще не має домовленості з видавництвом. Власне, у той момент Олена Герасим’юк дізнається не озвучену перед тим обставину, тобто для неї новину: подання на конкурс передбачає, що домовленість автора із видавництвом вже від початку повинна бути. Присутні тут же Сергій Пантюк та Володимир Барна, не надаючи цьому моменту особливої уваги, у відповідь на запитання Олени Герасим’юк, просто дали їй зрозуміти, що пункт заявки про видавництво, а також, відповідно, і розділ “кошторис” (про існування якого не було повідомлено) — можна пропустити. Всі подякували одне одному і розійшлися щасливі.

І от:

• Як вже зрозуміло з усього вище, від самого початку Національна спілка письменників України фактично виступила ініціатором висування Олени Герасим’юк на ґрант Президента України, асистентом у складанні заявки та посередником у комунікації між Оленою Герасим’юк і конкурсною комісією.
• На самом деле, процедура надання ґранту регулюється, зокрема, але не виключно, Положенням, затвердженим Указом Президента України. Вартує уваги те, що у Положенні немає взагалі ані слова про роль НСПУ в цьому процесі. Точніше буде сказати, Положенням взагалі не передбачено будь-яких посередників. Ми мусимо констатувати, що чинний нормативно-, так би мовити, правовий порядок как бы передбачає как бы незалежну домовленість автора з видавництвом, вже тільки після і за наявності якої відбувається как бы самостійне подання заявки на ґрант.
• Вищеозначені нюанси, проте, в космосі не пролунали, очевидно, мірою належною і достатньою, аби на сьогодні ми мали дещо інше, ніж те, що ми маємо.

Було:

• Далі, якимось чином було визначено видавництво — тернопільське ТОВ “Терно-граф”.
• Якимось чином було складено кошторис.

І от:

• Вищеокурсивленим — НЕ натякаємо ми на розмах корупції космічний. Ми лиш засвідчуємо скромно актуальний для нас тоді і досі рівень повідомлень. І хто нам доктор, дійсно.

Було:

• Пройшла весна, минуло літо, настала осінь золота. Хто за що, а ми за мир.
• У вересні Олена Герасим’юк зненацька отримала змогу дізнатися, що ж там за кошторис. Таку змогу, після тривалих перемовин, люб’язно надав відповідальний секретар НСПУ, уособлений Володимиром Андрійовичем Барною.
• У кошторисі від пана Барни, зненацька, пункт про гонорар відсутній був як явище.
• (а тут потрібно зауважити, ще навесні і влітку пан Пантюк неодноразово висловлювався недвозначно, що якийсь там гонорар та має бути)
• Володимир Андрійович Барна люб’язно пояснив, що пункт про гонорар відкинуто як зайвий, адже гонорар Олені Герасим’юк передбачається видати екземплярами її ж поезій, а якщо бути точнішим, у вигляді стоса із 300 (трьохсот) авторських примірників.

І от:

• у роялі тихо плавають шпроти.

Було:

• А на момент одкровень від пана Барни, тобто станом на початок вересня — видавництво “Терно-граф” уже отримало від Олени Герасим’юк рукопис, а також щонайменше три, уже на той момент, усних і письмових, від Олени ж Герасим’юк нагадування про потребу укласти договір, належний за формою та змістом.
• Іван Михайлович Максимів, директор видавництва “Терно-граф”, ще у кінці серпня однозначної відповіді з приводу контракту не давав. А потім — за збігом, у той же самий день на початку вересня, коли пан Барна повідав про триста авторських примірників — Іван Михайлович Максимів Олені Сергіївні Герасим’юк почав підвищеним геть трохи тоном пояснювати, що контракту, мовляв, не передбачається — через якусь недооформлену домовленість із міністерством чи щось подібне.

І от:

• Сергію Дмитровичу, а що вона мала тоді подумати?

Було:

• Потрібно віддати належне, урешті-решт Іван Михайлович Максимів дещо розставив крапки над ё, ствердивши Олені Герасим’юк недвозначно і чотко, що говорити потрібно не зі Спілкою, а з ним.
• Так само Іван Михайлович Максимів, у подальшому розвитку розмови, з феєричною легкістю перегорнув сторінку темних нєпоняток від пана Барни, сказавши Олені просто так: “якщо хочеш гроші — будуть тобі гроші”.
• Зненацька, після ще подальшої розмови з пані Іриною, бухгалтером видавництва “Терно-граф”, з’ясувалося, що належне оформлення договору таки можливе, і видавництво невдовзі надішле Олені Герасим’юк вже підписані від сторони видавництва примірники.

І от:

• Нам залишається лише здогадуватися, що мав на увазі пан Барна. З приводу звершеного факту відсутності у кошторисі пункту про гонорар і щодо “виплати” гонорару трьомастами примірниками відповідальний секретар НСПУ пан Барна висловлювався досить чітко, не показуючи при цьому ознак того, що він марить.

Було:

• У ніч із 12 на 13 вересня ц. р. на голову НСПУ Віктора Баранова скоєно замах!!11

І от:

• Тут ми ні до чого.

Було:

• Наприкінці вересня Олена Герасим’юк отримує паперовою поштою підписані від видавництва примірники договору. У ньому:

• дві сторони: автор і видавництво;
• датою укладення договору зазначено 05 серпня 2013;
• Автор зобов’язується передати до Видавництва рукопис до 15 серпня 2013;

• принагідно зазначаємо, вже по факту на той момент рукопис було надіслано 27 серпня;

• Автор отримує гонорар… плюс триста авторських примірників.

І от:

• Зауважимо, вже на той момент, по-хорошому, роз’яснення потребувала би не-тристоронність договору. Річ у тім, що за тим же Положенням про ґранти, п. 8, має укладатися тристоронній договір між автором, видавництвом і міністерством культури.
• Але да, вибачте нам, що ми так екстенсивно апелюємо до нормативно-, так сказать, правових актів і взагалі до якихось публічно оприлюднених документів і порядків. Вибачте, ми інколи усе ж забуваємо, у якій ми країні.
• Відтак, у вересні Олені Герасим’юк було надіслано звичайний авторський договір, при цьому Олені Герасим’юк жодним чином не дали зрозуміти, що має бути (ще?) якийсь інший договір.

Було:

• Після отримання проекту авторського договору Олена Герасим’юк телефонує Івану Максиміву — намагаючись з’ясувати, принаймні, для власного розуміння: звідки взялася дата укладення договору 5 серпня; а також, як належить розцінювати те, що прописаний за проектом строк для подання рукопису вже по факту було порушено, і чи не повинно це мати якихось юридичних наслідків.
• Іван Михайлович Максимів лаконічно запропонував Олені Герасим’юк виправити ручкою усе, що їй не подобається.
• Також Іван Михайлович Максимів повідомив Олені Герасим’юк, серед іншого, що він зайнята людина, а вона його турбує через дрібниці і задає дурні питання. У підсумку розмови пан Максимів перейшов на крик, а панна Олена поклала слухавку.

І от:

• Будь-яка людина, практично знайома із найкращими українськими практиками документообігу, може вам сказати, що всі ті занепокоєння Олени Герасим’юк виникли через дрібниці, не варті виїденого яйця.
• Але, так сталося, Олена Герасим’юк не була досі знайома із найкращими українськими практиками документообігу. І за своїм статусом Олена Герасим’юк мала право не бути знайомою із цими практиками. Тому, природно, дата договору заднім числом викликала цілком легітимне запитання — особливо дата з початку серпня, після того, як на початку вересня Олені уже встигли, нехай з якими нечіткими поясненнями, але стверджувати, що оформлення договору не передбачається. І так само за своїм статусом Олена Герасим’юк мала право на людське пояснення, щонайменше один раз спокійно, що договір надруковано реально у вересні, дату проставлено довільну заднім числом, але це не має жодного практичного значення.
• Подібним же чином зауважуємо, що Олена Герасим’юк не юрист, і тому не могла дати належну правову оцінку ризикам, пов’язаним із формальним порушенням строку надання рукопису, що воно (порушення) би “сталося” заднім числом.
• Іван Михайлович Максимів не придумав у той момент, на жаль, нічого кращого, ніж запропонувати Олені Герасим’юк виправляти текст договору просто від руки на оригінальних примірниках — чим уже, напевно, викликати коґнітивний дисонанс; і далі пояснювати, які це все дурні дрібниці — підвищеним тоном.

Було:

• На початку листопада ц.р., уже звичним чином зненацька у комунікації між видавництвом “Терно-граф” і Оленою Герасим’юк, з’ясовується: згаданий вище тристоронній договір (а юридично сказати буде коректніше, проект тристороннього договору) між автором, видавництвом та міністерством культури — лежить у Тернополі, у видавництві “Терно-граф”, засвідчений підписом і печаткою видавництва “Терно-граф”, засвідчений підписом і печаткою Міністерства культури, однак належним підписом Олени Герасим’юк як автора — не засвідчений. Дата цього договору — 02 вересня 2013. Звісно, як ми припускаємо згідно із найкращими українськими практиками документообігу, реально підписи видавництва та міністерства на договорі могли бути готові пізніше — але напевно, не за збігом у той самий день вже в листопаді, коли за ініціативою Олени Герасим’юк з’ясовується нарешті сам факт існування цього тристороннього паперу.
• Якимось чином ані у вересні разом із авторським договором, ані протягом усього місяця жовтня — видавництво “Терно-граф” не знайшло можливості надіслати Олені Герасим’юк на підпис примірники тристороннього договору; ба більше, видавництво не знайшло можливості про той договір взагалі повідомити. Олена Герасим’юк дізнається взагалі про те, що її підпис має там бути — щойно.

І от:

• У нас є альтернативне припущення, чому видавництво “Терно-граф” могло би, ймовірно, з міркувань как бы добросовісних свідомо не надсилати ті примірники Олені Герасим’юк поштою, але чекати погоди нагоди за особистої зустрічі. Справа в тім, що а раптом же вони загубляться, а на них же уже підписи міністерства стоять, а їх потім заново робити?

• і однаково це показує ставлення;
• підказка, дуже складний механізм: якщо підписи міністерства вже такі дорогоцінні, отримайте спочатку підпис автора.

• Не-повідомлення про саму потребу підписати тристоронній договір — так само демонструє ставлення.
• Взагалі вся ця історія — про ставлення.

Було:

• На десерт нотуємо такий цікавий факт: станом на початок листопада, належний транш ґрантових коштів уже перераховано на відповідний рахунок видавництва “Терно-граф”, як одержувача коштів з державного бюджету, в управлінні державної казначейської служби у Тернопільській області.

І от:

• Але ж, згідно з офіційними порядками, підставою для перерахування коштів є укладення тристороннього договору, чи не так?
• І якщо підпису автора немає, то договір жодним чином не міг і не може вважатися чинним, чи не так?
• Відтак, у всіх причетних відповідальних працівників нив культурної і фінансової — не існувало законних підстав вчиняти перерахування коштів на рахунок видавництва, чи не так?
• О ні, не подумайте знов, що ми хочемо натякати на умисел і розмах корупції космічний. Який тут умисел, це може бути “звичайне” нехлюйство. ЧСХ для цієї країни, звичайне.
• І ми продовжуєм вести таку нудну і, можливо, наразі малозрозумілу для декого розмову про найкращі українські практики і про ставлення.
• І тим ми просто намагаємося підкреслити вашу і нашу локацію — на той випадок, коли дехто знов почне життєствердно балакати про прозорість.
• sprattus sprattus, sprattus vulgaris

Ця тривіальна історія про бюрократію, на нашу думку, може бути повчальною для усіх. І якщо дехто буде заперечувати, що ця історія має бути повчальною для них — о ні, ми не станемо у відповідь заперечувати, що ця історія має бути повчальною для нас. Висновки — справа індивідуальна.

Ми не маєм на увазі гучно стверджувати, що це історія про корупцію. Але це точно історія про буденне, сіре, дрібне, невиразне, неусвідомлюване хамство — і про те, як паскудно, ницо і вульгарно ми усі живем.

Це банальна — для цієї країни, аякже — історія про небажання зайнятих дорослих дядь виважено і відповідально давати маленькій дівчинці професійні пояснення у відповідь на її запитання.

Адже ми мусимо констатувати, що від самого початку, і в НСПУ, і у міністерстві, і у видавництві, процедура відбувалася не так, як її належний порядок здійснення описано формально. Простіше кажучи, все робиться, як завжди, якось так процедурно через одне місце. І ми також мусимо констатувати, що людину з найменшим, з усіх причетних, досвідом стикання з бюрократіями ніхто про це не попередив. Олені Герасим’юк лиш дали на підпис деякі папірці, і Олена Герасим’юк — про що тепер шкодує, як належить — підписала їх, не надто аналізуючи всю ту кухню.

О ні, ми не звинувачуємо вас у злих намірах. Ми нагадуємо про те, куди приводять часом ваші добрі наміри. Процедура від самого початку відбувалася не так, і про це ніхто нікого не вважав за потрібне застерегти. Але саме з цього, з цих дрібних недоговореностей, починаються погані штуки.

Пізніше у фейсбукових коментарях Кальварія зауважить — серед інших, справедливих і виважених, коментарів — що, мовляв, “умови подання на цей грант - достатньо прозорі”. Даруйте, але прозорі умови — прозорі за тієї умови, коли все відбувається дійсно так, як написано в цих прозорих умовах. Коли ж по факту процедури відбуваються з мутними відхиленнями від порядку — нехай це буде тисячу разів виправдано благими намірами — та коли ніхто при цьому не вважає за потрібне сам факт відхилень фіксувати і коментувати, може не йтися про чиїсь злі наміри, але прозорости тут уже за визначенням немає.

На папері процедура ґранту виглядає вельми чотко — тільки там немає ані слова про посередників, які з’являються, не пояснюючи толком формальних меж своєї ролі, аби було чітко зрозуміло, за що вони відповідають, а за що — ні. Не містять прозорі умови й апеляцій, наприклад, до такої цікавої риси української правової культури, як вчинення казначейських платежів за відсутності підпису сторони на договорі, що, офіційно кажучи, тягне нечинність договору і відсутність підстав для платежу. Аякже, кого цікавить думка, згода і підпис того дурного дівчиська, ми тут уже всьо порішали.

І не питання це зірочки на лобі, як дехто зауважив. За самою суттю своєю ґранти і допомоги передбачають інферіорність статусу реципієнта, а отже, как бы піклування про потреби реципієнта. Це питання того, що краще інколи чесно не надавати жодних ґрантів і допомог, аніж надавати їх таким механічним, бездушним і часом навіть аґресивним чином — що реципієнту краще вже почувається без усіх тих ґрантів і допомог.

Тому, шановне старше і відповідальне наше покоління: якщо у цій країні в усіх рутинних справах коїться бардак загальний і всеосяжний — будь ласка, ставтеся із розумінням до того, що покоління молодше не завжди готове апріорі ставитися і зі своєї сторони із розумінням до цього безпросвітного ненавмисного бардаку.

Ми ж наївні. Ми ж дурненькі. Ми все ще хочемо змінювати світ.

Тож, у крайньому разі, пройдите мимо нас и простите нам наше детство.

Да, нам усі винні. Бо й ми всім винні. Амінь.

Ото ж бо й воно.

Ах, да, коли вже у нас виходить такий дешевий піар:

запрошуємо усіх небайдужих у Києві на вечір поезії, що відбудеться у суботу, 9 листопада, 17.00, Бастіонна 3/12, таверна "Whisk Gold".

Усім дякуємо за участь і за увагу.