Волинська область
Ковельський район
Поворська сільська рада
Гуманітарний відділ
Опорний заклад загальної середньої освіти
«Поворський ліцей Поворської сільської ради
Ковельського району Волинської області»
Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді
«Моя Батьківщина - Україна»
Зруйнована мрія
«З попелу забуття»
2023
Левчук Вероніка Олександрівна,
учениця 7 класу,
вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»
опорного закладу загальної середньої освіти
«Поворський ліцей Поворської сільської ради
Ковельського району Волинської області»
0983583405
Науковий керівник:
Самчук Любов Володимирівна, завідувачка
Поворського історичного музею;
керівник гуртка «Історичне краєзнавство»
опорного закладу загальної середньої освіти
«Поворський ліцей Поворської сільської ради
Ковельського району Волинської області»
0500164825
ЗМІСТ
ВСТУП. ДО РІЧНИЦІ СКОРБОТИ….………………………………..…...4
РОЗДІЛ І. ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ…………………………..……..….5
РОЗДІЛ ІІ. ШЛЯХ ДО МРІЇ………….………………………………….....7
РОЗДІЛ ІІІ. А ПАМ'ЯТЬ ЖИВА……………………………………….......9
РОЗДІЛ IV. ЛИСТИ У НЕБО……………………………………...……....14
ВИСНОВКИ………………………………………………………………...19
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………......20
ДОДАТКИ……………………………………………………………….......21
Вступ. До річниці скорботи
Актуальність зумовлена трагічною ситуацією в країні (російсько-українська війна), що спонукає зберегти в духовній пам’яті нації згадки про героїв цих подій – це сприятиме посиленню патріотичних настроїв.
У дитячій дослідницькій роботі був використаний історико-біографічний метод. Основні засоби реалізації методу: опитування, спостереження, аналіз документів, опрацювання архівних фото, аналіз інтернет-джерел, зокрема, листів матері Олени Левчук, співбесіди, інтерв’ю, опис спогадів.
Новизна визначається недостатньою мірою дослідження вказаної теми. Зроблено спробу переакцентувати ракурс бачення: описати життя героя крізь призму бачення рідних, однокласників, земляків, друзів-ліцеїстів.
Завдання дослідження:
- описати життя і подвиг героя російсько-української війни льотчика Владислава Левчука;
- популяризувати результати отриманих досліджень на місцевому, регіональному, всеукраїнському рівнях.
Мене звати Вероніка Левчук. Я навчаюся у 7 класі. Моя мама, Олена Левчук, працює вчителькою української мови та літератури в Поворському ліцеї. Ми з мамою живемо у селі Поворськ Ковельського району Волинської області. Ще рік тому я жила на вулиці Привокзальній. А зараз я живу на вулиці Владислава Левчука, хоча ми нікуди не переїжджали [Дод., с.30]. Як таке може бути? Буває ще й не таке.
Льотчик Владислав Левчук – мій старший брат. Вже майже рік минув з дня його загибелі, а я й досі чекаю, коли він повернеться додому. В цій роботі я хочу розповісти вам про молодого офіцера, відважного льотчика-штурмана, героя мого часу. Я хочу, щоб про нього знали всі. А особливо ті, хто живе і житиме на цій вулиці.
Разом з мамою і братом Назаром ми опрацювали домашній архів – фото, документи, відео. Зверталися до інтернет-ресурсів. Мені було цікаво дізнатися, чи легко керувати вертольотом, що потрібно знати і вміти, щоб стати льотчиком, хотілося вивчити, якими якостями повинен володіти військовий пілот у бойових умовах. Мені вдалося поспілкуватися з Владиславовими однокласниками, шкільними вчителями, викладачами, друзями, побратимами, записати їхні спогади. Ми відвідали місця вшанування загиблих героїв, де встановлені меморіальні дошки із фото мого брата – площу Соборності у м.Луцьк, Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою ім.Героїв Небесної Сотні [Дод.,с.29], військову частину у м.Новий Калинів Львівської області, де базується 12 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Віктора Павленка.
Буду вдячна всім, хто, читаючи мою роботу, вшанує пам’ять мого брата.
Розділ І. Точка неповернення
Ранок був морозяним і холодним. Кілька днів поспіль вирувала негода, і командування забороняло вильоти. Сьогодні розпогодилось, але вітер проймав до кісток і хотілося додому. Пригадалися щасливі дні перед війною у сонячному Єгипті, де вони відпочивали біля теплого моря з його любою Настунею. Його Настуня. Від згадки про кохану пришвидшилося серцебиття і кров прибула до скронь. Як же вона мужньо його чекає щоразу! Його сильна, хоч і така тендітна дівчинка. Повернеться додому після завдання – обов’язково повезе свою Настуню кудись, де тепло. Нехай це буде сюрприз.
Порив лютого вітру перебив милі думки про дім і заставив вище підняти комір куртки пілота. Новенька шкіра зарипіла, і в ніздрях залоскотало від запаху свіжої шкіри улюбленої льотної куртки. Як же йому, ще курсанту, хотілося одягти справжню куртку пілота! Він пам'ятав цей день як сьогодні. Його не було на місці, коли його одногрупники отримували куртки. Може, хтось не зрозуміє його хвилювання від цієї події. Але льотна куртка - це дуже важливий елемент одягу льотчика. Це одяг, в якому льотчику має бути максимально комфортно і зручно в холодну пору. Ех! Хто не носив, той ніколи не зрозуміє. Ці куртки виготовляються обов'язково з натуральної коров'ячої шкіри, придумані та розроблені спеціально для авіаторів, тому мають короткий крій і резинку знизу: для максимальної зручності. Окремо треба відзначити наявність хутряного коміра для відмінного захисту шиї та голови. Щільна шкіряна резинка і манжети на залізних кнопках надійно запобігають потраплянню холодного повітря при вогкій вітряній погоді. От такій, як сьогодні. Але ж зима, 11 грудня важкого 2022 року. Така погода притаманна східним областям України у цю пору року.
Він ще вище підняв комір, щоб захиститися від різкого північного вітру. Новенька шкіра курточки знову зарипіла.
Через місяць уже Різдво. Воно для нього буде особливим цього року. Ні, не тому, що 7 січня у нього день народження. Зовсім ні. Просто цього року на Різдво до них із Настусею у їхню новеньку затишну квартиру, яку вони знайшли у Новому Калинові одразу, як одружилися влітку 2022 року, приїдуть в гості їхні мами. Вони вже все спланували. Навіть визначили місце, де поставлять ялинку. Від думки про матусю стало трохи сумно. Як вона? Знав, що не спить. Коли він на завданнях, вона взагалі як не живе. Так хочеться зробити щось хороше для неї, щоб життя хоч трішки заграло новими барвами. Як же важко їй довелось після смерті їхнього батька, військового Левчука Олександра, у 38 років залишитися вдовою з трьома дітьми. Він найстарший. Мав бути підтримкою та опорою. З яким болем кожного разу вона просить його не летіти. Знайти причину і залишитися на мирній території. Але хтось же має ЦЕ зробити? ХТО, ЯК НЕ ВІН?
Ніхто не може навіть уявити, наскільки він любить літати. Він завжди готовий. Він ніколи не боїться. Дякує Богу за таких же друзів поруч. Пекучий біль за тих, хто вже не з ним.
Найбільше мучило наступне. Не хотів убивати. Розумів, що вороги, знав, що нелюди. Але знайте – вбивати важко.
Чомусь пригадався момент, коли замість їхнього екіпажу полетів інший. Навесні 2022 року вертоліт полетів на Маріуполь, щоб відвезти продукти, ліки, теплі речі нашим азовцям і забрати поранених назад. Це було дуже небезпечно і мало відбуватися блискавично швидко. Вони не повернулися. Ті, на місці кого мали б бути вони. Руки мимоволі стиснулись у кулаки. Не знав, скільки часу він так простояв, поки відчув, що дуже болять стиснуті пальці. Не пробачить ніколи…
- Льова! - хтось його покликав. Обернувся – хлопці з його екіпажу…
- Ти ж можеш не летіти зараз. Може, відмовишся, полетимо слідом, але разом з нами, як завжди? – переконували хлопці.
- Ні, не можу! Полковник Федоров не випадково вибрав мене у свій екіпаж. Значить, я йому потрібен, – наполіг він. Чи міг знати тоді, що станеться так, як сталось? Та, мабуть, ще тоді відчував усе, що буде.
Вертоліт був не його, екіпаж не знайомий. Все з самого початку складалося не так, як хотілося. Він помітно нервував і намагався хоч якось думками про свою родину заспокоїти себе. Ну чого ж він? Це ж не вперше. Він же зможе. Літати – це його. Хоча на вертольоті додому йдуть, а не летять…
Вони йшли на бойове завдання. Йшли на невеликій висоті. Внизу – розбита дорога, обірвані лінії електропередач. Той російський МІГ вигулькнув із хмар несподівано і зовсім близько. Шансів практично не було.
11 грудня 2022 року гелікоптер МІ-8 з екіпажем у складі капітана екіпажу полковника Максима Сергійовича Федорова [3], бортового авіаційного техніка Віталія Маркевича та льотчика-штурмана Владислава Левчука на базу не повернувся. Був збитий ракетою російського винищувача МІГ-31 біля м.Костянтинівка Бахмутського району Донецької області. Екіпаж загинув [Дод.,с.28].
Розділ ІІ. Шлях до мрії
У січні 1999 року, у перший день Різдва, у с.Поворськ Ковельського району народився хлопчик, якого назвали Владиславом. Тато ще був курсантом Харківського інституту льотчиків, а мама навчалася у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки. Він був першим синочком для молодих батьків, першим онуком для бабусь та дідусів, першим правнуком, племінником... Він і надалі по житті скрізь був першим. Мав дуже вольовий і сильний характер, хоча з дитинства був оповитий любов’ю усіх рідних. Ріс дуже розумним та самостійним хлопчиком. Допомагав у всьому мамі й татові, бабусям та дідусям, любив бавитися зі своїм меншим братом Назарчиком. У 2005 році пішов у перший клас ОЗСО «Поворський ліцей». Добре навчався, був відмінником, гарно малював, закінчив Поворську музичну школу (грав на сопілці). Був дуже дружелюбним, завжди мав багато друзів, користувався авторитетом серед однолітків. У 2014 році, після закінчення 9 класу, вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Небесної Сотні. При вступі найкраще з усіх абітурієнтів склав залік із фізкультури. Адже перед цим серйозно готувався: бігав крос на кілька кілометрів, підтягувався на перекладині та ін. У ліцеї був капітаном команди ДПЮ, яка займала призові місця на змаганнях серед усіх військових ліцеїв України. Мав особисті рекорди. Є багато нагород.
А після закінчення Волинського ліцею у 2016 році Влад вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба.
Це була його мрія - навчитися літати. Він з дитинства мріяв про небо... Непростими були ці курсантські роки. Коли був на другому курсі, помер його батько. Тому намагався, як тільки міг, підтримати маму, яка залишилася вдовою з трьома дітьми у 38 років... Але він знаходив час і слова підтримки для всіх: для мами, для маленької сестрички та брата, для бабусі та дідуся. У кінці 2021 Влад закінчив університет та за розподілом потрапив на службу льотчиком-штурманом у 12 окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Віктора Павленка, що базується у місті Новий Калинів Львівської області. Здавалось би, все тільки починалось, є омріяна професія, плани на створення сім‘ї, але все це обірвалось того страшного ранку 24 лютого. Влад, незважаючи на невеликий досвід та молодий вік, з перших хвилин, не задумуючись, брав участь у захисті рідної України. Спочатку на варті важливих об‘єктів на заході, а потім у самому епіцентрі бойових дій [Дод., с.27]. Виконав незліченну кількість бойових вильотів, наблизивши нашу перемогу. Неймовірно боляче від того, що він ніколи уже не побачить той день, коли ця перемога настане. За недовгий час своєї служби Владислав отримав звання старшого лейтенанта. А вже після своєї загибелі став «капітаном» та був удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня [2].
Влітку 2022 року Влад створив сім‘ю [Дод., с.23], але, на жаль, подружнє щастя тривало недовго. Він загинув 11 грудня під час виконання бойового завдання під Бахмутом, залишивши молоду дружину згорьованою вдовою, залишивши мрії про щасливе сімейне життя, про дітей назавжди нездійсненними. «Ми були такі щасливі, у нас було стільки мрій, планів. Ця війна зруйнувала моє життя, забрала найцінніше, і уже ніколи нічого не буде, як раніше. Це була історія кохання, про яку пишуть в книжках. Я часто уявляю, яким би він був татом, але цьому ніколи не судилося здійснитись... Влад насправді був дуже особливою людиною. Справедливий, чесний, порядний, відважний, відповідальний, люблячий, турботливий, ніжний, але з дуже міцним стержнем...,» - пригадує зі сльозами на очах дружина загиблого воїна Анастасія Левчук.
1 травня 2023 року рішенням Поворської сільської ради у рідному селі Поворськ названо вулицю на честь льотчика Владислава Левчука [6].
Розділ ІІІ. А пам’ять жива
24 грудня 2022 року. Зоя Василівна Свента, викладачка Волинського ліцею (орфографію збережено)[Дод.,с.25].
«Коли мене запитають, що таке війна, я відповім: ІМЕНА.
Після чергової чорної звістки з фронту це були 10 довгих днів німоти...болючої, порожньої, темної, пекельної і незбагненної німоти...
Мені стільки всього є сказати про Нього, а слова не складаються..., а пальці відмовляються написати БУВ...
Я не знаю, як прийняти ще й цю смерть...не знаю, не розумію, не усвідомлюю...
За кілька годин прощатимемося...і це вже буде без тих звичних «Добренько, Зоє Василівно, до зв’язку!».
Проведемо у Вічність ще одного такого дорогого і рідного Воїна...
ВЛАДИСЛАВ ЛЕВЧУК . Ця проклята війна забрала і його...
Глибочезними рубцями в душі та в серці закарбовую в собі імена та обличчя, які носитиме наша Перемога і наша Свобода. І з кожним новим іменем вони все більше кровоточать, виїдаючи те живе, що ще десь там жевріє...
7-й Воїн з наших хлопців за останні 4 місяці...і вже...надцятий з початку війни...
Три ліцейні товариші...один за одним...через 40 днів... Владислав Лонський, Вадим Гаврисюк, і от тепер...наш Льова...💔
Тепер між нами небо, яке Він любив над усе, яке Він тримав нам до останнього подиху! Наша Гордість. Наш Чемпіон. Наш Борець за справедливість та чесність.
Скільки ж в ньому було позитиву, мрій, життя, тонкого гумору, глибоких роздумів!
До сьогоднішнього дня вражена, скільки ж тому юному підлітку треба було мати сили волі, жаги до здійснення мрії, щоб у свої 17 стати Чемпіоном України в особистому заліку в універсальному семиборстві!!!
Кількаразові серйозні спортивні тренування щодня + відмінне навчання – отакими були його будні в ліцеї.
І він до сьогоднішніх днів з такою теплотою згадував і сприймав ліцей, як сім’ю, тримав ті ниточки, заїжджав при будь-якій нагоді, казав, що постійно бачив у снах....
Вони, ТАКІ, для нас справді рідні...кровиночки...
Міг обрати спорт і після ліцею, а обрав – мрію: НЕБО!
Захоплювалася, з якою впертістю та наполегливістю намагався здати заліки на командира екіпажу, і таки ж місяць тому зробив це! Бо ж штурман – це не командир!🙈 І це була його особиста маленька перемога – тішилась і я.
Захоплювалася, як він ріс у професійному плані ротація за ротацією. У ньому вже неможливо було впізнати того ще не зовсім впевненого в собі торішнього випускника Харківського нацуніверситету Повітряних Сил. Війна змусила стати безстрашним Воїном, ховати емоції, приймати виклики, хоронити друзів....
Усвідомлював, що «Наша робота – це «повезло-не повезло», рулетка»....
На жаль, тепер ще один чат в месенджері назавжди залишиться без відповіді....
Я встигла багато разів сказати йому, як ми пишаємося ним, яка я за нього горда і як вдячна до Неба і назад за те, що він захищає нас усіх.
Владислав не повернеться більше.
Він віддав стукіт власного серця, аби билось наше...і була Україна.
Впевнена, що він продовжуватиме тримати над нами небо з Вічності – тепер разом з хлопцями... Нехай Господь прийме в свої обійми і його 🙏
Вічна слава нашому Герою! Вічного польоту тобі, Соколе! Світла пам’ять!
Тужимо...оплакуємо...молимося за упокій його душі💔🙏»
11 червня 2023 року. Валерій Стасюк, найкращий друг, який з ним навчався у ліцеї, був у спортивній команді ліцею, потім разом навчався на вертольотчика у Харкові. Зараз служить у м.Броди Львівської області. Теж літає на війну [Дод., с.25].
«Знайти друга, навіть просто людину, якій можна довіряти, дуже важко. У світі повно брехні, зради. У людини може бути безліч знайомих, приятелів, але справжніх друзів багато не буває , а мені пощастило, бо доля звела мене з моїм найкращим другом, нашим дорогим Владом. Хоча мало хто називав його по імені, частіше "Льова". І це йому підходило як нікому, бо саме таким він був, як справжній лев, сильним, впевненим, рішучим, справжнім лідером. Таким я його пам'ятаю із першого дня нашого знайомства ще під час вступних іспитів до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою у 2014 році. "ДПЮ", це скорочення досі викликає посмішку, бо скільки хороших спогадів відразу оживає в пам'яті, коли чуєш його. Нас звела збірна ліцею, сотні тренувань на смузі перешкод, десятки кілометрів пробіжок, спільна мета об'єднала нашу команду, лідером якої був Влад.
Під час цих тренувань ми і здружились.
І він став для мене людиною, з якою можна поділитися таємницями, розказати наболіле, тим, хто підтримає тебе в тяжку хвилину, з ким можна як повеселитися, так і звернутися по допомогу у скрутну хвилину. І підтвердженням цього є тисячі випадків, адже чимало пережили разом, долали труднощі, яких в житті курсантів вистачає. Влад завжди відстоював свою думку, не боявся сказати своє слово, коли інші мовчали, щоб не бути покараними.
Чітка життєва позиція, охайність, твердий характер та мудрість не по роках - це все про нього. Характер справжнього воїна, що проявлявся в поведінці, вчинках, у ставленні до інших людей, до самого себе та до своїх речей. А як креативно він підходив до вибору подарунка своїй коханій Насті, продумуючи все до дрібничок, не пропускаючи жодного свята, робив її щасливою. Ми годинами гуляли вулицями Харкова, розмовляючи про наші плани на майбутнє, згадуючи смішні історії і просто на різні теми, бо з ним завжди було про що поговорити. Простий і справжній. Думаю, це притягувало людей до Влада. Таким ми його пам'ятаємо - гідним сином, прикладом для брата та сестрички, люблячим чоловіком та справжнім другом».
6 серпня 2023 року. Оксана Кушко. Посмертна присвята у День Повітряних Сил ЗСУ військовому льотчику Владиславу Левчуку з с. Поворськ Ковельського району. Герой загинув 11 грудня 2022 року, виконуючи бойове завдання у Бахмутському районі на Донеччині в складі героїчного екіпажу МІ-8.
Щирі співчуття рідним. Слава Герою і вічна пам'ять...
* * *
Обійми неба
Глибокі очі, чорні брови, міцний стан,
Козацький гарт, сталева міць, шалені мрії...
Ти небо бачив з юності у снах,
У вітрові знайшов свою стихію.
Гул гвинтокрила став для тебе піснею,
Замінив тишу, часто - навіть сон.
І рідко, як година була пізньою,
Стихав мотор й вмикався телефон...
У ньому помістився цілий світ:
Рідне село й сім'я, що дає сили,
Любов дружини і сестрички сміх,
Мамині сльози й татова могила...
За Україну і за рідну хату
Відважно знову й знову йшов у бій!
Не йшов... Летів! Бо мав, що захищати
Від нелюдів, загарбників, катів.
Лише найкращі стоять за правду,
Не шукаючи в тому зиск...
Герою наш! Ти тепер назавжди
За штурвалом небесних військ.
Тебе в обійми прийняло те небо,
Яке колись ти бачив уві сні...
Ми тут помолимось тихесенько за тебе
Й згадаємо у переможні дні...
Світла пам'ять, вдячність і слава!
Хай легким буде твій політ!
Ти стояв за свою Державу,
А загинув за цілий світ...
26 серпня 2023 року. Катерина Дончак, дружина кращого друга дитинства Максима Філатова.
«Сьогодні був щорічний забіг на честь загиблих героїв України! У цій жорстокій війні гинуть Найкращі доньки та сини нашої країни! Серце болить за кожного, хто віддав найцінніше - своє життя! На жаль, я також втратила багато знайомих, друзів. Я бігла за близьку мені людину, друга та героя. Саме за Владислава ЛЕВЧУКА, який загинув 11 грудня 2022 року від ворожої ракети, що збила його вертоліт. Це людина, яка з перших днів повномасштабної війни захищала нас та втратила найцінніше - ЖИТТЯ! Я хочу подякувати його мамі Олені Левчук, яка виховала справжнього чоловіка. Я знаю, що хотів та планував Влад, дуже болить, що це не здійснилося. Льова, ми, як твої друзі, не дамо забути тебе та будемо боротися за те, за що і ти боровся. Я горджуся, що знала тебе. Нам дуже тебе не вистачає. Герої не вмирають!»
23 грудня 2022 року. Любов Кондратюк, жителька с.Поворськ.
Похорон Героя
Такого велелюдного прощання
В селі ніколи, мАбуть, не було,
Бо провести Героя в путь останню
Багато земляків його прийшло.
А скільки сліз, ридань надрИвних
СколИхували тишу того дня -
То за загиблим соколом сміливим
Тужила гірко не лише рідня!
Дорога до батьківського порога
Важкою й довгою цей раз була,
Із прапором у домовині строгій
Синочка до матусі привела.
Його політ красивий і відважний
Зненацька в небі ворог обірвав,
Він був одним із тих, завжди найкращих,
Таким і в пам'яті навік постав.
Війна проклята нищить Україну,
Калічить долі молодІ щораз,
Лиш об'єднавшись у лиху годину,
Ми подолаєм цей ворожий сказ.
...На кладовИщі мовчки, у скорботі
Хто, як умів, біду переживав,
Та раптом загудів літак в польоті,
Останню шану льотчику віддав.
Покликав чисту душу знов у небо,
Яке вона любила у житті...
Нехай же ті, яким найбільше треба,
Завжди в пошані будуть, мов святі!
Розділ IV. Листи у небо
***
19 січня 2023 року. Олена Левчук.
«Дорогий мій сину......Пройшло 40 нестерпних днів без тебе, а здається, що уже ціла вічність...
Сум...Біль...Порожнеча...
Очікування довгожданого дзвінка... Ти знаєш, сину, я зрозуміла за цей час, що ти навчив нас багато чому: по-справжньому любити, підтримувати один одного, піклуватися про близьких, бути чесними, справедливими, відповідальними, сильними, не опускати руки за будь-яких обставин, але ти не навчив нас жити без тебе...
Ти був усім нам прикладом у всьому. Ти був прекрасним сином, люблячим братом, турботливим онуком, надійним другом, справжнім чоловіком для своєї молодої дружини, спортсменом, який ставить рекорди, професійним льотчиком... Міг бути хорошим батьком...Але не склалося...Ця клята війна перекреслила усі твої плани...
Ти з дитинства мріяв про небо... У 5 рочків сказав, що будеш "літатником" [Дод., с.24]. І ось нарешті мрія здійснилася. Але таким коротким виявився твій політ.. І небо тебе забрало назавжди...
Ми дякуємо тобі за цих 23 щасливих роки, які ми провели з тобою...
Ми дякуємо за твою безмежну любов та піклування про нас...
Ми дякуємо за твої мудрі поради, за твоє бажання навчити нас жити щасливо...
Ми дякуємо за те, що навчив нас цінувати кожну мить нашого життя...
Ми дякуємо за те, що навчив нас дотримуватися порядку у всьому...
Ми дякуємо за те, що ти не злякався тої страшної небезпеки і мужньо віддав своє юне життя заради нас...
Ми дякуємо за те, що ти нам усім показав, якими справжніми чоловіками можна бути у 23...
Вічного польоту, дорогий мій сину! Ти завжди будеш жити у наших серцях!
Любимо Тебе!»
***
11 лютого 2023 року. Олена Левчук.
«Сьогодні два місяці від того дня, коли я востаннє чула такий рідний голос: "Мамуль, привіт. У мене все добре. Як ви? Як діти?......" А потім прилетіла та клята ракета, яка розділила наше життя на до і після...
Моя любов... Моя гордість...Мій вічний біль...Мій син...
***
11 березня 2023 року. Олена Левчук.
Пройшло 3 місяці з того страшного дня, як ти, дорогий синочку, став нашим Янголом-охоронцем, який щодня про нас турбується, але уже з неба…Думками з Тобою щосекунди…Біль зовсім не вщухає…
Ти був найкращим у всьому… Але таким Ти став завдяки тим прекрасним людям, які Тебе оточували…І Господь Тебе щиро ними обдарував (а це друзі дитинства, наші дорогі сусіди), друзі-однокласники, друзі-ліцеїсти (маю на увазі і всіх викладачів та офіцерів Волинського обласного ліцею на чолі з мудрим керівником), друзі-курсанти з Харківського Національного університету ім. Івана Кожедуба, друзі з в/ч м.Новий Калинів, дорогі наші куми, а Твої хрещені батьки, дідусі та бабусі, брати та сестрички та багато-багато інших добрих людей…
Сьогодні хочу щиро подякувати усім-усім нашим друзям, нашій «дружній родині», нашим «крилам», які були і є в нашому житті, підтримують у такий непростий час… Щиро вдячні всім односельчанам, дирекції та колективу ОЗСО «Поворський ліцей», командиру та військовослужбовцям в/ч А 1547, голові та працівникам сільської ради, жителям Поворської ТГ, усім небайдужим, хто був і є поруч з нами.
А сьогодні згадаймо нашого Влада у щирій молитві…
P.S. Дякую друзям за те, що були справжніми для мого сина…»
***
11 квітня 2023 року. Олена Левчук.
«Як тяжко сина носити,
Як тяжко його народити.
Як тяжко його кормити,
Як легко комусь його вбити…
Скільки днів, скільки праці і змоги,
Щоб поставити сина на ноги.
На руках скільки треба носити,
А як легко комусь його вбити.
Скільки ночей це треба не спати,
Над колискою скільки співати.
І за руки маленькі водити,
А як легко комусь його вбити.
Скільки треба за сина молитись,
Скільки треба за нього журитись.
Скільки треба всього пережити,
А як легко комусь його вбити.
Доле, доле - спалене поле,
Ворог посіяв нам сльози і горе.
В села лелекам вже час прилетіти,
Кожній мамі бажаю я сина зустріти.
4 місяці без Тебе...»
***
11 травня 2023 року. Олена Левчук.
«Хтось скаже …що лікує час ….
Спитайте матері…що втратила дитину…або...дружину…ту...що плаче без упину...а ще у тих…хто найдорожчих втратив…
Вони розкажуть…що такого не буває…що рани ті…до скону їх не заживають…болять так сильно…що аж хочеться кричати…на місяць вити…якби ж тільки знати…як відвернути ту останню мить...
Час не лікує…ні…І так воно болить… і біль той не стихає…ані за місяць…ні за два …ні за роки…Вони живуть…і тільки одні вони знають…що їм вартує…прожити день…без тих…кого чекають…і люблять сильно так…і пам‘ятають… Вони вам скажуть…чи лікує час…..
5 місяців без Тебе...... »
***
11 липня 2023 року. Олена Левчук.
«….А Янголів на небі усе більше…
Летять у Вічність душі, мов птахи..
А світ живе… Хоча стає біднішим..
Сини найкращі гинуть на війні...
Осиротіла знов чиясь родина...
Не втримаєш солоної сльози...
Страждає мати… Плаче Україна...
А, може, дощ..То плачеш, Боже, й Ти…
Народжені і, правда, помирають...
Закон безжальний —хочеш, а чи ні,
Полює смерть...А ворог убиває...
Нескорених...Не згодних у раби…
Холоне серце...Сумніви рвуть душу…
Кого ж залишиш, Боже, на землі ?
Добро чи зло?.. Любов? А чи байдужість?
Чи небо підпираючі хрести?..
7 місяців без Тебе
Ніколи не думала, що в моєму серці може бути стільки ненависті...до тих нелюдів, що прийшли на нашу землю і вбивають наших дітей.......................»
***
1 жовтня 2023 року. Олена Левчук.
«Сьогодні свято в наших Захисників…а саме в тих чоловіків, які взяли до рук зброю і пішли захищати нашу Україну… Величезна вам подяка за вашу мужність і відданість!!! А ще сьогодні свято тих, хто не повернувся із цієї клятої війни Рідний наш Владе, сумуємо і плачемо…Спочивай з миром!!!
Гірка Покрова сьогодні, адже в цей день відкривали меморіальну дошку загиблих героїв у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ім.Героїв Небесної Сотні [Дод., с.29], де Влад навчався…як багато вас - хлопців на цих фото і я прошу в Бога, щоб їх не збільшувалось .
Нехай Господь береже кожного захисника, повертайтесь живими!!!»
***
11 листопада 2023 року. Олена Левчук.
«Все так же чекаєш??? - Так, чекаю. - Він вже не прийде... - Я знаю... Але ж я мати... Ось і продовжую ждати... - А ти відпусти і тобі стане легше... - А де взяти сили, щоб його відпустити? Хай нічого не можна змінити, але мушу продовжувать жити, і душа вічно буде чекати.
Відпустити не зможу, я мати!
Дякую, що вибрав мамою саме мене………………»
***
23 листопада 2023 року. Вероніка Левчук.
«Любий Владусю! Сьогодні уночі мама знову плакала. Ми так сумуємо за тобою. Тепер ми мусимо вчитися жити без тебе.
Учора я читала повість-казку «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Автор був французьким письменником і військовим льотчиком. Одного разу легендарний льотчик Екзюпері не повернувся з бойового завдання. Так, як і ти, мій любий старший брате. У його казці «Маленький принц» я знайшла цитату про небо:
«У кожної людини свої зірки. Вночі, коли ти будеш дивитися на небо, ти побачиш мою зірку, ту, на якій я живу, на якій я сміюся. І ти почуєш, що всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!»
Я вірю, що якщо ти більше за своє життя любив небо, віддав стукіт власного серця, щоб билося наше… і була Україна, то обов’язково маєш стати зіркою. Моєю зіркою. Тією, яка вміє сміятися…
Вічного польоту тобі, братику… [Дод., с.26]»
Висновки
Нами зроблено досить вагомі кроки щодо увіковічнення пам’яті мужнього воїна-захисника. У ході дослідження засобами проведення інтерв'ю, співбесід, аналізу документів та інтернет-джерел, запису спогадів описано життя і подвиг льотчика Владислава Левчука.
Із тезами наукової розвідки автор виступила на засіданнях краєзнавчого гуртка, на учнівській науково-практичній конференції «Із забуття – в безсмертя». Фрагменти роботи надано у дослідницько-пошуковий проєкт Волинської МАН «Небесний легіон Волині».
Вважаємо, що саме молодому поколінню належить право стати не лише літописцями, але і учасниками героїчних подій, що наближають нашу перемогу.
Список використаних джерел
- Жирохов М. Війна в повітрі. Україна, вересень – грудень 2022. / М.Жирохов. – Чернігів: Княжий Вал, - 2023. – С. 58.
2. Вікіпедія. Левчук Владислав Олександрович. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
3. Вікіпедія. Федоров Максим Сергійович. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC_%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
4. Інтерв’ю з дружиною льотчика Героя України Владислава Левчука! URL : https://www.sehitlerolmez.com/%D0%86ntervyu-z-druzhinoyu-lotchika-geroya-ukraini-vladislava-levchuka?fbclid=IwAR1XxA6Wdcnuh2J3E2TGfh3xNSoSRRSV5Sr9RufIQq05Kpv-Z_lPVZo3EL4
5. Історія життя героя-льотчика Віталія Маркевича, який захищав Україну. URL : https://www.sehitlerolmez.com/%D0%86stor%D1%96ya-zhittya-geroya-lotchika-v%D1%96tal%D1%96ya-markevicha-yakiy-zakhishchav-ukrainu?fbclid=IwAR2DE00u8Fua0oRFPwpVjX4mAkABa0UQWXQAsx9yB21kZggkpExA1eQ5jJM
6. Навіки молодий, навіки в нашій пам’яті. URL : https://povorska-gromada.gov.ua/news/1686553887/?fbclid=IwAR1ElguZwbvbM2Z8K7-Dh8scM-xXLUFjzNvYn4ZuiBBQuruine0YOlmG3PA
7. Обірваний політ: сьогодні додому на щиті повертається військовий пілот з Волині Владислав Левчук. URL : https://www.volynnews.com/news/all/obirvanyy-polit-sohodni-dodomu-na-shchyti-povertayetsia-viyskovyy-pilot-z-volyni-vladyslav-levchuk/
8. У Луцьку попрощалися з військовим льотчиком-штурманом з Волині. URL : https://www.youtube.com/watch?v=axfETqQJgMA&t=3s
Додатки
Владислав Олександрович Левчук
(07.01.1999 – 11.12.2022)
Фото з домашнього архіву
Наша сім’я
Зліва направо: я, Влад, мама, Назар
Фото з домашнього архіву
Владислав та Анастасія у день весілля
Фото з домашнього архіву
«Хочу стати літатником!»
Фото з домашнього архіву
Будні ліцеїстів
У центрі – викладачка З.В.Свента;
перший справа – кращий друг В.Стасюк;
перший зліва льотчик Владислав Романюк; другий зліва - Вадим Гаврисюк (1998-2002); другий справа – Вадим Рудь.
Фото з домашнього архіву
У своїй стихії
Фото з домашнього архіву
Під час ротації. Донеччина.
Фото з домашнього архіву
З офіційної інтернет-сторінки бригади
Моя домашня адреса