Нічний степ

        Восени, коли широким шляхом не їде повна, накладена золотою соломою гарба, коли із заходом сонця не чути протяжного погейкування хлібороба або чумака на волів чи коней, у степу стає сумно. Південно-східний вітер зривається з високих вершин далекого Кавказу, перелітає через Азовське море, виривається з його хвиль і швидко мчить на захід.

        Він рветься туди, де буяє своєю блискавкою безмежний степ, де так вільно почувається душа. А він рветься до волі, до свободи. Він хоче вивільнитися від пут.

Шелестить суха кукурудза, завиває порізаний соняшник, скрутившись від теплого денного сонця, горнеться під ноги напіввисохла трава. Це вечорами. А осінні ночі в степу довгі й зажурені. Зірки де-не-де виглядають із-за хмар. А коли ж ці хмари насунуть темною непроглядною завісою, тоді всюди чорніє рівний нічний смуток. Якщо помічаєш блідий вогник серед чорної мли, то велике щастя. Коли тихо, тоді говорить степ сам із собою. А коли вітер прискорює ходу, він біжить або мчить, як і вдень, тоді шипіння переходить у тонке й жалібне дзеленчання. Уночі його чути далеко-далеко.

                                                                                          За С. Божком