Наукова робота (МАН). Роль родини Сизових в патріотичному вихованні сучасної учнівської молоді .doc

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Запорізької облдержадміністрації

Запорізьке територіальне відділення МАН України

Терпіннівський колегіум «Джерело»

Роль родини Сизових в патріотичному вихованні сучасної учнівської молоді

Роботу виконав:

Учень 10 класу

Терпіннівського колегіуму

«Джерело»

Дмитроца Сергій Сергійовиіч

Науковий керівник:

Вчитель історії

Лисенко Ольга Олексіївна

Терпіння, 2015

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ПЕТРО ІВАНОВИЧ СИЗОВ – ЗОЛОТА ЗІРКА МЕЛІТОПОЛЬЩИНИ…………………………………………………...…….....6

Життя, сповнене надій……………………………………………….6
Трагізм і героїзм в житті Петра Сизова……………………………..7

РОЗДІЛ 2. ОЛЕНА ІВАНІВНА АНОШИНА (СИЗОВА): СПОГАДИ КРІЗЬ РОКИ……………………………………………………………….…………….10

РОЗДІЛ 3. АНАТОЛІЙ ТРИФОНОВИЧ СИЗОВ – ДОЛЯ ТЕРПІННІВСЬКОГО ОСТАРБАЙТЕРА………………………………............13

3.1. Довоєнний та воєнний період в житті Анатолія Сизова………....13

3.2. Післявоєнні поневіряння…………………………………………...15

ВИСНОВКИ….......................................................................................................20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………….....................................22

ДОДАТКИ..............................................................................................................23

ВСТУП

Актуальність роботи ми бачимо в тому, що в світлі підвищення рівня патріотизму та народного єднання, що відбувається в наш час, не можуть не бути корисними ті прояви любові до рідної землі та своєї держави, приклади яких відбулися більш ніж півстоліття тому. Адже, багато з того, що вже існувало тоді, відроджується в наші дні, на новій ступені розвитку.

Об’єктом дослідження є історична роль родини Сизових в другій половині ХХ – на початку ХХІ століть.

Предметом дослідження є вивчення та дослідження воєнних та трудових звершень терпіннівської родини Сизових, а саме: Героя Радянського Союзу Петра Івановича Сизова і його безстрашного подвигу під час Великої Вітчизняної Війни, Аношиної Олени Іванівни та Сизова Анатолія Трифоновича - остарбайтерів під час війни та невтомних трудівників в мирний період.

Метою роботи ми обрали дослідження обставин історії, в які потрапили представники родини Сизових; всебічному вивченні та дослідженні внеску кожного члена сім’ї в боротьбу з ворогом в воєнні роки та трудових подвигів на благо рідного села після війни; опрацюванні та аналізі документів і матеріалів шкільного та мелітопольського краєзнавчих музеїв, розвідок місцевих краєзнавців.

Для досягнення цієї мети поставлені дослідницькі завдання:

- вивчено події осені 1944 року на 1-ому Прибалтійському фронті, де у визволенні Литви брав участь гвардії капітан П.І. Сизов;

- досліджено трагічні обставини, в які потрапили рідна сестра та двоюрідний брат героя П.І. Сизова - О.І. Аношина (Сизова) та А.Т. Сизов, під час відправки на примусові роботи до Німеччини;

- досліджено внесок родини Сизових, які боролися з німецько-фашистськими загарбниками та прославили наш край після війни;

- розкрито роль родини Сизових в патріотичному вихованні сучасного молодого покоління.

Хронологічнічні межі дослідження (середина – друга половина ХХ ст.) зумовлені тим, що ключові події життя представників родини Сизових, що описані в роботі, припали на буремні події Великої Вітчизняної війни.

Щоб реалізувати вищезгадану мету, ми опрацювали роботи місцевих краєзнавців Степана Гуліна та Олександра Чухраєнка.

Значна частина інформації була отримана за рахунок опитувань старожилів, місцевих спеціалістів, роботи з матеріалами Терпіннівського та Мелітопольського краєзнавчих музеїв.

Методи дослідження які застосовувались при написанні роботи: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, описовий, анкетування, ретроспективний, метод об’єктивного аналізу джерел, історико-системний метод.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному підході до даного дослідження, адже зіставлення фактів історії з долями Сизових дозволить поглянути на події «зсередини», розглянути вплив історичних подій на життя і долі багатьох людей нашого села й мелітопольщини. Враховуючи специфіку теми, довелося працювати з документацією військового відомства, що ускладнювало хід дослідження, і водночас додавало реалістичного характеру.

В основу дослідження ми поклали трагічну і драматичну історію доль рідних брата та сестри Сизових Петра та Олени – Героя Радянського Союзу та остарбайтера, та Сизова Анатолія, також відправленого на примусові роботи до Німеччини, який зазнав поневірянь в післявоєнний час:

1. Петро Іванович Сизов мужньо бив ворога під Ленінградом, стояв на смерть під Сталінградом, обороняв Севастополь та Євпаторію. Петро Іванович був двічі нагороджений орденом Червоної Зірки. Разом зі своїм полком на території Прибалтики, поблизу ріки Німан, зайняв важливу висоту, знищивши ворожий кулемет і кількох гітлерівців. Смертельно поранений продовжував бій. За героїчний подвиг нагороджений званням Героя Радянського Союзу.

2. Олена Іванівна Сизова (Аношина) у 1941 році була відправлена в Німеччину на примусові роботи. У 1945 р. повернулася на Батьківщину. Працювала зоотехніком, бухгалтером та в бібліотеці. На прохання колег, записала спогади своїх батьків (і свої) про свого старшого брата – Героя Радянського Союзу П.І. Сизова, що стали цінним джерелом для дослідження.

3. Анатолій Трифонович Сизов потрапив на примусові роботи до Німеччини у 1942 р. Працював на шахті, лісопильному заводі, лісорозробці. Двічі намагався тікати, але невдало. Після завершення війни Анатолію довелося пройти низку фільтраційних таборів та пунктів. Після тривалих поневірянь, працював кучером, токарем на заводі, але більшу частину свого життя присвятив будівництву. За невтомну працю відзначений державними нагородами.

Практичне значення роботи досить широке. Крім користі в освітній сфері, вона може зацікавити краєзнавців і простих громадян, які цікавляться історією нашого села та його прославлених жителів.

РОЗДІЛ 1. ПЕТРО ІВАНОВИЧ СИЗОВ – ЗОЛОТА ЗІРКА МЕЛІТОПОЛЬЩИНИ

Життя, сповнене надій

Петро Іванович Сизов народився 26 січня 1909 р. у селі Терпіння в родині селянина. Батьки працювали в сусідньому селі у поміщика-німця [рис. 1.1, 1.2]. Окрім нього в сім’ї виховувалася молодша сестра Олена [Додаток Б]. Троє дітей померли в ранньому дитинстві. З 1916 р. по 1923 р. Петро Іванович навчався у Терпіннівській семирічці. Зарекомендував себе як здібний, цілеспрямований учень, з великим бажанням дізнавався про все нове. Із семи років навчився плавати та їздити верхи на коні [2, c. 167-168].

Після семирічки Петро просив батьків віддати його на навчання в міську школу. Але бідність і потреба в додаткових робочих руках не дозволили батькам забезпечити синові кращу долю. В 16-річному віці їде в Дніпропетровськ, влаштовується на завод учнем слюсаря, а по вечорах учиться у вечірній школі. З 1927 р. по 1929 р. Петро Сизов працює бригадиром-садоводом у радгоспі «Садове» у сусідньому з Терпінням селі. Згодом переїздить на Донбас, де працює ливарником на заводі ім. Сталіна, а також закінчує річні курси бухгалтера-економіста в торгівельній школі міста Сталіно. В 1931 році був призваний до лав Червоної армії. Його посилають учитися в полкову школу в місті Лодейне Поле. Служив молодшим командиром у місті Тихвін. У 1933-1934 рр. проходить надстрокову службу в місті Петрозаводську вже у званні молодшого лейтенанта. Звідти командування направило Петра Івановича до Вищої комуністичної сільськогосподарської школи ім. Кірова в Ленінграді. Там у 1937 році він став комуністом [рис. 1.4]. Після закінчення школи Петра направили на роботу до Запорізького обласного земельного відділу та незабаром призначили начальником. Згодом Петра перевели на службу до облсільгоспхімснабу на посаду заступника начальника. Але вже у травні 1941 р. був призначений начальником запорізького облстатуправління [3, 5]. Але не довго Петру Івановичу довелося жити в рідних краях. Вже наприкінці 1941 р. його призначають заступником начальника Хорезмського обласного статистичного управління в м. Ургенч в Узбекській РСР. Але війна перервала кар’єру Петра Сизова і 8 липня 1942 р. майбутнього героя вдруге призвано до лав Червоної армії Ургенчським районним військоматом [рис. 1.3] [3].

Трагізм і героїзм в житті Петра Сизова

Війна перервала мирну працю Петра Івановича. Він іде на фронт, приймає на себе нелегкі, відповідальні обов’язки парторга полка. Гвардійці любили свого парторга за чуйність і справедливість, за виключну сміливість у бою. Він був хорошим прикладом і для рядових і для командирів.

Гвардійський полк, в якому служив Петро Сизов пройшов славний бойовий шлях, по-геройськи бив ворога під Волховим і Ленінградом, стояв на смерть під Сталінградом, обороняв Севастополь [рис. 1.5], Перекоп [рис. 1.6] та Євпаторію [рис. 1.7]. І завжди надихали воїнів приклад парторга, його безмежна відданість справі Батьківщини [5].

Весна 1943 року. Полчища німців вперто опираються натиску наших військ. На р. Міус вони створили сильно укріплений плацдарм, а на правому її березі з особливою ретельністю укріпили найближчу до річки висоту [3,5].

Гвардійці одержали наказ: о третій годині ночі почати штурм. Петро Сизов відібрав п'ятнадцять добровольців, які разом з ним повинні були прорватися до траншей німців і відвернути їх увагу від головних сил.

Бійці переправилися через ріку. Вони вже біля підніжжя висоти. Та ось над їх головами засвистіли кулі, почали рватися снаряди. І тоді на повний зріст встав парторг Петро Сизов і вигукнув:

Гвардійці, вперед!

Він першим увірвався в траншеї ворога. Зав’язався рукопашний бій. А внизу біля річки гриміло вже російське «Ура»! Полк пішов в атаку, завоював висоту.

За відважність, виявлену в цьому бою, Петро Іванович Сизов був нагороджений орденом Червоної Зірки [рис. 1.8] [6, c. 270 – 282].

Ось що писав Петро Іванович в листі від 17 грудня 1943 року:

«Тату, мамо! Я вам уже писав, що брав участь недавно в гарячих боях, кріпко ми поколотили румунів та німців. Я сам немало взяв їх у полон…» [3].

30 серпня 1944 року парторг Сизов був нагороджений другим орденом Червоної Зірки.

Гвардійський полк продовжував свій переможний шлях на захід, зайняв важливу висоту на березі річки Німан. Бійці окопалися, приготувалися до нового бою. Парторг всю ніч провів у траншеї з бійцями. На світанку фашисти підібралися до наших позицій, зав’язався бій. Ворог не рахувався ні з якими втратами, натискував. Склалася важка обстановка. І знову на найнебезпечнішому місці з’явився парторг Сизов, високо підніс над головою гранату і кинув заклик:

Комуністи, за мною!

Натхнені сміливим прикладом, солдати вибили німців з траншеї, відтиснули їх. А неподалік, біля сараю п’ятеро гітлерівців встановлювали кулемет, щоб відкрити вогонь з флангу. Петро Сизов помітив їх і, не роздумуючи, кинувся до сараю, метнув у ворогів гранату. Вибух знищив кулемет. Але гітлерівці, що залишилися в живих, вистрелили в сміливця. Смертельно поранений, парторг упав [3].

Батьківщина високо оцінила подвиг свого вірного сина. Указом Президії Верховної Ради СРСР Петру Івановичу Сизову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу [рис. 1.9] [5]. Про безстрашний подвиг нашого земляка неодноразово писали газети, копії яких і зараз зберігаються у шкільному краєзнавчому музеї [рис. 1.10].

Могила Петра Сизова знаходиться в литовському містечку Пагегяй. В 1962 році на ній встановлено гранітний обеліск, біля підніжжя якого мешканці міста кладуть вінки, букети живих квітів. Одна з шкіл міста в радянські часи носила ім’я героя. Прибалтійці свято шанують пам'ять нашого славного земляка. В багатьох школах були кутки П.І. Сизова, учні міста Совєтського Калінінградської області збирали документи, що розповідають про життя героя, а в краєзнавчому музеї міста Вільнюса Сизову присвячена ціла експозиція [3, 4, c. 308-311].

В 70-ті роки делегація села Терпіння разом із сестрою Петра Івановича Оленою Іванівною відвідали могилу та школу в місті Пагегяй.

А в нашому селі Терпінні, де народився і зростав Герой Радянського Союзу П.І. Сизов, його ім’ям названа вулиця [1, c. 34-35].

РОЗДІЛ 2. ОЛЕНА ІВАНІВНА АНОШИНА (СИЗОВА): СПОГАДИ КРІЗЬ РОКИ

Олена Іванівна Аношина (у дівоцтві Сизова), наймолодша сестра П.І. Сизова. Народилася в 1926 році, померла в 2004 р. Закінчила Сільгосптехнікум в Запоріжжі. У 1941 році була відправлена в Німеччину на примусові роботи [Додаток Б] [7, c. 67].

У 1945 р. Повернулася на батьківщину. Вийшла заміж за місцевого хлопця - простого колгоспника. Виховували сина Миколу. Працювала зоотехніком в радгоспі ім. Горького, с. Відродження. Потім бухгалтером у восьмирічній школі і сільській раді. Вийшовши на пенсію, підробляла в бібліотеці [7, c. 68-69]. На прохання колег, записала спогади своїх батьків (і свої) про свого старшого брата – Героя Радянського Союзу П.І. Сизова:

Шкільні і юнацькі роки

Героя Радянського Союзу П.І. Сизова

(із спогадів батьків)

Наш син П.І. Сизов народився 26 січня жовтня 1909 р. Ми, батьки, служили в поміщика-німця, там, де зараз знаходиться радгосп «Еліта». З раннього дитинства наш син був допитливою дитиною. Серед своїх товаришів-однолітків і інших наших дітей (у нас їх усього було п'ятеро) він був найбільш здібним і старанним учнем у школі. Із семи років навчився плавати і їздити верхи на коні. У ставленні до нас, батьків, був дуже уважним і слухняним сином. У школі його завжди хвалили за гарну успішність і поведінку. Турбота про молодших моїх дітей з ранніх років лягла на його плечі (у родині Петро був найстаршим). Пригадується, що якось на ставку купалося багато дітей і один його товариш почав тонути. Не роздумуючи, Петро першим кинувся рятувати потопаючого хлопчика. Також якось у нас вдома спалахнула гасова лампа. У метушні її ще й перекинули. Лампа закотилася під ліжко. Нас, дорослих, не було у будинку. Діти усі вибігли на двір, а Петро кинувся під ліжко і погасив лампу, хоча сильно обпік собі руки.

Ми, батьки, дуже шкодуємо, що через нашу бідність не змогли віддати свого сина учитися в міську школу. Роки були важкі, 1918-1920-й, одразу після революції. Син дуже просився, щоб дозволили учитися, але, одержавши землю і відчуваючи потребу в додаткових робочих руках, ми не змогли віддати сина до навчання. А як він плакав і просив нас! Усе-таки вже у 16-річному віці він їде в місто Дніпропетровськ, влаштовується на завод учнем слюсаря, а по вечорах учиться у вечірній школі. До служби в армії закінчив річні курси бухгалтера-економіста в торгівельній школі міста Донецька. У 1931 році був призваний до лав Червоної армії. Його посилають учитися в полкову школу в місті Лодейне Поле. Служить молодшим командиром у місті Тихвін. Які радісні й часті листи пише нам, рідним! Зі скромної армійської зарплати він допомагає молодшому брату й сестричці. У 1933-1934 рр. він проходить надстрокову службу в м. Петрозаводську вже у званні молодшого лейтенанта. У нас у той час було важке життя – голод. Приїжджає Петро у відпустку і вирішує забрати молодшу сестру, щоб допомогти нам у те лихоліття. Батьківське почуття виявляє до нашої меншої, яка цілком перебувала на його утриманні. «Це були найщасливіші роки в моєму дитинстві, - згадує сестра. - Із глухого в той час села в 15-річному віці приїхати в таке велике місто! Проїхали Москву, Ленінград. Скільки гарних вражень! У військовій частині, де служив мій брат, я зрозуміла як його любили бійці і поважали старші за званням. На урочистих вечорах його хвалили як здібного молодшого командира, а його взвод часто відзначався у навчально-бойовій підготовці. Я все це часто бачила і з великою дитячою гордістю раділа за свого брата. Узимку 1934 року проводився лижний пробіг Петрозаводськ – Ленінград – Петрозаводськ. Петро зі своїм взводом зайняв перше місце. Весь гарнізон улаштував лижникам дуже урочисту зустріч. Увечері у просторому армійському клубі, в урочистій обстановці, усім переможцям у змаганні вручали нагороди. Моєму брату подарували ручний годинник, лижі й лижний костюм. Годинник на руку брату надягнув командир частини, а я із замилуванням дивилася й раділа за нього. Адже це був перший годинник у його житті за 25 років. Лижі й костюм мій брат пізніше подарував мені. Усе його життя було кращим прикладом усім нам». До кінця своїх днів ми будемо пам'ятати Петра Івановича як дорогого турботливого брата й люблячого сина, що так гаряче любив життя і беззавітно віддав його за щасливе сьогодення [2, c. 170-172, 9].

РОЗДІЛ 3. АНАТОЛІЙ ТРИФОНОВИЧ СИЗОВ – ДОЛЯ ТЕРПІННІВСЬКОГО ОСТАРБАЙТЕРА

3.1. Довоєнний та воєнний період в житті Анатолія Сизова

Рід Сизових у Терпінні дуже відомий. Досить нагадати про П. І. Сизова - Героя Радянського Союзу, чиє ім'я тривалий час носила Терпіннівська загальноосвітня школа №1[1, c. 35].

Його двоюрідний брат, Анатолій Трифонович Сизов народився в 1925 р. Батьки Анатолія вважалися в селі середняками. Коли почалася колективізація, батько безвідмовно - принаймні, зовні - здав у колгосп худобу, сільгоспінвентар і сам пішов працювати туди ж старшим конюхом. Говорив, що шкода йому конячок, що залишилися без хазяйського догляду... Пізніше влаштувався в артіль інвалідів, якій у той час належали в Терпінні великі черешневі сади. У цих садах улітку підробляв «шпакогоном» і 11-річний Толя - спеціальною тріскачкою розганяв шкідників-шпаків. А ще пас корову, ловив кошиком у Молочній раків, катався на крижинах, навчався в школі - саме перед війною закінчив «семилітку» [7, c. 82-83].

Німці прийшли в село в жовтні 1941 р. Почалися набори радянської молоді на роботи в Німеччину. Спочатку добровільні, а потім примусові. Рятуючи сина, батьки відправили Толю до тітки в Семенівку, де він переховувався майже цілий рік, час від часу навідуючись в рідний дім. В один з таких його приходів у дворі раптово з'явилася тачанка з поліцейськими. Вони схопили Анатолія і повезли на збірний пункт [Додаток В, рис. 2.1]. По дорозі бранець намагався втекти, але поліцай - Стеха Анісімов, помітивши це, коротко попередив: «Уб'ю, як собаку!» У приміщенні старої колгоспної контори з заґратованими вікнами вже очікували своєї долі 25 терпіннівських хлопців і дівчат [7, c. 84].

Ранком під конвоєм їх погнали в Мелітополь. Там, на станції, вони були розсаджені по товарних вагонах - дівчата і хлопці окремо, і під охороною німецьких солдатів, що їхали зі Східного фронту у відпустку додому, почався шлях на чужину [7, c. 84-85].

Спочатку Сизов потрапив на лісопильний шпалообробний завод, а потім - на вугільні шахти м. Дортмунда (Рур). Табір для остарбайтерів охоронявся не надто ретельно, і тому Сизов разом зі своїм товаришем, Сергієм з Вінницької області, вирішив тікати. Для цього вибрали ніч після 1-го Травня: у Німеччині це свято - День квітів. Утеча пройшла вдало, але як на гріх у цю ніч союзники зробили авіаналіт [7, c. 85].

Суцільним килимом на землю сипалися «запальнички», розриви бомб перетворили місто в справжнє пекло. Сергій, збожеволівши від жаху, вискочив із сховища і безвісти зник у полум'ї пожеж, Анатолій одержав контузію. Зруйнований був і табір для остарбайтерів, багато хто з них розійшлися хто куди. Ранком спеціальна команда стала прочісувати місто, зібрала усіх, хто потрапив під руку, і відправила на іншу шахту - у 30 км. від французького кордону. Сюди ж потрапив і Сизов. Шахта була «газова», харчування - бруква, рідкі кондери, а найкращою їжею вважалася морква. Загалом, щодня хтось з робітників або вмирав, або ставав інвалідом - від голоду, непосильної праці. Наприклад, терпіннівець І. Платонов на цій же шахті осліп. Подальша його доля невідома – додому він так і не повернувся. Анатолій знову вирішив тікати, цього разу вже один, тому що боявся зрадництва. Уночі, коли не дуже пильна охорона вела робітників у шахту на другу зміну, він зістрибнув у кювет, перечекав, а потім на трамваї (!) дістався до напівзруйнованого бомбуванням Дортмунда, у якому німецька адміністрація практично не діяла. Тут він ховався в руїнах, а харчувався розплавленим цукром, що відкопував на розбомблених продовольчих складах. Тут же зустрівся з земляком Михайлом Куртовим, і разом вони стали готуватися до втечі додому [7, c. 86-87].

Але і друга спроба виявилася невдалою. Після довгих поневірянь їм удалося отримати польські окупаційні паспорти й осісти в господарстві бауера-середняка. Правда, польські колабораціоністи досить швидко їх розкусили й видали владі, але німцям була потрібна робоча сила, і донос залишили без уваги. Навесні, влітку і восени Сизов з Куртовим були зайняті на польових роботах, а взимку їм теж не дозволяли засиджуватися без справи й у складі спеціальних бригад відправляли на лісорозробки до бельгійської границі.

Звільнили їх американці 17 квітня 1945 р. Остарбайтерам запропонували: або повернутися додому, або виїхати в будь-яку західну країну. Анатолія і Михайла, звичайно, тягнуло додому [7, c. 88-90].

3.2. Післявоєнні поневіряння

Ситуація була дуже складною. Після прийняття урядом СРСР рішення про повернення радянських громадян з Німеччини було вжито низку вкрай суворих організаційних заходів. Керував цим процесом спеціально створений апарат уповноваженого Раднаркому СРСР, у розпорядженні якого було 127 перевірочно-фільтраційних таборів та 57 збірно-пересильних пунктів [1, c. 39].

На території України також існувала своя внутрішня структура фільтраційних таборів та пунктів. На початку 1945 р. при уряді Української РСР був створений відділ у справах репатріації радянських громадян та відділи репатріації в складі виконкомів обласних рад депутатів і трудящих. Загалом з 1945-го по 1950 р. до України повернулося 1850 тис. колишніх остарбайтерів. Близько 150 тис. чоловіків та жінок з України, скориставшись можливістю, залишилося на Заході [1, c. 40].

Про зміст бесід під час перевірки у збірних пунктах свідчать так звані «фільтраційні справи» - своєрідні досьє на остарбайтерів, які тривалий час зберігалися в архівах Комітету державної безпеки і становили державну таємницю. Спрямованість опитування комісіями видно із запитань, які ставили репатріантові: «Чи служив у арміях країн, які воювали проти СРСР, або в інших військових антирадянських формуваннях?», «Коли та за яких обставин повернувся в СРСР або прибув на кордон СРСР, з ким з'явився, добровільно чи був затриманий, ким і коли?». Отож з усього цього неважко зробити висновок, що репатріантів розглядали якщо не як «зрадників Батьківщини», то принаймні як людей, що не виявили достатньої мужності і працювали на фашистів. У кожному шукали замаскованого ворога, «іноземного шпигуна», «диверсанта». І в подальшому вони знаходилися на спеціальному обліку [1, c. 41-42].

Тому герої нашої розповіді до Батьківщини відразу не потрапили. Спочатку дісталися реєстраційного табору, а звідти Сизов (вже один), після сурової перевірки був мобілізований на особливого роду роботи: демонтувати й відправляти в Радянський Союз устаткування з німецького вагонобудівного заводу. М.А. Куртов, з невідомої причини перевірку не пройшов. Після допитів у НКВС він отримав 12 років сталінських таборів, в яких відбув «від дзвоника до дзвоника» [7, c. 91].

Лише у вересні 1945 р. мрія про повернення додому збулася. Влаштувався на роботу в райпромкомбінат кучером, потім учнем токаря на заводі ім. Воровського. Увесь цей час, як і раніше, знаходився під підозрою – був обмежений не тільки у своїх цивільних і політичних правах, але й не міг виконати свій конституційний обов'язок із захисту Батьківщини. І тільки пройшовши три (!) фільтрації в НКВС, у 1948 р. Сизов зумів потрапити на службу в армію. Служив сумлінно, а після служби став не менш сумлінно працювати на одній з «великих сталинских строек» [7, c. 92]. На початку 50-х рр. у районі села Терпіння, на Мелітопольщині, споруджувалося нове місто будівельників Південно-Українського каналу, як один із ключових пунктів Дніпровського гідровузла. Основною метою його будівництва було зрошення і, у кінцевому рахунку, зміна клімату чотирьох областей півдня України [1, c. 30].

Одним з першобудівельників міста став А.Т. Сизов. От що він розповідає про цю сторінку своєї біографії:

- У листопаді 1952 р. я прийшов з армії. У колгоспі працювати не захотів - перед очима був приклад батька, що за 30 років сумлінної праці заробив 12 карбованців пенсії. На будівництво, у бригаду тесль, мені допоміг влаштуватися наш квартирант (у той час багато будівельників Соцмістечка знімали квартири в сусідніх селах). Приймали на роботу всією бригадою після колективної співбесіди. Починав помічником, а звільнився теслею 4-го розряду. Бригада була дуже дружна і працездатна, по своєму складу багатонаціональна: українці, росіяни, болгари, поляки. Кістяк її складали колишні в’язні, направлені після відбуття в сталінських таборах на «будівництво п'ятирічки». Колишнім «зеком» був і наш бригадир А. Валященко, родом з Каховки. Здавалося б, що сьорбнувши лиха, колишні в'язні ГУЛАГу повинні були бути людьми заляканими і смиренними. Але саме вони дуже сміливо критикували начальство за всякого роду недогляди. Особливо часто сутички відбувалися через продовольче постачання. Будівництво повинно було забезпечуватися по «московській» категорії, але багато продуктів до робітників так і не доходили...[9].

Працювали сумлінно, ударними методами, іноді навіть по ночах при світлі прожекторів. Але не обходилося, як це тоді було прийнято, без окозамилювання. Наприклад, муляра-швидкісника обслуговували четверо підсобних робітників, сам він тільки клав цеглини. Механізмів було мало: найпростіші крани типу «Піонер», шахтопідйомники, бульдозери. Основна ж маса робіт виконувалася вручну. Так, відсутність землерийної техніки замінялася працею бригад грабарів, завербованих у Західній Україні [9].

Здавалося б, ніщо не передвіщало сумного кінця широкомасштабному будівництву. Правда, учені вже тоді попереджали про негативні екологічні наслідки задуманого проекту. І все-таки, здається, основну роль у припиненні будівництва зіграли не економічні причини, а політичні - смерть Сталіна в березні 1953 р. і перегляд новим керівництвом країни колишніх пріоритетів. У Москві було прийняте рішення: з 1 липня 1953 р. будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів законсервувати. Соцмістечко, перейменоване у Мирне, разом із промисловою базою передане військовим [1, c. 35].

Політичні колотнечі не змінили професійного вибору Сизова – він так і залишився будівельником (до речі, і в будинок нашої школи укладена часточка його праці) і майже все життя пропрацював у міжколгоспбуді бригадиром [рис. 2.2]. І бригадир, і бригада були в передовиках: заробив безліч подяк, два ордени «Знак Пошани», орден Трудової Слави 3-го ступеня, його фотографію поміщали на дошку пошани і в області, і в Києві. Приймав участь у зведенні 90 об’єктів на території Мелітопольського району. В тому числі 10 із них в Терпінні – дитсад, середня школа, амбар, зерносклад, коопптах, баня та інші [2, c. 183].

Створив міцну родину, виховав трьох чудових дітей. Зараз вже має 5 онуків та 3 правнуки. Із дітей донька Тоня працює на Мотор-Січі інженером, а двійнята Ольга і Леонід на Мелітопольській фабриці «Елегант». Загалом, на пенсію пішов відомою і шановною людиною, посоромивши сталінських поплічників, що підозрювали його у всіляких гріхах тільки за те, що він не по своїй волі потрапив у фашистську неволю [рис. 2.3]. Утім, Анатолію Трифоновичу ще пощастило – іншим остарбайтерам і, особливо колишнім військовополоненим, довелося пройти куди більш серйозні випробування. Деякі з них, замість фашистських таборів потрапили в Гулагівські, так так і не повернувшись звідтіля.

Донедавно наше суспільство жило так, ніби українських примусових робітників взагалі не існувало. Про мільйони своїх співвітчизників не говорили на уроках історії, в підручниках, енциклопедіях і довідниках. Тільки з початку 90-х рр. у процесі демократизації суспільного життя незалежної України з'явилася можливість знову звернутися до теми українських остарбайтерів. До голосу колишніх невільників прислухалися у Верховній Раді й уряді України. У 1991 р. Верховна Рада доручила уряду організувати роботу щодо складання списків українських громадян - колишніх остарбайтерів з метою вирішення питання про відшкодування збитків громадянам України урядом Німеччини. У листопаді 1993 р. прийнятими законом і постановою вони були прирівняні у правовому статусі до учасників війни. Значно були розширені їхні права згідно з Законом України «Про жертви нацистських переслідувань», який було підписано в березні 2000 р. [2, c. 211]

Покоління колишніх остарбайтерів зуміло не тільки вижити, а й показати приклади високих духовних і вольових якостей. Люди з огидною міткою «0SТ» не були героями, які вкрили себе бойовою славою. Але їхній подвиг у тому, що вони вистояли і витримали нелюдські випробування і знущання за колючим дротом казематів смерті, приниження і презирства до людської гідності.

ВИСНОВКИ

Історична пам'ять, мислення, духовність особистості починаються в пам'яті конкретно взятої родини. Таких родин, як Сизови було тисячі. І якби ті прості селянські батьки не виховали мужність, чесність, гідність, людяність, патріотизм і любов до батьківської хати і до свого народу, то не було б відчайдушних, героїчних вчинків, що наближали жадану мить Перемоги. Вивчення історії таких родин виховує у сучасного молодого покоління гідність та гордість за своїх земляків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого минулого.

Усе велике починається з малого. Як могутня ріка бере силу з маленьких джерел, так і наша історія збагачується маленькими родинами, краплинками родинних цінностей.

Хочеться вклонитися до землі своїм землякам - простим людям. Адже, якщо б не було їх, не було б і мене. Приємно відчувати свою причетність до роду, зовнішню схожість з іншими членами родини, доторкатися до минулого. Зберігаючи пам'ять своїх земляків, я віддаю данину минулому, і роблю все це заради свого майбутнього.

В масштабі всесвіту одна родина – це піщинка, крихта. З таких крихт утворюються народи, які розвивають свою історію, зберігають з покоління в покоління звичаї та традиції.

Зараз, у складний для нашої держави період, для всіх є можливість переосмислити певні історичні протиріччя і виховати в собі справжні патріотичні почуття. Не «розфарбовуючи» патріотизм кольорами, не порівнюючи та засуджуючи епохи та людей, а тверезо дати оцінку тим вчинкам, які зробило попереднє покоління. Герої нашого дослідження – прості люди, але заради нашої кращої долі готові були на відчайдушні вчинки. Вони були патріотами своєї держави і свого часу.

Наше дослідження триває. І ми надалі намагаємося привернути увагу до ролі наших земляків у сьогоденні, наголошуємо на тісному зв’язку поколінь, доносячи його цінність сучасникам. Виступи на класних та виховних годинах, урочистих заходах патріотичного спрямування в нашому колегіумі завжди глибоко зачіпають серця учнів та всіх присутніх.

В ході нашого дослідження фонди шкільного краєзнавчого музею були поповнені цінними матеріалами стосовно бойового шляху П.І. Сизова. Мелітопольським краєзнавчим музеєм люб’язно надано копії особової справи героя, в якій містяться послужний список, посвідчення про бойові заслуги, статті з газет та журналів, спогади рідних та фотографії самого Петра Сизова.

З метою підтримки патріотичних традицій в нашому колегіумі, двічі на рік – на свято Першого та Останнього дзвоника – кращі учні покладають квіти до погруддя П.І. Сизова, яке займає гідне місце в шкільному краєзнавчому музеї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Гулин С.К. и Гулина Н.И. История колхоза им. XXI съезда КПСС (с. Тер- пенье, Мелитопольский район). – Мелитополь: Мелитопольская гортипо- графия, 1990.- 52 с.
Історія малої батьківщини. Навчальний посібник для 8-9 класів колегіуму й загальноосвітніх шкіл Терпіннівської сільради / Колективний проект. Укладач: Чухраєнко О.А. – Запоріжжя: ТОВ «Видавничо-поліграфічне об’єднання «Запоріжжя», 2008. – 234 с.
Копії з архіву Міністерства Оборони СРСР, особова справа П. І. Сизова №85935
Лукаш И.М. Солдаты славы не искали. Днепропетровск, 1984. / с. 311
Муратов В. Бесстрашный парторг. Очерк о герое Советского Союза П. И. Сизове. – Журнал «Военные знания» № 12, 1974 г. стр. 6-7. Издательство ДОСААФ СССР.
Рощин И.И., Сеньков И.С. Парторги военной поры. М., 1983. / с. 282
Чухраенко А. Терпенье: страницы истории. Мелитополь: Типография “Люкс”, 2007. – 104 с.
Джерело: Запись сестры П.И. Сизова Е.И. Аношиной, 1990 г.
Фонди Терпіннівського шкільного краєзнавчого музею

При написанні наукової роботи використовувалися усні спогади терпіннівських старожилів: Шило Г.І., Сизова А.Т., Філоненко В.Ф., Гурняка А.Я., Зайцевої Н.І.

ДОДАТКИ

Додаток А. Петро Іванович Сизов, його бойові відзнаки та нагороди