Тетяна Сизко,

учитель української мови та літератури,

 спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії,  

Миколаївська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів  

Берестівської сільської ради Бердянського району Запорізької обл.

АКТУАЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ І.Я.ФРАНКА В СУЧАСНОМУ ОСВІТНЬО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ

Іван Якович Франко – поет, прозаїк, драматург, літературний критик, етнограф, перекладач, філософ, публіцист, громадський діяч, представник передової педагогічної думки України кінця XIX – початку XX ст. Зі сторінок своїх публіцистичних праць він постає ще й як педагог-просвітитель. До літературної спадщини І.Я.Франка входить понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених проблемам виховання дітей і молоді, де висвітлюється широке коло педагогічних питань.

Іван Франко звертався до питань освіти, тому що розумів її роль у формуванні особистості. За його твердженням, дитина – це найвища цінність, розвиток якої має здійснюватись під час спілкування на гуманних засадах.

Свої думки про середню й вищу освіту І.Франко висловив у ряді спеціальних статей ( «Середні школи в Галичині», «Наука і її становище щодо працюючих класів», «Наші народні школи і їх потреби», «Емерик Турчинський», «Факт до характеристики нашого шкільництва», «Великі діяння пана Бобжинського» та ін.).

Значну увагу приділяв поет початковій (народній) школі. У своїх статтях він відмічає, що ці школи не дають справжніх знань, а лише їх «хвостики», «обрізки», а іноді й зовсім одне «лушпиння». Навчання в них зводилося до механічного заучування матеріалу. Учителі придушували в дітей будь-який прояв самостійного мислення. Саме так сталося з допитливим та кмітливим хлопчиком Грицем, який за рік навчання нічого не засвоїв, крім «баба галамага» (оповідання І.Франка «Грицева шкільна наука»).

Педагог вважав, що майже всі підручники в народних школах знаходилися в жахливому стані, тому піддавав їх гострій критиці. Основними недоліками він вважав завантаження поганими перекладами, замовчування кращих творів рідної літератури і важливих історичних подій, або їх перекручування, ігнорування вікових особливостей учнів, повна відсутність системи викладання у них. Не було там ні казок, ні народних загадок чи приказок.

І.Франко справедливо критикував програми, методи навчання в середній школі. Він наполягав на переважному вивченні живої української мови, творів вітчизняних авторів, замість вивчення старословʼянської мови, староруського письма, давньої літератури.

У гімназіях, як і в народних школах, панував метод механічного заучування навчального матеріалу. Франко писав, що університиетська освіта перетворилася «… в механічне затвердження стільки то параграфів, регул та формулок, щоб здати екзамен і одержати на його підставі таке то місце …» [1, 27]. Він стверджував, що така освіта готує аферистів і кар’єристів.

Іван Франко засуджував схоластичні методи навчання, зневажливе ставлення до особистості. «Найбільша частина професорів гімназіальних, –  писав І.Франко, – вважає учня мертвим, бездушним знаряддям, призначеним тільки для того, щоб дав спокійно набивати свою голову всякими «премудростями», які нікому ні для чого не потрібні, нікого не обходять, з життям його потребою не зв’язані… Той учень отримує від них найліпші оцінки, у котрого їм вдалося найдокладніше затерти всі живі, людські риси, знищити всякий зв’язок самостійного характеру, прогнати всяку охоту до самостійного мислення» [1, 27].

Аналогічними були і методи виховання: в школах процвітав авторитаризм, використовувалися тілесні покарання, придушувався будь-який прояв ініціативи.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити.

І.Франко розкрив принципи навчання майбутнього покоління: природовідповідність, культуровідповідність, науковість, послідовність і системність, інтеграція наукових знань, зв’язок виховання з навчанням, звʼязок з реальним життям, індивідуалізація, гуманізм і народність.

Згідно з принципом природовідповідності, основою всього педагог визнавав «матінку-природу». Він обґрунтовував ідею, згідно з якою через один із досконало розвинених природою задатків можна виховати особистість.

Реалізовуючи принцип культуровідповідності, І.Я.Франко закликав кожного свідомого українця піднятися на боротьбу за збереження і утвердження української мови, історії, культури. Даючи оцінку підручникам, хрестоматіям, зазначав, що вони є доказом того «як люди не злі і не глупі, відбившись від живої народної мови, фатально відбиваються від живого змісту в літературі і попадають під таку мертвечину, від котрої на 10 миль віє гробовим холодом» [1, 27].

Письменник наголошував на тому, що навчання має базуватися на здобутках національної і світової культур. В естетичному вихованні він вважав першочерговою роль літератури, бо вона вчить розрізняти добро і зло, впливає на розум, переконання і почуття. Поет переконаний, що навчальний процес необхідно спрямовувати на знайомство дітей з народною творчістю, вивчення художньої літератури.

Він говорив про те, що саме казка найбільше відповідає смакові дітей від 6 до 12 років, змушує їх сміятися, думати, розбуджує цікавість та увагу до явищ природи. Він сам писав цікаві оповідання та казки про дітей та  для дітей. І.Франко радив ретельно добирати твори для дитячого читання, брати ті з них, які спрямовані на формування кращих моральних рис, любові до праці, любові до людей, а також ті, які розвивають мислення читачів.

У середній освіті значне місце І.Франко відводив рідній мові й літературі. Метою навчання рідної мови, на його думку, є ознайомлення учнів з живою народною мовою, в основі якої лежала мова видатних письменників України: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького та ін.

Щодо літератури, то він домагається від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв’язок їх з життям, їх суспільну вартість.

Поет-мислитель вважав, що школа повинна давати дітям цікаві відомості про інші країни, природу, життя різних людей у формі яскравих оповідань.

Публіцист у своїх роботах постійно підкреслював, що навчання і виховання молоді за своїм змістом повинно бути науковим. Він вважав, що лише системне знання формує цілісний світогляд людини.

Іван Франко виступав за свідоме, послідовне й систематичне навчання. Наголошував на необхідності виховання пошани до людини та на вирішальній ролі особистого прикладу вихователя і його переконань.

Під інтеграцією розумів вивчення предметів, явищ на основі взаємозв’язку різних галузей науки.

На думку І.Франка, справжнє навчання повинне виховувати духовно цілісну особистість, яка б керувалася в своєму житті високими моральними принципами, відчувала б людську гідність, власне «я».

Франко вважав, що виховання правдивого, всебічно розвинутого й сильного покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами, в якій очі дітей не повинні бути закриті на протилежні аргументи й докази.

Іван Якович, реалізовуючи принцип індивідуалізації, вважав, що справжній учитель покликаний постійно вивчати учнів і враховувати їхні індивідуальні особливості під час навчально-виховного процесу. «Бувають вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям усього класу, забувати про себе,  про свої власні турботи, радощі і тривоги. Кожний урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволення його природної допитливості, розбудженої попередніми успіхами. Є насолодою, а не мукою» [1, 29].

Поет впевнений, що засвоєння загальнолюдських цінностей йде через оволодіння національною культурою рідного народу. Тож і перед школою стоїть «…велика дійова задача – витворити з величезної етнічної маси… українську націю...» [3, 4].

І.Франко вважав, що кожна людина повинна розвивати в собі почуття відповідальності й громадського обов’язку перед народом.

Провідним завданням виховання, на думку письменника, є формування українця, основними прикметами якого виступають свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість й ініціатива.

Педагогічну спадщину І.Франка вивчав Василь Захарович Смаль – дослідник історії педагогіки, прихильник гуманістичних ідей в освіті, який протягом 20-ти років очолював кафедру педагогіки Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького.

Аналізуючи принципи виховання, розкриті Франком, В.3.Смаль фундаментальну роль відводить гуманізму і народності; їх реалізацію І.Я.Франко в першу чергу бачив у прищепленні молодому поколінню пошани і любові до людини. Слова І.Я.Франка: «Гуманним будь, і хай твоя гуманність пливе з криниці чистої любові!» – стали педагогічним кредо для В.3.Смаля в підготовці майбутніх учителів, педагогів, вихователів.

Іван Якович Франко був психологом, у його творах є багато цікавих спостережень і зауважень щодо виховання дитини в школі і в сімʼї.

Великого значення педагог надавав ролі вчителя. Він говорив про його високе покликання, що є актуальним для наступних поколінь педагогів.

Письменник у своїх творах змальовував різні типи педагогів.

З повагою ставиться Іван Франко до народних учителів, які працюють на освітянській ниві за покликанням, високо оцінює їхню роль у культурному розвитку народу. Він з великою пошаною писав про вчителів, які були справжніми майстрами педагогічної справи. В оповіданні «Борис Граб» Іван Франко показав справжнього народного вчителя, який всі свої сили і знання віддав народові. Учителю Міхонському притаманні риси ідеалу педагога: глибоко освічена людина, носій передових педагогічних ідей того часу, чуйний і тактовний у підході до учнів, вміє захопити теплим словом і завоювати довіру своїх вихованців. На думку Франка, хороший учитель повинен бути добрим, тактовним, розумним, мати високі моральні риси, повинен уміти завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками. Велику педагогічну силу мають оповідання про дітей та школу «Малий Мирон», «До світла», «У кузні», «Гірчичне зерно», «Борис Граб».

Та письменник говорить, що трапляються й такі, які хочуть бути вчителями, не маючи нічого спільного з педагогікою. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління.

Описуючи вчителів-неуків, І.Я.Франко брав прототипи із реального життя: це спогади з часів дитинства, а також повідомлення галицької преси, де критикувалися вчителі, які не мали належної педагогічної підготовки. Цю проблему описано в оповіданнях Франка «Отець гуморист», «Олівець», «Грицева шкільна наука», «Малий Мирон»  та ін.

Важливого значення надавав письменник сім’ї та сімейному вихованню. Традиційну українську родину І.Я.Франко розглядав як перший і найважливіший осередок національного виховання, де прищеплюється любов до рідної країни, мови, народних звичаїв і традицій.

На думку Івана Франка, особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка-мати» він зазначав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі умови, щоб діти росли фізично й морально здоровими. Проте вважає, що не можна покладатися лише на матір, батьки теж повинні дбати про виховання дітей.

На думку письменника, особливо важливим є вплив батьків на дітей у ранньому віці. Вони не повинні обмежуватися тільки спостереженнями, милуванням пустощами дітей, а зобов’язані наполегливо і мудро формувати моральні засади й норми поведінки, розвивати у дітей прагнення до пізнання природи й життя.

Велику увагу приділяв Іван Франко виховному значенню дитячої літератури. Книжки для дітей, зауважував він, – важливе джерело знань. Поет особисто розробляв різноманітні жанри дитячої літератури і радив добирати для дитячого читання такі книжки, які розвивають думку, викликають благородні почуття, мають освітнє і виховне значення. Він написав цікаві й повчальні оповідання та казки для дітей: «Фарбований лис», «Лис Микита» та ін., здійснив українську обробку казки «Ріпка».

Отже, І.Я.Франко все своє життя невтомно працював задля щастя народу. На це були спрямовані і його педагогічні погляди. Він розкрив принципи, мету, завдання, окреслив та проаналізував зміст та методи навчання і виховання в навчальних закладах того часу. Педагог-просвітитель відстоював свідоме навчання і вважав, що зміст навчання і виховання молоді має ґрунтуватися на національних, демократичних традиціях. Для цього треба виховувати в дітей любов до рідного краю, його історії та природи, звичаїв та обрядів, традицій, а також навчити дітей любити рідне слово, рідну мову.

Як бачимо, педагогічні ідеї Івана Франка є актуальними, оскільки вони слугують гуманізму та демократії. Його наукові, публіцистичні й художні твори потрібно читати, вивчати та аналізувати кожному з нас.

Література

1. Васянович Г. Педагогічні ідеї Івана Франка (до 150-річчя від дня народження Каменяра) / Григорій Васянович // Рідна школа. – 2006. – С. 27 – 29.

2. Зимульдінова А.С., Кутняк І.М. Актуальність педагогічних ідей Івана Франка на сучасному етапі розвитку загальноосвітньої школи [Електронний ресурс] / Алла Зимульдінова, Іван Кутняк. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/30_OINXXI_2013/Pedagogica/2_147079.doc.htm

3. Стельмахович М. Ми мусимо навчитися чути себе українцями… / Мирослав Стельмахович // Рідна школа. – 1996. – № 9. – С. 2 – 5.

4. Франко І.Я. Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.45: Наукові праці. – 575 с.

5. Франко І.Я. Зібрання творів у 50 томах. / Іван Франко. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.46: Наукові праці. – 651 с.