Іду з дитинства до Тараса
Мета. Розширити знання учнів про життя і творчість Т.Г.Шевченка; сприяти вихованню національної самосвідомості учнів; формувати у дітей уміння працювати в команді; розвивати здатність до взаємодії; формувати громадянську і загальнокультурну компетентності, бажання читати твори Т.Шевченка; збагачувати словниковий запас учнів; розвивати творчі здібності дітей, музичний слух, почуття ритму; прищеплювати любов до національної культури, прагнення бути справжніми українцями; виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія.
(Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»)
Учень. Минають весни, пройде літо,
За осінню прийде зима,
Шевченку не дано старіти –
Для нього старості нема.
Учень. Ми вперше чули про Шевченка
від мами рідної, від неньки,
А потім вже від вчителів
почули ми у рідній школі.,
Про те,як жив він,як жалів
всіх тих, хто ніс тягар неволі.
Ведуча. 200 рік ступив на землю від часу народження Тараса Григоровича Шевченка, устами якого немовби говорив Бог, що призначив своєму посланцеві порятувати український народ від загибелі задля майбутньої його це не знаної нам місії.
Ведучий 2: Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.
То була дивовижна зоря.
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути,
Бог послав Кобзаря.
Ведучий 1: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.
(на фоні відео)
Учень 1: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Учень 2: Ти, Тарасе, сьогодні
Нас зібрав докупи.
І зійшлися у цій залі
Шевченка онуки.
Пісня “Одна калина”.
Учень 3: Хліб і сіль тобі, Тарасе,
Сьогодні підносимо…
(Виносимо хліб-сіль, кладемо біля портрету)
Вшанувати цю гостинність
Оплесками просимо.
Учень 4: Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,
Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.
У розкриллі земних і заобрійних трас
Височієш над світом, великий Тарас.
Учень 5: Твій голос – повнить пшеничний колос,
Бо те, за що ми жили й боролись,
Твій сон щасливий, зоря твоя,
Велика, вольна, нова сім’я…
Український танок
-відео
Учень.Я знову повертаюся до нього,
Читаю, перечитую «Кобзар»,
Ні! Україна не була убога -
Поклав ти серце на її вівтар!
Нове життя ти дав батьківський мові,
Ти віщі думи в пісню перелив,
Де запеклась дума твоя у слові,
Страждав ненавидів і жив.
Ведуча. Увійшовши в світ Шевченка, можливо, зрозуміємо, звідки в нього та всеосяжна любов до України, її народу та всіх чесних людей світу, звідки брав він сили вистояти в боротьбі проти зла, не зломитися, звідки в нього такий високий духовний світ і геніальний талант.
Ведуча. 9 березня особлива дата в нашій країні. В цей день Україна вшановує свого великого сина Т. Г. Шевченка.
Тарас Григорович Шевченко прожив усього 47 років, із яких 24 був у кріпацтві, 10 років мучився в солдатській неволі на засланні і всього 13 років був вільною людиною.
-У 80 роках відкрили нову планету,яку назвали “ Кобзар ”.
-На Марсі є кратер ім. Т. Г. Шевченка.
-Вчені знайшли мінерал, який назвали Тарасовіт.
-У горах Кавказу є пік Шевченка.
-Іменем Т. Г. Шевченка названо міста і села, вулиці і площі.
Ведуча. Пам'ятники нашому Шевченкові стоять під небом у далекій Канаді, Угорщині, США, Франції, Парагваї? Його іменем названо вулиці у Франції та Аргентині, у країнах СНД. Його твори видані на 33 мовах світу.
І нам потрібно знати його твори, його життя. Ми називаємо його Кобзарем. Так поет назвав книгу всього свого життя — «Кобзар», вона стала настільною для всього нашого народу.
Учень.Кобзарем його ми звемо.
Так від роду і до роду,
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу. (М. Т. Рильський)
Ведуча Кобзарями називаємо також народних співців, які виконують пісні, супроводжуючи свій спів грою на бандурі чи кобзі.
Всі Ви знаєте Шевченка як великого співця, захисника знедолених. А чи знаєте Ви, що поет мав прекрасний голос, з великим інтересом слухав думи і пісні у виконанні ліриків та кобзарів. Поет записував народні пісні і, маючи непоганий голос, сам добре виконував їх.
У «Кобзарі» близько третини творів є по своїй суті музикальними. Це – «Перебендя», «Гайдамаки», «Мар’яна – черниця», «Слепая», «Сліпий», «Мар’яна», «Сотник».
Пісня «Зацвіла в долині».
Вчитель
По всій нашій милій Україні, зараз проходять Шевченкові дні. І ми сьогодні зробимо уяву подорож Шевченківськими дорогами.
Дитячі роки Т. Шевченка (слайд 1)
Учень.У старій хатині
В кріпака колись
В тихий день весняний
Хлопчик народивсь.
Учень: В похилій хаті, край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка мати, вбита горем.
Заходить жінка, одягнена в сільський одяг, підходить до запаленої свічки, що стоїть біля портрета Т.Г.Шевченка. До неї підходить хлопчик.
Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах
держиться?
Мати: Так, мій синочку, правда.
Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову».
Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечку, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?
Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.
Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не маєм радісної днини,
Нам вік доводиться робить,
Не розгинаючи і спини.
Інсценізація уривка з повісті «Дитинство Шевченка»
Мати виходить, хлопчик сідає на стільчик поряд з учнями.
Ведуча. Так, народився Тарас Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині (тепер Черкаська область). Батьки, його були кріпаками. Григорій Іванович умів читати, стельмахував (робив із дерева вози, колеса), а іноді й чумакувати доводилось. Мати—лагідної вдачі жінка, працьовита, дбайлива. Письменним був і дід по батькові Іван, розповіді якого дуже любив слухати малий онук.
Учень.Хлопчикові хотілося знати, і чому дерева на осінь листя скидають, звідки птахи прилітають, чого сонце І лягає спати і багато-багато іншого.
Не раз задумувався Тарас над тим, чи є край землі і чи далеко до нього. Від діда він чув; що там, де сонце лягає спати, небо підпирають стовпи. «Де ж вони?» — міркував.
Ведуча. Таким допитливим і кмітливим зростав малий Тарас. Батько гордився ним, брав його влітку з собою, коли їхав із чумацькою валкою. Чимало почув і побачив тоді Тарас. Коли ж йому виповнилося 8 років, батько віддав його в «науку» до дяка. За найменшу провину карав він своїх учнів різками. Уже відомим поетом, Т. Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.
(Інсценізація “Розмова малого Тараса з матір’ю”)
Інсценізація! «Розмова малого Тараса з матір’ю»
Куточок української хати. Заходить жінка, вбрана в селянський одяг, несе запалену свічку,ставить на столик біля портрета Т.Шевченка. до неї підходить хлопчик.
Хлопчик - Матусю,а правда що небо на залізних стовпах стоїть?
Мати - Так синочку правда (Жінка сідає на лаву,хлопчик сідає біля неї).
Хлопчик - А чому так багато зірок на небі?
Мати – Це коли людина на світ приходить,Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик – Бачив,матусю,бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні,великі,а інші ледь видно?
Мати – Бо коли людина зла,заздрісна,скупа її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей,робить їм добро,тоді свічка такої людини світить ясно,і світло це далеко видно.
Хлопчик – Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати – Старайся, мій хлопчику.
Учень.Ти взяла мене маленького, за руку
І хлопця в школу одвела
До п'яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люди,— ти казала.
Ведуча. Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе видало на долю маленького хлопчика, Замучена важкою працею, на 32 році померла мати.
Учень.Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Ведуча. Незадовго після смерті матері в1825 р. раптово, простудившись у дорозі,помер батько. Вмираючи, казав він, що Тарасові маєтку не залишає, бо з нього буде або ,дуже велика людина, або велике ледащо. Одинадцятирічний хлопчик залишився сиротою, беззахисним і недоглянутим.
Учень.Там батько, плачучи з дітьми
А ми малі були і голі,
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи
Носити воду школярам.
Ведуча. Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду.
Інсценізація уривку О. Іваненко «Чабан»
Учень.Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки.. . Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмаринки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси . . . Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.
Учень.Він лежить на пагорбі, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця — і чомусь радіє та всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться вгору і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.
Учень.Хмарки линули, линули, І раптом одна,велика й темна, закрила сонце.
Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в"тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. А хіба є в нього хоч така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає? Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.
Ведуча. Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний дотик відчув він на шиї. Глянув, Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучери з коси вибилися.
Оксана. Чом Же плачеш ти? Ох, дурненький Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.
Ведуча. Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала, ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.
Оксана. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От і виростеш і будеш малярем, еге ж?
Тарас. Еге ж, малярем,— усміхнувся радісно.
Оксана, І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
Тарас. Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний!.. — мовив він, але не сумно, а ніби сам дивуючись,що кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим,— Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!
Оксана. Авжеж,будеш! —переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася.—А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий,— зони ж питоньки хочуть!
Схопилися заруки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх До води. (О. Іваненко)
(//////////////////////////
Ведуча. Минуло 20 років, і він із болем згадував своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало».
Учень. «Мені тринадцятий минало»
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
Ведуча. Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім'ї, і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком.
Ведуча. Тарас наймитував, у вільний час— читав і малював, по закутках щоб ніхто не бачив.
(відео)
Учень.В пана бусурмана,
В Петербурзі дім,
Кріпаком у пана
Був Тарас у нім.
Хоче малювати,
прагне він до знань,
та за це багато
зазнає знущань.
Нишком він малює
Статуї в саду,
А вночі віршує
Про чужу біду.
Ведучий . У Петербурзі пан Енгельгард врешті побачивши-талант свого кріпака і бажаючи мати власного художника, дозволив Тарасові вчитися малювати у майстра живописних справ Ширяєва.
Ведуча. Світлими «білими» ночами Шевченко ходив у Літній сад змальовувати статуї. За цим заняттям якось застав його земляк, молодий художник Іван Сошенко. Вражений талантом юнака і його становищем кріпосного художника, Сошенко намагався всіляко допомагати Шевченкові. Він познайомив його з байкарем Є. Гребінкою, деякими учнями й викладачами Академії мистецтв, зокрема. славетним художником К. Брюлловим.
Ведуча. Нові знайомі вирішили визволити його з кріпацтва. Брюллов намалював портрет відомого поета В. Жуковського, який було розіграно в лотерею,за 2,5 тис рублів.На виручені гроші 22 квітня 1838 року Шевченко був викуплений на волю і незабаром став учнем Академії мистецтв. Його вчителем став Брюллов, під керівництвом якого Шевченко досяг значних успіхів. Протягом 1839—1841 років він одержав три срібних медалі за художні роботи.
Учень.Та в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Щиро помогти.
Викупили друзі
Вільним став Тарас!
Чом же серце в тузі,
Біль чому не згас?
Сміливий і щирий
Був Тараса спів.
Він гострить сокиру
Кличе на панів.
(Відео -картини Т Г. Шевченка.)
Пісня «Садок вишневий»
Учень.Ще одна подія, знаменна не тільки, в, житті Тараса, а й важлива для всієї України — вихід у світ книга віршів «Кобзар» (1840 р.) Справді, «Кобзар» належить до тих книжок які найбільше друкують і читають у всьому світі. То с святиня, національна Біблія України.(відео)
Ведуча. Після закінчення Академії мистецтв. Шевченко приїхав до Києва, працював художником .Став членом Кирило-Мефодіївського братства, яке боролося проти панів і царя. Коли було Заарештовано членів братства, у них знайшли Тарасові вірші.
Ведуча. Дуже жорстоко покарали за це поета і художника Т.Шевченка— 10 років солдатської муштри, які й підірвали його здоров’я. Вирок царя повинен був означати й духовну смерть Кобзаря —йому заборонялось писати й малювати.(відео)
Ведуча. Але... зболена душа не могла мовчати — писав і малював, І ховаючи у «захалявні книжечки», і ховав їх за халявою чобота. Тепер цю книжку називають захалявною.І Поет писав;
Учень.О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я б чужому краю
І Караюсь, мучуся,... але не каюсь!
Ведуча. Коли Т. Г. Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, то він дуже тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучать його пісні.
Звучить пісня «Думи мої..»-уривок
Ведуча. Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах. Він закликав український народ до боротьби за волю, за кращу долю
Учень. «Вітер з гаєм розмовляє...»
Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.
Пливе човен, води повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На світі немає.
Поплив човен в синє море,
А воно заграло,
Погралися гори-хвилі —
І скіпок не стало.
Учень. «Мені однаково чи буду…»
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Учень Доля України завжди хвилювала Великого Кобзаря. Він вірив у краще майбутнє свого народу.
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі..
ІІ. Поетична творчість Шевченка
Ведучий 1: Сьогодні у нас в гостях присутні сучасні творці слова, люди, які все своє життя, працюючи творчо й натхненно, бережуть і леліють мову. Вони залишають у спадок новим поколінням животворне слово.
Введучий 2: Ми раді вітати на нашому святі громадських діячів, сучасних митців нашого краю: …………
Присутнім надається слово для виступу.
Ведучий 2: Дякуємо вам, ……….., за щирі слова, за чудові поезії. Дозвольте побажати вам міцного здоров’я, натхнення й творчої наснаги. Нехай у ваших душах ніколи не перестає палати вогонь любові до рідної мови, до свого народу, до України. Прийміть, будь ласка, від учнів нашої школи в подарунок – пісню.
Пісня “Про добро”.
Ведучий 1: Ми продовжуємо знайомство з митцями нашого міста. І зараз наша мова піде не про відомих досвідчених поетів і письменників, а про початківців, про наших ровесників. Вони навчаються, як і ви, в школі, живуть у нашому місті, ходять тими ж вулицями, що і ви. Але відрізняються від нас особливим сприйняттям оточуючого нас життя, особливим даром розповісти про свої відчуття, думки мовою поезії. Це молоді музи нашої школи.
1
2
3
Ведучий 1: Хотілося б висловити слова подяки юним поетичним даруванням за ті почуття й думки, які пробудили вони в нас. І, мабуть, усі присутні у цій залі погодяться з нами, що “якщо і є на світі Бог, то це поезія”, це слово, це наша мова, це генетичний код нації.
Вірш Віктора Баранова “До українців” (Яковенко Артем .????)
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас думка, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: “Воно тобі треба?.. Стерпи!”
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…
Ведучий 2: Світ починався зі Слова, і Україна починалася зі Слова. Слово, як плуг, орало правічний переліг життя, із черноземної скиби його виростали поети, і в кожного на устах у час недолі й радості була своя, але одна молитва – Україна.
Ведучий 1: Слово, як собор, і в його святості палахкотять, як свічки, праведні душі поетів, і з блакитного купола благословляє нас небо, і хоралом віри зливаються голоси наших предтеч і сущих в одну молитву – Мова.
Дівчина в національному костюмі зі свічкою в руках читає “Молитву до мови” –(Новоселецька Марина)
Дівчина: Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.
Мово! Мудра берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.
Мово! Велична молитво у своїй нероздільній трійці, що ти єси і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія. Мово, що стояла біля вівтаря нашого національного храму і не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби, і множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотонебесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.
Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. Тож зцілювала ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване тобою слово. Бо “споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”.
Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну возвелич, порятуй народ її навіки.
Пісня ??????????
Звучить “Пісня про Україну”.
Ведучий 1: Шановні гості! Ми вдячні вам за те, що розділили з нами радість свята, за ваші добрі слова і теплі обличчя.
Дай вам, Боже, дай із неба,
Дай, чого вам більше треба, -
Дай вам миру і спокою
Під могутньою рукою…
Зичимо вам здоров’я, щастя, добра, любові і нових творчих звершень. Нехай у ваших серцях завжди живе українська мова, звучить рідна пісня.