Погляд в минуле.doc

Тема. Погляд у минуле

Мета: відзначити річниці славних подій: 960-річчя від дня заснування Києво-Печерської Лаври, 955-річчя від дня народження Нестора Літописця, 860-річчя від дня народження Ігоря Святославовича; збагатити знання учнів про дані події; проаналізувати вплив діяльності Нестора Літописця та Ігоря Святославовича на розвиток Київської Русі; розвивати вміння в учнів самостійно підбирати матеріал, працювати із різними джерелами, уміння працювати в групах.

Обладнання: мультимедійна дошка, проектор, презентація «Погляд у минуле», учнівські газети, роздатковий матеріал.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Форма: урок-дослідження

Хід уроку

І. Організаційний момент

За тиждень до уроку, учні об’єднались у три групи. Одна група»Літописці» досліджували життя Нестора Літописця; друга група «Ченці» - історію виникнення Києво-Печерської Лаври; третя група «Воїни» - життя Ігоря Святославовича. Групи готують презентації у вигляді газети.

ІІ. Мотиваційний аспект

Вступне слово вчителя

Сьогодні, ми з вами поринемо в далеку минувшину. (Слайд 1)

Завдяки літописам, які створювалися у монастирях, ми сьогодні маємо змогу знати про те, як жили наші предки. Перші книги були рукописними. Їх створення займало чимало часу і сил. Витоки вітчизняної рукописної книги починаються з часів Київської Русі. Найбільш детальний літописний звід укладений ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Називається він «Повість минулих літ» і розповідає про розселення слов'ян, про утворення держав, про перших руських князів. Рукописною книгою є також одна з найдавніших пам'яток української писемності — «Слово о полку Ігоревім».

Проблемне питання

«Чи можна вважати, що події далекої минувшини є актуальними й досі?»

ІІІ. Сприйняття і засвоєння учнями нового матеріалу

І група . «Літописці»

«Нестор Літописець – автор і упорядник «Повісті минулих літ»» (Слайд 2)

Роки життя (бл. 1056 - бл.1113рр.)
святий; письменник, лiтописець
Народився 1056 року в Києвi. У той час, коли преподобний Антонiй у безмовнiй тишi печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосiй розбудовував монастир, прийшов Нестор сiмнадцятирiчним юнаком до святоï обителi. З молодих лiт вiн явив навики в усiх чернечих чеснотах: у постiйному прагненнi i дотриманнi чистоти тiлесноï й душевноï, в добровiльнiй бiдностi, глибокому смиреннi, безвiдмовнiй покорi, суворому постi, безперервнiй молитвi на вiчних рiвноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських - Антонiя i Феодосiя. Свiй постриг Несторє (Слайд 3) прийняв за iгумена Стефана (1074-1075)( слайд 4) i згодом був висвячений на iєродиякона. Маючи перед собою великi праведнi дiла двох свiтил Православiя, вiн натхненно возвеличував i прославляв Бога "в тiлесi своïм i в душi своïй". З роками тамуючи тiлеснi пристрастi, чесноти його зростали, але ченцевi хотiлося зовсiм звiльнитися тiлесноï плотi i досягти абсолютноï духовностi, аби стати iстинним достойником Бога. Вiн добре пам’ятав слова, сказанi самим Господом: "Дух є Бог". Головним його послушенством у монастирi стала книжна справа. "Велика буває користь вiд учення книжного,- говорив вiн, - книги наказують i вчать нас шляху до розкаяння, бо вiд книжних слiв набираємося мудростi й стриманостi... Той, хто читає книги, бесiдує з Богом або святими мужами". Тернистий i багатотрудний свiй шлях до iстини Нестор яскраво i повно висвiтлив у лiтописних працях. Вiн завжди виявляє глибоку смиреннiсть та постiйно змиряє себе, самохарактеризуючись "недостойним, грубим, ницим та переповненим численних грiхiв". Iсторiя безпомилково розставляє своï оцiнки, а особливо - духовна. Преподобний Нестор належить до найосвiченiших людей Киïвськоï Русi кiнця XI - початку XII столiття. Окрiм богословських знань, мав винятковi здiбностi до iсторiï та лiтератури, досконало володiв грецькою мовою. З його праць збереглися життєписи святих князiв страстотерпцiв Бориса i Глiба, преподобного Феодосiя, перших преподобних Печерських. Найвизначнiший твiр Нестора Лiтописця - "Повiсть временних лiт", складений на основi ранiше написаних лiтописiв, архiвних, народних переказiв та оповiдань, з поєднанням сучасних авторовi подiй.
Слайд 5. Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу. З метою глибшого й повнiшого пiзнання своєï iсторiï преподобний Нестор у 1097 р.
вирушає на пошуки першоджерел. Лiтописець вiдвiдав Володимир-Волинський та
Зимненський Святогiрський монастирi. Наслiдком подорожi стало включення майже в
повному обсязi до "Повiстi временних лiт" Волинського лiтопису. Свою титанiчну
працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже
двадцятилiтнього щоденного подвигу. Хронiку подiй у ньому було зведено до 1110
року. Будь-яка подiя чи явище були б назавжди втраченi для нащадкiв, якби вони не були зафiксованi словом. Завдяки Нестору нам вiдкриваються немеркнучi славнi
сторiнки минулого, аби пiдтримувати й надихати наступнi поколiння на благороднi
справи, спонукати до пошуку iстини. Безцiннiсть написаного лiтописцем вимiрюється не тiльки втiленим у словi i збереженим для нас часом, але й подвижницькими дiяннями, що викарбувалися у його непорочнiй душi нетлiнним золотом чернечого досвiду. Цiєю працею вiн i самого себе включив у книги життя вiчного, удостоïвшись почути благословенне: "Радуйтеся, бо iмена вашi написанi на небесах". Упокоïвся преподобний Нестор -лiтописець ймовiрно у 1113 роцi.
"Повiсть временних лiт" (Слайд 6)
- одна з найвидатнiших пам’яток свiтовоï культури. Подiï, описанi в нiй, розгорнулися на тлi вселюдських iсторичних подiй, охоплюючи усi пласти суспiльного буття - вiд гридниць князiв до халуп трударiв. Пульс тих давнiх часiв вiдбивається в дiйових особах - вiдомих i безiменних - i передається через орачiв, сiячiв, рибалок, будiвничих, воïнiв, iконописцiв, тих, хто панували, i тих, що повставали проти гнiту. Книга - це невичерпне джерело знань, вiдомостей про десятки i сотнi подiй, явищ, людей. У нiй немає нiчого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, i воно наситить наш розум, душу, уяву одвiчною загальнолюдською мудрiстю, випробуваним часом, золотом чистоï правди.
** "Повiсть минулих лiт Нестора, чорноризця Феодосiєвого монастиря Печерського,
звiдки пiшла Руська земля, i хто в нiй почав спершу княжити, i як Руська земля
постала... Коли ж поляни жили осiбно i володiли родами своïми, - бо й до сих братiв iснували поляни i жили кожен iз родом своïм на своïх мiсцях, володiли кожен родом своïм, - то було [мiж них] три брати: одному iм’я Кий, а другому
- Щек, а третьому - Хорив, i сестра ïх - Либiдь. I сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Боричiв, а Щек сидiв на горi, яка нинi зветься Щекавицею, а Хорив - на третiй горi, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [i] на честь брата ïх найстаршого назвали його Києвом. I був довкола города лiс i бiр великий, i ловили вони [тут] звiрину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими i називалися полянами. Од них оно є поляни в Києвi й до сьогоднi - I сiв Олег, князюючи, в Києвi, i мовив Олег: "Хай буде се городом руським» І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них оно є поляни в Києві й до сьогодні… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се городом руським…» І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І прийшла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати,[зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня (свого), ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ,він не зайняв його, поки й на греків пішов. А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня, що од нього, як пророчили були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами,запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і докорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я ще живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи:«Чи од цього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і,виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі,що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три…» (Уривок з літопису«Повість временних літ»)

(Слайд 7) Вчитель. Унікальним оповідям про історичні події найдавніших часів нашої Вітчизни ми завдячуємо титанічній праці славетного Нестора – літописця- книжника, який започаткував у слові і відтворив для нащадків безцінний скарб-давню історію Української держави. (Слайд 8)

ІІ Група «Ченці»

«Києво-Печерський монастир – визначний центр київської писемної школи»

(Слайд 9) Києво-Печерська лавра - один з перших за часом заснування монастирів на Русі. Заснований в 1051 році при Ярославі Мудрому монахом Антонієм, родом з Любеча. Співзасновником Печерського монастиря став один з перших учнів Антонія - Феодосій. Князь Святослав Ярославич II подарував монастирю плато над печерами, де пізніше виросли прекрасні кам'яні храми, прикрашені живописом, келії, оборонні вежі та інші будови. (Слайд 10) З монастирем пов'язані імена літописця Нестора (автора "Повісті временних літ"), художника Аліпія. C 1592 по 1688 був ставропігією Константинопольського Патріарха; з 1688 року монастир отримав статус Лаври і став "Ставропігіоном царським і патріаршим Московським"; в 1786 році лавра була підпорядкована київському митрополиту, який став її священноархімандритом. В Ближніх і Дальніх печерах Лаври покояться нетлінні мощі угодників Божих, також в Лаврі є й поховання мирян (наприклад, могила Петра Аркадійовича Столипіна). В даний час нижня Лавра знаходиться у віданні Української Православної Церкви (Московського Патріархату), а верхня Лавра - у веданні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Києво-Печерська Лавра знаходиться в центрі Києва, на правому, високому березі Дніпра, і займає два пагорби, розділені глибокою улоговиною, що спускається до Дніпра. В XI столітті місцевість була вкрита лісом; сюди віддалявся для молитви священик сусіднього села Берестова Іларіон, який викопав тут для себе печеру. У 1051 році Іларіон був поставлений митрополитом Київським і його печера опустіла. Близько того часу в Київ прийшов з Афону монах Антоній, уродженець Любеча; життя в київських монастирях прийшлося йому не до вподоби, і той осів у печері Іларіона. (Слайд 11) Починаючи з 12 століття, монастир носить титул „Лавра” – звання головного, великого чоловічого монастиря. У 18 столітті Києво Печерська лавра була одним з найбагатших монастирів Російської імперії. Архітектурний комплекс, що склався у той час, дійшов до наших днів. Назва монастиря „Печерський” походить від печер, де мешкали перші ченці. Про них є згадка у „Повісті минулих літ”. Через деякий час тут з'являються наземні споруди, а печери, за давньою християнською традицією, стали місцем поховання спочилих мешканців монастиря. Благочестя Антонія привело до його печери послідовників, серед яких був і Феодосій, з Курська. Коли їх число зросло до 12, вони влаштували для себе церкву і келії. Антоній поставив у ігумени Варлаама, а сам пішов на сусідню гору, де викопав для себе нову печеру. Ця печера послужила початком "ближніх" печер, названих так на противагу колишнім, "далеким". Зі збільшенням числа ченців, коли в печерах стало тісно, вони побудували над печерою церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії. Число тих, хто приходили до обителі, все збільшувалося, і Антоній виклопотав у великого князя Ізяслава Ярославича всю гору над печерою. Була побудована церква на місці нинішнього головного собору (1062); виник монастир, що отримав назву Печерського. В цей же час ігуменом був поставлений Феодосій. Він ввів у обителі чернецький студійський статут, який був запозичений звідси і іншими російськими монастирями. Суворе подвижницьке життя ченців і їх благочестя залучили до монастиря значні пожертви. У 1073 році була закладена кам'яна церква, закінчена і освячена в 1089 році. Фресковий живопис і мозаїки були виконані царгородськими художниками. У 1096 році обитель сильно постраждала від половців, але скоро знову була відбудувана. З плином часу прибудовувалися нові церкви. Весь монастир був обгороджений частоколом. При монастирі знаходився прийомний будинок, влаштований Феодосієм для притулку жебраків, сліпих, кульгавих; на нього відпускалася 1/10 монастирських доходів. Щосуботи монастир посилав віз хліба для ув'язнених. З переселенням братії до великого монастиря, печери були звернені до усипальниці для ченців, тіла яких клали по обидва боки печерного коридору, в заглибленнях стін. Монастирю належало ще с. Лісники; Феодосій викопав собі там печеру, в якій жив під час Великого посту. (Слайд 12) В XI і XII ст. з монастиря вийшло до 20 єпископів, всі вони берегли велику шану до рідної обителі. У 1240 році, під час Батиєвої навали, монастир був розорений. Частина ченців Києво-Печерського монастиря була перебита, частина розбіглася. Невідомо, як довго тривало запустіння монастиря; в XIV ст. його вже було відновлено, і велика церква стала усипальницею багатьох княжих і знатних родів. У 1470 р. київський князь Симеон Олелькович відновив і прикрасив велику церкву. У 1483 році кримське військо Менглі I Гірея спалило і пограбувало монастир, але щедрі пожертви дали йому можливість скоро відновитися. У 1593 р. йому належали два міста - Радомисл і Васильків, до 50 сіл і близько 15 сіл у різних місцях західної Русі, з рибними ловами, перевозами, млинами, медовою і грошовою даниною і бобровими гонами. З XV століття монастир отримав право посилати до Москви для збору пожертвувань. У 1555-56 рр. велика церква знову була оновлена і прикрашена. У 1596 році була зроблена спроба підпорядкувати монастир, що знаходився в безпосередньому велінні Вселенського патріарха, київському митрополиту уніатському; але ченці, з архімандритом Никифором Туром на чолі, вчинили збройний опір. Друга спроба уніатів оволодіти монастирем, в 1598 році, була також безрезультатною. Монастирю вдалося також відстояти силою від уніатів і свої великі маєтки. Тоді ж, наприкінці XVI століття, монастир отримав статус ставропігії Константинопольського Патріарха. В умовах експансії уніатства Лавра стала оплотом православ'я в Україні. За архімандритів Єлисея Плетенецького та Захарія Копистенського у монастирі відкрита була друкарня (заснована в 1616) і почалося друкування богослужбових і полемічних книг. Наступник їх, Петро Могила, завів тут училище, яке згодом було поєднане з училищем братнім і послужило початком Києво-Могилянської колегії. (Слайд 13) Гетьман Самойлович обвів Лавру земляним валом, а Мазепа - кам'яною стіною. За Петра Великого укріплення Самойловича були розширені і утворили сучасну Печерську фортецю. У 1718 році пожежа знищила велику церкву, архів, бібліотеку та друкарню. У 1729 році церкву була відновлено. У 1731-1745 роках на північний захід від Великої церкви була побудована Велика Лаврська дзвіниця, висота разом із хрестом - 96,5 метрів. Перші роботи зі зведення дзвіниці були розпочаті в 1707 році на кошти Івана Мазепи; завершена німецьким архітектором Г. І. Шеделем. До складу Лаври в XIX столітті входило 6 монастирів: Головний при великій церкві, Лікарняний, Ближні печери, Дальні печери, Голосіївська пустинь, Китаївська пустинь. Поблизу головних лаврських воріт розташований Троїцький Лікарняний монастир, заснований у XII столітті чернігівським князем Миколою Святошею. У Великій церкві перебувала чудотворна ікона Успіння Божої Матері, за переказами дивовижно отримана грецькими художниками у Влахернському храмі і принесена ними до Києва. У ній також спочивали мощі св. Феодосія та 1-го київського митрополита св. Михайла і зберігалася глава святого рівноапостольного князя Володимира. У ніші в північно-західному куті церкви - надгробок князя Костянтина Івановича Острозького. Під вівтарем Стефановського приділу - усипальниця. У Богословському приділі перебувала ікона Божої Матері, перед якою молився Ігор Олегович під час його убивства в 1147 році. У середній частині храму було кілька гробниць, між іншими митрополита Петра Могили, Варлаама Ясинського і фельдмаршала П. А. Румянцева. У ризниці Лаври зберігалися надзвичайні за давниною і цінністю Євангелія, начиння і убори, а також колекція портретів. На хорах були бібліотека Лаври і її документи. Колишнє книгосховище, ймовірно, згоріло в 1718 році. Ближні та Дальні печери, на березі Дніпра, розділені між собою яром і хребтом гори. У Ближніх почивають мощі 80 угодників, в Дальніх - 45. У 1688 році Лавра була підпорядкована Московському Патріархові, а її архімандриту дано першість перед усіма російськими митрополитами. У 1786 році Лавра була підпорядкована київському митрополиту, якому присвоєно титул її священноархімандрита. Керувалася намісником, укупі з Духовним собором. 25 січня (ст. ст.) 1918 року був вивезений і убитий невстановленими особами настоятель Лаври - митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський). Після 1919 року чернеча громада продовжувала існувати як артіль. З початку 1924 Лавра перебувала в безпосередньому віданні Патріарха Тихона. На Всеукраїнській передсоборній нараді ("обновленській"), що проходила з 11 по 15 листопада 1924 року в Харкові, за доповіддю обновленського Київського митрополита Інокентія (Пустинського) було прийнято постанову про необхідність переходу Києво-Печерської лаври до відання Всеукраїнського Священного Синоду (обновленського), що і відбулося 15 грудня 1924. 29 вересня 1926 ВУЦВК і Рада народних Комісарів УРСР ухвалили постанову про "Визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко". Поступове витіснення чернечої общини новоствореним музеєм завершилися до початку 1930 повною ліквідацією монастиря. Частина братії була вивезена і розстріляна, інші були ув'язнені або заслані. Лавра зазнала руйнування. В одному з корпусів була розміщена Державна історична бібліотека України (знаходиться там до цього часу). На території лаври було утворено музейний комплекс, у його складі - Музей книги, Музей історичних коштовностей та ін. В період німецької окупації Києва в Лаврі було організовано поліцейську дільницю, де окупаційною владою було вбито близько 500 мирних громадян. (Слайд 14) 3 листопада 1941 німецькими окупаційними військами було підірвано Успенський собор (відновлений в 2000 році). У 1961 році монастир було повторно закрито. У червні 1988 року у зв'язку зі святкуванням 1000-річчя хрещення Русі та постановою Ради Міністрів УРСР новоствореній Печерської чернечій громаді було передано територію Дальніх печер. Першим настоятелем відтвореної обителі став митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) (у 1995 р. заборонений у служінні і викинутий з сану), а намісником - архімандрит Іонафан (Єлецьких) (з 22 листопада 2006 року - Архієпископ Тульчинський і Брацлавський). Громада Лаври перебуває в юрисдикції Української Православної Церкви (Московського патріархату), що входить до складу Руської православної церкви. З 1992 року настоятель (священноархімандрит) Лаври - митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), резиденція якого знаходиться на території монастиря. З 1994 року намісник Лаври - архієпископ Вишгородський Павло (Лебідь). Спочатку кафедральним собором був місткий трапезний храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських. У Лаврі розмістилися також Київські Духовні семінарія і академія, видавничий відділ Церкви. (Слайд 15) 9 грудня 1995 Президентом України Л. Кучмою видано Указ про відновлення Успенського собору. До 950-річчя Лаври собор був відновлений; освячений 24 серпня 2000. У 1990 році Лавра була внесена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

ІІІ група «Воїни»

««Слово о полку Ігоревім» - це пам’ятка українського духу» (Слайд 16)

«Слово о полку Ігоревім» було надруковане у 1800 році з рукописного списку XVI століття, що належав книгосховищу Спасо-Ярославського монастиря.

«Слово...» — велична пам'ятка генію нашого народу. За своїми ідейно-художніми особливостями — це вершинне досягнення давньоруської літератури. Воно «золотить» собою всю епоху. Цей твір, очевидно, не був поодиноким діамантом, а продовжував існуючу літературну традицію свого часу. І сам автор зазначає у вступі, що він писатиме «старими словесами», маючи на увазі наслідування взірців, що не дійшли до нашого часу.

(Слайд 17) Проте, йдучи за традицією, автор «Слова...» ніде не опускається до голого наслідування, копіювання. Творчо засвоївши досвід своїх попередників і сучасників, переплавивши його в горнилі свого таланту, невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень.

(Слайд 18) «Слово о полку Ігоревім» розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, які своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів. Про цю подію існували літописні оповідання. Проте автор «Слова...», на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі, обіймаючи своїм духовним зором часи від «старого Володимира до нинішнього Ігоря».

(Слайд 19) Як палкий патріот і сучасник тих подій, автор «Слова...» відбирає найяскравіші епізоди походу князя, передусім ті, що дають змогу зробити висновок про причину поразки руської дружини. Композиційно «Слово...» складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об'єднання полків, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до «віщого» Бояна, розмірковування про поразку русичів, «золоте слово» Святослава тощо). Обидва плани об'єднані патріотичною ідеєю — закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі.

(Слайд 20) «Руська земля», «русичі», дружина Ігорева— це опорні слова твору, сповнені для автора невимовної любові, гордості й водночас жалю. Сконцентрувавши в собі силу авторського почуття, вони випромінюють у тексті світлу енергію. І хоч основний тон розповіді песимістичний (бо ж чорна земля «костями була посіяна, а кровію полита», русичі «полягли за землю Руську»), проте містить у собі великий оптимістичний заряд: є на Русі-Україні воїни, здатні зберегти силу і велич рідної землі.

З героїчним пафосом оспівуючи руських воїнів, автор печалиться розбратом серед князів, від яких залежало благополуччя рідної землі, бо ці чвари призвели до поразки і кровопролиття. Широкий політичний кругозір, масштабне бачення історичних подій дали авторові змогу піднятися над інтересами того середовища, яке він сам представляв, — вищих класів. Він прославляє достоїнства лише окремих хоробрих мужів, у цілому ж картає князів за егоїстичне славолюбство, розбрат, виділяючи із загалу хіба що Святослава, Ігоря, Всеволода.

(Слайд 21) Свідомо ідеалізується у творі образ київського князя Святослава. І це зрозуміло, адже князь представляв верховну владу, Київ як центр не тільки територіального, а й духовного єднання руських земель. А тому й постає він як мудрий політик, достойний правитель, який, мов батько, переживає за недостойні діла дітей своїх. Його любов до співвітчизників розкривається в «золотому слові», зі сльозами змішаному, де Святослав закликає русичів постояти «за землю Руську». І, здається, що через глибини століть звертається він до наших сучасників, благаючи їх любити і шанувати землю своїх далеких предків.

(Слайд 22) Вчитель. «Слово о полку Ігоревім» — перша художня поетична пам'ятка історії і культури нашого народу. Написання «Слова...» датується 1185 роком.

IV Підведення підсумків.

Відповідь на проблемне запитання.