Осокори

Чи знаєте ви, як шелестять осокори? Зупиніться, прислухайтеся. Стоять вони, мов підняті догори кобзи, підставлені вітрові-музиканту. Він пробіжить по їхніх чутливих струнах, і озветься тоді зеленим шумом пружне пагіння, затріпочуть ніжним перебором листочки, забринить на вітрі співуче гілля. У здруженому, злагодженому оркестрі грає осокір до осокора.

А вітер налітає все сильніше й сильніше. Пробіжить по зелених кобзах, рвоне акордами струни-гілля – і вже гуде верховіттям розвихрена душа осокора…

Та ось вітер поступово стишився, припав до чутливого дерева, ніби заплутався в листатих кронах. І вже тиха-тиха пісня снується з висоти, де обнялися голубе небо й зелені голови співучих осокорів. А далі й зовсім усе стихне. Стоять задумливі дерева, ніби зачаровані. І, здається, самі прислухаються до пісні-шуму, яку тільки-но розливали на зеленій леваді.

Я люблю осокорів шум. Люблю, як гнуться вони на вітрах і пружно випрямляють свої  широкі зелені плечі. Навіть у найтихішу погоду вони шумлять від найменшого повіву вітру. Ніби просять: налети, пробіжи по наших чутливих струнах-листочках, заграй хвалу зеленому літу.

                                                                                За І. Цюпою