Центральна Рада, цей інститут народного парламентаризму, був покликаний до життя творчою енергією національно-демократичної революції і відіграв важливу роль у поступі України шляхом утворення власної незалежної, соборної держави.

Доктор історичних наук, професор Р.Я.Пиріг

Феєричний вибух Лютневої революції 1917р., поваливши в Росії всесильний, здавалося, царизм, приніс на Дніпрові береги свіжий весняний вітер демократичної романтики, суспільної бадьорості, світлих надій. Попри тяжку атмосферу запеклої світової війни, яка змусила українців битись у лавах ворогуючих армій, природно випросталися донедавна жорстко затиснуті національні проблеми.

Ввечері 3(16) березня у Києві за ініціативою доти втаємниченого Товариства українських поступовців (ТУП) відбулося перше легальне масове зібрання представників місцевих і провінційних осередків українства, на якому й пролунало сакраментальне словосполучення «Центральна Рада» — з приводу висунутої ідеї подання до Петрограда «заяви новому уряду про невідкладні потреби українського народу». Наступного дня на продовження форуму було прийнято рішення об'єднатися під егідою комітету «Центральна Рада».

Утворення Української Центральної Ради було детерміновано низкою причин. Перша — це крах російського царського самодержавства. Початок розпаду трьохсотлітньої імперії. По-друге, світова війна породила системну економічну і суспільно-політичну кризу. І нарешті, Лютнева революція дала могутній імпульс розвитку національно-визвольного руху.

У тогочасному українському суспільстві виникла гостра потреба утворення власного національного центру, який би взяв на себе репрезентацію інтересів українства. Цілком природно, що першими усвідомили цю необхідність представники інтелігенції Києва, з ініціативи яких й почалося складання такого українського координаційного центру.

Від цього органу по регіонах пішли екстрені телеграми: «Час біжить, беріться до праці. Висилайте депутацію до уряду з викладом нагальних потреб українського народу: українська школа, гімназія, університет, українська мова в державних закладах, поворот засланців-галичан. Відживляйте й закладайте просвітні інституції. Видавайте летучки, організуйте збори на Національний фонд, закладений в Києві. Організуйте провінцію».

Газети сповістили як про реквізити «Українського Національного Фонду», так і про отримання ним значної суми грошей. А Радою — Центральною Радою, Українською Центральною Радою, Центральною Українською Радою — схоже, за козацьким звичаєм, початково вважалися загальні збори, які тривали щодня з підключенням посланців «тільки-но виниклих партійно-політичних і культурно-національних організацій».

Головувати було запрошено професора Михайла Грушевського, хоча він іще не повернувся з московського заслання. Відтак засіданнями до 14 березня керував товариш (заступник) голови Федір Крижанівський — правник, діяч кооперації. Обраний другим заступником Дмитро Дорошенко вже 9(22) березня покинув посаду.

Старі учасники національно-визвольного руху насамперед виявили активність на цьому етапі, утверджуючи свій провід у Центральній Раді. Цікаво, що, адресуючи на виконання її ухвали вітання міністрові юстиції Олександрові Керенському (котрий раніше у Державній Думі виступив за автономію України) троє поважних «тупівців» — Євген Чикаленко, Сергій Єфремов і Федір Матушевський підписалися: — «За дорученням союзу українських поступовців».

Але особливу роль у первісній Центральній Раді відіграв один з фундаторів Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії Дмитро Антонович. Спираючись на студентську молодь, він скупчив навколо унікального центру різноманітні громади українців, аж до церковних хорів.

Постало суттєве питання репрезентації. Теоретично не викликало сумніву, що до національного конгресу «Центральна Рада має взяти на себе представництво всієї України, а на практиці вона оперативно виряджала своїх депутатів до всіляких київських установ — міської думи, губернської земської управи тощо. Показовий факт: 10(23) березня на збори трамвайників о 12 годині ночі (!) нею були направлені Микола Вороний і Володимир Шульгін.

Ситуація кардинально змінилася буквально за декілька днів — по поверненні в Україну Михайла Грушевського. Серед фундаторів Центральної Ради були істотні розбіжності у політичних поглядах, далися взнаки й вікові особливості, власні амбіції, але Михайло Грушевський на той час був незаперечним національним лідером. Всесвітньо відомий учений, автор фундаментальної «Історії України - Руси», послідовний адепт українського відродження, переслідуваний за часів царизму. Йому швидко вдалося налагодити співпрацю, зокрема, з Антоновичем та взагалі з українськими соціал-демократами і соціал-революціонерами, перетворивши Педагогічний музей на «штаб-квартиру українців». По-справжньому розгорнулися комісії Центральної Ради.

16 (29) березня український люд яскраво виявив свої прагнення на потужній київській демонстрації з нагоди Дня Свободи. 19-го числа Грушевський очолив виразно політичне «Свято вільної України», настільки грандіозне, що «Вісті з Української Центральної Ради» оздобили кореспондентський звіт про подію епіграфом «До бою сто тисяч повірників стали!». У тому ж виданні містилась інформація про скликання всеукраїнських зборів «для установлення постійних членів Центральної Української Ради».

Прикметна деталь, що характеризує переосмислення ваги персонального членства: 20 березня (2 квітня) в цьому було відмовлено навіть майбутньому голові Генерального Секретаріату — першого уряду Української Народної Республіки Володимирові Винниченку, щоправда, за його відсутності, оскільки він не встиг на ту пору приїхати з Москви. Інша річ, що 8(21) квітня Національний з'їзд вручив йому та С. Єфремову мандати заступників Михайла Грушевського, вдруге номінованого на голову Центральної Ради.

6 квітня 1917р. у Києві відкрився Український національний конгрес, з участю 848 делегатів з усієї України. Конгрес обрав 150 представників до УЦР. Лсгітимність УІІР як вищого органу влади в Україні підкріпило також включення до неї представників з'їздів військовиків, селянського та робітничого.

Розв'язуючи нагальні масштабні завдання в Україні — національні, соціальні, воєнні, — Центральна Рада неодноразово перебудовувалась, а, намагаючись удосконалитись у неабияких катаклізмах доби, надалі перебрала законодавчі функції, проголосила незалежну Українську державу.

На літо 1917р. до Ради входило 822 члени. З них понад 160 представляли неукраїнські партії, в тому числі 10 членів РСДРП(б). Більшовики мали вплив і в частині із 252 совєтов робітничих і солдатських депутатів, утворених переважно в Донбасі. Російські партії УЦР не підтримали, хоч на словах вождь РСДРП(б) Володимир Ульянов-Ленін і висував гасло права націй на самовизначення.

Щоб запобігти розбіжностям між комісарами ТУ і представниками УЦР та добитися автономії, якої вимагали численні мітинги та маніфестації українців, до Петрограда було направлено українську делегацію. Проте посланці УЦР не знайшли відгуку ні в Тимчасового Уряду, очолюваного масоном, есером О.Керенським, ні в петроградської Ради.

Тоді 23 червня 1917р. УЦР заявила свій 1-й Універсал, яким встановлювалася автономія України у складі Росії. Заявлялося, що тільки Українські Установчі Збори (сейм) мають право ухвалювати в Україні закони. Невдовзі утворено Генеральний Секретаріат ЦР – уряд із восьми генеральних секретарів та генписаря. Очолив уряд письменник Володимир Винниченко (1880-1951).

Відтак вже О.Керенський з делегацією поїхав до Києва. Переговори закінчилися взаємним визнанням між УЦР і ТУ. Рада та її уряд ставали крайовими органами ТУ і обіцяли чекати вирішення питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів (ВУЗ). До УЦР та Малої Ради вводилося 30% неукраїнців.

Ці рішення закріплено 2-м Універсалом 16 липня 1917р. Навіть після того, як ТУ не затвердив ухвалений Радою Статут Вищого Управління Україною, а прислав у серпні «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежила права і територію (до 5 губерній) України, УЦР зберігав йому лояльність.

Чим пояснити певну непослідовність керманичів Ради у досягненні головної мети  — утворенні  незалежної держави? Тут цілий комплекс причин. Насамперед вони криються у світоглядних устремліннях лідерів Центральної Ради. На той час ніхто з її перших осіб не був довершеним державником твердого самостійницького гатунку. Михайло Грушевський сповідував федералістичні погляди, домагався української автономії в межах майбутньої федеративної держави. Саме цим пояснюються й вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду.

По-друге, соціалістичні переконання верхівки Центральної Ради далися взнаки й при визначенні внутрішньої політики, зокрема щодо соціалізації землі, в питаннях формування власних збройних сил тощо.

Показовою для провідників УЦР стала їх позиція у військовому будівництві. Сформований Миколою Міхновським та ін. самостійниками полк ім. гетьмана П.Полуботка роззброїв гарнізон ТУ в Києві і вимагав проголошення незалежності. Та українська влада сподівалася на перемогу світової соціалістичної революції. «Бунтівників» відправлено на фронт. Кілька полуботківців загинули вже у вагонах, обстріляних російськими шовіністами. Відмовилася УЦР і від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу генерала П.Скоропадського.

Щоб уберегтися від російського хаосу, УЦР проголосила своїм 3-м Універсалом від 20 листопада Українську Народну Республіку (УНР). «не пориваючи федеративних зв'язків із Росією». До УНР входили 9 губерній включно з Таврією (без Криму). Універсалом також проголошувалися демократичні принципи; свобода слова, друку, віровизнання, скасування кари смерті, тощо. Земля ставала власністю народу і надавалася без викупу. Робітники отримали право контролю над промисловістю і 8-годинний робочий день. Національні меншості одержували автономію. 6 грудня уряд УНР звернувся до РНК РСФСР та урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирії, Сибіру й Молдови щоби створити спільний центральний федеративний орган управління. Відтоді РНК став відверто готувати війну з Україною. Спроба більшовиків захопити владу на 1-му Всеукраїнському З'їзді Рад 17-18 грудня у Києві зазнала краху. 124 делегати від 49 рад нічого не вдіяли проти 1200 делегатів селянських «Спілок», вірних УНР. З'їзд відкинув направлений делегатам за підписами Леніна і Троцького «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Ультиматумом оголошувалася війна Україні через 48 годин в разі подальшого роззброєння червоногвардійців, пропуску на Дон козачих частин і недопущення в республіку військ більшовиків.

Після поразки на з'їзді в Києві більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де вже стояли російські війська. Тут скликано новий нелегітимний з'їзд Рад, названий Всеукраїнським, хоча на ньому, крім «групи 127» було 73 делегати підпорядкованого російським органам III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну і не було жодного селянина. 25 грудня 1917р. з'їздом проголошено Радянську (Совєтську) владу в новоутвореній УНР (згодом УРСР). З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), до 40% якого склали євреї. (Семененко В.І., Радченко Л.О.). Через 5 днів призначено і уряд – Народний Секретаріат. Його члени - чиновники РСДРП (б) Є.Бош, В.Затонський, Ф.Сергєєв (Артем) та ін., по суті, відстоювали інтереси Росії, а не українського народу.

Харківський уряд був зручним для ведення від його імені війни Росії проти України. Поки військовий генсек М.Порш формував добровольчу армію, а С.Петлюра намагався стримувати війська В.Антонова-Овсієнка, з півночі до Києва просувався 6-тисячний загін «червоних» М.Муравйова, формально підпорядкований 22-річному Т.О.Коцюбинському.

Через бездарну військову політику УЦР вистачило сил тільки на придушення заколоту більшовиків на заводі «Арсенал» і розстріл січовиками 300 робітників. На захист столиці проти більшовиків вийшло лише 300 добровольців із студентів та школярів.

Центральна Рада була змушена шукати захисту від більшовицької експансії у країн Четвертого Союзу. Теоретично, за умови наявності власної армії, можна було цього й не робити, але УНР повинна була прикритися цим військовим щитом. Хоч на практиці це вилилося у фактичну окупацію і не додало авторитету Центральній Раді.

 Для визнання повноважень своєї делегації, яка вела переговори в Бресті, УЦР проголосила 4-м Універсалом, датованим 22 січня 1918р. незалежність УНР: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу...» (Вивід прав України). Але українці запізнилися. 9 лютого 1918р. загін Муравйова після руйнівних артобстрілів захопив Київ і винищив до 3 тис. городян.

Водночас більшовики проголосили сепаратну Донецько-Криворізьку радянську республіку на чолі з Ф.Сергєєвим. Облвиконком «республіки», сформований з неукраїнців, ухвалив вважати обов'язковими для неї декрети РНК РРФСР. Через 3 місяці «держава» скасована під тиском Леніна, якому було складно управляти децентралізованими частинами. Ще менше проіснувала сепаратна Одеська радянська республіка.

9 лютого 1918р. підписано Брестський договір між УНР і Четверним союзом. Україна першою вишила із Світової війни. Було домовлено про дипломатичні відносини обмін полоненими, постачання Україною «лишків» — 1 млн. т збіжжя, круп, м'яса (до липня 1918р.). Додаткові умови договору — зобов'язання Центральних держав щодо збройної допомоги УНР та позика Україні  1 млрд. карбованців.

Уряд УНР планував обійтися 30 тис. звільнених українських військовополонених, але в Україну увійшла 400-тисячна німецько-австрійська армія. Відступаючи, більшовики заклали підмурок майбутніх перемог. 17-19 березня в Катеринославі II Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив есерівський проект соціалізації землі, подвійного збільшення наділів у 2-х млн. селянських господарств і передачі їм 3,5 млн. голів поміщицької худоби.

Союзники чекали від уряду есера В.Голубовича (В.Винниченко покинув Україну) виконання зобов'язань. Але уряд УНР не мав кваліфікованої адміністрації на місцях. По селах рядили ревкоми і селянські спілки, які ділили поміщицькі землі. Однак селяни не могли засіяти достатню кількість землі і поставити продовольство, а есерівський уряд був безсилий навести лад, ставши заручником власної аграрної програми. Не знайшов Генеральний Секретаріат порозуміння ні з самостійницькими та військовими колами України, ні з підприємцями.

Зате домовився з представником цих кіл генералом П.Скоропадським головком німецької армії Г.Ейхгорн. 28 квітня 1918 р. УЦР встигла ще прийняти Конституцію УНР і обрати першим президентом держави М.Грушевського.

І все ж навіть короткий період життєдіяльності першого українського парламенту початку минулого століття дає привід до винесення уроків для сучасних державотворців.

Вже саме функціонування цього представницького органу українського народу було важливим здобутком на шляхах поступової суверенізації та отримання державницького статусу. Україна після тривалої доби бездержавності мала пройти цей етап, щоб утвердитися у необхідності ухвали 11 січня 1918 р. IV Універсалу про повну незалежність УНР.

До заслуг Центральної Ради слід віднести і її зовнішньополітичну діяльність, зокрема підписання Брестського мирного договору, який став актом міжнародного визнання УНР. Це був значний успіх молодої української дипломатії. Або хоча б взяти політику в галузі міжнаціональних відносин. У самій Центральній Раді національні меншини були представлені досить повно. Ці принципи знайшли відбиття й у функціонуванні урядових структур — Генерального Секретаріату, Ради Народних Міністрів.

Нинішні покоління мають знати історію українського народу, невіддільною складовою якої й була діяльність Центральної Ради. Невдачі цієї інституції парламентського типу мають подати матеріал для усвідомлення того, що власна незалежна держава є найвищим ціннісним чинником, задля якого мають працювати всі національно орієнтовані політичні сили.

Список використаної літератури

1. Бойко О.А. Історія України. – К.,1999.
2. Дорошенко Д. Історія України. – 1917 – 1923рр. – Т.2. – К.: Дніпрова хвиля, 1991.
3. Копиленко О. „Сто днів” Центральної Ради. – К.: Україна, 1992
4. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1992.
5. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.; Львів, 2002.
6. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993.
7. Усенко П. „Час біжить, беріться до праці”//Урядовий кур’єр – 2002. – 16 березня