Георгій  БУРСОВ

 

тел. 050-3105826

bursovgeorg407@gmail.com

 

ЛІКВІДАЦІЯ   ПОЕТА  МИКОЛИ  ХОЛОДНОГО

 

прикриття  злочину «ісусом христом» Василем Стусом  

 

 АВТОРСЬКА  ПЕРЕДМОВА,  (2013 рік)

Жанр цієї книжки складно визначити. Ближче розслідування, точніше, журналістське розслідування, оскільки автор за останньою професією журналіст. Проте є багато обставин, що протирічать називати текст саме так. Неприховані авторські емоції супроводжують майже усі глави книги,  говорити про «безсторонню об»єктивність», грішити проти істини. Виникає питання,  а хто ж може беземоційно говорити про брутальне вбивство близької людини, до того ж замовчуване й приховуване владними структурами? Спостерігати, як на костях жертви неопоганцями возводиться меморіал черговому глиняному ідолищу? Спокійно, максимально об»єктивно могли б працювати слідчі з міліції чи прокуратури, як їм велить посадова інструкція, до того ж мала б веліти совість. Могли ... якби ж то ...

Існує правило, не допускати до розслідування вбивств працівників слідчих органів, які є родичами або друзями  жертв злочину. Обставини змусили особисто зацікавленого автора, бо покійник довгі роки був близькою людиною, самому стати слідчим. Минуло п»ять років, вже абсолютно нікому не було потрібно з»ясовувати дійсні обставини смерті не зручного для багатьох поета у провінційному містечку Остер, Чернігівської області. Робили вигляд, що нічого особливого не сталося київські колеги покійного літератора по письменницькому ремеслу. Вечір пам»яті у Спілці письменників, або ж у книгарні «Є» при всьому бажанні не можна видавати за принциповий виклик злочинній владі, за реальний протест, що можуть почути.

Не ставили собі першочерговим завданням докопатися до істини працівники міліції і прокуратури, бо ще по свіжих слідах злочину недбало поставилися до виконання службових обов»язків. Автор підозрює навмисну втрату професійного зору у спеців прокуратури Козелецького району Чернігівщини, що не помітили, або ж зумисне не захотіли помічати фальш у поверховому висновку судмедексперта: «смерть наступила внаслідок серцевого нападу». Через п»ять років відкривати карну справу, означало підтвердити власний непрофесіоналізм. І це, як мінімум! Бо автор із своїм загостреним, даруйте, суб»єктивним поглядом вказує на дуже ймовірну корупційно-злочинну змову. До того ж  мусили б вибачатися носії офіцерських погонів, а ми знаємо, що майбутніх правозахисників у наших юридичних академіях хорошим манерам традиційно ніхто не вчить, бо нікому вчити, та й в цій країні ні для чого. Називати їх «лицарями без страху і докору» можуть лише гумористи.

Як людина, особисто зацікавлена у розкритті дійсних обставин смерті, маю підстави для оприлюднення версії про  н а в м и с н е  владою замовчування  в б и в с т в а  поета Миколи Холодного, і, перш за все, правоохоронними органами Чернігівщини, де в останні роки жив поет-сатирик, публіцист з гострим словом, усе своє життя небайдужий до потворних явищ у суспільстві.

Розслідування, хотів чи не хотів, вивело мене у паралельний до смерті Миколи Холодного світ. Де чорне абсурдно називають білим, а біле чорним, або ж, принаймні, плямисто забрудненим ... Де на одного сина народу чипляють налипку «зрадник», коли його ситуативного попутника, що «грішив» побільше «зрадника» - декілька разів приймав коліно преклонну позу для цілування рук у катів, та ті рук не давали, підсміювалися над арештантом, що посилав їм  із-за грат повітряні цілунки аби вони змилосердилися й покаянного простили та й  відпустили на волю -  цього пересічного літературознавця початківця, названого поетом,  в ідолотворчій уяві перетворивши на легендарного героя нескореного, відбілюють усіма можливими засобами. Творці казкових «євангелій» про Василя Стуса в життєописах «святого» замовчують сторінки біографії свого героя, у яких, якщо толерантно вислювлюватися, ніщо людське йому не було чужим. Аспіранта Інституту літератури АН УССР, у 60-х роках відомого не поетичною творчістю, а тим, що емоційно прозою написав кілька скарг до великих панів начальників, при цьому майбутній поетичний «геній» щиро «ненавидів слово «поезія», про що сам неодноразово зізнавався, після  його смерті від переохолодження організму під час протестної голодовки у штрафному ізоляторі (офіційна версія) -  творці неоідолів трактують її «зумисним владою вбивством українського героя» - підносять до патріотично-літературних висот, як «Поета століття», як «Національного месію».

А інший, з юначих літ талановитий поет, у 60-70-х роках відомий не лише вУкраїні, а й далеко за її межами, народу зрозумілою традиційною поетичною мовою своїх творів у найтяжчі роки реакції відчайдушно робив виклик тоталітарній владі. На відміну від чолобитних листів начальству від «месії-генія», їх вчили  напам»ять тисячі українців.  Бо віршам Миколи Холодного не було властиве егоцентричне «Я», у його поетичній творчості і гострій публіцистиці було відсутнє самолюбованіє генія, натомість майже у кожному рядку звучало «Ми»,  лірико-сатиричні вірші кипіли громадянським звучанням. Вбивчі як постріл мініатюри Миколи Холодного мобілізовували небайдужу молодь до реального спротиву,  народ їх розповсюджував наймасовіше у шістдесятих-сімдесятих роках  при сприянні найчеснішого і найдемократичнішого тоді  видавництва Самвидав.

В роки Незалежності, коли найголовніше – свобода від Москви - була досягнута, Микола Холодний продовжував свою сатиричну місію. Якщо раніше перепадало від поета комуністам при владі, після зміни напрямку політичних вітрів -  перевертням, учорашнім комуністам.

 

                                         ...Уже в шароварах обкомівські трутні

                                         танцюють гопак і підтримують мир.

                                         І стиха розхитують зуби нам кутні...                                                 

«Я – лицемір (монолог обивателя)»

                                                                                                         11. 01. 93р.

 

                                                   

За поліцаєм по Європі

                                                   летять усе ще жмені грязі.

                                                   А он висить у гардеробі

                                                   мундир, одержаний в гулазі.

                                                   І люте зло діймає діда,

                                                   що одіж  трошечки не та.

                                                   Бо дід голубкам крихти кида

                                                   і репресованих віта...          

«Мундир»

                                                                               1985р.

 

 

...Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози –

                                                   вугілля, пшениця і масло їм снилися.

                                                   Вони підібрали тебе при дорозі,

                                                   а ми, як і завше, на торг запізнилися...

                                                   Вони тобі Марксом зав»язують очі,

                                                   щоб вічно за їхнюю руку трималася.                                               

«Розмова поета з самим собою (Із поеми «В казематі»

                                                                                                                                          1961 р

 

 

Потворне становище з продовженням домінування в Україні мови загарбників, мови собіратєлєй рускіх зємєль, мови переселенців з півночі у край яблуньок і вишеньок - шлях вєлікаросам у благодатні землі маларосії в усі часи був вільний ще й заохочувався дежавною політикою асиміляції народів автохтонів, тоді як українців вагонами вивозили освоювати загарбані землі на сході і півночі – не лише бачив поет Холодний, а на відміну від багатьох зрячих колег літераторів ще й писав твори на цю вкрай небезпечну тему.

        

                                                   Нехай Маяковським я став би, проте

                                                   чи мову міняв би, як гольф,

                                                   свою на німецьку одне лиш за те,

                                                   що шпрехав по-швабськи Адольф?

«Нова варіація на стару тему»

                                                                                                            1957р.

 

 

                                                   

                                                   ...Греціє! Здається, ген відколи

                                                   Римської імперії нема –

                                                   та дітей рабами роблять школи

                                                   й твій же син хребта тобі лама.

                                                   Зникли де Антеїв славні діти?

                                                   З хлібом сіль несуть на рушниках.

                                                   Де твої поділись неофіти?

                                                   Дихають ураном в рудниках...            

«Монолог Маноліса Глезоса»

                                                                                                           1964р.

 

 

 

 

...Все так мудро, мов до ювілею:

                                                   і нема тебе, й ніби є.

                                                   Доживаєте Ви під землею

                                                   за що, мамо, життя своє?

                                                   Я не відаю, вже там які є ви,

                                                   Адже б»ють Вас камінням з пращ.

                                                   Мо , й не зле у метро Вам у Києві,

                                                   але на Україні – кращ.

«М о в а»

Згурівка, 1966 р.

 

 

                                                   В багно звірми притоптана калина.

                                                   І панська мова в душу нам плює.

                                                   Та ще не вмерла мертва Україна,

                                                   народ в народі знову повстає!

                                                   Народу шлях показують суди.

                                                   Недарма ж звуться ті суди народні.

                                                   І садить він на Півночах сади,

                                                   і добува метали благородні...              

            «Монолог Івана Франка (у сьогочассі)»

                                                                                                                           1966р.

 

 

 

Ще Києва не існувало

                                                   і нашої тута ноги,

                                                   а ти вже кричиш, заснувало

                                                   ці пагорби й ці береги...

                                                   Росла собі мирно в Молдові

                                                   колись виноградна лоза,

                                                   а ти в її грона медові

                                                   впилося, немов дереза.

                                                   Думки тобі Кримом крутило,

                                                   Донбас у печінку засів.

                                                   І там, де тебе прокотило,

                                                   зелений чорніє посів.

                                                   Опівночі вітер голосить –

                                                   і спить неспокійно латиш.

                                                   Ніхто тебе в гості не просить,

                                                   а ти по землі торохтиш...                       

             «Перекотиполе»

                                                                                      14.1.91р.

 

...Навік замовкне пісня,

яку співав Кучум.

І єрмаковці після,

напившись, спалять чум.

А ще й Кура десь плаче

і затужив Дністер.

Далеко ти, Єрмаче,

ручища розпростер.             

«Єрмак»

                           На борту літака Ноябрськ–Київ,

                                                          квітень, 1992р.  

 

          

          

        ...Веду хоровод з костромськими музиками,

                                              тамбовський пришелець – мій бог і кумир

 

                                               Робитимуть дочок моїх двоязикими

                                               ще  довго-предовго, бо я лицемір.

     «Я – лицемір (монолог обивателя)»

                                                                                                   11. 01. 93р.

                                               

 

Бродять свині у Криму

з рижою щетиною.

І дивуються, чому

не стаю скотиною.

Пронизав свинячий лад

виробничу царину:

перерили виноград

і життя татарину.

Захотілося свині

не в землі копатися –

в автономному багні

зволила купатися...          

              «Свині у Криму»

                  Ялта, 2.06.93р.

 

 

...Тут вигодовували з хохлів яничар,

                                       Форма потьомкінська завжди на українські плечі є.

                                       Пам»ятника зліпив радянський офіцер Іван Гончар

                                       тому, хто ненавидів «укрАінскоє нарєчіє».

                                            Тамбовців, сибіряків сюди налітала орда.

                                       Для освієнія края приганяли якута.

                                       Але одна річ – сонячні ванни й морська вода,

                                       а інша – махати сапою на плантаціях Тарханкута...

  «Леся Українка у Ялті (для кобзи) Володимирові Кудрявцеву»

                                                                                        Ялта, 5.6.93р.

 

 

                Микола Холодний у 1988 році написав вірша «Колорадські Жуки», тоді мав на увазі паразитуючих ветеранів комуністичної партії. Проте твір став пророчим, сказане поетом чверть століття назад нині стосується обвішаної «колорадськими» стрічками  п»ятої колони ненависників незалежності України, для яких вивчення мінімуму з державної української мови – психологічно і фізіологічно нездоланна справа, бо це покарання найстрашніше для моска рускава чєлавєка.

 

...Цвірчать цвіркуни аж до поту

про бульби прискорений ріст...

Ненавиджу вашу підлоту,

на мертвий поглянувши лист.

І скільки труїти вас мушу

у бруді від п»ят і до вій,

та вас припадає на душу,

неначе на хлопця повій.

Скептично вже кривлячи рота,

дядьки витирають лоби.

Я знаю, що марна робота,

що краще піти по гриби.

Бо лазите, ніби в повидлі,

в отруті з моєї руки.

      Коли ж ви подохнете, підлі, -

скажіть, колорадські жуки?

 

                Як раніше «мазепинці» і «петлюрівці» були лайливими налипками до українців, що поважали себе, сьогодні найобразливішою лайкою, на думку хронічних чи ситуативних українофобів, є визначення «бандерівець». Вірш Миколи Холодного «Був би я бандерівцем» сьогодні народжується вдруге, бо порушена поетом тема й нині найактуальніша.

 

...Мучуся і днями, і ночами,

Що не був бандерівцем. А ти?

За дверима нашими ключами

Знову «старші» брязкають «брати».

Чи в рушницях є суха начинка

На братерський їхній норовець?

Дивиться на нас Грицько Чупринка

І очей не зводить Боровець.

Вибачаюсь, а життя – хрінове,

Щоб мені базіка не пришив.

Був би я бандерівцем, панове, -

Хоч одну сволоту б задушив.

Після смерті Миколи Холодного при зумисно нез»ясованих обставинах та ж сама, схильна до ідолотворення «широка українська літературна громадськість» цього літератора опускає усе нижче й нижче, бо вигаданим ідолотворцями у новітніх «євангеліях» «національним святим» мають бути протиставлені ще й вигадані «національні чорти» ... Не поталанило Миколі Холодному, бо на відміну від Василя Стуса помер не у табірному Ш І З О?!

По смерті поета, після появи кількох публікацій, що «виводили на чисту воду стукача»,  видавці, що удають з себе морально стерильних патрійотів, викреслюють його ім»я з лав тих, хто очолювали рух  шістдесятників, були поетичним обличчям спротиву у другій половині 60-х, початку 70-х років. Натомість ці ж видавці підштовхують у перші ряди інтелектуалів шістдесятників  моральних покидьків, флюгерів, що усе життя крутилися за подувами політичних вітрів, наречених так званими «Героями України». Ще за життя ім»я Миколи Холодного було занесене до Британської Енциклопедії.

Літературознавець, що по інерції підштовхується писатися попереду когорти шістдесятників – з початку 60-х років цей критик добрими словами вітав появу у столиці талановитого поета Миколу Холодного - породив чергову цеглину, хаотичну змістом паперову конструкцію спогадів, шизофренічну мозаїчною формою викладу, рекордною вагою у 2 мільйона 470 тисяч друкованих знаків, відвівши у фоліанті своєму учорашньому літературному обранцеві, поетичним даром і громадянською активністю колись бо щиро захоплювався, - двічі по 15 умовних знаків. Й цього, зумовленого зміною кон»юнктури мікроскопічного згадування імені поета серед  дійових осіб трагікомедійної шоу-вистави «Не окремо взятого життя», певно, не було б, якби в академіка н а  с х и л і  л і т  не залишилося  ще декілька міліграм гризот сумління. Не надто вже перебільшують завзяті шанувальники з числа професійних хамелеонів, коли  80-річного драматурга власної долі називають «уособленням національної совісті і гідності».  Виникає закономірне питання: в українських реаліях кого ж, насправді, так величають, шаленно аплодуючи й співаючи многая літа? У постколоніальному нашому суспільстві високі й шляхетні поняття – совість, гідність, честь - знецінені запопадливими вкраїнськими підлабузниками, з холуйсько-рабською ментальністю. І наступний, більш, ніж печальний, висновок. Якщо те, що нині називають нацією, спирається на подібні уособлення національної совісті і гідності - на слабкодухість і хронічний переляк, на брехливість, загорнуту у національно оздоблені шати безсоромної безпам»ятності, то чи випростаємося, і чи, взагалі, маємо перспективу насправді стати ЄВРОПЕЙСЬКОЮ УКРАЇНСЬКОЮ НАЦІЄЮ?

 Дослідники Українського Опору з видавництва Смолоскип («РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ енциклопедичний довідник», 2012р.) поповнюють невмирущими ренегатами ряди справжніх героїв, що чинили в Україні реальний спротив. Найприкріше, якщо не найогидніше,  сусідство з хамелеонами не обурює тих, хто мав би моральний спротив не опинитися серед коньюнктурно добірного товариства. Потворним обіймам катів зі своїми жертвами з початку дев»яностих років передувало і тим, і другим каїнове масове вручення орденів й державних лауреатських звань з рук перефарбованих у синьо-жовті кольори політичних перевертнів – «заради національної злагоди».

Вже бачимо тенденцію, коли українського літератора Миколу Холодного, нагородженого Ватиканом премією Папи Римського за унікальне в роки реакції у його вітчизні дослідження «Про душу в пісні та про пісню в душі», надруковане у Римі, цілеспрямовано не помічають, намагаються взагалі викреслити з української літератури, при цьому активно множачи там учорашніх й щойно виплоджених графоманів.

Не лишилося осторонь видавництво «Смолоскип». У товстелезній антології «Поезія із-зі грат» (2012р.), виданій за шість років по смерті поета, на дев»ятистах сторінках немає імені Миколи Холодного, поета, що написав «Товаришам із тюрми» (Лук»янівська тюрма, 1966р.), «Монолог Івана Франка (у сьогочассі)» (1966р.), «Притча про дуба» (Київ, Володимирська, 33, слідчий ізолятор Комітету державної безпеки УРСР,  1972р.), «Межа» (1972р. «Хто в спину вистрілив мені, // Вітчизні цілячись у груди? // Лежу забитий у труні. // Та дух пішов мій поміж люди.»)

 

                В антології поруч з віршами протестами, віршами молитвами, писаними запротореними за грати борцями за вільну Україну, бачимо немічні віршовані вправи так званих поетів, кому путівку у «творче життя» надали літературознавці у цивільному. Досить було ілюзіоністам людськими долями у своїх рапортах назвати «поетом» когось з любителів бавитися словом на дозвіллі – бо його вже вибрали кандидатом садовити на Півночі сади, і добувати метали благородні (Микола Холодний) аж ніяк не за «поетичну антидержавну творчість» - як графоман, зафіксований у протоколах «поетом», сам повірив компліментам офіцера держбезпеки, і на все подальше життя за гратами й поза гратами жив «поетом», що неабияк тішило його хуторянське самолюбство,  та додавало активності борцям за звільнення «духовних очільників» нації. За це чудодійне й доленосне перетворення народжений у кабінетах на Володимирській, 33 майстер поетичного слова мав би бути повік вдячний своєму хрещеному батькові, слідчому з Комітету державної безпеки.

 

Безумовний авторитет «вчених гуманітаріїв» з капітанськими і майорськими погонами, що фахово дали путівку у героїкізоване творче життя посадовленим за грати за «антирадянську діяльність», не піддають сумніву академіки української словесності з АН України. Ці ж академіки, що вчора щиро захоплювалися не підробним поетичним талантом Миколи Холодного, нині, опустивши долу сіркові очі, роблять вигляд, що не помічають глуму білялітературних карликів над українським поетом-сатириком. Коньюнктура, панове академіки?!

Виникає питання: лицемірство властиве одинакам, чи це ментальна риса великої соціальної групи, що будь що прагне бути, або ж, хоча б, називатися українськими патріотами?

Осмілілі пліткарі згуртувалися у зграю, почали звинувачувати поета у «зраді», «стукацтві» лише після його смерті, інших смертних гріхах, неначе хтось затуляв їм рота, коли Микола Холодний був живим здоровим. Чистюсіньких й пухнастеньких розвінчувачів «зрадництва» померлого поета Холодного – «катюзі по заслузі!» - переповнювали почуття «справедливості». Чим більше почуттів, тим менше думок. Відомо, що почуттями переважно керуються інтелектуально обмежені особи. А як же поводять себе дипломовані професіонали наукової думки? За час, що минув після смерті Миколи Холодного, жодний з названих у книзі академіків літературознавців АН України не виступив на захист честі поета, що не може з того світу відповісти наклепникам. Один з академічних «вчених із світовим ім»ям» колись розщедрився, написав Холодному у заслання приватний лист підтримки, інший «із світовим ім»ям», знаний як продуктивно працюючий на рекорд для Книги рекордів України - його персональна полиця гнеться від товстелезних паперових фоліантів - лише після смерті поета спромігся створити літературознавче дослідження творчості Миколи Холодного ... аж на кілька сторінок! Коли ж навколо імені поета зчинився лемент від чотирилапих нападників, і академічним авторитетам здалося, що запахло смаленим ... мовчання ... мовчання ... мовчання. Аристократи українського літературознавства уникають полеміки, бо не хочуть «забруднювати Холодним» свої накрохмалені білі манжети? Які спірохети моральності, гонококи ментальності й стафілококи зрадництва повзають й сиплються з тих білих манжетів слідом за поважно походжаючими академічними VIP-ами, читач дізнається з глав цієї книги.

Маємо паралельний до смерті поета Миколи Холодного світ, де отримані на академічному ринку наукові звання вчених-гуманітаріїв вказують на продажність власної совісті, на штучну глухоту й сліпоту задля матеріальних привілеїв, задля  вдоволення амбіцій подружніх половинок вкраїнських академіків з питань духовності, прописаних у столиці провінціалок з незнищенною міщансько хижацькою хромосомою, загребущими руками і загребущими очима. Високо духовна аура стародавнього Києва навіть не торкнулася тих академічних муз.

Розслідування привело до печального висновку, - нехай би я помилявся! - якщо інтелектуальна верхівка, що перед телекамерами натхненно грає роль виразників віконвічних сподівань народу, наскрізь прогризена шашелем пристосуванства і угодовства, то, може, наш народ бовсається у багні й ніяк не випливе, бо вартий своїх духовних поводирів? З м»яких крісел, з уквітчаної синьо жовтим прапором театральної сцени із золотим тризубом над головами, через підсилюючі старечі голоси мікрофони  авторитети дороговказують, закликають «свій» народ до праведності й принциповості...  Повернувшися додому, попивають чайок на травах, й задоволено всміхаючись, переглядають телевізійний репортаж з Українського Дому про власне «геройство», «українство» й «синівство».

Щоразу після урочистого виходу на сценічні підмостки самовдоволено переконуються  про власну незамінність, та, головне, недоторканість. Таке враження, що сідниці тих аксакалів влада приклеїла надміцним клеєм марки «СуперПривілеї-UA» до номенклатурних крісел з бронзовими табличками над узголов»ями «Народний Віщун», «Національний Апостол». Й уважно слідкує з Печерських пагорбів, щоб точки опору інтелектуально-духовної еліти бодай раптово не відклеїлися, бо саме такий порохнявий, приручений інтелектуальний спротив запрограмовано політтехнологами антиукраїнської влади задля її збереження. Бо саме такий формат теревенів дідів з лялькового театру інтелектуальної опозиції  безпечний нинішній президентурі: без конкретики, без окреслення необхідних реальних дій поступу, реальними руками синів і дочок країни. Ні до чого не зобов»язуючі філософствуючі волання до Всевишнього і його пацифічних заповідей, що повсякчас, сотні років вгамовували в доведених до відчаю рабів прагнення до повстання,  й були рятівною мікстурою для ... підніжок ... грязі - лунають від вкритих музейним воском порохнявих героїв-вершників, що намертво осідлали номенклатурно плюшеві сідалища, практичні й комфортні геть для усіх колаборантів.

                                                   Маскуйтеся в сяючий морок –

                                                   вона вас і відти дістане,

                                                   і вами підрубаний сволок

                                                   упоперк горла вам стане!

(1960 р. «Україна», Микола Холодний)

                                                  

                                               В чиїх вертепах тільки ми й не грали

                                                   отак, в сірка позичивши очей!

                                                   А чи хоч раз собою ми бували,

                                                   чужі костюми скинувши з плечей?

                                                   (1961р., Микола Холодний))

                                      

Боронь Боже, - щоб недоторкані авторитети закликали до реальних революційних перетворень у наскрізь прогнилому суспільстві! До реальних революцій і повстань – до всього того немає діла українським муміям, походжаючим по дбайливо розстеленим режисерами вертепу синьо-жовтим  килимовим доріжкам. Щира, неприхована на обличчях духовної еліти стурбованість, яку глядач іноді бачить з екрана телевізора, зумовлена не турботою про його долю, про майбутнє країни, а суто персональними чинниками. Аксакали змушені відкладати чергові відвідини нотаріуса, бо дідам вкрай необхідно нанести візит до лікаря проктолога, оскільки дається взнаки довгими годинами нерухоме висиджування у персональних кріслах.

Бажані українському суспільству перетворення можливі лише зі скальпелем хірурга в руках, оскільки для хворого на рак крайньої, критичної стадії - торований шлях у могилу терапевтичні (еволюційні) процедури, котрий рік лобійовані прирученою, кишеньковою, бездуховною елітою. Повипускали дух, ще коли наввипередки висмикували з державної долоні ордени й лауреатські звання з тридцятьма йудиними срібляниками грошового заохочення. З рук учорашніх відвертих катів українського народу, нині особливо щедрих для приручених колаборантів.

Нинішній стан країни реально хвилювати  може лише молодих, вихованих на звитягах українських партизан Холодного Яру, на жертовній любові до Батьківщини українських повстанців, на талантах поетів і художників українського Розстріляного Відродження. На відміну від порохнявих кон»юнктурників, саме молодим ще жити й жити в цій країні, незаплямованими зрадництвом і угодовством заради живота свого. Чи потрібні новим поколінням плачі старезних святош, що завдяки останнім досягненням персональної цифрової комунікативної техніки транслюються з оздоблених «українським декором» кабінетів-ліжбищ «духовних поводирів» нації?

... Неквапом походжають поважні аксакали української ідеї центральними алеями Байкового цвинтаря, споглядаючи мармурові й гранитні погруддя, скульптури на весь зріст своїх духовних попередників, ось-ось, вже скоро сусідів серед цвинтарної вічності.

Історичну земельку на Байковому кладовищі разом з колонією цвинтарних хробаків, що  ще пам»ятають смак плоті сталінсько-брежнєвської компартійної еліти – отців духовних нинішніх академіків, - ту меморіяльну земельку наміряли собі аксакали, коли номінувалися кандидатами на Шевченківське лавреатство, з наступним гарантованим, комфортно почесним упокоєнням серед «своїх». Забирайте її усю собі, оту номенклатурну земельку! Старожили Байкового пантеона з постійною там пропискою - всеядні хробаки некрофіли й цвинтарні щури гурмани - чекають не дочекаються на вас, високочтимих й поважних поміж собою.  

 ... Миколу Холодного поклали у глину остерського кладовища, поруч з простим людом. Безмежно радий за Поета, смерть у маленькому містечку на Чернігівщині назавжди відокремила сина України від тих, про кого він написав : «Ви загинете, аки обри, і до вас нема мені діла...» Вони давно вже ГИНУТЬ ... ГИНУТЬ, АКИ ОБРИ, та ніяк до біса не згинуть!

Поетові на зворотньому шляху до Києва були виставлені відверті й підкилимні перепони. Щоб не міг повернутися до столиці не зручний, небезпечний будь-якій владі літератор вигнанець - особливо небезпечний прирученим літературним муміям, що удають із себе «цвіт нації» - депортований під супроводом КГБ подалі від центру мистецького й політичного життя України більш як на 30 років. То хто ж в усі часи, при усіх владах тримав Миколу Холодного у вигнанні? У процесі розслідування несподівано вималювалася сюрреалістична картина: політохоронка КГБ найменше докладала рук, навіть розтриклята компартія не так довго, як здавалось би, глумилася над яскравим українським літератором.  Цапи офірні з червоно-кривавою вовною нині приймають на себе звинувачення в усіх смертних гріхах. Верескливо вказують на одноосібних вбивць талантів української землі – на рогатих чортів з КГБ-КПУ – галасливі патрійоти, бо благополучно оминули життєдайну для суспільства люстрацію. Не були розсекречені особові справи інформаторів політохоронки, для яких вишиванки тоді були й донині лишаються робочим камуфляжем.

То хто ж найбільше був зацікавлений у безстроковому адміністративному засланні поета? Підкилимно пакостили, ненавидячи сатирика за талановите гостре слово, за вільну поведінку у часи смути, коли самі сховалися у «внутрішню еміграцію», геніяльні україномовні цвіркуни з письменницького Парнасу, та літературознавча їхня обслуга, що нині й на ніч у ліжко лягають, не знімаючи вишиванок, а голову кладуть на подушку, з-під якої стирчить золотом тиснена дорогуща палітурка книги із святим письмом, спец.надрукована для відзначення-вручення христопродавцям на їх ювілеях. На самодіяльних акторах театральних гуртків сільських клубів завжди водевільний символ українського патріотизму. Поводирі нації і вдень, і вночі завжди мають бути при атрибутах високої духовності. Найприкріше, найогидніше що перед геронтологічним сходженням з політико-театральних підмостків національні лицедії усі роки Незалежності старанно готували, й продовжують готувати собі гідну зміну. Бо повія не буде виховувати свою доньку для іншого способу заробітку, інакше донька, коли виросте, зневажатиме матір.

При імені українця Миколи Холодного, що народився у глухому хуторі на Чернігівщині, відверто кривлять роти літ.інститутські науковці з пріоритетного робітничо-селянського вульгарно-соціологічного набору у вуз й аспірантуру. Інтелектуали «від плуга й від верстата» ще вчора за торби з копченими окороками отримували дипломи кандидатів і докторів наук. Нині при захисті дисертацій свинськи наукові аргументи поступилися конвертам із «зеленню».

Микола Холодний, що вражав своєю енциклопедичністю, не був кандидатом наук,  не був доктором  літературознавства, від вульгарного радянсько-незалежницького наукового офіціозу цей українець вирізнявся  с п р а в ж н і с т ю.

Для нейтралізації протестних настроїв в країні існувало кілька напрямків роботи КГБ УССР, безпосередньо керованого компартією України. Найрадикальніший з тих напрямків - ув»язнення по сфабрикованим статтям Карного кодексу. Деморалізації патріотів, що залишалися на волі, а дехто не корився й продовжував чинити опір, слугувало поширення у середовищі інтелігенції руйнівного вірусу недовіри один до одного. Чи не найефективнішим  прийомом боротьби влади з інакомисленням був цей каїновий спосіб роз»єднання лав опору заради продовження власного безхмарного володарювання.

Нещодавно у медіа з»явився текст розсекреченого листа голови КГБ УССР Віталія Федорчука своєму шефові – першому секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому. Регулярні повідомлення від політохоронки, що йшли з вулиці Володимирської на Печерські пагорби, мали назву «Информационных сообщений».

У тому листі генерал Федорчук, звісно ж, російською мовою, повідомляв компартійному керівництву, що кінорежисер Сергій Параджанов потрапив у поле зору органів державної безпеки ще в 1950-ті роки. Як йдеться в інформаційному повідомленні, з боку кіномитця фіксувалися "наклепницькі думки" про "утиски свободи творчості" в країні, про "партзамовлення" у мистецтві. Далі в повідомленні наголошується, що "протягом ряду років Параджанов негативно впливав на молодих творчих працівників, закликаючи викопати могилу соцреалізму" і "вигнати червоних комісарів з кіно".

Очільник КГБ особливо наголошував Щербицькому про те, що Сергій Параджанов підтримував контакти з "екстремістськи налаштованими націоналістами. В тому числі з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Миколою Холодним та іншими, які використовували прем'єру його фільму " Тіні забутих предків "для відкритих антирадянських виступів ".

Керівник політохоронки доповідав Щербицькому, що Сергій Параджанов після "притягнення вказаних осіб у 1972-1973 роках до кримінальної відповідальності за антирадянську націоналістичну діяльність виношував намір організувати кампанію масового протесту "

Серед політичних в»язнів в СССР українське земляцтво за чисельністю значно переважало представників інших народів. Вражаюча дисгармонія зумовлена була не стільки службовою завзятістю, розшуковою несамовитістю делегованих у «бандерівський край» опричників-інтернаціоналістів - передусім «старших братів», як найпершою ментальною ознакою українців - волелюбністю. Для України – підмандатної території найактивнішого ворога українських націоналістів, першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького - ліміт використання політичних статей Карного кодексу було спущено з Москви, оскількі надто велика кількість політичних в»язнів шкодила іміджу «найдемократичнішої в світі держави Радянського Союзу». Першого серед «політичних екстремістів» зі «списку Федорчука» - кінорежисера Сергія Параджанова - засудили за сфабрикованими кримінальними статтями  по доносу, автором якого, як згодом з»ясувалося, була анонімна особа з вигаданим ім»ям. Врівноважених у родинно подружньому житті «націонал-екстремістів» Євгена Сверстюка та Івана Світличного надто складно було схиляти до зради своїх ідеалів, до зради товаришів по інтелектуальному опору. Принагідно виникає асоціація, пов»язана з одним рядком у відомих партійних характеристиках - «Зразковий сім»янин, у розпустних зв»язках не помічений» - що було неодмінною умовою для можливості працювати на відповідальних державних посадах чи займати високі пости у спецорганах. Логіка проста: якщо ім»ярек зраджує своїй дружині, психологічно легко може зрадити і своїй державі (колегам, друзям). Ніяк не виходило припасувати до названого дуету інтелектуалів й будь який побутовий кримінал. Опричникам довелося ув»язнювати їх за політичними статтями.

Від реального запроторення Івана Дзюби до табора для політичних в»язнів   позбулися в оригінальний спосіб. В ізоляторі республіканського комітета держбезпеки застосували психологічні прийоми обробки, спираючись на досліджені гб-психологами слабкі сторони цього національного героя. Приховане аlter ego – з р а д л и в і с т ь  в інтимних стосунках з особами протилежної статі – було подарунком гб-маніпуляторам: вже котрий рік іванові перебіжки з одного інтимного фронту до іншого - це аж надто вирогідно -  занотовувалися до особової справи підозрюваного. Задовго до арешту персональне досьє супроводжувало усіх майбутніх «постійних клієнтів контори». Наслідки вдалої хірургічної операції по «зміні орієнтації» небезпечного націоналіста виявилися  к о р и с н и м и  для  іміджевого зменшення кількості ув»язнених за політику в СССР, і, водночас, п р и є м н и м и  для слідчих-нейрохірургів з Володимирської, 33, вдосконалюючих свою майстерность на півкулях головного мозку в»язнів. Слава про розвінчувача російського шовінізму прогриміла світом після перекладу дзюбиного «Інтернаціоналізма чи русифікації» на іноземні мови. Вдала київська операція по зміні орієнтації «Лева» (за знаком зодіаку Ів.Дзюба – «Лев»), з перетворення царя звірів на кімнатне кошеня, знайшла позитивний відгук у московському центральному офісі КГБ. Невдовзі полковник куратор отримав генеральське звання, підполковник почепив до погон ще одну зірку, а два київських майора, що безпосередньо проводили операцію, стали  підполковниками. Беручи до уваги спогади з часів буремної юності екзальтованих прихильниць київського дон жуанчика, сьогодні можна припустити, що анамнез до дзюбиної «лікарняної» справи записувався зі слів панянок репродуктивного віку, коли ті  хизувалилися перед подругами, або ж перед черговими коханцями про зв»язок з велелюбним правдолюбом-правдорубом, з ловеласом, що справляв на легковажне жіноцтво невідворотнє враження  інтелігентно подібною зовнішністю. М»якотілість, за поширеним висловом «слабкість на передок» Івана Дзюби й стали доленосними, визначальними у його подальшій життєвій долі-кар»єрі. Наслідком  гебешного перевиховання національно свідомого бабія з чималим стажем було руйнуюче особистість привселюдне ідеологічне самозречення політв»язня початківця. Несподіване порозуміння Івана Дзюби з каральною системою сприйнялося тоді учорашніми його товаришами, як  з р а д о ю  спільних  ідеалів, чого іванові попутники у шістдесятих роках ніяким чином не могли очікувати від прямостоянного героя, та як виявилося, лише на перший погляд. Був височайше помилуваний, через півтора року низько схиливши голову, ховаючи очі від киян вийшов зі слідчого ізолятора республіканського КГБ, за задумом режисерів показово демонструючи на волі, що з владою можна домовитися лише докорінно поступаючися принципами. Наочна демонстрація суспільству, що учорашній апологет національної совісті й української ідеї, насправді, з гнильцем у середині, зробила свою справу, деяким чином деморалізувала ту частину патріотично налаштованої молоді, для якої Іван Дзюба був прапором, геройським прикладом для наслідування. Щоб колаборанту, з яким дійшли полюбовної згоди, пом»якшити падіння, бездротовим зв»язком поширили дезінформацію про «гуманізм радянської влади щодо ув»язненого літературознавця з відкритою формою туберкульозу». Тоді в Інституті туберкульоза і грудної хірургії імені академіка Яновського у підозрюваного на сухоти бранця, що був доставлений на обстеження зі слідчого ізолятора КГБ УССР, смертельно небезпечної хвороби  н е  б у л о  в и я в л е н о. У 2013-му році на презентації чергового високоморального паперового творіння  поважного академіка – пояснюється хіба тим, що  80-річна «совість нації» н а  с х и л і  л і т   дещо втратила орієнтири - відкрилася ця частина гб-сценарію по відбілюванню реноме успішно прирученого інтелектуала, що подавав надії опричникам на довготривалу й продуктивну співпрацю. Вівісектори з центральної дослідної гб-лабораторії не помилилися. З роками ставлення до  з р а д н и к а  наближених до нього українських дисидентів дещо змінилося. Стійко перенесли нараховані їм терміни ув»язнення, і, певно, керуючись  християнським милосердям, почали пояснювати-виправдовувати  з р а д н и ц т в о  Івана Дзюби. Бо він,  бачте, хворий на сухоти і не дожив би у таборі до звільнення... а от, бачте, у роки Незалежності вже почав продуктивно працювати літературознавцем, наполегливо доводячи патрійотичному українству, що скинув з себе рибальську сітку, накинуту на нього гб-бракон»єрами у 70-х роках. В обставинах всеукраїнського перманентного помилування опричників з кров»ю українських патріотів на руках, реабілітація пухнастого кімнатного кошенятка супроводжувалась суто прагматичним поясненням, буцімто не доцільно знімати з дошки пошани інтелектуала Івана Дзюбу лише за його моральне спотикання у сімдесятих-вісімдесятих роках – «аж він працює ... аж Іван старається ... аж Дзюба нині надолужує».  У зв»язку з цим асоціативно пригадується фінал анекдота з довгою бородою. Діалог між старим порохнявим царським генералом і присланим до нього на службу таким же старим і немічним солдатом, закінчився  відповіддю денщика розгніваному генералу: «Лучшие к лучшим, а меня прислали к вашей милости». Українське академічне літературознавство,  сподіваюсь, читач здогадався -  це комічний, бойово не здатний генерал. А старий солдат, приставлений служити генералові – літературна критика, яка давно вже спочиває на цвинтарі. Процес омертвячення сучасної літературної критики розпочався разом зі смертю на початку 70-х років яскравого літературного критика, літературознавчі нариси якого, ще більше публічні виступи межували з гострою політичною публіцістикою. У яскравого літературознавця Івана Дзюби процес відходу у потойбічний світ тривав півтора року, під час задушевних розмов у слідчому ізоляторі, які переривалися несподіваним послабленням режиму - «диханням на природі свіжим повітрям» у приміському лісі – а тут раптово, цілком несподівано у розпачі кидалася на шию Івану молода його дружина, що залишилася без годувальника з малим дитям на руках. Зрежисовані психологічні випробування автора політичного бестселера 70-х років «Інтернаціоналізму чи русифікації» відбувалися під наглядом досвідчених фахівців поховальної контори КГБ, з полковничими та генеральськими погонами. Особливо дбайливе ставлення опричників до Дзюби було викликано виключно його персональними моральними чинниками. У заарештованого в Києві націоналіста Олеся Сергієнка залишалася «на волі» без засобів для існування теж молода дружина з дитиною на руках. Та нахилення до зради Олеся Сергієнка не мало жодних перспектив. Син незламної патріотки Оксани Мешко, яку гебісти інакше не називали, як «клята бандерівка», успадкував її риси характеру. Серед політв»язнів Олесь Сергієнко своєю моральною стійкістю не вирізнявся від незламних командирів УПА, ув»язнених на десятиліття.

Отже, повертаючися до старого анекдота, приставлений генералові служити денщиком солдат недієздатного віку і є прообразом поважного академіка, флагмана нинішнього  літературознавства. Над насипаним горбком сирої землі, як тільки Дзюба вийшов з теплого республіканського ізолятора КГБ, відбувся поховальний ритуал. На всю Україну почалася трансляція шоу одного трагикомедійного актора за досить примітивним, проте обкатаним сценарієм, автори й режисери якого ховалися за кулісами. Спочатку розтиражоване пресою, привселюдне ідеологічне самозречення головного героя повчальної п»єси. Далі поховальний ритуал передбачав виготовлення Дзюбою на замовлення погребальної контори КГБ політагітки «Грані кристалу», у якій літературознавець - у очікуваній перспективі академік АН України - науково просторікував про велике щастя української культури взаємозбагачуватися культурами колоній великобратньої Москви. Дзюбині «Грані кристалу» - це важелезний залізобетонний надгробок над «Інтернаціоналізмом чи русифікацією».  Виготовлена помилуваним політагітка призначалася для розповсюдження по всім континетам, була чималим накладом роздрукована трьома мовами - російською, англійською, українською. Авторська винагорода, певно, становила дещо іншу суму, ніж історичні тридцять срібних цезаріїв. На самому початку 90-х років агенством УНІАН були оприлюднені результати опитування українських журналістів щодо подібності відомих особистостей до історичних героїв та антигероїв. Академіку АН України, ось-ось вже Міністру культури України, а за тим Герою України -  у перші роки звільнення преси від цензури відомі категоричністю суджень київські журналісти у своїх анкетах присвоїли Івану Дзюбі іміджеву кликуху «іуда».

Людміла Алєксєєва, московська правозахисниця, автор енциклопедії

                           «История инакомыслия в СССР»

«...В 1973 г. Иван Дзюба, приговоренный к 5 годам лагерей и 5 годам ссылки, вышел на свободу, согласившись написать статью в газету с осуждением своих взглядов. Это — единственный известный мне случай отступенчества среди осужденных «призыва 1972 года». Остальные мужественно вели себя на следствии и на суде...»  

Можна не сумніватися, у майбутнє велике зібрання творів флагмана українського літературознавства не потрапить безстроково прижиттєва дзюбина хлібна картка «Грані кристалу».  У перспективі дбайливого очищення упорядниками академічних видань «великих імен» від «випадкового забруднення» Іван Дзюба не поодинокий. Дванадцятитомник Василя Стуса, поза сумнівом, концептуально не передбачає включення цілої низки покаяльних листів автора до найвищого керівництва УССР. Частина стусових розкаянь - красномовних клятв у вірності ленінізму з прокляттями націоналістам бандерівцям - написаних з художнім смаком, ще й не позбавлених іскри літературного таланту, були опубліковані на початку 90-х. Очисні загони компіляторів історії України поки що не добралися в архівах до низки стусових «небажаних» автографів. Якщо ідолотворення продовжуватиметься, реально очікувати удосконалення на злобу дня творчого його спадку, перетворення оригіналів архівних текстів на  п а л і м п с е с т и,  з наступним шліфуванням-поліруванням євангелістами пророками стусової секти документальних свідчень роздвоєння особи «святого мученика».

Виникають питання, чому автор, який досліджує обставини загибелі поета Миколи Холодного, приділив таку надмірну увагу моральному падінню інтелектуала Івана Дзюби?   І друге питання з екскурсу у минулі 60-70 роки,  відомі не лише героїзмом патріотів, учасників українського духовного опору, ще й  показово провокативним  з р а д н и ц т в о м. То чи й  донині супроводжує «совість нації» Івана Дзюбу з р а д н и ц ь к и й  комплекс? Читачі зроблять висновки після ознайомлення з главою «Іван ДЗЮБА», яка далі буде, і безпосередньо стосується розслідування вбивства Миколи Холодного. На розсуд незалежних експертів залишаю відповідь на це питання, некомфортне для сприйняття нинішніми обожнювачами глиняного академіка-героя.  

... А щодо наймолодшого з четвірки «націоналістів екстремістів», названої очільником республіканського КГБ генералом В.Федорчуком, поета бунтаря Миколи Холодного – його ім»я і руйнуючі тоталітарну систему поезії були на слуху передусім  у патріотично налаштованої молоді – було організоване довготривале моральне цькування  з боку учорашніх попутників, так званих однодумців, що з легкістю повірили чуткам, розповсюдженим агентами впливу Комітету держбезпеки, про його «зрадництво», «стукацтво».  

Микола Холодний у 1968 році, за п»ять років перед своїм арештом і арештом Сергія Параджанова написав вірша, присвяченого своєму духовному вчителю «ПЕРЕД АВТОПОРТРЕТОМ  СЕРГІЯ  ПАРАДЖАНОВА». Починається рядками: «Ваш будинок у Києві – гора Арарат. // І щоночі на ній серця Вашого ватра палає. // І Ви сидите біля неї, одинокий Хаджи Мурат, // і очікуєте на того, що погубити Вас має. //

Далі у вірші молодий поет освічується у своїх почуттях:  // Перед Вашим вікном кінь мій стає на коліна. // Перед Вашим вікном я хотів би соняшником зацвісти. // З Вашого вікна видно, як під Уманню опускається домовина, // і мені б до підвіконня бодай дорости. //

Останні рядки присвяченого Сергієві Параджанову вірша були пророчими для кінорежисера: // Можемо без води, але не без Вас. // І немає Вам звідси дверей. // Україна – це те ж Кавказ, // І Ви на ній – Прометей!»

... Якби Україна насправді була великою космічною державою, й нагодилася послати у Всесвіт космічний апарат-пошуковець, і постало б питання вибору поезії якогось з українських авторів, що у кількох рядках, а не на десятках сторінках розлогих поем, зумів би стисло вмістити найповнішу інформацію про Україну 20-го й 21-го століть, написаний шістдесят років тому молодим поетом Миколою Холодним цей невеликий вірш претендував би бути обраним, щоб дати стислу й всеосяжну відповідь:

Ким ти була учора, і якою залишилася, Україна?

 

                                                                   Сьогодні у церкві коні

                                                               ночують і воду п»ють.

                                                               Сьогодні новим іконам

                                                               прочани поклони б»ють.

                                                               Сьогодні гвалтують рації

                                                               про мера шлункові болі.

                                                               Сьогодні зникають нації –

                                                               а світ очманів на футболі.

                                                               Сьогодні комусь на згадку

                                                               подарували літак.

                                                               Сьогодні у полі дядько

                                                               гнилий підібрав буряк.

                                                               Сьогодні жива колекція

                                                               побільша по той бік грат.

                                                               Сьогодні у клубі лекція:

                                                               «Людина людині – брат».

 

 

 

 

У чому перевага поета Миколи Холодного над багатьма іншими поетами сучасниками?  Втім, як і подібна перевага поетів Тараса Шевченка ... Лесі Українки ... Євгена Плужника ... Миколи Вінграновського ... Василя Симоненка... над своїми колегами, скажімо так, по письменницькому ремеслу. Микола Холодний, як і названі українські поети писав рідною мовою, яку, не побоююсь широко вживаного вислову, всмоктав з материнським молоком. Мовою землі, де народився. Звісно, опанувавши в університеті ази грамоти досконалої літературної української мови.

 

У селюка з глухого хутора Миколи Холодного, на диво, не було комплексу меншовартості, як у багатьох українських літераторів і літературознавців, що одипломились, окандидатились, одокторились у стольному граді Києві. Й досі невмирущі, стократ клоновані герої Михайла Старицького з п»єси «За двома зайцями» будь що намагаються доводити, перш за все, самим собі, що вони не «селюки репані»  «народжені за канавою» -  пишуть свої унікальні твори або геніяльні літературознавчі нариси такою штучно зарозумілою, екслюзивно мудрагельною мовою, щоб, боронь боже, нікому не мало спасти на думку, що «доктор» ... «професор» ... «академік»,  хоч і позує фотографам з аристократичним метеликом під білим комірцем, так і залишився закомплексованим родовою травмою уродзьоним дикуном з інтелектуальної провінції - «Ну й розумний же! Аж страшно!» Миколі Холодному з його глибоко народним поетичним даром не було потреби камуфлювати власну творчу нездатність, як до цього мусив вдаватися Василь Стус, формально й натужно наслідувати поетичну мову європейців, таких як Рільке, Гете, Лорки,  що легко могло перетворитися на вдале, або не зовсім вдале епігонство. Саме тому кожен вірш Миколи Холодного, що з»являвся у Самвидаві, одразу з першого прочитання запам»ятовувався й припадав до серця українцям, материнською мовою яких була й залишалася мова землі, де народилися.

 

Оминув Миколу Холодного й професійний синдром перекладача поезій з європейських мов. Якби йому, як Стусові, довелося довгий час харчуватися перекладами з німецької, приміром, поезій Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Готтфріда Бенна, Еріха Кестнера, Ганса Магнуса Енценсбергера, або ж з англійської – поезій Кіплінга, з італійської – Джузеппе Унгаретті, з іспанської – Федеріко Гарсія Лорки, з французської – Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара, – певно, що втратив би свій власний голос. Найлегший, найшвидший спосіб заявити про себе, як про «сучасного модернового поета» – епігонство. Для Миколи Холодного була б згубною така трансформація, бо йому було що втрачати, на відміну від деяких європоустрємльоних перекладачів поетів (той же Василь Стус), у яких за плечима були натужньо роблені рідною мовою власні віршовані вправи.

За сорок років до своєї смерті Микола Холодний написав поетичні рядки, ніби пророкуючи подальшу свою долю. Вірш  «ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ» (На смерть В. Сосюри) починається рядками:

 

                                                   Вмирають поети в душі,

                                                   а потім в лікарні вмирають.

                                                   Ховають спочатку вірші,

                                                   а потім поетів ховають.

                                                   Поету копають яму,

                                                   Коли – знає тільки він сам.

                                                   В поезії – білі плями,

                                                   ще більше на серці плям...

 

 

 

 

З М І С Т:

 

Частина перша

 

 

1. Микола Холодний – поет, актор, біла ворона                           - 19 стор.                                        

 

                2. Не загадкова смерть у містечку Остер                                       - 23 стор.                                                

 

                3. Поводирі духовності допомагають, хто як може:

                                                                           

                                                                                       Іван Дзюба                      - 25 стор.

 

                                                                              Борис Олійник                     - 29 стор.

 

                                                                 Володимир Яворівський                     - 31 стор.

 

                                                                            Юрій Андрухович                    - 34 стор.

 

                4. Перші відповіді з Генеральної Прокуратури України,

                                          з прокуратури Чернігівської області                - 43 стор.

 

                5. Як може, допомагає Адміністрація Президента України?

                                                    Друга відповідь від прокурорів                   - 44 стор.

 

                6. Версії кримінального вбивства поета Миколи Холодного,

                                     асоціації із вбивством Георгія Гонгадзе                    - 48 стор.

 

                7. Згорток віршів, загорнутих у газету                                       - 50 стор.

 

                8. «Відвернулися» від мене галушкоїди та пристосуванці –

                                      ще коли я з»явився в 1961 році в Києві                    - 54 стор.

 

                9. Бамкання солом»яного дзвона, або чи був в Україні

                                                                                    Самвидав                    - 70 стор.

 

 

Частина друга

 

 

10. Чотири рядкі Василя Стуса – прапор до рук

                                                                         «холоднолюбів»                    - 74 стор.

 

                11. Пустіть мене – прозаїки, поети, патріоти                                  - 97 стор.

 

                12. Золоті коронки Василя Стуса                                                      - 100 стор.

 

                13. Технологічні ноу-хау від слідчих Комітета

                         держбезпеки, визнання полковника КГБ УССР                     - 105 стор.

 

                14. Заступнику Голови Верховного Суду України

                                                                                П.І.Шевчуку                    - 107 стор.

 

                15. Державне Українське радіо розповсюджує плітки про

                                                                        Миколу Холодного                     - 109 стор.

 

                16. Черга у вожді                                                                             - 111 стор.

                

                17. Ми у лайні, а Холодний чистий. Непорядок                              - 116 стор.

 

                18. Виступ біля пам»ятника Тарасові Шевченку в Козельці

                                       Чернігівської області 9 березня 1993 року        - 121 стор.

 

                19. Микола Холодний зрікся політичної сатири                              - 124 стор.

 

                20. Пародії на вірші Миколи Холодного                                           - 125 стор.

 

                21. «Та нехай собі як знають»                                                        - 129 стор.

 

                22. Він розколов суспільство на дві частини                                    - 137 стор.

 

 

Частина третя

 

 

23. «Зойк одинокої душі на затопленому острові

                                           (мій відкритий лист до Ніни Матвієнко)»                    - 146 стор.

 

                24. Кастрація поезій рукою автора                                                     - 153 стор.

 

                25. Золотий вік Миколи Холодного                                                   - 158 стор.

 

                26. Поет – лірик                                                                                - 179 стор.

 

                27. Період заслання і період Незалежності                                    - 183 стор.

 

                28. Дим від Миколиного багаття до Києва долетів                           - 214 стор.

        

                29. Сорок рядків на сорок днів Миколи Холодного                         - 221 стор.

 

                30. Битим  шляхом  до читача                                                        - 222 стор.

                            

 

                                                  «Я все сказав, і смолоскипами

                                                   Колись мої палатимуть слова.

                                                   І молода бджола бринітиме над липами,

                                                   І сивий дощ проллється на жнива...»

                                                   1963р.

                                               

                                               «А ви Дніпро цілуйте в губи.

                                                   Тепер це просто декорація.

                                                   В обличчя вам криваві зуби

                                                        плюю і щелепами клацаю...»

                                                   1964р.

                                                  

                                               «Поету копають яму.

                                                   Коли – знає тільки він сам.

                                                   В поезії – білі плями,

                                                   ще більше на серці плям...»

                                                   1965р.

 

Хочеться кінчик ножа покохати

                                                   серцем, яке замучив.

                                                   Смерте, завітай до моєї хати,

                                                   я за тобою скучив.

                                                   1970 р.

 

«Хто в спину вистрілив мені,

                                                   Вітчизні цілячись у груди?

                                                   Лежу забитий у труні.

                                                   Та дух пішов мій поміж люди...»

                                                   1972р.

 

                                               «Десь мій канат перетягнутий трісне –

                                                   і потече щось по скроні руде.

                                                   Прийде моя недоспівана пісня

                                                   й квітку на камінь мені покладе.»

                                                   1981р.

                                                                                              Микола Холодний

 

 

 

 

МИКОЛА  ХОЛОДНИЙ – ПОЕТ,  АКТОР,  БІЛА ВОРОНА

 

З його смерті пройшло достатньо років, щоб зітерлися жалі у тих, хто його любив, як поета, або ж  цінував, як українця рідкісної долі. Життя обірвалося раптово. Ще б йому жити, можливо б й дотягнув до віку кавказських довгожителів. Пристрасті вгамувалися, і прийшла б пора мовчазної мудрості.

 

... Щоб лідер поетичного андеграундного шістдесятництва Микола Холодний замовкнув, закрив  рота, зтулив пельку, навіть до його закордонних публікацій, коли поета ще не знала Європа і Америка, багатьом в Україні дуже хотілося. А після забугорної слави, й поготів, заповзятих недоброзичливців побільшало. Та сталося так, що тих явних та прихованих бажань породженої більшовизмом «української широкої літературної громадськості» виявилося замало, хоч прагнення позбутися дратівливої особи були підкріплені організованим комуністичною владою переслідуванням, починаючи з відрахування студента Холодного з 5-го курсу філологічного факультету КДУ за місяць до захисту диплома.

Поета читала й переписувала молодь. Епатажна, бурлескна поведінка – від Миколи можна було очікувати несподіваного вибуху фантазії - привертали до нього кожного, хто мав внутрішній опір моральним настановам компартійного керівництва. Відрахований з університету, у великому місті Микола жив безхатченком. Натомість, купався в славі. Некомфортним було лише періодичне недоїдання, бо не завжди його друзі були вдома. Іноді здавалося, що він більше актор, ніж поет.  

 

...Наприкікці 60-х у великій вітальні родини київських художників, у будинку, що біля Шевченківського парку, зібралося богемне товариство, фізики та лірики – майже усі кандидати в дисиденти. Інтелігентські розмови під пляшку сухого вина на усю компанію... Раптом рвучко розчиняються двері, заходить Микола Холодний, з намоклого піджака йде пара. У руках тримає пакет. Подумалось, Микола біг під дощем із сусіднього морозівського гастроному (прибутковий будинок 19-го, початку 20-го ст. купця Б.Мороза). Присутні у вітальні пожвавились: певно Холодний ще вина приніс. Усі мовчать, чекають, коли Микола поставить на стіл принесену пляшку. Пауза, майже за Станіславським...

 

- Де тут у вас рояль? Я клавіши вам приніс...

                І висипає з пакета на стіл перед інтелектуалами, що вже трохи пожвавились від випитого вина, білі та чорні, старовинні, бо зітерті пальцями багатьох музикантів клавіши від фортепіано.

                Згодом мені пояснив, у сусідньому дворі поруч з будинком, де жила родина художників, біля смітника валялися уламки розбитого музичного інструмента, як символ приходу до Києва чергової дикунської влади. Натуральної слонової кістки частини вбитого музичного інструмента там він і підібрав. Суцільною метафорою ходив Києвом поет Микола Холодний.

 

У 20-му столітті роль поетів у суспільстві була іншою. Нинішніх майстрів поетичного ремесла в Україні не можна порівнювати з поетами лідерами шістдесятництва, які при реальній, а не при уявній можливості втратити персональну свободу гуртувалися у інтелектуальному спротиві, поетичними метафорами робили виклик антилюдській системі. Поети нової генерації лише з розповідей чули про цензурні утиски. Над сьогоднішніми творцями «мистецтва заради мистецтва» не тяжіють політичні статті карного кодексу. Держава у 21-му столітті всіляко не заохочує їх до «ідеологічно виваженої правильної» творчості. Лише одне покоління виросло з тих часів, коли влада була щедрою для проблемних літераторів на безоплатні путівки до спеціалізованих санаторіїв за Уралом, на кілька оздоровчих сезонів підряд. В особливих випадках, коли не досягалося істотного прогреса у лікуванні  паціента впродовж першої п»ятирічки, дбайливі охоронці ідеологічного здоров»я творчої інтелігенції на десять років відправляли невиправного хроніка до віддаленого профілакторія. Оздоровчі заклади були обнесені двома рядами колючого дроту. Елітне містечко оточене озброєними калашами серьозними вартовими на вишках. Ніякого тютюну, ніякого алкоголю! Регулярне, суворо по годинам дієтичне харчування з відсутністю жирів й шкідливих гострих делікатесів, усього того, що губило на волі творців усіх видів мистецтв, передусім їхні шлунки й системи кровообігу.  Спеціально підібрані оздоровчі фізичні процедури.  Риття лопатами у котлованах промерзлої землі,  сокирами і ручними пилами заготовка лісу, у зоні вічної мерзлоти за Полярним колом добування кайлом під землею благородних металів...  На тлі чималої зграї придворних піїтів одинокий поет громадянин з роками набував ознак безстрашного лицаря, захисника скривджених. З кожним віршем, визнаним фахівцями  «антирадянським», стрімко наближалась його черга до далеких спец.лікувальних установ. Отримавши попередній діагноз «психічно хворих», поети продовжували писали вірші, які фахівцями прирівнювалися до особливо небезпечної зброї. Охоронці режиму з популяції безхвостих двоного-дволапих людиноподібних істот  винюхували «крамолу», вишукували клаптики паперу з «антирадянськими» віршами, які підпільно множилися друкарськими машинками і далі передавалися від читача до читача. За незрозумілою логікою сторожеві пси, неначе поспіхом виконуючи спущений згори план на посадки, часом відправляли до оздоровчих спец.закладів літераторів, творчість яких не виходила за межі оспівування метеликів, рибок, пташок. На непевний час залишалися на волі талановиті автори «антирадянських» вбивчих поетичних метафор. Поети, що стояли у черзі на оздоровлення за державний рахунок, зрозумілою народом мовою зверталися до своїх земляків, будили приспане сумління, пробуджували в уярмлених українців революційний повстанський дух.

 

Той час був також і Миколи Холодного, перш за все сина своєї плюндрованої батьківщини, а вже за тим талановитого українського поета.

 

Самвидав повнився його віршами, друга половина шістдесятих років була його імені, а це дошкуляло не лише відвертим ворогам поета - антигероям його сатиричних поезій. Слава Холодного бентежила більш маститих, офіціозом вже розпіарених колег з відомими іменами. Особливо тому, що після 1965 року - тоді прокотилася по Україні перша хвиля арештів – поетична і громадська активність «відомих імен» вщухла. Хтось поїхав до Росії, а хтось на десяткі років з дещо урізаним комфортом причаївся в рідній хаті, у так званій «внутрішній еміграції». Іронічно глумливим було ставлення до Миколи Холодного старших товаришів по поетичному ремеслу, демократично й патріотично налаштованих українців, бо у «заморозки» Холодний продовжував писати,  його нові поезії й вірші минулих років  не лише продовжували ходити по руках в Україні, їх друкували й цитували на Заході. Нічим іншим не можна  пояснити тримання відстані від Холодного, як бацилами генетичної заздрості, поширеними в середовищи літераторів. Викликана тими бацилами епідемія має владу над українськими талантами усіх часів.

 

Коли в Україну дійшла звістка про присуджнення українському поету премії Ватикану від імені Папи Римського за книгу дослідження «Про душу в пісні та про пісню в душі», надруковану в Італії, заздрисники Миколи Холодного мало сказати, були невдоволені, осатаніли. Раби КПСС могли тільки мріяти про літературні премії, присуджувані у вільній Європі. Найбільше міжнародне визнання радянські літератори отримували по системі соціалістичного обміну «баш на баш». В СССР присуджували літературну премію письменнику з соціалістичної Монголії. Через півроку рекомендованого радянського письменника нагороджували в Улан-Баторі. Взаємний обмін преміями відбувався у так званому соціалістичному таборі виключно поміж визнаними компартією, рекомендованими КГБ письменниками. А тут, таке неподобство! «Якомусь вискочці Холодному, що не має у нас жодної друкованої книжки – почесна відзнака від самого Папи Римського!» Легіон «холоднолюбів» - Миколиних недоброзичливців – значно побільшав.

 

До невдоволених самим лише існуванням поета Холодного можна долучити психологічно налаштованих проти нього не без таланту творців української радянської літератури, що працювали під ідеологічним пресом. Будь-яке, навіть опосередковане нагадування літераторам про їхній шлунковий компроміс з власною совістю заради можливості прохарчуватися самому, або ж утримувати сім»ю, неабияк роздратовувало їх:

- Бачте, цьому вискочці усе сходить з рук. Поки що, сходить... А ми, що, сліпі? Усе бачимо, не гірше могли б правду писати, якби ...

 

Безквартирний, безсімейний, безробітний поет ситуативно був позбавлений отого «якби», що утримувало на шиях українських радянських літераторів ярмо самоцензури.  Персонально кожному літературному рабу щось своє заважало рішуче скинути те ярмо, проте неприязнь до Миколи Холодного була обопільною: приклад вільної людини усім муляв очі.

 

Мовчазний зговір зграї антиподів Холодного, якимось чином позбутися білої ворони, супроводжував поневіряння талановитого українця. А Микола мав звичку дратувати королів літературного процесу гучними заявами, що вони – королі - голі! Зухвалий виклик молодого, недостатньо вихованого, недбало одягнутого хлопця з глухого хутора на Чернігівщині, ще й зі скаліченим вибухом у 15-ти річному віці обличчям, дошкуляв «їх величностям» з доглянутими фізіономіями. Як тільки провінціал з»явився у Києві, замість шани, до якої столичні авторитети призвичаєні були, їдко підсміювався над ними.

Поштучно затверджені у відділах ідеології і культури ЦК КПУ літературні королі та навколо них зграйка принців графоманів краще від будь-кого знали, що вони творчо голі, морально розбещені підтримкою влади, у перспективі історично приречені. Авангардна  творчість Миколи Холодного ставила під сумнів закарбовані в граниті, відлиті в бронзі, освячені партійними попами письмена літ.блазнів так званої «робітничо-селянської» влади. Їх величності були роздратовані: «Хто він такий? Селюк, безштанько, злодійський шрам на пів обличчя, як у цигана конокрада, а лізе до нашого шляхетного товариства небожителів українського Парнаса! Згинь, мара, туди, звідки узявся!»

Суспільство вже тоді було поділене на тих, хто обома ногами, а дехто на усіх чотирьох вгрузли у соціалістичне болото; і на персонажів модернової п»єси «Лихо з розуму», головний мозок у них був у постійному протистоянні з усіх боків оточуючим потворним середовищем. Миколу Холодного морально підтримувала інтелігенція з нечисленної другої частини поділу суспільства. Знаходились й такі, що крім добрих, співчутливих слів ще й матеріально підтримували поета без постійної робити, без житла. Ці технічні науковці, композитори, художники не були залежні від великого письменницького казана, біля якого на чатах стояли сороки-годувальниці - «цьому дам ... а цьому не дам ...» -   з червоними корочками у внутрішній кишені біля сердець, з розписками про співробітництво у сейфах на Володимирський, 33.

Інтелігентами не по формі, а по суті були ті, хто симпатизував або ж  реально допомагав молодому поету ізгою Миколі Холодному. Й сам Микола – один з тієї нечисельної громади аномальних вільних птахів, полювання на яких в УССР у будь-яку пору року не мало обмежень.

 

... Письменник Юрій Щербак, як вийняток серед членів СПУ, не лише симпатизував, а й матеріально підтримав ізгоя Холодного.  Можливо тому, що першим його фахом була та медицина, де клятву Гіпократа на церемонії отримання медиками диплома ще не встигли «ринкові умови» перетворили на номер естрадного шоу випускного балу.  За першим покликанням лікар Юрій Щербак не лише співчував зацькованому молодому поетові з глибоким шрамом на обличчі, реально допоміг. Ще один молодий літератор відверто прихильно ставився до Миколи, а не простягав йому руку для рукостискання, перед тим озираючися по сторонах, щоб хтось не побачив братання з ізгоєм. Віталій Коротич спочатку теж був лікарем.

Спілчанину Володимиру П»янову було доручено опікуватися молодими літераторами. З вдячністю про благодійника згадував Микола Холодний.

Як ще один вийняток з СПУ-шних правил хорошого тону можна сприймати доволі істотну матеріальну підтримку, що надав поету Миколі Холодному за віком набагато старший від нього, один із стовпів Спілки письменників поет Андрій Малишко. Майбутній творець «Пісні про рушник» вскочив на гору письменницького олімпу і комфортно там розташувався завдяки ситуативно вдалому старту. На початку 50-х отримав від самого Сталіна дві його іменні премії. Звісно, не з рук вождя, а по його указці. Тиран пам»ятав, як за проханням по телефону з Києва від Максима Рильського у 1947 році врятував Малишка від розправи черговим великим українцем Лазарем Кагановичем. Поки жив кремлівський старець, свого «хрещеника» Малишка супроводжував монаршою підтримкою. Не хочеться бути занадто патетичним, та здається мені, що Андрія Малишка пам»ятатимуть лише за дві речі: за його чудову пісню, що стала народною, і за пітримку у скрутну годину молодого поета Миколи Холодного. Матеріально допомагаючи йому, сталінський лауреат, український оспівувач «звитяг» і «подвигів», певно, думав про часткове відпущення своїх гріхів.

Відомий український вчений-ботанік Іван Білокінь (батько історика Сергія Білоконя), не зважаючи на офіційні «поради цього не робити» Миколу узяв на роботу, вже довгий час безробітного.

 

До поета Миколи Холодного більш, ніж  прихільно ставився літературний критик Іван Дзюба. «Ревізіоніст» марксизму-ленінізму вже сам стояв на порозі відторгнення комуністичною владою, ось-ось мав долучитися  до лав ізгоїв тоталітарного суспільства. Крім стишеної моральної пітримки  від літературознавця, - як правило, ім»я Холодного викреслювалося в працях Дзюби ще на етапі затвердження до друку, - не можна було очікувати Миколі більш суттєвої допомоги від реального кандидата на вигнання з соціалістичного раю. Дзюбу, з року в рік, наполегливо нахиляли, піддавали обструкції з метою перевиховання... Лише через багато років докорінно змінилися обставини, й перевихований Іван Дзюба набув соціально-матеріальної статечності, став поважним  міністром, академіком, Героєм України. Та то вже дещо інша історія...

 

...Гончі з псарні держохорони, навчені на дисидентський дух, принюхувалися до  черевиків Миколи з відірваними підошвами. Коли вчився на п»ятому курсі Київського університету імені Шевченка, слід Холодного було узято, й почалася багаторічна травля українського поета.

 

Дві тисячі років тому давньоримський вислів, ніби про Миколу Холодного, було вирізано на карарському мармурі:

 

ЯКЩО  В  ТЕБЕ  НЕМАЄ  ВОРОГІВ, ТО  ХТО  ТИ?

 

 

 

*    *        *

 

 

 

НЕ  ЗАГАДКОВА  СМЕРТЬ  У  МІСТЕЧКУ  ОСТЕР

 

Вперше про загадкові, з багатьма знаками запитання обставини його смерті, що сталася у неповторний час демократії по-українськи, благословенний небесами дарованою Незалежністю,  я довідався на презентації у Спільці письменників України ритуально-посмертної книги «Другий крик з могили Миколи Холодного, почутий і записаний Михайлом Каменюком у Вінниці». Автор - один з небагатьох, хто реально підтримував поета, коли того під ГБ-супроводом було відправлено зі столиці Радянської України на місце адміністративного заслання.

Вінницький поет Михайло Каменюк – одна з небагатьох світлих  плям у біографії поета Холодного. Михайлові Феодосієвичу, наражаючися на великі й малі неприємності, вдавалося морально і матеріально підтримувати «прокаженого зі шрамом з Києва», що за рішенням столичних розпорядників миколиною долею, з мовчазної згоди «колег» літераторів – можна уявити, хтось у Києві з полегшенням зітхнув – у 1972 році звалився на голову Вінницькому обласному управлінню КГБ та Вінницькому обкому компартії.

Адміністративне заслання, з передислокацією з Вінниці до Остра, фактично тривало до весни 2006-го року, по останній день його життя.

 

...Офіційна версія: Миколу Холодного було виявлено мертвим у його квартирі в містечку Остер, Чернігівської області. Дату смерті встановити не вдалося, оскільки до виявлення небіжчика пройшло надто багато часу. Судмедексперт розтин того, що залишилося від тіла, звісно, мав би робити ретельніше, якщо він, взагалі, робив той розтин. Написав: помер внаслідок серцевого нападу. Дуже просто й всім зрозуміло. Цей висновок найпоширеніший у практиці перевантажених професіоналів вітчизняної судмедекспертизи.

Ще у рік смерті Миколи Холодного, коли «Літ.Україна» написала кілька посмертних  рядочків про члена, нещодавно прийнятого до СПУ, я мав деякі сумніви щодо його природної смерті. Сумніви посилились, коли почув з вуст «представників широкої громадськості» принизливі подробиці. Від тієї самої «баби Параски», чорний рот якої завжди використовував КГБ, поширюючи дезінформацію. Наче хтось, про всяк випадок, цього разу запускає дезу, замітаючи сліди злочину. Хоч ті сліди, насправді, годі було вже шукати.

 

Сусідка Миколи тітка Марія чула вночі з-за стіни, з боку квартири Холодного, звуки бійки, крики, стогони... З тієї ночі ніхто з сусідів по будинку не бачив Миколу Холодного, допоки за зламаними дверима його квартири не було виявлене спотворене часом тіло небіжчика.

Невдовзі тітку Марію забрав Господь. Перед тим вона марно намагалася розповісти міліціонерам те, що чула в ту ніч. Писати заяву їй не пропонували, Миколу Холодного вже було поховано, а черговий «висяк» мав негативно позначитися, як на міліцейському рапорті, так і на репутації районних прокурорів.

Та залишилися свідки, що чули від сусідки Холодного моторошну історію тієї ночі, після якої назавжди зник з цього світу усе своє життя конфліктуючий з владою поет. Подібного фіналу вже десятки років з нетерпінням очікували «холоднолюби», так їх назвемо.

Спілкуючись з останніми «ниточками», що практично, бодай теоретично  могли привести до розкриття обставин смерті Миколи Холодного, я відчув генетичний острах малих українців. Це була перша за значенням психологічна складова частина ментальності учорашніх гречкосіїв, прищеплена багаторічною імперською селекцією. Коли хоробрих і завзятих українців століттями винищували, залишаючи жити боязких і поміркованих.

Та дехто зі свідків дав мені слово розповісти про те, що протирічило висновку судмедексперта і рішенню місцевої прокуратури не відкривати кримінальну справу,  лише при умові гарантування столичними закониками особистої безпеки свідків, і, якщо за цю справу візьметься Київ, а не Чернігів.

В очах моїх співрозмовників залишалася зневіра у правдошукання. Можна зрозуміти цих пороблених маленькими українців, що вже достатньо відмучилися на цій проклятій чорноземній  території, яку, неначе жартуючи, називають благословенною. Риторичне питання: то для кого ж ця земля чернігівська благословенна, де поховано, вирогідно, що брутально вбитого поета Миколу Холодного?

 

З чого ж мені самому починати, коли випадкові, опосередковані свідки трагедії летаргійно сплять? Самому писати заяву до прокурорів? Кілька років довелося працювати  у правовому відділі одного київського видання. Не сумнівався, що то буде згаяний час, бо кожен громадянин для прокуратури лише статистична букашка. Щоб прокурорське вухо почуло, потрібна була голосна заява. Спочатку вирішив підняти небайдужих. Почав обзвонювати ймовірних підписантів колективного листа до Генеральної Прокуратури України. Одразу зголосилися поет Михайло Каменюк з Вінниці, філософ теолог Мирослав Маринович зі Львова, письменник сатирик Олег Чорногуз з Києва.

Вчасно зустрівся з відомим юристом – раніше відстоював права газети й автора статті - мої права - в судовому процесі. Пояснив мені, що то лише при радянській владі комуністи остерігалися появи колективних заяв, всіляко намагалися хоча б видимість зберегти, що реагують на «голос народу». Зараз же у практиці прокуратури те давно забуто. Чи ти одна букашка, чи вас десяток, не має значення. Інші важелі мають істотний вплив на розгляд заяв до прокуратури.

Юрист порадив звернутися до відомих політиків. Або ж до тих представників культури, що мають політичну вагу внаслідок своє упізнаванності громадськістю Україні, як моральні авторитети, а ще краще, коли мають професійні зв»язки  з колегами за межами України. Якщо такі VIP-персони згодяться підтримати клопотання, прокуратура не буде гаяти часу. Пустить заяву по звичному колу, відпрацьованому безліччю перевірок. А найкраще для ефективності пошуків, якби заяву супроводжував розголос у пресі, не погано б, у закордонній.

Скористався порадою, почав зв»язуватися з відомими мені працівниками редакцій газет, сайтів. Та марно сподівася на позитивну реакцію. От, якби вже було організоване кримінальне слідство, ще краще, відкрита карна справа і з»явилися перші докази резонансного злочину, тоді чорні ворони журналістики налетіти б зграєю на падаль. Вибачайте, колеги, та це ж правда! Нові кадри у забруднених «зеленню» білих рукавичках, з новою професійною мораллю, пак, аморальністю прийшли в нову - замовну журналістику нової-чужої України.

 

 

*    *        *

 

 

ПОВОДИРІ  ДУХОВНОСТІ  ДОПОМАГАЮТЬ,  ХТО  ЯК  МОЖЕ

 

Іван  ДЗЮБА

 

Читаю інформацію: у Києво-Могилянській академії відбудеться презентація книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку». Та це ж саме та людина, що може допомогти особистим зверненням до Генеральної прокуратури! Герой України – це звання важить більше, ніж депутат якогось там скликання. У фундаментальній праці «З криниці літ» академік Іван Дзюба присвятив особисто знаному йому поету Миколі Холодному главу (у кілька сторінок). Шляхи їх перетиналися ще у шістдесятих, коли молодий Микола і дорослий Іван майже однаково були чужими для комуністичної системи, фактично, ізгоями. Майже – це тому, що комсомольський ватажок, марксист-ленініст Іван Дзюба тимчасово, як виявилось, ситуативно опинився у списку гнаних дисидентів. Та нині не шістдесяті-сімдесяті  роки, до поважного академіка – його називають совістю нації – неодмінно влада має дослуховуватися. Подумав, що моя пропозиція Дзюбі допомогти у з»ясуванні обставин смерті героя його літературознавчих досліджень Миколи Холодного має зачепити найтонші струни зболілого життям серця академіка, бо миколина творчість була йому більш ніж близька. Про це говорять рядкі у працях  Івана Дзюби, написані, як після смерті Холодного, ще й при живому поетові.

«Посередині кімнати височіли гори самвидавської поезії: Холодний, Холодний, Холодний...» (Леонід Плющ. – вид-во «Сучасність», У карнавалі історії, 1982р., с.260, – про обшук 1972 року в помешканні літературного критика Івана Дзюби в Києві)

У Могілянці, де зібралося вишукане товариство поклоників Івана Дзюби, дочекався слушної хвилини.  Коли екзальтовані очікуванням його виступу шанувальники на хвилинку відпустили з обіймів свого героя, встиг екс-міністру культури Івану Дзюбі – свого часу півроку мені довелося пропрацювати з академіком у Мінкультури – висловити вдячність за слова про Миколу Холодного з його невеликого літературознавчого нарису, і сказати: «Миколу Холодного вбили, потрібна ваша допомога, ось моя візитівка, там телефон, електронна адреса, чекатиму вашого дзвінка, або листа». У відповідь академік: «Я читаю, що ви пишете, хоча не з усім згодний». Й хутко сховався у президії від екзальтованих шанувальників, ладних крім автографів від свого героя ще й розібрати Івана Дзюбу на пам»ятні сувеніри. А дехто, судячи з фанатично-захоплених виразів облич, ладні були розчленувати ще живого Івана Дзюбу на часточки для святих мощей.

Чому сам не зателефонував до шановного академіка? Закономірне питаня. Справа в тому, що колись вже намагався зв»язатися з ним, телефонував йому на квартирний телефон. Тоді ще не знав, лише згодом мені пояснили, що телефонні дзвінки приймає тілоохоронець академіка, сортирує, з ким йому розмовляти, а з ким краще не спілкуватися. Тілоохоронець з п»ятидесятирічним стажем дбайливо опікується здоров»ям, зокрема, душевно психологічним станом Івана Михайловича, інші можуть позаздрити. Комфортним сімейним обставинам, у яких перебуває Іван Дзюба, підходить пісенька охоронців з мультфільму «Бременські музиканти»: «Его Величество должны мы уберечь от всяческих ему не нужных встреч».

На телефонний дзвінок від духовного побратима, старшого товариша Миколи Холодного у шістдесятих і подальших(?) роках чекав два-три тижні. Невже сімейний тілоохоронець Івана Михайловича контролює не лише вхідні дзвінки? Згодом мені стало відомо, що саме тоді у Івана Дзюби кипіла, не припиняючись робота над черговим фоліантом, цього разу з пеанами на честь Ліни  Костенко. Ну, що ж, цілком зрозуміло, така зайнятість пояснює, виправдовує... Для автора похилого віку приємна для душі і серця справа набагато пріоритетніше, треба встигнути закінчити високо моральну, інтелектуальну працю. До того ж, екслюзивні спогади про золоту рибку української поезії 60-х років (Ліна Костенко народилася під знаком гороскопу «Риби») для Івана Дзюби приємно переплітаються зі спогадами про найпродуктивніши роки власної молодості, коли лавровий вінок інтелектуальних лідерів Спілки письменників України об»єднував пару молодих однодумців з бурхливою сублімацією кипучої сексуальної енергії у громадянський протест. У планах академіка, гадаю, ще належить написати чимало вічного, доброго, чесного... А покійник Микола Холодний  нехай почекає. Йому там, у підземельній тиші, вже має бути набагато спокійніше, ніж праведникам тут, поспішаючим творити добрі діла серед живих, бо у мертвому царстві похмурого Аїда, хто зна, який комфорт їх очікує.

Сказати, що аж занадто добре мені знайомий Іван Михайлович Дзюба розчарував мене, не виправдав сподівань, не можу. Скоріше тут винний я сам, або ж  юначий романтизм  шістдесятих років, від якого намагаюся позбутися, та усе  не виходить. Пробачте, шановний пане Дзюба, що візитівка з моїм телефоном і електронною адресою – не інакше, як чудом вдалося її покласти до ваших майже святих рук – виявилася лакмусовим папірцем. Бути учасником толоки «Ініціатива 1-го грудня», сидячи у зручних кріслах на затишній сцені Українського дому, у колективному багатоголоссі, узявшися за руки перед телеоб»єктивами  журналістів через мікрофони з підсилюючою тішайший голос праведника апаратурою захищати мільйони абстрактних душ – це, дійсно, справа героїв. Героїв України справа!

А самому, наодинці подати власний голос – голос громадянина України, а не бутафорного «Героя України» - виступити на захист однієї душі, одного конкретного чоловіка, до того ж, начебто, рідного своєю поетичною творчістю?

Та, от, бісове спотикання! Чорти б його побрали, того Миколу Холодного! Н е  р і д н о г о  видатному академіку Івану Дзюбі  с в о є ю  д о л е ю!

Неправильним українцем народився Микола. Варто було Холодному любити Україну, як любив її Дзюба, зазираючи за потрібними цитатами до повного зібрання творів Леніна. А темпераментний хлопець з хутора Стягайлівка недалекоглядно називав фюрера світового пролетаріату катом українського народу. Перепрошую, вождя російського пролетаріату. Хоча, за формою й за суттю ці слова – німецькою й російською – тотожні па панятіям.

Ех, Микола, Микола! Не туди ти бив. І давно квартири би мав київські, а за ними й дачу в Конча-Заспі, і в Спілку письменників прийняли б тебе молодим, а не «занесли діда на носилках».  Поета Миколу Холодного з енциклопедичною головою поважні українські академіки прийняли б до своїх лав. І став би літератор, публіцист, літературознавець, перекладач, фольклорист Микола Холодний  поважним академіком, як наш високочтимий поет Борис Олійник. У день видачі «академічних» у касі Президії Академії наук походжав би поважною ходою до VIP-туалета, у черзі до пісуара обмінювався б науковими думками з колегами Жулинським, Дзюбою, Семиноженком, Толочком... Там таки познайомився б з першим кандидатом у академіки Дмитром Табачником, та й шляхетно підштохнув би Дзюбу до молодого колеги. Звісно, не до палких обіймів, бо окремі протиріччя між науковцями тоді ще залишалися б, а чемно потиснути  колегам академікам один одному руки. Бо мир та злагода – це ж таки праведне діло! Серед освяченого ленінізмом товариства українських гуманітаріїв з татуюваннями цитат з Леніна... ні, не на лобах! На лобах можна зітерти. А під лобними кістками – в сірий речовині.

Варто було хлопцю з Чернігівщини підірвати ще одного снаряда. Шарахнуло б вибуховою хвилею в голову, щоб у черепку майбутнього поета правильним чином перемішалися кульки. От, тоді б молодий Микола, як і колись молодий Іван,  устрєміл би свой взгляд до марксизма-ленінізма. І не ходив би напівголодним усе життя Микола Холодний. Своєврємєно не взяв Микола приклад зі старшого товариша Івана, то чого вже зараз бідкатися? Поневірявся Києвом, поки не повезли подалі від столиці. А могло ж бути інакше. А могло ж бути навпаки!  Було цілувати Миколі Холодному не Дніпро, а палко Леніна в губи. Ідеологічна передумова обрання до Академії Наук була б такою ж сприятливою, як для Івана Дзюби.

...Чим більше спостерігаю за трагікомічною постаттю Івана Дзюби, академіка специфічної духовності, тим частіше згадую Оноре де Бальзака з його романом, назва якого у перефразі звучить:

«Політичний блиск та духовні злидні українських куртизанок».

Можливо, хтось вважатиме, що самоусунення Івана Дзюби від сприяння розслідуванню обставин наглої смерті поета, творчість якого справила на критика у 60-ті роки сильне враження – є нічим іншим, як зумовлена плином часу переоцінка цінностей. Це колись бо молодий поет Холодний був кумиром для моложавого критика Дзюби. Пройшли роки. Відбулася переорієнтація на інших кумирів, або іншого кумира, щедро заохочена  матінкою коньюнктурою, прихильною до матеріально обласканих своїх слухняних діточок. Адже зі «стукача» Холодного багато не надоїш. Можна зашкодити репутації «совісті нації», з чималими зусиллями здобутої.

Інший читач  скористається грубезним висловом, хоч брутальність та з народного прислів»я, а народ наш, на жаль чи на щастя, не переймається правилами шляхетної поведінки: ГОРБАТОГО МОГИЛА ВИПРАВИТЬ. Дзюбине тихеньке й непомітне самоусунення від розслідування вбивства поета Миколи Холодного, відкинувши виправдальні рюмсання його адвокатів, зрозуміло й просто називається здавна знайомим українцям словом - з р а д а.

А третій подумає, що у сумний наш час щоденних політичних кульбітів, перебіжок з одного табора до іншого, довга історія про палку любов й наступну підленьку зраду ще живим літературознавцем Дзюбою вбитого поета Холодного, до того ж маловідомого сучасному читачеві - виїденого яйця не варта.

Кожна контраверсійна думка варта уваги.

Замороження теплого ставлення Івана Дзюби до предмета свого захоплення у 60-70-х роках - до революційно налаштованого молодого поета – можна також пояснити елементарним  почуттям образи самозакоханого міщанина. Усі роки незалежності ігнорується в Україні ім»я полум»яного публіциста, дисидента Валентина Мороза, оповідання якого перекладені на іноземні мови у тих країнах, де цінуються твори не глиняних геройчиків, що задля збереження особистого комфорту пішли на співробітництво з репресивною системою. В»язень радянських тюрем і концтаборів, історик і блискучий  публіцист Валентин Мороз мав необережність написати кілька колючих рядків про ренегатство Івана Дзюби, про його деструктивну роль в українському опорі, про опосередковане й пряме сприяння прирученого інтелектуала придушенню протестних настроїв. З надто стрімким набуттям Україною незалежності, без люстрації, без фактичного, а не на словах переоцінювання минулого, були відкриті заслонки шлюзів і свобода слова вирвалася на волю. В час загального піднесення й ейфорії, щасливо оминувши люстрацію двоголові кровні брати померлого в українському опорі Івана Дзюби – одна голова патріота ленінця, інша  патріота України - тишком нишком продовжували сидіти на керівних посадах. Якби ж то лише сиділи, ще й керували!  Директор Інститута літератури, академік АН УССР Микола Жулинський  зацікавлено опікується реінкарнацією у наукове життя мумії літературного критика, бальзамування якої за рецептами КГБ відбувалося напротязі 25 років.  Вітаючи повернення до науки свого ідейного й духовного побратима, возвеличуючи його роль у вітчизняному літературознавстві, перефарбовані у синьо жовті кольори учорашні раби,  завзяті холуї комуністичної партії, перекрили кисень антикомуністу й полум»яному українському патріоту Валентину Морозу, що наважився вголос вказати на дзюбину зраду.  Марно намагалися  перевиховати українця Володимирським централом, сибірськими морозами.  При нинішній демократії нахиляння нескореного дисидента продовжується цілковитим замовчуванням його творів, написаних у роки нерівної боротьби. У незалежній Україні, де з усіх гучномовців було оголошено про смерть цензури, й досі не опубліковане жодне з оповідань, за які відбував покарання Валентин Мороз.

На що ж образився наш міщанин шляхтич літературознавства? Про єзуїтське катування «демократами» яскравого публіциста неодноразово у своїх виступах у пресі згадував поет Микола Холодний, вказуючи на основну причину ігнорування  Валентина Мороза -  на «Героя України, академіка АН України, Міністра культури України». Можна здогадатися, найдошкульнішим для незайманого авторитета стала поява у поважному московському виданні літературознавчого дослідження Миколи Холодного. Хоч у широко розповсюджуваній російській газеті письменників й не було прямо вказане ім»я Івана  Дзюби, та, певно, останньою краплею для зірки літературознавства виявилося чергове привселюдне нагадування від поета  Миколи Холодного про закулісні цензурні утиски в демократичній Україні задля  збереження іміджу поважного академіка, як «правдошукача й правдолюба», підсадженого хамелеонами  на п»єдестал коньюктурної слави.  Скоріш за все не сам автор літературознавчої статті у московському виданні проявив делікатність, а  прізвище вельмиповажної персони з оновленої вкраїнської касти недоторканих, як зазвичай це робиться, було знято з авторського тексту за редакційними міркуваннями.

 

«Литературная газета», 23 марта 1994 г.

 

Очередь в вожди: кто последний?

 

«...Рассказы-миниатюры В. Мороза укрепили бы авторитет литературы любого другого народа. Но на Украине на книги Мороза наложено "демократическое" табу. И сегодня здесь ни при чем ни КГБ, ни ЦК КПУ. Затаилась неприязнь у доморощенных патриотов на его честную критику одного и ныне действующего украинского министра. Мороз - неисправимый антипод тех, кто и сегодня балансирует между Лениным и Грушевским...»

 

... Можна відшукати безліч мотивів, що спонукали літературного критика Івана Дзюбу проігнорувати прохання про допомогу у з»ясуванні дійсних обставин смерті поета Миколи Холодного. Напруживши уяву, можна  пояснити психологічними або ж геронтологічними причинами позбавлення відомого науковця літературознавця громадянської позиції, колись присутньої  у одного з яскравих представників шістдесятництва. Проте, за великим рахунком,  незмінним залишається чинник,  що супроводжує усе життя-кар»єру Івана Дзюби, чинник, добре відомий  багатьом поколінь виборюючих свободу українців.  Назва його - з р а д а.

 

 

 

*        *        *

 

Борис  ОЛІЙНИК

Далися мені ці Герої України! Ще не позбувся совкового комплексу? То скільки ще треба наочних спілкувань з Героями, вічно живими на сторінках президентських указів?

Коли знаний поет та академік Борис Ілліч Олійник за порушення партійної дисципліни при голосуванні був відторгнутий комуністичною фракцією парламента, у вестибюлі Верховної Ради перекинувся з ним кількома фразами. Та й цього короткого спілкування мені було досить,  щоб всупереч усталеним  поглядам на співця «партбілета» почав поважати його, як принципову людину, для якої наявність у кишені членської корочки, насправді, не так багато значило: «Яким я був, таким я і залишився, перш за все, українцем, а вже потім комуністом».

У приміщенні Фонду культури, незмінно очолюваного духовним авторитетом Борисом Олійником, я розповів йому про кричущі обставини смерті його літературного колеги поета Миколи Холодного.

- Чи не візьмете на себе, шановний Борисе Іллічу, звернення до Генеральної прокуратури України з вимогою розпочати прокурорську перевірку, яка може призвести до відкриття карної справи й реального розслідування смерті вашого колеги?

- Він мені не колега. Він писав на мене доноси. Писати нічого не буду.

Ця відповідь сивочолого чоловіка мене збентежила. Не міг збагнути, які доноси на комуніста Бориса Олійника, навіть теоретично, міг писати в СССР Микола Холодний? Та, головне, куди писати, на чию адресу? Певно, я чогось не знаю. Який сором! Невже внаслідок доносів Холодного дисидент Борис Олійник потрапив до ГУЛАГу? Як же я міг пропустити таку яскраву сторінку з його біографії? Чи, може, стукач Холодний своїм брудним стукацтвом призвів до того, що поетичну гордість нашу Бориса Олійника було під конвоєм витурено зі столиці Радянської України за сто перший кілометр, у глуху провінцію, де замість оспівувати партбілет – довелося  шановному Борисові Іллічу вичищати свинарника?

Щось тут не клеїться. Ніякої логіки! Хіба, що посилав Микола Холодний доноси на Бориса Олійника до ЦРУ, в Моссад або ж до японської розвідки. Та, це ж сталінсько-беріївським духом повіяло. Не до Центрального ж комітту КПУ, незмінним членом якого був товариш Олійник, доноси йшли від підлого зрадника Холодного? Або ж  кляузи на сусіда по палаті №6 до головлікаря, якщо б пацієнтами психушки були обоє поетів. Та ще й міцно прикуті до підлоги їхні ліжка стояли б по різних кутках однієї палати. І ніяк не могли «колеги» у смугастих піжамах поділити між собою одну табличку з лікарським психіатричним діагнозом: «Маніакально-шизоїдний стан, при якому хворий уявляє себе Лауреатом Нобелівської Премії з літератури».

Миколі Холодному влаштувати постійну прописку до київської Павлівки або ж до Дніпропетровської психлікарні слідчому КГБ не вдалося. Лише вивезли з Києва, ген-ген за чотири рази по сто кілометрів, як найдалі від столиці. А всебічне здоров»я Бориса Олійника, - хвала комуністичним богам! – і в СССР перебувало, й в незалежній Україні - під чуйним контролем фахівців Четвертого Управління Мінздраву, ніколи – і ні в кого! – не викликало сумнівів. І не викликатиме!

Якась фантасмагорія була навіяна мені, не інакше, як від різбленої старовинної стелі приміщення Фонду культури, де у комунальній квартирі – у неї було перетворено колишній панський особняк на Печерську – аристократичні духи минулого змушені співіснувати зі старечими клістирними подувами сьогочасся. Та всупереч очевидному не припиняв я алогічних спроб переконати аксакала найдовшого творчо-поетичного процесу серед живих героїв нашої літератури, старезного зубра правильної змістом української поезії, – поет Ліна Костенко, хоч і на дев»ятому десятку років, та Борису Олійнику не конкурент, бо на реліктового «зубра» не номінується, - щоб той простягнув руку допомоги своєму, якщо, навіть, не однодумцеві, та такому ж, як і він українському за походженням поету. Якого було до смерті закатовано, а це дуже вирогідно, саме за його неправильну творчість, неправильну життєву позицію... Согрішив Микола, з ким не буває?

- Борисе Іллічу, я цілком розумію, що ви з Холодним – оба українці з діда прадіда – в радянські часи були по інші сторони барикад. Та й при Незалежності «Майскій чай» з Холодним у Будинку творчості в Ірпені не пили і на Першотравень та в Жовтневі свята ходили в різних колонах Хрещатиком. Та коли нагла смерть когось прибирає з опонентів наших, хіба ж не пробуджується в нас людяність та співчуття до покійника? Тут же йдеться про ймовірне брутальне вбивство вашого колеги по літературному цехові!

- Він на мене писав доноси... Не буду...

- Шановний Борисе Іллічу! Згадаймо великого філософа, француза Вольтера: «Я не згоден з тим, що ви говорите, але буду до останньої краплі крові захищати ваше право висловити вашу власну точку зору».

- Я вже вам відповів. До побачення.

Однозначно зрозумів, нашому вкраїнцю Олійнику до їхнього француза Вольтера,  як... дозвольте мені цю свою фразу не закінчувати, з огляду на поважний вік Бориса Олійника і його задавнено хронічний офіційний статус культурного й морального дороговказа нації.

Що я міг винести з другого мого короткого спілкування з Борисом Олійником? Крім прикрого розуміння згаяного часу, бо перед тим докладав чималих зусиль, щоб поет, академік, Герой України викроїв кілька хвилин зі своїх напружених графіків у Фонді культури та в лікарських кабінетах Четвертого медичного Управління Мінздраву на зустріч з невідомим йому журналістом. А кому ж іще, як не Борису Олійнику, піклуватися   розквітаючою культурою незалежної Україні, позбавленої облудних комуністичних пут? А ким же ще опікуватися top-гіпократам Мінздрава, обслуговуючим державних VIP-персон, як не «кандидатом на Нобелівську Премію» Борисом Олійником, дорогим українському народові своїм фізичним, а, ще більше, духовним і психічним здоров»ям?

 

*        *        *

 

Володимир  ЯВОРІВСЬКИЙ

...А що, як піти мені не до героїв? Антигерої нам допоможуть!

Тоді у літераторів на слуху був лише один антигерой, його збиралися зіпхнути з вибраної посади на черговому з»їзді письменників. Міркування мої були наступні: якщо Володимиру Яворівському запахло смаленим, то, може, пильність багаторічного номенклатурника літпроцесу буде ситуативно приспана, та й підмахне листа до Ген.Прокуратури, не роздумуючи над «ризиками» для свого іміджа. Істотна вікова різниця між Володимиром Яворівським і тандемом аксакалів «Іван Дзюба енд Борис Олійник» додавала мені шансів. До дзюбиної мудрості ще не доріс Яворівський, так само далеко йому до олійникової принциповості, може й вдасться схилити народного депутата на авантюру.

Ще надихнув піти до очільника Спілки письменників недавній мій власний переспів відомого школярського віршика: «Микола Холодний гранату знайшов. З нею до СПУ підійшов. Смикнув кілечко, жбурнув у вікно... Микола покійник, йому все одно».

Володимир Яворівський майже ночував у парламенті. Йшла війна не на життя, а на політичну смерть. У ці дні розпочався суд над Юлією Тимошенко. Нарешті народний депутат викроїв час на зустріч зі мною у Спільці письменників.

- Ви знаєте, я не знайомий з його творчістю, жодного вірша Холодного не читав. Та ви ж, напевно, також чули, що говорять про нього в кулуарах, так би мовити...

- Я не лише чув, що говорять про Холодного його антиподи заздрисники. Доходили чутки, що й про інших відомих літераторів балакають українські баби Параски, зокрема, й про вас, Володимире Олександровичу...

Не встиг я донести до очільника СПУ благу звістку, – про неї мені розповів один киянин, екс-полковник КГБ Іван Котовенко, - як Яворівський погодився на мою пропозицію, направити від свого імені депутатський запит до Генеральної прокуратури України. Мою заяву передав своєму помічникові, щоб той підготував запит до прокурорів. А блага звістка для Яворівського стосувалася розповсюдженої засобами масової інформації копії листа трьох українських літераторів до голови КГБ СССР Юрія Андропова. Цією копією не втомлювалися побивати по голові, в першу чергу, двічи обраного голову СПУ. Ще до двох підписантів листа, Дмитра Павличка й Івана Драча, правдошукачі чиплялися меншою мірою. В числі обвинувачів був і я, бо та скандальна копія була виготовлена на досить високому рівні. Важко було в неї не повірити, особливо, коли дуже того хотілося.

Полковник КГБ Іван Котовенко, що прослужив у секретному відомстві достатньо для того, щоб орієнтуватися в паперах не на самодіяльному рівні, відокремлюючи фальшивки від справжніх документів, навів мені свій доказ абсурдності появи персони Яворівського серед підписантів компроментуючого листа.

Коли відомі столичні літератори, талановиті поети Дмитро Павличко та Іван Драч вже верховодили, або ж, принаймні, прагнули керувати процесами у Спільці письменників, персону літератора Володимира Яворівського ніхто не знав, майбутня зірка літературного боксу тоді сумлінно працював подалі від столиці у запоріжському телерадіокомітеті. А Іван Драч у 1973-му вже був автором 5-ти поетичних книжок, Дмитро Павличко, геніальний прекладач сонетів Шекспіра– сяяв промінням прогресу головним редактором найпопулярнішого літературного журналу «Всесвіт». Часто переклади українською з іноземних авторів першими з»являлися у павличковому журналі в Києві, а вже згодом на російську перекладали їх у Москві. А майбутня спілчанська зірка Володимир Яворівський у рік написання листа до голови КГБ СССР Юрія Андропова був літературним «салагою», бо лише нещодавно вступив до лав СПУ.  Потрапити до компанії «стариків» Яворівський, буцімто, міг лише від необізнанності втаємничених компіляторів листа до Андропова, плід їхньої праці вперше було оприлюднено лише через чверть століття, у рік національно-патріотичних збурень в Україні.

«Розділяй і володарюй» – не спрацювало повною мірою, у лист до Андропова повірили закомплексовані на пошуках «зрадників», «стукачів», «кагебістів» українські патрійоти, замість реальної роботи забрудненими в антиукраїнському лайні руками налаштовані на щоденні гігієнічні процедури по очищенню своїх рядів незайманих, стерильно чистих борців за українську ідею. У їхньому високо духовному гурті, цнотливість якого не мала викликати жодних сумнівів, деякий час, визнаю, ситуативно перебував і я.

Якби дата на розповсюдженій копії листа була на кілька років старшою, на думку полковника КГБ Івана Котовенка, от тоді не було б нестиковки боксера любителя Яворівського, що лише років через п»ять мав би перейти до товариства відомих професіоналів, з авторитетним послужним списком заслужених спортсменів літературного професійного боксу – Дмитром Павличком та Іваном Драчем. Таварісчь Солдатенко, що, згідно висхідних даних в кінці листа, готував підлабузницький текст, направлений до голови союзного КГБ від вірних комуністичній партії і радянському уряду відомих українських радянських письменників, мав би підібрати на роль третього Каїна іншу кандидатуру, ніж маловідомого тоді боксера любителя Яворівського із Запоріжжя.

...Резонні зауваги багаторічного профі з секретного відомства переконали б мене остаточно, що й змусило б разом з товариством запеклих «прихильників» Яворівського впасти на коліна, та й просити пробачення в обмовленої літературної зірки, що виведена була на орбіту СПУ у час гонінь на українську інтелігенцію, якби не одна обставина, що стала відома мені лише під час підготовки цієї книжки до друку. Прокурор, що у семидесятих роках виступав на суді від імені держави, звинувачуючи автора дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюбу в антирадянській діяльності, цитував текст саме цього листа від трьох українських літераторів різних поколінь, відправлений до Москви, як приклад радянського патріотизму, що мав би наслідуватися підсудним літературним критиком, замість ним «лити воду на антирадянський млин». Для пошуковців істини було б краще, якби цю інформацію оприлюднив головний учасник того процесу «в»язень сумління» Іван Дзюба, а не один з залучених до процесу свідків. З філософсько-публіцистичного дослідження «Україна не Росія», пера відомого мислителя з літературним талантом ми довідались про суттєві відмінності ментальності нібито братніх, нібито обох слов»янських народів. Не дивуймося, що рядок пісні російського барда Олександра Галича «Промолчи, попадешь в палачи» в Україні має переклад персонально для українського патрійота Івана Дзюби: «Промовчи, й попадеш у міністри і академіки».

... Помічник народного депутата Яворівського надто довго тягнув з відправленням  запиту свого шефа до Генеральної Прокуратури. Кожного разу, коли я телефонував, оповідав мені різні причини затримки. До того ж сам Яворівський не поспішав поставити підписа під своїм запитом. Пояснити можна було хіба тим, що нардеп із фракції БЮТ майже не виходив з приміщення Печерського суду.

 

*        *        *

 

Юрій  АНДРУХОВИЧ

Це стало набридати. І я вирішив піти іншим шляхом. А, що, як спробувати подати голос з Європи? Якщо західна літературна громадкість поцікавиться істиними причинами смерті українського поета, може, це посприяє організації дієвої прокурорської перевірки. Ми ж прямуємо до Європи! Та добратися до західних захисників честі, гідності й самого життя літературних колег з інших країн можна було мені лише через посередників.

...Вже майже на всі сто розкрили вбивство Гонгадзе. Та й симпатичного журналіста Гіві було вбито, якщо вірити обгрунтованій лінії захисту Президента Леоніда Кучми, та й моєму власному переконанню, не за професійну журналістську діяльність, ця версія була єдиною і пріоритетною лише під час акції «Україна без Кучми». А, насправді, під заклання було обрано невинну жертву лише тому, що на плівках майора держохорони Мельниченка попередньо було зафіксовано, як Леонід Кучма із особисто зацікавленим в тому царедворцем-бабієм Литвином з наставленими йому оленячими пантами,  промивали кісточки молодому журналістові пріоритетної для жінок зовнішності. Вбито було майбутнього Героя України – інтернет журналіста, що особливо не виділявся серед колег небезпечним для влади інтелектом – з провокативною метою, зіпсувати міжнародний імідж Президента України Леоніда Кучми. Якщо не зіпхнути його з посади на дострокових виборах, звільнивши місце більш поступливому кандидату, то, в крайньому випадку, «замовленням» вбивства Гонгадзе зв»язати руки очільнику України. Після принципового протистояння на острові Тузла Леонід Кучма несподівано для закулісних режисерів почав показувати свій норов, твердо відстоював політичні й економічні інтереси України.

А ми ж, очевидно, сьогодні маємо вбивство  поета сатирика Миколи Холодного саме за його творчість, за громадянську позицію небайдужості до потворних явищ в незалежній Україні! Це не брудна підстава проти Президента Кучми, жертвою якої став журналіст Георгій Гонгадзе, який, на його біду і на втіху провокаторів, опинився не в тому місці і не в той час.

«...- Шкода, - зітхнула Амальтея. – Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького? – Рілького? – перепитав Немирич. – Ні, не я. Я знаю напам»ять тільки Гайного і Холодного». – Юрій Андрухович. Рекреації: повість (Сучасність. – 1992, №1).

До літератора Юрія Андруховича! Він і двоє його подєльніков по творчій групі поетів Бу-Ба-Бу – Віктор Неборак та Олександр Ірванець – небезпідставно вважають поета авангардиста шістдесятих років  Миколу Холодного своїм предтечою у виклику традиційній поезії. Урочисто присвоїли Холодному звання академіка Бу-Ба-Бу. Андрухович листувався з Холодним з теплими синівськими словами вдячності хрещеному батькові. Про кровотворний, судинний зв»язок між бубабуїстами з лідером поетичного авангарду 60-70-х років  Миколою Холодним писали й пишуть літературознавці, дослідники  вітчизняного поетичного процесу.

А нині Юрій Андрухович не менш відомий український прозаїк на Заході, ніж в Україні. Не знайти кращої кандидатури захисника поета, ніж відомий своїми прогресивними заявами у Європі літератор, уособлюючий нову українську інтелігенцію, очищену від кар»єрного блуду й совкового пристосуванства. Зателефонував на домашній номер письменника до Івано-Франківська. Слухавку узяв молодий чоловік, певно, близька Андруховичу людина. Не дивно, що хазяїн помешкання виявився за кордоном. Який ангел небесний допоміг мені умовити непоступливого родича письменника надати мені – якомусь незнайомцю – електрону адресу творчої людини Юрія Андруховича? Якби  відповідь знав, то неодмінно й сказав.

Наводжу зафіксоване моєю поштовою електроною адресою листування з письменником Юрієм Андруховичем з приводу смерті поета Миколи Холодного. Прошу пробачення у відомого літератора, що роблю це без його дозволу. Оксана Забужко оприлюднила своє листування з Юрієм Шевельовим  після його смерті, коли питати дозволу у покійника – юридичного співавтора книги – вже не дозволяли біологічні закони розкладу білкової матерії. Чекати ж на смерть моложавого, повного творчих сил й духовної енергії Юрія Андруховича не продуктивно, та й не хочу накликати біди.

Під час довгого електроного листування з Андруховичем, як стало відомо пізніше, запит від народного депутата Володимира Яворівського разом з моєю заявою вже потрапив до Ген.Прокуратури, а звідти було його передано до Чернігова.

Далі відійду від професійної звички спец.кора і газетного оглядача коментувати, вставляти свої «п»ять копійок». Надаю це право спокійним та вдумливим читачам, більшість яких, дуже сподіваюся, з піететом ставляться до літературної зірки  Юрія Андруховича, бо цього разу вірю їм більше, ніж собі.

23 червня 2011 р. 19:39

 

Добридень, пане Юрію! Вас з Києва потурбував журналіст Георгій Бурсов.

Нещодавно вийшла книга "Другий крик з могили Миколи Холодного", автор

винничанин Михайло Каменюк. Серед процитованих листів до Миколи є

теплі слова й від Вас. Це й спонукало мене звернутися до Юрія

Андруховича із сумною звісткою. Микола не помер, його вбили. Про це я

дізнався нещодавно. Тому є опосередковані свідки. Нині намагаюся

зібрати  компанію колег Миколиних і близьких йому по духу для

колективного звернення до Ген.Прокуратури з вимогою розпочати

слідство. У Києві це нелегко, Микола залишив некомфортні спогаді у

багатьох "вкраїнців-чухраїнців". На районному рівні, де сталася

трагедія, були проігноровані усні заяви головного свідка. До того ж є

люди, кому він розповідав про нічні крики й звуки бійки з квартири

Миколи. Якщо Ген.Прокуратура не захоче розслідувати, усе так і

залишиться: самотній поет Микола Холодний помер "від гострої серцевої

недостатності" - поверховий висновок судмедекспертів. Телефоном

погодився взяти участь у колективному зверненні до прокуратури

львів"янин Мирослав Маринович. Якщо Ви з ним у нормальних стосунках,

звертань до прокуратури може бути два. Столиця від себе, захід від

себе. Може, так буде ліпше. Подробиці в мене, як і прізвища з адресами

свідків. Микола воював зі злочинною місцевою владою. То були

чернігівські обласні й остерські районні очільники  часів  Президента

Ющенка і Прем"єра Єханурова. Нехай Господь вибачить мені таке

порівняння: якщо Гонгадзе було вбито, фактично, ні за що (з

політичних міркувань під записи Мельниченка), то Миколу вбито за його

громадянську життєву позицію, можна сказати, за гостро сатиричну

літературну творчість. Що він писав і про кого, Вам, пане Юрію, добре

відомо, як і мені.

Зі щирою повагою, Георгій Бурсов.

 

 

24 червня 2011 р. 13:45

 

Вітаю, пане Георгію!

Микола Холодний -- наша леґенда, одна з найяскравіших. Сумно, але жодного разу я не перетнувся з ним особисто. Певний час, ближче до середини 1990-х, ми з ним листувалися, тоді ж я опублікував у франківському "Перевалі" добірку його віршів, і наступного року за один із них ми разом із Віктором Небораком та Сашком Ірванцем присудили йому нашу щорічну Премію Бу-Ба-Бу за найкращий вірш року. Пан Микола виявився єдиним лауреатом цієї премії за всю історію її 12-річного існування, що його ми так і не зустріли. Копію цього листа я висилаю на адреси Сашка і Віктора. Мені здається, це важливо.

Так, я готовий підписати звернення з цього приводу. Сподіваюся, що й мої друзі також.

З найкращими побажаннями -- Юрій Андрухович.

 

 

 

 

24 червня 2011 р. 15:45

 

Добридень, пане Юрію! Оскільки ми особисто не знайомі близько, каюся,

мав певні сумніви щодо Вашої реакції. У Києві давно, ще за його життя,

гострили зуби на Миколу  персонажі його творчості з числа, нібито,

"колег". По смерті Холодного почалося планомірне обпльовування поета

дослідниками його "зрадництва". Попереду Іван Малюта, ще доктор

філ.наук Наєнко, який  жив з Миколою в одній кімнаті гуртожитку,

вечорами пиячив, коли Микола просиджував у бібліотеках. Ще є один

пацанчик Дроздовський, ще не було цього "молодшого наукового

співробітника Інституту літератури" зачато батьками, як Миколу вже

знав весь світ. Оці нікчеми нині узялися тупцюватися на покійнику. За

життя Миколи, завбачливо обходили його стороною. Коли ж випадково

довідався про трагічні обставини смерті, в мене з"явилася версія

"замітання слідів злочину". Можливо, ті "дослідництва" ініційовані та

проплачені. Певно, намір був "покалічити, покарати, закрити рота..."

А, в результаті "синдрому виконавців" - вбивство. Це мої припущення.

Як технологічно організувати звернення до Ген.Прокуратури, не знаю.

Може, продублювати відправленого поштою листа відкритим текстом у

пресі? На сайти не звертають уваги, потрібне паперове видання. У Києві

один Герой України відмовився, інший академік, також Герой, поки що

відмовчується, хоч присвятив Миколі на папері чудові рядки. Отаке

маємо "відважне" українство у центрі країни. Ще один нардеп ніяк не

підпише заготовлений текст, бо дуже зайнятий політикою, переймається

долею ЮВТ. Якщо Ви, пане Юрію, разом з бубаїстами візьмете ініціативу

звернення із Заходу, ще й долучите Мариновича (з ним я мав телефоном

розмову), ваша спільна галицька ініціатива виявиться чи не першою.

Додаткові відомості для звернення до прокуратури вишлю, як тільки

виникне потреба.

Тисну руку, Георгій Бурсов.

 

 

28 червня 2011 р. 1:00

 

Вітаю, пане Георгію!

Для початку я мав би глибше вникнути у справу. Для цього мені у свою чергу треба би повернутися в Україну. Це станеться приблизно за місяць, тоді й будемо вирішувати. Звичайно, я завжди на зв'язку -- якщо йдеться про цю електронну адресу. Тобто якщо постане така необхідність, то я можу долучитися поштою і звідси.

З найкращими -- Юрій Андрухович.

 

 

1 липня 2011 р. 13:08

 

Добридень, пане Юрію! Звернувся до Вас - давнього Миколиного

однодумця, що здавна захоплювався його творчістю - бо щиро гадав,

звернення до Ген.Прокуратури від відомого у світах письменника

набагато  дієвіше, аніж від "приятеля Холодного" (так Бурсова

охрестив Ів.Дзюба). Звісно, з Вашого боку окрім емоційної реакції мала

з"явитися й цілком ХОЛОДНОкровна прагматика:  "Копію цього листа я

висилаю на адреси Сашка і Віктора. Мені здається, це важливо. Так, я

готовий підписати звернення з цього приводу. Сподіваюся, що й мої

друзі також."

Що там відповіли Ваші друзі? Невже, Холодний для них - пройдений

етап? Або ж, ініціатор Бурсов викликав "деякі побоювання". Як там не

було, які гальма й хто увімкнув письменнику Андруховичу, та звернення

до Ген.Прокуратури у вигляді "депутатського запиту" від нардепа з

Верховної Ради вже відправлено. На жаль, запропонована Юрію

Андруховичу "перша шлюбна ніч" Юрієм Андруховичем була проігнорована.

До речі, цей нардеп, хоч сам літератор, з творчістю Миколи не

знайомий. Навпаки, його вуха також не оминули плітки миколиних

заздрисників. Відповідно, й другом-шанувальником поета ніколи не був.

Гадаю, пане Юрію, додаткові звернення від колег літераторів до

ген.прокурорів не будуть зайвими. Зі щирою повагою, Георгій Бурсов.

P.S.

Щодо Вашого друга Сашка, також шанувальника Миколиного. Запевніть

п.Сашка, може бути спокійним: комфортне довге життя і смерть аксакала

української сатири у власному ліжку під час приємних сновидінь -

гарантовані.  Сатирика Ірванця за творчість й громадянську позицію

ніхто й ніколи навіть пальцем не зачепить.

 

 

 

4 липня 2011 р. 1:16

 

Вітаю, пане Георгію!

Я кілька днів перебував поза будь-яким засягом дуже високо в горах, тому не відписував. Утім, я не зовсім розумію тон Вашого листа і ще більше не розумію, чим я його заслужив. Про яке таке право першої ночі Ви пишете?

Для ясності хочу повторити, що я готовий прочитати і підписати звернення з приводу ймовірного чи фактичного вбивства Миколи Холодного. Але не до ГПУ, як і до жодного іншого органу теперішньої влади. Які ще звернення до цих бандитів і виродків? Вони на них реаґують? Вони ж ні на що не реаґують.

Отже, замість якогось там звернення я просто написав би свій текст і опублікував його там, де мене ще публікують. Хоча для цього в мене нині замало матеріалу, фактично його навіть не замало, його немає.

Тож я й написав Вам, що мені спершу треба повернутися в Україну, це відбудеться через три тижні.

Що тут не так, поясніть мені.

З найкращими -- Юрій Андрухович.

 

4 липня 2011 р. 9:50

Добридень, пане Юрію! Спершу дозвольте вибачитись за не зрозумілі

нюанси мого послання. "Перша шлюбна ніч" - це право феодалів... і так

далі. Асоціація - з Вами згоден, не дуже... Мав на увазі, що якби

першим прозвучав голос від Вас - відомого літератора - не з совкової

колоди! - це мало б до того ж політичний резонанс. А прокурори

реагують, якщо з Банкової приходить "вказівка".  Вам не байдуже ім"я

Миколи, як я побачив з цитування Вашого листа до нього. Спроба

порадитися з друзями - Ірванцем та Небораком - насторожила мене. Люди

творчі. А Ірванець до того ж самозакоханий "український Петроній", що

виплива з назви останньої його збірки "бойової сатири", що не дуже

вирізняється від творінь батьків-аксакалів, типу "сатирика" Павла

Глазового, інших дозволених в ЦК КПУ. Приклад Холодного для Вашого

Сашка недосяжний. І, слава Богу! Небіжчиків й так досить. Суб"єктивне

враження, нічого не поробиш! Я й подумав, що своєю відповіддю Ваші

друзі увімкнули якісь гальма Андруховичу, хоч до Віктора я нічого не

маю, більше того, солідаризуюся з ним, щодо погляду на творчість

багині СтаЛіни Костенко  http://www.bursov.net/publisist/78.

(опублікував також на львівському сайті "Вголос").

Щодо Вашої ідеї виступити в пресі від свого імені. Давайте трохи

зачекаємо, Ген.Прокуратура має відреагувати на звернення нардепа. Мене

мають викликати на розмову, де я офіційно під протокол оприлюдню імена

свідків. Головний - раптово помер. Інші бояться не безпідставно. Від

того, як нинішня центральна влада поставиться до ініціювання

розслідування, й буде, на мій погляд, залежати зміст і тон Вашого

виступу у пресі. Коротко про подію я написав у своєму блозі на

"Вголосі" (ПОЕТИ НЕ ВМИРАЮТЬ. ПОЕТІВ ВБИВАЮТЬ). Також у розділі

"Література" на українській частині "Кавказцентру" (МИКОЛА ХОЛОДНИЙ).

Якщо у вас, пане Юрію, виникнуть інші міркування, пишіть.

Зі щирою повагою, Георгій Бурсов

 

4 липня 2011 р. 16:31

> Спершу дозвольте вибачитись за не зрозумілі

> нюанси мого послання. "Перша шлюбна ніч" - це право феодалів... і так

> далі. Асоціація - з Вами згоден, не дуже...

Ну, нічого. Я десь так приблизно і здогадувався.

Мав на увазі, що якби

> першим прозвучав голос від Вас - відомого літератора - не з совкової

> колоди! - це мало б до того ж політичний резонанс. А прокурори

> реагують, якщо з Банкової приходить "вказівка".

Та наша проблема в тому, що з цієї теперішньої Банкової вказівки не буде. Вони таке просто іґнорують.

Вам не байдуже ім"я

> Миколи, як я побачив з цитування Вашого листа до нього. Спроба

> порадитися з друзями - Ірванцем та Небораком - насторожила мене. Люди

> творчі. А Ірванець до того ж самозакоханий "український Петроній", що

> виплива з назви останньої його збірки "бойової сатири", що не дуже

> вирізняється від творінь батьків-аксакалів, типу "сатирика" Павла

> Глазового, інших дозволених в ЦК КПУ. Приклад Холодного для Вашого

> Сашка недосяжний. І, слава Богу! Небіжчиків й так досить. Суб"єктивне

> враження, нічого не поробиш! Я й подумав, що своєю відповіддю Ваші

> друзі увімкнули якісь гальма Андруховичу,

Ні, не увімкнули, але їхні відповіді не містили в собі нічого спеціально інформативного, щоб ним поділитися. Обидві зводилися до того, що да, варто би. Тобто, що вони не проти. Хоч Віктор при цьому висловив сумнів, мовляв, за такою давностію лєт навряд чи вдасться що-небудь зрушити з місця.

хоч до Віктора я нічого нем

> маю, більше того, солідаризуюся з ним, щодо погляду на творчість

> багині СтаЛіни Костенко  http://www.bursov.net/publisist/78.

> (опублікував також на львівському сайті "Вголос").

Так, я прочитав, дякую.

> Щодо Вашої ідеї виступити в пресі від свого імені. Давайте трохи

> зачекаємо, Ген.Прокуратура має відрегаувати на звернення нардепа. Мене

> мають викликати на розмову, де я офіційно під протокол оприлюдню імена

> свідків. Головний - раптово помер. Інші бояться не безпідставно. Від

> того, як нинішня центральна влада поставиться до ініціювання

> розслідування, й буде, на мій погляд, залежати зміст і тон Вашого

> виступу у пресі. Коротко про подію я написав у своєму блозі на

> "Вголосі" (ПОЕТИ НЕ ВМИРАЮТЬ. ПОЕТІВ ВБИВАЮТЬ). Також у розділі

> "Література" на українській частині "Кавказцентру" (МИКОЛА ХОЛОДНИЙ).

> Якщо у вас, пане Юрію, виникнуть інші міркування, пишіть.

Поки що, як мені здається, хай так воно й буде. Я тим часом розшукаю Ваші блоги -- і взагалі буду жити з цим усім у голові.

З найкращими -- Юрій Андрухович.

 

4 липня 2011 р. 18:58

Пройшло п"ять років. Проте тема гаряча, пече, особливо друзів. Ще раз

моє вітання, пане Юрію! Дев"яносто відсотків киян (і не тільки киян)

так і кажуть мені: "Йому воно не допоможе... Миколу тим не оживити...

Хай вже так буде, як воно є..."  Відвертий спротив з боку ідейних

антипатиків, особливо вкраїнських заздрисників. Знайшлися

"шістдесятники" з літераторів, фізіономії яких не здатні приховати

почуттів: "Без Холодного наші ряди чистіші. Й нам вільніше дихати без

цього літературного хулігана, що своїми нікчемними провокативними

віршами закривав від читача наші високі, духовні витвори. Він грубо й

безцеремонно затуляв  прагнення до захмарних польотів

мистців-літераторів, що творять чисту поезію й прозу". Не смійтеся.

Приблизно так воно і є, хоч імен отих "дисидентів"-"шістдесятників" не

називаю. Загальне їхнє ім"я  УКРАЇНСЬКА ЗАЗДРІСТЬ.

Є обставина, що додає впевненності: ініціатива не буде похована.

Трагедія трапилася у часи, коли царювали в країні політичні антиподи

нинішньої влади. Власне, не царювали, а очолювали безлад по всім

напрямкам.

Дякую, пане Юрію, що Ви не належите до отих збайдужілих до "чужої

хати" й "сусідської корови" ЧУХРАЇНЦІВ. Георгій Бурсов.

 

29 серпня 2011 р. 21:59

Добрий вечір, пане Юрію! За час, що минув, одержав відповідь з

Генеральної прокуратури. Направили моє звернення до прокуратури

Чернігівської області. Одержав першого листа з прокуратури

Чернігівської області. Цитую: "Ваше звернення щодо неналежної

перевірки обставин смерті Холодного М.К., які мали місце весною 2006

року у місті Острі Чернігівської області, та з інших питань

розглянуто.

Постанову помічника прокурора Козелецького району Великохатньої С.М.

про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті Холодного

М.К. від 24.03.06 скасовано, а матеріали для організації додаткової

перевірки направлено прокурору Козелецького району.

Про результати перевірки Вас буде повідомлено прокуратурою Козелецького району.

Заступник прокурора області О.О.Седлецький."

Прочитав ваш допис про Миколу на сайті 1+1. Гадаю, якщо ми з Вами не

зробимо екстравагантну спробу, залучивши до цієї теми більш вагомі для

громадської думки, бажано, друковані видання, справу можуть спустити

на гальмах. Те, що попереднє рішення прокуратури скасовано - лише

перший малесенький крок до істини.

Пане Юрію, Ваше ім"я говорить набагато більше, аніж моє. Не буду

перелічувати свої марні спроби викликати у київських "колег" Миколиних

хоча б співчуття. Якби Ви приїхали до Києва, можна було б організувати

прес-конференцію в УНІАНі. Ми змогли б долучити до теми розслідування

кримінальні відділи загальноукраїнських видань, для справи байдуже,

україномовних чи російськомовних. До того ж, сайт УНІАНу читають не

лише в Україні. Якщо цей варіант Вас зацікавить, і матимите можливість

відвідати столицю, було б добре попередньо розмістити на УНІАНІ Вашу

статтю про загадкову смерть Миколи. Після статті прес-конференція мала

б більший резонанс.

Можливо, Ви запропонуєте якийсь інший несподіваний варіант. Мусимо

щось робити сьогодні, коли ще "залізо гаряче". Якби "загряниця" почала

цікавитися, було б непогано. Надзавданням є перетвореня банальної

"додаткової перевірки" Козелецької прокуратури, що в свій час

"прогавила" вбивство - на реальну прокурорську постанову про відкриття

кримінальної справи з залученням свідків.

Мій мобільний ----------------.

ЯКЩО НЕ МИ, ТО ХТО?!

З повагою, Георгій Бурсов

 

3 вересня 2011 р. 22:13

Пройшов майже тиждень, а відповіді  від Вас, шановний пане Юрію, не

отримав. Якщо це збій в інтернет листуванні, роблю ще одну спробу,

повторюю висланий текст 29 серпня:

........................................................................................................................

P.S.

Насамкінец дозвольте, пане Юрію, додати ще кілька речень. Якщо Ваш

блог на 1+1 і є Вашим особистим внеском у справу пошуку істини, я

розчарований, бо від Вас, як мінімум, закоханої у творчість покійного

поета людини з "іменем", чекав на більш емоційний, головне, конкретний

вияв почуттів до вбитого ГРОМАДЯНИНА і ПАТРІОТА своєї батьківщини, а

не лише, як до "батька" бу-ба-буїстів. ДУЖЕ хочу, щоб відсутність

відповіді від Андруховича була викликана саме відсутністю інтернет

зв"язку. Бо прикро і, повірте, не хочеться ставити галицького

неокласика в один ряд з київськими добродіями, уродзьонними

маларосо-хахлами.

Зі щирою повагою, ГБ

 

 

6 вересня 2011 р. 20:10

Пане Георгію,

ні, не збій в інтернеті, а передусім 1) багато був у дорозі, нині, зрештою, також; 2) обмірковував Вашого листа з усіх боків; 3) тим часом усе вирішилося таким чином, що я таки отримав запрошення і візу, тож позавтрім відлітаю з України на кілька місяців. Утім, якби цієї обставини й не існувало, я все одно не пішов би на ту прес-конференцію, хоч і вдячний Вам за ідею. Чому ні? Ну, мабуть, у першу чергу через невір'я, що ці зусилля дадуть якийсь результат. Бо якщо й дадуть, то лише в контексті чужої політичної гри. Не люблю бути знаряддям.

Ви питаєте ЯКЩО НЕ МИ, ТО ХТО?!

А я впевнений, що є кому і зовсім без мене.

З повагою -- Юрій Андрухович.

«...А багаттю розпалюватися не хочеться, ось і вся розмова...» (переклад Георгія Бурсова рядка з російськомовного романсу Вахтанга Кікабідзе)

 

 

Генеральна прокуратура України вже отримала від народного депутата Володимира Яворівського запит разом із моїм зверненням до нього, де докладно були перелічені обставини  смерті Миколи Холодного. Було назване лише одне ім»я свідка й додатково сказано, що решта свідків готові давати покази виключно у Києві, бо  мають обгрунтовані побоювання, що в Чернігові їм закриватимуть рота у будь-який спосіб. П»ять років вони мовчали, розговорити їх нині під протокол – неабияку психологічну вправність треба мати.

По старій, відпрацьованій ще при СССР схемі, коли порушникам законів на місцях надавалося першочергове право розслідувати свої ж злочини, заяву зі столиці було відфутбольовано до Чернігова. З першим, названим мною свідком ніхто не зв»язувався, решту, тим паче, не намагалися потурбувати.  Мене, ініціатора звернення до Ген.Прокуратури, не викликали на розмову, щоб уточнити деталі, потрібні для ініціювання реального розслідування ймовірного тяжкого злочину, вбивства. Певно, що поява запротокольованих свідчень, що протирічили б офіційному висновку - «смерті від серцевого нападу» поета Миколи Холодного - когось серьйозно занепокоїла.

 

Немає лиха без добра. Принагідно, була ще раз підтверджена виняткова геніяльність українського письменника Юрія Андруховича, цього разу, як провидця-ясновидця марності пошуків злочинців за допомогою прикриваючої їх злочинної влади. Марно, не продуктивно витрачати енергію й свій творчий дорогоцінний час, бо високе призначення таланта інше, ніж займатися буденними дурницями. Немає нічого дивного, коли екзальтована почуттями один до одного пара закоханих навколо себе нікого не помічає. То, чому ж самозакоханий письменник повинен відволікатися від милування власною персоною? Галицька рок-зірка Сестричка Віка (Вікторія Врадій) у своєму хіті, що на початку 90-х лунав з всеукраїнскої естрадної орбіти, тонко підмітила нарцисівську ментальну рису своїх земляків галичан: «самолюбованіє». Звісно, позицію устрємльоного до щедрої на гранти Європи українця нової генерації, з буйної порослі вкраїнських письменників часів Незалежності, можна було б інакше, точніше охарактеризувати, як і позицію обох літературних дідів, Героїв України, які непогано прилаштувалися і, на відміну від європеїда Андруховича, гордо обходяться без  «сумнівного з патрійотичної точки зору західно-європейського грантового фінансування». Та ми, природжені українські оптимісти,  звикли шукати позитив у будь-якій купі, пак, купці сцифічним духом споріднених талантів (перепрошую: сПЕцифічним духом).

Отже, я невимовно гордий тим, що шукаючи підтримки у трьох солідних українців – двоє солідні віком і мудрістю аксакалів, ще один солідний успішною власною презентацією у Європі, як сучасний український письменник, - побіжно підтвердив нездоланну міць майже 100-річної злуки між західною частиною країни з її центральними та східними регіонами. Юрій Андрухович – це Галичина. Борис Олійник – Полтавщина, центр країни. Іван Дзюба – Донеччина. Як же не радіти, як не милуватися національною гармонією? Незнищенною вкраїнською «хатою, що скраю» споріднені усі троє політично різновекторних літераторів. Нехай імперські шовіністи, що пророкують розпад України, подавляться! Не зруйнувати  ментальну злуку очільників нашої духовності.

 

                                                   «................................................

                                                   Самоїди ви, спини чиї

                                                   приросли назавжди до жорен.

                                                   Вас під шкло б у музей покласти,

                                                   де нам радісно смерть козиря.

                                                   ..................................................

                                                   Ви загинете, аки обри.

                                                   І не буде до вас мені діла.

                                                   Я чужий вам. Хоч я від кобри

                                                   отієї, що й вас породила.»

                                                   (Микола Холодний. - «Обри», 1970р.)

                                                       

.  

 

*         *         *

 

 

ПЕРШІ  ВІДПОВІДІ  З  ГЕНЕРАЛЬНОЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ,  З  ПРОКУРАТУРИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

ГЕНЕРАЛЬНА  ПРОКУРАТУРА  УКРАЇНИ

 

12. 07. 2011. №04/2/1/3– 805-11

 

Бурсову Г.Є.

                                                                                                             М.Київ

 

Вашу скаргу щодо неналежної, на Вашу думку, перевірку обставин смерті Холодного М.К., які мали місце весною 2006 року у місті Острі Чернігівської області та з інших питань, що надійшла разом із зверненням народного депутата Яворівського В.О. розглянуто.

Оскільки порушені у скарзі питання належать до компетенції прокурора Чернігівської області, яким не приймались рішення  за наведеними у них доводами, на підставі ст.121 Конституції України та ст.ст.13 і 15 Закону України «Про прокуратуру» ці документи направлено для вирішення прокурору Чернігівської області. Йому доручено організувати належну перевірку доводів, прийняти рішення згідно з вимогами чинного законодавства, повідомити Вас та народного депутата України про вжиті заходи у спосіб, передбачений Закону України «Про статус народного депутата України», та у терміни. Встановлені Законом України «Про звернення громадян».

Генеральною прокуратурою України вирішення Вашої скарги взято на контроль.

 

Старший прокурор відділу нагляду

за додержанням законів

при розслідуванні злочинів проти життя                                 М. Удовиченко

 

(«ЗаконУ» замість «ЗаконОМ» - це не помилка, звичайнісінька описка при перевантаженні паперовими скаргами канцелярії Ген.Прокуратури. – Г.Б.)

 

 

На 23-й день після листа з Ген.Прокуратури отримую лист з Чернігова.

 

 

ПРОКУРАТУРА  ЧЕРНІГІВСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

 

04. 08. 11  №06/1-2253-11                                                            Бурсову Г.Є.

 

Ваше звернення щодо неналежної перевірки обставин смерті Холодного М.К., які мали місце весною 2006 року у місті Острі Чернігівської області, та з інших питань розглянуто.

Постанову помічника прокурора Козелецького району Великохатньої С.М. про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті Холодного М.К. від 24. 03. 06 скасовано, а матеріали для організації додаткової перевірки направлено прокурору Козелецького району.

Про результати перевірки Вас буде повідомлено прокуратурою Козелецького району.

 

Заступник прокурора області                                             О.О. Седлецький

 

 

 

Забігаючи наперед. Коли після листа з Чернігівської прокуратури вісім місяців по тому писав цю оповідь про ймовірне вбивство поета Миколи Холодного, обіцяні Ген.Прокуратурою повідомлення від Козелецької районної прокуратури про результати перевірки, як заявник ще не отримав. Певно, надто ретельно досліджують злочин, який прогавили... думкою маюсь.

 

А тепер, мої вибачення народному депутату Володимиру Яворівському! Каюсь! Якийсь мій внутрішній чортик підказав – а ми усі не без чортів, правда, Володимире Олександровичу? – що шлях до сердець прокурорів Ген.Прокуратури за дороговказом тоді ще очільника Спілки письменників України – непевний шлях. Й не такий продуктивний, як нам хотілося б. До того ще й маю психологічні виправдання своїй непевності.

Пригнічений, дещо песимістичний мій стан  пояснювався обломом на трьох попередніх укр.літераторах, до яких звертався по допомогу. Вони різні за формою творчого самовираження, діаметрально протилежні один одному – політично. Проте, усі троє мають невиліковну родову травму – за походженням  е т н і ч н і  в к р а ї н ц і (який смисл вкладає автор у підмет «вкраїнець» з присудком «етнічний» читачі дізнаються після прочитання «ЗАПОВІТУ» Миколи Холодного, 1968 року написання, який далі буде). А це неабияка пом»якшувальна обставина. Беручи до уваги позицію самоусунення вкраїнських VIP-інтелігентів, співзвучну позиції «поміркованого» вкраїнця з сатиричного оповідання Володимира Винниченка «Поміркований та щирий», доходжалих... видатних діточок неньки України... розуміємо.

 

 

*        *    *

 

ЯК МОЖЕ,  ДОПОМАГА  АДМІНІСТРАЦІЯ  ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ?  ДРУГА  ВІДПОВІДЬ  ВІД  ПРОКУРОРІВ

 

 

Отже, набравшися духу, телефоную до радника з питань культури Президента України.

Ганна Миколаївна була небагатослівною. Сказала, зв»яжіться з моїм помічником. Йому й переслав свого листа до пані Ганни Герман. Ще й підбірку віршів Миколи Холодного.

                                          « Раднику Президента України

                                                         п.Ганні Герман

 

 

Добридень, шановна Ганна Миколаївна!

 

Звертається до Вас журналіст Георгій Бурсов

 

При особистому спілкуванні, звісно, можна було б більш детально описати нюанси цієї впродовж п»яти років прихованої трагедії.

 

У 2006-му році (час Президента Віктора Ющенка, Прем»єр-Міністра Юрія Єханурова) по багатьом опосередкованим доказам та свідченням вбито поета, публіциста, який усе своє життя критикував владу. Для місцевої районної міліції та прокуратури – це так званий «висяк». Ретельне слідство ніхто не зацікавлений був проводити, бо обставини виявлення останків небіжчика не сприяли швидкому розкриттю злочина. Вирогідно, що існує  ініціативна зацікавленність з боку причетних до злочину владних осіб.

 

Весною 2006 року в Острі на Чернігівщині у власному помешкані зупинилося життя відомого поета шістдесятника Миколи Холодного. Двері до квартири М.Холодного відкрила міліція по заяві сусідів в середині березня. Експерти поверхово оглядали тіло покійника, що надто довго там перебувало до його виявлення. Висновок: «громадянин Микола Костьович Холодний 1939 року народження помер від гострої серцевої недостатності, від двох тижнів до двох місяців давності». На могилі поета поруч з датою його народження написаний лише рік смерті.

 

Сусідка чула уночі крики з помешкання Миколи Холодного і звуки боротьби, після яких він не з»являвся на людях. Про це в усній формі заявляла представникам органів внутрішніх справ. Точну дату не могла пригадати. Остерська міліція від неї не вимагала написати письмову заяву. Про нічні крики з квартири свого сусіда розповіла цивільній дружині покійного поета .................... Крім ............ цю розповідь про вирогідний злочин, що повинна була б привернути увагу правоохоронних органів,  чули ще четверо людей. Ці громадяни готові давати свідчення, якщо слідство буде організоване Генеральною Прокуратурою України, бо своїм правоохоронним органам на місці не довіряють, не безпідставно побоюються.

Сусідка, що чула нічні крики з квартири Миколи Холодного, раптово померла.

Громадянин Микола Холодний в останні місяці перед смертю, нібито, звертався до правоохоронних органів Чернігівської області з заявами про діяльність Чернігівського обласного керівництва і керівництва Остерського району, що мала ознаки злочинної.

У роки совєцького тоталітаризму збірки поезій Миколи Холодного, окремі вірші, літературознавчі дослідження друкувалися у США та Канаді. Також у Франції, Чехословаччині та Польщі. За надруковану у Римі книжку «Про душу в пісні та про пісню в душі» Миколу Холодного було нагороджено премією Папи Римського (перший, скорочений варіант публікації у київському журналі «Ранок»). Ще за життя поета його ім»я було внесене до Британської Енциклопедії. Лише у 90-х роках на батьківщині поета були надруковані дві книжки поезій «Дорога до матері» та «Усмішка Джоконди», обидві за рахунок автора.

Поет сатирик, що часто говорив гірку правду, не влаштовував багатьох, що мали хист пристосовуватися до будь-якої влади. У 1972 році за «антирадянську пропаганду, за виготовлення і розповсюдження...» був заарештований і перебував у слідчому ізоляторі КГБ. Після опублікування в «Літературній Україні» замітки «На терезах совісті» з підписом «Микола Холодний» поета було звільнено й вислано зі столиці у провінцію, дозволено викладати російську мову в сільській школі.

В роки Незалежності дисиденту й політв»язню М.Холодному було надано державну прижиттєву стипендію. Та його намагання повернутися з заслання до Києва були марні. Поет сатирик, громадянин продовжував критикувати потворні явища в українському суспільстві. Мав ворогів, як з минулих часів «комуністичного тоталітаризму», так і з часів «нової демократії». Вже після його смерті знайшлися осмілілі «правдолюби» - насправді елементарні укр.заздрисники – роблять спроби очорнити талановитого сина України, поезіям якого, що розповсюджувалися Самвидавом -  не було рівних у шістдесятих роках: «Холодний зрадник, стукач КГБ...».

Дослідженням творчості й життєвого шляху поета, літературознавця, перекладача, публіциста Миколи Холодного займався академік Іван Дзюба.

На сьогодні найоб”єктивнішим дослідженням цього українського феномена є його стаття  з промовистою назвою «Я народжусь, коли помру...» (Микола Холодний)» вперше надрукована у журналі «Критика» (2006р., №6), а 2007-го потрапила до Дзюбиного тритомника «З криниці літ» (видавництво Києво-Могилянської академії).

 

30 липня 2012 року синові України, поетові Миколі Холодному виповнилось би 73 роки.

 

Додаю добірку, що, на мій погляд, характеризує поетичну творчість Миколи Холодного:

.....................................................................................................................................

Шановна Ганна Миколаївна! Чому звертаюся до Вас? Усвідомлюю, що по цій майже безнадійній справі може розпочатися  р е т е л ь н е  розслідування Генеральною Прокуратурою лише при наявності політичної волі найвищого керівництва держави. Ви, Ганна Миколаївна, як ніхто владні зрозуміти, що цього разу йдеться про вбивство літератора не з мотивів брудної політичної оборудки – під «плівки якогось майора» - а за його  р е а л ь н у  життєву позицію, за його творчість, непримиренну до багатьох потворних і небажаних явищ у нашому суспільстиві. Особисто я готовий давати свідчення під протокол і назвати імена людей, що ось вже п»ять років побоюються заявляти на районному рівні про вирогідне вбивство поета Миколи Холодного. Шкодую, що сам про те лише нещодавно дізнався.

З повагою, Георгій Бурсов. 06.06.2011р.»

 

Далі без коментарів наводжу відповіді прокурорів з Ген.Прокуратури та Чернігівської обласної прокуратури на запит з Адміністрації Президента, ініційований радником Президента п.Ганною Герман.

 

ГЕНЕРАЛЬНА  ПРОКУРАТУРА  УКРАЇНИ

 

-         09. 2011 №04/2/1/3-1805-11

 

                                                                                       Заступнику прокурора

                                                                                    Чернігівської області

старшому раднику юстиції

                                                                         Грищенку В.М.

 

                                                                         Бурсову Г.Є.

                                                           м. Київ

 

Направляю для організації перевірки звернення Бурсова Г.Є., яке надійшло з Адміністрації Президента України, щодо неналежного, на його думку, проведення перевірки обставин смерті Холодного М.К. та з інших питань

Про результати перевірки та вжиті, за наявності підстав, заходи прокурорського реагування повідомте автора скарги та проінформуйте Генеральну прокуратуру України з наданої копії відповіді.

Додаток: на 13 аркушах (першому адресату).

 

В.о. начальника

Головного управління нагляду

за додержанням законів при

провадженні оперативно-розшукової

діяльності, дізнання та досудового слідства

державний радник юстиції 3 класу                                           О. Каліфіцький

 

 

*         *         *

 

ПРОКУРАТУРА  ЧЕРНІГІВСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

03. 10. 11 №04/2/1-2253-11

Бурсову Г.Є.

                                                                                                              м. Київ

Ваше звернення до Адміністрації Президента України щодо необ»єктивного. На Вашу думку, проведення перевірки, розглянуто.

Встановлено наступне.

Слідчим відділом Козелецького райвідділу міліції проводилась перевірка за фактом смерті Холодного М.К. Згідно акту судово-медичного дослідження смерть настала від гострої серцево-судинної недостатності. Будь-яких тілесних ушкоджень не виявлено.

За результатами перевірки у порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі ст. 6 п. 1 КПК України. Зазначене рішення прийнято обгрунтовано, підстав для його скасування не вбачаю.

Відповідно до ст. 231-1 КПК України постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Ви вправі оскаржити до суду.

 

Заступник прокурора області                                                             О. Ясь

 

 

*         *         *

 

ВЕРСІЇ  КРИМІНАЛЬНОГО ВБИВСТВА ПОЕТА  МИКОЛИ ХОЛОДНОГО,  АСОЦІАЦІЇ  ІЗ  ВБИВСТВОМ  ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ

Моє довге життя на благодатній ниві України як не старалося, проте не зробило з мене Грицька Прицюцькуватого, маю цілком обгрунтовані підстави так думати. Звертатися до українського суду з оскарженням відмови у порушенні кримінальної справи? Мріяти про об»єктивність українських суддів, у солодкому сні уявляти собі незалежність судової системи від влади на місцях, як, втім, і обласної чи районної прокуратур? З психікою у мене усе в порядку, сон поки що - і слава Богу! - цілком здоровий, та й, пригадується мені, що клінічним ідіотом я не народжувався.

Насамкінець цієї сумної оповіді під прозаїчною, поширеною у наш час назвою «Биття головою об стінку» дозволю собі викласти власне тлумачення – за законами кримінального слідства – ймовірних версій наглої смерті українського поета Миколи Холодного.

Почну з найпримітивнішої, найпоширінішої  версії: «вбивство на побутовому грунті». Побутові сварки, як правило, виникають під час застіль. Микола Холодний з 1972 року принципово уникав й краплини спиртного брати до рота. Міліції та прокуратурі цією версією найлегше було б відсторонюватися від ретельного розслідування, яке могло б вивести на поважних осіб, з якими клопоту лицарям правопорядку не оберешся. Та, слід зауважити, в останні 10 років життя М.Холодного я з ним не спілкувався.

Версія друга: «був убитий грабіжниками». Квартиру Миколи Холодного могли грабувати, хіба що миші.

Версія третя: «любовний трикутник, ревнощі». В останні роки життя, після  кількох спроб мати свою сім»ю, Микола Холодний повернувся до свого першого кохання. Тоді, у шістдесятих, зовсім юному Миколі одружитися не дозволили інтриги КГБ після спроби молодого нареченого з друзями встановити пам»ятник Тарасу Шевченку у селі Шешори. Батьки миколиної обраниці не хотіли своїй юній донці - долі дружини, що роками чекає з ув»язнення свого чоловіка. Нині ж, на початку двохтисячних років, «перше кохання» Миколи Холодного вже була удовою, з дорослими дітьми.

Версія четверта: «кримінальні бізнесові інтереси». У наш час така версія також розглядається. Поет Микола Холодний до будь-яких бізнесів завжди був далекий. Ні з ким матеріальних оборудок не мав.

Версія п»ята: «перейшов комусь дорогу, погрожував викриттям чийогось злочину». Це вже тепліше, бо Микола Холодний усе своє творче, й не лише творче життя переходив комусь дорогу. Своїми віршами. Своєю публіцистикою. Своїми публічними виступами. Нарешті, своїми судовими позовами до владних чорноротих наклепників, що не могли терпіти біля себе поета з гострим сатиричним пером - білу ворону, що ніяким чином не пасувала їхній чорній зграї. Стосовно ж Чернігівщини, де народився й останні роки жив Микола Холодний, не так чорна зграя була вкрай невдоволена сусідством з поетом сатириком, як  червона, комуністична грая. Чернігівщина входить до червоного пояса з увінчаними свіжими квітами пам»ятниками Леніну, де при бутафорно-ліберальній «нєзалєжнасті» України безтурботно й комфортно почувають себе зловісні тіні минулого з червоно-кривавим відблиском.

Повертаюся знов до вбивства Георгія Гонгадзе. Асоціації з ймовірним вбивством Миколи Холодного так і напрошуються.

По суті, невинну жертву журналіста Гонгадзе було приречено на заклання заради політичних планів усунення від політики Президента України Леоніда Кучми. Комусь він був хороший в Україні, а кому поганий президент, та, однозначно, ніяк не влаштовував політичні сили, що прагнули найскорішого економічного й  політичного приниження країни, що вислизнула, не інакше, як дивом,  з послаблених ГКЧП імперських обіймів СССРосії.

Бездоганно розроблену російськими спецслужбами провокацію з залученням прямих своїх агентів в Україні, також чисельних агентів впливу – ностальгія за СССР не давала їм спокою – вдалося провести майже без помилок. Настільки ретельно проведено було операцію з убивства журналіста під плівки майора, нібито на замовлення чинного президента, що лише нещодавно у політичного загалу в Україні й за кордоном почали з»являтися обгрунтовані сумніви у реальності антикучмівської версії. А на рівні юридичного захисту екс-президента України, до якого зацікавлені сили й досі тулять-тулять, ніяк не дотулять роль «замовника вбивства», давно усе ясно. Хіба, що, з тактичних міркувань вголос не називаються імена справжніх замовників усунення від великої політики, конкретно, від влади Президента України Леоніда Кучми методом усунення з життя журналіста Георгія Гонгадзе.

Перейдемо до смерті поета Миколи Холодного, щоб на цій неймовірній асоціації пояснити хід речей. Чому ж смерть журналіста Гонгадзе ретельнійшим чином й досі, так довго розслідується Ген.Прокуратурою, а на смерть поета Холодного, вибачте, наплювати? Скаргу на бездіяльність чернігівських прокурорів  Ген.Прокуратура передоручила саме їм. А вони ж прогавили вбивство поета! Підкреслюю, як мінімум, прогавили. Бо, якщо зацікавлені особи  засідали у владних обласних, чи районних кабінетах – може, й досі засідають – без корумпованого прикриття вбивства не обійшлося. Чому ж  до смерті Миколи Холодного у Ген.Прокуратури «атнашєніє пльовоє», як колись висловився поет Володимир Маяковський?

А тому, що в реальних замовників розправи над поетом немає у власності, наприклад, Харцизського трубного заводу, на який можна було б покласти око. Зі справою  Гонгадзе, інший коленкор! Там зацікавлені особи примазатися до сталевих труб широкого діаметру мають, нехай фальшивого, та все ж «замовника» - громадську думку з голови вкраїнських обивателів й колом не вичешеш. Повезло, чи не повезло Леонідові Кучмі мати такого заможного родича, статки якого надихають шантажувати одразу обох – тестя й зятя? Не знаю, що й відповісти.

А от, що у такому аспекті не повезло Миколі Холодному, то це очевидно. Бо ймовірні замовники розправи над поетом, певно, що не мають надто привабливої власності, як Нікопольський феросплавний завод, щоб сискарі Ген.Прокуратури, почувши команду... від професійної своєї совісті, нарешті б очолили власне слідство по ймовірному вбивству українського поета. А не перекидали справу безалаберному, як мінімум, слідству Козелецького районного відділу міліції. А у міліції Козельця, як і по всій країні, справна цифра у статистиці давно переважила не те, що професійне сумління, навіть від гризот сумління козелецьких лицарів правопорядку залишилися одні ріжки да ніжки.

Не хочу і не буду закінчувати своє намагання відшукати істину, як здавна прийнято в боголюбивій Україні: «Бог усе бачить і на тому світі усім воздасть по заслугам! То ж спи спокійно, дорогий Миколо Костьовичу Холодний, у сирій землі. Нехай вона тобі буде тим пухом, якого за життя ти так і не дочекався...»

Відмова від реальних дій, з суто українським пасивно-благальним молитовним поглядом до Всевишнього, здавна й повсяк час влаштовує нечисту силу.

 

 

*         *     *

 

 

 

ЗГОРТОК   ВІРШІВ,   ЗАГОРНУТИХ  У  ГАЗЕТУ

 

Вперше зустрівся з Миколою Холодним, коли  вигнанцю з-за червоних мурів Київського університета – його елегантно було витурено за місяць до захисту диплома з п»ятого курсу філфаку «за побажанням трудящих», вибачаюсь, «за побажанням студентства та ректорату» - вже стукнуло 28 років, а у мене – студента початківця – невдовзі мав бути 20-річний ювілей. Між нами була істотна вікова різниця. Ще й чимала відмінність у життєвому досвіді. Дивився на поета – кумира бунтівливо налаштованої молоді – захопленими очима, як учень на вчителя, або як молодший брат на старшого брата.

Після більш, як двадцятирічної перерви, коли наші шляхи дивом знов перетнулися в кабіні ліфта видавництва «Молодь», Миколі вже виповнився 51 рік, а мені було 42 роки. Плинний час разом з теорією ймовірності наші вагові категорії істотно наблизили,  і поруч з Холодним я вже не був тим хлопчиком з шістдесятих, захопленим поетичним кумиром. А він набув деякої статечності, звісно, якщо порівнювати з відчайдушними роками його й моєї молодості. Та ми вже мали сприймати один одного за рівних. Ніколи не помічав за Миколою творчої пихи, зарозумілості, властивої членам СПУ, особливо тим, що осідлали  верхівку літературного Парнаса, згодом державні посади... – усе за скурвленим номенклатурним списком, затвердженим у «кабінетах».

 

Те, що я далі розповім, може викликати неоднозначні судження. Навіть додати пороху до обрізів рушниць браконьєрів, без утоми полюючих в літературних хащах за примарною здобиччю, за «стукачем» Миколою Холодним.

 

Звісно, я, як і усі в Радянському Союзі, був начуваний про держохоронну структуру КГБ і професійні штучки тих лицарів плаща та кінджала, коли поставлена партією і урядом мета виправдовувала виконавцям будь-які засоби, озброєним останніми новинками  шпигунської та розшукової техніки. А Микола на той час вже був  битий та стріляний. Принаймні, на відміну від мене, мусив пам»ятати перелік кримінальних політичних статей Карного кодексу, що дамокловим мечем висіли над активними учасниками духовного спротиву. Також  над випадково переступившими межу, що відділяла законослухняну сіру масу від непокірних й бунтівливих. Повинен був знати Микола, скільки й за що дають судді та прокурори? За ним – багатообіцяючим дОсидентом -  вже велося спостереження. Будь-хто, зустрічаючись з Холодним, міг бути «наружкой» сфотографований. Про всяк випадок – може знадобиться. Кілометрів фотоплівки, фотокамер і фотокорів  у гб-контори завжди було вдосталь.

 

Одного разу зустрів Миколу на вулиці Леніна, неподалік Театру опери і балету. Попросив мене зробити йому послугу. На оперну виставу вже збиралися глядачі, серед них  іноземні туристи. Я мав комусь з канадійських чи американських студентів – їх тоді приїхало до Києва кілька великих груп – передати згорток. Як вірний Юрко «Санчо Панса», я не розпитував свого «Ідальго» Миколу, що було в тій передачі, загорнутій  у газету. З моєю допомогою депеша мала  відправитися за бугор. Адже ж не дурень, розумів, що то була Миколина творчість, зафіксована друкарською машинкою.

Коли через центральний вхід заходиш до Театру опери і балету, спочатку проходиш перші двері, за ними коридорчик, в кінці якого ще одні двері, а вже за ними контролери перевіряють квитки. Сталася затримка з контролем і в тамбурі зібралося чимало людей. Якійсь русявій дівчині, вона розмовляла з подругами англійською, мовчки, легенько ткнув до рук миколиного згортка. Вона одразу ж узяла його, ніби ми з нею про цю «шпигунську операцію» раніш домовлялися. От і все. На другий день я вже не пам»ятав деталі своєї участі, як статиста, у тій ризикованій сцені на вході до київського Оперного театру. Стояли теплі літні дні, у хлопця шумували статеві гормони на грані виверження вулкану, голова була переповнена очікуванням кохання, зустрічей на дніпровських схилах, одним словом, молодечою гульбою.

 

...Пройшло надто багато років з нашої останньої київської зустрічи. У 1990 році раптово здибався з Холодним в очікуванні ліфта на першому поверсі видавництва «Молодь». Не впізнати його було неможливо: у чоловіка праву половину обличчя  прикрашав той самий характерний миколин глибокий шрам. Не встиг я зробити крок, як він першим радісно підскочив до мене. Здивувався його пам»яті, одразу назвав мене по імені, хоч таких знайомих молодиків, як я – попутників Холодного у шістдесятих роках – було чимало у нього. Обнялися. А от тут вже я вкрай здивувався. Те, що у мене вилетіло з голови на другий день після передачі іноземцям пакунка з його творами, після багаторічної розлуки першими ж словами нагадав мені. Виходить, що та «театральна» допомога від 20-ти річного студента надовго запам»яталася метру авангардної поезії шістдесятих. І тоді, у 1968 році, коли я, не замислюючись над наслідками, виконував його прохання,  й зараз не здогадався поцікавитися в Миколи, що ж там, конкретно, було у згортку. Згодом шкодував, адже був причетний до чогось... І що ж воно те «щось» являло собою?

Вже тепер, після його смерті, почав аналізувати ситуацію з нелегальною посилкою. Її  передав на вході до театру, чи то білявій канадійці, чи то світловолосій юній американці – саме цю дівочу деталь молодий півник добре запам»ятав. Співставив свої роки навчання в КДУ, і вирахував календарний час, коли ми влітку могли зустрітися з Холодним на вулиці Леніна, неподалік Театру опери і балету.

Без зайвої скромності – а скромність, як відомо,  найкоротший шлях  до невідомості – мушу тепер константувати: приблизно, через рік після тої нелегальної київської оборудки з таємничим газетним згортком, майже водночас у Торонто й Балтиморі видавництвом «Смолоскип» було надруковано поетичну книжку Миколи Холодного «Крик з могили». Того ж 1969 року у Парижі друкується невеличка збірочка поезій Миколи Холодного «Сутеніє в душі». Точно пам»ятаю, що та дівчина - певно, студентка з молодіжної туристичної  групи - якій я передав посилку від Миколи, була англомовною. Враховуючи білінгвізм європейської молоді, можна припустити, що ситуативно англомовна студентка могла бути француженкою, ще й з самого Парижу. Проте є одна суттєва обставина. Загорнутий у газету згорток творів Миколи Холодного був чималим, ледве вміщувався у моїй долоні. Це я пригадав, бо не зручно було його тримати, перекладав з руки в руку.

А, тепер, головне: надрукована поетична збірка «Крик з могили» майже у чотири рази об»ємніша за надруковану паризьку збірочку «Сутеніє в душі».  Дослідження підійшло до кінця, висновок такий: у 1968 році Микола попросив мене передати іноземцям рукопис майбутньої книжки «Крик з могили». Та так стверджувати можна було б на всі сто відсотків лише при умові появи свідчень інших учасників цієї нелегальної у Києві передачі за кордон віршів Миколи Холодного. Саме публікація на американському континенті поетичної збірки з дуже промовистою епатажною назвою була основним звинуваченням, коли після арешту слідчі вовкодави пресували Миколу на допитах в республіканському КГБ, на вулиці Володимирській, 33.

На тих дуелях зі слідчими Микола впевнено заявляв, що не відає, яким чином його вірші потрапили за кордон, і хто до цього причетний. Якби тоді вдалося чекістам довести зумисний характер передачі самим автором «антирадянського» твору «у ворожий Радянському Союзові  імперіалістичний табір», кримінальна справа Холодного, дуже вирогідно, була б прикрашена вагомою статтею Карного кодексу – «Шпигунство, посібництво іноземним розвідкам». Юриспруденція в СССР ще за сталінських часів була натаскана пересмикувати факти, ламаючи долі усім, хто випадково, чи не випадково потрапив у її тенета.

 

«Маю Ваш «Крик з могили» і вважаю, що Ви єдиний справжній поет-сатирик у нашій літературі на все двадцяте століття, і не думаю, що Вам треба тужити за лірикою. Лишайтеся у сатирі. А Ви її занедбали. Подумайте над цим. Ліричних нюнь у нашій поезії без Вас вистачає, а сатири нема. Не занедбайте свого таланту». (Іван Кошелівець, Мюнхен, 28 січня 1994 р).

 

А тепер зробимо екскурс у той літній київський день біля Театру опери і балету. І подивимося іншими очима на «кримінальний», «шпигунський» згорток від Миколи Холодного. А, що, як мене б затримали при передачі іноземцям нелегальної бандеролі? Звісно, мусив би сказати, що не знаю змісту, згорток не розкривав й не читав, що там було написано. Питання: чим би ота гра в шпигунів-розвідників закінчилася б для студента КДУ?  Витурили б з університету мовчки – це в кращому випадку. А надалі мотузочка навивалася б й навивалася, що й неодмінно позначилось би на моїй подальшій долі.

Микола ризикував. Його можна зрозуміти. Талановитого, неординарного поета, що пішов проти традиційної поезії, проти совкової моралі запатентованих в КГБ-КПСС літераторів зі Спілки письменників – продовжували гнати з київських редакцій, графомани з чиновними портфелями відверто глузували з молодого поета зі спотвореним вибухом обличчям. А та студентська молодь, що лише для проформи – можливості навчатися у вишах – носила у кишенях членські комсомольські квитки, переписувала листочки з його віршами й далі передавали.

Та, от, чи мав право Холодний тоді ризикувати мною – невинним ягням, якщо порівнювати жовторотого студента з особою, піднаглядною республіканським КГБ? Сьогодні це питання лише риторичне, бо в надто ризиковано поставленій моїй долі на рулетку випадковості Миколу я не звинувачую. Навпаки, після моїх запізнілих аналітичних досліджень, що ж там містив переданий мені згорток від Миколи Холодного, я, звісно, неабияк обуреваєм гордістю.

 

А з університетом все одно довелося мені розпрощатися. Через рік, як я вкинув у поштову скриньку листа, відправив до Чехословаччини Олександра Дубчека своє захоплення Оксамитовою революціїєю 1968 року, а там його опублікували разом з моїм віршем та, головне, з прізвищем автора – об»єднані каральні війська Варшавського договору вже «навєлі парядак в братскай саціалістічєскай рєспублікє» - мене викликали до деканату.         

Продемонстрували фотокопію тієї публікації в україномовному виданні у Чехословаччині з підкресленням червоним олівцем прізвища автора і окремих рядків. Спитали: чи я сам писав того листа, чи хтось інший підписався моїм іменем? Двадцяти однорічний юнак, автор листа й вірша, що починався: «Далекий друг, далекий брате! Слова привіту я шлю на Захід...» - й гадки не мав, як це можна відмовлятися від «міжнародної слави». Було б мені більше років, гадаю, що не брав би до уваги моральні категорії «боягузство», «зрадництво», «ренегатство», і відмовився б від авторства – прикладів тому вже було вдосталь – головне, що продовжував би вчитися на філософському факультеті КДУ.

Відсутність диплома вищої освіти певною мірою позначилося на моїй подальшій долі-кар»єрі. Засвоїв до десятка робітничих професій, занурився з головою у соціальний і моральний (точніше, аморальний) стан гегемона пролетаріата. Коли у 90-х, вже журналістом зі стажем - а писати й, головне, друкуватися, мав можливість лише у Пєрєстройку Михайла Горбачова - зустрів на пероні вокзала свого університетського приятеля, який,  маючи  диплом  радянського філософа, тоді лисуватим хлопчиком з першою сивиною допрацьовував до пенсії посильним кур»єром у соціологічній фірмі, остаточно позбувся залишків комплексу «необразованості».

– Це добре, що ти не продовжував вчитися на філософському, - сказав мені приятель однокурсник, – бо ніколи в житті не став би вільним журналістом. Університетські викладачі наукового комунінізму, історичного матеріалізму та історії КПСС інтелектуально спотворили б тебе, як мене покалічили.

Я нагадав дипломованому філософу радянського зразка, що впродовж тридцяти років до того, як він почав при Незалежності заробляти на чорний хліб посильним кур»єром, мав  сінекурну посаду, непогано їв і пив, в оксамитовий сезон по льготній путівці щороку смажився під кримським сонцем у відомчому санаторії.  Я ж у ті роки на заводі руками тягав важелезні металеві болванки ... та й хіба тільки це ...

- Так, все проходить, помінялися ми місцями.., - задумливо відповів університетський приятель. Та трохи він помилявся, бо я, на відміну від нього, дійсно працював журналістом, а не відбував номер заради шматка білого хліба з червоною, пак, чорною ікрою, як ідеолог комунізму, чиновником номенклатурником середньої ланки.

Така вона діалектика, невблаганна філософська категорія!

 

Чому я вдався до особистих спогадів, що, на перший погляд, не мають стосунку до долі Миколи Холодного? Прямого стосунку не мають. Тема багаторічних поневірянь поета, позбавленого можливості повною мірою робити улюблену справу, до якої мав талант від народженння, - близька мені не лише, як досліднику журналісту. А ще й подібністю, асоціативністю з моїми власними життєвими поневіряннями. Істотна різниця між нами була в тому, що витурений зі столиці Микола опинився у засланні далеко від міста, де народився і уславився поетом. А мене обставини змусили соціальною примарою, навіть бомжем роками блукати у своєму рідному Києві.

 

 

*         *         *

 

 

 

«ВІДВЕРНУЛИСЯ»  ВІД МЕНЕ  ГАЛУШКОЇДИ  ТА  ПРИСТОСУВАНЦІ -  ЩЕ  КОЛИ  Я  З»ЯВИВСЯ  В  1961  РОЦІ  В  КИЄВІ

 

 

На початку 90-х попросив Миколу напружити пам»ять і надати мені, бажано, вичерпну інформацію про своїх недоброзичливців. У Києві він був наїздами. Майже щотижня одержував  від Холодного листи з Остра. Навіть головна дійова особа мого дослідження – безстроково перебуваючий у чорнобильській зоні поет – не чекав такої численної навали згаданих ним «холоднолюбів». Надвелика стаття про колючі обставини зростання його у столиці, як поета і громадянина, чималим своїм розміром підходила для товстого журналу, та ще й у кілька інтригуючих подач.

Не стану називати часопис, редактор якого не зі своєї волі кілька місяців маринував наш текст. Благополучно поховав його. На жаль, у моєму архіві  від спільної з Миколою роботи, власне від мого журналістського дослідження, залишилася лише назва статті та невеличка її кінцівка, анонс до нового задуму:

 

«Хто й за що не любить Холодного

                                                                           .......................

 

                Ставлячи крапку під цією невеселою оповіддю стосовно нелюбові до поета Миколи Холодного у Києві та Чернігові, вирішив остаточно дослідити ще одну тему, кровоносними судинами пов»язану з попередньою: «Хто й за що, як і коли любить Україну».

                Палки шанувальники, пристрастні любовники, зачекайте. Георгій Бурсов.»

 

                Коли велика стаття була майже закінчена, отримую від Миколи листа. Мажорний текст супроводжував його вірш, написаний у мінорних тонах. У листі згадано Ларису Хоролець, народну артистку України, вона на посту Міністра культури у перший рік Незалежності  щосили намагалася розворушити отриманий у спадок від комуністичних часів номенклатурний баласт. Та каменем спотикання був перефарбований у синьо-жовті кольори віце-прем»єр Микола Жулинський. Мстиво блокував кадрові зміни у Міністерстві культури, не міг простити жінці, що парламент затвердив її на посаді міністра після дворазового провалення кандидатури Жулинського. Коли ж з відчаю Л.Хоролець написала листа Президентові України Л.Кучмі з проханням допомогти у демократичних  реформах в міністерстві та, в цілому,  в галузі культури, миттєво її звільнили. Віце-прем»єр з питань каїнової духовності постарався. А на місце Хоролець – за порадою інтригана зі стажем – посадовили безініціативну ляльку, безхарактерного, ще з семидесятих років минулого століття переляканого, проте вже як слід перевихованого Івана Дзюбу.

                

 

Юрку, добрий день!

                Як справи?

                Надішли, будь ласка, «Гарт» за 5 січня. Не маю газети і не можу подати до суду.

                Надсилаю вірша «Самоспалення». Він і про мене, й про тебе, а ще більше про Ларису Хоролець.

                Ніде не можу купити збірки.

                Запрошую 27 вересня до Остра. Розписуюся з Наталією Бондаренко, з Канева, пра-правнучкою Ликери Полусмак. Молодша всього на 24 роки. Пляшка шампанського, яку ти повинен відкоркувати, чекає на тебе.

                «Київ» у 9-10 номерах дає мою лінгвістичну працю «Народ крізь призму мови».

                Есей-бомбу у тебе охоче візьме Перебийніс (ж. «Київ») і «Березіль». Я давав би відразу обом, бо якийсь один за браком паперу може сісти на мілину.

                Шлю найкращі побажання тобі і дружині! І персонально – синові.

                Твій до гроба   М.Холодний

 

                30. 8. 93.

                М. Остер

                

                                        Самоспалення

 

                                                   На день Конституції 5 грудня 1968 року люди, які гуляли

                                       на Хрещатику, побачили, як пробіг охоплений полум»ям

                                       чоловік. Він вигукував: «Хай живе вільна Україна!»

                                                                                                  ЛЕОНІД ПЛЮЩ

                                                                                                     «У карнавалі історії»

                            

Рукою вождь показував до ринку,

                            де громадяни билися за дерть.

                            Через одну тролейбусну зупинку

                            я сірником прирік себе на смерть.

                            Обливсь бензином якось ненадійно,

                            немов палив сільраду уночі.

                            Натомість як врочисто й мелодійно

                            народний хор відтворював плачі!

                            Не раз прокляття видасте з гортані,

                            що вам повеселитися не дав.

                            Був спотикач, вареники в сметані –

                            а дим до ранку очі виїдав.

                            Джордано – той горів собі на ватрі.

                            А я сконав раптово, як Степан.

                            Приміряти б шаблюку у театрі

                            і в ательє замовити жупан.

                            Казали, правда, що палав добряче, -

                            аж  до ЦеКа доносило душок.

                            Було дві жмені попелу, одначе,

                            коли взяли й наставили мішок.

                            Тепер у нім – зелені ваші гроші;

                            усі ми в світі цім не без грішка.

 

                            Коли спите, скажіть, мої хороші:

                            вам попелом не пахне із мішка?

 

                            29. 08. 93р.

 

Леонід Плющ, коли писав за кордоном, не мав доступу до архівів, на один місяць помилився з датою самоспалення у 1968 році на київському Хрещати