Вірші про природу,враження та почуття
*****************************************
Ніхто не покоха тебе як я
Бездумно… Без вигоди і користі
Так тільки промінь падає здаля
І лагідно тремтить у ніжнім листі.
Так, тільки роси напувають ліс
І вранці сяють сріблом променистим
Пелюстки квітів, кісоньки беріз
Вбирають діамантовим намистом.
Так місяць стеле стежку на воді
І нею пестить хвилечку привітну.
Так пагінці веселі, молоді
Кохають дощ у теплу пору літню.
Бо в них до сонця тягнуться листки,
Коли той дощ краплину зронить лише…
Метелик так кохає пелюстки
тієї квітки, що його колише.
В весняну тиху ніч, у ніч кохання
Так тільки линуть трелі солов’я
І догорає зіронька остання
Ніхто…
Тебе….
Не покоха…
Як я!
……………………………………………………………
Я больна тобой, я это знаю.
Сладкая меня терзает боль
Может это вовсе не любовь?
Просто я больна? Больна тобой?
Я сама себя не понимаю
Но от взгляда закипает кровь…
Может, это даже не любовь..
Все же я больна, больна тобой!
Чувства трудно выразить словами,
Сердце часто ссорится с умом
Не узнать, что будет дальше с нами.
Знаю лишь одно: больна тобой!
В шуме дня о многом забываешь,
Ночь и тишина напомнят вновь.
Даже если это не любовь.
Так тому и быть! Больна тобой!
……………………………………….
Если что -то мучает и гложет меня
Ты частичку даришь мне своего огня
И с его сиянием на крутом пути
И легко и радостно мне всегда идти.
Если грустно, или вдруг, меркнет солнца свет
Говоришь: « Красивее на всем свете нет!»
Говоришь : «Милей тебя просто не найти,
Даже если в поисках Землю обойти»
И от этих слов твоих вертится земля,
Расцветают средь зимы белые поля,
И сияет бирюзой синяя река.
И плывут над нею вдаль чудо-облака.
И в сиянии небес . в пламени огня
Словно аленький цветок распускаюсь я.
Словно рыба без воды, словно ночь без снов,
Словно птица без небес, я без этих слов.
,,,,,……………………………………………
Хвилини краденого щастя
Солодкі ви й гіркі.
Хвилини краденого щастя
А дні – такі важкі.
Нема майбутнього у них.
Можливо й так.
Нема майбутнього у нас.
А жити як?
Хвилини краденого щастя
Летять як мить
Ні ласкою, ні ніжним словом
Їх не спинить.
Чим більше ніжності, тим швидше
Вони летять
Чекаєш їх – вони ж як вогник
В далі мигтять.
Не дотягнутися до них,
Не втримать їх
І серце в грудях стукотить,
Що гріх це, гріх!
Того ж так солодко в душі
І гірко так…
Хвилини краденого щастя…
Такий їх смак.
…………………………………………………………………………
Дощ змиває косими струмками
Барви осені із полотна землі.
І сумними тихими ключами
Тягнуться на південь журавлі.
Збліднуть барви і злиняють квіти
Під холодним струменем дощів
Нахиляють долу голі віти
Ягоди калинових кущів.
Пломеніють спалахом останнім
Сальвії на грядці край села,
Меркнуть зорі в сивому тумані.
І трава в долині полягла.
В чорну барву осінь розмалює
гострим плугом скошені поля
в чорно-сірий колір розфарбує
ще учора золоте гілля.
Бліднуть барви, полотно тьмяніє
І сіріє небо угорі…
Лиш осінні квіти пломеніють
В спалахах вечірньої зорі.
……………………………………………..
Люблю я взимку сонця схід
Коли навкруг рожевий світ:
Рожевий ліс, рожеве поле,
Рожевий сніг і все довкола.
В рожевім мареві садки,
Рожевим світяться шибки.
Дахи рожеві , а над ними,
Рожевий дим….
Рожева глина
У візерунку білих хат.
Рожевий сипле снігопад.
Рожеві крутяться сніжинки
Рожеві крихітки-крижинки
Рожеві у калюж віконця,
Коли загляне ясне сонце.
Рожева стрічечка ріки…
Рожеві мрії і думки.
………………………………
Вже облетів з гілля останній лист
Укривши землю покривом злотистим
І тільки на вербі ще срібне листя
Вдивляється у став, у льоду блиск.
Вже холоди і замерза вода
Уже мороз побив листочки ніжні,
Вже хусточки їм сняться білосніжні
Та все ж листків вербичка не скида.
І ще берізки стали дружно в ряд.
Спадають коси стрічками злотими.
Не хочуть розпрощатися із ними,
Й верхівки їхні полум’ям горять.
Не довго їм стояти у красі,
Не довго їм листочками шуміти,
Їм все одно судилось облетіти,
Дмухне вітрисько – облетять усі.
………………………………………………
Моїй похресниці
Альонушка, Оленочка, Оленка…..
Дзвенить неначе пісня милий сміх.
Манюсінька, малесенька, маленька
Сміятись заставля з собою всіх.
Неначе стигле жито – косенята
Розсипалися хвильками до ніг.
І як погідне небо – оченята.
В них – радість і дитячий чистий сміх.
Коли сміється – то нема зупину
Говорить – як струмочок лісовий –
Дзвенить, співа… Як не любить дитину
За цей лиш сміх чудовий, чарівний.
Нехай же ж він луна багато років,
І синь очей сльоза не застеля.
Нехай зі всіх доріг у світ широкий
Найщасливішою буде твоя!
…………………………………………………………………
Прислухайтесь до музики дощу,
Що листю ніжні шелестить зізнання.
Прислухайтесь! Задумайтесь , прошу,
Яку мелодію відзвонює він зрання.
Як дріботить по заспаних шибках,
Тривожним ритмом западає в душу.
Він смутком проливається в серцях…
Та все ж в цю музику я вслухатися мушу.
Прислухайтесь до музики лугів,
Яку шепочуть помарнілі трави.
Де тане крик прощальний журавлів
У спалахах вечірньої заграви.
Прислухайтесь до музики лісів,
Що відшуміли літнім стоголоссям
Прислухайтесь до музики полів,
Що віддзвеніли золотим колоссям.
………………………………………………….
Над лесом осенним склонилась луна
Все спит, лишь не спит и не дремлет она
Все в мире покрылось туманом и сном,
Как будто все мертвым вдруг стало кругом.
Осеннюю сказку под сенью храня,
Спит лес в ожидании светлого дня,
Который осветит и жизнь подарит
И солнца лучами его озарит.
……………………………………………………
Казалось мне вечернею порою,
Что где-то все же ждет любовь меня
И вдруг счастливою звездою
И ярким пламенем огня
Внезапно вспыхнула любовь твоя.
И никому на свете не понять,
(В любви ведь точных правил нет),
Но знаю : только для меня
Сегодня ярок так рассвет
И ласков солнца свет.
Лишь в лучах твоей любви,
Я , как будто, расцветаю,
И огонь горит в крови…
Лишь в лучах твоей любви
Я как лед на сердце таю.
Каждый день и каждый час
Помню я тепло и ласку,
Что соединили нас
В тот счастливый светлый час
Я как в детстве верю в сказку.
,………………………………………………………………..
Когда тебя со мною рядом нет
То в серце будто гаснет солнца свет,
И будто угасает навсегда
Моя звезла.
Корда же вижу вигляд твой, слышу слово,
С чудесной силой вспыхивает снова
Огонь в душе, и в серце жаркий луч,
Как будто сонце вышло из-за туч.
Тебя же нет… ну что ж. Пусть меркнет свет!
Ты сам сказал, что будущого нет.
Бессмысленно тепер смотреть вперед
Коль точно знаєш : ЗАВТРА не придет.
……………………………………………………………………………………….
Я пам’ятаю нашу зустріч кожну,
Твій кожен погляд, кожне ніжне слово
І мить прощання : ніжну і тривожну,
І радість, коли стрінемося знову.
Я пам’ятаю слів твоїх потоки
Про те , що люба я тобі, кохана,
Про те, що навіть проминуть і роки
Для тебе буду я завжди жадана.
Під вечір, коли смуток огортає
Своїм покровом душі і серця,
У дні щасливі пам'ять повертає,
Коли коханню не було кінця.
…………………………………………………………..
Хоча ще серце іноді болить
Хоча ще. Часом, і приходять мрії.
Хоча ще снів чарівних світла мить
Й сьогодні повертає ті надії
Та, думаю, що вистачить вже сил
Тобі сказати : НІ! І жити далі
Кохання вже розсипалось на пил
То ж ай не буде у душі печалі.
Бо я й без тебе стільки літ жила.
І буду жить! І ще буду щаслива!
А час залічить рани, а сльоза
Омиє серце, як весняна злива
І, як весняна повінь віднесе
Найкращий лікар Час у даль тривоги
Я буду жить! Хоча змінилось все,
Бо розійшлись навік наші дороги.
…………………………………………………………………….
Сіється із хмари дощик сірий
Покриває смутком луг, сади
На тополі, на берізки білі
Ллє потоки сірої води.
І стоять берізки, мов в жалобі,
Опустивши віти до землі
А за хмарами у сірім небі
Чути крик прощальний журавлів.
Сипле краплі дощ…. Холодний вітер
Обриває із дерев листки
І осінні, вже останні, квіти
Нахиляють долу пелюстки
Не весняний це веселий дощик,
Що всьому навкруг несе життя,
Що народжує веселі мрії…
Цей приносить тільки забуття.
Ще думки, що цей жорстокий вітер
Листя із дерев зірве усе
І на їх замерзле голе віття
Білий сніг та іній принесе.
……………………………………………………..
Тихий вечір стелеться туманом,
Ясні зорі миготять вгорі,
І небесним темним океаном
Пропливає місяць…. В цій порі
Мріється невпинно так і легко,
Мрій – наче птахи чарівні
Все летять в незвідане – далеко
Та приносять спокій… Уві сні
Здійснюються мрії всі, як в казці,
І серця співають в унісон,
Ніжності нема кінця і ласці…
Та, на жаль, це сон, всього лиш сон.
Світлий сон, чарівний і солодкий,
І відкрити очі сил нема
Бо пробудження гірке й холодне,
Ніби в дім заглянула зима.
А надворі тихий ясний вечір
З зорями прозорими вгорі
Стелеться туманами на плечі…
Любо мріяти в такій порі.
…………………………………………………………………..
(Здається 2000 рік, сильна ожеледиця, але природа була такою прекрасною, що це надихало на вірші…)
Плаче хмаринка над гаєм
Сльози – краплини зриває
Вітер холодний і злий.
Морось в повітрі кружляє,
Трави росою вкриває,
В кризі весь ліс засинає
Тихий, спокійний, німий.
Крига в полон захопила
Кожну травинку. Зліпила
Замки чарівні, ясні.
Сонця природа чекає,
З криги нас світ проглядає,
Мрія про це оживає
Лиш у казковому сні.
…………………………………………………………………….
Срібним дощем, зорепадом дзвінким
Сиплеться з гілля кришталь.
І осипається разом із ним
Ніби кайданів сталь
Сиплеться, падає з гілля кришталь
Ніби краплини роси
Тільки чомусь тому гіллю не жаль
Срібної криги краси.
Струшує дерево срібну красу
У візерунки склада.
Ось розплітає берізка косу,
Стрічка дзвенить спада.
Стежку укрили, дивно лягли,
Тихо щомиті дзвенять.
Марево… мов діамантів ряди
В променях сонця яснять.
………………………………………………………….
Літають павутинки бабиного літа
Сорочка на берізці золотом розшита
Останні айстри ще в саду вогнем палають,
А дерева осінні шати одягають.
Ще теплі дні і ясне сонце щедро гріє,
Та вранці з півночі холодний вітер віє,
Траву вкривають з ночі білим сріблом роси,
Верба над ставом розпустила довгі коси.
Калина наливає кетяги багряні,
Вогнем горять вони в ранковому тумані.
Здійметься сонце вище й промені ласкаві
Пошле на змерзлі квіти, на холодні трави.
Збере дрібну росу в відерце із хмаринки
І знову полетять сріблясті павутинки.
……………………………………………
Морозець сріблом вранці
Травицю покрива
Ховається в долинці
Зелена – ще жива
Та з кожним днем морозець
Все більше дошкуля
З дерев неначе сльози
Листки збира земля
Стає усе сухіша
Від холоду трава.
А вітер все сильніше
Холодний повіва
Травиця ж хилить коси
До самої землі.
Їй сняться теплі роси
І птахи на гіллі.
В холодні ночі сниться
Небес ясна блакить,
Як в небі в’ється птиця
І як струмок дзвенить.
А на світанку збудить
Всіх іній з колючок
І знову падать будуть
Листочки з гілочок.
Їм всім тепла б хоч трішки,
Ще хоч один деньок…
Та збудить вранці знову
Їх іній з колючок.
…………………………………………………………………….
Не шумітимуть дерева –
Облетять.
Не кружлятимуть лелеки –
Одлетять.
Не цвістимуть в лузі квіти –
Одцвіли.
Не буяють море-трави –
Полягли.
Позриває осінь шати
Чарівні.
Так не хочеться лишати
Їх зимі
Лиш дуби сталевим листом
Задзвенять
Срібним дзвоном будуть осінь
Проводжать.
…………………………………………………….
Відлетіло за синєє море
І відбилось відлунням в горах
Чи кохання, чи лютеє горе,
Що розлилося болем в серцях.
Розкололось, розбилось… Востаннє
Вдаль на крилах птахи віднесли
Перших поглядів ніжні зізнання,
Слово тепле, як подих весни.
Відшуміло співучеє літо,
Поселилась у серці зима,
Все, що було – сльозами розмито
У душі лише пустка німа
Наче хвилі шаленого моря,
Давні спогади, мрії, думки…
Тихо гаснуть над хвилями зорі….
Пролітають невпинно роки…
………………………………………………………..
Дні складаються у тижні,
Місяці – в роки.
Вчора були дітлахами –
Вже й самі батьки
День за днями пропливають
Роки – наче мить.
І немає їм зупину,
Лет їх не спинить.
Підростають швидко діти,
Вже й до школи час.
І своїм щасливим сміхом
Нам згадають нас.
Пригадають дні колишні
Безтурботний сміх.
І про те, як роки линуть,
Змінюючи всіх.
…………………………………………………………….
На роздоріжжі одиноко
Високий дуб стоїть.
Немов зорить зеленим оком
У глибину століть.
В його густім гіллі високім
Вітри спиняють біг
Щоб вибрати на одинокім
Одну із трьох доріг.
Дороги , наче сиві ріки
Біжать від нього вдаль
Ось тут розходяться навіки
Лишаючи печаль.
В танку сумнім, з печаллю в парі
З вітрів співом тужним
Хитає дуб гіллям і хмари
Проносяться над ним.
………………………………………………………..
Крадеться в коси срібна павутинка
То, мабуть, осені дарунок чарівний?
Чи може срібний іній?... Ось хвилинка
І він розтане, ніжний і легкий.
Та ні, не тане. І веселий вітер
Те павутиння не відносить вдаль.
Хитає на деревах голі віти,
Колише в сутінках журбу-печаль.
Спливають роки, як в струмку вода,
З’явилась зморшка, наче крадькома.
Але ж душа ще юна, молода
І не лякає ще її зима.
Вона жадає світлого кохання,
П’янкий вогонь горить у серці знов..
Що вже не перша, та, мабуть, остання
Прийде осіння золота любов.
І буде знов весна серед зими,
І рястом заквітують заметілі,
П’янких цілунків вогняні сліди
Троянд пелюстками горітимуть на тілі
………………………………………………………
(Останні дні листопада)
Біля воріт зими пройшовся день ясний,
Дмухнув теплом один і другий слідом,
Почулись ніжні пахощі весни,
І небо заясніло, наче літом.
Здригнулися дерева. До небес
Тягнути стали гілля, наче руки.
Від сонця сподіваючись чудес,
Вітаючи тепло після розлуки.
Трава, що притулилась до землі,
Поникла, зблідла від дощу й морозу,
Підняла вгору пагінці свої.
Купалися в промінні змерзлі лози.
Троянда, що не встигла розцвісти,
(зима у гості рано завітала),
Розправила змарнілі пелюстки,
Голівкою привітно захитала.
Все стрепенулось подихом одним.
Безхмарне небо сяяло блакиттю.
І теплі дні біля воріт зими
Здавались казки чарівною миттю.
……………………………………………………………………………….
(грудень 2006р.)
Чи бачили ви дощ серед зими?!
Не той, що з неба - той, що із ялини
Не тихі краплі-сльози, не вони –
Немов струмок біжить вода невпинно.
А може й сльози - жалю, сльози туги
Та тим вбранням, що із гілок спада,
А може щастя й радості від того,
Що любе сонце зрідка загляда.
Сріблястий, а на сонці ледь рожевий,
Ще зранку сяяв іній на гіллі,
Вкривав подвір’я чубчик споришевий,
І враз – уже озерце на землі.
Та що там вранці – пів години тому
Пухнасте гілля долу нагинав,
Виблискував на сонці золотому,
Проміння барви теплі поглинав.
А зараз – дощ! Дзвінкий, неначе літом,
Змиває з гілля втому сірих днів.
Той дощ, що квітнув зранку білим цвітом,
Мигтів в промінні зоряних вогнів.
Йде дощ. Не з неба пада дощ - з ялини.
Чи ж бачили ви дощ серед зими?!
Немов струмок біжить вода невпинно,
Ялини плачуть, плачуть ясени…
……………………………………………………………………
Січень 2007 року
Зима квітує…. Та не білим цвітом.
Яскравим, сонячним , а краще – вогняним.
В зимовім місті, наче теплим літом
Квітують полум’яно нагідки.
Чому зросли та зацвіли в цю пору?
(Не бачила ще див таких зима!)
До сонця підняли листочки вгору.
Так, сонце світить, а тепла ж нема.
Але, мабуть, вони не просто квіти,
І то не пелюстки в них – промінці,
То сонця ясного палкі веселі діти,
Весни духмяної відважні посланці.
Але ж зима … Ще день – і знов морози,
Колючий вітер, невблаганний сніг.
Замерзнуть на пелюстках срібні сльози,
І обпадуть смарагдами до ніг.
Та що їм завтра, коли є сьогодні
Нагода радість людям дарувать,
В зимовий день, у сірій непогоді
Ім. спраглі душі сяйвом зігрівать.
Нехай вже й далі – крижані окови,
Смертельний сон, холодне забуття…
Все буде потім… А сьогодні знову
Ласкаве сонце, радість і життя!
………………………………………………………………………………….
…………………………………………………………………………………..
Я так тебе хотіла обійняти,
і ніжно пригорнути і тремтливо,
ще в очі задивитись,цілувати
в ту мить, мабуть, я би була щаслива...
А потім знов боліла би душа
щеміло б серце, стукало у скронях
думки про гріх зідали б як іржа
і танули б надіі у безоднях.
Вбезоднях днів, в котрих тебе нема,
в безоднях снів, в які ти не приходиш,
в безоднях слів, коли душа німа,
коли ти розум й серце не узгодиш.
Та все пусте, бо це було б колись
а зараз - мить щаслива і жадана
із поцілунком я б злетіла ввись
і думала б що я твоя, кохана...
..,,,,,,,………………………………………………………..
За все я дякую тобі:
за ті короткі щастя миті,
за дні проведені в журбі,
за вечори, сльозами вмиті.
За ті берізки, що тоді
схиляли голови над нами,
і за суниці у траві,
за фото, те що із грибами.
За почуття, що розбудив,
коли уже й душа заснула,
й за те, що може й не любив,
але слова ці завше чула.
За срібні струни павутин,
що заплітали нівіть очі,
за те , що ти лише один,
у сни приходив, не щоночі.
За те, що мріяти могла,
за силу, ніжність і за ласку,
за ті чарівні два крила,
що віднесли мене у казку.
За все , що було й не було,
і те , що дофантазувала
за те, що серце ожило,
коли уже і не чекала.
…………………………………………………………………………………….
Догорає як свічка надія.
Я боюсь запитати знайомих
бо іще сподіваюсь і мрію,
що не крапка буде а кома.
Хоч давно вже усе зрозуміла,
є ж у тому й моя вина,
що спокійно чекати не вміла,
і що все почуттями жила.
Що твій голос почути хотіла,
що коханням жила, звала...
Що покірною буть не зуміла,
що без тебе я жить не змогла.
…………………………………………………
Ти слів моіх не почуєш,
і сліз моіх не побачиш,
ти навіть не будеш знати
чи я сумую, чи плачу.
Скінчилася казка... немає
в обійми твоі вороття,
як важко, коли не знаєш
усіх "поворотів" життя.
Все сталось не так як гадалось
у серці тривога й печаль
все мріялось і сподівалось...
а потім розбилось... нажаль.
Так долі рука невблаганна
усе перекреслила вмить,
погасла надія остання
лиш серце у грудях щемить.
……………………………………………………………………..
Пізнє кохання - квітка остання
Перез приходом зими
пізнє кохання - зіронька рання,
часто приходить у сни.
Пізнє кохання - пісня чарівна
ніжна, палка і сумна
зваблює серце мелодія дивна
тугу приносить вона.
Гілка тополі в чистому полі
тягнеться вгору до хмар
в квітах останніх, в поменях ранніх
бджілка збирає нектар.
Тягнеться сеце до ласки й любові
вгору до тих почуттів
хоче відчути іх в кожному слові,
в погляді, в мареві снів.
Нащо розквітла квітка так пізно?
- завтра ж наступить зима
нащо кохання, коли воно пізнє,
серце щоденно вийма.
Квітка остання... зіронька рання....
Серце щемливо бринить
Пізнє кохання... пізнє кохання...
щастя украдена мить.
……………………………………………….
Розквітла вишня пізно восени
вітри шепочуть ій : засни, засни
скидають лист похмурі ясени:
укрийся і засни, засни, засни...
- чому не квітла, як гула весна,
і птахів спів, і неба синь ясна?
навіщо цвіт коли позавтру лід,
і білий сніг укриє цілий світ,
мороз скує і душу й пелюстки
одягне в кригу пагони й ростки?
Гудуть навкруг: не час, не час, не час...
-а може це уже в останній раз...
І ніжність цвіту й легіт пелюстків...
і що ж , що під вітрів холодних спів.
коли квітує серце і співа,
тоді й серед зими душа жива
і не лякають ні мороз ні лід
бо в цій душі весна лишила слід.
……………………………………………………………………………………
Не ріжте квітки- в ній душа жива
І ніжне серце тихо- тихо б'ється
Вона, як ви, сусує і сміється,
І вітру шепче лагідні слова...""
Вона ще вчора бавилась з дощем,
Раділа сонцю, вітру, бджілці, пташці,
Всміхалася метелику й комашці...
А вже сьогодні ви йдете з ножем!
Вода ж не порятує ій життя,
А лиш продовжить іі біль і муки.
І вбивцями постануть ваші руки
Щоб з болем відвести у забуття.
Ідуть години, тихо ча сплива,
А квітка знає - ій уже не жити,
І насінину ій не народити...
Не ріжте увітки - в ній душа жива!